Економічна система: суть, структура, типи

Б. Гаврилишин виділяє такі основні економічні системи: 

а) Економічна система вільного підприємництва. Індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління у формі боротьби за владу породжують систему, в якій панує приватна власність, вільний ринок та гонитва за максимізацією прибутку, які уряд затверджує нормою закону, що створює суперницькі відносини між урядом, бізнесом та робітництвом. Економічну систему з такими характеристиками часто називають системою вільного підприємництва і прикладом її називають США.

б) Економічна система узгодженого вільного підприємництва. Групово-кооперативні цінності при колегіально-політичному правлінні породжують систему своїми рисами схожу на попередню, але можливостями досягнення згоди у питаннях загальнонаціональних цілей, пріоритетів, узгоджені економічних зусиль уряду, бізнесу (а в деяких країнах і робітництва) набагато ефективнішу і гуманнішу. Таку економічну систему Б. Гаврилишин назвав системою узгодженого вільного підприємництва і розрізняє її три моделі: німецьку, французьку та японську.

в) Адміністративно-командна економічна система. Егалітарно-колективістські цінності при унітарному політичному правлінні не можуть створити економічну систему іншою, ніж такою, яка характеризується державною або "колективною" власністю, максимізацією виробництва продукції, абсолютно заорганізованим ринком, вирішальною роллю уряду (чи як у колишньому СРСР - комуністичної партії) у розв'язанні економічних питань, що здійснюються через централізоване планування та адміністративний розподіл ресурсів. Економічна система з такими ознаками є "звичайною" адміністративно-командною системою. Найяскравішим прикладом цієї системи був СРСР.

Крім цих трьох основних характерних прототипів економічних систем, Б.Гаврилишин розглядає ще два гібридні варіанти, які особливо помітні: (г) розподільчий соціалізм та (ґ) ринковий соціалізм.

г) Економічна система розподільчого соціалізму. Ця економічна система є своєрідним поєднанням соціалістичних цілей та економічних систем вільного підприємництва. Зразком цієї системи є Швеція, але у різних варіантах вона існує і в інших скандинавських країнах. Основний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства та його розподілу. Перша виконується на основі вільного підприємництва приватним сектором, друга - прямим втручанням соціалістичного уряду з метою усунення, на його погляд, несправедливості у розподілі.

ґ) Економічна система ринкового соціалізму. Це особлива економічна система, яка існувала у колишній федеративній Югославії. Основою цієї системи була така головна ідея: робітництво своєю працею створює вартість, а, отже, має право нею розпоряджатися. Вважалося, що цю функцію не може ефективно виконувати уряд, навіть якщо він представляє партію пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, повинні мати змогу впливати на рішення, які стосуються того, яку роботу виконувати і як, хто буде ними керувати і за якими принципами повинна здійснюватись матеріальна винагорода.

Класифікація економічних систем за типом власності

Теоретична концепція, що формувалась століттями від Платона до Маркса, зреалізувавшись у Жовтневому перевороті 1917 року в Росії, спричинила процес одержавлення засобів виробництва.

З цього часу загальним критерієм, який застосовується для класифікації економічних систем, є відношення власності (або кому належать засоби виробництва). При порівнянні економічних систем ХХ ст. визначальною є належність "до однієї із двох категорій: капіталізм (засоби виробництва належать приватним капіталістам) або соціалізм (засоби виробництва належать суспільству чи державі, як його представникові)". За цим критерієм, до першої категорії відносили, наприклад, США, Францію, Швецію і Німеччину (до- і післявоєнну), а до другої - держави Варшавського блоку, комуністичний Китай, Югославію та Кубу. Протилежність цих економічних систем надавала такому аналізу ідеологічного забарвлення і робила його не надто складним. Прихильники кожної із систем узагальнювали переваги своєї і деталізували хиби іншої.

Формалізуючи такий підхід, матимемо

ЕС капіталізм = f (ЗВприватна) (1.1)

ЕСсоціалізм = f (ЗВдержавна), (1.2)

Де

ЕС - економічна система;

ЗВ - власність на засоби виробництва.[1]

Капіталістична економічна система характеризується багатьма інституційними механізмами. Ці механізми віддзеркалюють певний набір основних переконань, що визначають, як слід організовувати суспільство, які товари й послуги необхідно продукувати та як має бути розподілений прибуток. У сполучених штатах Америки ці переконання втілені в інституційних механізмах, типових для капіталістичної системи, як от приватна власність, мотивація до прибутку, система ціноутворення, свобода підприємництв, конкуренція, індивідуалізм, суверенітет споживача, трудова етика й обмежене управління.

Коли говорять про капіталізм, то найчастіше розрізняють:

1) ринковий капіталізм, який характеризується приватною власністю на засоби виробництва, регулюванням ринковим механізмом виробництва та розподілу. Як приклад, називають Англію та США XIX ст., а також Гонконг у ХХ ст.

2) змішаний капіталізм, в якому переважає приватна власність, ринковий механізм виробництва і розподілу модифікований втручанням уряду і фактом володіння ним частиною продуктивної власності держави. Прикладами є США, Японія, Канада, а також більшість країн Західної Європи. Для характеристики німецького капіталізму часто вживають термін соціальна ринкова економіка, як "метод соціальної політики, який поєднує у собі принцип свободи на ринку з принципом соціального урівнювання". Соціалістична система - це економічна система, що утверджує ідеал суспільного устрою, який заснований на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особи. Основними ознаками соціалізму є: монополія державної власності; відносини адміністративної залежності; надцентралізація суспільного виробництва; бюрократизація управління; жорстка залежність економіки від ідеології і політики; самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду.

Соціалізм розрізняють:

1) плановий, який характеризується державною власністю на засоби виробництва та державним плануванням виробництва і розподілу. Як приклад, називають колишні СРСР та Східну Німеччину;

2) ринковий, де засоби виробництва належать державі або трудовим колективам, а виробництво і розподіл регулюються ринковим механізмом. Прикладами були колишня Югославія та Угорщина в другій половині 80-х років. Така класифікація є гнучкішою від попередньої і більше наближеною до реальності. Формалізовано це виглядає так

ЕС = f (ЗВ, ОВ, ОР), (1.3)

Де

ЕС - тип економічної системи;

ЗВ - характер власності на засоби виробництва;

ОВ, ОР - спосіб організації виробництва та розподілу.

Спроби підігнати кожну конкретну економічну систему під вузькі "прокрустові" мірки цієї класифікації, створювали певні проблеми - надто різними були капіталістичні економічні системи у США та, наприклад, Швеції, соціалістичні - в СРСР та Югославії. Це спричинило пошуки альтернативних способів аналізу економічних систем. Окрім того, із крахом комуністичної ідеології наприкінці 1980-х років і початком ринкових реформ у країнах Східної Європи та державах, що утворились після розпаду СРСР, такий підхід до аналізу економічних систем втратив свою актуальність.

Класифікація економічних систем за способом організації ринку

Цей підхід дещо деталізує відмінності між національними економічними системами, які узагальнюються термінами капіталізм та соціалізм. Насамперед, це стосувалося Франції, економіка якої після другої світової війни набула певних особливостей, оскільки в державі співіснували та ефективно функціонували:

1) сектор вільного підприємництва;

2) сектор державної власності, включаючи повністю чи частково націоналізовані фірми;

3) економічне планування;

4) урядове регулювання.

Ринок - ключовий елемент системи вільного підприємництва, де він виконує роль об'єктивного регулятора; велике значення ринку як регулятора економіки зберігається і в системі змішаної економіки, де дія ринкового механізму доповнюється державним регулюванням.

Ринкові економічні системи виконують функцію своєрідної «осі», навколо якої розгортаються всі існуючі економічні системи.

Як відомо, суть явища повніше розкривається через його функцій. Щоб глибше збагнути зміст ринкових економічних систем простежимо їх основні функції:

- забезпечення безперервного зв'язку і пропорційності між виробництвом і споживанням;

- визначення міри доцільності і корисності конкретних форм господарської діяльності у відповідності з критерієм ефективності використання виробничих ресурсів, зростання доходів і задоволення потреб споживачів;

- регулювання основних пропорцій суспільного відтворення і розподілу ресурсів між галузями економіки;

- стимулювання науково-технічного прогресу.

Типологізація економічних систем суспільства на основі пріоритетних об'єктивних критеріїв

Так, найбільш загальна типологізація економічних систем суспільства за панівними формами власності на основні засоби виробництва матиме, на думку вченого, такий вигляд:

традиційні (общинні) економічні системи;

приватні економічні системи;

суспільні(державні) економічні системи;

приватно - суспільні економічні системи.

За ступенем втручання держави в економіку і методами регулювання соціально - економічних відносин можна обґрунтувати такі типи суспільних економічних систем:

1) колегіальні;

2) чисто ринкові економічні системи;

3) змішані ринкові економічні системи;

4) корпоративні ринкові економічні системи;

5) соціально зорієнтовані ринкові економічні системи;

6) командні або авторитарні економічні системи.

За ступенем відкритості економіки та економічної свободи усі суспільні економічні системи поділяють на такі типи:

1) закриті (економічно не вільні) економічні системи;

2) квазівідкриті економічні системи;

3) відкриті економічні системи.

Найважливішими уточнюючими об'єктивними критеріями типологізації економічних систем сучасності виступають: співвідношення міського і сільського населення;співвідношення джерел ВВП; частка військових витрат у ВВП (ступінь мілітарності економічної системи); ступінь самодостатності в економічному розвитку (частка власного капіталу у структурі джерел фінансування).

Отже, на основі зазначених найважливіших уточнюючих об'єктивних критеріїв можна запропонувати такі варіанти типологізації економічних систем сучасності. Так, за співвідношенням міського і сільського населення усі економічні системи суспільства доцільно поділити на такі типи:

* аграрні економічні системи суспільства;

* квазііндустріальні економічні системи суспільства;

* індустріальні економічні системи суспільства;

* квазіінформаційні економічні системи суспільства;

* інформаційні економічні системи суспільства;

* постінформаційні економічні системи суспільства.

За співвідношенням джерел ВВП усі економічні системи суспільства

можна типологізувати таким чином:

* економічні системи суспільства переважно сировинного спрямування;

* економічні системи суспільства переважно аграрного спрямування;

* економічні системи суспільства переважно промислового спрямування;

* економічні системи суспільства переважно "обслуговуючого" спрямування;

* економічні системи суспільства переважно інформаційного спрямування.

Підсумовуючи різні погляди на класифікацію економічних систем, можна зробити висновок, що жоден із відомих нам підходів не заперечує один одного. Навпаки, кожна наступна модель поглиблює та удосконалює попередню. Спроба формалізувати згадані у роботі класифікації підтверджує складність їхньої структури. На думку Поля Грегорі та Роберта Стюарта, "економічні системи є багатовимірними... Це означає, що економічна система не може бути повністю охарактеризована з точки зору однієї характеристики як показник права власності...". Сучасний аналіз різноманітних економічних систем повинен враховувати що:

а) національна ментальність впливає на формування політичної системи держави;

б) політична система визначає характер власності на засоби виробництва, економічну роль уряду та спосіб розподілу створеного у суспільстві продукту;

в) економічна система функціонує в певному навколишньому середовищі.

Нині наша економічна політика підпорядкована комплексній трансформації адміністративно - командної економіки в ринкову. Але становлення та функціонування цивілізованих ринкових відносин неможливе без структурної перебудови української економіки як у функціонально - галузевому, так і в інституціональному аспектах. У цьому контексті саме конструктивна структурна політика держави є, з одного боку, умовою раціоналізації ринкових реформ, а з іншого - фактором якісної трансформації всього суспільного життя.

Ця тема наразі дуже актуальна, оскільки структурна політика акумулює всі інші напрями економічної політики: фінансово - кредитний, податковий, інвестиційно - інноваційний, технічний, регіональний, соціальний, зовнішньоекономічний тощо.

Сучасна розвинута економічна система є своєрідним продуктом невпинно зростаючих масштабів суспільного поділу праці та поглиблення спеціалізації різних галузей і видів людської діяльності. «В економіці сучасних суспільств, - пише П. Самуельсон, - цей процес (спеціалізації і поділу праці) доведений до певної межі». Але вчений не пояснює, чим це обумовлено, хоч і підкреслює його прогресивність. Услід за А. Смітом він визнає, що спеціалізація і поділ праці обмежені розмірами ринку, тобто тим обсягом товарів і послуг, який може бути реалізований.

Як і інші посткомуністичні країни, Україна здійснює перехід від командно - адміністративної системи до сучасної ринкової економіки. Логіка ринкових перетворень в Україні вимагає одночасного утвердження політичної незалежності держави і побудови сучасної національної економіки. В узагальненому вигляді економічний розділ концепції державотворення базується на ідеї глибоких інституційних змін 9в першу чергу відносин власності0, досягненні грошово-кредитної,, фінансової й цінової стабілізації, державному регулюванні ринкових відносин, соціальному захисті населення. Розробка конкретного механізму трансформаційного процесу в Україні наштовхується на значні труднощі, що пояснюється як нездатністю адміністративно - командної правлячої еліти, котра загалом зберегла свої колишні позиції, до проведення глибинних ринкових реформ, так і відсутністю належної підтримки з боку населення реформаторської політики владних структур, що необхідне для радикального перетворення соціально - економічної бази.

Слід зазначити, що багато процесів структурних змін в економіці відбуваються під впливом НТР і є загальним для різних країн незалежно від їхніх панівних соціально - економічних систем. Серед цих структурних зрушень в економіці на сучасному етапі НТР виокремило таке:

Нині відбувається динамічний процес формування групи галузей, які забезпечують НТР і мають відносно високі темпи зростання. Як відомо, до них належать хімічна і нафтохімічна промисловість, атомна енергетика, електроніка і радіотехнічна промисловість, біотехнології, виробництво чистих матеріалів та матеріалів підвищеної і наперед даної якості, мікропроцесорів і ЕОМ, засобів зв'язку, приладів контролю та управління тощо. Саме ця група галузей і виробництв, темпи їхнього зростання визначають масштаби НТР, динаміку ефективності виробництва і відповідність параметрів виготовленої продукції потребам суспільства.

Змінюється співвідношення між добувними і переробними галузями на користь останніх. Така тенденція за умов НТР є вирішальною, оскільки дає змогу знизити темпи зростання добувних галузей на користь кінцевому суспільному продукту. Цьому сприяє поява безвідходних технологій, комплексної переробки сировини, енергоощадних технологій тощо.

Спостерігається зрушення внутрішньогалузевих пропорцій. Це відбивається у зростанні питомої ваги фінішних стадій і операцій( різних видів збагачення та облагороджування сировини і матеріалів), що сприяє підвищенню якості продукції.

Динамічно розвивається інфраструктура суспільного виробництва, сфера виробничих і побутових послуг - транспорт, зв'язок, енергетика, інформаційне обслуговування народного господарства. Суттєво зростає роль науки і наукового обслуговування.

Як відомо, однією з найважливіших структурних проблем завжди було і є співвідношення між двома підрозділами суспільного виробництва - виробництвом засобів і виробництвом предметів споживання. НТР модифікує дію закономірності переважного зростання засобів виробництва. Фондо - і матеріалоощадні варіанти економічного зростання дають змогу обійтися без форсованого, як це було раніше, збільшення частки так званого І підрозділу.

Найдинамічнішим сектором економіки за сучасних умов стає сфера послуг. Нині у цій сфері виробляється дедалі більша частка ВВП і зосереджується все більша кількість працівників. Як свідчить практика промислово розвинених країн, саме у сфері послуг зайнято понад 70% трудових ресурсів.

НТР зумовлює різке скорочення питомої ваги первинної сфери, а потім, хоч і значно повільніше, вторинної за динамічного розширення третинної сфери.

Новим явищем за умов НТР є масове виникнення і розвиток інтегральних економічних інституцій(господарських структур), які об'єднують науку, виробництво, сферу обслуговування. Ідеться про комплексні науково - виробничі об'єднання, великі інженерні фірми тощо.

Разом з цією тенденцією чітко простежується інша - зростання кількості й вагомої ваги в загальному обсязі виробництва середніх і малих підприємств, що характерне для всіх розвинутих країн. Генеруються вони за умов НТР процесом розвитку так званих децентралізуючи технологій.

У науковій літературі трапляються способи протиставити ці дві тенденції, але тут треба виходити з економічної доцільності співіснування й співвідношення великого і малого виробництва. Адже кожне з них виконує в народному господарстві свої специфічні функції.

Загальновизнано, що мале підприємництво є одним із дійових важелів розв'язання багатьох економічних та соціальних завдань. Зокрема, воно сприяє структурній перебудові економіки, зміцненню економічної бази регіонів. Тому малий бізнес у країнах з розвинутою ринковою економікою посідає вагоме місце в економічній політиці держави. У світовій господарській практиці малі й середні підприємства є роботодавцями майже для 50-60% працездатного населення. А обсяги виробництва у цій сфері в різних країнах становлять від третини до двох третин валового національного продукту.

За даними Мінстату України, сектор малого підприємництва у нас поки що невеликий. Він охоплює менше 10% населення, зайнятого в суспільному виробництві країни. Тому вітчизняне мале підприємництво потребує цілеспрямованої державної підтримки й реалізації системи взаємозв'язаних заходів щодо забезпечення сприятливих правових і організаційно - економічних умов для його становлення та ефективного розвитку. У контексті загальноабстрактного аналізу структурних зрушень у сучасній економіці - це, як бачимо, удосконалення не тільки галузевої структури, а й регіональної та інституціональної, тобто це багатовекторний процес. Безперечно, він має перманентно опосередкуватися конструктивними діями держави - її структурною політикою, котра також - складна і багатоаспектна проблема як з погляду теорії, так і практичної реалізації.

У своїй сутнісній основі економічна політика зводиться до керування(у широкому розумінні) ресурсами, насамперед матеріальними й фінансовими, та характеризується їхнім взаємозв'язаним рухом у межах макроекономічного відтворювального процесу. Треба мати на увазі, що раціональне здійснення цієї політики передбачає наявність відповідних соціально - економічних відносин, які дають змогу ефективно використовувати ресурси, оскільки в таких відносинах відбувається їхній рух. Про це, до речі, свідчить і практика розвинутих країн.

Головними завданнями структурної політики держави є подолання диспропорцій, що виникають між окремими сферами, галузями економіки країни, а також регіонами та інституціями, і формування на цій основі збалансованої структури національного господарства. Згідно з цим структурну політику слід розглядати, як уже зазначалося, у галузевому, регіональному та інституційному аспектах(зрізах).

Галузевий зріз структурної політики охоплює цілі, важелі й засоби впливу держави на процес формування пропорцій, які характеризують раціоналізацію галузевої структури економіки. Головними завданнями галузевих структурних зрушень є:

- розроблення структурно-галузевої стратегії розвитку економіки країни, аналіз місця і ролі провідних галузей у її структурі;

- обґрунтування пріоритетів у розвитку окремих галузей народного господарства;

- вияв проблем розвитку та розміщення крупних багатогалузевих комплексів;

- проведення заходів щодо підтримки державою НТП в окремих галузях економіки;

- комплексний розвиток регіонів країни.

Галузева структура економіки характеризується питомою вагою окремих галузей у створенні ВВП. Досить рельєфно структурно-галузеві пропорції та економічний стан країни характеризує і галузева структура її промисловості, що можна проілюструвати на прикладі України.

Відомо, що економіка незалежної України упорядкувала далеко нераціональну структуру промислового виробництва яка сформувалась за часів її перебування в єдиному народногосподарському комплексі СРСР. За період економічної кризи в 90-ті рр. ці деформації ще більше поглибились і досягли практично критичної межі (див. додаток 4). Тому вони потребують невідкладного усунення, що є однією з ключових проблем.

Незважаючи на часткове зростання випуску продукції в 2000 р., загальна тенденція погіршення структури не змінилася.

В першу чергу це стосується машинобудування, частка якого з 1990 р. по 2000 р. зменшилась майже в 2,4 рази. Суттєво зросла і без того велика частка чорної металургії: у 2000 р. вона досягла 27,4% порівняно з 11% 1990 р.

Тривало зростання сукупної частки сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва. Так, у 2000 р. ця частка наблизилась до 3/5 (58%), що стає загрозливим для економічної безпеки країни. В той же час питома вага галузей легкої та харчової промисловості зменшилась за ці 10 років з 29,4% до 19%.

Регіональна складова структурної політики - комплекс різних заходів (законодавчих, адміністративних, економічних), здійснюваних як центральними, так і місцевими органами влади. Мета цих заходів - усунення диспропорцій в соціально-економічному розвитку, більш повне використання потенціалу регіонів, сприяння розвитку депресивних районів країни.

Необхідність виокремлення регіонального аспекту в структурній політиці зумовлена об'єктивною нерівномірністю в розміщенні природних ресурсів, продуктивних сил і населення, а також потребами забезпечення прийнятного рівня і якості його життя в кожному регіоні країни.

Інституціональний підхід (складова) в структурній політиці базується на тому концептуальному положенні, що важливо не просто регулювати економічні процеси на різних рівнях (макроекономічному, міжгалузевому, виробничому тощо), а змінювати картину економічного розвитку.

Характерна, наприклад, для сучасних українських реалій «інституціональна структура» (традиції, звички, норми поведінки, прийняті в суспільстві, в тому числі й «економічні інститути» - приватна власність, конкуренція, зиск і т.ін., а також їх закріплення у вигляді законів, організацій, установ ринкової інфраструктури тощо), в значній мірі ввійшла в протиріччя з новими потребами та умовами поступального розвитку нашого суспільства.

Часто ця структура стає «консервативним чинником», перепоною на шляху ринкових трансформацій ще й тому, що багато цих інституцій міцно не вкоренились. А часто ті інститути, що регулюють людську діяльність (в такій же мірі як і економічна необхідність) розглядаються нашими співвітчизниками як другорядна і навіть чужорідна форма їхньої діяльності. Тому без врахування цих чинників неможливо здійснювати конструктивну структурну, в тому числі й економічну політику в цілому.

Відповідно до загальних об'єктивних тенденцій структурних зрушень в економіці кожної країни має проводитись й інвестиційно-інноваційна політика. Важливими складовими детермінантами останньої виступають фінансово-кредитна, монетарна та податкова політика. Цілеспрямована реалізація їх важелів дає змогу здійснювати раціонально весь спектр структурних зрушень. А всі вони в комплексі при адресній та поетапній діяльності держави й становлять матеріально-фінансову основу для проведення структурної політики. При цьому слід враховувати, що позитивні зрушення в інвестиційній політиці можуть бути досягнуті за рахунок ринкових механізмів, а перебудова структури економіки - завдання переважно державного регулювання, яке тісно пов'язане також з політичними, правовими та організаційними аспектами.

Отже, сучасний механізм функціонування і розвитку економіки України являє собою складне утворення, якісно відмінне від того, що існувало раніше. Він включає господарський механізм як єдність ринкового саморегулювання і державного регулювання економіки та національну інноваційну систему. Інтеграція господарського механізму та національної інноваційної системи перетворює цей механізм у якісно нову категорію, яка забезпечує взаємодію науки, техніки та економіки і відповідає зростаючому рівню усуспільнення виробництва та капіталу, сучасним умовам соціально - економічного розвитку.

Як показує історичний аналіз, ринковий, господарський та сучасний механізм функціонування і розвитку економіки - це об'єктивно зумовлені рівні усуспільнення системи господарювання, забезпечення відповідності між зростанням масштабів і ускладненням економіки та змістом механізму її функціонування і розвитку. Всі його складові діють не відокремлено, не кожна сама по собі, а в системному взаємозв'язку і взаємопроникненні. Оскільки економіка ринкова, то основоположним є ринковий механізм. При цьому економічна роль держави ефективна тоді, коли сприяє реалізації ринкових принципів, розвитку добросовісної конкуренції. Національна інноваційна система ефективна за умови, коли вона забезпечує систематичне впровадження техніко - технологічних інновацій, зниження витрат виробництва і створення якісно нової продукції, що підвищує конкурентоспроможність національних товаровиробників.