Еволюція державного управління на Україні ІХ-середина XVII століть

Держава і управління Київської Русі. Державно-правовий устрій Галицько-Волинського князівства. Основні форми його управління. Формування центральної адміністрації Великого князівства Литовського. Державний устрій в Україні під владою Литви і Польщі.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 27.08.2012
Размер файла 37,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ НЕВИРОБНИЧОЇ СФЕРИ

Реферат

на тему: «Еволюція державного управління на Україні ІХ - середина XVII століть»

ДОНЕЦЬК 2012

ЗМІСТ

  • 1. ДЕРЖАВА І УПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  • 2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ФОРМИ ЇЇ УПРАВЛІННЯ
  • 3. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ
  • ВИСНОВКИ
  • 1. ДЕРЖАВА І УПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  • Головними ознаками існування державності у ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення населення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади. Відповідно до наведених складових державності початок державного життя в Україні датується ІХ століттям. З Новгородського літопису відомо про князювання в Києві у цей період Аскольда і Діра. Саме Київська земля стала етнокультурним, політичним і соціальним державним організмом, навколо якого наприкінці ІХ ст. Почала формуватися величезна імперія - Київська Русь-Україна. Період її становлення тривав протягом ІХ-Х століть.
  • Тогочасна Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього поняття: вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представниками влади й народом , особливо в ранній період розвитку Київської держави, виявлялися переважно у формі збору данини. Політичні конфлікти, що виникали внаслідок недосконалості цих взаємин, нерідко розв'язувалися за допомогою політики сили. Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося й виконання різних адміністративних та судових функцій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.
  • За князювання Олега Віщого (882-912) здійснюється політика об'єднання всіх давньоруських земель в єдину Руську державу. Утвердження Олега в Києві, що його він оголосив стольним градом новоствореної держави, знаменувало собою створення загально руської держави-Київської Русі.

Справу будівництва держави продовжив наступник Олега князь Ігор (915-945). Він, як і його попередник, вів боротьбу проти хозарів і Візантії - за Чорне море і прилеглі до нього землі. Походи на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що сприяли розвитку торгівлі для руських купців. Але занадто велике розширення Київської Русі спричинило ресурсне напруження держави, що неминуче вело до її розпаду. Відповідно до теорії конфліктів американського фахівця Р.Коллінза, чим далі військова держава виходить за межі своєї “стартової бази”, тим вищі її втрати на утримання військових контингентів. Занадто стрімке просування територіальних меж Київської держави створювало небезпеку недостатнього контролю за своїми окраїнами, які могли або відділитися, або стати легкою здобиччю ворогів.

Велика київська княгиня Ольга (945-964), як мудрий та далекоглядний державний діяч, зосередила увагу на мирній праці. Відповідно до державних нововведень було запроваджено регламентування повинностей залежного населення, створено статути для збирачів данини та виконання адміністративних та судових функцій. Княгиня заснувала базові пункти центральної влади на місцях, адміністративна та судова системи були поширені на всі підвладні Києву княжіння. Княжий двір стає уособленням політичної влади, державного управління ,суду, економічної потуги. У цей період збільшуються слов'янські впливи на політику княжого двору - представники слов'ян усе більше почали залучатися до державного управління.

  • Характеризуючи правління Ольги, М. Грушевський зазначив, що княгиня “держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися”, налагодила дипломатичні відносини з наймогутнішими імперіями Європи. Хрещення Ольги дало підстави назвати її “наймудрішою серед чоловіків”.
  • Зазначений період - епоха найбільшої експансії Київської держави - завершився правлінням Святослава Хороброго (964-972), який продовжив будівництво держави, започаткованої Олегом та Ігорем. Не маючи потреби у завоюванні слов'янських племен, він зосередився на боротьбі із суперниками Києва над Волгою і Чорним морем. Як зазначив І. Крип'янкевич, “Це була епоха великих здобутків і тріумфів, епоха морського володіння”. Водночас постійні далекі княжі походи таїли у собі велику небезпеку, адже виснажували природні та людські ресурси держави, що спрямовувалися на колонізацію нових земель. Виникла потреба у розбудові країни, Яку започаткував син Святослава Володимир.

Історики визначають форму тогочасної Давньоруської держави як дружинну. На чолі держави стояв великий князь Київський, який здійснював державне управління спільно із старшими дружинниками (радниками князя). Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва, сплачуючи йому данину і беручи участь у походах. Панівним прошарком держави була верхівка княжої дружини, за допомогою якої князь зміцнював свою владу над населенням. Дружина, стягуючи данину та чинячи суд на місцях, протягом тривалого часу являла собою примітивний адміністративний апарат.

  • Існування дружинної форми державності завершується добою Володимира Великого (980-1015). Політичний устрій Руської держави часів Володимира можна охарактеризувати як ранньофеодальна монархія. Прагнучи консолідувати державу , князь у 988 р. здійснив адміністративну реформу. ЇЇ суть полягала у приєднанні до Києва основних союзів давньоруських племен . Реформа ліквідувала місцеві “ племенні ” княжіння і замість цього запровадила новий адміністративний поділ держави на уділи-землі довкола найбільших міст. Туди київський князь почав призначати на врядування намісників та посадників - своїх синів або довірених осіб. Звідси бере початок династичний принцип ,який згодом став пануючим. Усього таких уділів було вісім : Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. У результаті адміністративної реформи родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному.
  • Усунувши від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, Володимир зміцнив на місцях панування династії Рюриковичів, що , у свою чергу , сприяло зміцненню Київської Русі як єдиної держави. Відносини між сюзереном і васалами регулювалися двосторонніми договорами (“рядами”), що базувалися на наданні васалами землі та певних прав за умови їх служби великому князеві. Удільні князі виконували функції, аналогічні функціям великого київського князя, але у межах підвладної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Все управління у межах князівства зосереджувалось у княж-дворі, а в кордонах боярської вотчини -у руках службовців князя, які разом становили боярську раду , яка у межах сучасних українських земель набувала винятково важливого значення. Органи місцевого управління ,котрі виникли ще в додержавний період,- тисяцькі, соцькі, десяцькі - поступово перетворювалися на княжих урядовців. У системі управління, що склалася, зникає різниця між місцевим державним управлінням і управлінням особистих маєтків князя (великого чи удільного) або боярина.
  • Розвиток держави вимагав збільшення апарату управління на всіх рівнях і більш чіткого розподілу функцій посадових осіб. Першочерговою функцією урядовців стає забезпечення держави прибутками. Фінансові надходження складалися, в основному, з податків - натуральної ренти (данини). Спочатку данина була виключно натуральною, а пізніше - частково грошовою. Розкладом збору данини по господарствах займався верховний староста. Іншим джерелом прибутків було мито, яке брали на ринках , мостах , перевозах тощо. Певну частину надходжень давали судові платежі і штрафи, про що засвідчує “Руська правда”.

Важливим фактором , що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу , так і посиленню політичної влади Володимира, було , безперечно , введення у 988 році християнства на Русі - релігії, яку сповідала на той час абсолютна більшість народів Європи та Близького Сходу. Християнська церква стала суттєвим елементом державної структури . Поряд зі своїми церковними функціями вона виконувала тепер ще й функцію політичної ідеології . Зміцнюючи авторитет державної влади, вона стала постійною опорою князя. Той, у свою чергу , призначав духовних осіб на державну службу , залучав служителів культу до управління державою . Політичний аспект християнства виражався і в тому , що своє хрещення Володимир поєднав з важливим політичним актом - одруження з візантійською царівною.

  • Про значення християнізації Русі М. Грушевський писав, що вона сприяла зародженню «единства политико - общественных отношений и права», а також від цієї події почався процес еволюції Київської держави від збивання держави шляхом збройної сили до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїзників до панування князів правителів.
  • Християнізація дала можливість володареві провести, крім адміністративної, ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи із системою феодального землеволодіння. Князь роздавав землі із зобов'язанням військової служби та організації оборони цих земель. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів Київської держави, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Система бенефіцій сприяла створенню навколо князя Володимира прошарку особисто відданої йому знаті . Стрижнем війська була дружина великого князя. Місцеві князі та інші бояри мали свої дружини. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення , залучалися найманці. У військовій справі великий князь спирався на тисяцьких , соцьких, десяцьких, які , окрім командування гарнізонами, виконували ще й цілий ряд адміністративно - управлінських функцій.
  • Подальший розвиток Київської держави продовжив наступник Володимира - Ярослав Мудрий (1015-1054). Після укладення в 1026 р. мирного договору між Ярославом та його братом Мстиславом зародилася колегіальна форма управління державою -дуумвіріат. Держава була поділена між ними на дві частини, але така децентралізація влади в цілому позитивно вплинула на внутрішній розвиток країни . Особливо вона сприяла зростанню політичного впливу міст, що знайшло свій вираз у діяльності міських вічевих зборів. Бурхливий розвиток міст (а у XII ст. Їх було понад 70) зміцнював Київську державу та привів у органи управління велику кількість місцевого населення . Це вплинуло на те , що варязька знать ,яка до цього панувала в управлінні , залишилася лише у війську, а державними мужами ставали місцеві люди. Тогочасна Київська Русь набирає могутності і стає однією з “найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя”, зайнявши чільне місце серед найбільших країн тієї доби - Візантії та Германської імперії.

Ще однією тогочасною формою управління була боярська рада - збори бояр за участю князя для вирішення важливих державних справ. Бояри відігравали значну роль у житті держави: впливали на політику князя, спрямовували віче на ухвалення відповідних рішень. Особливо сильним було боярство в Галичині, де відчувався великий вплив західних сусідів, у яких багата шляхта володіла значними привілеями та правами.

  • Найвищим органом місцевого самоврядування на селі став верв - чи то родова, чи то територіальна община. Він об'єднував кілька сусідніх сіл, мав землю у колективній власності, виступав захисником своїх мешканців у відносинах із сусідніми общинами, боярами чи державними урядовцями. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявилися надзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратами повноважень, аж до ХХ ст.
  • У ці смутні часи на політичній арені з'являється ще одна видатна постать - Володимир Мономах (1113-1125)- останній київський князь, який намагався зберегти єдність і могутність держави. Завдяки величезному авторитету йому вдалось об'єднати більшість розпорошених земель. Мономах досяг найвизначніших успіхів у справі державного будівництва, відновивши єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Князь скасував принцип сеньйорату (влада найстаршого сина в роді), ліквідувавши, таким чином, братовбивчі конфлікти. При його правлінні впроваджувалося пошанування права, законів, підвищилася роль княжого суду.

Отже, систему державного управління Київської держави можна охарактеризувати так:

  • Носієм верховної (монаршої) влади вважався великий київський князь, хоча , не будучи абсолютним володарем, він певною мірою поділяв цю владу ( в найважливіших державних справах) з народним віче або з боярською радою. У компетенції князя перебували: охорона кордонів; керівництво військом; збір данини; судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб; дипломатична діяльність; охорона торговельних шляхів; придушення рухів опору; поширення християнства; скликання княжих з'їздів; призначення на вищі посади; видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів; будівництва шляхів.

У XIII ст. влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту княжої імперії завершується, вона перетворюється у “державу державок”, яку одні дослідники вважають чи то федерацією, чи то конфедерацією, а інші - просто відносинами васальної залежності, де на вершині піраміди перебував “князь-отець”- лише формальний володар Київської Русі.

  • Величезні простори держави створюють умови для зростання впливу місцевих органів управління. Зароджуються причини падіння величезної монархії, втрачають значення торгові шляхи через Київ, накочується татаро-монгольська навала.
  • 2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ФОРМИ ЇЇ УПРАВЛІННЯ
  • Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств на межі XII-XIII ст. естафету національного державотворення переймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (королівство). Півтора століття її існування допомогли зберегти державницькі та культурно-національні традиції Київської Русі - України й одночасно розвинути їх під потужним впливом європейських соціально-політичних відносин.
  • Об'єднання у 1999 році в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України, яка, на думку історика С.Томасівського, стала “епохальним фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської державної ідеї”. На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра, включно з Києвом - територію, рівну “Священній Римській імперії” Фрідріха Барбароси .
  • Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів - Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для зміцнення верховної влади, створення власної моделі державного управління. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову дружину, а й на міську верхівку, так званих “громадських мужів”, надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцнення княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр).
  • Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії, яка вважала себе представником усього населення. Князь був змушений залучати бояр до управління державними справами.
  • Суттєво зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в Галичині, використовуючи впливових бояр.

Боярська рада як постійний орган влади функціонував і в першій половині XIV ст., тоді бояри називаються в князівських грамотах як радники князя.

  • Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд з назвами “Галичина”, “Володимирія” (Волинь) тут вживається назва “Русь”, “ Руська земля”. Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.
  • Разом з тим, в адмініструванні Галицько-Волинського князівства був відчутним вплив Заходу. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб , печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.
  • Однією з найважливіших функцій князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв'язків. Дипломатичні відносини Галицько-Волинського князівства існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою Ордою, Тевтонським орденом, Римом, князівствами Німеччини та іншими країнами. Міжнародні контакти підсилювалися шлюбними зв'язками династії Романовичів - галицької гілки Мономаховичів зі знатними іноземними родами . Активність міждержавного листування засвідчують листи галицько - волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, що збереглися до наших днів.
  • Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за дорученням князя здійснювали управління і суд у межах всієї держави.

Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький . Цей чин виник у Галицько-Волинському князівстві під впливом державного устрою Угорщини, оскільки в інших руських князівствах у цей період він не трапляється. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні , війську, суді (“суддя княжого двору”).

Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями -маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки володарів вживалися західного взірця.

Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзьке, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники -волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

  • Наприкінці XII ст. у Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст. Їхній устрій продовжував традиції княжої доби. Але в першій чверті XIV ст.. у Галицько-Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед переселенців переважали німці й поляки, то місцеве самоврядування ґрунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалися в управлінні містах Галицького-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запровадженні у німецькому місті Магдебурзі. На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало магдебурзьке право у 1339 році, був Сянок.
  • Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.
  • Окремим правом і судом користувалася церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить значним. Тут навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.
  • Отже, XIII - XIV століття української історії пов'язані з існуванням Галицько-Волинського князівства або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу.
  • Державно-політичний устрій Галицько-Волинської держави був “цілком європейським і нагадував механізм олігархічного правління”, а модель державного управління не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-Волинська держава стала могутньою європейською державою, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення українського народу.
  • Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після смерті якого самостійна держава перестає існувати. З 1349 р. більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, ставши занедбаною околицею сусідніх держав. держава управління україна князівство

3. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ

У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі: Галичина потрапила до складу Польської держави, а Волинь і Наддніпрянщина перейшла під владу Великого князівства Литовського.

Литовське панування внесло ґрунтовні зміни в устрій України. Вся влада у ньому була сконцентрована в руках великого князя, який користувався майже необмеженою владою (він володів законодавчою, виконавчою, військовою і судовою владами). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками і виконавцями волі князя. Це дало змогу Литві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Великий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджався матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння. Його власні маєтності не були чітко розділеними з державними.

При великому князеві функціонувала рада (пани-рада, господарська рада), яка складалася з найвпливовіших васалів князя. Згодом до неї стали входити впливові державні особи (достойники), а також католицькі ієрархи. Будучи дорадчим органом при князеві, рада значно обмежувала владні повноваження князя, який залежав від військової та фінансової допомоги членів цієї ради. У ситуації, коли великий князь був одночасно і королем польським, рада взагалі ставала вищим державним органом держави.

Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському з'являється ще один вищий орган влади представницького типу - сейм. У цьому органі парламентського типу головну роль відігравала шляхта, яка прагнула досягти рівня польської шляхетської демократії. У загальних («вільних») сеймах, де, як правило, обговорювалися фінансові питання, брали участь великий князь, члени ради, вище духовенство і по два шляхтичі від повіту, обрані на повітових шляхетських сеймиках. Поступове зростання політичної ролі сейму проходило паралельно з оформленням шляхетського стану.

Центральна адміністрація Великого князівства Литовського формувалася поступово протягом XV століття. Найвищу державну посаду обіймав маршалок земський, який головував на засіданнях ради у відсутності князя. Він відповідав за проведення церемоній засідань панів-ради, прийомів послів іноземних держав тощо.

У цілому можна сказати, що великий князь поділяв верховну владу з княжим родом, потім панами-радою, згодом - із сеймом. Під польським впливом у другій половині XV ст. у Литві запроваджується адміністративний поділ на воєводства і повіти, що згодом перейшов і в Україну. На чолі воєводства стояв воєвода, котрого призначав великий князь на необмежений строк. Його помічником був каштелян.

Провінційні землі мали своє самоуправління, яке обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою та іншими місцевими питаннями, не підриваючи компетенції центральної влади. За такої системи державного управління велика роль належала місцевим урядовцям, намісникам, воєводам, старостам.

Незважаючи на те, що Литовська держава не була державою українською, все ж литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди.

Отже, двохсотлітній період (із середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.), який довелося прожити у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в українських землях належала місцевій знаті, яка займала майже всі вищі посади - намісників, воєвод, каштелянів, старост як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні.

Міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з селом, в ХІУ-ХУ ст. відокремилися від останнього і стали самостійними організмами. Причиною виділення міст був ріст населення, яке займалося Циклічно ремеслами і торгівлею. Для забезпечення свободи дій німецькі полоністи, кількість яких в українських містах у XIII ст., різко зросла, запропонували норми магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, Хелминським [34, с. 82-83]. Основними юридичними кодексами, що використовувалися міськими судовими установами України, були твори польських юристів XVI ст. Павла Щербича «Право міське магдебурзьке» і Бартоша Гроїцького «Порядок судів міських». Магдебурзьке право - це один із видів прав вільних міських общин у середньовіччі. Міста отримували самоврядування, податковий та судовий імунітет (незалежність), право власності на землю (зазначену у привілеї), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від деяких повинностей на користь держави. Протягом ХІУ-ХУІ ст., магдебурзьке право отримало близько 400 міст і містечок Галичини.

Отримавши магдебурзьке право, місто з усією своєю територією виходило з-під управління й суду королівських чи великокнязівських намісників, одержуючи самоврядування з власним управлінням і судом. Уся влада в місті належала магістрату (у малих містах управляла ратуша) під керівництвом війта, який спочатку призначався князем, а потім обирався, та його помічників (бургомістрів).

Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Магістратською канцелярією відав міський писар.

Міста за належністю поділялися на державні і приватні, а за юридичним статусом - на привілейовані і непривілейовані. Відповідно до цього здійснювалось управління містом. Міста зберегли український характер, а великі міста, такі, як Київ, Луцьк, отримали привілеї, які забезпечували їм розвиток ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право, яке отримали чимало українських міст, сприяло розвитку місцевого самоврядування.

Політичне об'єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту (букв. республіка) не залишало надій на відновлення української державності. Адже, як свідчила доля Східної Галичини, котра першою потрапила під польське панування, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.

Таким чином, українські землі з XIV до середини XVII ст. пройшли кілька якісно відмінних етапів свого розвитку: від подолання феодальної роздробленості при відсутності своєї держави, через автономність і розвиток місцевих владних органів управління до повного підпорядкування польській державній структурі управління; від консолідації народності, через злет національної свідомості і духовної культури до боротьби за збереження українського народу як етнічної єдності в умовах ополячення і покатоличення; від окремих козацьких ватаг на Подніпров'ї до могутньої Запорозької Січі, яка взяла на себе роль захисника українських земель від татарсько-турецької агресії та очолила визвольні зусилля народу за національне визволення і створення власної держави.

ВИСНОВКИ

Відповідно до наведених складових державності початок державного життя в Україні датується ІХ століттям. Головними ознаками існування державності у ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розселення населення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади.

Систему державного управління Київської держави можна охарактеризувати наступним чином. Носієм верховної (монаршої) влади вважався великий київський князь, хоча , не будучи абсолютним володарем, він певною мірою поділяв цю владу ( в найважливіших державних справах) з народним віче або з боярською радою. У компетенції князя перебували: охорона кордонів; керівництво військом; збір данини; судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб; дипломатична діяльність; охорона торговельних шляхів; придушення рухів опору; поширення християнства; скликання княжих з'їздів; призначення на вищі посади; видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів; будівництва шляхів.

XIII - XIV століття української історії пов'язані з існуванням Галицько-Волинського князівства або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу.

У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі: Галичина потрапила до складу Польської держави, а Волинь і Наддніпрянщина перейшла під владу Великого князівства Литовського.

Литовське панування внесло ґрунтовні зміни в устрій України. Вся влада у ньому була сконцентрована в руках великого князя, який користувався майже необмеженою владою (він володів законодавчою, виконавчою, військовою і судовою владами). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками і виконавцями волі князя. Це дало змогу Литві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Великий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджався матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння. Його власні маєтності не були чітко розділеними з державними. Незважаючи на те, що Литовська держава не була державою українською, все ж литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди.

Отже, двохсотлітній період (із середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.), який довелося прожити у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в українських землях належала місцевій знаті, яка займала майже всі вищі посади - намісників, воєвод, каштелянів, старост як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні.

Таким чином, українські землі з XIV до середини XVII ст. пройшли кілька якісно відмінних етапів свого розвитку: від подолання феодальної роздробленості при відсутності своєї держави, через автономність і розвиток місцевих владних органів управління до повного підпорядкування польській державній структурі управління; від консолідації народності, через злет національної свідомості і духовної культури до боротьби за збереження українського народу як етнічної єдності в умовах ополячення і покатоличення; від окремих козацьких ватаг на Подніпров'ї до могутньої Запорозької Січі, яка взяла на себе роль захисника українських земель від татарсько-турецької агресії та очолила визвольні зусилля народу за національне визволення і створення власної держави.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Основні поняття, теоретичні основи інвестиційної діяльності в Україні. Аналіз існуючої нормативно–правової бази регулювання цієї сфери. Особливості використання зарубіжного досвіду державного управління інвестиціями в Україні, напрями його удосконалення.

    курсовая работа [1,3 M], добавлен 17.01.2015

  • Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Недооцінювання необхідністі формування системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні.

    реферат [30,5 K], добавлен 16.07.2008

  • Економічна сутність, види і показники державного боргу. Аналіз структури і динаміки державного боргу України за 2010-2012 рр. Причини формування боргових зобов’язань. Механізм управління державною заборгованістю та проблеми і напрямки його вдосконалення.

    курсовая работа [71,8 K], добавлен 05.03.2014

  • Комунікація і комунікаційні процеси в службах державного управління. Взаємодія релігії і держави: ретроспективний аналіз. Національна комісія з питань регулювання зв’язку України. Прикладні аспекти державного управління діяльністю суб’єкта підприємництва.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 20.09.2011

  • Основні засади державного регулювання господарською діяльністю в Україні. Господарський Кодекс України. Дозвільна система у сфері господарської діяльності. Основні регуляторні дії вищих органів управління господарською діяльністю підприємств в Україні.

    курсовая работа [70,5 K], добавлен 10.07.2010

  • Основи управління сільськогосподарським підприємством в сучасних умовах, особливості формування стратегії управління у кризовий період. Напрямки вдосконалення системи управління на основі комплексної реструктуризації державного підприємства "Новатор".

    дипломная работа [774,4 K], добавлен 12.02.2013

  • Розгляд державного управління економікою як форми цілеспрямованого впливу держави на процес суспільного відтворення з метою досягнення суспільно корисних результатів. Теоретичні обґрунтування Джоном Мак Кейнсом необхідності втручання держави в економіку.

    презентация [1,1 M], добавлен 07.04.2012

  • Державне регулювання кризових ситуацій в економіці. Роль законів попиту та пропозиції. Форми державного втручання. Специфіка антикризового управління. Політика України щодо обмінного курсу валюти. Реструктуризація і націоналізація банків країни.

    контрольная работа [37,5 K], добавлен 09.10.2013

  • Організаційний устрій та структура управління підприємства. Забезпеченість підприємства основними факторами виробництва. Характеристика системи управління зовнішньоекономічною діяльністю. Організація експортних операцій та міжнародного бізнесу.

    отчет по практике [73,4 K], добавлен 12.11.2011

  • Значення економічної інормації для корпоративного управління. Поняття "корпоративне управління". Стан корпоративного управління в Україні і економічна інформація. Теорія та практика корпоративного управління і використання в ньому економічної інформації.

    реферат [27,6 K], добавлен 08.12.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.