1

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА

ІМАНЕНТНА ОСОБЛИВІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

ВСТУП

Економічне зростання є основним показником розвитку і добробуту будь-якої країни і однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

Присутність нестабільності в ринковій економіці визначається наявністю внутрішнього механізму, що її викликає. Він визначається різновекторними коливаннями ділової активності, що зумовлено, з одного боку, невідповідністю, як зазначено в попередньому параграфі, між цінами з боку попиту і пропозиції протягом життєвого циклу нововведень.

А з іншого -- очікуваннями спаду (підйому), які самі можуть провокувати як безробіття, так і інфляцію, а також невідповідністю між запланованими інвестиціями та заощадженнями, що приводить до підвищення (зниження) процентних ставок і відбувається при зміні поведінки суб'єктів господарювання в напрямку зниження (підвищення) ділової активності.

Теорія зайнятості і політика стабілізації економіки ґрунтуються на короткостроковому, або статичному, підході. Основне питання теорії зайнятості можна сформулювати так: "Що необхідно зробити для повного використання наявних в економіці виробничих потужностей?" Прийнято вважати, що, маючи фіксований обсяг ресурсів, економіка здатна забезпечити виробництво певного рівня ВВП в умовах повної зайнятості, а тому мета стабілізаційної політики -- усунути ситуацію недовикористання ресурсів, які є у нашому розпорядженні. Отже, короткострокове зростання національного доходу -- це динаміка ВВП в межах до точки довгострокової рівноваги економіки при заданих ресурсах і технології.

На відміну від теорії оцінки економічного росту, що пояснює процес узгодження планів економічних суб'єктів при даних виробничих можливостях і споживчих перевагах, теорія економічного циклу досліджує причини, що викликають зміну економічної активності суспільства.

Теорія оцінки економічного росту -- це теорія макроекономічної статики, оскільки її ціль -- визначити умови, що забезпечують рівність попиту та пропозиції одночасно на всіх ринках.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

1.1 Поняття, вимірники і фактори економічного зростання

Економічне зростання -- основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни -- є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

У провідних монографіях розглядалися причини короткострокових коливань рівня зайнятості і цін, а також заходи, за допомогою яких можна компенсувати подібну нестабільність. Проте не менш важливою є проблема економічного зростання, тож її ми й будемо аналізувати.

Насамперед з'ясуємо, яка відмінність існує між короткостроковим та довгостроковим зростанням національного доходу.

Теорія зайнятості і політика стабілізації економіки ґрунтуються на короткостроковому, або статичному, підході. Основне питання теорії зайнятості можна сформулювати так: "Що необхідно зробити для повного використання наявних в економіці виробничих потужностей?" Прийнято вважати, що, маючи фіксований обсяг ресурсів, економіка здатна забезпечити виробництво певного рівня ВВП в умовах повної зайнятості, а тому мета стабілізаційної політики -- усунути ситуацію недовикористання ресурсів, які є у нашому розпорядженні. Отже, короткострокове зростання національного доходу -- це динаміка ВВП в межах до точки довгострокової рівноваги економіки при заданих ресурсах і технології.

Щодо теорії економічного зростання, то її основна проблема формулюється так: "Яким чином можна збільшити обсяг виробничих потужностей або, іншими словами, що потрібно зробити для збільшення потенційного рівня ВВП?" У відповідності з цим, економічне зростання графічно можна передати двома способами

Рис. 1.1 Зміщення праворуч лінії довгострокової сукупної пропозиції

Рис. 1.2 Зміщення праворуч кривої виробничих можливостей

1) зміщенням праворуч лінії довгострокової сукупної пропозиції LRAS (рис. 1.1);

2) зміщенням праворуч кривої виробничих можливостей із положення АВ до положення CD (рис. 1.2)

Таким чином, процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.

Збільшення кількості і якості ресурсів та вдосконалення технологій забезпечують можливість економічного зростання.

Економічне зростання означає:

1) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;

2) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;

3) збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.

Використовуватися можуть всі три визначення. Так, наприклад, коли в центрі уваги перебувають проблеми військово-політичного потенціалу, то прийнятнішим вважається перший показник. Проте при порівнянні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах безумовна перевага надається другому визначенню економічного зростання. Інколи вирізняють ще показник "зростання доходу в розрахунку на одного зайнятого", який відображає рівень і динаміку економічної активності населення. Зважаючи на те, що не все населення є економічно активним, а також, що певну частину економічно активного населення становлять безробітні, ми отримаємо зовсім різні дані щодо ранжування країн за темпами економічного зростання в розрахунку на душу населення і в розрахунку на одного зайнятого (табл.1.1).

Таблиця 1.1 - Річні темпи економічного зростання (1960 -- 1985 pp.)

Річні темпи економічного зростання (1960--1985 pp.)
в розрахунку на душу населення	в розрахунку на одного зайнятого
Ботсвана	6,7	Ботсвана	7,6
Тайвань	6,2	Габон	6,9
Гонконг	5,9	Лесото	5,7
Сінгапур	5,9	Тайвань	5,5
Південна Корея	5,7	Японія	5,4
Японія	5,5	Єгипет	5,3
Мальта	5,3	Південна Корея	5,0
Лесото	5,1	Гонконг	4,7
Єгипет	5,0	Греція	4,7
Кіпр	4,9	Сирія	4,6

Незалежно від того, яке із наведених визначень обране для аналізу, економічне зростання завжди вимірюється річними темпами зростання за формулою

де Y, та Y₁ -- відповідно, реальний ВВП (ЧВП або НД) у поточному та базисному роках.

Людина, добре обізнана із статистикою, може заперечити, що наведений показник називається темпом приросту, а не темпом зростання. Проте варто пам'ятати, що коли певна величина зростає за рік на 2%, то в міжнародній статистиці прийнято вважати, що темп зростання складає 2%, і лише за статистичною термінологією деяких колишніх соціалістичних країн вважається, що темп зростання складає 102%, тоді як 2% -- це темп приросту.

Важливо також підкреслити, що в теорії і моделях економічного зростання не враховується відмінність між показниками ВВП, ЧВП та НД: вони об'єднуються однією категорією "випуск" або "доход" і позначаються загальноприйнятим символом "Y".

Якими ж факторами визначається динаміка економічного зростання в країні? Даючи відповідь на це запитання, зазначимо насамперед, що існує дві складові економічного зростання: екстенсивна (коли збільшується кількість залучених у процес виробництва ресурсів) та інтенсивна (коли зростає їхня віддача, або ефективність використання). У відповідності з цим, вирізняють дві групи факторів економічного зростання:

1) екстенсивні фактори --

* збільшення чисельності зайнятих,

* збільшення фізичного обсягу капіталу;

2) інтенсивні фактори --

* технологічний прогрес,

* рівень освіти та професійної підготовки кадрів,

* економія за рахунок зростання масштабу виробництва,

* покращення розподілу ресурсів,

* законодавчі, інституційні та інші фактори.

За розрахунками Едварда Денісона із Брукінського інституту, зростання національного доходу США за даними 1929-1982 pp. приблизно наполовину було зумовлене впливом екстенсивних факторів і наполовину -- інтенсивних. Окрім цього, врахувавши, що реальний ВВП можна визначити як добуток затрат праці (чисельність зайнятих) на рівень продуктивності праці, і перегрупувавши у відповідності з цим зазначені фактори, Едвард Денісон показав, що основним чинником зростання доходу є підвищення продуктивності праці. Саме тому можна стверджувати, що всі фактори, які впливають на рівень продуктивності праці, найсуттєвіші з точки зору реального економічного зростання.

Є фактори, які стримують економічне зростання. До них належать обмеження з боку сукупного попиту (недостатній рівень сукупних витрат призводить до того, що дійсні темпи зростання відстають від потенційно можливих), соціально-політична атмосфера в країні, ресурсні та екологічні обмеження, державне втручання у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність щодо регулювання безпеки праці, охорони здоров'я працюючих та охорони довкілля тощо). До факторів, які негативно впливають на процес економічного зростання, належать злочини в царині господарської діяльності, недобросовісне ставлення до праці, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови (насамперед для сільськогосподарського виробництва), тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.

Чи суттєва різниця між темпами економічного зростання, скажімо, 3% та 4%? На перший погляд, ця відмінність здається досить незначною. А насправді? Припустімо, що існує дві країни з однаковим обсягом ВВП, проте різними темпами економічного зростання:

* країна б, де темп економічного зростання становить 4% на рік;

* країна в з темпом економічного зростання 3% на рік.

У відповідності із "правилом 70", ВВП країни б подвоїться за: 70/4 " 18 років, а ВВП країни в за: 70/3 = 24 роки.

Отже, збільшення темпів економічного зростання є досить важливим і незаперечним завданням. Для населення дуже бідної країни навіть півпроцентне зниження у темпах зростання може означати перехід від недоїдання до голодної смерті.

Економічне зростання має важливіше значення, ніж стабільність. Це пояснюється тим, що саме завдяки такому процесові з'являється більша можливість для вирішення соціально-економічних проблем як у межах держави, так і на міжнародному рівні, підвищується матеріальний добробут та рівень життя населення.

1.2 Загальна логіка і схема макроекономічної моделі зростання

Головною метою при розробці та дослідженні моделей економічного зростання є з'ясування і послідовне обґрунтування основних, найсуттєвіших факторів, які визначають процес удосконалення будь-якої економічної системи. Для досягнення цієї мети до моделі потрібно ввести цілу низку факторів, від яких залежить зростання потенційних можливостей економіки, дослідити їх з точки зору результативності, відкинути другорядні та вирізнити найголовніші (або один-єдиний основний фактор). Подібно до інших моделей, моделі зростання є абстрактним, спрощеним відображенням реального економічного процесу у вигляді рівнянь та графіків. Зрозуміло, що припущення та певні умови, за яких будується модель, спричиняють відхилення розв'язку моделі від реальної дійсності, проте це дає можливість проаналізувати окремі сторони й закономірності такого складного явища, як економічне зростання.

У загальному вигляді модель економічного зростання складається із системи п'яти рівнянь:

1) формула виробничої функції, якою передається обсяг потенційного випуску, тобто випуску продукції за умов повної зайнятості ресурсів. Цією функцією може бути, наприклад, функція Коба-Дугласа, у відповідності з якою випуск залежить від затрат праці L_t та капіталу К_t, причому змінна L_t, задається екзогенне, вона зростає з постійним темпом n;

2) основна макроекономічна тотожність Y=C_t+I_t показує, що вимірник випуску (доходу) У поділяється в теорії зростання на споживання С та інвестиції І; вимірники державних витрат G і чистого експорту NX окремо в таких моделях не вирізняються, а розподіляються на споживання та інвестиції держави й інших країн світу (тобто вводяться в компоненти С та І);

3) формула розрахунку динаміки обсягу капіталу з урахуванням інвестицій та амортизації основного капіталу (за умови нульового інвестиційного лагу) має вигляд:

K_t = K_t-1 + I_t -W_t,

де К_t - запас капіталу наприкінці періоду t;

I_t - інвестиції за весь період t;

W_t - амортизація капіталу за період t.

Наведена формула вказує на те, що кількість капіталу зростає на величину інвестицій та зменшується на величину амортизаційних відрахувань;

4) формула для розрахунку вибуття капіталу (амортизації) має вигляд:

W_t = д*K_t,

де д -- постійна (незмінна) норма амортизації, яка задається екзогенне. Отже, вважається, що вибуття капіталу є пропорційним до величини його запасу;

5) щодо інвестицій, то передбачається, що вони складають постійний процент від випуску I_t = s*Y_t, де s - норма інвестицій (частка інвестицій у сукупному продукті (доході). Норма інвестицій д збігається з нормою заощадження, оскільки сукупні заощадження S_t дорівнюють сукупним інвестиціям. Відповідно, Y_t=C_t+S_t = C_t+I_t

Таким чином, модель економічного зростання у загальному вигляді складається із системи п'яти наведених рівнянь, які містять сім змінних (Y, К, L, С, І, д, s), три із яких задаються екзогенне:

* затрати праці L (зростають із постійним темпом n);

* норма амортизації основного капіталу д;

* норма заощадження s (задається безпосередньо або ж у вигляді певних умов, наприклад, максимізація споживання).

Мета дослідників -- з'ясувати питання про те, як змінюються ендогенні змінні в моделі економічного зростання (Y, С та І) і який із чинників є визначальним фактором довгострокового економічного зростання.

Варто підкреслити, що моделювання економічної динаміки пов'язане з багатьма складнощами. Із всієї різноманітності факторів, які впливають на економічне зростання, до теоретичних моделей вдалося ввести лише три основні змінні:

1) робочу силу;

2) капітал;

3) технічний прогрес.

Ці фактори називаються факторами пропозиції. На жаль, фактори попиту (рівень державних витрат, експорт тощо) не розглядаються в теоретичних моделях зростання. Окрім цього, не всі фактори, які були розглянуті нами в попередньому параграфі, можна виміряти (оцінити) кількісно, а без такої оцінки їх неможливо ввести до моделі.

Саме ця однобокість і є головним недоліком найвідоміших теоретичних моделей зростання Харода-Домара і Роберта Солоу, які ми розглянемо далі.

1.3 Зростання за "золотим правилом"

Як уже зазначалося раніше, збільшуючи норму заощадження доходу, можна збільшувати постійний рівень капіталу, проте цей шлях дуже короткий. Суспільство існує для того, щоб споживати плоди економічного розвитку, а не виробляти продукцію лише заради продукції. Тому цілком зрозуміло, що виникає питання про такий сталий рівень запасу капіталу (k*), за якого рівень споживання в країні стає максимальним. Відповідь на це питання дає так зване "золоте правило" нагромадження.

Під "золотим правилом" нагромадження розуміють таку норму заощадження s, за якої встановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнем споживання.

Як можна дізнатися, чи відповідають показники економіки вимогам "золотого правила"? Для цього необхідно знайти умови максимального споживання.

Раніше було показано, що споживання визначається як різниця між виробництвом та інвестиціями, тобто с=y-і. Оскільки ми ведемо мову про рівноважний сталий стан економіки (k=k*), то замінимо значення у та і на їхні величини в умовах сталого рівня капіталооснащення:

Y=f(k*), a i=s-f(k*) = (д+n+g)*k*.

Звідси отримуємо формулу для визначення споживання на одиницю праці з постійною ефективністю в умовах рівноважного стану:

c* = f(k*)-(д+n+g)*k*.

Щоб визначити максимум функції споживання, потрібно взяти її похідну і прирівняти до нуля:

(с*)' = -0 => [f'(k*) - (д+n+g)] = 0

f'(k*) = д+n+g.

Враховуючи, що f''(k*) є швидкістю зростання виробничої функції у точці k* і називається граничним продуктом капіталу (МРК), рівноважний рівень споживання максимізується в тій точці, де виробнича функція і функція знецінення капіталу мають однаковий нахил:

MPK = д+n+g,

де МРК - кут нахилу виробничої функції в точці;

(д+n+g) -- кут нахилу функції знецінення запасу капіталооснащення праці внаслідок амортизації, збільшення чисельності населення і технологічних змін.

Ця умова зветься "золотим правилом нагромадження". Величина капіталооснащения k**, яка йому відповідає, називається капіталооснащенням за "золотим правилом", а норма заощадження s* -- нормою заощадження за "золотим правилом". Її можна взяти з рівняння (д+n+g)-k**=s*f(k**), яке є необхідною умовою рівноважного сталого стану економіки.

Рис. 1.3 ілюструє ситуацію "золотого правила" нагромадження. У точці k** дотична до графіка виробничої функції е паралельною до прямої (д+n+g)*k.. Це свідчить про те, що саме в цій точці максимізується рівень споживання. Адже, якщо початкова величина капіталооснащення k* менша за k**, то графік виробничої функції f(k) крутіший за графік функції (д+n+g)*k, виробництво зростає більшими темпами, ніж знецінюється капітал, і тому рівень споживання зростає. У цій ситуації доцільно збільшити норму заощадження до величини, яка відповідає "золотому правилу", і поступово економіка вийде на максимальний рівень споживання в розрахунку на душу населення с**. Якщо ж початковий рівень капіталооснащення k* перевищує k**, тo графік виробничої функції пологіший у порівнянні з графіком (д+n+g)*k, капітал знецінюється швидше, ніж зростає виробництво, і тому обсяги споживання скорочуються. В такій ситуації варто зменшити норму заощадження до рівня, який відповідає "золотому правилу", з тим щоб економіка поступово вийшла на рівень максимального споживання с**.

k** ^

Рис. 1.3 Визначення максимального обсягу споживання

Іншими словами, умови "золотого правила нагромадження" виконуються тоді, коли чистий граничний продукт капіталу (MPK-д) дорівнює темпові приросту обсягу виробленої продукції (n+g):

MPK-д = n+g.

Саме цю умову потрібно використовувати при з'ясуванні надлишку чи недостачі капіталу в порівнянні з рівноважним станом за "золотим правилом". Такий аналіз був запропонований Едмундом Фелпсом у 1961 році.

Перехід економіки до рівноважного сталого стану, який відповідає умовам "золотого правила", не простий. Чому?

Припустімо, що економіка вже досягла стану сталої рівноваги, який, проте, не відповідає "золотому правилу". А метою економічної політики є максимізація рівня споживання в країні. Політиків може цікавити питання про те, які ж зміни відбудуться із показниками доходу, споживання, інвестицій та капіталу, якщо в економіці розпочнеться перехід від одного рівноважного сталого стану до іншого?

Розглянемо наслідки двох можливих ситуацій.

Ситуація 1. Економіка починає розвиватися із запасом капіталу більшим, ніж того потребує "золоте правило" (тобто вона перебуває правіше від точки k**). У даному випадку рівень споживання менший від максимального за рахунок завищеної норми заощадження s. Потрібно проводити політику щодо зменшення норми заощадження з тим, щоб понизити сталий рівень капіталооснащення k* до рівня k**.

Рис. 1.4 Наслідки зменшення норми заощадження з метою максимізаціі рівня споживання

Політика зменшення норми заощадження до рівня, який відповідає умовам "золотого правила" , у момент часу t₀ відразу ж призводить до зростання споживання і скорочення інвестицій (рис. 1.5). Оскільки інвестиції зменшуються, то знецінення капіталу перевищуватиме їх, i<(д+n+g), і економіка виходить із рівноважного сталого стану. Для того щоб перейти до нового такого стану, який уже відповідатиме умовам "золотого правила", запас капіталу зменшується, і, як наслідок, скорочуються обсяги випуску, споживання та інвестицій.

Рівень споживання тепер вищий, незважаючи на те, що виробництво та інвестиції скротилися. Таким чином, коли запас капіталу k *>k**, то зменшення норми заощадження є справді корисною політикою, оскільки вона призводить до зростання споживання протягом усього перехідного періоду.

Ситуація 2. Економіка початкове має менший запас капіталу в порівнянні з k** -- у цьому випадку обсяг споживання менший від максимального за рахунок заниженої норми заощадження s. Потрібно її збільшити, з тим щоб досягнути точки, яка відповідає умовам "золотого правила".

Політика збільшення норми заощадження відразу ж призведе до скорочення споживання та зростання інвестицій (рис. 1.5). Оскільки інвестиції тепер перевищуватимуть показник знецінення капіталу, i>(д+n+g), то економіка виходить із сталого стану рівноваги, і запас капіталу починає зростати. Це відбуватиметься до тих пір, поки економіка не досягне нового рівноважного стану, який уже відповідатиме умовам "золотого правила". Під впливом збільшення запасу капіталу виробництво, споживання та інвестиції теж зростають.

Рис. 1.5 Наслідки збільшення норми заощадження з метою максимізації рівня споживання

Проте в цій ситуації виникає суперечність між рівнем, поточного та майбутнього споживання. Адже збільшення норми заощадження для досягнення нового сталого стану за "золотим правилом" відразу ж спричиняє скорочення обсягів споживання, з тим щоб підвищити їх у майбутньому. Отже, той політичний діяч, котрий піклується про добробут нинішнього покоління, може відмовитися від мети досягнення сталого стану за "золотим правилом". Той політик, який дбає про добробут усіх поколінь, дотримуватиметься "золотого правила": незважаючи на те, що нинішнє покоління споживатиме менше, у майбутньому всі виграють завдяки тому, що вибір було зроблено у відповідності з вимогами "золотого правила нагромадження".

Прийняття рішень у відповідності із "золотим правилом" е оптимальною стратегією. Ось, власне, чому це правило і зветься "золотим".

Недоліки моделі Солоу. Модель Солоу є доброю базою для початку аналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна і має певні недоліки:

1) норма заощадження s вважається постійною і задається екзогенне. Також екзогенне задані показники норми амортизації (д), темпу приросту населення (n) та темпу технологічного прогресу (g). Доцільнішим було б ендогенне формування значень цих параметрів у моделі, оскільки вони пов'язані з іншими її параметрами та змінними;

2) модель не врaховує багатьох обмежень економічного зростання: енергетичних, екологічних тощо;

3) модель не враховує деякі фактори зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витрати тощо);

4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівноваги економіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але для економічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді.

Незважаючи на всі ці недоліки, модель Солоу є безумовним кроком вперед у порівнянні з моделлю Харода-Домара в плані дослідження процесу економічного зростання (табл. 1.2).

Таблиця - 1.2 Порівняльна характеристика моделей економічного зростання

Основні передумови моделі	Модель Харода--Домара	Модель Солоу
виробнича функція	Леонтьєва	Коба--Дугласа
норма заміщення s	постійна	постійна
інвестиційний лаг	дорівнює 0	дорівнює 0
гранична продуктивність капіталу (МРК)	постійна	спадна
вибуття капіталу	не враховується (W=0)	враховується як W= д*k
затрати праці	не враховуються (вважається, що праця не є дефіцитним ресурсом)	містить опис трудових ресурсів і їхній вплив на темпи зміни обсягів випуску
технологічний прогрес	не враховується	описується
основні фактори зростання	накопичення капіталу	технологічний прогрес
темп приросту доходу	S*MPK	n+g

1.4 Метод розрахунку джерел економічного зростання (залишок Солоу)

Загальне зростання обсягів виробництва залежить від трьох факторів:

1) приросту капіталу (К);

2) приросту затрат праці (L);

3) вдосконалення технології .

Якщо з вимірюванням перших двох факторів виробництва (капітал і затрати праці) проблем не виникає, то як, за допомогою якого показника можна оцінити вклад технологічних змін у процес економічного зростання?

На це питання дав відповідь Р. Солоу, запропонувавши для вимірювання поточного рівня технології використовувати так званий загальний фактор продуктивності і позначати цей показник літерою А. Вважається, що виробництво зростає не лише тому, що зростає капітал або праця, а також завдяки зростанню загального фактора продуктивності. Коли загальний фактор продуктивності зростає на 1%, а обсяг затрат залишається незмінним, то обсяг виробництва зростає на 1%.

Ґрунтуючись на цьому припущенні, темпи приросту обсягу виробництва можна передати як:

ДY/Y = б* ДK/K - (1-б) * ДL/L + ДA/A

де: ДY/Y -- темп приросту обсягу виробництва;

ДК/К -- темп приросту затрат капіталу;

ДL/L -- темп приросту затрат праці;

a -- частка капіталу в доході;

(1-а) -- частка праці в доході;

ДА/A -- темп приросту загального фактора продуктивності.

Це рівняння є визначальним для розрахунку вкладу технологічного прогресу (ДА/A) в економічне зростання. Але, оскільки загальний фактор продуктивності не можна вирізнити безпосередньо, його вимірюють опосередковано -- як величину темпу економічного зростання після вирахування з неї вкладу в це зростання вхідних факторів -- капіталу та робочої сили

Саме тому компонент ДA/A називають "залишком Солоу". Сукупна продуктивність факторів може змінюватися під впливом багатьох причин: коли вдосконалюються методи організації виробництва, підвищується рівень освіти працюючих, або коли за вимогами державного регулювання фірми змушені витрачати капітал на охорону довкілля чи підвищення безпеки праці робітників. Іншими словами, загальний фактор продуктивності вбирає в себе все те, що змінює співвідношення між динамікою виробництва та динамікою затрат праці й капіталу.

1.5 Сучасна теорія економічного зростання

Вивченню та виправленню зазначених недоліків і обмежень моделі Солоу присвячена сучасна теорія економічного зростання, яка почала розвиватися на початку 70-х pp. і побудована на емпіричному аналізі факторів економічного зростання.

Одним з її напрямків є теорія ендогенного зростання, яка пов'язує процес зростання з усіма можливими якісними й кількісними факторами: ресурсними, інституційними, міжнародними тощо. Прикладами таких факторів є: частка робочої сили з початковою чи середньою освітою (характеристика якості трудових ресурсів), частка військових витрат у ВВП (характеристика структури розподілу ресурсів), середньодушове споживання алкоголю (як характеристика трудової та соціальної мотивації), кількість військових конфліктів (як характеристика суспільної та політичної стабільності) тощо. Такі моделі враховують інвестиції в людський капітал, наукові дослідження і дають змогу описати динаміку зміни технології, замість того щоб задавати її екзогенне. Проте формальний опис ендогенних моделей зростання є досить складним, і тому ми не розглядатимемо його.

При побудові таких моделей звичайно користуються лінійною регресією. За базу даних беруться перехресні вибірки для різних країн світу. Так, наприклад, Р. Левін і Д. Рене (1992) та Р. Баро і Й.-Х. Лі (1994) за результатами проведеного емпіричного дослідження вказують на такі фактори зростання (табл. 1.3):

Таблиця 1.3. - Фактори економічного зростання та їхній вплив на реальний ВВП

Фактори економічного зростання	Напрям впливу на темпи зростання реального ВВП
початковий рівень доходу на душу населення (чим нижчим він е, тим більше можливостей для зростання з використанням вже існуючих у світі технологій та форм організації виробництва)	-
середній темп приросту населення (коли темпи приросту населення дуже високі, то менша величина середнього доходу - на душу населення)	-
частка робочої сили, яка має середню та вищу освіту (характеризує якісний склад трудових ресурсів)	+
частка інвестицій у ВВП (тісний прямий кореляційний зв'язок)	+
очікувана середня тривалість життя людини (характеризує якісний склад трудових ресурсів)	+
частка державних витрат у ВВП (без витрат на оборону та освіту)	-
різні показники соціальної і політичної нестабільності (наприклад, кількість збройних конфліктів)	-
нерівність у розподілі доходів	-

У сучасних умовах теорія ендогенного зростання розвивається переважно емпірично. Існує нагальна потреба в розробці її міцної теоретичної бази із чіткими передумовами, структурою та висновками з метою побудови максимально повного та значущого набору факторів, які пояснюють процес економічного зростання.

економічний зростання неокласичний

РОЗДІЛ 2. ІМАНЕНТНА ОСОБЛИВІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Присутність нестабільності в ринковій економіці визначається наявністю внутрішнього механізму, що її викликає. Він визначається різновекторними коливаннями ділової активності, що зумовлено, з одного боку, невідповідністю, як зазначено в попередньому параграфі, між цінами з боку попиту і пропозиції протягом життєвого циклу нововведень.

А з іншого -- очікуваннями спаду (підйому), які самі можуть провокувати як безробіття, так і інфляцію, а також невідповідністю між запланованими інвестиціями та заощадженнями, що приводить до підвищення (зниження) процентних ставок і відбувається при зміні поведінки суб'єктів господарювання в напрямку зниження (підвищення) ділової активності.

Крім того, зростання заощаджень знижує попит в одному секторі і підвищує в іншому, що теж порушує збалансованість, отже, приводить до нестабільності. Коливання в рівнях заощаджень, які визначають обсяг фінансових ресурсів для капіталовкладень та відповідних нововведень, можуть мати безліч причин, у тому числі й малопередбачуваного характеру. Так, нестабільність підтримує присутність в економіці значної кількості ринків, що не є конкурентними, і внаслідок цього ціни не гнучкі, а за рахунок значної ролі профспілок та соціальних зобов'язань у тій чи іншій країні заробітна плата теж не має гнучкості.

Важливо також враховувати і відсутність стопроцентної можливості уряду впливати на стабілізацію ситуації за допомогою фіскальної та грошово-кредитної політики. Насамперед це може бути наслідком запізнень в ідентифікації змін, що відбуваються, а також у зв'язку із втратою останнім часом можливостей боротьби зі спадами через глобалізацію економічного життя, коли уряди окремих, навіть високорозвинених у ринковому відношенні економік не можуть впливати на це, тому що і глобальні чинники не підпорядковані діяльності уряду, а внутрішні проблеми економіки при цьому стають другорядними.

Фінансова залежність економік окремих держав від напрямки і розміру міжнародних потоків капіталу змушує уряди, щоб не сприяти відтоку капіталу з країн, йти проти внутрішніх інтересів, коли, наприклад, замість необхідного зниження процентної ставки для нівелювання циклічного спаду, вони, навпаки, змушені її підвищувати.

Існує й обмежена можливість фірм щодо зниження рівня заробітної плати, навіть в умовах спаду ділової активності, оскільки її рівень контролюється рішеннями щодо мінімальної заробітної плати та утримання відповідних тарифів згідно з національним законодавством та вимогами профспілок.

Підтримка рівнів цін на сільськогосподарську продукцію та підтримка сільськогосподарських товаровиробників зумовлюють рівень, що утримує ціни на відповідні ресурси в економіці.

Домінуючий ефект глобалізації економіки призвів до обмежень впливу на економіку окремої країни в період спаду дійової активності. Винятком можуть бути хіба-що "локомотиви змін" (США, об'єднана Європа). З іншого боку, існує внутрішня обмеженість можливостей ринку до прискореного пристосування цін на продукцію і ресурси -- як через соціальні проблеми, так і відсутність вільної конкуренції. Ці фактори також іманентне притаманні економічній системі, через це ціни можуть досить довго не змінюватися, хоча внаслідок глибоких технологічних перетворень відбувається реальна адаптація цін до нових умов і може мати місце їхнє зниження. Рух цін має дискретний, а не неперервний характер. При цьому дискретність у зміні цін, а не їх неперервність є, по суті, єдиною можливістю для підтримки економічної діяльності за умови укладання договору на певний період, оскільки без дискретності, а точніше без їх жорсткості на певний період неможливе збереження досягнутого рівня виробництва і завдяки цьому здійснення адаптації до нових умов. У результаті можна констатувати:

-- відповідно до кейнсіанського підходу у визначенні причин нестабільності в економіці і можливостей (методів) їх стабілізації на сучасному рівні економічного, соціального і технологічного розвитку існують умови для постійного відновлення кризових явищ в економіці. Це означає, що економіці дійсно іманентна нестабільність;

-- згідно з монетариським підходом до визначення нестабільності, характерним є те, що вона може періодично відтворюватися.

У підсумку можна стверджувати, що у випадку, коли в економіці відбулася зміна домінуючих умов стабільності на домінуючі нестабільні, коли мають бути часті спади і короткі підйоми, завдання полягає в поєднанні нестабільності з економічним зростанням.

Для того, щоб глибше з'ясувати, що відбувається в такому випадку в економіці, продовжимо далі теоретичний аналіз варіювання цін і висловимо зауваження щодо можливостей досягнення рівноваги.

Згідно з традиційним визначенням, сукупний попит -- це модель, представлена на графіку у вигляді кривої, котра показує різноманітні обсяги товарів та послуг, тобто реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, підприємства та уряд готові купити за будь-якого можливого рівня цін. Проте крива сукупного попиту відображає не просто функцію попиту, як, наприклад, на стандартному графіку, де кожному значенню Q відповідає одне значення Р.

Наприклад, покупець якого-небудь товару згоден придбати його в кількості q, не тільки за ціною р, як це видно на графіку. Очевидно, що покупця задовольнить і будь-яка інша ціна, яка не перевищує величини р. Отже, величина р, котра відповідає q згідно з функцією попиту, є граничною величиною деякої множини цін. Сам же графік попиту відіграє роль верхньої межі множини цінових уподобань покупця, які відповідають заштрихованій частині (рис. 2.1).

Цей же принцип можна застосувати і щодо кривої пропозиції, котра є нижньою межею множини цінових уподобань продавця (рис. 2.2).

Збіг графіків попиту і пропозиції демонструє не тільки оптимальну комбінацію, яка відповідає точці рівноваги. На рис. 2.3 показано перетин цінових уподобань виробників з множиною цінових уподобань покупців.

Як видно з рис. 2.3, є множини S₁ і D₁ в яких цінові уподобання виробників і покупців взагалі не можуть збігатися або бути суперечливими. Ступінь такої розбіжності (розміри вказаних множин) збільшується в міру віддалення від рівноважного рівня цін.

Це свідчить про те, що впливаючи на економіку з боку попиту, чи з боку пропозиції, чи одночасно з обох, ми можемо області інтересів, що не збігаються, і розширювати, і звужувати, отже -- змінювати ситуацію щодо рівня збалансованості економіки.

Результуюча множина представлена у двічі заштрихованій області, вона відображає фактичну наявну варіацію в цінах (точка Р₀, Q₀ на рис. 2.3 -- оптимальна комбінація).

Рис. 2.1 Графічна інтерпретація цінових уподобань покупця

Рис. 2.2 Графічна інтерпретація цінових уподобань продавця

Рис. 2.3 Графічна інтерпретація ступеня збігу (розбіжностей) цінових уподобань покупців і продавців

Із зазначеного вище випливає, що в реальному житті діє частотний розподіл цін. При цьому більш еластичний характер попиту і пропозиції означає і меншу варіативність у цінах; менша еластичність (попиту й пропозиції) означає більшу варіативність цін (див. рис. 2.4), а значить більш складний і значно довший у часі період досягнення рівноваги.

У разі зовсім нееластичного попиту і пропозиції варіативність цін прагне до максимального значення (див. рис. 2.5), отже економіка може на цьому шляху мати схильність до дестабілізації і при цьому економічне зростання не є безперечним.

Якщо розглядати частотний розподіл цін на макрорівні, то доцільно скористатися показником норми прибутку (рентабельності), оскільки саме він визначає стратегію поведінки фірм. У зв'язку з цим залежність, що відображається, наприклад графіком пропозиції, буде в змістовному плані точнішою, якщо розглядається зв'язок не між рівнями виробництва і цін, а між рівнями виробництва й прибутковості. Зростання цін не може однозначно спонукати виробника до нарощення виробництва, якщо при цьому тією ж, або значнішою мірою зросли ціни на використовувані ресурси. Виробників цікавить не просто зростання цін на їх продукцію, а те, як воно відбивається на співвідношенні доходів та витрат, тобто на показнику прибутковості. У зв'язку з цим, подаючи графічну інтерпретацію сукупної пропозиції і, відповідно, сукупного попиту, ми будемо надалі, як правило, оперувати саме показником прибутковості, а не ціни, як це було зроблено до цього.

З огляду на зазначене вище можемо стверджувати: характер варіації фактично діючих цін (рентабельності) в економіці дає уявлення про ступінь рівноваги системи. Так, за умов, близьких до рівноваги, коефіцієнт варіації рентабельності має бути мінімальним, тобто відхилення показника норми прибутку для окремих галузей (секторів) від середньої по економіці -- незначне. При цьому слід пам'ятати про тенденцію норми прибутку до зниження. Цей висновок характерний і для класичної концепції рівноваги, згідно з якою за умов рівноваги (стаціонарного стану) встановлюється єдина для всіх ринків (галузей) норма прибутку.

Рис. 2.4 (а, б). Графічна інтерпретація залежності розподілу цін від характеру еластичності попиту і пропозиції

Рис. 2.5 Графічна інтерпретація частотного розподілу цін у разі зовсім нееластичного попиту і пропозиції

Коливання попиту і, таким чином, норми прибутку в окремих галузях зумовлюють динамічний стан, що проявляється в переміщенні ресурсів між галузями з тим, щоб у кінцевому підсумку досягти стійкого стану в економіці. Проте це -- ідеальний варіант, в економіці завжди виникають збурення найрізноманітнішого характеру.

Через такі збурення збільшується нерівноваженість, а це приводить до зміщення кривих сукупної пропозиції і попиту до менш еластичного стану. Крайній випадок -- ситуація чистої нерівноваги: коефіцієнт варіації різко збільшується. Це видно, наприклад, на рис. 2.4, де заштриховані множини значно відрізняються, а на рис. 2.5 показана графічна інтерпретація частотного розподілу цін у разі зовсім нееластичного попиту і пропозиції. Фактор еластичності, який є визначальним за зміни співвідношень між попитом і пропозицією, тісно пов'язаний із часовим фактором: реакція на ситуацію, що змінилася (коливання цін, попиту, зміна очікувань, інформованість та ін.), вимагає певного часу для адаптації.

Чим менше необхідний для адаптації проміжок часу, тим еластичніша, тобто гнучкіша система. Однак це не завжди спостерігається на ділі, бо різноманітні невизначеності продовжують в часі процес пристосування, а це приводить до тривалих спадів в економіці. Графічно це інтерпретується тим, що відповідні графіки можуть займати як еластичне, так і нееластичне положення. Ситуація кризи як нерівноважний стан в економіці має характеризуватися нерівноважним положенням кривих попиту і пропозиції (відповідні графіки не перетинаються). За такого стану справ відповідні коефіцієнт варіації рентабельності, розраховані для періодів кризи, мають перевищувати відповідні показники, розраховані для періодів пожвавлення та підйому. Наприклад, коефіцієнти варіації прибутковості, розраховані на прикладі США по 4-х секторах (промисловість; торгівля; фінанси, страхування, нерухомість; послуги), дорівнюють відповідно: для 1967р. -- 19,2%; 1974 p. -- 37,4 %; 1977 p. -- 24,5 %; 1981 p. -- 24,7 %; 1990 p. -- 35,6 %; 1993р. -- 32,1 %, при цьому 1974, 1981, 1990рр. були кризовими, а 1993 p. перший рік підйому після спаду.

Розглядаючи частотний розподіл цін і прибутковості в ситуації нерівноважного положення графіків попиту і пропозиції, помічаємо, що до нього потрапляють як дуже великі значення, так і дуже малі, у тому числі від'ємні значення (рис. 2.6).

Рис. 2.6 Графічна інтерпретація нееквівалентного міжгалузевого обміну

Така ситуація свідчить про розбалансованість економіки, нееквівалентний характер міжгалузевого (міжсекторального) обміну (сектор 3 на рис. 2.6 характеризується збитковістю, тоді як сектор 1 -- надприбутковістю).

Так, наприклад, К.А.Багриновський і В.С.Прокопова зазначають, що в економіці Росії саме в 1990-1993 pp., тобто в період кризи, порівняно з 1984-1989 pp. посилилася нееквівалентність обміну між основними галузевими комплексами . Дослідження цих же процесів в Україні також вказують на ці явища.

Зрозуміло, що лінія попиту є верхньою, а графік пропозиції-- нижньою межею множини допустимих рішень. Іншими словами, характер попиту визначає верхню межу рівнів цін (рентабельності), а характер пропозиції -- нижню. Цілком зрозуміло, що із збільшенням нееластичності пропозиції нижня межа множини (цін) опускається (рис. 2.7).

У ситуації абсолютно нееластичної пропозиції нижня межа фактично зникає, тобто зникають обмеження в падінні прибутковості: до множини потрапляють малі та від'ємні значення.

Це також означає, що із збільшенням нееластичності пропозиції в економіці (галузі) збільшується частка малоефективних, нерентабельних економічних структур (підприємств) (табл. 1.1), що дестабілізує економіку та одночасно створює нові животворні економічні структури.

Саме збіг таких тенденцій у дійсності з теоретичним аналізом результатів дає підстави стверджувати: в перехідній економіці України в даний час спостерігається криза пропозиції. Вирішення цього багато в чому пов'язано з подоланням вихідних і вхідних бар'єрів.



а) абсолютно еластична пропозиція

б) відносно еластична пропозиція

в) абсолютно несла стична пропозиція

Рис. 2.7 Графічна інтерпретація залежності характеру еластичності пропозиції і вихідних бар'єрів

Вихідні бар'єри -- це економічні, соціальні, стратегічні й психологічні фактори, котрі змушують фірми функціонувати, хоча вони можуть мати незначну і навіть від'ємну віддачу, тобто працювати на збиток. Таким чином, саме наявність вихідних бар'єрів є фактором присутності в галузі (економіці в цілому) підприємств, які є неконкурентоспроможними. У цьому разі розташування графіка сукупної пропозиції інтерпретує присутність (відсутність) і характер вихідних бар'єрів.

Аналогічно графік попиту визначає присутність (відсутність) вхідних бар'єрів. Присутність високих вхідних бар'єрів пов'язана з можливістю високих рівнів цін (рентабельності). У ситуації абсолютно нееластичного попиту стирається верхня межа (обмеження) прибутковості: виникає можливість збільшувати рівень цін. Саме з високими прибутками пов'язують монопольне становище (фірми), а значить -- з діючими високими вхідними бар'єрами (рис. 2.8).

Показник	1988	1989	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Уся промисловість	19,2	19,0	16,8	21,1	30,3	35,6	24,7	16,6	8,9	5,7	6,3	9,1
Електроенергетика	22,8	21,4	20,5	12,0	27,5	17,5	13,5	9,9	12,9	12,4	16,5	14,1
Паливна промисловість	15,7	13,4	8,7	24,6	22,3	23,9	26,7	20,4	18,3	12,8	17,6	22,8
Вугільна	14,8	14,0	7,5	-	17,3	5,2	19.3	7,4	7,2	-2,0	-1,1	2,1
Чорна металургія	16,0	15,5	12,6	19,5	37,1	46,1	22,2	13,0	2,3	0,1	-0,4	6,4
Кольорова металургія	34,3	32,6	28,4	-	11,7	48,3	22,8	20,8	3,6	-1,6	2,9	10,8
Машинобудування і металообробка	24,9	24,9	22,8	23,7	32,6	58,9	36,4	24,3	10,4	4,9	5,1	7,5
Хімічна та нафтохімічна промисловість	21,2	19,9	16,6	26,9	54,0	37,9	27,9	19,5	7,4	-1,2	-3,8	4,3
Лісова, деревообробна, целюлозно-паперова промисловість	27,7	27,5	26,7	27,5	27,8	50,1	31,8	18,7	7,7	3,4	2,7	6,6
Промисловість будматеріалів	20,2	24,0	12,7	21,5	22,4	34,4	26,3	15,4	3,7	1,4	-1,5	0,8
Легка промисловість	19,2	19,4	21,1	28,8	26,2	49,9	32,9	17,5	1,6	-4.3	-4,2	1,9
Харчова промисловість	12,4	14,9	11,0	15,2	25,3	31,4	25,4	22,6	12,2	7,4	6,8	7,3
Інші галузі промисловості	-	-	-	29,2	30,2	15,7	6,1	15,9	10,9	-	-	-
Сільське госп-во	-	-	-	-	94,9	89,7	50,4	13,9	8,1	-5,8	-26,9	-20,2
Транспорт і зв'язок	--	------	-	-	9,0	38,2	33.2	54.9	59,0	18	27,6	15,7
Будівництво	-	-	-	-	22,2	37,2	34,6	20.9	10,5	5,6	7,6	5,0

Дані статистичних збірників "Фінанси України" за відповідні роки.

а) абсолютно еластичний попит

б) відносно еластичний попит

в) абсолютно нееластичний попит

Рис. 2.8. Графічна інтерпретація залежності характеру еластичності попиту і вхідних бар'єрів

Отже, за характером вхідних і вихідних бар'єрів можна судиш про ступінь еластичності попиту і пропозиції: чим вищі вхідні 6ар\ри, тим менша еластичність попиту; і навпаки.

Аналіз вхідних і вихідних бар'єрів може допомогти у визначенні графіків сукупного попиту і пропозиції, які характеризували економіку колишнього СРСР. У плановій економіці в цілому не було правил виходу підприємств із галузі, тобто природним шляхом вони не банкрутували. Це пов'язане з тим, що держава не дозволяла підприємствам розоритися і підтримувала за допомогою субсидій навіть найнеефективніші господарські одиниці. Якщо прийняти тезу щодо "невмирання" фірм за умов планової економіки, то ми одержуємо ситуацію високих вихідних бар'єрів, що засвідчує нееластичність графіка пропозиції, або ж від'ємну еластичність пропозиції, про що вже зазначалося.

У цілому головними джерелами вихідних бар'єрів є такі:

-- спеціалізовані активи, тобто активи, тісно пов'язані з певним видом діяльності чи з місцем розташування; вони характеризуються незначною ліквідною вартістю або значними витратами на переміщення або конверсію;

-- психологічні бар'єри: небажання керівного складу приймати економічно обґрунтовані рішення щодо виходу внаслідок психологічних факторів;

-- законодавчі обмеження з нормативною забороною на вихід можуть бути викликані, наприклад, бажанням протидіяти можливому зростанню безробіття тощо .

Можна виділити також інформаційні бар'єри, тісно пов'язані з переліченими. Наприклад, недосконала інформація ускладнює процес пошуку покупця активів (ліквідних), що позначається на зниженні їхньої вартості. Інформаційні бар'єри можуть породжувати і психологічні -- невміння діяти економічно доцільно внаслідок незнання "правил гри" ринку. Останній бар'єр можна розглядати як особливо показовий для планової економіки, а також, що особливо важливо, -- для перехідної. Раніше вже зазначалося про обмежену здатність централізовано керованої економіки переробляти інформацію.

Вихідні бар'єри в економіці того часу пов'язані зі специфічною державною політикою, що надає їм інституційного характеру. Інституційні бар'єри стійкіші, ніж, скажімо, економічні. Це визначає нееластичність положення середньострокового графіка пропозиції, який має від'ємний нахил, як і графік попиту, і це збігається, на нашу думку, з ситуацією в економіці перехідного типу.

Для обґрунтування цього твердження нижче визначено розташування ліній сукупного попиту і пропозиції, які характеризували ще економіку колишнього СРСР, оскільки саме цей тип економіки перебуває тепер у стадії перехідної. Емпіричний аналіз частотного розподілу рентабельності в економіці колишнього СРСР зустрічає певні труднощі внаслідок обмеженості показника сукупного продукту, використовуваного в радянській статистиці, але навіть існуюча оцінка особливостей варіації рентабельності за галузями радянської економіки виявляє значну питому вагу збиткових секторів, особливо з урахуванням так званих безоплатних послуг (охорона здоров'я, освіта та ін.). В такому разі припустимо, що розподіл цін (прибутковості) мав асиметричний характер (рис. 2.9).

Рис. 2.9. Графічна інтерпретація сукупного попиту і сукупної пропозиції в економіці колишнього СРСР (асиметричний тип макроекономічної рівноваги)

Разом з тим можна стверджувати, що існують два варіанти асиметричної рівноваги (рис. 2.10).

Рис. 2.10 Модель павутини у випадку однобічного нахилу графіків попиту та пропозиції

У першому (рис. 2.10, а) графік сукупної пропозиції AS розташований нижче графіка сукупного попиту AD, тобто кут SPO менший за кут DPO. Інший варіант (рис. 2.10, б) -- це коли графік сукупної пропозиції AS розташований вище графіка сукупного попиту AD, тобто кут нахилу SPO більший за DPO. Істотна відмінність цих двох варіантів полягає в тому, що один із них відображає ситуацію стійкої, а інший -- нестійкої рівноваги.

Щодо визначення того, яка саме ситуація означає стійку, а яка -- нестійку рівновагу, оцінки різних економістів не збігаються. Так, згідно з моделлю Л.Вальраса, ситуація стійкої рівноваги спостерігається в разі, коли графік попиту нахилений до осі ОР в меншій мірі, ніж графік пропозиції (див. рис. 2.10, а), у той час як в іншому випадку (див. рис. 2.10, б) маємо ситуацію нестійкої рівноваги. Іншої думки дотримувався А. Маршалл: згідно з нею ситуацію стійкої рівноваги відображено на рис. 2.10, б, а нестійкої на рис. 2.10, а. Р. Аллен, демонструючи павутиноподібну модель, підтримував позицію Л. Вальраса, тобто ситуацію стійкої рівноваги маємо у першому (рис. 2.10, а), а нестійкої рівноваги -- у другому випадку (рис. 2.10, б). Дійсно, застосувавши вже згадувану раніше модель павутини, отримуємо ситуацію стійкої рівноваги, коли кут SPO є меншим за кут DPO, і ситуацію нестійкої рівноваги у разі, коли кут SPO є більшим за кут DPO (рис. 2.10).

Ми є прихильниками позиції Л. Вальраса та А. Аллена, аргументуючи це міркуваннями щодо певних ринкових законів поведінки цін.

Так, зростання пропозиції за інших рівних умов (незмінного попиту) має призводити до зменшення рівноважного рівня цін. Відповідно зменшення пропозиції за інших рівних умов приводить до зростання рівноважного рівня цін. Таке правило можна застосувати і у відношенні до коливань попиту за незмінної пропозиції: зростання попиту має призводити до зростання цін і навпаки. На рис. 2.11, а видно, що це правило виконується, коли кут в > а, і не виконується, коли в < б. З такої точки зору ситуацію, представлену на рис. 2.11, б, можна охарактеризувати як нестійку рівновагу.

Однак закономірності, представлені на рис. 2.11, а, описують раціональну поведінку, характерну для агентів ринкової економіки. З іншого боку, згідно з логікою павутиноподібної моделі (див. рис. 2.10), досягнення рівноваги у випадку 2.10, а передбачає відносно еластичний характер пропозиції, що суперечить асиметричному типу рівноваги. Тобто такий тип рівноваги (див. рис. 2.10, а) характеризує, на нашу думку, інституційну нестійкість. Щодо макроекономічної рівноваги колишнього СРСР ми припускаємо, що вона скоріше відповідала ситуації, відображеній на рис. 2.10, б та 2.11, б. У разі централізовано керованої економіки така ситуація означає, на нашу думку, саме стійку рівновагу, оскільки рівновага туг досягається завдяки нееластичному характеру як попиту, так і пропозиції. Відносно нееластичне положення графіка попиту, якщо виходити з попереднього аналізу, має свідчити про високі вхідні бар'єри, що цілком узгоджується з випадком високого рівня монополізму радянської економіки.