Курс ринкових перетворень в агропромисловому комплексі, що був започаткований у першій половині 90-х років, активізувався наприкінці 1994 та на початку 1995 років з прийняттям Указів Президента України про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи та прискорення темпів приватизації майна в АПК, а після прийняття Указу Президента України від 3 грудня 2002 р. № 1529 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" практично було завершено створення законодавчого поля щодо широкого вибору шляхів реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності та запровадженню ефективних ринкових механізмів. За цей період завершено роздержавлення землі і майна у сільському господарстві та безкоштовно передано селянам, практично завершено приватизацію підприємств і організацій харчової і переробної галузей та агросервісного обслуговування, списано з КСП, що реформуються, поточну заборгованість станом на 1 травня 2000 р. на суму 5,8 млрд. грн. у відповідності до Закону України "Про списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) платників податків у зв'язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств", здійснюється кредитна підтримка сільськогосподарських товаровиробників тощо. Були також проведені державна реєстрація статутних документів новостворених формувань, видані 6,2 млн. громадян сертифікати на право на земельну частку (пай), укладені з 4,8 млн. громадян договори на оренду земельних часток (ділянок), посвідчених сертифікатами на право власності на земельну частку (пай) чи державними актами на право приватної власності на землю тощо.

На наступні роки пропонується запровадити інститут купівлі-продажу землі, її застави із іпотечним кредитуванням аграрного сектору, залучити недержавні інвестиції на село, організувати кредитні спілки, створити агропромислово-фінансові групи тощо. І так з року в рік запроваджуються все нові і нові заходи.

Але чи достатньо цих нових заходів, щоб вивести аграрний сектор економіки із затяжної кризи і подолати спад виробництва та зупинити негативні соціальні наслідки на селі? Чи вичерпаний уже весь арсенал заходів реформування? Проведений аналіз об'єктивних причин показує, що, на жаль, стагнація цього сектору економіки буде подовжуватись.

Для цього достатньо проаналізувати наступні три таблиці, що характеризують зміни затрат сільськогосподарського виробництва в 2002 р. порівняно з 1998 р. та структурні зміни у співвідношеннях цін (фактичних реалізаційних, світових, біржових, роздрібних тощо.

Таблиця 3.1. Рівень цін на основні сільськогосподарські продукти та їх співвідношення, 2002 р.

Аналіз таблиці показує, що світові ціни на основні види сільськогосподарської продукції вищі фактичних і біржових у 2-6 разів, але нижчі (або майже на рівні - за молоком і яловичиною) роздрібних, за якими споживачі купляють її на міських ринках та в роздрібній торгівлі.

В чому ж причина таких суттєвих розбіжностей між фактичними цінами, за якими сільськогосподарські товаровиробники реалізували свою продукцію, і роздрібними (які вищі світових) - за кінцеву продукцію. Для цього розглянемо як змінювалася собівартість сільськогосподарської продукції (табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Зміни в затратах виробництва, цінах реалізації та співвідношення між цінами кінцевого споживання та цінами реалізації сільськогосподарськими товаровиробниками

Аналіз таблиці 3.2 показує, що в 2002 р. порівняно з 1998 р. собівартість сільськогосподарської продукції зросла лише на 5-45 відсотків (по картоплі і свинині - в середньому на 80 відсотків), реалізаційні ціни безпосередньо на продукцію сільськогосподарських товаровиробників скоротились на 25-70 відсотків, а роздрібні ціни для споживачів на продукти харчування зросли в 2,5-7 разів. Як бачимо, темпи щорічного зростання собівартості сільськогосподарської продукції складали всього 4-9 відсотків, а темпи зростання роздрібних цін - 20-70 відсотків, або в 5-15 разів більші. В результаті роздрібні ціни стали необгрунтовано вищими від реалізаційних цін, що склалися безпосередньо для сільськогосподарських товаровиробників, у 2-5 разів. Тобто, в 2002 р. порівняно з 1998 р. на 1 відсоток зростання собівартості сільськогосподарської продукції роздрібні ціни кінцевого споживання зростали в середньому на 7 відсотків. Такий стан у економічних взаємовідносинах є наслідком того, що на продовольчих ринках сільськогосподарські товаровиробники відчувають високу конкуренцію (перебувають у "владі ринку") і опинились в лещатах неконтрольованої діяльності на монополізованих ринках: постачальників ресурсів (призвело до зростання собівартості) та суб'єктів інфраструктури торгівлі і збуту (зменшення реалізаційних цін). Диспаритету цін не спостерігається, якщо порівнювати економічні зміни на початку виробництва - собівартості сільськогосподарської продукції до змін цін кінцевого споживання - роздрібних. Маємо зовсім зворотне явище і настільки сприятливе для сільського господарства, якого не було за всі роки Радянської влади (мабуть такого не було ні в якій країні світу). Проблема ж - у гармонізації взаємовідносин між усіма учасниками ринку із справедливим перерозподілом між ними доданої вартості. Тому потрібно дати собі відповідь: скільки і де ділась земельна рента, що створена в сільському господарстві? Для цього звернемося до таблиці 3.

Таблиця 3.3. Відносні втрати сільськогосподарських товаровиробників із-за існуючих тенденцій у змінах та співвідношеннях цін на сільськогосподарську продукцію

Як бачимо (табл. 3.3), різниці в цінах між роздрібними цінами і цінами, що склалися для товаровиробників в 2002 р., призвели до втрати ними виручки на суму 2,65 млрд. дол. США (в 1998 р. - 2,9 млрд. грн.). В цю суму входять також перевитрати в нерозвинутій ринковій торгівельній інфраструктурі, але основна частка - маржа безлічі посередників (зарубіжні трейдери мають до 5 відсотків маржі, а вітчизняні - більше 25 відсотків). Специфічний (перманентний із наростанням) критичний стан заборгованості сільськогосподарських виробників, що створений трейдерами, розгойдує його маховик: в період, що в основному передує масовому збору врожаю, товаровиробники за безцінь (як загроза можливої втрати врожаю та в рахунок погашення боргів на ринок викидається надлишок продукції) розлучаються із своєю продукцією, посередницькі структури частку її експортують, а на іншу частку встановлюють свої монопольні ціни, чим сприяють зростанню цін на продукцію галузі рослинництва, зростанню заборгованості і кінцевому знищенню галузі тваринництва.

А зараз не лукавлячи запитаємо у себе: що зміниться від запровадження будь-яких заходів щодо подальшого реформування аграрного сектору економіки, але не змінюючи існуючий механізм (точніше - його відсутність) перерозподілу величезної суми доданої вартості, що створюється у сфері матеріального виробництва аграрного сектору економіки, на користь обслуговуючих структур продовольчого ринку, окрім сільськогосподарських товаровиробників? Правильно. Без державного втручання щодо розробки механізму гармонізації взаємовідносин між усіма учасниками ринку сільськогосподарські товаровиробники постійно будуть мати лише збитки, але надприбутки одержуватимуть посередницькі структури.

Слід наголосити, що розроблений і запроваджений комплекс організаційних, нормативних та інформаційно-аналітичних заходів щодо реформування агропромислового комплексу створював (і створює) тільки стартові умови для перебудови сільськогосподарського виробництва, організації конкурентного ринкового середовища і механізмів відповідної територіальної адаптації до нього товаровиробників всіх форм господарювання з визначенням перспектив розвитку сільської місцевості. В цьому напряму повинні були працювати як центральні органи виконавчої влади, так і місцеві органи самоврядування та відійти від хаотичної практики формування довільних варіантів економічного розвитку України з ознаками безсистемності в управлінні: постійному виникненні непередбачуваних ситуацій з негайним і перманентним пошуком шляхів "подолання труднощів" тощо.

За повідомленнями американського вченого українського походження І.-С. Коропецького нації для забезпечення своїм громадянам високого життєвого стандарту мусять створювати умови для збільшення творчої групи спеціалістів, котрі надають аналітичні послуги, володіють сучасними методами ієрархічного аналізу системних зв'язків, методами пофакторного системного аналізу взаємодії економічних підсистем всередині країни та із зарубіжжям, економіко-математичними методами оцінки варіантів рішень щодо стратегії розвитку країни, вибору кращої з них та в разі суттєвого відхилення від прийнятої стратегії - забезпечувати індикативний перехід до нового найбільш сприятливого її варіанту.

Можна задатися питанням: що повинно бути зроблено в державі, щоб вийти із стану суцільної збитковості сільськогосподарського виробництва та зубожіння селян?

Для цього попередньо приведемо відому інформацією і поміркуємо над простими речами. Розглянемо також спрощений приклад, щоб чіткіше відчувати існуючі проблеми, які повинні бути сформульовані в плані визначення бажаної мети та шляхів щодо виходу аграрної сфери економіки із затяжної кризи. Для цього уявимо, що на території України проживає всього 10 чоловік, з них 3 - зайняті в сільському господарстві. Останні використовують для задоволення внутрішніх потреб населення в продуктах харчування у повних обсягах по 1 га ріллі на одного жителя (в цілому - 10 га) із затратами виробництва в розрахунку на 1 га ріллі 1,5 тис. гривень. При витратах кожним з них по 2400 грн. сукупного доходу (всього 24 тис. грн.) на продукти харчування сільськогосподарські товаровиробники одержать 9 тис. грн. прибутку (24 - 1,5*10) або по 3 тис. на кожного працівники аграрної сфери. І нехай у трьох власників землі нестерпно розгориться почуття власників землі і майна і вони замість 10 га ріллі почнуть використовувати 100 га ріллі (в 10 разів більше від потреби). Ніхто не зможе заперечити, що при відсутності експортних ринків вони втратять 135 тис. гривень [(100-10)*1,5], не включаючи втрат від зниження цін на сільськогосподарську продукцію із-за перевищення пропозиції над попитом в 10 разів, адже не будуть жителі країни (включаючи сільгосптоваровиробників) споживати по 10 порцій продуктів харчування.

В ринкових умовах, як відомо, перевищення пропозиції над попитом, наприклад на 10 відсотків, призводить до падіння цін до 40 відсотків, і тим самим створює ситуацію збитковості для всіх без виключення сільськогосподарських товаровиробників навіть при умові цивілізованої діяльності посередницьких структур. Тобто, для створення конкурентного середовища сільськогосподарські товаровиробники повинні виробляти обсяги продукції в межах потреби і при цьому стабілізувати його за роками. Інтервенцією на ринках займаються країни, які стабілізували за роками виробництво і в урожайні роки скуповують для формування необхідних резервів незначні відхилення продукції (3-10 відсотків) від обсягів сукупного попиту. Цим заходом, як відомо, забезпечується стабільність ринкових цін і доходів фермерів. В нас же варіація урожайності, наприклад зерна (а відповідно обсягів виробництва) за останні 10 років складала близько 20 відсотків (близько ±5 млн. тонн зерна від обсягів середньорічного виробництва за останні роки), цукрових буряків - 22, соняшнику - 25 відсотків. Якщо закуповувати в урожайні роки ці обсяги відхилень (на суму 6 млрд. грн.), рік зберігати, що зумовить подорожчання собівартості їх виробництва удвічі, і реалізовувати в неурожайні роки, то для цього потребується не менше 8,5 млрд. грн. бюджетних коштів (табл. 3.4).

Таблиця 3.4. Обсяги відхилення виробництва сільськогосподарської продукції від середньорічних його обсягів

За останні п'ять років (1995-2002 рр.) обсяги виробництва основних продуктів порівняно з нормативами - проектними показниками Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на 2002-2000 роки (мал. 1) мали різну пропорцію у їх співвідношенні. Причому, починаючи з 1996 року виробництво пшениці за рахунок екстенсивних факторів - розмірів посівних площ із року в рік наростало (і в 2002 р. стало складати 70 відсотків від нормативу 2010 року), а насіння соняшнику - перевищило проектні показники на 15 відсотків. Обсяги іншої продукції за роками скорочувалися. Внаслідок цього порушувалося співвідношення в цінах: вперше в історії України у 2000 році ціна тонни насіння соняшника стала меншою від ціни тонни продовольчої пшениці. У США, наприклад, стабілізували виробництво шляхом його розміщення в найбільш придатних регіонах і відповідно варіацію (відхилення від середнього рівня) довели до 4 відсотків, у Німеччині площі посівів люцерни в кормовій групі, рівень урожайності якої не піддається достатньому програмуванню, скоротили до 2 відсотків.

Тобто для стабілізації виробництва необхідно його розмістити в найбільш придатних регіонах України в межах фактичного і прогнозованого сукупного попиту на сільськогосподарську продукцію і продукти її переробки та саме таких обсягів, реалізація яких гарантована наперед прийнятими відповідними угодами на реалізацію сільськогосподарської продукції між всіма учасника ринку за цінами, що забезпечать ефективне виробництво.

Що ж ми маємо в своїх потужностях щодо обсягів виробництва сільськогосподарської продукції?

Зразу ж відмітимо, що за даними бюджетів сімей України (2002 р.) споживання продуктів харчування в середньому зменшилось на 50-55 відсотків (по м'ясу - в 1,84 раза, молоку - 1,73, рибі - 1,29, цукру - в 1,19, яйцях - 1,28, фруктах - 3,85, овочах - 1,37 раза і збільшилось тільки споживання хліба і олії - відповідно на 7,3 і 34,4 відсотка) порівняно з раціональними фізіологічними нормами (або рівнем споживання в 1990 році).

Пропозиції щодо надання сільськогосподарським товаровиробникам пільгових кредитів та залучення іноземних інвестицій, а також створення машинно-технологічних станцій (МТС) з парком зарубіжної потужної техніки призведуть не тільки до витіснення з виробництва, в першу чергу людей, але й до суцільної індустріалізації сільських районів із значним перевиробництвом продукції та вимушеним орієнтуванням на обмежене коло підприємств навіть за умови зростання попиту на внутрішньому і зовнішньому продовольчому ринку. Адже тоді індустріальні на базі новітніх зарубіжних і вітчизняних технологій високотоварні підприємства, запроваджуючи пакетні технології (мінімальний і нульовий обробіток, включаючи прямий посів поєднують в одному комплексі робочі органи для проведення операцій по обробітку грунту, посіву, підживлення рослин, боротьби з шкідниками, бур'янами і скорочення деяких технологічних операцій з економією 30-70 відсотків енергетичних ресурсів) передбачають для забезпечення окупності затрат досягнення конкурентних стандартів урожайності сільськогосподарських культур (а це 50-70 ц зерна з 1 га, картоплі - 300-400, цукрових буряків - 400-500, соняшнику - 25-30 ц з 1 га, молочної річної продуктивності корів - 4-6 тонн, приросту живої маси великої рогатої худоби та свиней - відповідно 0,7-0,9 і 0,5-0,7 кг за добу). При умові їх 100-відсоткового запровадження в країні за таких рівнів продуктивності ріллі і худоби буде вироблятись в 2,5 раза більше валової і товарної продукції по відношенню до внутрішніх потреб населення за фізіологічними раціональними нормами харчування, а при існуючому в даний час рівні споживання - в 4,2 раза більше. Якщо ж 50 відсотків цієї продукції ще буде перероблятись (із зростанням доданої вартості в середньому у 3 рази), то виробництво сільськогосподарської продукції та продуктів харчування в цілому може зрости у 8,4 раза.

Як бачимо, для виробництва сільськогосподарської продукції за умови досягнення конкурентоспроможних показників продуктивності у межах існуючого сукупного попиту як свідчать розрахунки достатньо використовувати 8 млн. га ріллі або в 4 рази менше ніж зараз використовується. Що ж будуть робити 75 відсотків селян із своїм почуттям власника, якщо їх продукція не знаходитиме збуту? Це ставить для використання лишків сільськогосподарської продукції проблему пошуку ринків збуту. І чим більше ми будемо надавати різних пільг для сільськогосподарських товаровиробників (особливо кредитів), тим більше втрат буде для держави внаслідок надлишкової пропозиції продукції на ринках.

1. В конкурентному середовищі існування законів про продаж землі не спонукає селян до розлучення із землею - вона дає доход і не малий. Франція (площа як в Україні) тільки експортує продукції на 40 млрд. доларів.

2. При відсутності конкурентного середовища (тобто земля не дає доходу, а при високому податку на землю - навіть і додаткові збитки) селяни розлучаються із землею. Це історична аксіома. В країнах третього світу в умовах неконкурентного середовища земля перейшла до латифундістів (3-5 відсотків сільського населення).

3. При зарубіжних технологіях (мінімальний обробіток, включаючи прямий посів) на полях України буде працювати не більше 100 тис. чоловік. Без засобів до існування залишиться 16 млн. чол. сільського населення.

4. Розлучення держави із землею веде до втрати земельної ренти на суму до 50 млрд. грн., яку розподілять між собою декілька відсотків латифундістів.

5. Земельна реформа із соціальним направленням - це не розлучення держави із землею і втратою надходжень до бюджету, а створення і підтримка на території країни конкурентного середовища при умові вирішення соціальних проблем в сільській місцевості. Селяни в цих умовах самі виберуть собі шлях - працювати на усуспільненій землі, орендованій у державі (з виплатою оренди в державний бюджет), орендованій у латифундіста (виплачувати орендну плату латифундісту і земельний податок державі) або взагалі не працювати.

3.2 Шляхи створення конкурентного середовища і перспективи входження до нього сільськогосподарських товаровиробників

Таблиця 3.7 Обсяги відхилення виробництва сільськогосподарської продукції від середньорічних його обсягів

За останні п'ять років (1995-2002 рр.) обсяги виробництва основних продуктів порівняно з нормативами - проектними показниками Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на 2002-2000 роки (мал. 1) мали різну пропорцію у їх співвідношенні. Причому, починаючи з 1996 року виробництво пшениці за рахунок екстенсивних факторів - розмірів посівних площ із року в рік наростало (і в 2002 р. стало складати 70 відсотків від нормативу 2010 року), а насіння соняшнику - перевищило проектні показники на 15 відсотків. Обсяги іншої продукції за роками скорочувалися. Внаслідок цього порушувалося співвідношення в цінах: вперше в історії України у 2000 році ціна тонни насіння соняшника стала меншою від ціни тонни продовольчої пшениці. У США, наприклад, стабілізували виробництво шляхом його розміщення в найбільш придатних регіонах і відповідно варіацію (відхилення від середнього рівня) довели до 4 відсотків, у Німеччині площі посівів люцерни в кормовій групі, рівень урожайності якої не піддається достатньому програмуванню, скоротили до 2 відсотків.

Малюнок 2. Сіввідношення в обсягах виробництва сільскогосподарської продукції в 1998-2002р з проєкним 2010р.

Тобто для стабілізації виробництва необхідно його розмістити в найбільш придатних регіонах України в межах фактичного і прогнозованого сукупного попиту на сільськогосподарську продукцію і продукти її переробки та саме таких обсягів, реалізація яких гарантована наперед прийнятими відповідними угодами на реалізацію сільськогосподарської продукції між всіма учасника ринку за цінами, що забезпечать ефективне виробництво.

Що ж ми маємо в своїх потужностях щодо обсягів виробництва сільськогосподарської продукції?

Зразу ж відмітимо, що за даними бюджетів сімей України (2002 р.) споживання продуктів харчування в середньому зменшилось на 50-55 відсотків (по м'ясу - в 1,84 раза, молоку - 1,73, рибі - 1,29, цукру - в 1,19, яйцях - 1,28, фруктах - 3,85, овочах - 1,37 раза і збільшилось тільки споживання хліба і олії - відповідно на 7,3 і 34,4 відсотка) порівняно з раціональними фізіологічними нормами (або рівнем споживання в 1990 році).

Пропозиції щодо надання сільськогосподарським товаровиробникам пільгових кредитів та залучення іноземних інвестицій, а також створення машинно-технологічних станцій (МТС) з парком зарубіжної потужної техніки призведуть не тільки до витіснення з виробництва, в першу чергу людей, але й до суцільної індустріалізації сільських районів із значним перевиробництвом продукції та вимушеним орієнтуванням на обмежене коло підприємств навіть за умови зростання попиту на внутрішньому і зовнішньому продовольчому ринку. Адже тоді індустріальні на базі новітніх зарубіжних і вітчизняних технологій високотоварні підприємства, запроваджуючи пакетні технології (мінімальний і нульовий обробіток, включаючи прямий посів поєднують в одному комплексі робочі органи для проведення операцій по обробітку грунту, посіву, підживлення рослин, боротьби з шкідниками, бур'янами і скорочення деяких технологічних операцій з економією 30-70 відсотків енергетичних ресурсів) передбачають для забезпечення окупності затрат досягнення конкурентних стандартів урожайності сільськогосподарських культур (а це 50-70 ц зерна з 1 га, картоплі - 300-400, цукрових буряків - 400-500, соняшнику - 25-30 ц з 1 га, молочної річної продуктивності корів - 4-6 тонн, приросту живої маси великої рогатої худоби та свиней - відповідно 0,7-0,9 і 0,5-0,7 кг за добу). При умові їх 100-відсоткового запровадження в країні за таких рівнів продуктивності ріллі і худоби буде вироблятись в 2,5 раза більше валової і товарної продукції по відношенню до внутрішніх потреб населення за фізіологічними раціональними нормами харчування, а при існуючому в даний час рівні споживання - в 4,2 раза більше. Якщо ж 50 відсотків цієї продукції ще буде перероблятись (із зростанням доданої вартості в середньому у 3 рази), то виробництво сільськогосподарської продукції та продуктів харчування в цілому може зрости у 8,4 раза.

Як бачимо, для виробництва сільськогосподарської продукції за умови досягнення конкурентоспроможних показників продуктивності у межах існуючого сукупного попиту як свідчать розрахунки достатньо використовувати 8 млн. га ріллі або в 4 рази менше ніж зараз використовується. Що ж будуть робити 75 відсотків селян із своїм почуттям власника, якщо їх продукція не знаходитиме збуту? Це ставить для використання лишків сільськогосподарської продукції проблему пошуку ринків збуту. І чим більше ми будемо надавати різних пільг для сільськогосподарських товаровиробників (особливо кредитів), тим більше втрат буде для держави внаслідок надлишкової пропозиції продукції на ринках.

Заключення

Майбутній шлях розвинення АПК України можна роздивитись на прикладі АПК розвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева продукція -- це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25--30%; 10--15%; 50--55%, а кількість зайнятих -- від 20 до 35%. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм -- виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини. Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства. Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції). При проведенні аграрної політики урядовим структурам необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

Список використаної літератури