Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

кафедра політичної економії факультетів управління і управлінням персоналом та маркетингу

Курсова робота

на тему: «Приватна власність: сутність та еволюція»

Виконав студент

Кандиболоцький Є.О.

Київ 2010

Вступ

Власність ? основоположна економічна категорія. По-перше тому, що вона є основою усієї системи суспільних відносин. Від характера форм власності залежать форми розподілу, обміну, споживання. По-друге, від власності залежить положення різних груп і верств у суспільстві, можливості їх доступу до використання усіх факторів виробництва. По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються із зміною соціально-економічних систем і властивих їм способів виробництва, а отже визначають розвиток держави в цілому.

Особливістю революційних чи реформаторських перехідних епох є те, що свідома і часто примусова зміна форм власності веде до формування нової економічної системи. Певне поєднання типів, видів та форм власності в економічному базисі даного ладу формує відповідну структуру власності. У процесі свого історичного розвитку форми і системи власності еволюціонували від простіших до більш складних, перетворювались з одного виду в інший.

Особливо актуальною є проблема трансформації власності на сучасному етапі, адже сьогодні найбільшого розквіту набуває приватна власність. Вона вважається двигуном ринкової економіки, але в структурі інвестицій, які повинні доводитися на неї, становить тільки 7,6% вкладень. Справа в тому, що приватна власність забезпечує людині свободу вибору діяльності, найбільше породжує в людині ініціативу, підприємливість, матеріальну зацікавленість і відповідальність за кінцеві результати праці, використання засобів виробництва. Вона сприяє розвитку особи. Суттєвою перевагою приватної власності над усіма іншими формами є те, що вона робить людину економічно вільною і ні від кого не залежною. А економічна незалежність - основа політичної і соціальної свободи. До того ж розвиток недержавного сектору економіки є впливовим фактором для підвищення результативності та ефективності функціонування і розвитку державного сектору економіки в умовах конкурентної боротьби з недержавними підприємствами.

1. Соціально-економічна природа приватної власності

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?

Найголовнішим у суспільних відносинах є питання власності, від формування яких залежить розвиток держави, добробут народу.

Високий рівень усуспільнення власності, притаманний державній власності, недостатньо заінтересовує працюючих, які створюють матеріальні блага, багатство держави.

Великий давньогрецький філософ і вчений Аристотель (384-322 рр., до н. е.) підтримував приватну власність. Розглядаючи питання розвитку держави, писав: "Справа в тому, що слід вимагати відносної, а не абсолютної єдності як сім'ї, так і держави. Якщо ця єдність зайде надто далеко, то і сама держава буде знищена; якщо навіть цього і не станеться, все-таки така держава на шляху до свого знищення стане державою гіршою."

Особливо вій наполягав на необхідності приватної власності для землеробів: „чи повинна у землеробів власність бути спільною, чи у кожного приватною,.рівно як повинна чи не повинна бути у них спільність жінок і дітей".

Що стосується суспільної власності, то він визначав способи користування нею: "Власність повинна бути тільки у відносному розумінні, а взагалі -- приватною. Адже, коли піклування про неї буде поділено між різними людьми, серед них щезнуть взаємні нарікання навпаки, з'явиться більша вигода, оскільки кожен буде із сумлінням ставитися до того, що йому належить." Історичний досвід Східної і Західної Німеччини, Північної та Південної Кореї,. Фінляндії,; Китаю) свідчить, що значно вищої ефективності досягає виробництво, засноване на приватній власності.

Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки (про що мова піде далі), яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної. Див. схему 1.

У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків і економістів про те, що завдання економічної реформи в Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної. Чому? Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрямку. По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

Еволюція форм власності

Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

Типи, види й форми власності

Отже, в процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності: а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї.

Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

приватний власність економіка

2. Роль приватної власності в сучасній економічній системі

2.1 Власність як економічна категорія

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від яких часом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності, затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили до успіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило на новий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що в результаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутим далеко назад і попадало в трясовину, з якої не знало, як вибратися.

У найпершому наближенні власність можна визначити як ставлення індивіда чи колективу до приналежній йому речі як до своєї. Власність ґрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка форма власності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось - як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою би ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це не прикривалося.

З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає, що власність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст власності не зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого, власність означає ставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставлення виступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - не власники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до неї як до чужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій речі. Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власника визначає буття приналежної йому речі.

Власність - це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність - це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність - це ставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається влада власника.

Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо.

Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.

2.2 Поняття приватної власності

Приватна власність - це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відторгнення від інших осіб, що не відносяться до числа власників, права контролю за певними об'єктами - капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами і т. д. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають конкретних власників.

Згідно з чинним законодавством, фізична особа у праві на власний розсуд вчиняти щодо належного йому майна любе дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам. Однак воно не повинно порушувати права та охоронювані законом інтереси інших осіб. Громадянин у праві відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником, право володіння, користування і розпорядження майном, віддавати майно в заставу й обтяжувати його іншими способами, розпоряджатися ним іншим шляхом.

Приватне привласнення має два види, які істотно різняться між собою:

А) Власність на засоби виробництва людини, який сам трудиться;

Б) Власність на речові умови виробництва особи, яка застосовує чужу працю.

Перший вид приватної власності мають селяни, ремісники та інші люди, які живуть своєю працею. Відповідно до економічним законом приватновласницького трудового присвоєння за одноосібної власності на засоби виробництва працівникові дістаються всі плоди його господарювання. Цим забезпечується повна свобода трудівника від будь-яких форм гноблення і поневолення з боку інших людей.

Коли в одній особі з'єднані власник і трудівник, виникає велика матеріальна зацікавленість у тому, щоб краще працювати для особистого блага. Не варто дивуватися тому, що одноосібні селяни прагнуть домогтися стійкості свого господарства, не шкодуючи на те сил і засобів. Другий вид приватної власності мають особи, які володіють порівняно великими господарствам з застосуванням праці багатьох працівників. Якщо в першому виді частого присвоєння речові і особистий фактори виробництва природно з'єднуються, оскільки вони належать одній особі, то справа йде зовсім інакше в другому вигляді господарства. У ньому засоби виробництва потрапляють до рук небагатьох осіб, а значна частина суспільства відчужена від цих благ.

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частина капіталу перебуває в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має різновиди:

а) індивідуальна або сімейна власність - право безпосереднього контролю об'єкта власності знаходиться в однієї людини або сім'ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати необ'єднаної приватною власністю;

б) пайова власність - об'єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об'єкта належить групі суб'єктів, які домовляються про спосіб управління ім. Ці суб'єкти називаються співвласниками, чи пайовиками - кожному з них належить певна частка (пай) об'єкта власності. Зазвичай величина цього паю встановлюється у грошовому вираженні. На цій формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовий власністю. Проте має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайовий. Акціонер - це той, хто вніс певний пай у капітал підприємства і взамін отримав титул власності: цінний папір - акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично розділена, позбавлення або придбання частини власності може відбуватися тільки шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій - це власність груп людей, об'єднаних в якісь громадські організації: політичні партії, професійні спілки, союзи воїнів-інтернаціоналістів і т. д. Це неперсоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об'єкті власності, які могли б належати членам цих організацій. Наприклад, якщо автори цієї допомоги є членами галузевої профспілки працівників освіти, якому належить санаторій або пансіонат на Чорноморському узбережжі, то це аж ніяк не означає, що кожен з нас може претендувати на свою частку в цьому звабливому об'єкті. Об'єкт подібної форми власності не ділиться на індивідуальні частки.

2.3 Відносини власності у світі історичної діалектики

Перспективи розвитку приватної власності в розумінні К. Маркса і монетаристів.

Загалом очевидно, що в теоретичному плані К. Маркс у розумінні минулого і майбутнього власності керувався виявленим їм проявом в історії людства гегелівського закону заперечення заперечення, а не кантовському апріорними категоріями. У практичному ж відношенні прогнози К. Маркса підтверджують регулює втручання держави в економіку західних ринкових країн.

Бачити ж іншу перспективу приватної власності в монетарист ської концепції і у хвилі практичних зусиль ряду західних урядів у 70-80 - х роках, спрямованих на підтримку автоматизму ринку, свободу частого підприємництва при різкому обмеженні державного втручання в економіку, було неправомірним. Монетаризм, по суті, є тільки протиотрутою забігання вперед у розширення державного регулювання виробничої і соціальної сфер життя західних країн. І тому можна говорити, що кейнсіанство і монетаризм об'єктивно представляють собою нерозривні протилежні моменти емпіричного методу "проб і помилок", властивого історично виправданого прагматизму економістів і державних діячів цих країн.

Перш за все, необхідно зробити спробу систематизації аспектів, типів, форм і видів власності, щоб уникнути розбіжностей у трактуванні їх значимості, взаємозв'язку і долі.

Не є секретом те, що власність в розумінні К. Маркса має економічний і правовий аспекти, які в певній економічній епосі нерозривні. Проте останнє явно не може бути підставою для механічного перенесення, скажімо, трьох правомочностей (володіння, розпорядження і використання) у тлумаченні сенсу економічного аспекту власності.

Структурний аналіз власності

Зрозуміло, що в структурному аналізі власності поняття суті і явища (форми прояву) неприпустимо змішувати і, тим більше, ототожнювати з поняттям змісту і форми (форма буття). Коли ми, слідом за К. Марксом, визначаємо власність взагалі як відношення між людьми до засобів виробництва і предметів споживання, то, безумовно, в цьому визначенні йдеться про її сутність. Але в такому випадку що ж є смисло власності взагалі?

Здається, сенс власності, хоча б у першому наближенні до його розуміння, значить те, якими є ці відносини. Зокрема, чи є вони відносинами між людьми з приводу платного чи безкоштовного об'єднання їх з засобами виробництва. А якщо говорити не про виробничу, а про споживчу власності, то чи є вони відносинами з приводу безкоштовного або платного споживання матеріальних благ.

До матеріально-об'єктивного зрізу общинної, приватної та суспільної власності слід віднести також робочу силу людей і також її носія - людини, якщо йдеться про виробництво епохи рабовласництва і феодалізму. В іншому випадку залишається, як і раніше, туманною суть так званого "позаекономічного примусу" рабів і кріпаків до продуктивної праці.

Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності.

Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля і металеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейні виробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, що усвідомлюють себе такими.

Велика приватна власність на засоби виробництва має не менше історичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і її фізичного носія, найнятого працівника.

Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочої худоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностей фізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зроблених матеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткування і засобів праці. У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії, спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесі споживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні з предметами і коштами праці.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що першопричина змін у засобах праці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійному технічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праці приватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природніми потребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншими витратами.

Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих кооперацій у складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами в характері приватної власності. Переважно це обмежується розширенням масштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а також формування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва).

Інша справа, коли сучасну епоху подетально і технологічно спеціалізованих електронних засобів виробництва. Масове застосування цих винятково високовиробничих, "скорострільних" і дуже дорогих комп'ютерно керованих засобів виробництва змусило вже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамках фірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмової подетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідної кооперації праці.

Зрозуміло, базисне у таких змінах головних опор і перекриттів у західній ринковій економіці, тим більше останньої третини XX століття, полягає у подальшому поглибленні та розширенні спеціалізації, усуспільненні кооперативної власності.

Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90% усього ВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ні подвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості "партнерських фірм", які знаходяться у власності двох або більше осіб, зовсім не є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Всі перераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасною об'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільш ефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва.

Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характері засобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленої ними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразно виявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності, початок ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватної власності.

Що ж до інформації як фактора самоспростування приватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною "нематеріальною субстанцією", що по природі своїй передбачає суспільну форму відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світу духовних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічного винаходу, літературного твору, художнього образа й ін). Але тільки в загальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності і відповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається не витратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції.

3. Перспективи розвитку приватної власності в економіці України

3.1 Державне регулювання

Право приватної власності є головною формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою.

7 липня 1992 Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України", яким замість права індивідуальної власності була впроваджена нова форма власності - "право приватної власності", яке знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліки об'єктів права індивідуальної власності, визначеного Законом України "Про власність" (у початковій редакції) щодо права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак власності.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-який інший існуючої форми власності, перш за все можуть служити: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами "права приватної власності (у первісній редакції - індивідуальної власності) є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п. 1). Крім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п. 2).

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Тим не менш включення його до Закону України "Про власність" відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної роботи. У принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У проекті ВР України в редакції від 5 червня 1997 p. запропонована така норма: "У власності фізичних осіб - суб'єктів права приватної власності - може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть рпінадлежать фізичним особам" (ст. 321). Цей підхід до визначення об'єктного складу приватної власності громадян, хоч і відрізняється від його визначення в Законі України "Про власність", але має свої вразливі місця, оскільки є дуже абстрактним, що є небажаним явищем для конструювання правових норм, а також може створювати певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Важливою є норма п. 3 ст. 13 Закону України "Про власність" про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може знаходиться у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, в будь-якій кількості чи будь-якої цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження повинні мати винятковий характер, зумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої було переважно майно особисто-споживчого призначення. Разом з тим вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки повинні діяти певні регулятори джерел добробуту громадян з метою недопущення різкої диференціації населення, а потім і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, зокрема, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст.11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, яке відповідає загальній концепції Закону України "Про власність". Щодо юридичних осіб за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. Разом з тим за своїм економічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядатися як приватна, наприклад, якщо вони засновані на власності фізичної особи або кількох фізичних осіб. Тому в перспективі законодавець може розширити коло суб'єктів права приватної власності.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання (наприклад, щодо земельних ділянок).

Наступною ознакою, що характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи собст енніка у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останньої, встановлення чисельних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання "свободи" власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, використовувати його для господарської та інший, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст. 19 Закону України "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україну формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень ізапретов.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідне правове регулювання, яке здійснюється переважно нормами гражданського права. У такому випадку слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, яке і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України, склад і кількість майна може обмежуватися у приватній власності громадян лише законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону

Україна "Про власність", не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших причин не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995) був затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України і Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2.

До цього переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї, зазначеної в Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бать придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ. Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може поповнюватися.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключно власність держави і надавалися тільки у користування. У Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в початковій редакції) та Закон України "Про власність" сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадкування володіння, яке, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від 30 січня 1992 поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому до Земельного кодексу України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчило повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами прав власника, обмежуються їх розміри, які обумовлені особливостями такого об'єкта права власності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими кордонами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка може використовуватися лише відповідно до її цільовим призначенням (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, які можуть перебувати у приватній власності громадян. Так, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких може перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх земель (ст. 52 Земельного кодексу України). Відповідно земельного і приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у власність земельні ділянки таких розмірів: до 0,6 га - для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га - у сільських населених пунктах, до 0,15 га - у селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств - до 0,25 га, в містах - до 0,1 га) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га - для ведення садівництва; до 0, 1 га - для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га - для будівництва індивідуальних гаражів.

У деяких випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площі, яка передається їм безоплатно. Так, вони Когут придбати у місцевих рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст. 18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Невстановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

Указами Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 15 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам" від 12 серпня 1995 р. передбачені виникнення права власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих указів після прийняття рішення місцевими сонетами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безоплатного отримання в часту власність своєї земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю.

В указах закладене певне внутрішнє неузгодженість, оскільки вони передбачають передачу землі у колективну власність і разом з тим за кожним членом сільгосппідприємства визнають право приватної власності на земельну частку (пай). Це неузгодженість породжена певною мірою змістом ст. 5 Земельного кодексу України, відповідно до якої суб'єктами права колективної власності являються сільгосппідприємства, а співвласниками - їх члени.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" цінними паперами являються грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, які випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються і інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси. накладні, варанти, коносаменти. Тим не менш, на мій погляд, не всі з перелічених документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові поліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством, випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися і продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи і здійснюють виробничу, комерційну або іншу діяльність з метою отримання прибутку. У Законі України "Про підприємства в Україні", інших законодавчих актах і в юридичній науці поняття "підприємство" вживається в розумінні суб'єкта права, а іноді - об'єкта права. Так, п. 5 ст. 10 зазначеного закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття "власник майна підприємства", що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, яке стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під. впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним або третейським судом. Разом з тим це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на житловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

3.2 Еволюція відносин власності в Україні

Розглядаючи стратегію і тактику розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, не можна уникнути глибокого аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності, оскільки йдеться про ключову проблему становлення ринкової економіки. Наскільки далеко Україна просунулися уперед в її вирішенні і який реальний результат більш ніж десятирічного періоду реформ? У постановці даного питання полягає актуальність вибраної теми. Економічне відродження відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституціональному секторі економіки і сфері реального привласнення, гострих соціальних протиріч та інших інверсій. На це неодноразово вказували провідні вітчизняні економісти-практики та науковці. Головним чинником протиріч вони одноголосно називають недоліки процесу приватизації, внаслідок якої не була досягнута основна мета роздержавлення власності - значне підвищення ефективності функціонування народногосподарського комплексу України. Окрім того, рівень вирішення багатьох проблем сутності, змісту та форм прояву приватизаційних процесів не завжди адекватний вимогам завдань соціально-економічної політики у господарських системах індустріального типу. Дана стаття є однією із спроб висвітлити питання, які стосуються названих проблем - розробки і обґрунтування механізмів коригування та вдосконалення відносин власності, що склалися в Україні. Досягнення мети вимагало вирішення таких завдань:

- аналізу соціально-економічної ситуації що склалася в Україні, і виявлення її основних причин і передумов;

- висвітлення ходу приватизації в Україні з точки зору відповідності її цілей і задач, а також загальносвітових тенденцій отриманим результатам;

- розробки комплексу заходів з коригування і вдосконалення відносин реального привласнення, що склалися в економіці України.

Формально існують всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992-2005 роки роздержавлено 90,5 тис. об'єктів. На підприємствах недержавної власності зараз виробляється більш як 80% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. У 2003 році функціонувало 326 тис. малих підприємств, 47,4 тис. фермерських господарств, діяло 1056 тис. приватних підприємців. Привертає увагу і такий факт: сьогодні майже 15 млн осіб є акціонерами і власниками земельних паїв. У цілому завершена приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн громадян.