Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їхній добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності. В країні має підтримуватися мобільність трудових ресурсів, забезпечуватися свобода переміщення людей, функціонувати ринок житла, заохочуватися перекваліфікація працюючих. Громадяни країни мають отримати рівні можливості в задоволенні своїх потреб у товарах та послугах незалежно від свого соціального стану чи службового становища. Першочерговою передумовою для піднесення добробуту людей на засадах самозабезпечення є розбудова соціальної ринкової економіки, яка заохочує громадян до успіху в праці чи діяльності, дає можливість вільно розвивати свої творчі нахили, свої здібності у виробництві, обслуговуванні, управлінні чи в бізнесовій діяльності.

Соціальна ринкова економіка ставить за мету узгодити оптимальну економічну ефективність у виробництві товарів і послуг з соціальними гарантіями населенню і соціальною справедливістю в країні. В основу ринкової економіки покладені:

* приватна власність на засоби виробництва;

* правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів та послуг;

* ефективна система управління;

* результативне застосування економічних стимулів;

* наявність контролюючих органів.

Для розбудови соціального ринкового господарства необхідна напружена праця, новаторство, гнучкість, постійне порівняння досягнутої продуктивності праці з відповідними параметрами діяльності конкурентів.

Соціальному ринковому господарству притаманні такі риси:

Перша -- довіра до регулюючої ролі ринку, стан якого визначають попит і пропозиція, вільне ціноутворення і конкуренція. Ставка робиться на вільне підприємництво, вільний вибір споживчих товарів і послуг, напружену працю, вміння підприємців і профспілок відпрацювати тарифні угоди про рівень оплати праці відповідно до ситуації на ринку.

Друга риса. Держава не звільняється від відповідальності за упорядкованість економічного і соціального життя. Вона хоча і не є, за словами Лассоля, «нічним вартовим», який спостерігає за грою ринкових сил, але дії ринкового механізму держава повинна корегувати, особливо на ринку праці, підтримуючи тих, хто не витримує там конкуренції і завантажуючи тих, хто конкурентоспроможний.

Такі дії держава може здійснювати через податкову політику, оподатковуючи високі доходи більшими ставками, і звільняти від оподаткування тих громадян, що мають лише прожитковий мінімум. Податкові надходження від високих доходів держава може спрямовувати на утримання дітей, на компенсацію плати за житло бідним прошаркам населення тощо. Такі соціальні заходи мають систематично переглядатись і уточнюватися[17, c. 118].

Держава має опікуватися страхуванням життя, забезпеченням можливої участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, сприянням заощадженню громадян на будівництво житла та присадибних споруд, на придбання нерухомості.

Державна фінансова допомога, що надається певним прошаркам населення, спрямована на соціальну підстраховку на час тих чи тих змін і має бути тимчасовим заходом. Не можна однотермінові виплати, спрямовані на розв'язання певних соціальних завдань, перетворювати в самостійні інститути, бо це вичерпує джерела допомоги, веде до консервації існуючих структур, не заохочує до нових тенденцій.

Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуткам та досягненням країни. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, бо її організація обтяжлива для держави: вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на забезпечення допомоги. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, що мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу акумулювати певне майно та накопичувати певні кошти. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.

Третій принцип. Провідним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожен член суспільства має страхуватися і платити страхові внески, що є умовою дальшого отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Держава повинна прийняти добрі закони про обов'язкове страхування громадян по хворобі, нещасних випадках та втраті роботи. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися в міру змін у середній зарплаті, з якої й обчислюється страховий внесок. У випадках тимчасової непрацездатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якістю медичне обслуговування незалежно від різниці у страхових внесках. Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинне фінансувати пенсійне забезпечення тих, які завершили свою трудову діяльність. Має діяти як соціальний, так і страховий принцип: той, хто платить більші внески або працював довше за інших, повинен отримувати вищу пенсію, хоч і не в повному обсязі своїх додаткових страхових внесків.

Значними можуть бути асигнування підприємств на соціальні потреби, зокрема, на соціальне страхування своїх робітників і службовців до фондів пенсійного забезпечення, страхування на випадок хвороби чи втрати роботи. Крім того, підприємства можуть здійснювати додаткові виплати, що утворюються за наслідками тарифних угод; це відрахування на забезпечення робітників і службовців підприємства в старості, витрати на надання оплачуваної відпустки і оплату відпускних, продовження повної виплати зарплати в разі хвороби протягом кількох тижнів, виплата преміальних і нагород, а також дивіденди від прибутків; ідеться і про внески на формування соціальних фондів з метою фінансової допомоги працівникам, які втратили роботу внаслідок закриття цехів підприємства.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля і на подолання безробіття. Хоча цю важливу для суспільства й кожного громадянина проблему мають розв'язувати передусім підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. У багатьох країнах світу держава розв'язує проблему безробіття незадовільно. Ринок праці хоч і діє за правилом рівноваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми особливостями. А учасники тарифних угод не знають про можливу зміну доходів, витрат на виробництво і не виважено враховують це під час укладання угод. А от вихід за межі цих угод призводить до негативних наслідків в економічному і соціальному житті --- таких як інфляція, спад виробництва і безробіття. Зниження попиту на робочу силу відбувається за такого стану виробництва, коли витрати на робочу силу надто високі, а рівень її підготовки не відповідає потребам виробництва, коли обмежена мобільність робочої сили. Усунути безробіття за короткий термін неможливо. Але можливо і необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна створювати і виконувати програми стимулювання інвестиційної діяльності. Капітальні вкладення були і продовжують залишатися першочерговою можливістю для створення нових, економічно виправданих робочих місць і забезпеченню зайнятості. Державні програми призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих місць.

А щодо можливостей держави здійснювати нові інвестиції, то вони дуже обмежені. У будь-якій країні світу держава -- не інвестор, а великий боржник. І для скорочення державної заборгованості треба оживляти економічну кон'юнктуру.

По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на піднесення конкурентноздатності підприємств. Це досягається за умови повного використання дорогоцінного виробничого устаткування шляхом застосування гнучкого графіка роботи, скорочення невиправдано високих витрат.

По-третє, в країні мають здійснюватися заходи з підвищення кваліфікації тих, хто працює, тому що багато людей втрачає роботу через недостатню кваліфікацію. А вказані заходи повинні протидіяти цьому злу.

П'ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для залучення громадян до участі в суспільному житті, зокрема, у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо. Участь у суспільному житті поєднується із свободою людської особистості. Система господарювання і життєдіяльності має відповідати ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватися гарантіями про:

* недоторканність людської гідності;

* вільний розвиток кожного члена суспільства;

* свободу пересування, друку і слова;

* вільний вибір професії і місця роботи;

* ефективне використання засобів виробництва його власниками.

3.2 Механізм соціального регулювання в перехідній економіці

Спрямованість соціального регулювання визначається необхідністю забезпечити:

* антикризове управління соціальними процесами в суспільстві;

* досягнення соціальної стабільності;

* стійкий розвиток соціальної сфери.

У сфері антикризового управління необхідно пройти шлях від соціальної політики «латання дір» до соціального регулювання (нормалізації) життєзабезпечення, підтримки належного рівня прибутків населення, пом'якшення наслідків системної кризи для нього. Особливу увагу слід приділити скороченню заборгованості з виплат заробітної плати в бюджетних галузях, на підприємствах оборонної й вугільної промисловості, дитячих допомог, допомог по безробіттю, пенсій.

Досягнення соціальної стабільності в суспільстві передбачає утримання соціальних конфліктів на регульованому (контрольованому) рівні, щоб уникнути деструктивних процесів, які являють загрозу як для соціального, так і для економічного розвитку країни.

Соціальне регулювання реалізується через соціальну політику. яка являє собою узгоджену, науково обґрунтовану систему заходів держави на макро- і мікрорівнях для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людей.

Об'єктивна необхідність і місце соціального регулювання в економічній системі зумовлено наступними основними особливостями: по-перше, в ньому концентруються цілі та завдання досягнення економічного зростання; по-друге, одночасно даний процес (соціальне регулювання) є і фактором економічного зростання. Соціальне регулювання здійснюється на різних рівнях: підприємство, регіон, держава, але при пріоритеті останньої. Дана теза особливо актуальна для перехідної економіки, коли суттєво зростає роль держави у проведенні інституціональної трансформації.

Загальними показниками результативності соціального регулювання є соціальна справедливість, соціальна захищеність, наявність реальних можливостей для кожного індивіда розкрити та реалізувати свої здібності тощо. Ці показники утверджуються реальними економічними зрушеннями через підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва.

Економічний механізм реалізації соціального регулювання, як і соціальної політики в цілому, -- це єдність взаємопов'язаних процесів: формування доходів і підтримка зайнятості населення.

Головною метою всіх трансформацій в перехідній економіці має стати не приватизація, не лібералізація чи стабілізація економіки і т. ін. (це лише засоби досягнення мети), а підвищення ефективності соціальної політики, тобто піднесення рівня і якості життя людей, в т. ч. раціональна зайнятість і збільшення тривалості життя населення.

Гіркий десятирічний досвід ринкових реформацій в Україні показав, що соціальна ціна таких реформ надзвичайно висока для основної маси населення. За даними Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики і праці, за межею бідності в 2003 році виявилися 23,3 % всіх українських сімей; понад мільйон працюючих отримували зарплату нижче за законодавче встановлений рівень; державна допомога на дітей не перевищувала 11 % прожиткового мінімуму.

З точки зору аналізу проблем соціального регулювання в перехідній економіці необхідно враховувати конкретний стан нерівності в розподілі доходів, тобто утворення прірви між багатими й бідними.

Важливе місце в державному регулюванні доходів населення займає податкова політика. Вона повинна вирішувати протиріччя між конфліктуючими цілями податкової справедливості та ефективності (доцільності). Прогресивною податковою системою вважається та, яка не стає гальмом і не створює перешкод до ефективного розподілу ресурсів, до того ж є справедливою по відношенню до різних індивідів.

Перше передбачає, що податкова система не створює «деформуючих» ефектів в економіці -- і за її дії жоден індивід не може поліпшити свій добробут без погіршення становища іншого. Але частіше за все в реальності зустрічаються ситуації, коли податкова система суттєво поліпшує добробут одних, погіршуючи добробут інших. І тут допоможе вирішити питання про прийнятність або неприйнятність для суспільства податкової системи друга умова оптимального, з точки зору суспільства, оподаткування -- податкової справедливості.

В економічній теорії розрізняють два критерії справедливості. Перший з них ґрунтується на принципі рівного ставлення до однакових індивідів в економіці; стосовно ж сфери оподаткування цей критерій полягає в тому, що індивіди, одержуючи однакові прибутки, несуть рівний податковий тягар. Даний критерій податкової справедливості базується на конкретній і змінній складовій (яка до того ж вимірюється -- на відміну від поняття корисності, або доцільності), -- тобто на прибутку, що, з одного боку, є зручним в реальній практиці обрахування податків, а з іншого боку, не дає точної оцінки співставлення становища індивідів з позиції з'ясування рівня їхнього добробуту.

Слід зауважити, що чинник прибутку не враховує «коригуючої» дії на нього таких параметрів, як на стан здоров'я, освіта, індивідуальні потреби та ін.

Щоб більш точно оцінити реальне становище індивідів внаслідок оподаткування з точки зору впливу на рівень їхнього добробуту, необхідно відійти від прийнятих в теорії засновків про ідентичність індивідуальних функцій корисності (доцільності) Безліч матеріальних і нематеріальних чинників, що впливають на добробут індивідів, які неможливо врахувати в реальності, свідчить про те, що досить рідко можна зустріти «цілком ідентичних» людей, що мають однаковий добробут, навіть якщо їх прибутки рівні. Тому частіше за все питання про справедливість оподаткування розглядається стосовно індивідів, що мають різний добробут.

Другий критерій стосовно до оподаткування вимагає, щоб податковий тягар переважно несли ті, хто отримує більш високі прибутки. Даний принцип встановлює взаємозв'язок між рівнем прибутків і податків, обґрунтовуючи тим самим закономірність утвердження прогресивного оподаткування. У свою чергу концепція прогресивного оподаткування базується на одній з основних теоретичних передумов концепції добробуту, а саме -- про убутну граничну корисність від прибутку, згідно з якою граничні одиниці прибутку мають при високих прибутках менше значення корисності, ніж при низьких прибутках. Внаслідок цього втрата багатим одиниці прибутку в якості податку наносить меншого збитку його добробуту, чим виплата одиниці прибутку як податок бідним.

Один з прихильників такого підходу А. Пігу переконаний, що оскільки податковий перерозподіл не зменшує загального прибутку, а гранична корисність є убутною функцією прибутку, то передача багатства бідним буде збільшувати суспільний добробут.

А, наприклад, Дж. К. Гелбрейт прямо стверджує, що як і раніше найефективнішим способом досягнення більш рівномірного розподілу прибутків залишається прогресивна шкала прибуткового податку. Свій висновок він підкріплює історичними даними, ям свідчать про те, що темпи економічного зростання й показники зайнятості були найбільшими в післявоєнні роки, коли ставки прибуткового податку були найвищими. Шведська модель економічної системи наочно засвідчила соціальну значущість зазначеного чинника.

Якщо говорити про заробітну плату, то тут принципова роль належить вибору вихідної бази та рівню прогресивного оподаткування. Ефективним методом державного впливу на ціну праці ( націленість економічної політики на збільшення кількості робочих місць та скорочення безробіття, тобто -- регулювання ринку праці.

В цьому аспекті, як показує аналіз, головні цілі політики зайнятості в основному формуються в різних країнах у принципі однаково: забезпечення відповідності кількості та якості робочої сили структурі попиту на неї, а також врахування розвитку економіки при максимальному пом'якшенні безробіття, тобто без небажаних наслідків для окремих груп населення. Основою державної політики зайнятості є концепція раціональної зайнятості. яка, за визначенням Міжнародної організації праці (МОП) формується як залучення всіх осіб працездатного віку в розширену сферу економічної та соціальної корисної діяльності з жорстким нормуванням кожному обсягу роботи і встановленням мінімального універсального доходу.

За сучасних умов одним з найважливіших завдань державної політики зайнятості в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою є створення й впровадження інформаційної бази та прогнозування потреб національних економік в кадрах відповідних професій і кваліфікації, вивчення тенденцій у динаміці та структурі економічно активного населення. Це сприяє залагодженню постійних суперечностей між урахуванням довгострокових вимог НТП до якісного рівня зайнятих, спричинених об'єктивними потребами, а також глибокими зрушеннями в структурі економіки, та короткостроковими заходами впливу держави на ринок праці.

Механізм державного впливу на кількісні та якісні параметри ринку праці включає такі суттєві елементи:

* розвиток нових форм зайнятості: поділ робочого місця, часткова зайнятість, неповний робочий день тощо;

* забезпечення зростання заробітної плати, щоб таким шляхом активізувати політику інвестування виробництва, а відповідно й зростання зайнятості;

* зростання значення нових сфер прикладання праці (малий га середній бізнес);

* зниження віку виходу на пенсію та збільшення строку отримання освіти й кваліфікації як до початку, так і в період трудової діяльності.

Держава, в т. ч. й за перехідної економіки, має створювати сприятливі умови для забезпечення раціональної зайнятості працездатного населення. Досягається це в процесі здійснення державної політики зайнятості. Остання є важливою складовою загальної системи державного регулювання ринку праці. Разом з тим, така політика становить невід'ємну складову всієї політики держави в ринковій економіці.

Наукова обґрунтованість державної політики зайнятості повинна базуватися на врахуванні механізму дії економічних законів (у першу чергу законів відтворення робочої сили) та особливостей конкретно-історичних умов розвитку країни.

Основні зусилля держави в регулюванні зайнятості мають бути націлені на використання різноманітних засобів впливу на ринок праці. Політика регулювання останнього становить своєрідне відображення співвідношення головних діючих суб'єктів на цьому ринку -- продавців і покупців робочої сили, а також держави і профспілок як посередників у трудових відносинах.

Висновки