Страхові компанії, інвестиційні фонди та служба зайнятості як елементи ринкової інфраструктури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністeрство оcвіти і науки України

Черкаський державний бізнес-коледж

Реферат

з предмету економічної теорії

на тему:

«Страхові компанії,інвестиційні фонди та служба зайнятості як елементи ринкової інфраструктури»

План

1 .Страхові компанії

· типи страхових компаній

· типи страхових полісів

2. Інвестиційні фонди

· склад фонду

· історія розвитку ринку спільного інвестування

· історія інвестфондів в Україні

3. Служба зайнятості

· склад служби

· основні завдання служби

· основні завдання інспекції

4. Ринкова інфраструктура

1. Страхові компанії

Страхові компанії -- це фінансові посередники, які здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні певних подій, обумовлених у договорі страхування (страховому полісі).

Страховий поліс є контрактом, згідно з яким власник поліса сплачує премії страховій компанії в обмін на зобов'язання компанії сплатити обумовлені суми в майбутньому при настанні певних подій. Поліс є активом власника і зобов'язанням страхової компанії.

Страхова премія (страховий платіж, страховий внесок) є платою за страхування, яку власник полісу (страхувальник) вносить страховій компанії (страховику) відповідно до договору страхування. Премія може сплачуватись одноразово або у вигляді послідовності періодичних платежів. У випадку, коли власник поліса не сплачує премії, договір страхування розривається.

Укладаючи договори страхування, страхові компанії приймають на себе ризики власників полісів, а отримуючи страхові внески, вони отримують плату за прийняті на себе ризики. Здатність компанії взяти на себе ризики страхувальників пов'язана з відношенням премії, яку він отримує щороку, до величини надлишка, що визначається різницею між активами і зобов'язаннями компанії. Для більшості страхових компаній це відношення становить від 2:1 до 3:1. Діяльність страхової компанії характеризує також величина її особистої брутто норми збитковості. На ринках, що розвиваються, ця норма становить 40--60%, на розвинених ринках -- до 80%.

Страхові внески використовуються страховими компаніями для придбання облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів. Близько 90% активів страхових компаній -- це цінні папери. Можна стверджувати, що страхові компанії виступають на ринку інститутом, де одні фінансові активи перетворюються на інші, а саме цінні папери на страхові поліси.

З інвестуванням коштів страхових компаній у різні види активів пов'язаний один із основних ризиків в їх діяльності, а саме кредитний

ризик. З метою захисту інтересів страхувальників та для забезпечення фінансової стійкості страховиків державою регулюється структура активів страхових компаній. Як правило, вводяться обмеження на вкладення в прості та привілейовані акції, а також облігації.

Для оцінювання капіталу страхових компаній, як і для оцінювання банківського капіталу, використовують поняття зважених за ризиком активів.

Валовий дохід страхових компаній складається з отриманих премій та

доходу від інвестованих в активи (цінні папери) коштів. Витрати страхових компаній пов'язані з формуванням резервів, виплатами при настанні страхових випадків та витратами на продаж полісів. Резерви створюються через невизначеність, пов'язану з часом настання страхових випадків, та через невизначеність сум, які потрібно буде сплатити власникам страхових полісів у разі настання страхових випадків. Під витратами на продаж полісів розуміють усі витрати, пов'язані з функціонуванням компанії: витрати на утримання персоналу, рекламні, маркетингові витрати, на утримання робочих приміщень у належному стані, придбання обладнання, устаткування тощо. Дохід від володіння цінними паперами та частина страхових внесків використовуються компанією для формування резервів, виплати страхових відшкодувань за полісами та на покриття операційних витрат. Кошти, що залишаються в розпорядженні компанії, є її прибутком.

Існує два типи страхових компаній:

* компанії зі страхування життя (Life company, або LG), що спеціалізуються на продажу полісів, які забезпечують виплату доходу в разі смерті особи, втрати працездатності через хворобу або звільнення з роботи;

* компанії зі страхування майна та від нещасних випадків (Property and Casuality company, або Р&С), які виплачують компенсацію власникам полісів при втраті майна чи при настанні нещасних випадків і які ще називають компаніями, що здійснюють ризикове або захисне страхування.

Компанії зі страхування життя при реалізації частини своїх страхових продуктів у разі смерті застрахованої особи виплачують власнику страхового полісу певну суму, але більша частина їх діяльності пов'язана із забезпеченням визначеним доходом людей пенсійного віку. Компанії зі страхування життя в США створюються у вигляді акціонерних (90%) або взаємних (фондів) товариств. У першому випадку власниками компаній є акціонери, в другому -- власники страхових полісів. Найбільші компанії в СІЛА організовані як взаємні, тому більшу половину активів страхових компаній становлять активи взаємних компаній.

Статистичні дані відносно смертності різних категорій населення дають змогу досить точно розрахувати ступені ризику по відповідних групах клієнтів та визначити адекватні страхові внески. Це також допомагає досить точно прогнозувати приплив та відплив грошових коштів і відповідно вкладати кошти в менш ліквідні та більш довгострокові активи. Близько третини активів компаній зі страхування життя становлять довгострокові корпоративні облігації, що обумовлюється структурою зобов'язань компанії. П'ята частина вкладень страхових компаній -- це вкладення в державні цінні папери, 10% активів -- заставні. В цілому близько 2/3 активів компаній зі страхування життя -- це корпоративні, державні облігації та заставні.

Розрізняють такі типи полісів компаній зі страхування життя

1. Страхування життя на випадок смерті або тимчасове страхування, при якому в разі смерті застрахованої особи власнику страхового поліса виплачують обумовлену договором страхування суму. В цьому випадку премії, що сплачуються, залишаються постійними протягом визначеного часу, а потім поліси поновлюють з вищою ставкою внеску. Як правило, премій сплачується так багато, що у страхової компанії не виникає проблем при зростанні процентних ставок на ринку. Накопичених сум завжди вистачає, щоб вчасно розрахуватись у разі смерті застрахованої особи.

Існують два основних види полісів зі страхування життя: безперервне страхування життя (довічне страхування) та строкове (на дожиття) -- на певний період часу. Поліси на довічне страхування життя мають сталий страховий внесок протягом усього терміну чинності поліса. Початковий розмір страхового внеску перевищує суму, яка потрібна для страхування на випадок смерті, оскільки ймовірність смерті досить низька. Надалі накопичена сума коштів підтримується лише постійними страховими внесками, тоді як ймовірність смерті постійно зростає. У власників полісів на дожиття в більшості випадків існує можливість взяти позичку під вартість полісу або повернути назад інвестовані в поліс кошти через анулювання полісу. При строковому страхуванні накопичена сума страхових внесків у кожний момент часу відповідає ризику настання смерті. Страхові внески постійно зростають, відображаючи постійно зростаючу ймовірність настання смерті.

2. Страхування життя та інвестиційна складова. Страховою компанією обумовлюються два терміни: для страхування життя та для інвестицій. Власник страхового полісу має в цьому випадку страховий поліс, в якому обумовлюються умови страхування життя та умови інвестування коштів (термін інвестицій і процентна ставка за інвестиціями). При занадто високій ставці інвестування у страховій компанії можуть виникати проблеми з виплатою доходу власнику поліса. Тому страховою компанією обов'язково узгоджуються умови залучення коштів страхувальників та умови їх інвестування в активи страхової компанії.

3. Рентне страхування полягає у виплаті власнику поліса протягом визначеного періоду часу регулярних платежів (анюїтету) і орієнтовано переважно на пенсійні програми. В цьому випадку страхова компанія приймає значний за обсягом одноразовий внесок або серію внесків і зобов'язується здійснювати власнику поліса починаючи з деякого моменту часу і до настання смерті періодичні виплати. Власниками таких полісів виступають не тільки фізичні особи, а й пенсійні фонди, які у такий спосіб зменшують ризики, пов'язані зі сплатою періодичних пенсійних виплат своїм учасникам.

4. Інвестиційне орієнтовані програми полягають в інвестуванні коштів клієнта страхової компанії на визначених умовах під визначений процент. За одноразову премію страхова компанія бере на себе зобов'язання сплачувати обумовлену процентну ставку протягом періоду інвестування, а всю суму повернути по закінченні періоду інвестування. Термін інвестицій становить 1--20 років. Дохід, що сплачується страховою компанією, вищий від ставки доходу за державними цінними паперами і залежить від її кредитного рейтингу. Чим вищий кредитний рейтинг компанії, тим нижча ставка доходу.

Страхові компанії, як і пенсійні фонди, залучають кошти на стабільній періодичній основі, що дає змогу вкладати їх на більш довгостроковій основі, не докладаючи значних зусиль для підтримки ліквідності. Крім того, вони можуть з достатньою точністю прогнозувати суми виплат при настанні страхових випадків. Як наслідок, страхові компанії вкладають кошти в акції, облігації та заставні. Оскільки для компаній із захисного страхування існує більша невизначеність щодо втрати коштів, їм треба мати більшу частину активів у ліквідній формі, що спонукає їх до придбання більшої частки ліквідних цінних паперів.

Великі страхові компанії часто об'єднують у собі компанії зі страхування життя та компанії із захисного страхування або мають відповідні дочірні компанії.

2. Інвестиційні фонди

Інвестиційний фонд -- це спосіб інвестування грошей для групи інвесторів за якого вартість інвестування цільових об'єктів розподіляється поміж всіх них. Такий фонд може мати за мету набагато ширше коло об'єктів для інвестування, ніж можуть собі дозволити окремі інвестори. Термінологія щодо інвестиційних фондів відрізняється у різних країнах, але в більшості випадків їх називають колективним інвестуванням, інвестиційними фондами, керованими фондами, взаємними фондами, або просто фондами (примітка: термін «взаємний фонд» має особливе значення у США). У всьому світі великі ринки мають розвинену інфраструктуру інвестиційних фондів, які складають велику частину від усього об'єму комерційної діяльності на фондових біржах. Інвестиційні фонди керуються широким діапазоном інвестиційних цілей, які можуть бути або спрямовані на специфічні географічні регіони (наприклад країни Європи що розвиваються), або такі що стосуються специфічних областей життєдіяльності (наприклад, Інформаційні технології). Зазвичай, у тій чи іншій країні існує чітко виражена тенденція інвестувати значною мірою у свій власний ринок, тобто у національні компанії. Це зумовлено законодавчою базою, політикою країни, національною близькістю до об'єкту інвестування, а також зниженим ризиком щодо можливих валютних коливань. Ті чи інші інвестори під час обрання фонду для інвестування частіш за все керуються саме заявленими інвестиційними цілями, стратегією, історією минулих досягнень керівників фонду, а також іншими факторами, такими як, наприклад, винагорода керівництву фонду.

Зазвичай інвестиційний фонд має у своєму складі:

· керівник фонду, або інвестиційний керівник, тобто особа що здійснює інвестиційні рішення;

· адміністратор фонду, який керує комерційною діяльністю фонду, займається узгодженням тих чи інших питань між учасниками фонду, оцінює відповідність ринкової вартості тих чи інших цінних паперів до їх реальної вартості і т.і.;

· опікун, що є відповідальною особою за всі наявні у фонді активи і що слідкує за відповідністю діяльності фонду до законів та прийнятих правил;

· утримувачі акцій або паїв, що є власниками активів фонду та відповідних доходів;

· компанія, що займається маркетинговою діяльністю у пошуках покупців фонду.

Історія розвитку ринку спільного інвестування

Більшість дослідників вважають батьківщиною інвестиційних фондів Сполучені Штати Америки, пов'язуючи дату їх виникнення з створенням в 1924 році першого американського пайового фонду -- Massachusetts Investory Trust. Згідно другої концепції, історія інститутів спільного інвестування почалась значно раніше, ще в XIX сторіччі в Нідерландах, коли наказом короля Вільяма I в 1822 році був створений перший фонд взаємного інвестування.Прихильники третьої точки зору вважають автором концепції спільного інвестування датського коммерсанта Едріана Ван Кетвіча, який стверджував, що диверсифікація активів збільшує привабливість інвестування для людей з малим початковим капіталом. У 1774 році Едріан Ван Кетвіч заснував інвестиціний фонд -- Eendragt Maakt Magt, що перекладається як «консолідація створює прибуток». Саме цей фонд став прототипом усіх інших європейських (а потім і американських) фондів спільного інвестування. Прихильники цієї точки зору вважають першим американським фондом філадельфійський Alexander Fund, створений в 1907 році, який здійснював додаткову емісію цінних паперів два рази на рік, полегшуючи таким чином вхід нових учасників.Важливим моментом в історії розвитку пайових фондів став 1928 рік, коли був створений Vanguard Wellington Fund -- перший фонд спільного інвестування, який 100 % своїх коштів вкладав у акції та облігації (раніше фонди надавали перевагу прямому інвестуванню у виробництво чи торгівлю.

Інвестфонди в Україні

Термінологія

Інститут спільного інвестування (ІСІ) -- це інвестиційний фонд, який проводить діяльність зі спільного інвестування -- об'єднання (залучення) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Перший інвестиційний фонд у світі було створено в серпні 1822 р. у Бельгії. Інвестиційні фонди починають швидко розвиватись лише після другої світової війни, поступово складаючи конкуренцію банкам та іншим фінансовим інститутам. Найбільшого поширення інвестиційні фонди набули у Великобританії і США. На сьогодні, більше половини американських домогосподарств є вкладниками того чи іншого інвестиційного фонду.Поряд із депозитами в банках, вклади в ІСІ є найбільш популярними інструментами для збереження та примноження заощаджень приватних осіб.В Україні діяльність ІСІ регулюється Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»

Корпоративний інвестиційний фонд:

Корпоратимвні інвестицімйні фомнди (КІФ) -- це інститут спільного інвестування, який створюються у формі відкритого акціонерного товариства і проводить діяльність виключно зі спільного інвестування.

· юридична особа у формі відкритого акціонерного товариства (ВАТ);

· статутний капітал фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів та цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або торговельно-інформаційній системі та об'єктів нерухомості, збільшення статутного капіталу здійснюється виключно за рахунок грошових коштів;

· не менше 70 % середньорічної вартості активів повинно інвестуватись у цінні папери;

· управління фондом (відповідно, його активами) здійснює Компанія з управління активами (КУА) на підставі договору, органи управління фонду такі, як у ВАТ -- загальні збори акціонерів та наглядова (спостережна) рада.

Компанія з управління активами (КУА) -- це юридична особа, яка здійснює професійну діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування (ІСІ) на підставі ліцензії, яку видає Комісія з цінних паперів і фондового ринку.КУА здійснює створення ІСІ, а також виконує інші функції, пов"язані з життєдіяльність інститутів спільного інвестування, що знаходяться під її управлінням. До таких функцій відносяться:

· розміщення цінних паперів ІСІ; залучення агентів, які розміщують цінні папери серед інвесторів;

· управління активами ІСІ. Після того, як грошові кошти прийшли на рахунок ІСІ, КУА направляє їх на придбання активів для формування структури активів даного ІСІ, яка вказана в Інвестиційній декларації;

· аналіз ринку цінних паперів, нерухомості і ін. ринків, інструменти яких знаходяться в активах ІСІ;

· пошук нових об'єктів для інвестицій;

· щоденна переоцінка активів відповідно до коливань цін на ринку;

· оформлення договорів з придбання і продажу активів, підготовка звітності в державні органи, що контролюють роботу КУА;

· здійснення поточної діяльності ІСІ

Ключовою функцією КУА, як це видно з її назви, є управління активами, тобто грошами інвесторів, залученими у фонди під її управлінням.Венчурний інвестиційний фонд -- це корпоративний або пайовий недиверсифікований інвестиційний фонд, активи якого більше, ніж на 50 % складаються з корпоративних прав і цінних паперів, які не котируються на фондових біржах, здійснює виключно приватне розміщення емітованих ним цінних паперів і провадить досить ризиковану інвестиційну стратегію, зокрема, інвестиції у інноваційні проекти.

Класифікація

Залежно від форми організації ІСІ поділяються на:

· пайові інвестиційні фонди;

· корпоративні інвестиційні фонди.

Інвестиційні фонди бувають відкритими, закритими і інтервальними. Залежно від порядку здійснення діяльності ІСІ поділяються на три типи:

· відкриті -- якщо фонд або його КУА беруть на себе зобов'язання у будь-який час здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим фондом (або його компанією з управління активами); відкримтий інвестиційний фонд створюється на невизначений час і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів у терміни, встановлені статутними документами фонду.

· закриті -- якщо фонд або його КУА не беруть на себе зобов'язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами) до моменту припинення цього фонду. закримтий інвестиційний фонд створюється на визначений час і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів після закінчення терміну своєї діяльності.

· інтервальні -- якщо фонд або його КУА беруть на себе зобов'язання здійснювати викуп на вимогу інвестора цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік

-- Викуповує свої цінні папери в терміни, які вказані в проспекті емісії, але не рідше аніж один раз на рік -- За цінними паперами дивіденди не нараховуються -- Чисті активи розраховуються на день прийому заявок на розміщення або викуп цінних паперів, але не рідше аніж один раз щоквартально -- При проведенні відкритої передплати -- не менше 10% активів містяться в д/с

За періодом діяльності ІСІ поділяються на строкові та безстрокові:

· строковий ІСІ -- створюється на певний термін, зазначений у проспекті емісії цінних паперів цього ІСІ, після закінчення якого зазначений ІСІ припиняє свою діяльність;

· безстроковий ІСІ -- створюється на невизначений час.

ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

Залежно від структури активів, ІСІ поділяються на два види:

· диверсифіковані ІСІ -- інвестиційні фонди, структура активів яких відповідає спеціальним вимогам законодавства, що направлені на зменшення ризику вкладників, зокрема, не більше 5 % активів в цінні папери одного емітента;

· недиверсифіковані ІСІ -- інвестиційні фонди, структура активів яких не відповідає спеціальним вимогам. Відсутність обмежень, встановлених вимогами, дає можливість здійснювати більш гнучке управління активами.

Відкриті та інтервальні ІСІ можуть бути лише диверсифікованими. Закриті ІСІ можуть бути як диверсифікованими, так і недиверсифікованими.Окремо виділяють венчурні інвестиційні фонди.Фізичні особи не можуть бути учасникам венчурних КІФ та ПІФ, а також недиверсифікованих ПІФ.

Історія

В Україні перші інвестиційні фонди з'явились порівняно недавно -- у 1994 році і стали важливим механізмом започаткування в Україні процесу масової приватизації, але для класичного спільного інвестування вони не були готові. У класичному вигляді, з точки зору їх природи та функцій, інвестиційні фонди почали створюватись в нашій країні у 2003 році, після прийняття у 2001 році Верховною Радою України Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».Протягом останніх 5 років свого розвитку ринок вітчизняних інститутів спільного інвестування продемонстрував позитивну динаміку зростання та забезпечував інвесторам достатньо високий рівень інвестиційного доходу, який перевищував доходність банківських депозитів. Таким чином, з'явилась нова для українського інвестора можливість вкладення своїх заощаджень з метою їх приросту, альтернативна звичним банківським депозитам. Згідно з даними порталу Investfunds кількість інвестиційних фондів в Україні наближається до 1000. Проте слід зазначити, що світова фінансова криза, що вибухнула у вересні 2008 року суттєво вплинула на динаміку розвитку ринку. Галопуюче падіння індексів призвело до стрімкого зменшення вартості активів і інвестори масово почали виводити кошти з фондів. У 2009 році, за рахунок низького рівня індексів на початку року та небезпеки суверенного дефолту України -- словом, усіх негативних очікувань, які не справдилися, інвестиційні фонди показали дуже хорошу дохідність.

страхова компанія інвестиція зайнятістьь

3. Служба зайнятості

Державна служба зайнятості -- спеціальна служба, створена для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України. Діяльність Державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих органів державної влади. Державна служба зайнятості діє на підставі Закону України «Про зайнятість населення» та Положення «Про державну службу зайнятості», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року.

Склад служби

1. Державний центр зайнятості.

2. Міністерство праці та соціальної політики України.

3. Республіканський (Кримський) центр.

4. Обласні, районні, міжрайонні, міські, районні у містах центри зайнятості.

5. Центри професійної орієнтації.

6. Навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення.

7. Інформаційно-обчислювальні центри.

8. Територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості.

9. Центри трудової реабілітації населення.

Основні завдання служби

* розробка і здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість працездатного населення та матеріальну допомогу громадянам на випадок безробіття;

* систематичне вивчення процесів на ринку праці і у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, а також складання необхідних прогнозів для розробки і впровадження заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили;

* раціональне й ефективне використання Державного фонду сприяння зайнятості населення;

* контроль за дотриманням законодавства про зайнятість державними і громадськими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності.

Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань:

* інформує населення про стан ринку праці, наявність вільних робочих місць і вакантних посад на підприємствах, в установах і організаціях, про послуги, що надаються службою зайнятості;

* консультує громадян з питань одержання роботи, у тому числі в інших населених пунктах держави, умов і оплати праці;

* інформує та консультує власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи щодо наявності незайнятої робочої сили на відповідній території, можливості забезпечення нею підприємств, установ і організацій, включаючи проведення переселення громадян і членів їх сімей з інших регіонів;

* веде облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, вільних робочих місць і вакантних посад, створює автоматизовані банки даних про потребу підприємств, установ і організацій у кадрах;

* здійснює добір і направлення на підприємства, в установи і організації незалежно від форм власності та господарювання працівників потрібних професій (спеціальностей) і кваліфікації, контроль за їхнім працевлаштуванням; веде первинний облік працевлаштування громадян, а також громадян, направлених на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку і оплачувані громадські роботи; сприяє створенню додаткових робочих місць на підприємствах, в установах і організаціях для громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також на територіях пріоритетного розвитку; розробляє прогнози щодо структури робочих місць, потреби підприємств, установ і організацій у працівниках за їх професійним складом та визначає на цій основі обсяги і напрями професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників та незайнятого населення; здійснює заходи щодо професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників і безробітних як у навчальних закладах системи служби зайнятості, так і в інших навчальних закладах з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів громадян з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці;

· бере участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості, заходів щодо запобігання безробіттю; вносить до місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів відповідних рад народних депутатів пропозиції про бронювання на підприємствах, в установах і організаціях до 5 % загальної кількості робочих місць для осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

· бере участь в організації оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах, в установах і організаціях комунальної власності та за договорами на інших підприємствах, в установах і організаціях; реєструє безробітних, здійснює їх працевлаштування, а також виплачує допомогу по безробіттю, подає матеріальну допомогу безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, видає безвідсоткові позики для зайняття підприємницькою діяльністю;

· виплачує стипендії громадянам, які за направленням служби зайнятості проходять професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку;

* готує пропозиції щодо визначення територій пріоритетного розвитку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;

* інформує населення про наявність навчальних закладів, центрів, курсів, технічних шкіл, комбінатів, пунктів підготовки та перепідготовки кадрів, про умови навчання в них;

* здійснює роботу з питань організації професійної діяльності громадян України за кордоном;

* видає сертифікати комерційним організаціям, що надають послуги, пов'язані з профорієнтацією, підвищенням професійного рівня та підготовкою до роботи громадян за новою професією, а також сприяють працевлаштуванню громадян у період тимчасового перебування їх за кордоном;

* готує пропозиції про доцільність і можливість залучення та використання іноземної робочої сили, сприяє іноземним громадянам у професійній діяльності;

* здійснює контроль за дотриманням державними і громадськими органами, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання законодавства про зайнятість населення. Вживає заходів щодо запобігання незаконному використанню робочої сили;

Державний центр зайнятості Міністерства праці України несе відповідальність:

* за проведення на території держави єдиної політики зайнятості, організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих ланок державної служби зайнятості;

* за створення і розвиток матеріально-технічної, виробничої, поліграфічної бази державної служби зайнятості всіх рівнів;

* за створення на основі автоматизації та комп'ютеризації єдиної республіканської інформаційно-довідкової системи державної служби зайнятості;

* за формування системи професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки незайнятих громадян;

* за раціональне використання коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення;

* за визначення оптимальної структури і чисельності працівників місцевих органів державної служби зайнятості, економне витрачання коштів на її утримання;

* за діяльність підприємств, установ служби зайнятості.

Інспекція з контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення (далі -- інспекція) входить до складу державної служби зайнятості і здійснює контроль за дотриманням законодавства про зайнятість населення підприємствами (установами, організаціями) усіх форм власності, фермерами та іншими роботодавцями. У своїй діяльності інспекція керується Конституцією України, Законом про зайнятість населення, Положенням про інспекцію з контролю за дотриманням законодавства про зайнятість, іншими нормативно-правовими актами і співпрацює з державною податковою адміністрацією, правоохоронними органами, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Особливості діяльності інспекції у сучасних умовах враховані в постанові Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1998 р. № 1435 і внесені зміни і доповнення до Положення про інспекцію з контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення. До складу інспекції з контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення входять інспекції Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центрів зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості на правах підрозділів відповідних центрів зайнятості. У містах з населенням понад 500 тис. чоловік може створюватися структурний підрозділ інспекції обласного центру зайнятості. В інших містах, а також у районах вводиться посада інспектора інспекції обласного центру зайнятості.

До основних завдань інспекції належать такі:

* здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) усіх форм власності, фермерами та іншими роботодавцями законодавства про зайнятість;

* забезпечення громадянам прав і гарантій у сфері зайнятості шляхом здійснення заходів запобігання та усунення виявлених порушень законодавства про зайнятість населення.

При перевірці дотримання законодавства про зайнятість населення підприємствами (установами, організаціями) основна увага працівників інспекції приділяється питанням:

* працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту;

* організації оплачуваних громадських робіт;

* забезпечення особистих гарантій працівників, що вивільнюються у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням, банкрутством підприємств (установ, організацій), скороченням чисельності або штату працівників;

* інформування державної служби зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), про прийнятих працівників, про очікуване вивільнення працівників і фактично вивільнених працівників.

Крім того, інспекція здійснює контроль за дотриманням громадянами законодавства про зайнятість населення, рекомендацій державної служби зайнятості в період вирішення питання про працевлаштування та виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, надання одноразової матеріальної допомоги безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, матеріальної допомоги громадянам, які проходять підготовку, перепідготовку або навчаються на курсах підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості, надання безробітним безпроцентної позики для зайняття підприємницькою діяльністю.

На інспекцію покладено такі обов'язки:

* перевіряти відповідність діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, що надають платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом і працевлаштуванням громадян в Україні та за кордоном на підставі дозволу (ліцензії), виданої Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, умовам і правилам ведення такої діяльності;

* здійснювати заходи, спрямовані на недопущення нелегального використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;

* сприяти організації правового навчання працівників підприємств (установ, організацій) та роботодавців і роз'яснювати населенню права громадян на працю і зайнятість згідно із законодавством;

* розглядати заяви і скарги громадян, підприємств (установ, організацій) з питань, що входять у компетенцію інспекцій, вносити пропозиції керівництву державної служби зайнятості.

Інспекція Державного центру зайнятості України організовує і контролює діяльність інспекцій низової ланки, узагальнює досвід їх роботи, надає їм організаційну і методичну допомогу, роз'яснює порядок застосування законодавчих та інших нормативних актів з питань зайнятості населення, забезпечує однакове застосування вимог цього законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення, організовує своєчасний розгляд заяв і скарг громадян, підприємств (установ, організацій) щодо дій працівників інспекцій низової ланки, аналізує дотримання законодавства про зайнятість населення підприємствами (установами, організаціями), що здійснюють діяльність на території України. Згідно з п. 8 Положення про інспекцію з питань контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення інспекція має право:

* безперешкодно відвідувати підприємства (установи, організації) усіх форм власності з метою контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення, ознайомлюватися з документами та одержувати всі документи й відомості, необхідні для виконання інспекцією своїх завдань;

* давати власнику (керівнику) підприємства (установи, організації) або уповноваженому ним органу та іншим роботодавцям у разі виявлення порушень законодавства про зайнятість населення приписи про їх усунення, які підлягають обов'язковому виконанню з повідомленням у місячний строк інспекції про вжиті заходи;

* застосовувати економічні санкції до підприємств (установ, організацій) усіх форм власності та інших роботодавців за недотримання вимог ст. 5, 8, 18 і 20 Закону України "Про зайнятість населення".

4. Ринкова інфраструктура

Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії та ін . Аукціони - форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують певні види товарів, які, як правило, користуються підвищеним попитом. Наприклад, головними центрами аукціон-ної торгівлі хутром є Нью-Йорк, Монреаль, Лондон, Копенгаген, Стокгольм, Санкт-Петербург, Москва. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість пропонованих товарів.
Отже, аукціон - це продаж реальних товарів на основі конкурсу покупців. Міжнародні аукціони - переважно комерційні орга-нізації, які мають приміщення, необхідне обладнання та кваліфіковані кадри. Аукціони організують також спеціалізовані брокерські фірми, які перепродують товари своїх клієнтів за комісійну винагороду.
Торгово-промислові палати - це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв'язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Торгово-промислові палати надають цільові інформаційні послуги.
Торгові доми - це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників або оптовиків своєї країни і перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном і перепродують місцевим оптовим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.Торгові доми здійснюють операції за свій рахунок, проте можуть виконувати також функції комісіонера як для вітчизняних, так і зарубіжних підприємців, торговельних організацій та окремих осіб. Ярмарки - надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві. Ярмарки - це торги, ринки товарів, які періодич-но організовують в установленому місці. Свого часу вони відігравали важливу роль в економічному житті країн Західної Європи. З розвитком суспільного виробництва, розширенням торговельно-обмінних операцій, посиленням конкуренції з центрів привозу великих партій наявного товару ярмарки перетворилися на ярмарки-виставки зразків товарів, які можна замовляти. Маркетинг (від англ. marketing - ринок, збут) - це динамічна система ринкової орієнтації. Як породження ринкової економіки він є відповідною філософією виробництва, в основу якої покладе-но принципи та закони товарного виробництва.Складовими маркетингу є: виробництво продукції на основі знан-ня потреб споживачів, ринкової ситуації та реальних можливостей відповідного виробництва; найбільш повне задоволення потреб покупця з використанням методів цінової та нецінової конкуренції;ефективна реалізація продукції та послуг на конкретних ринках на основі всебічного врахування попиту й пропозиції та виробничо-збутових можливостей постачальників; забезпечення довготривалої дієздатності виробничо-комерційних підприємств, фірм та організацій на основі оперативного використання науково-технічних доробок, а також ноу-хау в галузі виробництва товарів.
У більшості підприємств, фірм, асоціацій, акціонерних товариств діють служби маркетингу. Вибір структури маркетингової діяльності залежить від характеру виробництва та обсягу зовнішньоеконемічних зв'язків відповідних господарських і комерційно-торговельнихформувань. Основні завдання маркетингової служби:комплексне вивчення ринку; забезпечення стійкої реалізації товарів; ринкова орієнтація виробництва, науково-дослідних і проектно-конструкторськихробіт.
Однією з функцій маркетингових служб є сегментування ринку, тобто диференціація покупців залежно від їх потреб та особливостей поведінки.
У розвинених країнах інфраструктурі ринкових відносин притаманні багатоканальність реалізації продукції, широкий спектр сервісного обслуговування, розмаїття форм регулювання товарно-грошових відносин. До останніх належать біржі. Біржа - це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оп-тимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції.
На початку XX ст. сформувалися чотири основних типи бірж:
перший - як доступне для всіх зібрання; другий - як замкнене, всебічно регламентоване державою зібрання; третій - як всебічно регламентована державою корпорація; четвертий - як вільна кор-порація чи приватний заклад останньої. Всі вони мають свої особ-ливості. Однак їх об'єднує те, що вони вдосконалюють і полегшу-ють ринкові взаємовідносини, регламентують і впорядковують (че-рез писані й неписані правила) найактивніших агентів ринкової економіки, зв'язують їх між собою, полегшують переливання капі-талів, виступають індикаторами ринкової орієнтації. З практики відомі біржі праці, товарні, фондові біржі. Біржа праці - елемент ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці. Система бірж праці сприяє здійсненню узгодженої державної політики в галузі зайнятості населення.

Біржа праці виконує такі функції: аналізує стан ринку праці; прогнозує попит і пропозицію робочої сили; веде облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням; сприяє працевлаштуван-ню працездатних; здійснює професійну орієнтацію молоді; випла-чує допомогу по безробіттю тощо. Біржа праці виступає певним гарантом конституційного права на працю як державна організа-ція. Поряд з державними біржами праці існують і платні приватні агентства (контори), що є посередниками в галузі праці, а також: посередницькі бюро при профспілках, молодіжних, релігійних організаціях та ін. В Україні розвивається безплатна державна система центрів і служб зайнятості.

Товарна біржа - комерційне підприємство, регулярно функціо-нуючий ринок однорідних товарів з певними характеристиками. Це об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої - укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо. Свого часу значне місце у світовій торгівлі, особливо зерном, цукром, займала, наприклад, Одеська біржа. Товарні біржі бувають публічні й приватні. На публічних біржах угоди можуть укладати як їх члени, так і підприємці, що не є їх членами. Діяльність цих бірж регулюється законами та урядовими актами.

Приватні біржі організовують у формі акціонерних компаній і закритих корпорацій. Укладати угоди на таких біржах можуть лише акціонери. Члени біржі, як правило, не отримують дивідендів на вкладений капітал. Їх прибуток утворюється за рахунок винагород, отриманих від клієнтів, тобто біржі виступають у ролі брокерів.
Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Крім того, вони надають клієнтам також додаткові послуги, в тому числі й у вигляді кредитів, інформації про кон'юнктуру ринку, реклами тощо.

Брокерська фірма - це посередник між продавцями й покупця-ми цінних паперів на біржі. Вона всебічно вивчає кон'юнктуру ринку, можливості закупівлі та збуту акцій. Схема операцій, здійснюваних брокерами, така: заява інвестора про готовність придбати акції - оцінка брокером кон'юнктури ринку - завершення операції. Процес пошуку інвестора називається ринком. Біржа як комерційне підприємство забезпечує брокерів примі-щенням, зв'язком, здійснює облік операцій, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам, розробляє типові контракти, веде арбітражне розслідування та розглядає спори.

Економічна роль товарних бірж полягає передусім в тому, що вони сприяють встановленню ринкової рівноваги, відтворюваль-ним процесам, ефективності економіки. Протягом тривалого часу існування товарних бірж. вироблялися й апробувалися практикою принципи та правила функціонування суб'єктів ринкових відносин, викристалізовувались біржове зако-нодавство, правове забезпечення їх діяльності. Одними з перших сформувалися поняття так званих біржових товарів та біржового контракту. Останній є юридичним зобов'язанням поставити або прийняти товар на певних умовах. До нього належать угоди із стандартними умовами: сума, кількість, дні та засоби поставки товарів, межі щоденних коливань цін.

Для здійснення операції на біржі повинні бути зафіксовані три змінних чинники: ціна, сума і строки поставок. Останнім часом поширилися так звані ф'ючерсні угоди (домовленості про реаліза-цію товарів, які будуть вироблені в майбутньому, наприклад, угода про умови закупівлі врожаю наступного року). Вони передбачають не кількість товарів, а число контрактів. При укладанні ф'ючерсної угоди узгоджують лише дві позиції: ціну і термін поставки. Такі угоди можуть здійснюватись лише з одного стандартного виду то-варів (так званого базового сорту), встановленого цією товарною біржею. Строк поставок за ф'ючерсним контрактом визначається тривалістю позиції. Наприклад, стандартний контракт Лондонської та інших бірж на поставку каучуку можна укладати на кожний наступний місяць, тобто на місячну позицію; цукру, какао, міді, цинку, олова, свинцю - на кожну наступну тримісячну позицію.

Постійне збільшення кількості ф'ючерсних контрактів підвищує роль товарних бірж в економіці. Це впливає на формування як товарних цін, так і відсоткових ставок і валютних курсів. Все частіше події на товарних біржах визначають кон'юнктуру всіх інших ринків. Ф'ючерсні операції відкривають також широкі можливості для спекуляцій, які мають місце, коли покупець і продавець певно-го виду товару укладають угоду не для реалізації купівлі та прода-жу, а для отримання різниці в ціні на цей товар на час його постав-ки порівняно із зазначеною в контракті.

Члени товарних бірж отримують можливість найбільш вигідно продавати, купувати або обмінювати товар; користуватися інфор-мацією про кон'юнктуру ринку, яка перманентне змінюється, про стан попиту й пропозиції в розрізі груп товарів; мати відомості про платоспроможність і надійність контрагента угоди. Співзасновники біржі застраховані від небажаного коливання цін, користуються пільговим кредитуванням для здійснення вже укладених угод.

Під впливом часу та економічної конкуренції серед товарних бірж виробилася чітка спеціалізація: щодо кольорових металів - Лондонська, Нью-Йоркська; натурального каучуку - Нью-Йорксь-ка, Лондонська, Амстердамська, Сінгапурська, Куала-Лампурська; зерна - Вінніпезька, Чиказька, Лондонська, Ліверпульська, Рот-тердамська, Антверпенська, Міланська; цукру - Лондонська, Гам-бурзька.

Фондова біржа - це організований і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів. На ній продають та купують акції, облігації акціонерних компаній та облігації державних позик. Як найважливіший елемент розвинутої ринкової економіки, ринку капіталів фондова біржа створює можливості для мобілізації фінансових ресурсів, їх спрямування на довго-строкові інвестиції, фінансування перспективних програм.

Фондові біржі мають організаційно-правову форму приватних акціонерних товариств (у США, Великобританії, Японії) або дер-жавних інститутів (у Німеччині, Франції). На сучасних фондових біржах (Нью-Йоркській, Лондонській, Токійській, Паризькій, Франк-фуртській, Базельській, Міланській, Сингапурській, Тайванській) діють цивілізовані правила та принципи, які зумовлюють певні гарантії страховим компаніям, окремим акціонерам.

Розпродаж акцій - це вільний маневр бірж, диверсифікація фінансових надходжень і можливість нагромаджувати значний обсяг інвестицій. Акція - це цінний папір, який засвідчує внесок певної частки в капітал акціонерного товариства. Вона дає право на отримання частини прибутку в формі дивіденда.

Фондова біржа у формі акціонерного товариства являє собою об'єднання капіталів, створене шляхом випуску акцій, які є доку-ментом "на пред'явника", котируються і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Акціонерне товариство утворюється на основі статуту, розроб-леного її засновниками й узаконеного державними правовими ак-тами. Статутом передбачено максимальну суму (статутний капітал), на яку можуть випускатися акції, та їх номінальну вартість.

Акціонерні товариства - біржі виконують роль барометра еко-номічного життя. Біржові операції мають на меті не тільки індиві-дуальне збагачення власників акцій (йдеться про власників контроль-ного пакета), а й утвердження цього як структурного різновиду рин-ку. При жорсткій конкуренції між фондовими біржами власники акцій виявляються "приреченими" на спільність економічної долі. Для створення фондової біржі необхідні щонайменше три суб'єк-ти: той, хто випускає цінні папери; хто їх купує; хто об'єднує продавця і покупця акцій (брокерська фірма).

Щоб бути членом біржі, треба засвідчити свою дієздатність. Так, вартість місця на Нью-Йоркській біржі у різні роки була такою, тис. дол.: у 1827 р. - 0,1; 1901 р. - 80; 1929 р. - 625; 1942 р. - 17; 1987 р. 1100; 1988 р. -665.

Незважаючи на те, що нині в США діють 16 фондових бірж, Нью-Йоркська тримає першість не тільки в Сполучених Штатах (3/4 операцій з акціями), а й у світі. Саме на цій біржі котируються цінні папери 1600 найавторитетніших компаній. Компанії, які бажають продавати свої цінні папери через біржу, повинні:отримувати річний доход не менше 2,5 млн дол. (у тому числі не менше 2 млн за кожний з двох останніх років) або сумарний доход за три останні роки більше 6,5 млн дол. (при прибутковості за всі роки); володіти реальними активами щонайменше на 18 млн дол.; мати не менше 2000 акціонерів (як мінімум по 100 акцій у кож-ного). У дореволюційній Росії, в тому числі й на території України, щоб вступити у біржове товариство (корпорацію членів біржі), необхід-но було пройти через процедуру виборів. Члени товариства спла-чували вступний внесок (на Калашниковській біржі, наприклад, він становив 300 крб. для купців, 1100 крб. для промисловців) і щорічно вносили в касу біржі певну суму. Центром торгівлі закордонними векселями, валютою, цінними паперами була Санкт-Петербурзька біржа; а лідером у сфері обігу з державними позиками - Мос-ковська біржа.

За своїми статутами російські біржі були закладами відкритого типу. Відвідати біржу з метою укладення угоди не заборонялося нікому, проте категорично заборонялося навіть входити до біржі особам, колись засудженим за економічні та інші проступки, бор-жникам, банкрутам і тим, чиї справи були передані в кредиторське управління. Ті, хто бажав взяти участь у біржовій торгівлі, повинні були мати право вести торгівлю та дотримуватися Положення про державний промисловий податок.
У суверенній Україні формується система бірж. Вже діють такі біржі, як фондові, аграрні, міжбанківська валютна. Має місце тенден-ція розвитку від універсальних товарних бірж до спеціалізованих.

Купівля-продаж цінних паперів, облігацій, акцій на фондовій біржі здійснюється через відпрацьований тривалою практикою меха-нізм. Залежно від попиту й пропозиції на них встановлюється бір-жовий курс. Бюлетені зареєстрованих біржових курсів (котирувань) публікуються в пресі. Наприклад, газета "Уолл-стріт джорнел" міс-тить спеціальний розділ "С" під назвою "Гроші та інвестиції".

Біржовий курс цінних паперів визначається: прибутковістю фірми та доходами, що передбачаються; розмірами банківського відсотка (позикового відсотка), а також ціною на золото, окремі товари й нерухомість, які є альтернативою залучення тимчасово вільних кош-тів; варіантами ліквідності, тобто можливістю перетворити придбані цінні папери в гроші; політичним становищем у найважливіших регіонах світу; тіньовими операціями, таємними домовленостями, які іноді укладаються з метою отримання спекулятивного прибут-ку від різниці між біржовими курсами. Незважаючи на те, що іноді має місце суттєвий відрив біржових курсів цінних паперів від представленої ними реальної вартості, в кінцевому рахунку вони відображають реальну ситуацію в економіці країни чи регіону.