Ринки конкуренції та праці

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Теорії вартості основних економічних шкіл/напрямків економічної теорії

Розробку теорії трудової вартості було започатковано представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента.

В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва [8, 72].

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства.

К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості - з позиції теорії граничної корисності. Її прихильники (У.С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж.Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в й розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця XIX - початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін.

А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції - з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими.

У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII-XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом.

В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж.М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень [2, 52].

По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноісторичної точки зору.

У "Начерках до критики політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа Д. Рікардо) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: "Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднуванні сторонами, що сперечаються.

Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості".

Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей".

Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М. І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутського, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. І. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму.

Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф, Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку М. І. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. М. І. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені.

Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу. Чимало російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з "господарського принципу". Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності.

Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності.

На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі - єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше - всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття "конкретна корисність" вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття "споживна вартість".

У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому.

В США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг - 28,8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного устаткування) - 22,5; сільському господарстві - 2,1 відсотка. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусиллями, як у минулому.

В зв'язку з цим у межах теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з'явилася принципово нова концепція вартості - інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у своїй системній формі, - пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, - застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості

2. Особливості виробництва та ціноутворення на ринку монополістичної конкуренції

Монополістична конкуренція - це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо. Монополістична конкуренція має наступні ознаки: · відносно велике число невеликих фірм;· диференційована продукція; · деякий, проте обмежений контроль над ціною;· нецінова конкуренція; · відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї. Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту.

Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро - ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Ринок монополістичної конкуренції складається з безлічі покупців і продавців, що укладають угоди не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні цін. Наявність діапазону цін визначається здатністю продавців запропонувати покупцям різні варіанти товарів. Реальні вироби можуть відрізнятися один від одного якістю, властивостями, зовнішнім оформленням, сервісом, що супроводжує товар, тобто тут має місце розходження в так званій «товарній пропозиції».

Покупці усвідомлюють різницю в товарних пропозиціях і готові платити за товари по-різному. Щоб чимось відрізнитися, крім ціни, продавці прагнуть розробити різні пропозиції для різних споживчих сегментів і широко застосовують практику присвоєння товарам марочних назв, рекламу й методи особистого продажу. Особливу роль у процесі розроблення товарних пропозицій відіграє формування ціни на товар виходячи зі структури попиту, цін конкурентів, витрат виробництва тощо. У зв'язку з наявністю великої кількості конкурентів стратегії їхнього маркетингу чинять на кожну окрему фірму менше впливу, ніж в умовах олігополістичного ринку [2, 98].

Ціноутворення здійснюється в умовах конкуренції підприємств, які виробляють групу різноманітних товарів (послуг), які є неповними (недосконалими) замінниками, але водночас товар (послуга) конкретного підприємства диференційований, володіє специфічними особливостями. Отже, підприємство має деяку монополію при встановленні ціни на свій фірмовий товар (послугу), обмеженої наявністю конкурентних замінників товару (послуги) інших підприємств, наявних на ринку. Головним є фірмове диференціювання продукту (послуги), її пріоритетна специфіка для деякої частини споживачів, яка закріплюється патентом, ліцензією, фабричною маркою, фірмовою назвою, своєрідністю упаковки чи тари. Особливість продукту в специфічній якості, формі, кольорі або стилі. Фірми застосовують також характерні для них сервісні послуги, рекламу тощо. Монополістична фірмова конкуренція та створення сфери конкурентного ціноутворення мають усі можливості для розвитку в умовах України. До таких ринків можна віднести ринок комп'ютерної техніки.

Ціноутворення на ринку конкуренції декількох виробників

Ціноутворення здійснюється за домінуючої ролі декількох підприємств, змушених рахуватися з реакцією своїх конкурентів [3, 124].

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею.Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна.

Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту - більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентного ринку. Якщо одна з фірм монополістично конкурентного ринку знизить ціну на свою продукцію, то обсяг попиту для неї зросте, тому що деякі покупці переключать свій попит на дешевший товар. Але оскільки продукція диференційована, не всі покупці полишать своїх колишніх продавців, певна частина споживачів буде слідувати усталеним уподобанням.

Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурент може сам вибрати комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток. Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар'єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у короткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну. У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом [2,122].

Отже, короткострокова рівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чистої монополії, коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, може бути як прибутковою, так і збитковою.

У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічний прибуток. У міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типова фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попиту зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою. Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток. Якщо фірми одержуватимуть в короткостроковому періоді збитки, то частина їх залишить галузь, а ті, що залишаться, будуть мати збільшену частку попиту, і поступово збитки почнуть зникати, фірми будуть отримувати нормальний прибуток.

Довгострокова рівновага відновлюється. Якщо короткострокова рівновага монополістичного конкурента нагадує рівновагу монополіста, то довгострокова подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте досконало конкурентна рівновага і рівновага в умовах монополістичної конкуренції мають і значні відміни. Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності: . На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат [3, 94].

В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати . 

Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму . Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни - ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.

Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції - підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з'являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію. Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію.

Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток.

З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.

3. Структура населення на ринку праці. Рівень безробіття та його форми

Зайнятість розкриває один з найважливіших аспектів соціально - економічного життя людини, пов'язаний із задоволенням її потреб у сфері праці розкриває зайнятість. Трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже і економічну основу життя суспільства. Водночас зайнятість відображає потреби людей як в заробітку, так і в самореалізації через суспільно -корисну діяльність.

Відповідно до закону України „ Про зайнятість населення” безробітними „визначають працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачуваних законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові приступити до підходящої роботи”.

Міжнародні стандартні критерії визначення безробіття суттєво відрізняються і стосуються дій особи впродовж певного періоду часу, незалежно від наявних в неї законних нетрудових доходів (дивідентів, процентів, ренти, пенсії чи стипендії) або права на одержання допомоги по безробіттю. Відповідно до міжнародних стандартів (МОП) до безробітних належать особи, які впродовж певного періоду часу:

„не мали роботи (прибуткового зайняття)”;

„активно шукали роботу або намагались організувати власну справу” протягом останніх чотирьох тижнів;

були „готові приступити до роботи”, за наймом або на власному підприємстві впродовж наступних двох тижнів.

особи які уже найшли роботу, але за домовленістю приступлять до неї через певний проміжок часу.

Рівень безробіття розраховується як відношення чисельності безробітних, які зареєстровані в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку. Значний недолік такої методики розрахунку полягає у заниженні реального числа безробітних, оскільки в країнах, де соціальна допомога безробітним низька або де-факто відсутня, багато осіб не реєструються як безробітні на біржі праці. Згаданий феномен також спостерігається у сільських регіонах, де працездатне населення займається обробкою (власної) землі, що не охоплюється статистикою як діяльність господарювання.

Безробiття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активностi працюючого населення, а з iншого -- великим суспiльним лихом. Усi країни докладають багато зусиль до подолання безробiття, але жоднiй ще не вдалося лiквiдувати його повнiстю. Навiть у таких країнах з розвиненою соцiально орiєнтованою економiкою, як Японiя, Нiмеччина, США та iнших, кiлькiсть безробiтних, за різними даними, досягала не менше 2,0 -- 3,0 % загальної кiлькостi працездатних. Узагалi ж експерти Мiжнародної органiзацiї працi вважають, що в наступнi роки в середньому в свiтi безробiття становитиме близько 10 % i повнiстю лiквiдувати його не зможе жодна країна.

У класичнiй теорiї iснує поняття «класичного безробiття», яке є наслідком занадто високої ставки заробiтної плати щодо тiєї, яка врiвноважувала б попит на робочу силу та її пропозицiю і зафiксована, наприклад, профспiлками. Висока ставка заробiтної плати примушує роботодавцiв скорочувати попит, а власникiв робочої сили пропонувати її в кiлькостi, яка перевищує потребу, як це показано на мал. 1.1.

Мал. 1.1. Класичне безробіття

Розрiзняють також безробiття фрикцiйне, структурне та циклiчне. Фрикцiйне виникає тодi, коли частина людей добровiльно змiнює мiсце роботи, частина шукає нову роботу пiсля звiльнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, уперше шукає роботу. Коли всi цi люди знайдуть роботу або повернуться на стару пiсля тимчасового звiльнення, iншi «шукачi» роботи й тимчасово звiльненi працiвники замiнять їх у загальному фондi безробiтних. Тому, хоча конкретнi люди, якi залишились без роботи з цiєї або iншої причини, змiнюють один одного з мiсяця в мiсяць, цей тип безробiття не зникає.

Отже, термiн «фрикцiйне безробiття» застосовується до тiєї категорiї людей, якi шукають роботу чи сподіваються її знайти в недалекому майбутньому. Визначення «фрикцiйне» точно вiдбиває суть явища: ринок працi функцiонує неефективно i не приводить у вiдповiднiсть кiлькiсть робiтникiв i робочих мiсць.

Фрикцiйне безробiття вважається неминучим i певною мiрою бажаним, тому що частина працiвникiв, тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вищеоплачувану i бiльш продуктивну. Це означає вищi доходи для працiвникiв i бiльш рацiональний розподiл трудових ресурсiв, а отже, i бiльш реальний обсяг нацiонального продукту.

Деякi автори пов'язують фрикцiйне безробiття з iнституцiйним. Причини iнституцiйного безробiття пов'язанi з iнститутами ринку працi. Серед них можна виокремити такi:

- вiдсутнiсть доступної та вичерпної iнформацiї про вакантнi робочi мiсця;

- високi виплати по лiнiї соцiального страхування (нерідко люди зацiкавленi в отриманнi допомоги по безробiттю, тому що вона є не набагато меншою вiд попередньої заробiтної плати) часто призводять до збiльшення кiлькостi безробiтних;

- встановлення мiнiмальної заробiтної плати має двоякий вплив на якiсний та кiлькiсний склад робочої сили. З одного боку, введення високого мiнiмуму заробiтної плати може призвести до того, що пiдприємець, який має потребу в робочiй силi, не може найняти її, тому що не має змоги гарантувати виплату цього мiнiмуму, хоча при цьому працiвники виявляють бажання працювати за нижчу заробiтну плату. З iншого боку, якщо мiнiмальна заробiтна плата встановлюється в дуже обмежених розмiрах, то робоча сила, не задовольнившись станом речей, може пiти в тiньову економiку. I в першому, i в другому випадку суспiльство зазнає збиткiв;

- упровадження непродуманої податкової полiтики. Високi ставки прибуткового податку змушують пiдприємцiв і найманих працiвникiв приховувати свої доходи.

Структурне безробiття є продовженням фрикцiйного. Воно виникає тодi, коли в результатi науково-технiчного прогресу відбуваються важливi змiни в техніцi, технологiї та органiзацiї виробництва, а отже, й у структурі попиту на робочу силу. Внаслідок цих змiн попит на деякi професiї зменшується або взагалi зникає, а на iншi професiї, яких ранiше не було, зростає. Iншими словами, структура робочих мiсць i професiйна структура працiвникiв не збігаються. Виникає категорiя працiвникiв, у яких навички та практичний досвiд застарiли й нiкому не потрiбні, а отже, їх неможливо продати. Саме цим структурне безробiття вiдрiзняється вiд фрикцiйного, при якому безробiтнi мають навички, якi вони можуть продати. «Структурнi» ж безробiтнi не можуть знайти роботу без вiдповiдної перепiдготовки, додаткового навчання i навiть змiни мiсця проживання. Фрикцiйне безробiття є короткочасним, а структурне -- тривалим, тому i вважається бiльш важким.

В Українi, як i в iнших країнах СНД, можна виокремити також «конверсiйне» безробiття як рiзновид структурного. Таке безробiття пов'язане з перепрофiлюванням оборонних пiдприємств з випуску вiйськової продукцiї на цивiльну та скороченням армiї. Воно триватиме доти, поки держава не зможе забезпечити на належному рівні колишнiх вiйськових та їхнi сiм'ї робочими мiсцями, житлом, органiзує систему перепiдготовки.

Циклiчне безробiття зумовлене спадами виробництва, коли сукупний попит на товари та послуги знижується, зайнятiсть скорочується, а безробiття зростає.

В економiчнiй лiтературi виокремлюють ще добровiльне та вимушене, приховане, нормальне та оптимальне безробiття.

Добровiльне безробiття виникає тодi, коли працiвник звiльняється за власним бажанням, оскільки він незадоволений рiвнем оплати працi, умовами роботи; через психологiчний клiмат у колективi або з iнших причин усупереч бажанню адмiнiстрацiї. Його рiвень залежить вiд стадiї економiчного циклу (зростає пiд час буму i знижується пiд час спаду в економiцi країни), престижностi професiї, рiвня квалiфiкацiї, належностi до тiєї або iншої соцiальної групи населення. Закономiрнiсть цього виду безробiття полягає в тому, що, чим менше у працiвника шансiв знайти нову роботу з кращими умовами найму, тим менше в нього бажання добровiльно покинути робоче мiсце.

У класичнiй теорiї ринку працi iснує iнше визначення добровiльного безробiття, яке полягає в тому, що частина робочої сили не бажає працювати за ту ставку заробiтної плати, яка визначається попитом i пропозицiєю в умовах вiльного ринку працi або гнучкої заробiтної плати.

Варто зауважити, що зусилля багатьох держав, у тому числi нашої, тривалий час були спрямованi на лiквiдацiю безробiття, на те, щоб всi працездатнi були зайнятi в суспiльному виробництвi. Проте час довів, що таку повну зайнятiсть забезпечити неможливо, оскільки iснує фрикцiйне та структурне безробiття, яке є невiдворотним. Дж. Кейнс писав: «Найбiльш значними вадами суспiльства, в якому ми живемо, є його нездатнiсть забезпечити повну зайнятiсть» [2, 252]

Тому останнiм часом повну зайнятiсть визначають як зайнятiсть, за якої оплачувану роботу мають менш як 100 % працездатних. Iнакше кажучи, в разі повної зайнятостi рiвень безробiття дорiвнює сумi рiвнiв фрикцiйного та структурного безробiття. Такий рiвень безробiття називають нормальним, або природним.

Спробу математичними розрахунками визначити рух рiвня безробiття й зайнятостi залежно вiд вiдхилення фактично виробленого валового нацiонального продукту вiд потенцiйного зробив американський вчений Артур Оукен. Вiн вивiв закон, згідно з яким щорiчний прирiст реального ВНП приблизно на 2,7 % утримує кiлькiсть безробiтних на постiйному рiвнi. Кожнi додатковi два відсоткових пункти приросту реального ВНП зменшують кiлькiсть безробiтних на один відсотковий пункт. Аналогiчно, кожне додаткове скорочення темпiв приросту ВНП на два відсоткових пункти спричинює зростання норми безробiття на один процентний пункт [2, 188].

Закон Оукена дає змогу визначити рiвень нормального безробiття, що, як встановлено, пiдвищується внаслідок розвитку ринкової економiки. Так, для 60-х рокiв природний рiвень безробiття в США визначався в 4 %, а для 80-х -- 6 -- 7 % [8, 105]. В iнших країнах вiн може бути нижчим через менші масштаби i мобiльнiсть ринку працi.

Iз закону Оукена випливає, що, по-перше, певний приріст ВНП потрібний для того, щоб не дати збiльшитись нормi безробiття. Чисельнiсть робочої сили кожного року зростає, а її використання стає при цьому бiльш продуктивним. З цих причин вiд 2,5 до 3 % щорiчного приросту реального ВНП має спрямовуватися на створення нових робочих мiсць, здатних стримувати безробiття на колишньому рiвнi. По-друге, бiльш швидкий прирiст ВНП скорочує безробiття, тодi як вiдносне падiння темпiв зростання збiльшує кiлькiсть безробiтних. Якщо темпи приросту ВНП збiльшуються, наприклад, з 3 до 5 %, чисельнiсть безробiтних знижується приблизно на один відсотковий пункт [3].

Зважаючи на те, що економiчнi, моральнi й соцiальнi втрати вiд безробiття величезнi, уряди всiх країн докладають зусиль, щоб досягти зниження рiвня безробiття нижче природного, або нормального. Тому вводиться ще одне поняття «оптимального безробiття», що означає безробiття, рiвень якого нижче природного. Досвiд ряду країн свiдчить, що в мiру зниження рiвня безробiття нижче природного випуск продукцiї значно збiльшується понад потенцiйний. Але, як не парадоксально, досягнення оптимального рiвня безробiття не забезпечує максимального рівня добробуту населення. Це вiдбувається внаслідок дiї законiв ринкової економiки: iснує тiсна залежнiсть заробiтної плати й цiн на споживчi товари вiд розмiрiв безробiття.

Вiдповiдно до законiв ринку за iнших рiвних умов зростання попиту на будь-який товар, включаючи робочi мiсця й робочу силу, збiльшує його цiну. Якщо збiльшується попит на робочу силу, зменшується безробiття, а отже, збiльшується заробiтна плата. У цьому разі платоспроможний попит населення на споживчi товари зростатиме. Однак, за тими самими законами, цiни на споживчi товари зростатимуть ще швидше, знецiнюючи в такий спосіб грошовi доходи населення, тобто призводячи до iнфляцiї. Отже, ринкова економiка змушена постiйно шукати вiдповiдь на запитання: зростання iнфляцiї або зростання безробiття?

Зважаючи на те, що ринок робочої сили передбачає наявнiсть певної кон'юнктури зiткнення попиту та пропозицiї, зазначимо три типи кон'юнктури: дефiцит кадрiв, повна зайнятість і безробiття. Показниками кон'юнктури на ринку працi є рiвень безробiття та рiвень незайнятостi населення [4, 159].

Рiвень безробiття визначають за формулами:

,

де Б -- кiлькiсть безробiтних; П -- кiлькiсть працездатних;

,

де З -- кiлькiсть зайнятих.

Цi формули мають суттєвi недолiки: в першiй кількість робочої сили пiдмiнено кiлькiстю зайнятих, а в другiй -- не враховано, що не все працездатне населення пред'являє попит на робочi мiсця.

Реально попит на робочi мiсця пред'являє робоча сила або економiчно активне населення, кількість якого визначається за формулою

З + Б = П - ДНЗ,

де ДНЗ -- добровiльно незайняте населення.

Тодi рiвень безробiття

.

Однак наведені способи визначення рiвня безробiття не вiдповiдають реалiям сучасного ринку працi й призводять до заниження реальних показникiв.

Цiлком очевидно, що результати пiдрахункiв за такими формулами залежать вiд правильностi визначення кiлькостi безробiтних, працездатних і зайнятих. Як свiдчить свiтовий досвiд, точно вимiряти рівень безробiття нiколи не вдавалося. Причин тут може бути декiлька. Розглянемо деякі з них.

1. Часткова зайнятiсть. В офiцiйнiй статистицi всi зайнятi неповний робочий день належать до категорiї повнiстю зайнятих. Це занижує рiвень безробiття тим бiльше, чим бiльше людей працюють за цим робочим графiком. Фактично такi люди частково зайнятi, а частково -- безробiтнi. Це саме стосується й тих, хто перебуває у вимушених вiдпустках.

2. Особи, якi втратили надiю на працю. Офiцiйна статистика вважає безробiтними тих, хто активно шукає роботу. Але є багато людей, якi марно шукали роботу протягом деякого часу, а потiм втратили надiю i вже не шукають її. Цi люди офiцiйно не вважаються безробiтними, що занижує рiвень безробiття.

3. Неправдива iнформацiя. Інколи люди, якi говорять, що активно шукають роботу, насправдi працювати не хочуть. Заявивши про бажання знайти роботу, вони деякий час отримують допомогу по безробiттю i вважаються безробiтними, що збiльшує рiвень безробiття. Тiньова економiка може також збiльшувати рiвень безробiття, тому що можливо, що людина, яка займається пiдпiльним бiзнесом, назве себе безробiтним.

Усе це свiдчить про те, що офiцiйно розрахований рiвень безробiття не завжди точний. Цей недолiк можна лiквiдувати, звернувшись до методики розрахунку коефiцiєнта безробiття, запропонованої координатором Департаменту зайнятостi й розвитку МОП Г. Стендiнгом. Визначаючи реальне перевищення пропозицiї робочої сили над попитом у перерахунку на еквiвалент повного робочого часу, Г. Стендiнг припускає, що в разі неповної зайнятостi тривалiсть роботи становить половину середньої тривалостi робочого часу. Звiдси рiвень безробiття можна подати в такому виглядi:

,

де Ufte -- коефiцiєнт безробiття в перерахунку на еквiвалент повного робочого часу; Uft, Upt -- кiлькiсть безробiтних, якi шукають роботу відповідно на повний i неповний робочий час; PT1, PT2 -- вiдповiдно кiлькiсть вимушено та добровiльно зайнятих неповний робочий час; FT -- кількість зайнятих повний робочий час.

Цей коефiцiєнт безробiття бiльш точно показує взаємодiю попиту та пропозицiї робочої сили, тому що виходить за межi подiлу найманої робочої сили на зайнятих і безробiтних, ураховуючи можливостi часткової зайнятостi.

Впродовж ХХ ст. У світі змінювалась соціальна структура населення. Насамперед скоротилася частка підприємців (в розвинутих країнах до 1-4%), зменшилась кількість дрібних приватних власників. Зміцніла верхівка, що об'єднала економічну і політичну владу, але з'явилася і „державна еліта”, що включає керівників націоналізованих і змішаних компаній. Важливу роль відіграють менеджери великих і середніх компаній.

В економічно розвинутих країнах близько 90% працездатного населення зайнято в суспільному виробництві. На одного робітника в Західній Європі припадає 1,6 утриманця, в Північній Америці - 1,5, в Японії - 1,1.

На чисельність і склад трудових ресурсів впливають демографічні показники: загальна чисельність населення, природний приріст, статево-вікова структура населення; а також соціально-економічні чинники. У більшості країн коливання нижньої межі працездатного віку коливається в межах 14-16 років, а верхня сягає до 70 років (Норвегія - 70, Данія - 67).

Значно відрізняється структура зайнятості населення в країнах з різним рівнем економічного розвитку. Так в економічно розвинутих країнах 60% і навіть більше зайнято у сфері послуг, тоді як в промисловості, будівництві близько 30%, та 10% в сільському господарстві. Так з розвинутих країн Європи, тільки країни Південної Європи мають досить високу частку зайнятих в сільському господарстві (Італія - 15%, Греція - 40%), в інших цей показник нижче 10%. В США в сільському господарстві зайнято близько 2% всіх працюючих. В країнах що розвиваються часта зайнятих у промисловості в середньому близько 25%, сільському господарстві - 55%, сфері послуг - 20%.

З 60-х років в Європі розпочався ріст безробіття, особливо структурного, що відбулося внаслідок переоснащення багатьох галузей народного господарства. На сучасному етапі виникло таке нове явище як неповна зайнятість населення. В країнах Африки цей показник становить більше 25% [3, 77].

В Україні внаслідок погіршення економічної ситуації відбулося скорочення виробництва і ріст циклічного безробіття. Величезна кількість працівників промислових підприємств, особливо в 90-х роках була змушена працювати в умовах неповної зайнятості. На 2001 рік частка працівників промисловості, що перебувала в вимушених адміністративних відпустках становила 16,4% (за власний рахунок), а частка осіб що працювали неповний робочий тиждень становила 22,6%. В областях Західного регіону України частка осіб які не працювали, або працювали неповний робочий тиждень склала 65-75% (для промисловості).

4. Платіжний баланс країни. Зовнішньоекономічна рівновага й нерівновага

Платіжний баланс - це один з головних документів будь-якої країни, оскільки в ньому знаходять своє узагальнююче вираження економічні зв'язки даної країни з іншими державами; на основі платіжного балансу проводиться аналіз зовнішньоекономічної діяльності, дається оцінка валютно-фінансовому стану окремо взятої країни. Складання, вивчення й аналіз платіжного балансу - необхідні дії уряду будь-якої країни, тому що саме за даними платіжного балансу можна наочно визначити, в якому стані знаходиться той чи інший пункт дуже важливих для кожної країни зовнішньоекономічних відносин. Варто відмітити, що перші спроби підведення підсумків зовнішньоекономічної діяльності держави починалися ще в середні віки, а сам термін "платіжний баланс" увів в обіг у XVIII ст. англійський економіст Дж. Стюарт, що вбачав джерело багатства країни в її активному торговому балансі.

У платіжному балансі країни наводиться систематизований перелік усіх операцій з коштами, що опосередковують зовнішньоекономічні зв'язки. В ньому відображаються підсумки зовнішньоекономічної діяльності країни. На його основі можна проводити аналіз цієї діяльності, давати оцінку валютно-фінансовому становищу країни, визначати, чи ефективно господарює та чи інша країна з погляду її зовнішньоекономічних зв'язків. Платіжний баланс фіксує стан платежів і надходжень даної країни. Міжнародний валютний фонд характеризує платіжний баланс як "статистичний запис усіх економічних угод протягом даного періоду між резидентами країн, які надають звітність".

Виключення становлять міжнародні організації (ООН, МВФ, Генеральна угода про тарифи і торгівлю й ін.), які не є резидентами тієї країни, де вони розташовані.

По-друге, чітко визначимо, що мається на увазі під поняттям "угода". "Угода" - це будь-який обмін, у якому товар, економічна послуга чи право власності на активи переходять від резидента однієї країни до резидента іншої.

Слід зазначити, що платіжний баланс відбиває фактичний стан платежів. Поряд з ним складається розрахунковий баланс, де відображають не лише фактичні платежі, а й неоплачувані в даний момент вимоги та зобов'язання даної країни незалежно від термінів настання платежів. Облік платежів по всіх зовнішньоекономічних операціях здійснюється протягом певного періоду (місяць, квартал, рік). Він ведеться в платіжному балансі за принципом подвійної бухгалтерії. Кошти, що надходять у країну за рахунок експорту товарів і послуг, дарунків, припливу капіталу, оприбутковуються в кредитових статтях платіжного балансу зі знаком "+"; імпорт же товару чи закордонні інвестиції, позики та кредити, що спрямовуються за кордон, дарунки та пенсії, переказані іноземцями - в дебетових статтях балансу зі знаком "-".

Різниця між сумарними підсумками кредитових і дебетових статей є сальдо платіжного балансу. Ця різниця може бути позитивною, коли надходження перевищують платежі, та негативною - у протилежному варіанті. В останньому випадку країна має дефіцит платіжного балансу. Платіжний баланс складається з трьох великих розділів. Це - рахунок або баланс поточних операцій, рахунок або баланс поточних операцій з капіталом і розділ, який відбиває розрахунки по офіційних міжнародних резервах. У свою чергу, дані розділи містять підрозділи й окремі статті.

Перший розділ платіжного балансу - рахунок поточних операцій - фіксує процес обміну товарами та послугами, а також односторонні разові платежі. Починається баланс із підведення підсумків по зовнішній торгівлі - експорт і імпорт товарів. Частина платіжного балансу, що відбиває експорт і імпорт товарів, називається торговим балансом країни. Торговий баланс - частина балансу, що оприлюднюється найбільш часто. Експорт товарів мінус імпорт товарів дає сальдо торгового балансу. Воно буде позитивним, чи активним, якщо експорт перевищує імпорт, і пасивним, або дефіцитним, у протилежному випадку. Саме по собі активне чи пасивне сальдо торгового балансу не може бути підставою для остаточних висновків про стан зовнішньої торгівлі країни. Зрозуміло, якщо експорт скорочується через падіння попиту на товари даної країни в інших країнах, це погана ознака. Але якщо негативне сальдо балансу виникає, припустимо, у випадку збільшення імпорту товарів, які інвестуються, та зростання в результаті цього внутрішнього виробництва, то в цьому випадку негативне сальдо не може бути підставою для негативних оцінок стану економіки.

Тобто актив або дефіцит платіжного балансу та його розділів можна оцінювати лише на основі аналізу всіх обставин. Крім торгівлі товарами, у першому розділі платіжного балансу відображається торгівля послугами. Доходи та витрати, що проходять по статті "Послуги", пов'язані з туризмом, роботою, телерадіокомунікацією, утриманням військових баз, іноземних представництв, приватними некомерційними організаціями (перекази родичам, спадщина), й ін. У розділі відображаються платежі та надходження транспортного, страхового й інші неторгові платежі, пов'язані, припустимо, з гуманітарною допомогою, яку держава надає комусь чи одержує від інших, безоплатні субсидії закордонним країнам та інші.

У сумі підсумок по торговому балансу, обміну послугами, разових платежах та інших неторгових операціях дає підсумок або сальдо по поточних рахунках чи сальдо балансу поточних операцій. Другий розділ платіжного балансу - баланс руху капіталів. Він відбиває купівлю та продаж активів, надання й одержання довго- та короткотермінових позик і позичок. Наприклад, якщо надходження по експорту недостатні для витрат по імпорту, розраховуватися приходиться за рахунок позик, які відображаються в розділі руху капіталу як приплив капіталу в кредитових статтях. Кошти, надані іншим державам, іноземним підприємствам, будуть відображатися в дебетових статтях і оцінюватися як відтік капіталу. Відтік капіталу може бути пов'язаний з бажанням власників, наприклад гривні, обміняти цю валюту на іноземну та розмістити останню на внески в закордонних банках, придбати акції іноземних компаній чи інші цінні папери.

Пріоритет валют і країн, у які вкладається капітал, визначається прогнозами коливань валютних курсів і реальних норм відсотка. За інших рівних умов зберігати свої активи є сенс у тих валютах, обмінний курс яких, за прогнозами, зростає, та навпаки.Зв'язок між балансом поточних операцій і балансом руху капіталів виражається формулою: ВНП = С +I + G + NХ. Ми визначили чистий експорт (ЮС) як різницю між експортом і імпортом товарів та послуг, тобто як сальдо рахунка поточних операцій.

Якщо з обох частин рівняння відняти споживання (С) і державні витрати (О), то ліва частина (ВНП - С - G) є форма вираження національних заощаджень. Формулу можна подати у вигляді: S = І + NX. Продовжимо перетворення і віднімемо з обох частин рівняння інвестиції. Одержуємо: S-І = NХ Різниця між внутрішніми заощадженнями і інвестиціями - це рахунок руху капіталів платіжного балансу. Якщо інвестиції перевищують внутрішні заощадження країни, то інвестиційні проекти фінансуються за рахунок позик на світових фінансових ринках.

Якщо національні заощадження перевищують інвестиції, то реінвестовані всередині країни кошти можуть бути використані для видачі кредитів іншим країнам. Такі кредити можуть використовуватися за цільовим призначенням для оплати товарів і послуг даної країни й в інших цілях. Інакше кажучи, рахунок руху капіталу має врівноважувати поточний рахунок платіжного балансу. Якщо кошти, одержувані через границю в обмін на чистий експорт товарів і послуг, - величина позитивна, тобто ми маємо активне сальдо по поточних операціях, воно врівноважується відтоком капіталів із країни. Якщо країна має дефіцит по поточних операціях, то він компенсується припливом капіталу.

Однак на практиці сумарний підсумок першого та другого розділів платіжного балансу не врівноважується автоматично. Для досягнення рівноваги необхідно використовувати резервні активи центральних банків і урядових органів.

З поняттям рівноваги платіжного балансу тісно пов'язане поняття фінансування сальдо платіжного балансу: незбалансованість зовнішніх платежів обов'язково має бути усунена, оскільки це є головним принципом системної побудови платіжного балансу. Відповідно до концепції балансу поточних платежів, надлишок за поточними операціями країни є джерелом фінансування вивозу довгострокового капіталу. За концепцією базового балансу, сальдо базового балансу фінансується за допомогою руху короткострокового капіталу. За концепцією ліквідності до фінансуючих належали зміни: американських валютних резервів, включаючи внесок до МВФ, ліквідних зобов'язань США перед іноземними офіційними та приватними особами. Концепція балансу офіційних розрахунків визначала балансуючими статтями ті, що відбивали офіційні резервні та міжурядові операції.

Показники платіжного балансу зазнають впливу різних зовнішніх і внутрішніх факторів, дія яких має різну тривалість у часі. Через це вирізняються довго-, середньо- і короткострокова рівновага платіжного балансу.

Довгострокова рівновага забезпечується відсутністю сальдо з торгівлі товарами та послугами протягом тривалого періоду часу. Додатне сальдо поточного рахунку (активний баланс) означає, що ця країна заробляє на зовнішніх ринках більше, ніж сама витрачає. І навпаки, від'ємне сальдо (пасивний баланс) свідчить, що ця країна витрачає більше, ніж заробляє сама на зовнішніх ринках.

З позиції врівноваження платіжного балансу результат із поточних операцій має бути відповідним чином фінансований рухом капіталу. Дефіцит фінансується чистими кредитами від нерезидентів; надлишок спрямовується на кредитування нерезидентів. Сальдо поточного рахунку вказує на міжнародну фінансову позицію країни-боржника чи кредитора. Нетто-боржником є країна з тривалим дефіцитом поточного рахунку. Країни -- нетто-кредитори мають активні поточні баланси впродовж тривалого періоду часу.

Середньострокова рівновага платіжного балансу підтримується шляхом механізму довгострокового кредитування. Порушення середньострокової рівноваги платіжного балансу визначається станом базового балансу. Сальдо базового балансу -- це сумарний результат поточного балансу і балансу руху довгострокового капіталу. Значення сальдо базового балансу показує ступінь фінансування сальдо поточних операцій довгостроковим капіталом. Довгостроковий капітал вважається невразливим до змін валютно-грошових параметрів (валютних курсів, процентних ставок) і більше піддається впливові немонетарних економічних факторів. Це означає, що стабільність зовнішніх платежів країни зберігається за відсутності сальдо базового балансу протягом трьох -- п'яти років, тобто протягом середнього проміжку часу. Дефіцит базового балансу (дебетове сальдо) або надлишок базового балансу (кредитове сальдо), які спостерігаються протягом кількох років, є ознаками порушення середньострокової рівноваги зовнішніх платежів і зумовлюють необхідність регулювання економічних відносин між цією країною і рештою світу[6, 129].