Економіка в найдавніший період

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Економіка України в найдавніший період

Економіка Київської Русі

Розквіт Київської України-Руси у 9-11 ст. обумовлений головним чином її вигідним географічним положення на перехресті торгових шляхів і зв'язками з країнами Зах. Європи, Півночі і Півдня. У 12 ст., після перекриття кочовиками торгового шляху по Дніпру «з варяг в греки», стався розпад Київської Русі на незалежні князівства. Виснажена міжусобицями, нападами половців, монголо-татар, поляків і литовців, вони стали околичними землями інших, більш могутніх держав. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі.

В IX-XII ст. економіку Давньоруської держави можна охарактеризувати як період раннього феодалізму. Виникнення і розвиток феодалізму виявляється перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні пам'ятки.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостатньо диференційоване. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилось у X ст. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів з'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Слід сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого «полюддя». Крім полюддя, іще існував «повоз»: населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і здійснювали покарання за тими скаргами, з якими населення зверталось до князя.

Така форма збору данин виникла іще в VI-VIII століттях. Зберігалась вона і в Давньоруській державі. Розмір данини, місце і час збору не визначались на перед, а залежали від випадку. Пізніше, в зв'язку з протестами населення, княгиня Ольга в 946 році встановила «уроки», тобто фіксовані норми данини, час і місце її збору. Одиницею обкладання даниною був «дим» (двір, сім'я) або «плуг» («рало»). В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки.

Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала за те, що давав смерду землю. Слід підкреслити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовила появу ще в дорадянський період різних точок зору на цю категорію населення Київської Русі.

Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі використовувався термін «закуп». Закуп - це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього «купу». Закуп повинен виконувати сільські роботи. Він мав доглядати хазяйську худобу. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.

Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі - селяни, що працювали на феодала за договором («рядом»).

Слід підкреслити, що всі рядовичі і закупи одночасно з економічною залежністю попадали і в юридичну залежність до землевласника. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, то він міг стати рабом.

В сільській общині була категорія населення, яка мала назву ізгої. Ізгой - це людина «зжита», вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів - вільні й залежні. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю.

У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне з джерел рабства - полон. У ХІ-ХІІ ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». За «Руською Правдою», челядин - це раб, який знаходиться під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота. На відміну від челяді раби-холопи - це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які проходили в суспільстві Київської Русі. «Руська Правда» називає і такі джерела холопства, як самопродаж, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника. У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився.

На Русі також існувало й патріархальне рабство, але воно не стало домінуючою формою господарювання. Раби, в основному із військовополонених, з часом отримували земельні наділи, «усиновлювались» общиною, оскільки використання рабської праці було неефективним. Багато благочестивих людей перед смертю відпускали частину своїх рабів на волю або заповідали їх церкві.

Поступовий наступ на общину, закабалення смердів, захоплення общинних земель - все це приводило до зростання опору землевласникам. Смерди тікали від феодалів на «пустоші», тобто на вільні землі, піднімали стихійні бунти, вбивали представників вотчинної адміністрації, влаштовували масові крадіжки майна феодалів. Це змусило київських князів приділяти увагу розробці правових норм внутрішнього державного життя. Так, в 1016 році при Ярославі Мудрому з'явилась «Руська Правда», яка стала важливим збірником норм давньоруського законодавства.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

2. Економічні погляди в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї

Економічні погляди у Стародавній Індії

Економічні погляди Стародавньої Індії формувались та розвивались під впливом міфологічного та релігійного мислення, відобразивши особливості староіндійських уявлень про суспільство, його соціальну структуру, господарські явища та процеси: багатство, власність, економічні функції держави тощо.

Найдавніша пам'ятка старовини - збірка пісень «Рігведа» (II тис. до н.е.) засвідчує існування рабовласницьких відносин на початку становлення класичної індійської цивілізації. Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне забарвлення. Писемні джерела середини І тис. до н.е. (буддійські та брахманські релігійні трактати) зображають староіндійську економіку як «економіку жертвоприношень» 1, у якій майно та заощадження є джерелом пожертвувань, власністю богів. Рабство у буддизмі розглядається як перешкода на шляху духовного спасіння, доступного лише тим, хто має особисту свободу. Власність сприймається невіддільною від особистості. Буддизм не заперечує господарської діяльності мирян, але наголошує на необхідності відмови монахів від власності та економічної діяльності на шляху до спасіння-нірвани.

Суспільний та господарський устрій Стародавньої Індії знайшов яскраве відображення у «Законах Ману» (Манавадхармашастрі) - збірці релігійних, моральних, правових настанов, які визначають поведінку людини у приватному та суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму. «Закони Ману» (XI ст. до н.е.) приписуються міфічному родоначальнику людей Ману. Вони розкривають наявний в Стародавній Індії суспільний поділ праці та обґрунтовують поняття варни як станової (кастової) ієрархії суспільства, що має вічне, незмінне, божественне походження. Зазначається, що Бог створив зі своїх вуст жерців-брахманів, які повинні спілкуватись з Богом та управляти державою. Зі своїх рук Бог створив воїнів-кшатріїв, які повинні шанувати брахманів та захищати країну від ворогів. Із стегон були створені вайшя, покликані займатись господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею) та прагнути до збагачення. Цікаво, що суспільним ідеалом варнивайшя була господарська самостійність та економічна незалежність: «Все, що залежить від чужої волі, - зло, все що залежить від власної волі, - благо» 2, - зазначається в «Законах Ману». Найнижчою кастою були безправні шудра, створені Богом із ступнів ніг. їх долею була покірна служба членам інших каст, заняття ремеслом, праця орендарів-половинщиків та найманих працівників у сільському господарстві.

Визначаючи рабство як природне явище, «Закони Ману» виділяють такі його джерела: захоплення в полон, покарання, служба за утримання, народження від рабів, купівля-продаж рабів, передача рабів у спадок. Оскільки кастовий поділ суспільства та існування рабства пояснювались божественною волею і розглядались як наперед визначені та незмінні, то перехід із однієї верни в іншу та зміна роду занять засуджувалися і суворо каралися. Згідно з «Законами Ману», «краще своя справа, погано виконана, ніж добре зроблена чужа справа» 1.

Видатною пам'яткою староіндійської економічної думки є трактат «Артхашастра» (IV-III ст. до н.е.), написаний радником царя Чандрагупти І (321-297 pp. до н.е.) брахманом Каутілья. Староіндійською «Артхашастра» означає учення («шастра») про користь, вигоду («артха»). Це велика праця, яка складається із 15 окремих книг, які відображають досягнутий рівень суспільного розвитку і дають уявлення про найхарактерніші риси економічної думки Стародавньої Індії. Трактат вміщує настанови для правителя щодо управління державою з метою досягнення економічного та політичного порядку та піднесення країни. Особлива увага приділяється питанням поповнення скарбниці, організації оподаткування та іншим аспектам фінансової політики.

У «Артхашастрі»:

піднімається питання про економічну роль держави, зазначається, що цар (раджа) наділений всією повнотою виконавчої та законодавчої влади. У його обов'язки входить турбота про колонізацію окраїн, будівництво шляхів, поселень, плантацій, розробку родовищ, розвиток промислів, організацію царського господарства тощо. Особливо підкреслюється необхідність державного керівництва будівництвом та обслуговуванням іригаційних систем як запоруки врожаю;

наголошується на тому, що основою здійснення всіх державних справ є скарбниця, тому головною метою економічної політики держави є її поповнення. Розвивається ідея досягнення активного балансу державного бюджету, необхідності ведення точного рахівництва, визначення доходів і витрат, підведення річного балансу тощо. Метою державного управління проголошується збільшення доходів скарбниці за рахунок прибутків царського господарства, різноманітних податкових зборів та платежів населення;

податки розглядаються як основна стаття доходів державної скарбниці, природна плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. З метою забезпечення податкових надходжень та поліпшення організації землекористування пропонується відбирати землю у недбайливих господарів і передавати її сумлінним землеробам;

звертається увага на те, що багатство держави створюється всім населенням країни, тому правитель повинен піклуватись про задоволення загальнодержавних потреб, захищаючи не землю, а людей: «Сила держави - у людях. Безлюдні землі схожі на безплідну корову - що можна з неї видоїти?«1 Найстрашнішими бідами, які можуть спіткати державу, Каутілья вважав голод та зловживання владою;

виправдовується соціальна нерівність та поділ суспільства на рабів і вільних громадян - аріїв. Вказується, що для аріїв не має бути рабства. Якщо арії з якихось причин потрапляли у рабство, то необхідно було прикласти максимум зусиль для їх визволення. Про патріархальний характер рабства у Стародавній Індії свідчать викладені у трактаті положення про те, що раби мають право на володіння власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо;

містяться цінні відомості про права та взаємовідносини каст у Стародавній Індії. Засвідчуючи привілейоване положення брахманів та кшатріїв, трактат покладає обов'язок дотримання та охорони кастового ладу на царя. «Закон для брахмана, - зазначається в Артхашастрі, - навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздавання дарів та їх отримання. Закон для кшатрія - навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, добування засобів до життя військовою службою і охорона живих істот. Закон для вайшя - навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, землеробство, тваринництво та торгівля. Закон для шудри - покірність, ведення господарства у два рази народжених (вищих каст), ремесло та акторство»;

знайшло відображення розуміння відмінності між вартістю і ціною товару. На думку Каутільї, величина вартості речі визначається кількістю днів праці. Однак ціна товару може перевищувати вартість в результаті конкуренції між покупцями. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Зазначається, що лихварство є «віддачею у зростання предметів скарбниці» і таким чином зменшенням її. Саме тому за лихварство пропонується стягувати штраф «у розмірі подвійного результату»;

торгівля розглядається як джерело надходжень до скарбниці. На думку Каутільї, регламентація торговельної діяльності, встановлення норми торговельного прибутку, оподаткування торговельних операцій, підтримка стабільного рівня товарних запасів, вплив на товарооборот залежно від сезонних коливань товарних цін з метою недопущення їх зловмисного використання є важливими функціями держави. У трактаті зазначається, що наглядач за торгівлею має наділятись широкими повноваженнями, знати ціни, вміти рахувати основні засоби, збиток, мито, прибуток, витрати з найму, а також інші витрати і відповідно до них встановлювати ціну;

наголошується на тому, що спонукальним мотивом торговельної діяльності є прибуток. Водночас Каутілья застерігає від отримання такого прибутку, який, хоч і був би значним, завдавав шкоди підданим. Незаконний прибуток, отриманий шляхом обману покупців, продажу недоброякісних товарів карався штрафом у розмірі восьмикратної вартості товарів;

значна увага приділяється регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями і державою. Зазначається, що прибуток включається у ціну товару як частина витрат і його норма заздалегідь фіксується: для місцевих товарів - у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів - 10%;

детально розглядаються питання встановлення митних зборів та податкових платежів. Податки диференціюються для нових і старих товарів з урахуванням місця, виду, існуючих звичаїв тощо. У порядку особливих відрахувань торговці повинні сплачувати на користь скарбниці V16 частину товару, що продається за міркою; 1/20 - товарів, що продаються за вагою; 1/и - товарів, що продаються за рахунком. Торговці повинні також сплачувати певну суму за перевірку ваг, яка проводиться раз на 4 місяці. За торгівлю за допомогою неперевірених ваг стягувався штраф;

визнається необхідність регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі. З метою недопущення банкрутства торговця цар міг видати указ і про заборону продажу аналогічних товарів, поки купець не розпродасть свої. Водночас цінові угоди між торговцями строго карались. В обов'язки збирача j податків включалась реєстрація іноземних купців, облік імпортованих товарів, стягнення митних зборів тощо. Заборонявся ввіз певних видів товарів. Водночас регламентувались заходи зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, І надання пільг іноземним купцям тощо. Вважалося, що заради майбутньої І вигоди держава повинна стимулювати вивіз вироблених у країні товарів незважаючи на тимчасову збитковість.

Економічні погляди у Стародавньому Китаї

У Стародавньому Китаї ми знаходимо високорозвине не суспільне управління, зайняте аграрними, комерційними і фінансовими питаннями. Ці питання порушуються в основному з етичних позицій у китайській класичній літературі, яка дійшла до нас.

Своєрідність економічної думки Стародавнього Китаю невіддільна від самобутності старокитайської цивілізації як одного із ранніх центрів світової культури. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувались у VI-III ст. до н.е. Конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм протягом століть вели гостру полеміку з багатьох філософських та економічних проблем. г Визначальний вплив на економічну думку Стародавнього Китаю справило конфуціанство - вчення давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 pp. до н.е.). Основні його постулати були систематизовані учнями Конфуція у збірці «Лунь юй» («Бесіди і міркування»), датованій V ст. до н.е. Соціально-економічна концепція конфуціанства базується на вченні про природне право, згідно з яким в основі суспільного устрою лежить божественна воля. За Конфуцієм, Бог є першопричиною світу, але він не втручається у явища суспільного життя, які пізнаються людським розумом (даром Божим) і становлять природне право.

Конфуцій:

Виправдовував становий поділ суспільства, існування рабства та сувору соціальну ієрархію як вічні та незмінні явища, встановлені Богом і природою. Розумову працю він вважав таланом «вищих» станів, а фізичну - долею «нижчих» верств, основну масу яких становили раби. Згідно з конфуціанством кожна людина повинна знати своє місце у суспільному житті, відповідно до порядку, встановленого Небом: «Цар повинен бути царем, підданий - підданим, батько - батьком, а син - сином».

В основі морально-етичного учення Конфуція лежить ідея культури, людяності, доброти, первісно закладених у кожній людині; встановлення таких міжособистісних стосунків, які б не викликали небажаних вражень та емоцій. Золотим періодом для Китаю Конфуцій вважав перші роки правління династії Жоу (1027-256 до н.е.). Водночас сучасність він характеризував як царство хаосу, нескінченних міжусобиць та заколотів. Відтак мислитель робив висновок про необхідність нової моральної філософії, заснованої на категоріях «жень» (людяності, любові до людини), «і» (вірності обов'язку, справедливості), «сяо» (синівської шанобливості), «куань» (великодушності). Ідеал людини в конфуціанстві - законослухняний громадянин, якого не потрібно присилувати коритись владі. Мудрий правитель, на думку Конфуція, повинен управляти народом з допомогою виховання у підданих благоговіння перед «ритуалом» («лі»), тобто моральним законом).

Сформулював патріархально-папгерналістську концепцію держави як «великої сім'ї», керованої «сином Неба» - правителем, який повинен бути «батьком нації», високоморальною та освіченою особистістю, здатною реально впливати на рівноправний розподіл створеного у суспільстві багатства.

Значну увагу приділяв соціально-економічним аспектам державного управління: турботі про народний добробут, забезпечення соціальної стабільності, залучення населення до громадських робіт тощо. Пов'язуючи процвітання держави з багатством народу, мислитель закликав управляти державою на засадах доброчинності, високоморальної поведінки, не обтяжуючи населення тяжкими податками та повинностями.

Вбачав суспільний ідеал у минулому, стверджуючи, що досконалі правила існували лише в глибокій давнині. Конфуцій ідеалізував старовину, обґрунтовуючи консерватизм суспільного устрою та старі патріархальні порядки.

Я передаю, але не створюю; я вірю в давнину і люблю її.

Головну увагу приділяв морально-етичним нормам та програмі морального вдосконалення людини. На думку мислителя, досконала особистість живе за канонами давніх традицій, поважає владу, є скромною, справедливою, невибагливою у побуті. Конфуціанство не засуджувало прагнення людини до збагачення за умов чесних шляхів його здобуття.

Князь великий із князівства Ці запитав Конфуція про те, у чому суть управління державою. Конфуцій відповів:

- Нехай буде цар царем, слуга - слугою, батько - батьком, а син - сином.

Цигун запитав:

Чи знайдеш одне таке слово, якому можна було б слідувати усе життя? Учитель відповів:

Чи не таким є співчуття? Чого собі не побажаєш, того не роби і іншим.

Конфуцій. Афоризми

Подальшого розвитку ідеї конфуціанства набули у працях Мен-цзи (372 - 289 pp. до н.е.) та Сюнь-цзи (313-238 pp. до н.е.). У центрі уваги цих мислителів Стародавнього Китаю були проблеми забезпечення соціальної злагоди у суспільстві та стабільності централізованої влади.

Як і Конфуцій, Мен-цзи обґрунтовував «природне» походження суспільних відносин панування та підпорядкування, поділу населення на зайнятих фізичною та розумовою працею. Він доводив закономірність поділу людей на управлінців, які «напружують мозок», та підлеглих, які «напружують м'язи». Центральне місце у його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави у господарські справи на основі 12 принципів успішного управління:

підкорення людей не силою, а доброчинністю;

недопущення розпусти;

повага до мудрих;

зниження податків та зборів;

невідволікання народу від справ його;

завоювання сердець підданих;

любов до народу;

повага до поважних;

Економічна думка стародавнього світу

збереження доброї природи людини;

спонукання народу у напрямку добра;

пошук втраченого свідомістю;

справедливість.

Слід зазначити, що Мен-цзи був захисником раціонального землекористування з метою піднесення добробуту селян і багатства держави. Він розробив проект земельної реформи, згідно з якою основою господарської системи повинна була стати сільська община із 8 великих родин, кожній з яких виділялась державою однакова земельна ділянка. Дев'ята ділянка мала оброблятись усіма общинниками спільно, урожай з неї призначався для державної скарбниці та утримання правителів і чиновників.

Мен-цзи зазначав обмежені можливості державної регламентації торгівлі в масштабах країни, висловлюючи побоювання, що регулювання цін «призведе до взаємного обману» 2. Значну увагу він приділяв розвитку внутрішньої торгівлі на основі товарообміну між землеробами та ремісниками.

Згідно з поглядами прихильника конфуціанства Сюнь-цзи управління державою становить необхідну закономірність суспільного розвитку, визначену природою людини. Водночас Сюнь-цзи заперечував «волю Неба» і погляди Конфуція на чесноти патріархальної родини. Оголошуючи людину творцем усіх речей, він зазначав, що доброчинність особистості формується законами та вихованням.

На думку Сюнь-цзи, найважливішою функцією правителя є розподіл обов'язків у державі. Обґрунтовуючи ідею поділу праці у суспільстві, мислитель зазначав, що окрема людина «не може володіти мистецтвом усіх [ремесел] і якщо люди не будуть опиратися один на одного, то це призведе до злиднів».

Мислитель вважав, що економічна політика держави має базуватись на принципах економії у витратах, збереження надлишків та забезпечення багатства народу. «Краще спочатку дати можливість народу отримати вигоду, - писав Сюнь-цзи, - і лише потім відібрати частину її, ніж зовсім не давати народові можливості отримувати вигоду і забирати її в нього» 4. Водночас мислитель пов'язував збагачення народу з задоволенням лише того рівня потреб, який відповідає соціальному рангові людини. У зв'язку з цим держава повинна була, на його думку, регламентувати споживання нижчих верств населення, забезпечуючи нагромадження надлишків суспільного продукту.

Конфуцій (551-479 pp. до н.е.) - видатний мислитель Стародавнього Китаю. Справжнє ім'я Конфуція - Кун-цзи. Народився у васальному князівстві Лу і був найменшою одинадцятою дитиною в родині. Сім'я належала до старовинного аристократичного роду, збіднілого і розореного до того часу. Батько Конфуція помер, коли синові було три роки, у шістнадцять років він втратив і матір раннього дитинства Конфуцій старанно вчився. З часом він став відомим філософом і вчителем. Учні звали його Кун Фу-цзи (шановний учитель Кун), звідси пішло латинізоване ім'я Конфуцій. У житті Конфуція був період, коли він служив чиновником і займався судово-карними справами. Конфуцій За переказами, його чесність та старанність викликали незадоволення влади. Зазнавши невдач на державній службі, Конфуцій став учителювати. Тридцять років він у супроводі учнів мандрував по країні, проповідуючи своє учення та прагнучи знайти йому застосування. Не зустрівши підтримки з боку правителів, мислитель повернувся додому і останні роки життя присвятив створенню відомого літопису «Чуньцю» («Весна та осінь»), редагуванню матеріалів з історії «Шу цзин» («Книга історії») та народних пісень «Ші цзин» («Книга віршів»).

Створивши першу в історії Китаю приватну школу, Конфуцій брав зі своїх слухачів помірну плату і жив на кошти кількох багатих учнів, які надали йому приміщення для проведення занять. За переказами, мислитель мав 3000 учнів, 72 з них були особливо наближені до вчителя, 12 - були з ним постійно.

Як Піфагор і Сократ, Конфуцій викладав своє учення у формі бесід і не залишив жодного писемного рядка. Коли у віці 72 років він помер, учні зібрали його висловлювання та думки у книгу «Лунь юй» («Бесіди та міркування»). У наступні роки вони поширювали та популяризували вчення свого учителя.

Конфуцій не був засновником релігії, однак після смерті в його честь були побудовані храми і став складатися релігійний за формою культ Конфуція як першовчителя людства. У II ст. до н.е. при імператорові У-ді принципи конфуціанства були канонізовані, конфуціанство набуло в Китаї статусу офіційного віроучення. Кожен освічений китаєць зобов'язаний був знати напам'ять текст «Лунь юй» та керуватись настановами Конфуція у житті.

На початку XX ст. рід Конфуція нараховував 20-30 тис. осіб, він існує і нині. Старший потомок Конфуція по прямій лінії носить спадковий князівський титул, за імператорів він повинен був присвятити себе догляду за могилою та храмом мислителя.

Конфуціанство стало державною ідеологією Китаю, квінтесенцією китайської цивілізації. На постаменті пам'ятника Конфуцію у головному приміщенні храму та пантеону мислення, який займає понад 20 гектарів вміщено надпис: «Найсвятіший, наділений даром передбачення Мудрець Конфуцій - місце заспокоєння його духу».

Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів (законників), виникнення якої пов'язане з іменами політичних діячів Стародавнього Китаю - Цзи Чаня та Лі Куя (VI-V ст. до н.е.). Економічні погляди легістів знайшли відображення у творах старокитайських мислителів Шан Яна (390-338 pp. до н.е.)

правителя області Шан у царстві Цінь та Хань Фея (280-233 pp. до н.е.)

вихідця з аристократичної родини, близької до правителів царства Хань. їх твори засвідчили посилення ролі держави та формування імперсько-бюрократичної системи управління у Китаї.

Легісти були прихильниками політичної централізації, відводили велику роль законам в управлінні державою. Так, перший міністр правителя царства Вей Лі Куй висунув ідею регулювання товарних цін шляхом наповнення внутрішнього ринку великими обсягами продовольчих товарів за фіксованими цінами. Оригінальне вирішення проблем державного регулювання хлібного ринку базувалось на системі раціональних закупівель зерна у врожайні роки та використання накопичених товарних запасів для страхування землеробів у голодні неврожайні періоди.

«Книга правителя області Шан» розкриває важливу роль централізованих функцій держави та законів в управлінні країною: «Не слід ні на мить забувати про закон, потрібно… правити, опираючись на закон», - стверджує автор1. Водночас Шан Ян заперечував культуру в усіх її проявах, заперечуючи твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм. Чільне місце у забезпеченні добробуту держави він відводив землеробству та загарбницьким війнам, відстоюючи консервацію общинного устрою.

У «Книзі правителя області Шан» засуджується торгівля сільськогосподарською продукцією, спекуляція зерном у неврожайні роки. Автор рекомендує правителям створювати такі умови, які б спонукали купців кидати заняття торгівлею і переходити у сферу безпосереднього сільськогосподарського виробництва. Відомо, що у 351 р. до н.е. Шан Ян ввів систему кругової поруки - колективної відповідальності за виконану роботу і виплату податків. Селянам заборонялося займатися торгівлею і залишати общину, ставати орендарями. Купці обкладалися високими податками, що мало спонукати їх до заняття землеробством.

Книга «Хань Фей-цзи» стала узагальненням наявних на той час легістських ідей. її автор, Хань Фей, проголошував необхідність дотримання «єдиного закону». Він розробив учення про три інструменти управління (закон, владу та мистецтво управління) та дві підойми управління (покарання та винагороду). Легісти критикували конфуціанство та заперечували непорушний авторитет глибокої давнини, обґрунтовуючи ідею прогресивного розвитку суспільства. Водночас Хань Фей наголошував на егоїстичній природі людини, стверджуючи, що спонукальні мотиви її вчинків не мають ніякого значення, оскільки істинними критеріями людських дій служать лише результати.

Наголошуючи на тому, що природа людини егоїстична, заснована на отриманні власної вигоди, легісти пов'язували моральність не з вродженими рисами, а з гармонією користі окремої особи і держави. Вони наполягали на тому, що вигоду держави визначає закон, поза яким добро і зло не існують. На думку представників цієї течії суспільної думки Стародавнього Китаю, мудрий і сильний правитель повинен опиратися на справедливі закони, вміти використовувати силу влади і вправно керувати людьми.

Визначною пам'яткою економічної думки Стародавнього Китаю є колективний трактат «Гуань-цзи» (IV-III ст. до н.е.), який містить близько 500 праць старокитайських мислителів, в основному прихильників легізму. Відводячи велику роль законотворчій діяльності держави, укладачі трактату розробили систему заходів її регулюючого впливу на економічне життя. У цій праці знайшли відображення питання вдосконалення оподаткування, розвитку землеробства та ремесла, регулювання товарно-грошового обігу, спрямовані на те, щоб зробити країну могутньою, а народ - задоволеним, не допускаючи збагачення торговців і лихварів.

У трактаті «Гуань-цзи»:

проголошується непорушність станового поділу суспільства, звертається увага на те, що «Закон - не знаряддя у руках правителя, а сила, яка стоїть над ним і покликана збагачувати народ, а не скарбницю»;

обґрунтовується необхідність стабілізації натурально-господарських відносин та захисту господарства від ринкової стихії, зазначається, що правитель повинен регламентувати працю землеробів, ремісників і торговців, тримати в своїх руках «можливості для регулювання хліба, грошей і металу»;

до важливих функцій держави зараховуються накопичення товарних запасів у період здешевлення продукції та їх реалізації у період подорожчання, надання землеробам державної допомоги, дешевих кредитів у неврожайні роки тощо;

розглядаються питання грошового обігу, звертається увага на необхідність застосування нормованої емісії грошових знаків для того, щоб «гроші були дорогими, а товари - дешевими», проголошується недопустимість нееквівалентних відносин між покупцями і продавцями, за якої «вигоди для одних стають більшими за вигоди для інших»;

наголошується на необхідності чіткого обліку господарських явищ, застосування нормативів для організації натурального господарства, створення земельного кадастру з метою приведення оподаткування у відповідність до якості земельних ділянок, заміни прямих податків на залізо та сіль непрямими тощо.

Цікаво, що автори трактату виявили деякі закономірності розвитку товарно-грошового обігу в умовах простого товарного виробництва. Вони з'ясували протилежний рух ціни товарів та кількості грошей, зазначивши, що зростання товарних цін призводить до здешевлення грошей. У трактаті містяться пропозиції щодо застосування нормованої емісії грошових знаків, підвищення цін на продовольчі товари з метою нейтралізації торгово-лихварського капіталу тощо.

Трактат «Гуань-цзи» справив значний вплив на подальший розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю.

Засновником ще однієї впливової течії суспільної думки Стародавнього Китаю - моїзму - був видатний філософ та політичний діяч Мо-цзи (Мо-ді, 479-400 pp. до н.е.). Школа моїзму була створена на противагу конфуціанству і пройшла два етапи свого розвитку (ранній та пізній), проіснувавши до кінця III ст. до н.е. Учення моїзму має назву «шляху зайнятих на роботі людей», оскільки його прихильниками були дрібні власники, товаровиробники, котрі прагнули покращити своє становище у суспільстві.

Основним джерелом вивчення економічних поглядів моїстів є «Трактат учителя Мо» («Мо-цзи»). Ця книга має колективного автора, записи в ній здійснювалися протягом двох століть учнями та послідовниками Мо-цзи. В основі учення моїзму лежать 12 принципів, серед них - принципи загальної любові та загальної користі, заперечення війн, шанування єдності та мудрості, економії на витратах. Головна ідея моїзму - ідея загальної любові та загальної користі («цзяньай») як умови вирішення всіх існуючих у суспільстві конфліктів. Поставивши питання про співвідношення загального та особистого інтересів, моїсти розглядали загальну вигоду як сукупність окремих інтересів, наголошуючи на тому, що «загальна користь, загальна любов приносять Піднебесній (Стародавньому Китаю) велику вигоду; окрема корислива вигода за рахунок загальної вигоди є великим злом для Піднебесної».

На відміну від конфуціанства, моїсти заперечували незмінність станового поділу суспільства, виступали проти привілеїв знаті, проповідуючи природну рівність людей. Вбачаючи причину бідності в успадкуванні влади та багатства, вони обстоювали необхідність висунення на керівні посади високоморальних та здібних людей, незалежно від їх походження.

Моїсти рішуче засуджували рабство, війни, закликали до взаємодопомоги і взаємної любові заради незалежності й добробуту. Задоволення загальнодержавних потреб пропонували здійснювати не за рахунок рабської праці, а шляхом введення обґрунтованої податкової системи. Представники цієї течії висловлювались проти розкоші і надмірного споживання, зазначаючи, що найпершою умовою досягнення щастя є старанна праця та розвиток приватної ініціативи.

Одним із напрямків теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю був даосизм. Основні ідеї даосизму викладені в трактаті «Дао де цзин» («Шлях доброчесності, або Книга про силу і ідею»). У китайській мові ієрогліф «дао» означає «шлях», або «вічний принцип».

Автором «Дао де цзин» вважається напівлегендарний китайський мислитель Лао-цзи (604-517 pp. до н.е.). Лао-цзи у перекладі означає «стара дитина». За однією із легенд мислитель народився не дитиною, а похилим мудрецем із сивою бородою. Певний час він був хранителем архівів Чжоузького правителя, а потім віддалився від людей у пустелю на заході Китаю. Трактат «Дао де цзин» є невеликим за обсягом твором, параграфи якого мають жанрову подібність до афоризмів. Послідовники Лао-цзи розвинули і поширили вчення свого учителя. На сьогодні канонічний текст «Дао де цзин» з коментарями налічує 1120 томів.

В основі даосизму лежить учення про «дао» - сутність всіх речей та явищ, ідея творчої сили, яка керує Всесвітом, загальний закон і сутність людського буття, який разом із субстанцією «ці» (повітря, ефір) становить основу світу. Найважливіша його характеристика - природність, невтручання у самодостатні процеси та явища, покірність та відмова від багатства і боротьби. На думку мислителів Стародавнього Китаю, досягти гармонії можна лише шляхом серединного царства: «Знати міру в мірі - ця міра сталість». Тому мудра людина веде пасивне існування, не втручається у реальність, залишаючи речі такими, якими вони є. Правитель-мудрець повинен відкинути розкіш і війни і повернути народ до примітивної простоти, яка існувала до виникнення культури і моралі.

Вважаючи людську діяльність безплідною метушнею, Лао-цзи виступав за природне просте життя, відмову від розкоші, розвитку писемності, накопичення нових знань, вдосконалення знарядь праці, проти державного регулювання економічного життя з допомогою законів і знань. Як і Конфуцій, він ідеалізував давні часи і радив повернутись до первісного, природного стану речей. Засуджуючи соціальну нерівність і політику правителів, за якої багаті збагачуються, а бідні стають ще біднішими, Лао-цзи вважав, що соціальні біди є результатом порушення «дао». Він заперечував досягнення матеріальної культури, цивілізації, стверджуючи, що люди здатні збагнути світ, але не в змозі щось у ньому змінити. Тому розумний володар у своїх діях повинен спиратись на здоровий глузд, а не на теоретичні знання.

Список літератури

1. Історія економічних вчень світу та України. - К., 2001.

2. Блауг М. «Экономическая мысль в ретроспективе». - М. Дело. ЛТД, 1994.

3. Всемирная история экономической мысли. / Под ред. Фоминского И.Т. - М.: Мысль, 1987, т. 1.

4. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та інші. - КНЕУ, 2001.

5. Юхіменко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень. Навчальний посібник. - Київ, «Знання - Прес», 2001.

6. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навчальний курс. - Тернопіль, 1996.

економіка смерд земля країна

Размещено на Allbest.ru