Напрямки зниження витрат виробництва і собівартості продукції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Введення

1 Поняття витрат виробництва і собівартості продукції. Класифікація витрат на виробництво продукції

2 Калькулювання собівартості продукції. Розробка кошторису витрат на виробництво

3 Шляхи зниження собівартості продукції підприємницької фірми

Висновок

Бібліографія

ВВЕДЕННЯ

На сучасному етапі розвитку економіки, в період, коли інвестування в промислове виробництво для багатьох банків стає невід'ємною частиною бізнесу, особливої актуальності набуває проблема удосконалення управлінського контролю над витратами виробництва і методів калькулювання собівартості продукції фірми.

Актуальність даного питання обґрунтовується тим, що в умовах ринкової економіки все більшого значення набуває показник собівартості продукції, який відображає ефективність виробництва будь-якого підприємства.

Крім того, однією з ключових проблем російської економіки на сьогоднішній день є її конкурентоспроможність на світовому ринку. У разі програшу в конкурентній боротьбі Росія втрачає не тільки значну частину економічного ресурсів, а й політичну вагу, позиції на зовнішніх ринках, і, що найголовніше, вона втрачає потенціал сталого розвитку. У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності є різноманітною і дуже складною. Одним з основних стратегічних підходів до формування конкурентних переваг підприємства є прагнення мати найнижчі в галузі витрати виробництва (стратегія керівної ролі в області витрат виробництва).

В даний час, коли підприємства застосовують сучасні технології, більш економічне і продуктивне обладнання, вдосконалюють організацію управління підприємствами, отримання прибутку за допомогою збільшення цін стає проблематичним. На перший план виходять нецінові фактори завоювання ринку, наприклад, за допомогою надання додаткових послуг, поліпшення якості виробленої продукції, розвитку гарантійного та післягарантійного обслуговування. Тому формування оптимальної структури управління витратами і зниження їх величини (за умови збереження якості продукції, що випускається) дозволяє знизити ціни на продукцію, що дасть підприємству можливість зберегти і навіть зміцнити свої позиції на ринку.

Перед вітчизняної теорією і практикою обліку витрат виробництва на сьогоднішній день стоять дві головні проблеми. По-перше, адаптація західних розробок до російських умов. По-друге, коректування і доповнення власного діючого набору методів управління витратами, створення нових нетрадиційних систем одержання інформації про витрати, застосування удосконалених підходів до калькулювання собівартості і підрахунку фінансових результатів і прийняття на цій основі управлінських рішень.

Значний внесок у розробку загальних теоретичних питань формування собівартості, управлінського обліку витрат виробництва внесли багато провідні вітчизняні та зарубіжні вчені, економісти. Серед них, наприклад, Врублевський Н., Гусєва І.Б., Керімов В.І., Глібова О.П., Соколов О.Ю., Хоружий Л.І., Корольов В., Платонова Н. і ін

Мета даної роботи полягає в комплексному вивченні витрат виробництва і собівартості продукції фірми. У зв'язку з цим поставлені наступні завдання:

- дати цілісне уявлення про сутність витрат виробництва і собівартості продукції фірми;

- розглянути основні способи та методи обліку витрат виробництва і калькулювання собівартості продукції фірми;

- виявити основні напрямки зниження витрат виробництва, застосувавши вітчизняний та зарубіжний досвід.

1 ПОНЯТТЯ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА І СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ

У термінології багатьох наук (фінансовий менеджмент, економічний аналіз, фінанси, теорія бухгалтерського обліку та аудиту та ін) та законодавстві Російської Федерації, а також у фінансово-господарської діяльності підприємств застосовуються такі поняття як «витрати», «витрати», «витрати». Строго кажучи, значних відмінностей між цими поняттями немає, і нерідко одне поняття визначається через інше.

Поняття «витрати» найчастіше застосовується в економічній теорії, яка вивчає їх на двох аспектах: на макрорівні (національна економіка) і на мікрорівні (окремі компанії). Вивчення витрат ґрунтується на принципі «обмежені ресурси - необмежені потреби», тобто на факті рідкісності ресурсів і наявності великої кількості альтернативних напрямів їх використання [20, c. 12].

Витрати виробництва - витрати живої та уречевленої праці на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг).

Згідно класичним економічним теоріям трудової вартості витрати виробництва в умовах товарного ринкового виробництва являють собою вартість, «яка відшкодовує в товарі капітальну вартість с + V, витрачену у вигляді елементів виробництва» ^???

У ринковій економіці всі витрати розглядаються як альтернативні.

Альтернативних витрати - це одні й ті ж витрати, які оцінюються з точки зору вигоди на виробництві різних товарів і послуг. При цьому виявляється недоотриманий або упущена можливість від цих витрат при альтернативному їх використанні.

Витрати фірми з точки зору економіста та бухгалтера поділяються на економічні та бухгалтерські.

Під економічними витратами розуміються всі платежі підприємства, необхідні для того, щоб залучити й утримати в межах даного напрямку діяльності ресурси, до яких відносяться праця, земля, капітал, підприємницькі здібності. Це є альтернативні витрати у формі явних (зовнішніх) і неявних (внутрішніх) витрат.

До зовнішніх (явним) витратам відносять платежі за зовнішні ресурси, які не є власністю компанії (наприклад, постачальникам за сировину та матеріали, найманим працівникам - за працю, відрахування на соцстрахування, амортизація і т.д.).

У нутренніе (неявні, які диктував, витрати втрачених можливостей) витрати являють собою витрати, величина яких дорівнює грошовим платежам, які могли бути отримані за використання власних ресурсів фірми. Наприклад, дохід підприємця від використання власної праці; середня плата, яку могла отримати фірма від здачі майна в оренду; позичковий відсоток від надання власних грошей і т.д. [8, c. 351].

Бухгалтерські витрати являють собою грошові витрати на виробництво і реалізацію продукції, які знаходять своє відображення на бухгалтерських рахунках. Вони включають тільки явні витрати.

Таким чином, економісти-теоретики дають більш широке визначення витрат, ніж бухгалтери. Економічні витрати включають в себе не тільки очевидні грошові витрати, але і «приховані» альтернативні витрати.

У вітчизняній практиці для характеристики всіх витрат виробництва за певний період застосовують термін бухгалтерські витрати. У свою чергу, вони трансформуються у собівартість продукції, робіт і послуг.

Собівартість продукції (робіт, послуг) являє собою вартісну оцінку використовуваних у процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво і реалізацію [1, с. 1].

Показник собівартості широко застосовується на всіх рівнях управління економікою. На державному рівні управління - як база ціноутворення. У даному випадку собівартість виступає як граничний рівень ціни, нижче якого дана ціна не може бути, тому що не буде забезпечуватися просте відтворення засобів підприємства.

На рівні підприємства собівартість застосовується для оцінки ефективності використання основних і оборотних коштів, в якості основного інструменту управління виробництвом та забезпечення діяльності підприємства на принципах комерційного розрахунку. Це передбачає зіставлення собівартості продукції з прибутком, отриманої від її реалізації, а також при вирішенні питань впровадження нової техніки і технології, підвищення якості продукції.

Таким чином, собівартість як показник господарської діяльності використовується в управлінні у масштабах всієї економіки держави, її окремих галузей, підприємств та їх внутрішньогосподарських підрозділів.

Підвищення ролі та значення показника собівартості в управлінні виробництвом, в оцінці діяльності та стимулювання колективів підприємств і об'єднань в умовах сучасної ринкової конкуренції викликає необхідність класифікації цього показника.

Чим більше ознак класифікації об'єкта виділено, тим вище ступінь його вивченості і керованості.

У залежності від джерел даних, використовуваних для обчислення собівартості, розрізняють планову (планово-розрахункову), фактичну (звітну), провізорну, нормативну і кошторисну собівартість.

Планова собівартість обчислюється на початку календарного періоду на планований термін і є складовою частиною плану соціального та економічного розвитку підприємства. Вона визначається з урахуванням прийнятих норм витрат матеріальних ресурсів, тарифних ставок і норм виробітку, а також планових показників виробництва продукції.

Фактична (звітна) собівартість розраховується у кінці звітного періоду за даними бухгалтерського обліку витрат на виробництво і виходу продукції. Вона може відрізнятися від планової, оскільки характеризує реальні витрати на виробництво і реалізацію продукції. Величина цих відхилень залежить від продуктивності праці, ефективності використання основних і оборотних коштів підприємства, зовнішніх економічних факторів.

Провізорна (очікувана) собівартість встановлюється на підставі фактичних даних обліку витрат і виходу продукції за дев'ять місяців і розрахунків очікуваних витрат та виходу продукції в четвертому кварталі. Цей показник широко застосовується в управлінні виробництвом. Керівники та фахівці підприємств, використовуючи показники провізорній собівартості, мають можливість розробляти на що залишився до кінця року час заходи щодо подальшого зниження собівартості продукції та підвищення рентабельності виробництва.

Нормативна собівартість обчислюється за нормами витрат матеріальних ресурсів, а також на підставі норм витрат праці і розцінок по заробітній платі, що діють на певну дату. За цим нормам відпускають матеріальні ресурси для виробничого споживання, а за розцінками нараховують заробітну плату. Показник нормативної собівартості використовується для оперативного контролю над відхиленнями фактичних витрат від норм.

Кошторисна собівартість характеризує витрати на виробництво конкретних виробів або робіт, які виконуються в разовому порядку. Кошторисна собівартість складається, як правило, на капітальний ремонт або будівництво окремих об'єктів.

У залежності від складу витрат, що формують собівартість продукції, розрізняють цехову, виробничу і повну (комерційну) собівартість.

Цехова собівартість характеризує витрати конкретного внутрішньогосподарського підрозділу (цеху, бригади, кооперативу тощо) на виробництво продукції. До її складу включають всі витрати конкретного внутрішньогосподарського формування на виробництво даної продукції, в тому числі й витрати на управління цим формуванням. Цей показник собівартості необхідний в умовах впровадження внутрішньогосподарського комерційного розрахунку.

Виробнича собівартість характеризує величину витрат, обумовлених виробництвом продукції на конкретному підприємстві. Вона складається з цехової собівартості та витрат на управління підприємством.

Повна (комерційна) собівартість включає в себе всі витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції, Вона складається з виробничої собівартості та витрат на реалізацію продукції [5, с. 45].

Залежно від ступеня узагальнення даних, використовуваних для обчислення собівартості, розрізняють індивідуальну, галузеву і фірмову собівартість.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Галузева собівартість являє сукупні витрати на виробництво і реалізацію окремих видів продукції всіх підприємств галузі. Даний показник обчислюється в розрізі державних підприємств і колективних господарств району, області, республіки.

Фірмова собівартість включає витрати на виробництво і реалізацію продукції за групою підприємств, що входять в об'єднання, комбінат, фірму, трест.

У залежності від часу обчислення розрізняють річну, квартальну і місячну собівартість.

У процесі виробництва продукції витрати виникають у різних виробничих сферах, вони містять різні за економічним змістом витрати, які залежать від характеру виготовлення виробів, виконання робіт, технології та організації праці.

Таким чином, виникає необхідність в класифікації всіх витрат, яка відповідала б усім вимогам планування, обліку, калькулювання та аналізу собівартості продукції.

При розрахунку собівартості в цілому по підприємству використовують класифікацію витрат за економічними елементами, під якими розуміються економічно однорідні види витрат незалежно від того, де і для яких цілей вони зроблені і які на рівні даного підприємства неможливо розкласти на будь-які складові.

Сутність даної класифікації полягає в розмежуванні витрат за ознакою економічної однорідності, яка визначається на основі функціональної ролі окремих видів витрат у процесі виробництва.

Дана класифікація єдина для всіх галузей промисловості і згідно ПБУ 10 / 99 «Витрати організації» включає наступні елементи витрат:

- матеріальні витрати (за вирахуванням вартості зворотних відходів);

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні потреби;

- амортизацію основних фондів;

- інші витрати.

Класифікація витрат за економічними елементами є основою для розробки кошторису витрат на виробництво; з її допомогою аналізується робота промисловості, у тому числі визначається технічний рівень виробництва, трудомісткість, продуктивність праці; встановлюється потреба підприємства у виробничих основних і оборотних фондах.

Така інформація необхідна менеджменту і власникам організації, оскільки потрібно застосовувати різні методи управління, у тому числі фінансовими потоками організації, в залежності від специфіки переважання того або іншого елемента витрат [4, c. 12].

Неважливо, для яких цілей зроблено витрати. Важливо, що за звітний період відомі показники накопиченої амортизації, витрат на придбання сировини і матеріалів, витрати на оплату праці виробничого персоналу.

Метод аналізу з використанням групування витрат за економічними елементами може застосовуватися для оцінки поточних витрат виробництва або обігу, проведених організацією за даний звітний період, незалежно від того, закінчено чи виготовлення продукту, чи виконана робота, надана послуга.

Але дана класифікація не дозволяє обчислити собівартість одиниці продукції та встановити величину витрат окремих підрозділів підприємства. Для цих цілей використовується інша класифікація витрат - за статтями калькуляції. Сутність цієї класифікації полягає в розмежуванні витрат за цільовим призначенням та місцем їх виникнення. Іншими словами, витрати підприємства поділяються відповідно до їх виробничим призначенням, враховуючи, що один і той же вид витрат може мати різне призначення. Так, паливо витрачається на підприємстві як на технологічні цілі, так і для опалення, тобто витрати на паливо пов'язані не тільки з виробництвом даного виду продукції, але і з потребами підприємства в цілому.

В даний час існує типова номенклатура статей, яка включає:

- сировина і матеріали: включають витрати на ці ресурси, які безпосередньо входять до складу готової продукції. Ці витрати розраховуються, виходячи з норм витрат сировини і матеріалів і цін на них (без урахування податку на додану вартість);

- зворотні відходи (віднімаються): розуміються залишки сировини, матеріалів і напівфабрикатів, що утворилися в процесі виробництва продукції, втратили повністю або частково споживчі якості вихідного ресурсу;

- покупні вироби, напівфабрикати і послуги виробничого характеру сторонніх організацій і підприємств;

- паливо і енергія на технологічні цілі: витрати на паливо, електричну, теплову та інші види енергії;

- заробітна плата виробничих робітників: враховує основну заробітну плату основних виробничих робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням даної продукції;

- додаткова заробітна плата основних виробничих робітників: заробітна плата робітників за опрацьованим час;

- відрахування на соціальні потреби: відрахування до пенсійного фонду, на соціальне страхування, обов'язкове медичне страхування;

- витрати на підготовку і освоєння виробництва: витрати на розробку і освоєння заводської технології виробництва нової або удосконаленої продукції;

- знос пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати: знос прес-форм, спеціального оснащення;

- загальновиробничі витрати: витрати на утримання та експлуатацію обладнання і загальноцехові витрати.

Перераховані статті являють собою безпосередні витрати цеху на виробництво продукції і утворюють її цехову собівартість, яка показує, у що обходиться цеху виготовлення даної продукції;

- загальногосподарські витрати: витрати на утримання апарату управління та іншого персоналу підприємства, амортизаційні відрахування від вартості основних фондів загальнозаводського призначення, витрати на їх утримання і ремонт, податки, збори, платежі, витрати на охорону праці, підготовку кадрів і т.д.;

- втрати від браку;

- інші виробничі витрати: включають витрати на стандартизацію, централізовану технічну пропаганду;

- попутна продукція (виключається). Сума витрат по перерахованим вище статтях витрат, як правило, згідно з галузевими організаціям утворює виробничу собівартість продукції на даному підприємстві. З собівартості виробництва віднімають собівартість попутної продукції, яка може виходити разом з основною, але мати самостійне споживче значення;

- комерційні витрати: витрати на реалізацію готової продукції, що складаються з витрат на заводську тару, упаковку, транспортування продукції, витрат на рекламу і т.д.

Сума витрат за всіма статтями калькуляції становить повну собівартість продукції, що показує загальні витрати підприємства на виробництво і реалізацію даної продукції [4, c. 13].

Угруповання витрат по калькуляційних статтях повинна забезпечити найкраще виділення витрат, які пов'язані з виробництвом окремих видів продукції і можуть бути прямо або побічно включені в собівартість продукції.

Для більш повного обґрунтування собівартості в межах статей витрат (постатейного номенклатури) використовують різні аналітичні групування витрат (витрат виробництва). На відміну від розглянутих класифікацій, які передбачають системне розмежування усієї сукупності витрат за певними ознаками, аналітичні угруповання не ставлять перед собою такої мети. З їх допомогою всі витрати за статтями калькуляції поділяються на дві частини, кожна з яких характеризує певне відношення до ознаки, що є основою конкретної угруповання. Виділяють такі основні аналітичні групування витрат:

- за доцільності витрати діляться на продуктивні і непродуктивні. Продуктивними називають витрати, які виправдані або доцільні в даних умовах виробництва. Непродуктивні - це такі витрати, які утворюються з причин, пов'язаних з вадами технології та організації виробництва, з втратами від шлюбу, простоями, недостачами і т.д.;

- за способом віднесення на собівартість окремих продуктів витрати діляться на прямі і непрямі. Цей поділ витрат може існувати на підприємствах, що випускають два і більше виду виробів, оскільки при виробництві однорідної продукції всі витрати будуть прямими. Прямими витратами називають економічно однорідні витрати, пов'язані на собівартість конкретного виду продукції прямо, безпосередньо у відповідності з обґрунтованими нормами та нормативами. До них належать витрати на сировину і основні матеріали, транспортно-заготівельні витрати, покупні вироби, основна заробітна плата виробничих робітників, відрахування на соціальні потреби та ін. Непрямими витратами називають витрати, які не можна розрахувати по окремих виробів за ознакою прямої приналежності, оскільки вони пов'язані з виготовленням декількох видів продукції або з різними стадіями її обробки. До них належать витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, на підготовку і освоєння виробництва, загальновиробничі, загальногосподарські та інші виробничі витрати [4, c. 14];

- по відношенню до зміни обсягу виробництва витрати діляться на змінні і умовно-постійні (пропорційні та непропорційні). Змінними є витрати, величина яких знаходиться в певної прямої пропорційної залежності від зміни обсягу виробництва. До них відносять витрати на сировину, паливо і енергію, на технологічні цілі, оплату праці основних виробничих робітників. Умовно-постійні - це витрати, величина яких не змінюється в залежності від зростання обсягу виробництва або змінюється незначно. Вони оплачуються навіть у тому випадку, якщо підприємство не виробляє продукцію. До них відноситься амортизація основних фондів та витрати на їх поточний ремонт, оренда будинків і устаткування, відрахування на соцстрахування, оплата вищого управлінського персоналу. Ця класифікація є інформаційною базою для визначення «точки беззбитковості» діяльності виробничого підприємства, тобто оптимального співвідношення параметрів обсягу виробництва, собівартості і ціни. Постійні і змінні витрати в сукупності утворюють валові (загальні) витрати. Визначення валових витрат дозволяє судити про величину витрат, які несе це підприємство в результаті здійснення виробничо-господарської діяльності, а також правильно формувати фінансову політику. Відношення валових витрат до обсягу випуску дає нам показник середніх витрат. Порівнюючи середні витрати з ціною або середньої виручкою, можна визначити, чи отримує фірма прибуток. При формуванні виробничого плану підприємства важливо встановити характер збільшення обсягів виробництва при додаванні додаткових виробничих змінних факторів до вже наявних фіксованим ресурсів. Цей процес відображає поняття граничних витрат. Тобто граничні витрати виробництва являють собою додаткові витрати, пов'язані з випуском ще однієї додаткової одиниці продукції;

- за економічним змістом (по відношенню до технологічного процесу) витрати поділяють на основні та накладні. До основних відносяться витрати, безпосередньо пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Це витрати на сировину, матеріали, паливо і енергію на технологічні цілі, оплату праці робітників з відрахуваннями на соціальні потреби, витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання та ін.

Накладні витрати не пов'язані безпосередньо з технологічним процесом виготовлення продукції, тому до них відносяться: оплата праці адміністративно-управлінського персоналу; поштові, телефонні та канцелярські витрати; витрати на відрядження; витрати з передплати на газети та журнали; витрати на утримання пожежно-сторожової охорони; різні податки і збори та ін Накладні витрати є найважливішим резервом зниження собівартості продукції. Крім розглянутих аналітичних угруповань витрат, витрати можуть групуватися також за місцем виникнення витрат (виробничі та комерційні), за характером виробництва (основні та допоміжні), по цехах, за видами продукції (робіт, послуг), за окремими замовленнями, за стадіями виробництва (фазам , переділів).

2 КАЛЬКУЛЮВАННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ. РОЗРОБКА КОШТОРИСУ ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО

Дискусії про зміст управлінського обліку та методи його здійснення, які в нашій країні стали особливо активними з кінця минулого століття, не вщухають. Для ефективного управління виробничо-фінансовим результатом діяльності підприємства необхідно здійснювати постійний управлінський контроль за витратами виробництва.

Під управлінським обліком витрат виробництва прийнято розуміти систему відображення господарських процесів і результатів виробничої діяльності конкретного підприємства для прийняття управлінських рішень по поточному регулювання формування величини витрат виробництва і рівня собівартості продукції, спрямованих на досягнення виробничо-фінансових цілей [3, c. 7].

Можна виділити певні цілі, завдання та принципи управлінського обліку витрат виробництва.

Отже, метою управлінського обліку є збір, обробка та своєчасне подання інформації, необхідної менеджерам і вищому керівному складу для прийняття рішень з планування, управління та контролю в рамках організації.

Якщо ж ми будемо розглядати облік і аналіз витрат у певній системі, наприклад, в системі сегментарного обліку та звітності, то мета буде конкретизовано. І в даній системі вона полягає в необхідності максимально точної деталізації витрат за сегментами діяльності організації, центрам відповідальності, видам продукції (робіт, послуг) [23, c. 12].

Основними завданнями управлінського обліку є:

- своєчасне і правильне відображення фактичних витрат на виробництво за відповідними статтями;

- надання фактичної інформації для оперативного контролю за використанням виробничих ресурсів і порівняння з існуючими нормами, нормативами і кошторисами;

- виявлення та попередження невиправданих витрат і втрат;

- визначення результатів за структурними підрозділами підприємства.

До основних принципів управлінського обліку витрат виробництва відносять наступні:

- системний підхід до управління витратами;

- методичне єдність управління витратами;

- управління витратами на всіх стадіях життєвого циклу продукту (роботи, послуги);

- оптимальність в поєднанні зниження витрат і підвищення якості продукції;

- пошуки ефективних методів та інструментів зниження витрат; вдосконалення інформаційної бази в питанні управління витратами;

- підвищення зацікавленості центрів відповідальності в зниженні витрат [14, c. 65].

З одного боку, управлінський облік витрат виробництва функціонально пов'язаний з іншими підсистемами управління підприємством. І тому його відносять до управлінського обліку.

З іншого боку, він методологічно нерозривно пов'язаний з бухгалтерським обліком і функціонує в рамках облікової інформації, у зв'язку з цим його ще називають бухгалтерський управлінський облік. І, будучи елементом бухгалтерського обліку, він відображає формування витрат виробництва, забезпечує калькулювання собівартості продукції і виявлення виробничо-фінансового результату господарської діяльності підприємства і його структурних підрозділів. Саме тому в системі управлінського обліку в першу чергу формується інформація про витрати виробництва.

Облік витрат виробництва і управління результатами діяльності фірми в даний час не ідентично колишньої традиційній системі обліку та контролю. І в умовах ринкової економіки управлінський облік витрат виробництва будь-якого підприємства повинен відповідати сучасним вимогам аналітичної деталізації та узагальнення витрат виробництва для отримання необхідної та достовірної обліково-звітної інформації власниками та керівниками підприємств з тією метою, щоб оперативно управляти виробництвом, собівартістю продукції та продажними цінами [25 , c. 60].

У свою чергу, управлінський облік витрат виробництва включає наступні два розділи:

- власне облік витрат виробництва;

- калькуляційний облік собівартості продукції.

Перший включає облік витрат виробництва за економічними елементами, видами, місцями виникнення та об'єктам обліку, а також складання виробничих звітів. Другий включає облік собівартості по калькуляційних статтях витрат, визначення собівартості продукції за місцями виникнення витрат виробництва (виробничим підрозділам) і калькулювання собівартості продукції за видами і калькуляційних одиниць, а також складання звітних калькуляцій фактичної собівартості готової продукції підприємства. Іншими словами, це калькуляційний облік процесів формування собівартості всієї виготовленої продукції, її одиниці як по окремих виробництвах, так і за її видами, марками, сортами та найменуваннями [3, c. 8].

Взаємозв'язок власне обліку витрат виробництва і калькуляційного обліку собівартості продукції в системі управлінського обліку витрат виробництва відображена в додатку 1.

Поняття «калькуляція» і «калькуляційний облік» увійшли в ужиток, як економічні терміни, в кінці 19 століття і постійно уточнювалися протягом всього 20 століття. І в кінцевому підсумку вони трансформувалися в калькулювання собівартості продукції.

Значення калькулювання собівартості продукції в ринковій економіці визначається все зростаючою роллю цього показника в системі управління виробництвом.

Калькулюванням називається сукупність прийомів обчислення собівартості одиниці вироблюваної підприємством продукції (робіт, послуг), а результат цього процесу називається калькуляцією.

Калькулювання собівартості як система вимірювання витрат на виробництво продукції сприяє ширшому впровадженню економічних методів управління виробництвом. За допомогою калькулювання витрати підприємства з'єднуються з його доходами і визначається рівень рентабельності виробництва в цілому по підприємству, по окремих галузях і видах продукції. Калькулювання дозволяє виявляти відхилення фактичної собівартості продукції від планової (очікуваної) або нормативної собівартості та встановлювати їх причини.

Важливим питанням калькулювання собівартості продукції є правильне встановлення об'єкта калькулювання. Під ним слід розуміти калькульованих вид продукції (робіт, послуг), на який належать відповідні витрати.

Залежно від технології і характеру продукції, що виготовляється об'єктами калькулювання можуть бути:

- один продукт або комплекс продуктів за витратами на виробництво в цілому або окремим процесам, зустрічається в металургії, хімічної, легкої (текстильної) промисловості;

- виріб, група однорідних виробів, серія одночасних виробів (замовлення) за витратами в цілому або витрат окремих цехів, дільниць, зустрічається в машинобудівному комплексі та в інших галузях обробної промисловості;

- вид робіт на підприємствах, що спеціалізуються на виконанні певних робіт (вантажно-розвантажувальних, транспортних).

Поряд з обґрунтуванням об'єкта калькулювання важливо правильно визначити калькуляційну одиницю, під якою розуміється одиниця виміру об'єкта калькулювання. Слід виділити наступні види калькуляційних одиниць:

- натуральні калькуляційні одиниці (штуки, тонни, метри, кВт-години). Вони характеризують випуск продукції у фізичних вимірниках і відображають специфіку вироби; їх можна вимірювати, враховувати й оцінювати;

- умовно-натуральні калькуляційні одиниці виражають кількість однорідної продукції в умовних одиницях порівнянних (умовний ящик скла, умовна банка консервів);

- умовні калькуляційні одиниці передбачають певний зміст корисної речовини в продукті, наприклад перетравного протеїну в кормовій одиниці;

- калькуляційні одиниці в трудовому вираженні (нормо-годинах) характеризують обсяг роботи, необхідної для випуску виробів або надання послуг;

- калькуляційна одиниця роботи на спеціалізованих підприємствах (т / км, машино / год, машино / зміна);

- вартісні калькуляційні одиниці: витрати на 1 карбованець продукції, на 1 тис. рублів випуску певних виробів або робіт.

Види калькуляцій обумовлюються наявністю різних показників собівартості і їх призначенням у системі економічної інформації. За часом складання калькуляції поділяються на попередні та наступні. До попередніми відносять планову (розрахунково-планову), кошторисну, нормативну і провізорну калькуляції, що обчислюються до виготовлення продукції (виконання робіт), до наступних - звітну калькуляцію, що розраховується після виготовлення продукції.

Велике значення для правильного визначення собівартості продукції має вибір методу калькулювання, під яким розуміється система прийомів, використовуваних для обчислення собівартості калькуляційної одиниці.

Розглянемо основні методи калькулювання собівартості продукції, які використовуються в практичній діяльності організацій в умовах ринкової економіки.

1. У залежності від об'єкта калькулювання виділяють такі методи калькулювання:

- котлової метод, де об'єктом калькулювання визнається все виробництво в цілому. Прикладами виробництв, де застосування котлового обліку є виправданим, дуже небагато, оскільки використання даного способу на виробництвах, що випускають неоднорідну продукцію, є порушенням методології бухгалтерського обліку, що призводить до ряду негативних наслідків. Крім того, даний метод давно застарів, тому що сучасного ринку не цікаві витрати організації, йому важливі витрати на конкретний виріб, конкуруюче на ринку.

- поіздельний (пооб'ектовий) метод, в якому об'єктом обліку і калькулювання є одиниця продукції. Він заснований на використанні всіх способів складання калькуляцій. Застосування того чи іншого способу залежить від виду виробленої продукції, особливостей технологічного процесу і перероблюваної сировини. Головним критерієм застосування цього методу є тривалий (більше року) виробничий цикл. Він застосовується в корабле та літакобудуванні, в будівництві [4, c.18].

- позамовний метод, в якому об'єктом калькулювання є окремий виробничий замовлення, створюваний на заздалегідь визначену кількість продукції. У замовленні перераховуються вироби, що підлягають виготовленню, а також їх кількість; терміни виконання замовлення; цеху, які беруть участь у його виконанні. Основними характеристиками позамовного методу калькулювання є: концентрація даних про всі планованих і фактично вироблених витратах і віднесення їх на окремі замовлення; вимір витрат по кожному замовленню, а не по проміжку часу. З метою забезпечення достовірності віднесення витрат на собівартість конкретного замовлення потрібна організація належного контролю за правильною випискою первинних документів відповідно до нормативно-технічною документацією. Даний метод застосовується при виробництві одиничних, унікальних, індивідуальних, дрібносерійних або виконуваних за спецзамовленням виробів; при виробництві досвідчених, експериментальних, ремонтних та інших подібних робіт; в машинобудівній і металообробній галузях промисловості; на підприємствах видавничої діяльності. Корінний недолік позамовного методу полягає в отриманні інформації про результати виконаного замовлення, як правило, після повного його закінчення, що позначається на рівні договірної ціни [12, c. 30].

- поопераційний метод, який відноситься до змішаних систем калькулювання і займає проміжне положення між позамовними і попроцессном методами. Для обліку матеріалів використовується методика позамовного методу, а для обліку заробітної плати та загальновиробничих витрат - попроцессного методу. Часто на практиці підприємства для віднесення загальновиробничих витрат і заробітної плати на собівартість продукції при цьому методі використовують плановий коефіцієнт. У результаті собівартість складається з «фактичних матеріалів» і «фактичної заробітної плати та ДПР, розподілених на основі планового коефіцієнта». Таку собівартість називають «нормальної собівартістю», на відміну від фактичної собівартості, а саму систему калькулювання - «системою нормального калькулювання» (normal costing).

- попроцессний (простий) метод, в якому об'єктом калькулювання є не витрати на виробництво за звітний період по організації в цілому, а витрати по кожному виробничому процесу, під яким слід розуміти технологічно незалежну послідовність операцій, результатом якої є випуск готової продукції певного виду чи групи. Прямі та непрямі витрати враховуються за статтями калькуляції на весь випуск продукції. Середня собівартість одиниці продукції (роботи, послуги) визначається діленням суми всіх проведених витрат на кількість готової продукції. Він застосовується у видобувних галузях промисловості, на електростанціях, а також на підприємствах, що виготовляють один - два види продукції.

- попередільний метод дозволяє систематизувати витрати по переділу та визначити собівартість напівфабрикатів, що йдуть на подальшу обробку або на бік. Це характерно для чорної металургії, ливарного виробництва, хімічної, текстильної, харчової промисловості, промисловості будівельних матеріалів [12, c. 31].

2. У залежності від способу розрахунку виділяють такі методи калькулювання:

- Метод прямого рахунку (калькуляція витрат на одиницю продукції). Визначення собівартості одиниці продукції здійснюється шляхом ділення загальної суми витрат на кількість виробленої продукції. Застосовується в основному на підприємствах, що виробляють однорідну продукцію.

- нормативний метод. Ґрунтується на нормах і нормативах використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Для нього характерні такі основні принципи:

а) складання нормативної калькуляції на основі технологічних норм витрат;

б) облік відхилень від норм з визначенням величини відхилень, місця їх виникнення, причин і винуватців;

в) облік фактичних витрат шляхом алгебраїчного підсумовування витрат по поточним нормам, відхилень від норм і змінам самих норм.

Застосовується на підприємствах обробних галузей промисловості (машинобудівної, металообробної, швейної, взуттєвої, трикотажної, шинної, меблевої та ін).

- розрахунково-аналітичний метод. Передбачає визначення прямих витрат на одиницю продукції на основі норм витрат, а непрямих витрат - пропорційно ознакою, встановленим у галузі.

- параметричний метод ґрунтується на встановленні закономірностей зміни витрат в залежності від зміни параметрів, що визначають якість продукції. Дозволяє визначити витрати на поліпшення якісних параметрів продукції. Критерієм застосування даного методу є калькулювання однотипних, але різних за якістю виробів.

- метод виключення витрат, який полягає в тому, що один вид продукції, отриманої в результаті комплексної переробки сировини, вважається основним, а решта - побічними. Із загальних витрат на переробку сировини виключають вартість побічної продукції, а суму, що відносять на собівартість основної продукції. Для визначення вартості побічної продукції користуються різними методами: діючими відпускними цінами підприємства на побічну продукцію; цінами на заміняємні побічну продукцію сировину; витратами на виготовлення побічної продукції. Застосовується в нафтопереробному, коксохімічному, збагачувальному, м'ясо-молочному
виробництвах [4, c. 25].

- коефіцієнтний метод, який ґрунтується на використанні коефіцієнтів при розподілі комплексних витрат між отриманими продуктами. Одному з продуктів присвоюється коефіцієнт 1, а інші прирівнюються до нього в залежності від обраного ознаки (ваги продукції, відпускних цін на продукцію, вмісту органічних речовин і т. п.).

- комбінований метод. Представляє собою поєднання двох вищеназваних способів. Розрахунок здійснюється в кілька етапів. По-перше, продукція поділяється на основну і побічну. По друге, побічна продукція виключається з загальних витрат у відсотках до витрат на переробку всієї сировини. По-третє, що залишилася після виключення сума витрат розподіляється між основними видами продукції відповідно до коефіцієнтів.

3. Залежно від ступеня розподілу витрат виділяють методи, які найбільшою мірою поширені в зарубіжній практиці системи обліку витрат:

- модель повного розподілу витрат (Absorption - costing) являє собою систему обліку витрат і калькулювання собівартості продукції, згідно з якою всі прямі виробничі витрати та всі непрямі витрати включаються до собівартості продукції. Загальна сума непрямих витрат розподіляється за видами продукції пропорційно обраним коефіцієнтам розподілу. Вибір коефіцієнтів розподілу залежить від галузевих особливостей, розмірів підприємства, його організаційної структури, асортименту продукції, що випускається та інших факторів [21, c. 10].

На наш погляд, основними перевагами даної системи є можливість визначити собівартість і рентабельність окремих видів продукції; застосування з метою фінансового обліку і складання зовнішньої звітності; можливість обчислити повну собівартість готової продукції, запасів готової продукції на складі і незавершеного виробництва; широка сфера застосування, можливість застосування для розрахунку ціпи за одиницю продукції.

До недоліків системи відносяться суб'єктивність вибору коефіцієнта розподілу; при складній організаційній структурі і великому асортименті продукції існує ймовірність вибору некоректною бази розподілу, що спотворює реальну величину собівартості і веде до встановлення необґрунтованих цін; неоднозначність віднесення витрат до однієї групи; неможливість застосування для порівняльного аналізу собівартості однорідних товарів, вироблених різними підприємствами. Модель застосовується па підприємствах малих і середніх розмірів, а також на підприємствах, що виробляють один або кілька видів продуктів. На більш великих підприємствах, а також на підприємствах зі значною номенклатурою продукції, що випускається ефективніше застосовувати систему обліку повних витрат у комбінації з іншими системами обліку.

- модель часткового розподілу витрат (Direct - costing) являє собою систему обліку витрат і калькулювання собівартості, відповідно до якої тільки змінні виробничі витрати включаються до собівартості продукції, а постійні витрати в загальній сумі відносяться на фінансовий результат діяльності і не розносяться за видами продукції. Основним поняттям даного методу калькулювання собівартості продукції є маржинальний дохід. Це дохід, який отримує підприємство після відшкодування всіх змінних витрат.

Перевагами цієї системи є: встановлення взаємозв'язку між обсягом виробництва, величиною витрат і прибутком; визначення точки беззбитковості; можливість застосування більш гнучкої системи ціноутворення і встановлення нижньої ціни одиниці продукції; спрощення розрахунку собівартості (у порівнянні з системою обліку повних витрат), оскільки відсутня процедура розподілу постійних витрат за видами продукції; можливість складання оптимальної виробничої програми і плану збуту продукції; можливість визначити прибуток, який приносить продаж кожної додаткової одиниці продукції, що дозволяє планувати ціни і знижки на певний обсяг продажу.

Крім цього, модель «директ-костинг» володіє і недоліками: ведення обліку витрат тільки по виробничій собівартості, що не відповідає вимогам російського законодавства в частині формування собівартості; відсутність інформації про повної собівартості одиниці продукції.

- система обліку нормативних витрат (Standard - cost), яка є продовженням нормативного методу обліку витрат, але не його аналогом. Не дивлячись на те, що обидві системи передбачають врахування повних витрат і враховують витрати в межах норм, в рамках нормативного методу відхилення від нормативних витрат включаються до собівартості, тоді як у системі обліку «стандарт-кост» наднормативні витрати відносяться на фінансові результати або на винних осіб. При нормативному методі нормуються прямі витрати, а непрямі розподіляються між об'єктами калькулювання індексним методом. У системі «стандарт-кост» стандарти розробляються для всіх видів витрат, а також для доходів і деяких виробничих показників [20, c. 10].

Недоліки цього методу: система залежна від зовнішніх умов, її неможливо застосувати на всіх стадіях життєвого циклу продукції, вона не охоплює якісних показників діяльності підприємства.

Крім усіх вище зазначених методів, на сучасному етапі застосовується ABC-метод (activity based costing). Це метод обліку витрат за видами діяльності.

Загальновідомі недоліки традиційних методів калькулювання собівартості продукції, які малопридатні для прийняття управлінських рішень, особливо при оцінці діяльності різних сегментів ринку. Крім того, не всі види витрат залежать від обсягу виробленої продукції. Наприклад, витрати по логістичних операцій визначаються кількістю партій виробленої продукції, витрати по зміні дизайну продукції, термінів доставки, задоволенню знову виникаючих вимог споживачів пов'язані більшою мірою з кількістю споживачів і структурою частки ринку, охоплюваній підприємством. У результаті виникають спотворення, які призводять до критики традиційної системи обліку витрат як системи, заснованої на довільному розподілі витрат і дає інформацію, що є марною в процесі прийняття рішень. Відмітна особливість ABC-методу полягає в тому, що з його допомогою можна усувати недоліки традиційних методів калькулювання повної вартості, найбільш точно відслідковуючи та контролюючи витрати по різних видах діяльності, окремими напрямами і сфер бізнесу. Він заснований на твердженні, що продукція не є причиною виникнення витрат, а є причиною операцій (діяльності), в результаті яких і виникають витрати.

Сутність ABC-методу полягає в наступному: вся фінансово-господарська діяльність підприємства представляється у вигляді вартісних потоків або набору певних видів діяльності, які вибудовують вартісну ланцюжок з формування витрат, що випускається. Таке уявлення ABC-методу дозволяє непрямі витрати перетворити на прямі і безпосередньо відносити на виготовляється. Для кожного виду діяльності встановлюється вектор виміру активності - «драйвер витрат» (cost driver), що відображає сутність даного виду діяльності та ув'язаний з калькульованих об'єктом - і вартість драйвера витрат [16, c. 30].

На відміну від калькулювання собівартості продукції, Кошторис витрат являє собою зведений план усіх витрат підприємства на майбутній період виробничо-фінансової діяльності. Вона визначає загальну суму витрат виробництва за видами використовуваних ресурсів, стадіями виробничої діяльності, рівнями управління підприємством та іншими напрямами витрат. До кошторису включаються витрати основного і допоміжного виробництва, пов'язані з виготовленням та продажем продукції, товарів і послуг, а також на утримання адміністративно-управлінського персоналу, виконання різних робіт і послуг, у тому числі і не входять в основну виробничу діяльність підприємства. Планування видів витрат здійснюється в грошовому вираженні на передбачені в річних проектах виробничі програми, цілі і завдання, вибрані економічні ресурси та технологічні засоби їх виконання. Всі планові завдання і показники конкретизуються на підприємстві у відповідних кошторисах, що включають вартісну оцінку витрат і результатів. Наприклад, кошторис витрат складається як план очікуваних витрат за різними видами виконуваних робіт і застосовуваних ресурсів. Кошторис перспективних доходів встановлює плановані грошові надходження і витрати на майбутній період. Кошторис витрат на виробництво продукції показує плановані рівні матеріальних запасів, обсяги продукції, що випускається, вартість різних видів ресурсів і т.д. Зведений кошторис пов'язує всі витрати і результати за основними розділами річного плану соціально-економічного розвитку підприємства.

Кошторисний метод є найбільш поширеним на російських промислових підприємствах. Його застосування забезпечує тісну взаємоув'язки та приведення в єдину систему розрахунків комплексного плану. При цьому методі всі витрати на виробництво по окремих елементах кошторису знаходяться за даними відповідних розділів річного плану. Порядок визначення кошторисних витрат зазвичай наступний.

1. Витрати на основні матеріали, напівфабрикати і комплектуючі встановлюються на основі плану річної потреби матеріальних ресурсів. До кошторису включаються лише ті витрати, які протягом планового періоду будуть витрачені і підлягають списанню на виробництво продукції. Іншими словами, потреба в матеріалах приймається без урахування зміни залишків складських запасів. У вартість матеріалів включаються сумарні витрати не лише на виготовлення основної продукції, але і на виконання інших робіт і послуг відповідно до плану їх реалізації на ринку, а також на реконструкцію і розширення різних підрозділів підприємства і випуску готової продукції, але з вирахуванням вартості зворотних матеріальних відходів.

2. Витрати на допоміжні матеріали також приймаються на підставі річних планів їх потреби. До складу цих витрат прийнято включати вартість витрачених у плановому періоді покупних інструментів і малоцінного господарського інвентарю.

3. Вартість палива в кошторисі витрат планується безвідносно до його використання у технологічних процесах або в господарсько-побутових службах. Загальні витрати встановлюються без урахування зміни залишків енергетичних ресурсів.

4. Вартість енергії включається до кошторису витрат окремим елементом тільки в тому випадку, якщо підприємство купує її у зовнішніх постачальників. До складу цих витрат входять всі види енергії, що витрачається: електрична (силова, освітлювальна), стиснене повітря, вода, пара, газ та ін Якщо якийсь вид енергії виробляється на самому підприємстві, то дані витрати відносяться на відповідні елементи кошторису витрат (матеріали , заробітна плата тощо).

5. Основна і додаткова заробітна плата всіх категорій персоналу визначається за діючими тарифними ставками і окладами з урахуванням складності і трудомісткості виконуваних робіт, чисельності та кваліфікації працівників. Сюди ж включається й фонд заробітної плати несписочного складу працюючих, який зазвичай відноситься на рахунок основного виробництва.

На загальний фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу плануються нарахування на соціальні потреби за діючими в плановий період ставками, які в 1998 р. складають 41%.

6. Амортизаційні відрахування призначені для відшкодування зносу технологічного обладнання, промислових будівель, виробничих споруд та інших основних фондів за рахунок собівартості продукції, що випускається. Загальний розмір амортизаційних відрахувань залежить від існуючих норм амортизації, терміну роботи обладнання та первісної вартості основних виробничих фондів.

7. Інші грошові витрати включають витрати, не передбачені в попередніх статтях кошторису виробництва. По кожній із статей інших витрат необхідно обґрунтувати величину відповідних витрат за існуючими нормами, чи досвідченим даним.

Розроблена кошторис витрат на виробництво повинна також відповідати запланованому обсягу реалізації товарів і послуг. При необхідності допускається коригування планованих витрат з урахуванням зміни нормативу складських запасів готової продукції, незавершеного виробництва, матеріальних запасів, витрат майбутніх періодів і т.п.

3 ШЛЯХИ ЗНИЖЕННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ФІРМИ

витрати виробництво собівартість продукція

Зниження витрат виробництва має велике значення для підприємства, тому що є одним з вирішальних джерел збільшення накопичень для цілей розширення виробництва та підвищення добробуту персоналу і, що найголовніше, сприяє підприємству вести цінову конкуренцію.

Робота па зниження витрат проводилася завжди. Різниця полягала лише в ступені гостроти цієї проблеми. Досить сказати, що стратегія лідерства в зниженні витрат як основна лінія розвитку фірми, з'явилася ще в 20-і роки. У нашій країні процеси, що відбуваються у західній теорії і господарській практиці, не викликали особливого інтересу, а тим більше не виникало питання їх творчого використання. Тим часом позитивні концепції західні компанії брали собі на озброєння.