Размещено на http://www.allbest.ru/

Процес трансформації аграрних відносин

Зміст

Вступ

1. Процес трансформації аграрних відносин

2. Земельна рента як форма перерозподілу доходу в сільському господарстві

3. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

4. Особливості формування підприємств в АПК

Висновки

Використана література

Вступ

Аграрно-промисловий комплекс -- важлива сфера економіки країни, що забезпечує понад третину національного доходу. Його продукція становить 75% фонду споживання, що істотно впливає на життєвий рівень населення, соціально-політичний клімат і стабільність у державі. Нині АПК знаходиться на шляху трансформації.

Такі відомі вчені як М. Зубець, В. Месель-Веселяк, П. Саблук, В. Юрчишин та інші створили теорію аграрної ринкової економіки. В останніх публікаціях на аграрну тематику подаються рекомендації щодо формування окремих елементів господарського механізму АПК (податкової, кредитної і фінансової систем, ринку сільськогосподарської продукції). На нашу думку, окремі заходи з реформування аграрних відносин не принесуть значних позитивних результатів. Забезпечити високу ефективність сільськогосподарського виробництва можна тільки через здійснення повноцінної аграрної реформи, яка зводиться в основному до формування досконалого господарського механізму агропромислового комплексу, що ґрунтується на законодавчих актах. Саме на базі правової економіки можна створити стабільні "правила гри", правила поведінки господаря-власника, які зумовлюють відновлення і подальший розвиток сільського господарства й пов'язаних з ним галузей. Це свідчить про необхідність подальшого вивчення цієї проблеми і вироблення практичних рекомендацій, виходячи з особливостей сучасного стану аграрної економіки.

Нестабільність на продовольчому ринку України, значне коливання цін на продукти харчування і матеріальні ресурси для села, великі перепади у виробництві сільськогосподарської продукції засвідчують, що аграрна криза у державі ще не подолана. Нині більше половини населення споживає тваринницької продукції значно менше встановлених медициною фізіологічних норм. Разом з тим за біокліматичним потенціалом, що визначає можливості ефективного ведення сільського господарства, Україна посідає третє місце в Європі, володіє третиною чорноземів світу і, за оцінкою економістів, спроможна прогодувати 200 млн. чоловік, має достатні потенцій» можливості, щоб витіснити неякісне імпортне продовольство і гарантувати продовольчу безпеку. Нам потрібно перейняти у країн Європи та Північної Америки механізми реалізації ефективної аграрної реформи, яка забезпечує високу продуктивність агропромислового комплексу і повний достаток якісного й доступного для основної маси населення продовольства.

Цей феномен пояснюється тим, що у розвинених країнах уже давно створена досконала ринкова система і науково обґрунтований ринковий механізм саморегулювання за ефективної економічної політики держави. Нам не потрібно тривалого часу і не результативних експериментів, а, використовуючи їх надбання, трансформував колишню адміністративно-командну систему в соціально-регульовану ринкову економіку з урахуванням менталітету нашого народу, завершити аграрну реформу. Без цього подолання аграрної кризи неможливе.

Реалізація стратегії економічного та соціального розвитку України на поточне десятиліття значною мірою залежатиме від утворення ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та управління ними. Особливо це стосується розвитку сільського господарства та агропромислового комплексу у цілому.

За роки реформування агропромислового комплексу в основному створена правова база для ринкових перетворень. Розпочато реструктуризацію неефективних сільськогосподарських підприємств, формується приватний сектор, держава все менш втручається в економіку господарств.

1. Процес трансформації аграрних відносин

Передусім, слід зауважити, що саморегулююча ринкова економіка, складової частиною якої є агропромисловий комплекс, може успішно функціонувати лише і умовах правової держави, де існує верховенство законів, які незаперечне виконуються усіма державними і підприємницькими структурами, громадянами.

Аграрна економіка не може успішно функціонувати в умовах невизначеності, беззаконня, розгалуженої тіньової економіки. Перетворення України у правову державу є головною умовою становлення ефективного механізму господарювання. Це по суті основна національна ідея, реалізація якої дасть можливість згуртувати народ, мобілізувати його творчі зусилля на розв'язання невідкладних завдань економіки і суспільства[15, c. 42].

Саме на базі правової держави діє ефективний господарський механізм агропромислового комплексу, який являє собою сукупність законів і підзаконних актів, економічних та організаційних принципів і важелів управління аграрною сферою. Він включає всю систему планування агробізнесу, комерційні, товарно-грошові, розподільчі, фінансово-кредитні й податкові відносини, ціноутворення, облік, звітність, контроль, організацію і структуру менеджменту та маркетингу тощо. Загалом господарський механізм агропромислового комплексу -- це ринковий механізм реалізації на практиці об'єктивних аграрних відносин. Дієвий господарський механізм відкриває простір для становлення ефективного власника і разом з тим створює умови, стабільні "правила гри" для продуктивної діяльності усіх дійових осіб аграрної сфери.

Дія господарського механізму поширюється на всі агроформування незалежно від їх розмірів і форм власності. Адже він створює однакові умови для всієї системи агробізнесу. Нині особисті господарства селян у багатьох випадках збільшилися до розмірів фермерських господарств за рахунок приєднання сімейних земельних паїв. Усі вони еластичне реагують на рівень цін на молоко, яловичину, свинину, яйця тощо. Підвищення цін на продукти однаковою мірою стимулює їх зростання як у великих господарствах, так і в малих. Наприклад, значне зниження цін у 2001--2002 роках на живу масу великої рогатої худоби і свиней вплинуло на зменшення поголів'я цих тварин в усіх агроформуваннях, у тому числі в господарствах селян. Підвищення цін з весни 2003 року зумовило зворотну тенденцію.

Постійне чи сезонне зростання цін на пальне спричиняє зменшення посівних площ і спрощення технологій у великих, середніх і малих господарствах, що в кінцевому підсумку призводить до скорочення виробництва сільськогосподарської продукції. Зрозуміло, що великі агрофірми мають більше можливостей для ефективного господарювання при наявному господарському механізмі порівняно з малими виробниками. Тут виявляється ефект масштабу. Оскільки у нас малі продуценти ще залишатимуться на далеку перспективу, тому й вони мають працювати в умовах стабільних правил ведення агробізнесу.

Аграрна реформа, всі соціально-економічні перетворення у сфері АПК повинні мати комплексний характер і формувати економічне середовище, в якому товаровиробники мали б змогу реалізувати свої економічні інтереси. Занепад сільськогосподарського виробництва зумовлений тим, що економічна реформа тут по суті не керована з боку держави, не має комплексного характеру, не спрямована на реалізацію інтересів селян, розтягнута в часі. Пануюча теза про те, що жителі села самі мають вибирати форми господарювання не цілком коректна. Практика проведення економічних реформ в інших країнах засвідчує, що всі вони були чітко обґрунтовані й спрямовані, визначені у строках, регульовані з боку державних органів, які несуть повну відповідальність за їх результати. На жаль, усі ці об'єктивні чинники у нас відсутні, що й зумовлює негативні наслідки господарської діяльності[15, c. 43].

Ринкова економіка багатоукладна і базується на різних формах власності та господарювання. Але її економічною основою все ж є приватна форма власності. Персоніфікація власності зумовлює збереження і раціональне використання землі та інших засобів виробництва. Тому приватизація земельних ресурсів -- об'єктивний процес.

Економічна система в ринковій економіці ґрунтується на товарно-грошових, комерційних відносинах, де ринок капіталів, предметів споживання і послуг, засобів виробництва є обов'язковим атрибутом. Уся ринкова система взаємопов'язана. Обмеження будь-якої її частини деформує дію товарно-грошових відносин, які реалізуються через ринок.

Нині у сільському господарстві маємо гострий дефіцит обігового капіталу та інвестицій. При цьому слід мати на увазі, що за нормальної ринкової економіки капітал ніколи не вкладатимуть у цю галузь без ринку землі. Сільський господар не одержить кредит, якщо він не зможе використати землю лід заставу. Адже зношені будівлі, зламана техніка не цікавлять кредиторів, оскільки не є гарантами ефективного ї використання і своєчасного повернення одержаних кредитів. Інвестори не вкладатимуть капітали в будівництво, якщо не можна купити земельну ділянку під забудову. Тепер фізичні та юридичні особи купують будівельні об'єкти, а земельні ділянки, на яких вони розміщені, передають їм в оренду, що дуже обмежує право власності та ненадійне для інвесторів. Тому визначення реальної вартості землі через ринковий механізм, становлення ринку землі є об'єктивною необхідністю.

Нині вже узаконено купівлю-продаж земельних ділянок під будівництво жилих будинків, гаражів і дач, ведення садівництва й особистого господарства. Якщо буде розроблено й узаконено досконалий рух землі, а також забезпечене його надійне функціонування, то земельний ринок набуде цивілізованих форм у системі правового поля. Держава може встановити диференційований податок на різні за призначенням землі: наприклад, при купівлі землі під мотель -- високий, під житло -- нижчий, для ведення сільського господарства -- ще нижчий. Ринковий рух землі забезпечить надходження коштів у державний бюджет.

Існує думка, якщо землю почнуть продавати, то її можуть скупити ділки, які не мають відношення до сільського господарства, а то й іноземці. Але все це може й повинна законодавче регулювати держава і суспільство. Якщо ж насправді землю купить вітчизняний або закордонний власник і організує на ній високоефективне сільськогосподарське чи промислове виробництво, вкладе капітал, розширить робочі місця, забезпечить пристойну заробітну плату працівникам, то це тільки на користь суспільству. Ціна землі, її купівля-продаж потрібні насамперед для самого селянства й сільськогосподарського виробництва. Інша справа, що приватизація і ринок землі не є панацеєю виходу АПК з економічної кризи. Для цього, як уже згадувалося, потрібен комплекс факторів.

Земельний кодекс України є по суті її земельною Конституцією. Для його повної реалізації ще потрібно не менше десяти законів. На думку багатьох зарубіжних і українських експертів найдосконаліша у світі система земельного права існує у Німеччині. Вона гармонійно поєднує суспільні й приватні інтереси, зокрема власників землі, кредитних установ, інвесторів, а також представницьких органів влади, які захищають інтереси населення. Система включає чітке планування використання земельних ресурсів, земельний кадастр, ведення поземельної книги кожної ділянки з повною її характеристикою. Купівля і продаж сільськогосподарських угідь здійснюється через систему ринкових механізмів за контролю місцевих органів влади, які стежать за цільовим використанням землі. Дуже швидко й об'єктивно всі суперечки, які виникають при цьому, розв'язують земельні суди. Досвід Німеччини доцільно вивчити при створенні повноцінного механізму реалізації земельних відносин в Україні[15, c. 44].

Важливо й надалі залишити для сільськогосподарських товаровиробників єдиний податок як плату за землю. Паралельно слід створити належні кредитні механізми. Мова йде про те, що незалежно від рівня інфляції у державі річна плата за землю не повинна перевищувати 12% (1% на місяць). Тому кожного року в Державному бюджеті України слід планувати кошти для відшкодування аграрникам плати за кредит, який вони одержують у комерційних банках. Нині практично всі кредити для сільського господарства короткострокові. Разом з тим технічне переозброєння цієї галузі можливе тільки за рахунок довгострокового кредитування. Цю проблему міг би розв'язувати передусім Державний земельний банк. Але обійтися у розвитку кредитних відносин без створення повноцінного ринку землі, перетворення сільськогосподарських угідь у товар неможливо.

Не менш важливе значення для піднесення ефективності аграрного сектору економіки мають відновлення паритету цін на продукцію полів, ферм -- з одного боку і засобів виробництва, що реалізуються селу, -- з іншого, а також створення організованого ринку сільськогосподарської продукції. Місцева влада не повинна адміністративне занижувати ціни на продовольство і зовсім не втручатись у ціноутворення на ресурси для села, які постачають монопольні об'єднання. Це ще більше посилює диспаритет цін на продукцію промисловості та сільського господарства, веде до занепаду останнього. Навпаки, ретельно стежити за тим, щоб селян не обманювали різні посередники, щоб ціни на їхню продукцію забезпечували її продукування на рівні 30% рентабельності. За висновками економістів, саме такий рівень прибутковості агроформувань сприятиме нормальному процесу розширеного відтворення.

Ціни на конкурентному ринку продовольства мають визначатися співвідношенням попиту та пропозиції. Підвищення цін на продукти харчування -- об'єктивне явище сьогодення, коли 60% сільськогосподарських підприємств є збитковими. Зниження цін до певного рівня може відбуватися лише за умови зростання виробництва продукції рослинництва і тваринництва, збільшення пропозиції до певного рівня платоспроможного попиту населення. Разом з тим слід розробити механізми розподілу прибутку в оптимальних розмірах між трьома сферами: сільським господарством, переробними підприємствами і торгівлею продовольством.

2. Земельна рента як форма перерозподілу доходу в сільському господарстві

В ринковій економічній системі складаються економічні відносини, які спрацьовують за такою схемою: землевласник надає свою землю в оренду підприємцю-орендарю; який, інвестуючи власний капітал, наймає робочу силу; робоча сила створює продукт, вартість якого розпадається на певні структурні частини. Одна частина продукту залишається закріпленою у самому виробництві і використовується для компенсації спожитого капіталу (заміщення спожитих засобів виробництва). Вона розподілу не підлягає. Решта вартості продукту розподіляється так: частина вартості чистого продукту привласнюється найманими працівниками у формі заробітної плати як компенсація витрат робочої сили, а інша, яка становить додатковий продукт, розподіляється між підприємцем-орендарем і власником земельної ділянки.

Цей останній акт розподілу цікавить нас найбільше, адже саме в ньому виникає рента, тут надлишковий продукт перетворюється в земельну ренту. Як же це відбувається?

Зрозуміло, що розподіл додаткового продукту між землевласником і орендарем мусить здійснюватись на засадах конкуренції. Водночас розподіл залежить і від чинників об'єктивного характеру.

Дія першого чинника полягає у тому, що підприємець-орендар буде брати землю в оренду лише у тому випадку, коли норма прибутку на його капітал буде не меншою від норми прибутку, що встановилась у інших сферах прикладення функціонуючого капіталу (промисловість, торгівля). Орендар буде прагнути до такої величини доходу, яка б у нього була у випадку прикладення його капіталу у промисловості торгівлі[8, c. 242].

Дія другого чинника визначає обсяг доходу земельного власника в залежності від ситуації на ринку оренди земельних ділянок. Цей ринок є конкурентним - орендарі визначають попит на земельні ділянки, а земельні власники - пропозицію. Тому обсяг доходу власника землі від оренди (R) залежатиме від співвідношення пропозиції (S) і попиту (Д) на оренду: R = F

(S, Д).

q (Д, S)

Рис. 2.1 - Визначення обсягу доходу земельного власника від землі

Крива S на рисунку 2.1 репрезентує пропозицію землі. Це крива повністю нееластичної пропозиції, адже як би змінювався доход від оренди (R), пропозиція землі не може ні зменшитись, ні збільшитись, земельна площа не змінюється.

Криві Д₁, Д₂ і Д₃ мають такий вигляд тому, відбивають дію закону спадної родючості землі. Отож обсяг доходу землевласника від оренди землі буде залежати від конкретної ситуації коливань попиту і пропозиції на ринку оренди земельних ділянок. Дія зазначених чинників відбивається на конкретній пропорції поділу додаткового продукту між власником і орендарем. Орендареві належатиме та частина додаткового продукту, яка своїм обсягом, прагне до рівноважного рівня доходів на функціонуючий капітал. Решта додаткового продукту, яка за своєю величиною дорівнюватиме надлишковому додатковому продукту, привласнюється земельним власником. Саме вона отримала назву земельної ренти.

Отже, земельна рента є економічною формою реалізації приватної власності на землю. Її величина визначається умовами формування надлишкового додаткового продукту, а це означає, що рента - це форма прояву надлишкового додаткового продукту, яка сплачується підприємцем-орендарем земельному власнику у вигляді орендної плати. Проте слід мати на увазі те, що обсяги орендної плати не вичерпуються обсягами земельної ренти. Окрім останньої, до складу орендної плати включається:

а) річна норма амортизації на капітал, що був інвестований у земельну ділянку до моменту підписання орендного договору;

б) процент на попередньо інвестований капітал.

Існують кілька форм земельної ренти.

Зокрема, в ринковій системі існує диференціальна форма рентного доходу (назва походить від латинського слова, яке в перекладі українською означає «відмінність»). Існують певні умови його появи.

По-перше, різні земельні ділянки мінливі за ознакою природної родючості ґрунтів (або ж є відмінними у віддаленості від ринків збуту, тобто за територіальним розташуванням).

По-друге, земельні ділянки відрізняються одна від одної і за віддачею від додаткових капіталовкладень (штучною родючістю).

У першому випадку йдеться про відмінності (мінливість) об'єктивного характеру, які від людини не залежать, вони виникають природним шляхом (різна природна продуктивність земель), а у другому - мінливість породжується впливом людини (додаткові капіталовкладення у поліпшення ґрунтів, нову техніку, селекцію тощо).

Саме тому існують і два види диференціальної земельної ренти. Перший випадок відмінностей реалізує себе в диференціальній земельній ренті першого роду, другий - в диференті другого роду[8, c. 247].

Незважаючи на різні умови виникнення, обидві форми диференціального рентного доходу мають, в цілому, однаковий механізм утворення. Яким же чином відбувається процес утворення диференти першого роду?

Відмінності у природній родючості ґрунтів проявляють себе в різних рівнях собівартості одиниці продукції. Якби ці відмінності мали місце в інших галузях, то ринок в процесі ціноутворення звів би їх до суспільно середнього рівня. Але мова ведеться про таку галузь, де суттєвою рисою є залежність від природно обмеженого ресурсу. Ця особливість економічно проявляє себе у специфічному виді монополії, що має назву монополії на землю як об'єкту господарювання. Вона передбачає, що земля є фізично обмеженою і вже залученою до економічного обороту. В такому випадку приріст населення вимагає залучення до сільськогосподарського обороту кожного разу все гірших ділянок. Цей процес посилюється дією закону спадної родючості ґрунтів, що кінець кінцем призводить до того, що суспільство мусить визнавати необхідність виробництва продукції на найгіршій (із економічно доцільних) ділянці землі. В такому випадку ціна сільськогосподарської продукції базується на граничному рівні витрат виробництва. Ціноутворюючими стають витрати найгіршої ділянки. Тому експлуатація решти ділянок, де природна родючість ґрунту є вищою, забезпечує отримання надлишкового додаткового продукту, який перетворюється у диференціальну земельну ренту першого роду.

Диференціальна земельна рента другого роду утворюється аналогічно. Матеріальною передумовою її виникнення також є відмінності, але вже не природної, а штучно створеної за рахунок додаткових інвестицій родючості ґрунтів.

Спільною є і причина утворення ренти. Вона також викликається наявністю монополії на землю як об'єкту господарювання з її впливом на ціноутворення.

Спільним є і джерело ренти. Диференціальна земельна рента другого роду, як і диферента І, є економічною формою реалізації надлишкового додаткового продукту.

Монопольна рента виникає у тому випадку, коли ринкова ціна перевищує вартість товару. При цьому мав би спрацювати механізм стимулювання випуску продукції, який, завдяки нарощенню пропозиції, мусить збити рівень ціни. Але в сільському господарстві існують такі види продукції (цитрусові, особливі сорти винограду та овочів), де приріст виробництва, в силу природних умов, є неможливим, тому перевищення попиту над пропозицією стає перманентним (постійним). В цьому випадку продукція реалізується за монопольною ціною, яка значно перевищує вартість товару. Різниця між монопольною ціною і вартістю таких продуктів і становить надлишковий додатковий продукт, який є монопольною рентою[8, c. 247].

Існування абсолютної земельної ренти підтримується виключно марксистською економічною теорією, її виникнення пояснюється наявністю монополії приватної власності на землю, яка стоїть на перешкоді вільного переливу капіталу із промисловості у сільське господарство. Потяг до такого переливу з боку промисловості існує тому, що в сільському господарстві, з причин відносно нижчого ніж у промисловості рівня фондоозброєності праці, кожна одиниця витрат капіталу дає більше додаткового продукту. Але монополія приватної власності на землю стає реальною перешкодою на шляху міжгалузевого переливу капіталу, тому продукція сільськогосподарського виробництва продається на ринку за вартістю, а не за ціною виробництва (витрати плюс середній прибуток).

Утворена різниця між вартістю та ціною виробництва і становить той надлишковий додатковий продукт, який отримує власник землі у вигляді абсолютної земельної ренти.

Необхідно звернути увагу на те, що рента є іманентним явищем не тільки сільського господарства, а й добувної галузі промисловості. Пояснюється це тим, що і в добувних галузях виробництво базується на використанні не відтворюваних та граничних природних ресурсів, а останні характеризуються різною продуктивністю, потужністю пластів, різним дебетом свердловин та віддаленістю від економічних центрів країни. Зазначені відмінності відбиваються на різних рівнях собівартості одиниці продукції, а ринкова ціна, враховуючи фактор монополії на природні ресурси як об'єкту господарювання, встановлюється на базі граничного рівня собівартості. Тому усі решта підприємств галузі, що мають рівень собівартості нижчий від граничного, отримують диференціальний рентний доход.

Другим важливим аспектом цього питання є з'ясування природи ренти на будівельні ділянки. Адже коли земельний власник віддає землю в оренду, він повинен отримувати ренту незалежно від того, чи вирощується на цій ділянці кукурудза, чи будується житло, санаторій чи промислове підприємство. Обсяг рентного платежу за використання земельної ділянки, що використовується під будівництво, формується з того розрахунку, ніби ця земля використовувалася у сільськогосподарському виробництві. Для визначення її обсягів враховується той варіант диференти І, який будується на відмінностях територіального розташування земельних ділянок. Тому рента на будівельні ділянки завжди є більшою у тому випадку, коли земля розташована на близькій відстані від економічних центрів країни, зокрема, на території великих міст, де ціна землі найвища[8, c. 249].

Земля не є продуктом праці, тому не може мати вартості, але в ринковій системі вона є предметом купівлі-продажу. Яким же чином визначається її ціна?

Продаючи земельну ділянку, її власник передає покупцеві право на отримання ренти. Тому власник має отримати таку суму грошей від продажу, щоб, поклавши її в банк, отримати від банку у вигляді проценту суму не нижчу від обсягу ренти. З іншого боку, покупець земельної ділянки погоджується на купівлю лише в тому випадку, коли доход у вигляді ренти буде не нижчим, ніж доход, який він отримував на свої кошти у вигляді позичкового проценту.

Таким чином, ціна землі є капіталізованою рентою. Ціна земельної ділянки визначається за такою формулою:

Які фактори впливають на зміну ціни землі? Розрізняють фактори довгострокової та короткострокової дії.

До факторів довгострокової діє слід віднести: зростання населення Землі, дію закону спадної родючості ґрунтів, інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва, урбанізацію (швидке зростання міст) і т.п. Усі ці фактори викликають загальну тенденцію зростання ціни землі.

До факторів короткострокової дії належать: фаза економічного циклу, ситуація на ринках землі (оренди земельних ділянок) та сільгосппродуктів, втручання держави в економічне життя і т.д. Дія цих факторів викликає як підвищення, так і короткострокове пониження ціни на земельні ділянки, не змінюючи загальної тенденції зростання ціни землі.

3. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

аграрний сектор рента трансформація

У сучасних умовах основними формами та напрямами організації нових агроформувань є:

приватні підприємства на основі власних землі й майна, оренди земельних та майнових паїв членів реформованого аграрного формування;

фермерські господарства з використанням власного майна й землі, включаючи оренду майнових і земельних паїв.

Найсприятливішими на сучасному етапі є формування, засновані на приватній власності на майно й землю при колективних формах організації виробництва, коли кожний учасник такого формування одержує плату залежно від розміру вкладених у загальне виробництво капіталу і праці.

У процесі реформування аграрного сектора економіки та переходу на ринкові засади постійно зростає кількість господарюючих об'єктів, що сприяє подальшому розширенню його конкурентного середовища, розвитку підприємницької діяльності на селі, підвищенню ефективності виробництва. За даними Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) Державного комітету статистики України, на початок листопада 1997 року налічувалося 57,8 тис. господарюючих суб'єктів, з яких 99,1% виступали юридичними особами або їх відокремленими підрозділами. У зв'язку з реалізацією положень Указу Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" кількість аграрних організаційно-правових структур значно зросла. На початок 2003 року кількість господарюючих суб'єктів у сільському господарстві вже становила 83,4 тис. одиниць, з яких 98,4% виступали як юридичні особи. Одночасно посилилася роль госпрозрахункових відносин, відбувалися зміни щодо напрямів фінансового забезпечення господарюючих суб'єктів на селі[23, c. 27].

У зв'язку з приватизацією майна і землі, поглибленням реформаційних процесів на кінець 2002 року в галузі сільського господарства функціонувало 53 тис. аграрних структур з приватною формою власності або 63,6% їх до загальної кількості юридичних суб'єктів по даній галузі¹.

При переході на ринкові засади господарювання підприємствам нового типу притаманні відповідні загальні риси. Перш за все вони повинні відповідати за кінцеві результати своєї діяльності, здійснювати вибір найважливіших господарських рішень, зокрема, визначати стратегію товару, ціноутворення, вибирати канали реалізації, просування товару, вибирати постачальників і кредиторів тощо.

Розвиток нових аграрних формувань успішно забезпечується на основі поєднання їх діяльності з концентрацією відповідних матеріальних і трудових ресурсів, поширенням кооперативних засад по переробці, зберіганню і реалізації продукції, матеріально-технічному постачанню, технологічному обслуговуванню, розвитку нетрадиційних схем і моделей фінансово-кредитного, страхового та інформаційно-консультаційного забезпечення з дотриманням еквівалентності обміну в усіх ланках продовольчого ланцюга, розширенням сфери комерційної діяльності з метою одержання прибутку.

Кризова ситуація народного господарства останніх років, недоліки реформування приводять до стійких тенденцій спаду виробництва, погіршення фінансового становища сільськогосподарських підприємств.

Як показали дослідження вчених-аграрників ефективність підприємницької діяльності залежить від багатьох організаційно-економічних факторів на мікро- та макрорівні, у тому числі цінової політики держави.

Так, внаслідок порушення паритету цін та дестабілізації балансу попиту і пропозиції на продовольчому ринку в цілому по сільському господарству збитковим є тваринництво та більшість галузей рослинництва. У ринкових умовах це означає зменшення капіталовкладень у розвиток галузей та падіння загального виробництва (рис. 3.1), яке, у свою чергу, веде відповідно до росту цін та експансії продуктів з других регіонів та держав[22, c. 88-89].



Рис. 3.1. Динаміка валової продукції сільського господарства України

Наведені дані свідчать, що трансформаційні процеси ринкового спрямування в сільському господарстві не дають відповідної віддачі. Зруйнування міжгалузевих відносин в структурі валової продукції сільського господарства, роздроблення великих товаровиробників привело до руйнування соціальної інфраструктури села.

Як показують розрахунки, головним внутрішнім інвестором у Запорізькій області залишається саме підприємство. Так, у 2003 році за рахунок власних коштів підприємств і організацій профінансовано 75,3% загального обсягу інвестицій. Основними елементами їх власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток. За рахунок прибутку в розвинутих кранах фінансується близько 30% капітальних вкладень. В той же час у сільському господарстві, де прибутковість виробництва низька, він є незначним джерелом інвестицій.

У світовій практиці амортизаційні відрахування - головне джерело фінансування інвестицій. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансується понад 60% інвестицій в основний капітал [11]. Приблизно на такому ж рівні був цей показник у сільському господарстві Запорізької області у 80-х роках. Але останнім часом амортизація перестала виконувати свою роль - відтворення основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування використовуються не за своїм економічним призначенням. Однією з причин такого становища є дефіцит власних обігових коштів внаслідок високого рівня податків.

Зменшення відрахувань на оновлення основних засобів виробництва, у свою чергу, веде до ще більшого скорочення сум амортизації.

У зв'язку з високим ступенем спрацювання основних фондів сільськогосподарських підприємств (до 80%), а також гострим дефіцитом інвестиційних ресурсів є необхідним докорінне реформування державної політики в напрямку залучення як внутрішнього, так і зовнішнього капіталу.

Не можна не погодитися з А. Золотарьовим [16], що управління господарськими структурами повинно здійснюватися з урахуванням науково обґрунтованої оцінки впливу різних факторів на показники ефективності використання ресурсів, уречевлених в активах цих підприємств. Визначення ключових факторів підвищення ефективності використання Ресурсів дає змогу виявити основні напрями розвитку інвестиційної діяльності, а також побудувати адекватні прогнози змін показників ефективності використання ресурсів, які досягаються в результаті реалізації інвестиційних проектів на підприємстві та регіональному рівні.

Ознайомлення з останніми дослідженнями та публікаціями з тематики аграрних реформ показує, що вони відзначаються або вузькою направленістю, або розкриттям загальнодержавних напрямків. Так, у одних наукових публікаціях [13] розкриваються інноваційні напрямки інвестиційного проектування, другі [10] присвячені галузевим спрямуванням капіталу

Безумовно, формування регіональних ринків повинно починатися з повного забезпечення населення у продуктах харчування виходячи з економічної доцільності виробництва. Але скорочення обсягу споживання обумовлено ринковими важелями розвитку сільського господарства. Збитковість галузі тваринництва приводить до його згортання. Тобто інвестиційне спрямування в ринкових умовах мають лише ті галузі, які мають високу рентабельність.

Вирішують цю проблему в ринкових умовах за рахунок двох напрямків: використовуючи макроекономічні важелі (дотаційну політику держави) або мікроекономічні (знижуючи собівартість продукції).

Перший напрямок, треба відверто відмітити, в найближчий час не може бути використано за браком коштів у держави. Другий - потребує виявлення перспективних напрямків підвищення ефективності сільського господарства. і перш за все його галузі - тваринництва. Тому виявлення напрямків ефективного розвитку є актуальним питанням і потребує наукового дослідження.

В результаті проведених нами досліджень встановлено, що між розвитком рослинництва і тваринництва існує тісний взаємозв'язок. Ефективність рослинницької галузі в значній мірі залежить від кількості органічних добрив.

Дослідженнями встановлено, що мінімальна кількість тварин в господарствах, незалежно від форм власності, повинна бути такою, щоб забезпечити рослинництво органічними добривами в розрахунку 8-10 т/га. Оптимізація поголів'я тварин дозволить сільськогосподарським підприємствам при збереженні обсягів виробництва зернових і соняшника зробити галузь тваринництва рентабельною та привабливою для інвестування і подальшого розвитку.

4. Особливості формування підприємств в АПК

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку і виявив до цього бажання. Першочерговим правом користуються громадяни, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Відбір претендентів здійснюється на конкурсній основі.

Законодавчою базою для розвитку фермерства стали Закони України «Про селянське (фермерське) господарство», «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про плату за землю», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про оренду землі», Земельний кодекс, «Про фіксований сільськогосподарський податок»; Укази Президента України «Про невідкладні заходи по забезпеченню громадян земельними ділянками», «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», «Про заходи щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва», Постанова Кабінету Міністрів України «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств», постанови Верховної Ради, рішення місцевих органів влади.

Фермерство як вид підприємницької діяльності ґрунтується на таких принципах:

* добровільність створення господарств;

* самостійне формування програми діяльності, вільний вибір її видів, партнерів та форм взаємовідносин з ними;

* право селянина самостійно вирішити питання, який з видів землекористування він вибирає: приватну власність, постійне користування, оренду чи їх поєднання;

* право вільного найму працівників;

* забезпечення та надійний захист права власності фермера на землю, засоби виробництва, вироблену продукцію;

* повна економічна відповідальність за підсумки господарської діяльності;

* вільне розпорядження доходом після внесення платежів, передбачених законом;

* самостійне встановлення цін на вироблену продукцію, відповідно до законодавства;

* самостійне здійснення селянським (фермерським) господарством зовнішньоекономічної діяльності, використання на свій розсуд належної йому частки валютної виручки.

Втручання в господарську або іншу діяльність фермерського господарства з боку державних чи інших органів, а також службових осіб не допускається. Це положення не обмежує передбаченого законодавством права державних органів щодо здійснення контролю, за їх діяльністю. Фермерські господарства діють в умовах самоокупності. Всі витрати відшкодовують за рахунок власних доходів.

Для ведення господарства фермерам надаються земельні ділянки: належна їм частка (пай) - у приватну власність безплатно, решта, до 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель, а в трудонедостатніх районах, визначених Кабінетом Міністрів України, до 100 га ріллі - у довгострокове користування безплатно або у власність за плату. Збільшити розміри землекористування до оптимальних (300-400 га) можна на основі кооперації й оренди землі, що передбачено Законами України «Про оренду землі» та «Про сільськогосподарську кооперацію». Земельні ділянки повинні виділятися, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому водними джерелами і лісовими угіддями. Надання земельних ділянок здійснюється тільки після їх вилучення у попередніх землевласників і землекористувачів.

Фермери повинні:

* ефективно використовувати землю відповідно до цільового призначення та проекту внутрішньогосподарського землеустрою;

* застосовувати природоохоронні технології виробництва;

* не допускати погіршення екологічної обстановки в результаті своєї господарської діяльності;

* здійснювати такий комплекс заходів щодо охорони земель: раціональна організація території; збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також інших властивостей землі; захист земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, засолення, забруднення відходами виробництва та від інших процесів руйнування; дотримання прав інших землевласників, землекористувачів, у тому числі орендарів.

Валовий доход як частина вартості валової продукції, що залишається після відрахування і відшкодування всіх виробничих витрат (вартості насіння, добрив, кормів, палива, електроенергії, амортизації та ін.) формується за рахунок виручки від реалізації виробленої продукції, робіт і послуг та інших надходжень. Якщо від валового доходу відняти витрати на оплату праці, залишається чистий дохід (прибуток). Прибуток являє собою різницю між сумою цін, за якими реалізована продукція, та її повною собівартістю. Він використовується за власним розсудом членів господарства. Основні напрями збільшення прибутку: ефективне використання землі, зростання виробництва товарної продукції з розрахунку на 1 га, або 100 га сільськогосподарських угідь, підвищення її якості та зниження собівартості.

Фермер здійснює облік результатів своєї роботи за господарський рік, веде звітність за встановленими формами та звітується перед відповідними органами. За подання недостовірної звітності голова такого господарства несе відповідальність у встановленому порядку.

Згідно із Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» та відповідними рішеннями Уряду в 1991 р. був створений Український фонд підтримки селянських (фермерських) господарств і кооперативів з виробництва сільськогосподарської продукції, який пізніше був перетворений в Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств. Фонд діє при Міністерстві агропромислового комплексу України і є юридичною особою, має свої відділення в Автономній Республіці Крим та областях. Виконавча дирекція фонду знаходиться у м. Києві.

Головне завдання фонду полягає у наданні селянським, (фермерським) господарствам допомоги при їх формуванні та діяльності.

Кошти йдуть на оплату проектних робіт з відведення земель фермерським господарствам, які організовуються, кредитування незначної кількості фермерських господарств на невеликі суми фінансування періодичних видань та спеціальної літератури для фермерів, оплату праці нечисленного персоналу працівників фонду тощо.

Для вирішення питання про надання державної підтримки фермеру потрібно звернутись з клопотанням до регіонального відділення фонду.

Організація роботи великого багатопрофільного підприємства потребує його структуризації та застосування чітко відпрацьованого внутрішньогосподарського механізму.

Структуризація підприємства - це виділення в його складе суб'єктів внутрішньогосподарських економічних відносин у таких розмірах і поєднанні галузей, які б забезпечили максимальний ефект від їх роботи. У підрозділах, де поєднання галузей ґрунтується на технологічних зв'язках між ними, в процесі удосконалення економічних відносин можливе їх подрібнення на економічно відособлені групи працівників, зайнятих виробництвом (наданням послуг).

Ступінь подрібнення ґрунтується на двох факторах: чіткому визначенні переліку видів продукції або послуг та відображенні в облікових документах як по витратах, так і по продукції з відкриттям особового рахунку на кожний структурний підрозділ.

Виділення певних структурних одиниць за своїм змістом є одночасно і формуванням первинних трудових колективів.

Дія механізму внутрішньогосподарських відносин зумовлює необхідність товарного ринку всередині господарства. Функціонування такого ринку забезпечує наявність внутрішньогосподарських підприємств (кооперативів).

Внутрішньогосподарські товарно-грошові відносини в підприємстві ґрунтуються на приватній власності на засоби виробництва і колективній формі організації виробництва, через функціонування внутрішньогосподарських кооперативів. Створення внутрішньогосподарських підприємств (кооперативів) не порушує організаційно-технологічну цілісність господарства.

Внутрішньогосподарська організаційна структура передбачає розвиток самостійних виробничих підрозділів (кооперативів) та їх взаємовідносини на договірній основі з правом повного володіння і розпорядження новоствореною вартістю, повною економічною відповідальністю за результати діяльності.

Самостійність структурних підрозділів забезпечується передаванням їм всіх необхідних засобі» виробництва. Колектив самостійно розпоряджається амортизаційним фондом і фондом розвитку виробництва.

Всі види продукції, послуг та робіт на внутрішньогосподарському рівні стають товаром.

Внутрішньогосподарські підрозділи створюються за технологічними і територіальними ознаками, спеціалізуються на виробництві подібних чи доповнюючих видів продукції або наданні однотипних послуг. Вони залишаються в складі господарства і зберігають з ним трудові та економічні зв'язки, які регламентуються договорами. При цьому вони можуть мати різний ступінь виробничої і фінансової самостійності. Кожний з них матеріально відповідає за виконання договору про виробництво продукції і надання послуг перед підприємством та іншими підрозділами.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної рад, або в районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Державна реєстрація підприємств-правонаступників здійснюється після складання розподільного балансу, який відображає вартість конкретного майна, що передається новому підприємству, а також розмір кредиторської та дебіторської заборгованостей КСП, яка передається кожному з правонаступників.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений мі (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації:

* установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

* рішення власника (власників) майна або уповноважені ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ним органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

* статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми - суб'єкта підприємницької діяльності;

* реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

* документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

* документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Якщо власником (одним з власників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, то додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію цієї юридичної особи.

До органів державної реєстрації подаються установчі документи в оригіналах (два примірники) та по одному примірнику копій, засвідчених в установленому порядку.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом України „Про підприємництво".

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться при наявності всіх необхідних документів строком не більше п'яти робочих днів.

Органи державної реєстрації повинні протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом, який надається органам державної реєстрації органами державної статистики.

Більш повно порядок державної реєстрації та перереєстрації підприємств викладено в Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740.

Приватне підприємство з орендними відносинами (приватно-орендне підприємство) - самостійне господарське формування, яке здійснює виробничу і комерційну діяльність на базі власних, так орендованих майна і землі з метою одержання прибутку.

Приватне підприємство може бути створене в процесі формування колективних сільськогосподарських підприємств основі його приватної власності та власності його засновник) оренди майнових і земельних паїв колишніх членів КСП. У цьому випадку таке підприємства виступає правонаступником" формованого господарства. Воно має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Висновки

У підсумку слід підкреслити, що недосконалість господарського механізму АПК негативно позначається на ефективності виробництва, забезпеченні населення якісним і доступним продовольством. Належить здійснити комплекс заходів щодо завершення аграрної реформи, відтворення нової економічної системи аграрної сфери, створення науково обґрунтованого механізму АПК. Потрібно створити правову економіку, прийняти і забезпечити виконання необхідного комплексу законів і підзаконних актів, спрямованих на вдосконалення аграрних відносин, зокрема, відносин власності та господарювання, земельних, цінових, податкових, кредитних й ін. Для відновлення матеріально-технічної бази сільського господарства воно має отримати значну фінансово-кредитну допомогу держави.

Отже, практика засвідчує, що рівень ефективності агробізнесу залежить не тільки від фінансової, податкової, кредитної чи цінової політики, а й від структури виробництва, досконалості менеджменту і маркетингу, наявності кваліфікованих спеціалістів, які здатні використовувати досягнення вітчизняної та зарубіжної науки. У зв'язку з цим постає питання про створення досконалих механізмів відтворення кваліфікованої робочої сили для сільського господарства в навчальних закладах країни.

Слід підкреслити, що незавершеність аграрної реформи в Україні негативно позначається на ефективності сільськогосподарського виробництва, забезпеченні населення якісним і доступним продовольством. Законодавчій та виконавчій владі належить здійснити комплекс заходів для завершення аграрної реформи, відтворення нової економічної системи аграрної сфери, науково обґрунтованого механізму АПК. Потрібно створити правову економіку, прийняти і забезпечити виконання необхідного комплексу законів і підзаконних актів, спрямованих на вдосконалення аграрних відносин, зокрема відносин власності та господарювання, земельних, податкових, цінових, кредитних та інших відносин. Для відновлення матеріально-технічної бази сільського господарства воно має одержати значну фінансово-кредитну допомогу держави.

Трансформаційні процеси ринкового перетворення сільського господарства призвели до значного скорочення пріоритетних напрямків його розвитку, і перш за все тваринницької галузі. Тому динамічний розвиток сільського господарства потребує державного регулювання.

Подальший розвиток аграрної політики має спрямовуватися на формування багатоукладної економіки з відповідним співвідношенням малих, середніх і великих підприємств різних організаційно-правових форм. Ці процеси нероздільні з створенням ринкової інфраструктури, розвитком регіональних і загальнонаціональних ринків продукції, праці й капіталу, досягненням комплексності та раціональності структури підприємств регіонів.

Залежно від різних укладів актуальним залишається відпрацювання стратегії їх розвитку і підтримки з урахуванням слаборозвинутих і депресивних районів. Розвиток різноукладності має бути заснований на взаємозалежних характеристиках: усталеності (стабільності), пропорційності (збалансованості) і соціальній спрямованості. При цьому процес становлення підприємництва в регіонах має супроводжуватися формуванням нових власників, що покликано впливати на поведінку, стратегію та роль нових підприємців у подальшому кількісному і якісному нарощуванні потенціалу аграрного виробництва, орієнтованого на економічний, соціальний і екологічний ефект.

Щодо формування аграрних структур малого бізнесу, основною повинна стати орієнтація на поступову зміну правового і організаційного статусу селянина, забезпечення йому повних прав господаря, власника, підприємця.

Використана література

1. Земельний Кодекс України

2. Базилевич В., Лук'янов В., Писаренко Н., Квіцинська Н. Мікроекономіка: Опорний конспект лекцій. - К.: Четверта хвиля, 1997. -248с.

3. Горобчук Т.Т. Мікроекономіка: Навчально-методичний посібник. - К: ЦУЛ, 2002. -236с.

4. Долан Э., Линдсей Р. Рынок: микроекономическая модель: Пер. с англ. - С. -Пб. 1992. - 452с

5. Задоя А.О. Мікроекономіка: Курс лекцій: Навч. Посіб. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. 176с.

6. Лукінов І. Економічні трансформації. К.: Книга, 1997, с. 240-289.

7. Макконелл К., Брю С. Экономикс; В 2т.: Пер. с англ. - М.: Республика, 1992 - 684с.

8. Мікроекономіка: Навчальний посібник/ Під. Ред. В.П. Вихруща. - Бугач, 1994. - 351с.

9. Саблук П.Особливості аграрної реформи в Україні. К.: «Нічлава», 1997, 302 с.

10. Амбросов В. Трансформаційні процеси в аграрній сфері регіону // Економіка України -2003 -N88 -С 66-70