Теоретично обґрунтована роль продуктивності праці в економічному зростанні підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретично обґрунтована роль продуктивності праці в економічному зростанні підприємства

ВСТУП

Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивує безробіття, соціальна напруженість в суспільстві, які спричинились в Україні з переходом до ринкових відносин. За порівняно короткий період часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці; в закладах освіти здійснюється підготовка спеціалістів за новими спеціальностями; у наукових журналах і збірниках усе частіше з'являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, регулювання зайнятості населення, соціальному партнерству.

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази та соціальних аспектів господарювання.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) -- збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

Зважаючи на актуальність даної проблеми темою курсової роботи обрано питання: “Продуктивність праці її роль в економічному зростанні підприємства. Підвищення продуктивності праці на підприємстві.”

Мета курсової роботи - теоретично обґрунтувати роль продуктивності праці в економічному зростанні підприємства.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

1. Опрацювати наукову літературу;

2. Визначити поняття і сутність факторів продуктивності;

1. ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ НА ПІДПРИЕМСТВІ

1.1 Поняття і сутність факторів продуктивності

Продуктивність праці є важливим планово-економічним показником, що характеризує не тільки степінь використання трудових ресурсів на підприємстві, але й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним направленням розвитку нової ринкової системи повинні стати стабілізація вітчизняного виробництва і ріст на цій основі продуктивності праці.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Фактори -- це рушійна сила, суттєва причина, обставина, що впливає на певний процес або явище та змінює рівень і динаміку продуктивності.

Дію факторів, їх виявлення і реалізацію необхідно розглядати в тісній залежності від природних і суспільно-економічних умов.

Природні умови -- це те середовище, в якому здійснюється суспільний процес виробництва: природні ресурси, грунт, кліматичні особливості тощо.

Суспільно-економічні умови визначаються характером виробничих відносин, розвитком ринкових відносин, ступенем розвитку продуктивних сил, рівнем життя.

В умовах становлення ринкових відносин великого значення набувають такі фактори, як посилення конкуренції товаровиробників, роздержавлення і приватизація економіки, розвиток малого і середнього бізнесу, фінансово-економічна стабілізація, сильна система соціальної підтримки на основі активної структурно-інвестиційної політики в напрямі випереджаючого розвитку виробництва споживчих товарів і надання послуг, підвищення гнучкості виробництва, його сприйнятливості до змін попиту і технологічних нововведень, ефективне формування зайнятості населення.

Отже, фактори продуктивності, які визначають її рівень, пов'язані з працею, ресурсами, середовищем.

Зарубіжні економісти виділяють дві основні групи факторів продуктивності: зовнішні (які не контролюються), внутрішні (які контролюються).

Зовнішні фактори включають політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства.

Внутрішні фактори -- це ті, які перебувають в зоні контролю окремого підприємства і поділяються на «тверді» та «м'які».

«Тверді» (стійкі, сталі) включають в себе:

* виріб -- його якість, призначення, дизайн, тобто якою мірою він відповідає вимогам, що ставляться до нього споживачем,

ринком;

* технологію та устаткування -- упровадження нових технологій, зменшення простоїв устаткування і підвищення ефективності діючих виробничих потужностей, модернізація устаткування, усунення вузьких місць тощо;

* сировину -- охоплює такі важливі аспекти, як підвищення ефективності використання матеріалів, поліпшення коефіцієнта обігу матеріалів, управління матеріалами, розвиток ефективних джерел постачання.

«М'які» (змінні) фактори включають:

* якість робочої сили, підвищення ефективності її використання за допомогою подальшого удосконалення мотивації праці, поліпшення її поділу і кооперації, участі всіх категорій працівників в управлінні підприємством;

* організаційні системи і методи -- динамічність і гнучкість структури підприємства, удосконалення організації виробництва і праці, трудових методів;

* стилі і методи управління -- вплив їх на організаційну структуру, кадрову політику, планування діяльності підприємства.

Зовнішні фактори впливають на стратегію діяльності підприємства і продуктивність. Так, удосконалення урядом податкової політики, законодавства про працю, соціальної інфраструктури, політики цін, забезпечення більш раціонального порядку використання природних ресурсів мотивують відповідні рішення на підприємстві щодо структурного, організаційно-технологічного його функціонування.

1.2 Фактори продуктивності праці

Розглядаючи сутність праці як процес споживання робочої сили і засобів виробництва, всі фактори, що визначають підвищення продуктивності праці, можна об'єднати в три групи:

* матеріально-технічні;

* організаційно-економічні, котрі характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;

* соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.

Серед матеріально-технічних факторів важливу роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного виробництва і одним із основних елементів механізму ринку.

Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва -- засоби виробництва, працю, його організацію та управління.

Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:

* упровадження комплексної механізації та автоматизації;

* удосконалення технології виробництва;

* хімізація виробництва;

* зростання рівня електроозброєності.

Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється через механізацію ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт.

Автоматизація виробництва забезпечується впровадженням верстатів-автоматів, автоматизованого устаткування, автоматичних систем виробництва.

На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах -- транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо.

Про низький рівень механізації та автоматизації цих процесів свідчить той факт, що частка робітників, зайнятих на цих процесах, у загальній кількості робітників становить приблизно 46 %.

Як наслідок, виникла диспропорція в механізації праці на різних виробничих дільницях.

Важливим засобом здійснення механізації виробництва є модернізація устаткування, тобто оновлення й удосконалення функціонуючого устаткування, незначні зміни його конструкцій. Це можна досягти збільшенням потужності і робочих швидкостей устаткування, механізацією та автоматизацією допоміжних робіт (подача, зняття, транспортування і контроль виробів) і автоматизацією управління устаткуванням.

Модернізація тісно пов'язана з реконструкцією діючих підприємств.

Для зростання продуктивності праці велике значення має удосконалення технології виробництва, яка охоплює технічні прийоми виготовлення продукції, виробничі методи, способи застосування технічних засобів і агрегатів.

Основними напрямами удосконалення технології виробництва є впровадження нових методів обробки матеріалів, таких як хімічні, електроерозійні, ультразвукові та ін. Дедалі більше застосовуються надвисокі й наднизькі тиски і температури, струми високої частоти, інфрачервоні випромінювання та ін., надміцні матеріали тощо.

Хімізація виробництва є одним з ефективних напрямів технічного прогресу, який характеризується застосуванням прогресивних хімічних матеріалів і хімічних процесів.

Хімізація виробництва вносить докорінні зміни в технологічні процеси, інтенсифікує, прискорює їх, поліпшує техніко-економічні показники виробничих процесів, використання сировини, сприяє підвищенню якості продукції. Синтетичні полімери застосовують не тільки як замінювачі дорогих та дефіцитних кольорових металів, деревини тощо, а й як нові конструкційні і технічні матеріали. Використання пластмас у машинобудівній промисловості сприяє поліпшенню експлуатаційних властивостей машин, зменшенню їх ваги, поліпшенню зовнішнього вигляду.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває такий фактор зростання продуктивності праці, як підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на ринку. Для зростання продуктивності праці, крім упровадження нової техніки велике значення має максимальне використання діючих потужностей.

Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямами:

* екстенсивним -- збільшення часу їх роботи через скорочення простоїв, введення в дію невикористовуваного устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту тощо;

* інтенсивним -- поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.

Перехід до ринкових відносин має змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою ринкових регуляторів.

У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідно інвестиції спрямовувати насамперед на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів.

Планування і регулювання капітальних вкладень здійснювалося в Україні без урахування процесу відтворення основних фондів і суспільного продукту. Віддавалася перевага новому будівництву на неосвоєних територіях. При цьому майже не відновлювався виробничий потенціал. Власне, планування відтворення основних фондів у країні не було.

Наслідком такої політики стало те, що виробничий потенціал України через його технічне зношення і технологічну відсталість не відповідає вимогам часу.

Рівень зношення основних виробничих фондів становить понад 40 %. Для промислово-виробничих фондів він перевищує 48 %, а в будівництві досягає 61 %.Тільки нині для планування відтворення основних фондів в Україні починають застосовувати моделі міжгалузевого балансу, за допомогою яких можна розрахувати на перспективу основні балансові показники відтворення капітальних вкладень з урахуванням демографічного прогнозу в кожному регіоні.

Для подальшого розвитку інвестиційного ринку в Україні доцільно підтримувати розвиток пріоритетних напрямів в економіці.

У підвищенні технічного рівня виробництва велику роль мають відіграти фондові біржі, які дають змогу на взаємовигідній основі залучати в діюче виробництво невикористані устаткування та виробничі площі, організовувати й обслуговувати лізингові операції, у тому числі й міжнародні.

Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої та уречевленої праці як у цілому по економіці, так і на окремому виробництві.

Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

Електроозброєність праці визначається відношенням кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі

за певний період, до середньооблікової чисельності робітників.

Енергоозброєність праці -- споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період.

Фондоозброєність -- це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності робітників або працівників.

Фондовіддача -- загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів. Визначається відношенням річного обсягу випуску продукції у грошовому виразі до середньорічної (без урахування зносу) балансової вартості основних виробничих фондів.

Залежність між рівнем і динамікою технічної озброєності та продуктивності праці пряма:

Пп = Фо * Фв

де Пп -- продуктивність праці;

Фо -- фондоозброєність;

Фв -- фондовіддача.

Рівень механізації та автоматизації обчислюється на основі таких показників, як коефіцієнти механізації робіт (виробництва) -- Км.р(в) і праці -- Км.п.

Км.р (в) = (Qм / Q) * 100;

або

Км.п = (Чм / Ч) * 100

де Qм -- обсяг робіт, виконаний механізованим способом;

Q -- загальний обсяг робіт;

Чм -- чисельність робітників, зайнятих механізованою працею;

Ч -- загальна чисельність робітників, які беруть участь у виконанні робіт;

-- чисельність робітників, зайнятих механізованою працею на даному робочому місці;

І -- величина, яка характеризує відношення часу механізованих процесів до загального часу виконання операції.

Для визначення рівня комплексної механізації використовують подібні показники.

Рівень автоматизації характеризується відношенням кількості автоматизованого устаткування або його потужностей до кількості або потужностей усього використовуваного устаткування, а також часткою автоматизованих операцій або продукції, виробленої на автоматизованому устаткуванні.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:

· удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації; удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортної, інструментальної, складської, енергетичної тощо);

· удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, упровадження багатоверстатного обслуговування, розширення сфери суміщення професій і функцій; застосування передових методів і прийомів праці; удосконалення організації та обслуговування робочих місць; поліпшення нормування праці (упровадження технічно обґрунтованих норм затрат праці, розширення сфери нормування праці); застосування гнучких форм організації праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;

· удосконалення організації управління виробництвом з допомогою удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, упровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

В умовах ринкових відносин важливими заходами щодо удосконалення організаційних форм виробництва й управління можуть бути:

* розукрупнення великих виробничо-господарських комплексів, утворення за рахунок конверсії оборонної промисловості нових виробництв;

* приватизація державної власності;

* розвиток середнього і малого підприємництва;

* надання повної економічної свободи державним підприємствам;

* диверсифікація виробництва;

* залучення іноземного капіталу для спільної підприємницької діяльності;

* розроблення системи спеціальних пільг для орендаторів, кооператорів, спільного підприємництва тощо.

Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками і соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшенням соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації і психологічного впливу тощо.

1.3 Резерви підвищення продуктивності праці

Резерви підвищення продуктивності праці -- це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.

Резерви можна класифікувати відносно часу їх використання, а також сфери виникнення.

За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви.

Поточні резерви можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року.

Використання перспективних резервів передбачається у майбутньому через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.

За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.

До загальнодержавних належать такі резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і які пов'язані з недовикористанням науково-технічного прогресу, нераціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною й територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.

Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.

Міжгалузеві резерви -- це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій. Так, значному підвищенню продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції в сировинних галузях.

Галузеві резерви -- це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.

Внутрішньовиробничі резерви виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємстві.

Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним осередком економіки і на ньому виявляються і використовуються всі попередні резерви. Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньозмінних втрат часу, а також прихованого безробіття. Отже, внутрішньовиробничі резерви можна поділити на:

ь резерви зниження трудомісткості продукції;

ь резерви поліпшення використання робочого часу.

Резерви підвищення продуктивності праці безмежні, як і науково-технічний прогрес, удосконалення організації виробництва, праці й управління. Тому в кожний конкретний період треба використовувати ті резерви, що дають максимальну економію праці за мінімальних витрат.

Необхідною умовою виявлення і використання резервів є їх кількісна оцінка.

Резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних величинах. На конкретний період величину резервів можна визначити як різницю між досягнутим і максимально можливим рівнем продуктивності праці.

Оцінити вплив зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання робочого часу, удосконалення структури кадрів на підприємстві можна за допомогою таких формул:

За рахунок зниження трудомісткості:

Пп = (Тм / Тн) 100 - 100;

Еч = ((Тм - Тн) Р) / Ф * К;

де Пп -- величина підвищення продуктивності праці, %;

Тм, Тн -- минула та нова трудомісткість на операцію або виріб;

Еч -- економія чисельності робітників;

Р -- кількість виробів або операцій;

Ф -- реальний фонд робочого часу одного робітника, год.;

К -- коефіцієнт виконання норм.

За рахунок поліпшення використання робочого часу (зменшення його втрат):

Пп = (100 - n) 100 / (100 - m) - 100,

Пп = (m - n) 100 / (100 - m),

де m -- втрати робочого часу в базовому періоді, %;

n -- втрати робочого часу в поточному періоді, %.

За рахунок змін у структурі кадрів:

Іп.з = Іп * Іd ,

де Іп.з -- індекс загальної продуктивності праці;

Іп -- індекс продуктивності праці основних робітників;

Іd -- індекс зміни частки основних робітників у загальній кількості робітників у поточному періоді порівняно з базовим, обчислюється за формулою:

Іd = dп / dб,

де dп -- частка основних робітників у поточному періоді;

dб -- частка основних робітників у базовому періоді.

Зіставлення динаміки річного, денного і годинного виробітків сприяє виявленню резервів підвищення продуктивності праці через поліпшення використання робочого часу.

На підприємствах для використання резервів розробляють плани організаційно-технічних заходів, в яких зазначені види резервів підвищення продуктивності праці, заходи щодо їх використання, витрати на них, строки проведення, а також відповідальні виконавці.

1.4 Програми управління продуктивністю праці

Сутністю управління продуктивністю праці є створення умов для її зростання. Водночас підвищення продуктивності являє собою процес змін в економіці. Тому для підвищення продуктивності необхідно управляти змінами, тобто генерувати, мотивувати, стимулювати їх.

При цьому важливим є планування і координування масштабів та інтенсивності змін у всіх основних організаційних елементах, включаючи зайнятість, структуру кадрів, кваліфікацію і освіту, технологію і устаткування, продукцію і ринки збуту. Ці зміни повинні сприяти як зростанню продуктивності, так і підвищенню ефективності діяльності організацій. Орієнтація на досягнення найвищих кінцевих результатів є найбільш оптимальним стилем створення системи управління продуктивністю й оперування нею.

Основними функціями управління продуктивністю є визначення цілей, організація програми управління продуктивністю праці.

В умовах ринкової економіки все більшого значення набувають розроблення й упровадження програм управління продуктивністю праці.

Успішна реалізація довгострокових програм управління значною мірою обумовлена якістю процесу планування на ранніх стадіях розроблення програм.

Цілями програми є:

* ефективне використання людських ресурсів;

* мінімізація втрат виробництва;

* створення ефективної системи вимірювання продуктивності праці, тобто визначення межі і показників цілей цієї системи.

Кожен підхід щодо підвищення продуктивності праці охоплює:

ь організаційні форми підвищення продуктивності праці;

ь сфери підвищення продуктивності праці;

ь засоби і методи підвищення продуктивності праці.

Структурними елементами процесу підвищення продуктивності праці є:

* оцінювання й аналіз організаційної системи, для якої розробляється програма. При цьому необхідно визначити внутрішні можливості організації. Виявити слабкі і сильні сторони організації, ураховуючи передбачувані зміни ринкового середовища;

* оцінювання зовнішніх умов діяльності організаційної системи, які можуть вплинути на проектування і розроблення

програми;

* стратегічне планування. На цьому етапі забезпечується узгодження цілей, завдань управління продуктивністю праці на період 3--5 років. Доцільно виділити першочергові завдання, важливі для подальшого розвитку організації;

* розроблення критеріїв результативності програми. Необхідно визначити конкретні вимірники, критерії, нормативи, за якими необхідно оцінювати заходи щодо управління продуктивністю;

* виявлення й аналіз резервів підвищення продуктивності праці. Визначення всіх матеріальних і організаційних засобів розвитку організації;

* розроблення проекту, що передбачає послідовність виконання робіт, оцінювання витрат, функції виконавців, питання управління проектом, аналіз витрат і вигід;

* розроблення планових заходів щодо подальшого підвищення продуктивності праці;

* розроблення ефективної системи матеріального стимулювання досягнення запланованих показників продуктивності праці;

* зведення всіх результатів планування в єдиний загальний план;

* залучення відповідних працівників щодо конкретних заходів упровадження;

* контроль за реалізацією заходів і регулювання їх виконання.

1.5 Поняття, класифікація і структура персоналу

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джере-лом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкуренто-спроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру: кількість активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропонування робочої сили. рівень зайнятості, потенцій-ний резерв робочої сили. У свою чергу, ці характеристики зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси -- це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди. які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни -- персонал, кадри, трудовий коллектив.

Персонал підприємства -- це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призна-ченню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал осно-вної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи -- промислово-виробничого персоналу -- відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони -- тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та яслі, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (за визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промис-лових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськи-ми структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підпри-ємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники -- це працівники, що займають посади керівників під-приємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; го-ловні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, інженери, еко-омісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти. соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема -- діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники -- це персонал безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе-реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріа-льних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають дві-рників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних -- тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення проду-кції, та допоміжних -- тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія -- це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність -- це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря -- розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас час існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості налічується 850 професій та спеціальностей, а з них тільки близько половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація -- це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій визначеної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців харак-теризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді. Вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти). За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: ви-сококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

ГРУПИ РОБІТНИКІВ ЗА РІВНЕМ КВАЛІФІКАЦІЇ, ВИКОНУВАНІ

НИМИ РОБОТИ Й ТЕРМІНИ ЇХНЬОЇ ПІДГОТОВКИ

Кваліфікаційні групи робітників	Основні виконувані роботи	Термін підготовки стажування, досвід
Висококваліфіковані	Особливо складні та відповідальні роботи (ремонт і наладка складного обладнання, ви-готовлення меблів тощо)	Понад 2-3 роки, періодич-не стажування, великий практичний досвід роботи
Кваліфіковані	Складні роботи (метало- та деревообробні, ремонтні, слюсарні, будівельні тощо)	1-2 роки, чималий досвід роботи
Малокваліфіковані	Нескладні роботи (апаратурні, деякі складальні, технічний нагляд тощо)	Кілька тижнів, певний досвід роботи
Некваліфіковані	Допоміжні та обслуговуючі (вантажники, гардеробники, прибиральники тощо)	Не потребують спеціальної підготовки

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управління важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними (рис. 4.1).



Рис. 4.1. Категорії та орієнтована структура персоналу підприємств промисловості України.

Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кінцеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів.

На формування різних видів структур персоналу та трудових ре-сурсів в Україні (як на макро-, так і на мікрорівні) у найближчі роки впливатимуть такі фактори та загальні тенденції:

* Інтенсивний перерозподіл працівників із промисловості та сільського господарства в інформаційну сферу та сферу праці з обслуговування населення.

* Включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж у тих, що вибувають за межі працездатного віку.

* Підвищення частки допоміжної розумової праці (нині вона в кілька разів менша ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою).

* Зростання попиту на кваліфіковану робочу силу (операторів, наладчиків, програмістів-експлуатаційників), що може значною мірою задовольнятись за рахунок безробітних з категорій керівників та спеціалістів.

* Уповільнення темпів зниження частки мало- та некваліфікованної праці у зв'язку з різким скороченням за останні п'ять років те нічного переозброєння діючих підприємств.

* Інерція системи освіти, яка продовжує відтворювати кваліфіковані кадри в основному за старою фаховою схемою.

Формування ринкового механізму та системи державного регулювання ринку праці потребують урахування цих та інших об'єктивних тенденцій, їхнього позитивного та негативного впливу на функціонування економіки в цілому та окремих підприємств.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов'язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Передовсім слід відрізняти явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства. Явочна чисельність включає всіх працівників, що з'явилися на роботу. Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо. Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності. поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходять на роботу з поважних причин.

Аналітичні показники (коефіцієнти) потребують порівняння з аналогічними в споріднених підприємствах або ж мають аналізуватися в динаміці. Треба також ураховувати, що вони характеризують тільки потенціал трудових ресурсів і його відповідність іншим факторам та умовам виробництва. Ефективність використання трудових ресурсів виявляється тільки через показники, що харак-теризують кінцеві результати діяльності підприємства.

1.6 Продуктивність праці, показники її рівня і методи виміру

Ефективність використання трудових ресурсів виражається зміною продуктивності праці, що є результативним показником роботи, в якому відображається позитивні сторони роботи, а також всі її недоліки.

Продуктивність праці, яка характеризує ефективність витрат праці в матеріальному виробництві, визначається кількістю продукції, що виробляється за одиницю робочого часу, або витратами праці на одиницю продукції. Відрізняють продуктивність живої праці і продуктивність сукупної (суспільної) праці. Перша визначається витратами живої праці( робочого часу) в даному виробництві, друга - витратами живої та уречевленої праці. При зростанні технічного прогресу частка витрат уречевленої праці збільшується, але абсолютна величина витрат живої та уречевленої праці на одиницю продукції зменшується. У цьому і полягає суть підвищення продуктивності суспільної праці.

Продуктивність праці є головним джерелом збільшення випуску продукції і підвищення добробуту народу.

Взагалі продуктивність праці (Р) може бути визначена такою залежністю:

де Q - обсяг виробленої продукції;

- витрати уречевленої праці;

- витрати живої праці.

Розрахунок продуктивності сукупної (уречевленої та живої) праці має значні труднощі. Вона може бути визначена повною народногосподарською трудомісткістю як сума витрат праці на одиницю виробу на всіх стадіях виробництва - від отримання сировини до випуску готової продукції.

У наш час продуктивність сукупної праці стосовно всього народного господарства, визначається виробництвом національного доходу на одного зайнятого працівника в галузях матеріального виробництва. Відповідний йому показник продуктивності праці - виробництво національного доходу ( чистої продукції) на одного працівника.

У підприємствах (організаціях) одним із показників, які характеризують економію витрат живої та уречевленої праці на одиницю продукції (робіт), є зниження собівартості.

Якщо продуктивність праці визначається як ефективність витрат тільки живої праці, загальна формула цього показника може бути такою:

або

У першому випадку продуктивність паці характеризуватиме виробіток продукції (робіт) за одиницю робочого часу, у другому - трудомісткість одиниці продукції (робіт).

Виробіток продукції - найбільш розповсюджений і універсальний показник продуктивності праці. Залежно від того, у яких одиницях вимірюється обсяг продукції (робіт), застосовується три методи визначення виробітку: вартісний, натуральний і нормативний.

Вартісний метод полягає у визначенні виробітку валового обсягу робіт по кошторисній вартості за одиницю часу на одного працівника, зайнятого на роботах і виробництвах, які знаходяться на балансі.

Цей метод широко використовується в плануванні, обліку й аналізі рівня продуктивності праці на підприємствах (організаціях) на всіх рівнях управління. Виробіток, обчислений вартісним методом, нині є основним показником продуктивності праці. Однак цей показник має багато недоліків і за його допомогою не завжди можна об'єктивно оцінити результати діяльності підприємства, бо на нього впливають рівень вартісних цін на роботи.

Для виключення впливу робіт на показник продуктивності праці в оперативному плануванні застосовується натуральний метод.

Натуральний метод виміру продуктивності праці полягає у визначенні виробітку (кількості продукції або робіт) у натуральній формі за одиницю часу або кількості витрат робочого часу, який припадає на одиницю продукції чи робіт.

Виробіток одного робітника на рік () розраховується за формулою:

де Т - кількість робочих днів на рік;

К - коефіцієнт використання річного балансу робочого часу (або коефіцієнт виробничих витрат);

t - середньорічна тривалість робочого дня, год.;

- коефіцієнт, який відображає середній процент використання норм виробітку;

- нормативний час на виконання кінцевої умовної одиниці робіт, год.

Натуральний виробіток, тобто кількість продукції, яка виробляється за одиницю робочого часу, є найбільш об'єктивним і достовірним показником продуктивності праці. Показники виробітку в натуральних вимірах дають пряме порівняння обсягу виконання робіт і витраченого на нього робочого часу, дозволяють аналізувати витрати праці на одиницю продукції по видах робіт.

Для оцінки продуктивності праці у натуральних показниках установлюються:

* нормативний виробіток одного робітника за зміну

фактичний виробіток одного робітника за зміну.

Нормативний метод застосовується при визначені ступеня ефективності використання робочого часу бригадами, ланками або окремими робітниками порівняно з нормами. При цьому використовується показник виконання встановлених норм у процентах (%), який відображає відношення нормативних витрат робочого часу на виробництво продукції до фактичних трудовитрат і визначається за формулою:

де - показник виконання норм, %;

і - нормативний і фактичний час виконання роботи, людино-год.

Даний метод має обмежене застосування через складність обчислення і тому неможливо визначити абсолютний рівень продуктивності праці. Крім того, обчислення за цим методом показник не враховує впливу на зростання продуктивності праці фактора механізації виробництва продукції. А оскільки для ручних і механізованих робіт установлюються різні норми виробітку, то він не дає повного уявлення про кількість виконаних робіт за певний час.

Трудомісткість робіт - величина, зворотна виробітку. За допомогою зворотного методу вимірюється трудомісткість, тобто кількість витрат часу на виробництво одиниці продукції або робіт. Показник трудомісткості вимірюється в людино-днях, витрачених на одиницю робіт. Залежно від способу обчислення розрізняють:

* Нормативну трудомісткість - це нормативні витрати праці на випуск продукції (робіт). Вони розраховуються на основі діючих виробничих норм часу (ЄНІР), кошторисних норм України (КНУ-93) та калькуляцій витрат праці, складених за виробничими нормами, необхідних для виробництва відповідної продукції;

* Планову трудомісткість - це витрати праці, розраховані на основі планових нормативів у місячних, квартальних, річних планах робіт підприємства. Ця різниця утворюється при розробці плану технічного розвитку та впровадження досягнень науки та техніки;

* Фактичну трудомісткість - це фактичні витрати праці на одиницю робіт або одиницю готової продукції. Вони визначаються відношенням фактичних витрат робочого часу до виконання обсягу робіт або продукції.

Показники трудомісткості потрібні для розрахунку рівнів продуктивності праці, оцінки ефективності застосування нових конструкцій, матеріалів і технологічних процесів, а також ефективності механізації робіт, при обчисленні трудових витрат на одиницю або увесь комплекс робіт, які виконується механізмами. Застосовують їх і для розрахунку потреби трудових ресурсів на вироблення продукції.

Динаміку продуктивності праці методом трудових витрат при виконанні різних видів продуктивних робіт визначають за допомогою агрегатного індексу продуктивності праці за формулою:

де - обсяг робіт поточного періоду;

і - витрати часу на одиницю робіт поточного та базисного періодів.

Економія витрат праці () на виробництвах внаслідок зниження трудомісткості визначається за формулою:

або

де - економія витрат праці внаслідок впровадження заходів, людино-дні;

- нормативна трудомісткість виробничих робіт, людино-дні;

З- зростання продуктивності праці, %;

- зниження трудомісткості або внутрішньо змінних витрат, %.

Розрахунок показників продуктивності праці по періодах

Основний плановий і обліковий показник - річна продуктивність праці (річний виробіток на одного працівника), тому що саме вона визначає фактичне виробництво продукції (робіт) одним працівником протягом року.

Середньорічний виробіток у розрахунку на одного працюючого на підприємстві () визначається за формулою:

де - річний обсяг робіт, грн..;

- середньорічна кількість усіх працюючих на виробництві.

Середньорічний виробіток () одного робітника на виробництві такий:

де - середньорічна кількість робітників у основному виробництві.

Однак для аналізу і поточного планування обчислюється також годинна, денна, місячна, квартальна продуктивність (виробіток).

Годинна продуктивність праці (годинний виробіток одного працюючого) визначається обсягом робіт, виконаних за час безпосередньої (чистої) роботи протягом звітного періоду:

де - виробіток за 1 год. Роботи;

- обсяг робіт (за кошторисною вартістю, у натурі або нормативному часі);

- кількість відпрацьованих людино-год.

Денна продуктивність праці (виробіток на один людино-день, ) - це обсяг робіт, який у середньому припадає на один людино-день нормальної тривалості без обліку фактичної тривалості робочого дня, перерви і простоїв за увесь день (зміну):

де - кількість відпрацьованих людино-днів (змін).

Показник денного виробітку на відміну від годинного відображає виробіток за день у цілому. Чим менше простоїв, тим вищій денний виробіток робітників.

Місячну (квартальну, річну) продуктивність праці (виробіток на одного працюючого - В) визначають за місяць (квартал, рік). Показник її залежить не тільки від часу простоїв, а й від прогулів і невиходів на роботу з різних причин, від календарної кількості днів у місяці (кварталі, році) святкових і вихідних днів:

де - виробіток за місяць (квартал, рік);

- кількість робітників, зайнятих на виробництві;

- кількість адміністративно-управлінському та лінійного персоналу.

Приріст продуктивності праці за рахунок збільшення обсягів роботи на виробництві і зміни кількості працюючих визначається за формулою:

де - процент приросту обсягу робіт на виробництві підприємства в даний період;

- процент зменшення кількості працівників організації.

Зростання продуктивності праці за рахунок ефективного використання фонду робочого часу розраховується за формулою:



де , - ефективний річний фонд часу роботи одного робітника відповідно у базисному і плановому періодах, людино-год.

Гранична продуктивність праці - це збільшення обсягу вироблюваної продукції (робіт), викликане використанням додаткової одиниці праці при інших фінансованих умовах. Гранична продуктивність праці належить до ринкової економіки, де праця виступає одним із факторів виробництва і де існує ринок праці.

Окремі підприємства (організації), вирішуючи питання про те, яку кількість робітників варто наймати, повинні зазначити ціну попиту на працю, тобто рівень заробітної плати. Ціна попиту на будь-який фактор виробництва і працю туту не виняток і залежить від його граничної продуктивності, тобто від граничної продуктивності праці.

Гранична продуктивність праці обчислюється, виходячи з граничного продукту праці, під яким мається на увазі приріст продукції, виробленої внаслідок наймання ще однієї додаткової одиниці праці.

Отже, керівництво організації (підприємства), виходячи з необхідності оптимізації всіх залучених ресурсів, буде застосовувати або витісняти працю, досягаючи рівня граничної продуктивності. І ніхто його не змусить діяти інакше, оскільки під загрозою виявляться інтереси виживання організації в умовах конкурентного середовище. У такій ситуації виникає проблема зайвої робочої сили, тобто безробіття, неповної зайнятості.

ВИСНОВКИ

В економічній теорії і практиці відомо два поняття продуктивності праці: продуктивність суспільної та індивідуальної праці.

Продуктивність суспільної праці виражає рівень затрат робочого часу у виробництві за середньою кваліфікацією, інтенсивністю. При визначенні продуктивності суспільної праці враховуються затрати уречевленої і живої праці, тоді як при оцінці індивідуальної праці -- тільки праці живої. І дійсно, якщо заміна ручного відбою вугілля добувними комбайнами збільшила видобуток одним забійником, скажімо, у 300 разів, підвищивши продуктивність індивідуальної праці одного робітника у забої в 300 разів, то продуктивність суспільної праці зросла від цього значно менше.

При оцінці рівня затрат суспільної (живої й уречевленої) праці варто враховувати також працю машинобудівників, що створили добувний комбайн, працю металургів, що виплавили метал, працю добувачів залізної руди, енергетиків та ін.

Отже, продуктивність праці -- показник ефективності, результативності робочого часу, що характеризується співвідношенням обсягу продукції робіт або послуг, з одного боку, і кількістю робочого часу, витраченого на виробництво цього обсягу -- з іншого. У залежності від співвідношення цих величин розрізняють два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

На підприємстві виробіток може вимірюватися різними способами в залежності від одиниць виміру обсягу продукції і затрат праці, а саме натуральними показниками (у штуках, тоннах, метрах і т.д.), якщо асортимент продукції одноманітний. Натуральні показники точні і наочні, проте ними неможливо оцінити різнорідну продукцію. Якщо підприємство випускає кілька видів схожої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, що приводять різну продукцію до одного виміру (наприклад, різні види палива перераховуються в умовне паливо з теплотворною здатністю 7000 ккал/кг). Проте застосування цих показників теж дуже обмежене.

У ринковій економіці домінуючу роль відіграють показники виробітку, у яких обсяг продукції вимірюється у вартісному вираженні. Ці показники найбільш універсальні, вони дозволяють порівнювати продуктивність праці при виробництві різноманітного асортименту продукції.

Продуктивність індивідуальної праці розраховується трьома основними способами: натуральним, вартісним і трудовим.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно - економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До таких факторів належать:

- удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організаційно-виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємстві;

- удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;- удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

праця товаровиробник конкуренція

2. РОЗРАХУНКИ ОСНОВНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ ПІДПРИЄМСТВА

2.1 Обсяг вироблениї продукції в фізичних вимірах визначається за формулою (тис. штук):

де - обсяг виробленої продукції

- кількість виробленої продукції

тис. штук

2.2 Обсяг виробленої і реалізованої продукції в грошових одиницях (грн.):

де - обсяг виробленої і реалізованої оптом продукції