Размещено на http://www.allbest.ru/

16

Зміст

• 1. Предмет, завдання та методологія курсу “Розміщення продуктивних сил”
• 2. Галузь народного господарства України
• 3. Міжгалузевий комплекс
• 4. Целюлозно-паперовий комплекс
• 5. Сировинна база целюлозно-паперового комплексу
• 6. Територіальне розміщення целюлозно-паперового комплексу
• 7. Проблеми розвитку галузі
• 8. Державна політика
• Список використаної літератури

1. Предмет, завдання та методологія курсу “Розміщення продуктивних сил”

Розміщення продуктивних сил (РПС) - одна з найважливіших галузей економічних знань, що відіграє провідну роль у підготовці фахівців з економічних спеціальностей.

Об'єктом науки є продуктивні сили , які розглядаються як сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва, а предметом - їх розміщення і розвиток.

Зв'язок продуктивних сил з виробничими відносинами (відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу й споживання матеріальних цінностей) вивчає загальна економічна теорія (політекономія), їх розвиток у часі - економічна історія, а територіальний аспект розвитку продуктивних сил, тобто їх просторову організацію, - РПС.

Поняття “розміщення продуктивних сил” трактується в науці неоднозначно і може вживатись у декількох значеннях:

- як процес територіальної організації продуктивних сил у конкретній країні чи районі;

- як процес обгрунтування планування змін у територіальному розподілі продуктивних сил;

- як сфера територіального управління соціально-економічним розвитком країни, тобто як один з напрямів стратегії регіональної політики.

РПС охоплює вивчення трьох великих складових:

- розміщення населення та трудових ресурсів;

- розміщення виробництва і невиробничої сфери;

- розміщення природних ресурсів.

Особлива увага приділяється таким складовим, як розміщення промисловості, розміщення сільського господарства, транспорту та сфери обслуговування.

Отже, предметом науки про розміщення продуктивних сил є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва, ефективності розміщення галузей народного господарства в різних країнах і регіонах.

Теорія і практика РПС за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу його вдосконалення, бо порушена рівновага галузевої структури економіки; регіональне розміщення виробництва в державі - нераціональне; на території зосереджені матеріало- та енергоємні види виробництва; сконцентровані підприємства військово-промислового комплексу, загострилися екологічні проблеми.

2. Галузь народного господарства України

Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва - дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою на-укомістких та високоекономічних галузей економіки - галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).

Галузь господарства - сукупність підприємств і організацій, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.

До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3) пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.

3. Міжгалузевий комплекс

Характерним і прогресивним регіональним економічним явищем є розвиток міжгалузевих комплексів. Формування їх стає все характернішим процесом для сучасної територіальної організації виробництва. Пізнання закономірностей формування міжгалузевих регіональних комплексів та моделювання їх пов'язано з вивченням умов комплексоутворення, розробкою методики дослідження структури і типізації комплексів, їхнім аналізом і визначенням найбільш раціональних напрямів розвитку.

Міжгалузевий комплекс - система економічно взаємопов'язаних галузей виробничої або невиробничої сфер.

Він формується внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей. У цьому разі міжгалузеве кооперування є формою планово організованих зв'язків між підприємствами (установами), які входять до складу галузей господарства виробничої та невиробничої сфер.

Разом з галузевою спеціалізацією міжгалузеве кооперування сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва. У широкому розумінні міжгалузеву кооперацію розглядають як взаємодію різних галузей, діяльність яких спрямована на вирішення певних економічних, соціальних, екологічних, науково-технічних проблем на державному чи регіональному рівнях. Таке міжгалузеве кооперування полягає у спільному використанні матеріально-технічних, трудових, інтелектуальних або фінансових ресурсів кількома (або мінімум, двома) галузями з орієнтацією на досягнення певної мети.

В Україні міжгалузеве кооперування особливо поширене в паливно-енергетичній галузі, машинобудуванні, агропромисловому виробництві та багатьох інших галузях. Міжгалузеве кооперування - один з найважливіших чинників міжгалузевої інтеграції, зокрема формування міжгалузевих комплексів.

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.

Досягнення таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога раціональнішого підбору взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов.

Вихідними чинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певних видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудових ресурсів тощо).

Розвиток багатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, що зумовлюють регіональний характер початкових стадій їхнього формування. Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів. Вони відрізняються природними ф економічними умовами формування, розташуванням щодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та іншими ознаками.

Слід урахувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношенні розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання полива та електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування; підвищення забруднення повітряного і водного басейнів.

Виокремлення у складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованість програм-прогнозів, підвищення узгодженості дій всіх учасників виконання одного комплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданого кінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якої продукції для місцевих потреб.

Міжгалузеві комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об'єднаних однією програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходу полягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузької спеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоять перед суспільним господарством.

Технологічний підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов'язані послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення продукції. Такий комплекс включає весь виробничо-технологічний цикл від видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхід ґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.

Основними структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:

галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське господарство і переробна промисловість в АПК);

обслуговуючі галузі (виробництво устаткування, постачання і збут, ремонт);

галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).

4. Целюлозно-паперовий комплекс

Целюлозно-паперовий підкомплекс вимагає для свого розвитку поєднання таких факторів, наявність сировини, води і електроенергії. В зв'язку з цим підприємства його галузей зосереджені переважно в лісопромислових районах (Полісся, Карпати).

Целюлозно-паперовий підкомплекс включає в себе целюлозну промисловість, паперову промисловість і виробництво картону.

Целюлозно-паперова промисловість. Папір в Україні почали виробляти дуже давно, більш як 400 років тому. На початку ХХ ст. на території України підприємства целюлозно-паперової промисловості орієнтуються в своєму розміщенні на сировині, водні ресурси, електроенергію і кваліфіковану робочу силу. Тому і знаходяться переважно в лісопромислових районах - Карпатському і Подільському.

Великі підприємства целюлозно-паперової промисловості є в Києві (картонно-паперовий комбінат), Рахові (картонна фабрика), Херсоні (целюлозний завод), Ізмаїлі (цклюлозно-картонний завод), Корюківці Чернігівської області (фабрика технічних паперів), Малині Житомирської області (паперова фабрика). [1, с. 167]

У целюлозно-паперовій промисловості, видавничій справі у 2003 році діяло 405 підприємств, у тому числі:

39 - виробництво паперу і картону;

163 - видавнича справа;

198 - поліграфічна діяльність;

5 - тиражування записів на магнітних носіях.

На підприємствах галузі було зайнято понад 10 тис. осіб (5,8% зайнятих у промисловості). У 2003 році випущено продукції на 593,9 млн. грн., що становило 8% промислового виробництва області, у тому числі 379,2 млн. грн. - з виробництва паперу і картону.

Наприкінці 2003 року в Україні декілька провідних підприємств та організацій, які працюють на вітчизняному ринку картонно-паперової продукції, об'єдналися в Асоціацію українських підприємств целюлозно-паперової галузі «УкрПапір».

Сьогодні у складі асоціації працюють:

ВАТ “Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат” (Львівська обл.);

ВАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” (Київська обл..);

ВАТ “Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат” (Одеська обл.);

ДАХК “Укрпапірпром” (Київ);

ВАТ “Малинська паперова фабрика” (Житомирська обл.);

ВАТ “Львівкартонопласт” (Львів);

ВЕО “Укрвторма” (Київ);

ВАТ “Дніпропетровська паперова фабрика” (Дніпропетровськ);

ВАТ “Корюківська фабрика технічного паперу” (Чернігівська обл..);

ВАТ “Понінківський картонно-паперовий комбінат” (Хмельницька обл.);

ЗАТ “КСУ Техмонтаж” (Київ);

ТзОВ “Донецьк-Вторма” (Донецьк);

ТзОВ “Торговий Дім Київський КПК” (Київська обл.);

ТзОВ “ЕЛО Лтд” (Київ);

ТОВ “Український папір” (Київ);

ТзОВ “Канцоптторг” (Дніпропетровськ);

ТзОВ «Торгови дім Київського КПК» (Обухів);

ТзОВ «Український папір» (Київ);

ТзОВ «Тетрада» (Київ);

ТзОВ «Школярик» (Тернопіль);

ТзОВ «Мрії збуваються» (Київ).

Метою створення Асоціації є підвищення ефективності функціонування її членів, представлення і захист їхніх інтересів, сприяння економічному та соціальному розвитку підприємств целюлозно-паперового комплексу України та організацій, що працюють на ринку картонно-паперової продукції. Основним напрямком діяльності Асоціації визначена розробка і реалізація комплексної державної програми розвитку целюлозно-паперової промисловості на період до 2015 року в області інвестиційно-привабливої політики.

Підприємства та організації - члени Асоціації займають провідне місце серед усіх виробників картонно-паперової продукції України. За підсумками минулого року із загального обсягу виробництва галузевої товарної продукції у сумі біля 3,3 млрд. грн. на долю цих підприємств припадає близько 70% від загального випуску картонно-паперової продукції в Україні.

Характерною рисою нинішнього періоду розвитку України є позитивна зміна ситуації в її економіці - завершився найтриваліший в її історії період економічної кризи і почався період відродження незалежної держави.

В Україні протягом 1990-2005 років відбувалися одночасно зміни показників рівня як виробництва, так і питомого споживання паперу, картону і виробів з них. Загальне споживання картонно-паперової продукції в Україні тільки за останні п'ять років виросло в середньому на 18,0% за рік. За розрахунками фахівців, до 2010 року споживання паперової продукції в Україні перевищить 2,0 млн. тонн, з яких більше 1,0 млн. тонн буде забезпечено за рахунок імпорту.

Щорічно підприємствами галузі до державного бюджету та спеціальних фондів перераховується близько 300 млн. грн. у вигляді податків та внесків.

Щодо виробництва, експорту, імпорту та споживання картонно-паперової продукції в цілому та за окремими видами (газетний, офсетний, санітарно-гігієнічний папір, картон тарний, включаючи флютинг, коробковий, тара картонна транспортна, шпалери, зошити), то минулий рік не здійснив особливо негативного впливу на процеси, що відбуваються в галузі. Практично усі підприємства протягом всього року працювали стабільно, щомісяця збільшуючи обсяги виробництва і підвищуючи якість виробленої продукції.

У 2006 році в Україні виготовлено 790,7 тис. тонн паперу і картону, що склало 103,0% від рівня попереднього року (767,6 тис. тонн у 2005 році). Значний розвиток одержали в минулому році підприємства-виробники картонних ящиків (темп приросту виробництва склав 111,5%).

Таблиця 1. Виробництво-паперово-картонної продукції

Разом з тим, показник обсягу випуску паперу і картону, досягнутий у 1990 році (довідково: 912,0 тис. тонн), підприємствами галузі не досягнутий. За прогнозами фахівців, рівень 1990 року щодо натуральних показників виробництва паперу і картону буде досягнутий лише у 2007 році.

Обмежені можливості Державного бюджету України протягом останніх років не дозволяють виділяти централізовані фінансові засоби на розвиток вітчизняної целюлозно-паперової промисловості. Тому, практично усі роботи з реконструкції та модернізації діючих виробництв галузеві підприємства здійснюють за рахунок власних коштів, коштів акціонерів та запозиченого банківського капіталу.

Усього у розвиток української целюлозно-паперової промисловості протягом 2000-2005 років інвестовано понад 120 млн. USD. Основні обсяги інвестицій отримали ВАТ «Київський КПК», ВАТ «Рубіжанський КТК», ВАТ «Жидачівський ЦПК», ВАТ «Корюківська ФТП», ВАТ «Ізмаїльський ЦКК» та інші найбільш потужні підприємства галузі.

5. Сировинна база целюлозно-паперового комплексу

Головним компонентом для одержання целюлози є низькоякісна деревина хвойних і листяних поряд дерев, відходи лісопиляння і деревообробки. У спеціальному апараті деревину піддають обробці і вона перетворюється в целюлозу. За новими технологіями целюлозу можна виготовляти з оцту і соломи. Целюлозу використовують для виробництва паперу та картону.

Найбільшими підприємствами галузі є целюлозно-картонний завод у Жидачеві Львівської області і картонно-паперовий комбінат в місті Обухові Київської області. На картонно-паперовій фабриці в Попінці Хмельницької області виробляють учнівські зошити.

Свого паперу Україні не вистачає. Тому його доводиться купувати в інших країнах, головним чином в Росії. Вихід із цього становища - будувати целюлозні заводи, які б працювали на соломі.

Велику роль у збільшенні кількості целюлози відіграє збір макулатури. Так, якщо 200 чоловік принесуть по 5 кг паперових відходів, то це дасть змогу зекономити 4 куб/м деревини. Крім того. це позитивно позначається на екології довкілля, оскільки під час виробництва паперу й картону з макулатури забруднення атмосфери зменшується на 86%, води витрачається на 25-44% менше, кількість твердих відходів знижується майже до 40%.

6. Територіальне розміщення целюлозно-паперового комплексу

На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини організовано целюлозно-паперову промисловість, яка дає до 18% товарної продукції комплексу. Дана галузь виробляє більше 150 видів продукції, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. Звідси дефіцит паперу і картону вітчизняного виробництва. В Україні не виробляються зовсім або виробляються в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Целюлозно-паперова індустрія вимагає для свого розвитку поєднання таких факторів, як наявність сировини, води й електроенергії. У зв'язку з цим підприємства її галузей зосереджені переважно в лісо-промислових водних районах (Полісся, Карпати). Центри целюлозного виробництва розміщені на великих річках: Ізмаїл (Одеська область) - на Дунаї, Цюрюпинськ (Херсонська область) - на Дніпрі. Центри паперової промисловості: Жидачів (Львівська область), Рахів (Закар-патська область), Обухів (Київська область), Корюківка (Чернігівська область).

7. Проблеми розвитку галузі

Дуже гостро у 1991-1995 рр. постали питання адаптації підприємств галузі до ринкових умов, технічного та технологічного переоснащення, залучення додаткових інвестицій у сферу виробництва, створення ефективної системи забезпечення підприємств галузі сировинними ресурсами.

великі надії у сфері залучення інвестицій у паперову промисловість. України пов'язувались у першій половині 90-х років ХХ століття пов'язувались із заходами щодо акціонування підприємств та створення спеціальних (вільних) економічних зон. Із залученням іноземних та вітчизняних інвестиційних ресурсів ряду підприємств, зокрема Жидачівський ЦПК, Малинській паперовій фабриці, Рубіжанському КПК, вдалось здійснити реструктуризацію виробництва, провести активну маркетингову політики і зайняти відповідні позиції на ринку. З приходом у паперову промисловість державного капіталу стало можливим створити нові виробництва, що забезпечували б потреби суспільства у нових видах паперу. Та разом з тим на практиці було продемонстровано й негативні наслідки залучення іноземних інвесторів у галузь. Головна мета їх полягала не стільки у підпорядкуванні власним економічним інтересам розвитку паперового виробництва, скільки у знищенні потенційних конкурентів. Тому ряд виробництв, зокрема целюлозних, у Херсоні та Ізмаїлі практично припинили своє існування.

Неспроможність вітчизняних виробників паперу задовольнити потреби ринку у широкому асортименті товарної продукції призвело до активного просування на українському ринку продукції іноземного виробництва. Особливо це стосувалось таких видів паперу, як газетного, офсетного та офісного, що імпортувались із Скандинавських країн, Росії, Польщі, Угорщини, Німеччини.

Серед проблем, які існують перед підприємствами галузі, насамперед необхідно відзначити проблему сировинного забезпечення виробництва картонно-паперової продукції. Це, безумовно, не нова проблема, рішення якої полягає в створенні в Україні потужностей з випуску целюлози, однак економічний стан країни поки ще не дозволяє її вирішити. Тому, сьогодні першочерговим завданням є забезпечення розвитку ринку вторинної сировини, тобто макулатури. Саме тому підприємства галузі продовжують вкладати значні інвестиції в розвиток системи заготівлі макулатури в Україні.

Целюлозно-паперова промисловість України показала в останні роки досить позитивні результати росту обсягів виробництва. Рівень використання встановлених потужностей у 2005 році дорівнює 83-85%. При цьому, резерви інтенсивного розвитку залишилися лише на середніх та малих підприємствах. Можливості нарощування обсягів виробництва на крупних підприємствах за рахунок інтенсивних факторів практично вичерпано.

Тому основним напрямком розвитку вітчизняних підприємств целюлозно-паперової промисловості на найближчу перспективу залишається здійснення реконструкції та модернізації діючих паперо- та картоноробних машин, вдосконалення існуючих технологічних схем виробництва картонно-паперової продукції, впровадження нових, більш ефективних хімікатів та технологічних додатків з метою підвищення якості готової продукції.

Необхідно також чекати прискореного розвитку технологій, які пов'язані з використанням місцевих природних ресурсів, в тому числі з переробкою соломи, вільний ресурс якої в Україні є достатнім.

Нині на українському ринку картонно-паперової продукції є достатньо вільних ніш, розвиток яких повинен бути привабливим для інвесторів, які зацікавлені працювати на цьому ринку. Найбільш ефективними напрямками інвестування, на погляд фахівців асоціації, може бути розвиток виробництва наступної продукції:

· волоконні напівфабрикати для виробництва картонно-паперової продукції на основі використання однолітніх рослин (солома тощо) ;

· друкарські види паперу ;

· папір перфорований для формулярів ;

· офісний папір для розмножувальної техніки ;

· мішковий папір.

Аналіз підсумків роботи вітчизняних картонно-паперових підприємств та стан їхніх активів дозволяє визначити ключові проблеми подальшого розвитку целюлозно-паперової промисловості України та довести, що поетапна модернізація діючих активів через механізм так званого проектного фінансування - це єдиний реальний шлях розвитку діючих підприємств української целюлозно-паперової промисловості на найближчі роки.

8. Державна політика

В зв'язку з цим гостро постало питання здійснення політики захисту вітчизняного виробника. Проте дії українського Уряду в цьому плані виявились не достатньо ефективними. Тому розв'язання проблем виживання у складних економічних умовах зосереджувалось безпосередньо на здійсненні виваженої політики конкретними підприємствами галузі.

Незважаючи на всю економічну і політичну складність розвитку українського суспільства у 90-х роках ХХ століття, вітчизняній паперовій промисловості вдалось зберегти основний виробничий та науковий потенціал. Заходи щодо стабілізації виробництва на окремих підприємствах, а також загальні тенденції розвитку економічного комплексу України, сприяли загальному розвиткові паперової галузі на зламі ХХ-ХХІ століть. Саме у період 1999-2002 рр. вітчизняна паперова промисловість вступила у період стабілізації та зростання темпів виробництва, що свідчило про загальне подолання кризових явищ і тим самим дає змогу оптимістично оцінювати перспективи галузі.

На жаль в умовах сучасної кризи як політичної так і економічної підприємства вимушені розраховувати тільки на себе, хоча вважаю, що в даний момент дії держави повинні бути як можна активнішими, а саме:

· створення сприятливих умов забезпечення вітчизняних підприємств сировиною та необхідними матеріалами, котрих не можливо виробити в Україні; продуктивна сила вітчизняний виробник

· економічні пільги для підприємств галузі (податкові пільги), котрі працюють на нових технологіях, створення механізму інноваційного розвитку комплексу;

· прийняття законодавчих та нормативних актів, котрі встановлять прозорі правила гри та створять сприятливі умови для розвитку та залученню іноземних інвестицій;

· активна зовньошня політика.

Список використаної літератури

1. Гош О. Визначальний фактор відродження продуктивних сил України. // Економіка України. - К., 2003. - № 6.

2. // Сонько С.П. та інш. Ринок і регіоналістика: навч. Посібник. - К., 2000.

3. // Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Навчальний посібник. - К., 2001.

4. // Розміщення продуктивних сил України: Підручник. - К., 2001.

5. // Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. - К., 2000.

6. // Зайнятість та ринок праці: Міжвідомчий науковий збірник. - К., 2000, вип.. 12.

7. // Розміщення продуктивних сил: Підручник для студентів вузів. - К., 2000, 2-ге видання виправлене і доповнене.

8. Жук М. В., Круль В. П. РПС і економіка регіонів України: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2002, - 293с.

9. РПС України: Підручник/ за ред. проф. Є. П. Качана. ?К.:ВД “Юридична книга”, 2001. ? 552с.

10. РПС: Підручник/ В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. ? К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. ? 546с.

Размещено на Allbest.ru