З позицій окремої особи безробіття є повним тоді, коли людина зовсім не має роботи і відповідно - доходів.

Міжнародна методологія, прийнята Міжнародною організацією праці, припускає можливість при повному безробітті випадкових заробітків. Якщо ж тривалість робочого періоду скорочена (за рахунок скорочення робочого дня або робочого тижня), йдеться про часткове безробіття. Звертаючись до міжнародної методології, необхідно підкреслити, що визначення часткового безробіття принципово не припускає його тотожності із сезонною зайнятістю. Сезонність притаманна численним виробництвам та галузям економіки, насамперед тим, що так чи інакше пов'язані із сільським господарством, риболовством, мисливством, будівництвом. У цьому відношенні рекомендації МОП є цілком категоричними: сезонна зайнятість не має жодного відношення до часткового безробіття. Хоча чисто статистичне вимірювання тривалості річного фонду робочого часу і його відповідності до прийнятих у країні стандартів (тобто визначення повноти зайнятості і відповідно діагностика можливого часткового безробіття) не викликає жодних труднощів.

Проблема визначення часткового безробіття має не лише академічне, а й суто практичне значення, оскільки більшість країн світу в межах програм підтримки доходів безробітних передбачає певну компенсацію втрат від часткового безробіття. Принципи визначення компенсацій такі самі, як і у випадку повного безробіття.

3. Диференціація безробіття за ознакою реєстрації

Оскільки не всі безробітні схильні до реєстрації, безробіття як таке складається з двох компонентів: зареєстрованого

і такого, що не реєструється державними структурами. Проте причини наявності незареєстрованого безробіття є різними. Досить жорсткі критерії надання допомоги, її низькі розміри, затримки з її виплатою, непрестижність роботи, яку пропонують служби зайнятості, та низький рівень її оплати часто призводять до того, що значна частина населення, передусім чоловіки, відмовляються від реєстрації, шукаючи роботу самостійно, часто в незареєстрованому секторі.

Саме така ситуація спостерігалася в Україні протягом першої половини 90-х років XX ст. - низький рівень зареєстрованого безробіття, який був у кілька разів нижчим за визначений згідно з методологією Міжнародної організації праці, домінування у складі зареєстрованих жінок і осіб передпенсійного віку. Тільки у 1999 р. зареєстроване безробіття в Україні почало наближатися до того, що фіксується за методологією МОП.

Водночас поширення вимушеної неповної зайнятості у формах довготривалих адміністративних відпусток (повністю або частково неоплачуваних) та скороченого робочого дня (тижня), невиплати заробітної плати за вже виконану роботу формують приховане безробіття, яке спостерігається в більшості країн СНД (на перших етапах перехідного періоду і у Балтійських країнах) і абсолютно не притаманне країнам з розвиненою ринковою економікою.

Отже, безробіття під час перехідного процесу існує у трьох формах: зареєстрованій, незареєстрованій і прихованій.

Інформація щодо зареєстрованого безробіття наводиться в статистичній звітності служб зайнятості (в Україні - Державного центру зайнятості). Дані щодо незареєстрованого безробіття можна отримати шляхом зіставлення інформації щодо масштабів безробіття, визначеного за методологією МОП, серед населення працездатного віку і масштабів зареєстрованого безробіття. Необхідність вилучення безробітних непрацездатного віку пов'язана з тим, що статус безробітного в службах зайнятості відповідно до українського законодавства може отри мати лише особа працездатного віку.

У грудні 1999 р. з 2879,1 тис. безробітних працездатного віку, визначено за методологією МОП (яка враховує за реєстровану і незареєстровану форму) тільки 1315,9 тис. осіб були зареєстровані в службі зайнятості. Таким чином частка зареєстрованих безробітних становила 45,7%, у тому числі жінок -60,2%, чоловіків - 33,2%.

Приховане безробіття існує у двох формах: працюючі в умовах неповно зайнятості з ініціативи адміністрації працюючі, які не отримують заробітне плати. Масштаби прихованого безробіття, пов'язаного з вимушеною неповною зайнятістю, визначаються за формулою

де Uн - чисельність осіб, які є приховано безробітними; Е - чисельність зайнятих; Е_F - чисельність працюючих в еквіваленті повної зайнятості.

Остання складова (Е_F) розраховується і публікується Держкомстатом України. Методика розрахунку ґрунтується на врахуванні тривалості фактично відпрацьованого часу:

де T_R - фактично відпрацьований фонд робочого часу; T_N - нормативний фонд робочого часу населення.

Таким чином, чисельність осіб, що фактично перебували в стані прихованого безробіття (з урахуванням тривалості робочого періоду), становила в 1999 р. 1669,4 тис.

Визначення частини прихованого безробіття, пов'язаного із заборгованістю із зарплати, потребує спеціальних розрахунків, які ґрунтуються на чисельності осіб, яким своєчасно не виплачується зарплата, та тривалості затримки.

Отже, основну частку безробіття в Україні становить прихована форма.

4. Співвідношення динаміки ВВП і безробіття в Україні

Спробу визначити кількісний зв'язок руху безробіття та відхилення фактично виробленого внутрішнього валового продукту від потенційного в 60-х роках XX ст. здійснив американський учений А. Оукен. Він сформулював закон, згідно з яким щорічний приріст реального ВВП приблизно на рівні 3% утримує чисельність безробітних на постійному рівні. Відбувається це завдяки збільшенню сукупної пропозиції робочої сили, нагромадженню капіталу та науково-технічному прогресу. Зміна рівня безробіття на 1% відповідає зміні ВВП на 2%. Отже, певну частину ВВП необхідно спрямовувати на створення нових робочих місць і компенсацію технологічного безробіття; конкретні параметри цієї частини ВВП визначаються динамікою робочої сили та продуктивності праці, але зазвичай вони становлять приблизно 3%.

Таблиця 2. - Співвідношення темпів приросту ВВП та рівня безробіття, % до попереднього року

де та - обсяги ВВП у поточному та базисному періодах;

та - рівні безробіття відповідно у поточному та базисному періодах.

Виходячи з наведеної формули Оукена, для зниження безробіття протягом року з нинішніх 11% до нормальних для України 4% необхідне зростання ВВП приблизно на 17%. Якщо на вирішення такого завдання передбачається чотири роки - ставиться за мету зниження безробіття протягом перших трьох років на 2% на рік, а протягом останнього року - на 1%, то необхідно забезпечити щорічне зростання ВВП на 7% протягом перших трьох років і на 5% - протягом четвертого року, тобто всього за чотири роки ВВП має збільшитись на 28,6% . Утримування фактично існуючого рівня безробіття потребує щорічного зростання ВВП на 3%.

Фахівці Світового банку за результатами аналізу тенденцій ВВП та безробіття в країнах перехідної економіки дійшли висновку, що для цього регіону співвідношення має дещо інший вигляд:

Однак проблема України полягає не стільки у відкритому, скільки у прихованому безробітті. Згідно з різноманітними опитуваннями керівників підприємств, переважна їх більшість могла б виробляти такий самий обсяг продукцій, обходячись значно меншою чисельністю працюючих. До того ж, принаймні протягом перших років перехідного періоду вивільнення робочої сили майже ніколи не відбувалося:

зайвих працівників переводили на скорочений робочий режим, відправляли в адміністративні відпустки, але не звільняли з підприємств. Відповідно стрімкі темпи падіння ВВП протягом першої половини 90-х років XX ст. супроводжувались надзвичайно повільним зростанням безробіття (як зареєстрованого, так і визначеного за методологією МОП). У другій половині 90-х років спостерігався зворотний ефект:

темпи зростання безробіття значно випереджали темпи скорочення ВВП. І тільки в 1999-2000 рр. співвідношення динаміки ВВП та безробіття почало хоча б приблизно відповідати теоретично обґрунтованим розрахункам (таблиця 3).

Зростання цін в Україні набуло високих темпів і тривало неупинно майже 10 років, тобто має всі ознаки класичної інфляції, про що свідчать дані, наведені в табл. 2.1.

Таблиця 3 - Розвиток інфляційного процесу в Україні в 1991-1999 pp.

З наведених даних видно, що в 1992-1993 pp. інфляція в Україні досягла гіпервисокого рівня (2100,0% та 10256,0% відповідно), що є найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в Україні. Такої високої інфляції не зазнавала жодна з країн за мирних умов. Так, у Росії в перші роки перехідного періоду найвищою інфляція була в 1992 p. - 2609,0%, що майже в 4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 p. У Білорусі найвища інфляція в цей період була в 1994 p. - 2321%, що в 4,4 разу нижче, ніж в Україні в 1993 p. Серед країн далекого зарубіжжя сучасними «чемпіонами» з інфляції вважаються Аргентина, Перу, Заїр та ін. Проте жодна з них поки що не перевищила «рекорд» України 1993 p. Аргентина найвищу інфляцію мала в 1989 p. - 3389,6%, Перу в 1990 p. - 7481,6%, Заїр у 1992 p. - 3860%.

Таку надто високу гіперінфляцію в Україні в 1991-1993pp. можна пояснити двома групами причин:

1) обвалом «інфляційного навісу», одержаного Україною в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991-1992 pp., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в 1991-1992 pp. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса. Цей розрив був спровокований не тільки прямою трансформацією вимушених заощаджень у платоспроможний попит, а й генеруванням цією трансформацією інфляційних очікувань та прискоренням швидкості грошей, особливо в 1992 p., коли одержані доходи в основному негайно витрачалися і купувалися товари не стільки для поточного споживання, скільки для зберігання, у тому числі для майбутнього перепродажу.

2) надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили уряд та Центральний банк України. Досить сказати, що в 1991 p. дефіцит державного бюджету становив 14% від ВВП, у 1992 p. він зріс у двічі і становив 29% від ВВП. Органи монетарної політики, насамперед НБУ, без особливого супротиву монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого кредитування бюджетних потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті роки були для нього ще недоступними. Піти ж на скорочення бюджетних витрат заради оздоровлення грошей у владних структур не вистачило ні політичної волі, ні глибокого розуміння серйозної загрози майбутньому України від гіпервисокої інфляції. Більше того, Уряд, Президент та Верховна Рада поперемінно приймали протягом 1992-1993 pp. додаткові рішення щодо істотного підвищення цін та проведення непланових фінансових витрат, мотивуючи їх гострою економічною чи соціальною необхідністю. Пов'язані з цим додаткові потреби в грошах догідливе задовольнялися НБУ за рахунок нарощування емісії грошей (у формі так званої кредитної емісії).

Висновок

Безробіття є неминучим супутником ринкової економічної системи і навіть за умов ідеального управління воно не може бути ліквідоване. Метою і критерієм ефективності управління економікою та ринком праці, зокрема, є відповідність рівня безробіття природній нормі. Прагнення утримувати безробіття на нижчому, ніж природна норма, рівні загрожує інфляцією та зниженням ефективності економіки.

Безробіття існує у двох формах - природному (фрикційне та інституційне) і вимушеному (технологічне, структурне та регіональне). Якщо природне безробіття зазвичай не супроводжується різкими негативними соціальними наслідками, то вимушене - особливо така гостра його форма, як регіональна - загрожує формуванням критичного рівня і неминучою соціальною кризою.

В Україні безробіття виникло водночас з процесом переходу до ринкової економічної системи, причому домінуючою є прихована його форма. Існують помітні розбіжності між зареєстрованим безробіттям і визначеним за методологією МОП. Це стосується і масштабів, і структури безробіття. Вкрай негативними ознаками є постійне збільшення тривалості безробіття і зростання у складі безробітних чисельності осіб, які не мають роботи тривалий період.

Політика обмеження попиту зачіпає не тільки сфери споживчого ринку, а й інвестиційний попит. Гальмуються як процеси інвестування розширеного відтворення, так і реноваційні процеси. Технологічний розрив поглиблюється за рахунок подальшого старіння виробничого апарату, а отже, ростуть і витрати. В результаті накопичується потенціал інфляції витрат. Він може перерости в інфляцію попиту за умов масштабного грошового покриття або скорочення виробництва, яке відбувається через відсутність збуту продукції або бартерного обміну, ціни якого значно відрізняються від цін товарно-грошового обміну. В таких умовах інфляція є повзучою, а потенціал інфляції витрат нагромаджується. Ситуація погіршується ще й через те, що на конкурентоспроможні виробництва в цей період перекладаються витрати тих, що зупинилися, але їх не закривають, оскільки Уряд намагається утримати їх в робочому стані, щоб хоч якось стримати очікуване безробіття, яке починає зростати за умов відсутності механізмів боротьби з ним. Очевидно, що в економіці може виникнути ситуація, коли інфляція, а отже, і фінансова нестабільність не можуть бути подолані за допомогою лише відповідних обмежень, характерних для стандартних програм фінансової стабілізації, оскільки інфляція не зникає повністю, а тільки змінює свій характер, і за таких умов зростання цін спричинюється зростанням пропозиції. Реалізація стандартних програм передбачає обмеження пропозиції, а отже, збільшує безробіття, підвищує соціальну напругу. Нівелювання впливу інфляції попиту згідно з нинішньою стратегією фінансової стабілізації передбачає пригнічення пропозиції, тобто власного виробництва, а інфляція як явище в цілому залишається неліквідованою, оскільки процес зростання цін на чинники виробництва (зокрема, їх природне подорожчання є довготривалим).

Необхідність боротьби з надмірним рівнем інфляції та її негативним впливом на стан економіки сьогодні ні в кого не викликає сумнівів. Високий рівень інфляції має монетарний характер і формується з боку попиту.

Дискусійним є твердження щодо рівня інфляції, за якого заходи суто стабілізаційного характеру перетворюються на заходи поточного, або так званого побічного макроекономічного контролю, тобто коли спостерігаються стабільність, економічне зростання і немає високих інфляційних очікувань. Це важливо тому, що в умовах використання сучасної грошово-кредитної системи інфляція як така за відсутності надзвичайних умов (війна тощо) не зникає, як це було раніше. Економіка в сучасних умовах фактично розвивається за умов існування інфляції, оскільки уникнути її в цілому нині не вдається навіть розвиненим країнам.

Гострі дискусії щодо співвідношення темпів інфляції та економічного зростання точаться останнім часом серед економістів країн з перехідною економікою, зокрема в Україні. Економіко-політичні альтернативи, які обстоюють окремі економічні школи і використовують певні політичні сили різняться між собою трактуванням характеру зв'язку інфляції з економічним зростанням. Стосовно інфляції це означає, що її певний рівень не може зумовлювати спад чи зростання економіки. Коригування рівня інфляції потрібно здійснювати відповідно до конкретної ситуації та умов, що склалися в економіці, узгоджуючи його з усіма іншими складовими, які стимулюють економічне зростання і сприяють глибшому й ефективнішому коригуванню. Програма фінансової стабілізації як універсальний рецепт оздоровлення економіки України, який був розроблений свого часу для економіки країн третього світу, буде ефективною лише тоді, коли вона відповідатиме тенденціям економічного розвитку суспільства.

Література