Сучасна інфляція та її особливості в Україні

Інфляція є одним із найтяжчих проявів макроекономічної нестабільності. У світі немає країни, яка б тією чи іншою мірою не зазнала б втрат від інфляції. Термін «інфляція» (від латинського inflation) з'явився в другій половині ХІХ ст. і буквально перекладається як «розбухання» [1, с.13].

Під інфляцією розуміють зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці [4, с. 281]. Таке зростання пов'язане з перевищенням кількості грошей в обігу порівняно з сумою товарних цін. При цьому ціни різних товарів та тарифи на послуги можуть зростати різними темпами, а саме підвищення не обов'язково торкається усіх товарів. Як відомо, у роки помірної інфляції, ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін також свідчить про знецінення грошової одиниці за яку можна придбати дедалі меншу кількість товарів. Отже інфляція - це не тільки зростання цін, але і знецінення грошей, що має місце внаслідок порушення грошового обігу та перевищення грошової маси над товарною масою.

В економічній теорії існує кілька поглядів на сутність та причини інфляції (у працях Бочарова В.В., Де Ковні Ш., Майера Д.М., Мороза М.А., Міщенка В.І. та ін.), але на перший план виходить багаточинниковий підхід до сучасної інфляції. Вітчизняний науковець Мельник О.М. зокрема зазначає, що «нинішня інфляція в Україні виявила себе як системне утворення, якому притаманні розгалужені зв'язки не тільки з грошовим обігом, а й з усією економічною системою суспільства» [15, с.6].

Сучасну інфляцію можна розглядати як специфічний, тісно пов'язаний з економічною системою процес, в якому поєднуються і взаємодіють чинники, що стосуються деформації не тільки грошово-кредитної сфери, а й інших, найрізноманітніших сторін економічних відносин. Саме сплетіння в єдиному процесі причин і наслідків, чинників і умов, прямих і зворотних зв'язків перетворює інфляцію на сталу тенденцію господарського життя, яка є підсумковим вираженням розвитку економічної системи на сучасному етапі. Інфляція при цьому виступає своєрідним інтегральним результатом функціонування всієї економічної системи.

Економісти давно намагаються з'ясувати причини інфляції, щоб запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними соціально-економічними наслідками. У світовій економічній науці існує низка напрямів і шкіл, які неоднаково пояснюють причини інфляції.

Складність та багатогранність інфляційних процесів поки що заважає дослідникам дійти до спільного висновку щодо причин інфляції, а тому існують різні підходи щодо антиінфляційних заходів.

Економісти ХVІІІ-ХІХ ст. тлумачили інфляцію виключно як грошове явище. Однією з найстаріших концепцій інфляції є кількісна теорія грошей, основним постулатом якої є відоме твердження англійського філософа ХVІІІ ст. Д. Г'юма про те, що будь-яка зміна кількості грошей в обігу веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг.

Американський економіст Ірвінг Фішер у 1911 р. сформулював кількісне рівняння обміну [8, с. 309]:

MV=PY, (1.1)

де М - кількість грошей в економіці;

V - швидкість обігу грошей;

P - рівень цін;

Y - обсяг виробленої продукції.

З даного рівняння випливає, що за незмінної швидкості обігу грошей кількість грошей в економіці визначатиме рівень цін Р, оскільки обсяг виробленої продукції Y визначають фактори виробництва. З цієї теорії випливає, що рівень інфляції в країні залежить від кількості грошей, яка перебуває в обігу. Прихильники кількісної теорії грошей стверджують, що центральний банк, який визначає пропозицію грошей, повністю контролює темп інфляції.

Англійський економіст Дж. Кейнс розвинув теорію інфляційного розриву, згідно якої інфляція виникає тоді, коли сукупні видатки перевищують обсяг національного продукту. Представники монетаризму доводять, що єдиною причиною інфляції є надмірний темп приросту грошової маси порівняно з темпами зростання ВВП [9, с. 112].

Переважна більшість сучасних економістів розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. Серед головних причин інфляції виділяють такі:

- зростання грошової маси вищими темпами порівняно із зростанням національного продукту;

- бюджетний дефіцит;

- надмірні військові видатки;

- монополізм та необґрунтовані пільги;

- дисбаланси у структурі національної економіки та ін.

Як відомо, важливу роль у цій сфері відіграє центральний банк, однією з функцій якого є забезпечення національної економіки необхідною кількістю грошей. Крім неї, центральний банк виконує ряд інших функцій, що нерідко потребує збільшення обсягу грошової маси. Наприклад, з метою запобігання економічного спаду, центральний банк проводить політику “дешевих грошей”, що збільшує кількість грошей в обігу і, відповідно, веде до інфляції. Бувають також випадки, коли центральний банк, намагаючись прискорити розвиток національної економіки або маючи якусь зростання товарної маси. В результаті ціни починають реагувати у бік зростання. В цілому можна стверджувати: якщо центральний банк з економічних чи політичних причин швидко нарощує пропозицію грошей, то це неминуче викличе інфляцію попиту.

Часто причиною інфляції є покриття дефіциту державного бюджету. Швидкість розвитку інфляції значною мірою залежить від того, як покривається дефіцит бюджету - за рахунок грошової емісії, кредитних ресурсів чи підвищення податків. Фінансування дефіциту бюджету за допомогою додаткової емісії в Україні законодавчо заборонено. Фінансування дефіциту за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень чи підвищення податків викликає значно слабші та відкладені у часі інфляційні імпульси.

Важливим чинником розвитку інфляції є монополізм та необґрунтовані пільги. Для збереження своїх переваг на ринку монополістичні утворення запроваджують високі ціни, обмежують розміри пропозиції, що вкрай негативно впливає на співвідношення попиту і пропозиції. Придушуючи конкуренцію, вони фактично сповільнюють реагування пропозиції на зростання попиту, що генерує інфляційні імпульси. Отже, монополія посилює інфляційні тенденції, а необґрунтовані пільги підсилюють такий монополізм.

Однією з причин хронічної інфляції другої половини ХХ ст. є структурні диспропорції в національній економіці. Непропорційний розвиток окремих галузей, висока залежність від експорту, або імпорту, або від першого і другого одночасно, як це має місце в Україні, значно знижують стійкість економіки до інфляції [8, с. 310].

В епоху глобалізації зростає роль зовнішніх чинників інфляції. Наприклад, інфляція переноситься каналами світової торгівлі. Зростання цін на сировину та енергоносії стимулює розвиток інфляції витрат. Скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі, від'ємне сальдо платіжного балансу країни також спричиняють інфляцію. Отже, в сучасній економіці інфляцію індукує ціла низка чинників, що викликають порушення закону грошового обігу, який передбачає оптимальну суму грошей, потрібних для забезпечення відтворювального процесу і визначаються за відповідною формулою [8, с. 311]:

М = РY/V (1.2)

Зазначена формула може уточнюватися з урахуванням стану реалізації товарів, їх обсягів, проданих у кредит тощо. Порушення закону грошового обігу веде до негативних наслідків, стримує економічне зростання.

Залежно від мети дослідження та причин виникнення ми можемо розрізняти різні види інфляції:

1. За характером інфляційного процесу:

- відкрита інфляція відбувається годі, коли макроекономічна нерівновага проявляється в нічим не стримуваному, вільному зростанні цін, що явно впливає на споживчий кошик. З відкритою інфляцією можна боротися, бо вона проявляється явно у зростанні цін, динаміку яких можна вивчати й аналізувати;

- приховали інфляція виникає під впливом державного контролю цін. Тоді ціни на товари не зростають, але замість якісних товарів за тими ж цінами продаються неякісні. Виникає дефіцит хороших товарів, що веде до перепродажу продукції за завищеними цінами. Така інфляція була характерна для СРСР.

2. За місцем розповсюдження:

- локальна інфляція - ріст цін проходить у межах однієї держави;

- світова інфляція охоплює групу країн або всю глобальну економіку.

3. З погляду передбачення:

- очікувана інфляція, яку можна передбачити, спрогнозувати її рівень заздалегідь, готуватись до неї;

- неочікувана, яка вища за спрогнозований рівень інфляції для даного періоду.

4. За темпами підвищення цін:

- помірна, коли ціни ростуть менше 10% за рік;

- галопуюча, коли ціни ростуть в інтервалі від 20 до 200% в рік;

- гіперінфляція, коли ціни зростають на 2-3% щоденно, а за рік темп інфляції може становити десятки тисяч відсотків.

5. За причинами:

- інфляція попиту - це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Інфляція попиту має місце в тому випадку, коли грошові доходи населення та підприємств зростають швидше, ніж реальний обсяг товарів. Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання покупної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок, наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей відносно кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту;

- інфляція пропозиції - зростання цін внаслідок збільшення витрат виробництва чи зменшення сукупної пропозиції, інфляція пропозиції, в основі якої знаходиться взаємозв'язок витрат і цін. Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції на ринку, що веде до зростання цін. Причинами збільшення витрат можуть бути олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати, і т. ін. Вона може також з'явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку;

- інфляція очікувань, що проявляється, в першу чергу, в поведінці споживача. Кожна людина, стикаючись з дефіцитом товарів, діє цілком природно: купує будь-які товари в запас, тому що завтра їх може і взагалі не бути.

Інфляція, особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначається на всіх аспектах життя країни. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл фінансових ресурсів між окремими секторами економіки, перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки в цілому.

Серед основних негативних проявів інфляції можна назвати:

- переповнення каналів грошового обігу паперовими грошима, що призводить до їх знецінення;

- підвищення цін на продукцію масового вжитку, що призводить до падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці;

- загальне тривале нерівномірне зниження реальних доходів усіх верств населення, особливо осіб з відносно фіксованими номінальними доходами;

- знецінення грошових заощаджень населення;

- диференціація населення, перерозподіл національного доходу і національного багатства серед населення;

- диспропорційність суспільного відтворення, хаотичність виробництва, затримка реалізації товарів внаслідок скорочення платоспроможності населення;

- підрив грошової, фінансово-кредитної, податкової систем;

- стимулювання спекуляції, економічної злочинності, посилення тіньової економіки;

- дезорганізація господарських зв'язків, відродження натурального обміну;

- затримка інвестиційного процесу, стримування процесу нагромадження;

- неухильне підвищення курсів іноземних валют, послаблення зовнішньоекономічних позицій

країни;

- спотворення економічної інформації, показників, особливо за умов прихованої інфляції;

- соціально-політичне напруження в суспільстві.

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої - управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін - це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 2.1).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, датування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Рис. 2.1. Форми й методи державного регулювання цін

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін - це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити кілька найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша - запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться протягом переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга - стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата - ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші методи регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

Третя - забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків.

Четверта - захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників, або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).

П'ята - стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст - підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції. Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що займають монопольне становище на ринку.

В умовах ринку ціна здебільшого визначається в процесі вільних торгів між продавцем і покупцем. Така узгоджена ціна за умов збігу між попитом і пропозицією називається рівноважною. Але в деяких випадках до цього процесу підключається держава, установлюючи остаточну величину ціни на іншому рівні. Якщо регульована ціна близька до рівноважної, то таке обмеження буде тільки підтримувати стабільність цін і істотно не вплине на стан попиту та пропозиції. Але якщо державні органи будуть обмежувати свободу зміни цін з метою стримання їхнього зростання (наприклад, в умовах інфляції) або введуть надмірні податкові платежі, то в більшості випадків це негативно вплине на виробництво та продаж товарів, викличе їх дефіцит і, як наслідок, призведе до підвищення цін.

Серед методів впливу на механізм ринкового ціноутворення найпоширеніші такі:

1. Встановлення максимальних цін. Це означає, що держава забороняє підвищувати ціни вище певного рівня. Це робиться для захисту інтересів споживачів від надмірного зростання цін. Контроль за цінами може бути запроваджений, наприклад, щоб утримувати темпи інфляційного зростання, запобігати отриманню монопольними об'єднаннями надприбутків у період тимчасової відсутності товарів. Але якщо встановлена державою максимальна ціна продажу товару буде нижча, ніж ціна, що склалася внаслідок «природних» економічних обставин на вільному від обмежень ринку, це може призвести до того, що виробникові товарів буде не вигідно реалізовувати товари за встановленими державою цінами. Наслідком можуть бути: зникнення певних товарів з ринку; виникнення черг; нормування товарів; пошуки легальних шляхів подолання обмежень; накопичення товарів; «чорний ринок».

2. Встановлення мінімальних цін. Уряд встановлює мінімальні ціни, вищі за ціни, які б склалися на ринку з об'єктивних причин, що призводить до утворення надлишкової пропозиції, скорочення виробництва і встановлення ціни ринкової рівноваги на мінімальному рівні.

3. Створення резерву товару. Система регулювання цін, як правило, запроваджується разом з планами створення резервів товару. Коли на ринку існує надлишок певного , виду товару і при цьому ціни на нього падають, урядові органи купують товари. За рахунок цього створюється резервний запас.

Якщо на ринку утвориться дефіцит певного виду товару і ціни на нього значно зростуть, споживачам пропонуватимуться товари з резервних запасів, що призведе до цінової стабілізації. Частіше створюються запаси сільськогосподарської продукції, оскільки обсяг поставок цієї продукції щороку різний і в основному залежить від урожаю. Створення резервних запасів зумовлено необхідністю постійно забезпечувати населення потрібними товарами, а також його захисту від різких коливань цін.

Найбільш жорстким методом цінового регулювання є встановлення фіксованих або граничних цін. При цьому такі ціни можуть бути встановлені на рівні, що перевищує ціну рівноваги або нижче її. У першому випадку виникає надлишок продукції, а в другому - її дефіцит (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Наслідки введення фіксованих цін

На рисунку перетин ліній попиту (D) і пропозиції (S) показує рівноважну ціну (ЦР) та рівноважний обсяг виробництва (КР). Припустимо, що держава, підтримуючи виробника, встановила на продукцію фіксовану ціну (Ц2) на рівні, що перевищує рівноважний. У цьому разі кількість запропонованої продукції збільшиться до К4, а попит на неї зменшиться до К1, що призведе до надлишку продукції в розмірі К1 - К4 одиниць.

На практиці може виникнути протилежна ситуація, коли держава з метою захисту споживача встановлює ціну (Ц1), яка нижча за рівноважну. У цьому випадку знижена ціна підвищить попит на продукцію до обсягу К3, а пропозиція, навпаки, зменшиться до К2, тобто на ринку з'явиться дефіцит в обсязі, який дорівнює площі прямокутника К2СЕК3. Як видно з графіка, в обох випадках обсяг виробництва буде нижчим рівноважного. Якщо в першому варіанті обсяг реалізації становитиме К1, то в другому - К2 одиниць. Таким чином, одностороннє підтримування ціни попиту або ціни пропозиції зрештою призводить до суспільних втрат.

Фіксовані ціни, які можуть перевищувати рівноважні, застосовуються окремими країнами у вигляді заставних цін на сільськогосподарську продукцію. Такі ціни, з одного боку, захищають інтереси фермерів, гарантуючи їм мінімальний дохід від реалізації своєї продукції на ринку. Але з іншого боку, держава має витрачати на закупівлю та зберігання надлишкової продукції кошти з бюджету. Крім того, цю продукцію держава не може реалізувати на внутрішньому ринку, бо це безумовно призведе до зниження цін. До такого ж наслідку може призвести й експорт цієї продукції, оскільки він зумовить зменшення приватного експорту сільськогосподарської продукції з даної країни.

З метою скорочення надлишкового виробництва продукції уряд може застосовувати такі адміністративні заходи, як обмеження фермерам посівних площ, встановлення премій за їхнє скорочення та ін. Але такі заходи викличуть необхідність створення спеціального управлінського апарату, зростання державних витрат на його утримання, виділення коштів на виплату вищезгаданих премій тощо. У зв'язку з цим значна частина зарубіжних фахівців бере під сумнів економічну доцільність установлення державою фіксованих цін, які перевищують ціни рівноваги.

Докладніше розглянемо ситуацію, яка пов'язана з товарним дефіцитом (рис. 2.3).