Можливості випуску продукції за обсягом та якістю вирішальною мірою залежать від рівня розвитку техніко-технологічної бази підприємства.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери - системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції, здійснюваний за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства.

До складу компоненту технічної бази входять лише ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій. Це дає можливість: по-перше, - виокремлювати особливі сукупні характеристики, що випливають з об'єктивно необхідного техніко-технологічного розвитку виробництва; по-друге, виявляти взаємозв'язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і відповідної таким виробничої техніки.

Загальна характеристика ТТБ підприємства, окрім формулювання її дефініції, передбачає виокремлення складників її елементної структури, що показано на (рис. 1.1).

На більшості підприємств процес виробництва окремого продукту складається із так званих різних часткових процесів, тобто сукупності найбільш активних елементів виробництва, які визначають технологічний спосіб одержання продукції, здійснюються за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Рис. 1.1 ? Структурна характеристика техніко-технологічної бази підприємства

Частковий виробничий процес охоплює частку складного технологічно-виробничого процесу - стадію, фазу, ступінь тощо. Наприклад, у машинобудуванні виробничий процес часто розділяють на три фази: заготівельну; фазу обробки; збиральну.

Досягнення високої ефективності промислового виробництва можливе тільки на основі систематичного технічного прогресу, який сприяє підвищенню продуктивності праці, зниженню собівартості продукції, підвищенню рентабельності виробництва. В умовах ринкових відносин перебудова промислового виробництва і оновлення його техніко-технологічної бази має важливе значення: вона сприяє оновленню виробництва продукції, підвищенню її якості та конкурентоздатності.

Особливості формування виробничої бази в різних галузях народного господарства полягають у тому, що напрямки їх ідентичні, а форми впровадження - індивідуальні, окремі для кожної галузі.

Загальним принципом для всіх напрямків формування виробничої бази є єдиний розрахунок економічної ефективності незалежно від галузі виробництва. При розрахунку економічної ефективності визначають умовно-річну економію до кінця року від впровадження заходів.

Умовно-річною називається економія, яка може бути отримана від впровадження заходів протягом 12 місяців після впровадження.

При розрахунку економії заробітної плати робітників (Е_з) враховують трудомісткість одиниці продукції чи операції (m), середньочасову тарифну ставку (с), коефіцієнт нарахування додаткової заробітної плати (k_д), коефіцієнт відрахування на соціальне страхування (k_c) і відповідний плановий випуск продукції (В).

Е_а = В(т₀с₀ - т₁с₁)(1 + k_д)(1 + k_c) (1.1)

де т₀, т₁ - трудомісткість одиниці продукції до і після впровадження нової техніки;с₀, с₁ - середньочасові ставки до і після впровадження нової техніки.

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об'єктивно наявні відповідні тенденції поступального розвитку техніко-технологічної бази підприємств виробничої сфери. Визначальними з них є:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів техніко-технологічної бази та організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) зростання ступеня автоматизації техніки й технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва, зумовленої його кількісним урізноманітненням і зменшенням серійності.

Ці тенденції якісної зміни техніко-технологічної бази виробництва визначають ті основні вимоги, які треба враховувати при формуванні технічного базису підприємств та обґрунтуванні стратегії його оновлення, зокрема, переваги в виграші часу (тривалість виробничого циклу, термін перебудови виробництва, строки виконання замовлень, постачання матеріалів тощо), якісні показники, інформаційне забезпечення, переважаючий тип автоматизації, система управління, пріоритетні галузі тощо.

1.2 Поняття і зміст категорії управління технічним розвитком підприємства

У зв'язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв'язку з його складністю важливе практичне значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

ѕ установлення цілей - визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

ѕ підготовчий - аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

ѕ варіативний вибір рішень - розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

ѕ програмування (планування) робіт - узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

ѕ супроводження реалізації програми - контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Так, для одних підприємстві пріоритетним напрямом може бити перехід на ресурсозберігаючі технології, для інших - увага може бути сконцентрована на скороченні ручної праці. Відповідно програма технічного розвитку буде складовою частиною комплексної господарської програми підприємства по ресурсозбереженню або зменшенню ручної праці. Стратегія розвитку підприємства може бути спрямована й на підвищення ефективності виробництва й якості продукції. Варіантний вибір рішень по технічному розвитку припускає розгляд можливих варіантів, оцінку їх реальної ефективності й розробку на цій основі взаємопов'язаного комплексу заходів.

Важливо підкреслити, що при оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки локальний ефект, в окремому підрозділі, але й вплив рішень, що приймаються, на кінцеві результати виробництва. Тільки такий підхід дозволить виключити вірогідність створення й використовування дорогої високопродуктивної виробничої системи, працюючої «на склад».

З переходом до більш складних видів технічного розвитку зростає складність об'єднання окремих рішень в єдиний комплекс. Недостатня увага до цього питання може привести до посилення диспропорцій. Ефективним інструментом для ув'язки окремих рішень й оцінки впливу розробленого комплексу заходів на кінцеві результати підприємства є моделювання.

Супровід реалізації програми дозволяє оперативно оцінювати її виконання й, при необхідності, вносити відповідні корективи. Цей етап, що забезпечує зворотний зв'язок в управлінні технічним розвитком промислового підприємства, особливо важливий у зв'язку з відносно новими проблемами, специфічними для теперішнього перехідного етапу до ринку, що регулюється.

Однією з таких проблем є небезпека прийняття невдалого або малоефективного рішення, в результаті можливості передбачити директивно задані напрямки, об'єктів або варіантів інвестицій, відсутності або низької якості прогнозної інформації галузевого й загальноекономічного характеру про стан вітчизняного й світового ринку.

Інша проблема полягає у відстроченні або відмові від ухвалення ефективних рішень по технічному розвитку у зв'язку з браком фінансових ресурсів. Основні причини цієї нестачі полягають у відсутності чіткої політики залучення запозичених засобів.

Нарешті, третя проблема - це відстрочка або відмова від ухвалення інвестиційного рішення через складності отримання ресурсів на проектування й підряд, малої потужності й більш низької ефективності власної проектно-конструкторської й будівельної бази.

Таким чином, особливості теперішньої господарської ситуації зумовлюють особливу значущість відпрацювання комплексної програми технічного розвитку, створення механізму побудови й корегування політики підприємства у цій області.

Ключовими етапами в процесі управління технічним розвитком підприємства є варіантний вибір рішень й програмування робіт. Від узгодженості прийнятих на цих етапах рішень головним чином залежить ефективність технічного розвитку.

Аналіз практики планування технічного розвитку показав, що проекти планів і програм здебільшого формуються на основі пропозицій, що подаються підрозділами й службами підприємства. Надалі проект корегують, виходячи з можливостей його реалізації. Скорегований проект обговорюється на технічній раді підприємства й затверджується керівництвом.

Такий типовий порядок для більшості підприємств відображає їх відому незацікавленість в технічному розвитку. Основний недолік подібного підходу - механічне «підсумовування» різних пропозицій, відсутність їх реальної ув'язки в єдиний комплекс.

Виключити вказаний недолік дозволяє попередній аналіз програми технічного розвитку в режимі групової роботи. Мета такої роботи - перегляд й узгодження пропозицій, представлених у програмі спеціалістами різних служб й підрозділів.

В режимі групової роботи обговорюється проект програми технічного розвитку, узгоджуються окремі заходи, посилюється цільова спрямованість програми. При цьому до певної міри реалізується конкурсний відбір об'єктів й напрямів технічного розвитку.

Підхід, що пропонується, дозволяє детально врахувати конкретну ситуацію на підприємстві, позиції й інтереси представників різних підрозділів й служб. Реалізація спільно розробленого плану технічного розвитку полегшується за рахунок побудови єдиної стратегії й попереднього узгодження можливих конфліктних ситуацій між підрозділами, повної інформованості працівників підприємства про проблеми технічного розвитку й шляхах їх вирішення.

Комплексну програму технічного розвитку об'єднання розробляє група фахівців. У неї входять представники наукових й проектно-конструкторських підрозділів, планово-економічних й технічних служб. Важливо мати в групі спеціаліста по методології програмно-цільового методу планування. Зазвичай роботу групи очолює головний інженер підприємства.

Кількісний склад групи залежить від складності вирішуваної задачі, числа необхідних для її реалізації науково-технічних напрямів, а також підготовки членів групи в області планування. Для формування програми по досягненню запланованого техніко-економічного показника на перспективу 8-12 років достатньо 12-15 чоловік. Проте серед них повинні бути спеціалісти по плануванню науки й техніки, будівництва й виробництва, наукові працівники й інженери по конкретним напрямкам досліджень й розробок. Окремі спеціалісти можуть притягуватися до роботи групи в процесі розробки цього планового документа при розгляді специфічних питань.

Виконавцями заходів комплексних програм технічного розвитку підприємств можуть бути як їх структурні підрозділи, так й сторонні організації, зокрема інших міністерств й відомств.

Після визначення послідовності процесу управління технічним розвитком підприємства та відповідальних осіб і виконавців, визначаються строки виконання і вартість робіт окремих етапів, заходів і програми в цілому.

Терміни завершення робіт й їх кошторисна вартість визначаються на основі тривалості циклу виконання аналогічних робіт й діючих нормативних документів. Важливий момент - збалансованість термінів з урахуванням безперервності проведення робіт без поділу між всіма заходами різних рівнів програми.

У випадку, якщо сумарний час виконання робіт за програмою в цілому перевищує установлений термін досягнення генеральної мети або не відповідає задачам підвищення ефективності діяльності підприємства, здійснюється оптимізація тривалості виконання окремих заходів. Із цією метою виявляють критичний шлях ходу реалізації завдань. Досягнення заданого технічного рівня матеріально-виробничої бази підприємств в економічно оптимальні терміни неможливо без формування необхідних організаційно-економічних механізмів й структур управління, що ефективно реалізують методи програмно-цільового планування й господарсько-розрахункові відносини, адекватні новим умовам господарювання.

Головна мета організаційної структури управління технічним розвитком виробництва - забезпечення оптимальної відповідності системи управління, вимогам безперервного підвищення ефективності використання ресурсів на основі удосконалення матеріально-виробничої бази. Ця організаційна структура повинна сприяти вирішенню перспективних виробничих задач, бути здатною охопити аналізом підготовку виробництва, саме виробництво по переділах; забезпечити компонентну й нормативну повноту планів, організовувати, координувати й аналізувати процеси відтворення основних засобів, випуску продукції, розвитку виробництва.

Структура управління технічним розвитком органічно включається в загальну структуру організації виробництва, відтворення основних засобів й управління. Головним елементом в ній повинні стати відділи перспективного розвитку підприємства, а головним технічним інструментом - інтегрована автоматизована система управління виробництвом, заснована на використанні оперативної техніко-економічної інформації й системи нормативів.

Об'єктами управління служби перспективного розвитку підприємства є процеси удосконалення продукції, розвитку матеріально-виробничої бази, організаційної й виробничої структур. Управління технічним розвитком матеріально-виробничої бази підприємства повинне виходити з оптимальної відповідності технічного рівня основних засобів цілям, що змінюються, й умовам виробництва. Це може бути досягнуто при отриманні достовірних результатів аналізу техніко-економічного рівня підприємства, визначенні перспективи технічного розвитку, поєднанні цього рівня з необхідною виробничою потужністю, встановлення бажаних варіантів технічного оснащення перспективного виробництва, розробці проектів програми технічного розвитку й планів, що конкретизують її, координація роботи всіх підрозділів, що беруть участь у виробничому процесі.

Невід'ємним елементом даної організаційної структури, що дозволяє забезпечити якісно новий рівень її функціонування, є інтегрована система управління оптимальним розвитком техніки, технології й організації виробництва підприємства.

Машини, технологічні комплекси, агрегати й матеріально-технічні ресурси підприємство закуповує на ринку, де продавцями й постачальниками виступають підприємства-виробники чи посередники. Організація постачання за прямими зв'язками має переваги, що в такому процесі можуть бути ураховані, а в разі змін і оперативно здійснені, спеціальні вимоги покупця. За прямими зв'язками, перш за все, постачаються складне устаткування, вироби, що виготовляються за індивідуальним замовленням, ресурси, які потрібні у великій кількості.

Постачання матеріально-технічних ресурсів та обладнання здійснює спеціалізований відділ заводоуправління, якому часто доводиться мати справу з різноманітною номенклатурою. Крім закупівлі обладнання й ресурсів, які потрібні у великій кількості здійснюються за прямими зв'язками, цей відділ періодично чи регулярно отримує невеликі партії з оптових магазинів і фірм. Вигідними такі операції стають через те, що постачальники цього типу розташовані неподалік, і тому транспортні витрати зводяться до мінімуму, а також через комплектацію потрібного асортименту ресурсів. Періодична закупівля може здійснюватись через товарні біржі, на виставках тощо. Це значно зменшує витрати на ресурсне забезпечення. Коло постачальників підприємства здебільшого є стабільним, особливо при масовому і серійному виробництві. Зміни в ньому можливі при освоєнні нової продукції, заміні чи вдосконаленні технологічних комплексів, розширенні підприємства. При виборі нових постачальників ураховується: виробнича потужність підприємства-постачальника, якість, ціна ресурсів та обладнання, репутація постачальника, його територіальна віддаленість, оперативність поставок, можливість надання ним кредиту тощо.

Регулярне постачання здійснюється згідно з наявним двостороннім договором, що регламентує всі умови надходження агрегатів і ресурсів на склади підприємства, форму розрахунків, відповідальність за порушення угоди. Завершальним етапом матеріально-технічного забезпечення є відвантаження машин, устаткування, пристроїв на монтажні майданчики, сировини для забезпечення цехів та робочих місць ресурсами, відповідно до затверджених лімітів витрат. Схема внутрішнього постачання при цьому може бути децентралізованою", коли цехи самостійно отримують матеріали на складі і централізованою, при якій склад доставляє матеріали в цехи за графіком або "точно за часом" при роботі "з коліс".

Завдання матеріально-технічного забезпечення підприємства полягає є тому, щоб за допомогою ринків збуту й прямих постачальників забезпечити підприємство всім необхідним для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. При цьому обов'язковим є врахування економічності, надійності постачання, а також екологічності відходів. Тому завдання матеріально-технічного забезпечення належать до тих, які потребують оптимізації. Об'єктами постачання є сировина, допоміжні засоби, матеріали, комплектуючі, товари для торгівлі, а функціями - закупівля на внутрішніх і зовнішніх ринках, створення, й зберігання запасів, розподіл між споживачами та видалення відходів. При матеріально-технічному забезпеченні слід оптимізувати такі витрати: закупівельні ціни; складські, заводські та зовнішні перевезення, в т. ч. при видаленні відходів. Витрати на закупівлю можна зменшувати за рахунок зниження цін у постачальників, заміни постачальників або скорочення заморожених запасів.

Для визначення потреби в сировині й матеріалах застосовуються три методи: на основі виробничої програми; за фактичними витратами; за об'єктивною оцінкою. Сюди належить встановлення верхнього ліміту цін за результатами систематичної калькуляції закупівель, їх організація починається з вивчення кон'юнктури ринків сировини і матеріалів, налагодження відносин з постачальниками, вибору й оцінки їхніх пропозицій, підготовки й підписання контрактів: При цьому слід брати до уваги той факт, що зменшення запасів вивільняє капітал.

Матеріально-технічне забезпечення здійснюється з урахуванням конфліктності його цілей в трикутнику: низькі закупівельні ціни - незначне заморожування капіталу в запасах або високий оборот капіталу - потрібна якість сировини і матеріалів, якісний сервіс поставок. Мінімізація витрат на, придбання обладнання, сировини, матеріалів є важелем, який сприяє підвищенню рентабельності й збільшенню прибутку підприємства. Можливості досягнення цього становища такі: по-перше, домогтися у постачальників знижки цін, по-друге, змінити продукцію таким чином, щоб матеріально-технічне забезпечення могли здійснювати постачальники, в яких ціни на матеріали й сировину нижчі і, по-третє, скоротити заморожений в запасах капітал, який в ринковій економіці завжди є дорогим. Слід зазначити, що з підвищенням конкуренції на ринках ресурсів матеріально-технічне забезпечення починає відігравати для виробництва стратегічну роль.

Стає необхідним застосування нових стратегій закупівлі, створення запасів, зберігання й оптимального розподілу ресурсів. Найвідоміші з них:

- звуження спектра виготовлення на власному підприємстві, а розширення придбання комплектуючих і вузлів у кваліфікованих постачальників;

- використання концепції "докаст ін тайм", в якій майже відсутні власні склади, а матеріали постачаються тільки тоді й туди, де вони потрібні у виробництві. Ці технології спрацьовують тільки за наявності розвинутої транспортної інфраструктури.

При визначенні потреб в сировині й матеріалах вихідними позиціями є програма виробництва, обсяг робіт і послуг, які може, запропонувати і надати підприємство, тобто:

- які ресурси та якої якості потрібні;

- яка кількість окремих ресурсів необхідна;

- які максимальні ціни за сировину й матеріали фірма може заплатити, не втративши при цьому конкурентоспроможності під час продажу власної продукції.

Для визначення потреби в сировині й матеріалах слід оперувати не категоріями конкретних матеріалів чи деталей, а категоріями функцій, які мають бути виконані тим чи іншим продуктом при мінімальних витратах на його закупівлю. Для того, щоб визначити, яка кількість цих ресурсів необхідна, на практиці застосовуються два методи:

1. На основі виробничої програми чи замовлень, які є в портфелі підприємства. Ця первинна потреба, яка стає основою розробки плану закупівлі й постачання, вирішується за допомогою специфікацій і стає потребою брутто.

2. Потреба визначається, виходячи з обсягів витрат ресурсів у минулі періоди й прогнозів на майбутнє, враховує можливість прибуткової торгівлі ними.

Після цього наступає черга планування закупівельних операцій та організації самої закупівлі. Черговість дій при цьому має бути такою: вивчення кон'юнктури ринків сировини й матеріалів; налагодження відносин з постачальниками; їх оцінка й вибір; підготовка і підписання контрактів; отримання замовлень. Далі наступає черга управління накопиченими матеріальними, запасами підприємства при їх зберіганні, підготовці до використання та розподілі.

Основні операції, які здійснюються при управлінні: визначення обсягів запасів, перевезень між складами, приймання, перевірка й складування товарів, що надійшли, консервація запасів тощо. Протягом запланованого періоду продукція від постачальників і зі складів транспортується до місць використання. Одночасно переробляються відходи, продаються надлишкові ресурси, здійснюється сервіс поставок.

Раніше вважали, що запаси сприяють організації безперервного виробництва, постачанню матеріалів і сировини, без затримок, розширенню вузьких місць, постійності завантаження технологічних ліній і комплексів, економії при виготовленні продукції. Але запаси дорогі, заморожують капітал;сприяють зростанню витрат на організацію складського господарства й управління ним. Мають місце також значні витрати ресурсів у випадку коригування собівартості застарілих запасів й природне вибування їх.

Тому в сучасних умовах підхід щодо запасів ресурсів на складах різко змінився і сьогодні знають, що надлишкові запаси призводять до неузгодженості потужностей складів і потреб цехів, збільшення браку продукції, недостатньої, гнучкості постачання тощо. Досвід показує, що великі запаси не гарантують високоякісного сервісу поставок. Надлишкові запаси є ознакою невирішених проблем щодо узгодження дій між відділами постачання, виробництва й збуту. Великі запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів до певної міри виконують функції зручних, але дуже дорогих буферів з такими недоліками, як низька дисципліна поставок, часті зупинки виробництва через потребу в ремонтах, невирішені проблеми якості. Такі перешкоди можна усунути після істотного скорочення запасів та підвищення організованості виробництва. Використання нової концепції сервісу поставок дозволить мінімізувати запаси в матеріально-технічній сфері, у виробництві та збуті.

Матеріали витрачаються на основне виробництво, виготовлення технічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва, капітальне будівництво, що здійснюється власними силами, тощо. При цьому мають бути враховані: перехідний запас матеріалів на початок і кінець планового періоду, неминучі втрати, затверджені норми витрат, страховий запас, запаси на випадок стихійних випадків і технічних аварій.

2.3 Розвиток техніко-технологічної бази виробництва шляхом впровадження інноваційних процесів на підприємстві

технологічний база реконструкція виробництво

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об'єктивно існують певні тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери. Визначальними з них є:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки й технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва, зумовленої його кількісним урізноманітненням і зменшенням серійності.

У кожній галузі виробництва є власний підхід до підвищення і вдосконалення техніко-технологічної бази виробництва, але є певні групи її складників, які можуть бути узагальненими для всіх галузей народного господарства. До них можна зараховувати:

1) науково-дослідну роботу за розробки нових виробів;

2) підвищення рівня механізації і автоматизації основних виробничих процесів;

3) впровадження прогресивних технологічних процесів;

4) механізацію важких і трудомістких робіт;

5) механізацію управлінської та інженерної праці;

6) модернізацію обладнання;

7) розвиток спеціалізації і кооперування;

8) удосконалення виробничої системи управління, організації праці і виробництва;

9) поліпшення якості, надійності й довговічності продукції;

10) впровадження високопродуктивних інструментів, пристосувань та інших засобів, що сприяють удосконаленню виробництва;

11) впровадження енергозберігаючих технологій;

12) поліпшення умов праці та техніки безпеки;

13) ефективне використання виробничих фондів підприємства і підвищення рентабельності виробництва;

14) удосконалення планування, обліку й аналізу виробництва.

Технічне переозброєння та реконструкція - прогресивні форми відтворення основних виробничих фондів діючих підприємств.

До технічного переозброєння відноситься комплекс заходів по підвищенню техніко-організаційного рівня виробництва, його механізації й автоматизації по модернізації, й заміні застарілого та фізично зношеного обладнання новим, більш продуктивним.

Реконструкція діючого підприємства - це здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнання, перевлаштування виробництва без побудови нових і розширення діючих основних цехів, однак з побудовою при необхідності нових і розширенням діючих допоміжних та обслуговуючих підрозділів.

Найбільш повно сутність реконструкції розкривається при розгляді її як особливої форми розширеного відтворення основних фондів підприємства, здійснюваного на основі досягнень науково-технічного прогресу.

Найважливішими ознаками реконструкції діючих підприємств є:

- заміна морально застарілого та фізично зношеного обладнання;

- механізація та автоматизація виробничих процесів;

- усунення диспропорцій та підвищення рівня пропорційності у пропускних здатностях основних виробничих підрозділів;

- будівництво об'єктів в замін ліквідованих з причини техніко-економічної неефективності або непридатності для подальшої експлуатації.

Здійснення реконструкції повинно забезпечити нарощування потенційної виробничої спроможності підприємства не стільки в результаті простого збільшення технічної складової ТТБ, скільки за рахунок підвищення якісних параметрів знарядь і засобів праці. Мова йде про нарощування виробничих потужностей підприємства не за рахунок збільшення кількості робочих місць, а про забезпечення цього при незмінній і навіть меншій кількості робочих місць. Завдання полягає в тому, що в результаті реконструкції слід нарощувати якісно нові потужності.

Основним засобом виконання цього завдання повинна стати заміна технічної й технологічної складових ТТБ виробних підрозділів підприємства на нові, які відповідають сучасним досягненням НТП.

Говорячи про характеристику реконструкції, слід пам'ятати, що не завжди її метою є нарощування потужностей підприємства. В залежності від цілей реконструкції вона поділяється на такі найважливіші види:

- перший - реконструкція, спрямована на підвищення технічного рівня виробництва, однак без зміни асортименту й обсягу випуску продукції;

- другий - реконструкція, що передбачає як підвищення технічного рівня виробництва, так і збільшення обсягу випуску продукції;

- третій - реконструкція, що призводить до зміни виробничого профілю підприємства або до підвищення якості й розширення асортименту продукції;

- четвертий - реконструкція, метою якої є поліпшення соціальних умов трудової діяльності.

В залежності від обсягу виконуваних робіт реконструкція класифікується таким чином:

- мала - коефіцієнт оновлення основних фондів менший 0,2;

- середня - коефіцієнт оновлення основних фондів від 0,2 до 0,4;

- повна - коефіцієнт оновлення основних фондів понад 0,4. При цьому коефіцієнт оновлення активної частини основних фондів може дорівнювати навіть одиниці, а пасивної частини - не повинен перевищувати 0,4-0,5.

Значення показників, за якими розмежовуються види реконструкції в залежності від обсягу виконуваних в ході її здійснення робіт, наведені в (табл. 2.2).

Табл. 2.2 - Показники, що характеризують види реконструкції

Коефіцієнти К_в і К_о визначаються за формулами:

К_в = Ф_п / Ф_к;

К_о = Ф_н / Ф_п = Ф_н / (Ф_п + Ф_н - Ф_в) (2.1)

де Ф_н, Ф_к - вартість основних фондів відповідно на початок і на кінець аналізованого періоду, тис. грн.;

Ф_н, Ф_в - вартість основних фондів відповідно тих. Що введені, тобто нові, й тих, що вибули, протягом аналізованого періоду, тис. грн.

Залежно від потрібного для свого здійснення обсягу капіталовкладень та їх спрямування названі вище мала, середня й повна реконструкція характеризуються таким чином.

Мала (або часткова) реконструкція характеризується невеликими капіталовкладеннями, спрямованими в основному на заміну морально й фізично застарілих засобів праці та на несуттєве перепланування діючих будівель і споруд.

Середня реконструкція пов'язана зі значними капіталовкладеннями, спрямованими на збільшення основних виробничих фондів основного і допоміжного виробництва підприємства, комплексну механізацію й автоматизацію виробничих процесів, значне перепланування існуючих будівель і споруд.

Повна реконструкція потребує спрямування великих капіталовкладень на корінне оновлення засобів праці та удосконалення технологічних процесів. При незначному збільшенні існуючих виробничих площ регулюються необхідні пропорції між основним виробництвом та допоміжними й обслуговуючими підрозділами.

При здійсненні практичної роботи по оновленню й удосконаленню ТТБ підприємства віддають перевагу малій та середній реконструкції, що зумовлено такими основними причинами.

По-перше, спрямування капіталовкладень на малу й середню реконструкцію дозволяє підприємству докорінно чином перебудувати ТТБ в напрямку її удосконалення за більш короткий час і завдяки цьому швидше одержати економічний ефект.

Так, затрати на малу реконструкцію скуповуються не довше, ніж за півроку. При середній реконструкції термін окупності затрат - до одного року. При повній реконструкції термін окупності затрат складає в середньому більше трьох років.

По-друге, вивчення проектів реконструкції промислових підприємств, а також досвіду проведення реконструктивних робіт показує, що основні показники діяльності поліпшуються після всіх видів реконструкції, однак у найбільшій мірі - після малої і середньої реконструкції. Отже, повну реконструкцію слід проводити лише в тих випадках, коли вона конче необхідна й обійтись без неї ніяк не можна.

Відмінна особливість технічного переозброєння полягає в тому, що приданій формі відтворення основних виробничих фондів оновлюється лише їх активна частина. В процесі технічного переозброєння впроваджуються нова техніка й технологія, механізація й автоматизація виробничих процесів, проводиться модернізація обладнання й технічне удосконалення інших складових основних виробничих фондів. Заходи з технічного переозброєння розробляються щорічно, а їх реалізація здійснюється згідно плану технічного розвитку підприємства.

Оновлення парку машин і обладнання при технічному переозброєнні проводиться без збільшення виробничих площ і при скороченні чисельності працівників. Отже, індекси зміни виробничих площ (І_вп) та чисельності працівників (І_чп) при характеристиці технічного переозброєння виступають як обмеження, тобто:

І_вп = П₁ / П₀ = 1; І_чп = Ч₁ / Ч₀ ? 1; (2.2)

де П₀, П₁ - виробнича площа відповідно до і після проведення технічного переозброєння, м²;Ч₁, Ч₀, - чисельність працівників відповідно до і після проведення технічного переозброєння, чол.

У процесі технічного переозброєння можливе часткове перевлаштування побутових, складських і виробничих приміщень. Наприклад, при впровадженні автоматичної потокової лінії часто потрібно провести перепланування цеху. Тому незначні роботи по оновленню пасивної частини ОВФ при технічному переозброєнні можливі.

Залежно від масштабів оновлення активної частини ОВФ можуть бути виділені три види технічного переозброєння виробництва, кожному з яких відповідають певні величини коефіцієнта вибуття й коефіцієнта оновлення.

При малому технічному переозброєнні проводяться модернізація діючої техніки, заміна невеликої частини застарілого обладнання, у виробництво впроваджується невелика кількість нового обладнання. Мале технічне переозброєння характеризується коефіцієнтом вибуття до 0,2 і коефіцієнтом оновлення від 0,1 до 0,3. Коефіцієнт оновлення, як правило, повинен перевищувати коефіцієнт вибуття. Це пояснюється тим, що вартість ОВФ, які вводяться, перевищує вартість замінюваних ними морально і фізично застарілих ОВФ, що виводяться з експлуатації.

При середньому технічному переозброєнні проводиться механізація й автоматизація процесу виробництва, впроваджується прогресивне обладнання, замінюються групи фізично і морально застарілого обладнання. Коефіцієнт вибуття при цьому знаходиться в межах від 0,2 до 0,4, а коефіцієнт оновлення - від 0,3 до 0,5.

При повному технічному переозброєнні проводиться комплексне оновлення переважної частини парку обладнання, що, звичайно, зумовлюється високою фізичною і моральною зношеністю обладнання або переходом на принципово нову технологію виготовлення продукції. При цьому коефіцієнт вибуття складає від 0,4 до 0,6, а коефіцієнт оновлення - від 0,5 до 0,7.

Приріст виробничих потужностей підприємств в результаті технічного переозброєння досягається шляхом зниження машиномісткості виготовлюваної продукції. Збільшення частки нового, досконалішого обладнання забезпечує скорочення виробничого циклу і на цій основі - зниження машиномісткості виготовлення виробів, а в кінцевому результаті - зростання виробничої потужності підприємства при наявних у нього виробничих площах.

Поряд з оновленням верстатного парку при здійсненні технічного переозброєння необхідно проводити модернізацію обладнання, причому її не слід розглядати як вимушений захід, зумовлений дефіцитом нового обладнання, необхідного для заміни фізично та морально застарілого. Модернізація є постійним фактором удосконалення ТТБ підприємств та нарощування їх виробничих потужностей. Однак вдаючись до модернізації, необхідно обґрунтовувати вибір її об'єктів. Проведення модернізації слід вважати ефективним, якщо продуктивність та інші параметри модернізованої техніки досягають рівня нових машин або перевищують його.