Аналіз статей доходу бюджету України дає змогу виявити низку особливостей:

1. Уряд України для розв'язання постійно виникаючої проблеми подолання дефіциту бюджету вдається до різноманітних інструментів перерозподілу створеного продукту. Так, поряд з податковою системою, через яку в 2001 р. було мобілізовано понад 67 % усіх надходжень до бюджету, використовуються такі напрями поповнення бюджету, як державні цільові фонди -- 2 %, доходи від операцій з капіталом -- 0,8 %, адміністративні збори та платежі -- 1,8 %. Звертає на себе увагу різноманіття та численність різних разових внесків до бюджету держави, які посилюють фінансовий тиск на інфляційну економіку.

2. Велика частка відрахувань за рахунок непрямих податків та разових зборів є відображенням низької доходності підприємств. Зрозуміло, що виробничий потенціал вітчизняних виробників незавантажений, але всім відомо, що окрім фіскальної функції податкова система має виконувати стимулюючу роль у зростанні виробництва. Намагання поповнити бюджет за рахунок непрямих податків та зборів лише посилює механізм прихованого (непередбачуваного) перерозподілу, наслідком чого на найближчу перспективу може бути лише зменшення надходжень до бюджету.

3. Незважаючи на велику диференціацію населення за доходами та нагромадженням капіталу, у податковій системі відсутній податок на власність, основна функція якого якраз і полягає у перерозподілі багатства та досягненні принципів справедливості в економіці. Хоча формально в структурі доходів бюджету зазначено «Податки на власність», у дійсності -- це податок із власників транспортних засобів, які переважно є предметами споживання, а не засобами отримання доходів.

4. Динаміка відрахувань у державні цільові фонди (2000 р. -- 10,34 %; 2001 р. -- 2 %) свідчить про зниження їх обсягів.

5. Різко зростає частка бюджетних надходжень за рахунок адміністративно-штрафних та фінансових санкцій. У цьому аспекті ніяк не можна погодитись з «концепцією планування сум штрафних санкцій», які є одним з джерел надходження до бюджету. Звичайно їх треба враховувати, контролювати використання, але тільки не «планувати», тому що це підштовхує відповідні органи (міліцію, податкову інспекцію, пожежну інспекцію,) до неправомірних дій. Точно визначити наперед порушників громадського порядку, правил дорожнього руху чи пожежної безпеки неможливо. Але, як свідчить вітчизняна практика, план є, його треба виконувати. Через це і посилюється адміністративний метод здійснення фіскальної політики державою. Такий підхід не вписується в жодну теоретичну концепцію формування ринкової економіки вільного підприємництва [9, 314].

Тенденція завищення бюджетних доходів на стадії їх планування була характерною для останніх років. Завищення плану бюджетних надходжень пояснюється не тільки об'єктивними труднощами їх прогнозування, а й суб'єктивними причинами, зокрема прагненням обґрунтувати високий рівень державних витрат. Під дискреційною фіскальною політикою розуміють свідоме маніпулювання податками і урядовими видатками з метою зміни національного обсягу виробництва, контролю над інфляцією і прискорення рівня економічного зростання. Слово «дискреційна» означає, що зміни в податках та державних видатках залежать від рішень уряду.

До державних видатків відносять державні закупівлі, трансфертні платежі домогосподарствам. Державні закупівлі -- це витрати на озброєння та послуги державних службовців. Трансфертні платежі -- включають виплати бідним для підтримання рівня життя і платежі за програмами соціального страхування людям старшого віку.

Трансфертні платежі є протилежністю податків. Вони збільшують використовуваний доход домогосподарств, тоді як податки зменшують його. Збалансований бюджет можна отримати за умови, коли державні закупівлі дорівнюють податкам за вирахуванням трансфертних платежів. Дефіцит бюджету може фінансуватись за рахунок збільшення державного боргу. Цим пояснюється політичний процес, який веде до здійснення конкретної фіскальної політики, тобто політики, що визначає конкретизацію податкової системи, державних закупівель та трансфертних виплат.

Збільшення державних закупівель зумовлює зростання відсоткової ставки і зменшення обсягу інвестицій. За рівноважної відсоткової ставки заощадження домогосподарств відповідають розмірам інвестицій фірм. Під час стихійного лиха чи війн держава змушена провадити особливу фіскальну політику. Обсяг оборонних видатків різко зростає, що супроводжується глибокими економічними зрушеннями, зменшенням позичкових коштів та підвищенням відсоткової ставки. Утримання високої відсоткової ставки в економіці України у попередні роки при одночасному зниженні витрат держави на державні закупівлі та мізерних трансфертних виплатах створювало ситуацію теоретичного колапсу. Інакше кажучи, для економістів має бути зрозумілим, що зниження витрат держави повинно супроводжуватись і зниженням ставки відсотка. Утримання високої ставки відсотка веде до інфляційного оподаткування національної економіки, що ускладнює проведення результативної фіскальної політики. Грошові кошти в результаті високої відсоткової ставки перерозподіляються на користь банківського капіталу.

Проте існують і більш серйозні проблеми, пов'язані з проведенням фіскальної політики. У період спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику, збільшуючи свої видатки. Із збільшенням видатків зростає дефіцит бюджету, з метою фінансування якого уряд виходить на грошовий ринок, збільшуючи при цьому попит на гроші. Як наслідок -- зростуть відсоткові ставки, що призведе до скорочення видатків у приватному секторі, особливо на капіталовкладення. Це є причиною витіснення приватних інвестицій.

В умовах економічної кризи крім впровадження стимулюючої податкової політики окремі сектори економіки потребують державної фінансової підтримки. Зазвичай вона здійснюється у формі субсидій, державних інвестицій та державних замовлень.

Субсидії можуть надаватися або у вигляді безпосередніх грошових виплат з державного бюджету (дотації, гарантування позик, виплата частини відсотка за кредитами тощо), або через недоотримання коштів до бюджету (пільгові кредити з державних фондів, пільгове страхування державними страховими компаніями, користування державним майном без оплати оренди тощо). У перехідній економіці, яка відчуває гостру нестачу грошових коштів, субсидії насамперед мають надаватись підприємцям під проекти, що мають пріоритетне для національної економіки значення, -- розширення виробництва, інноваційна та інвестиційна діяльність, житлове будівництво тощо. державний борг дефіцит фіскальний

На початку 2003 р. величина зовнішнього боргу України становила 10 млрд 194 млн дол. США, а загальна сума державного боргу (зовнішнього та внутрішнього) -- 75,744 млрд грн. [13, 8].

Українські економісти працюють над статистико-економічним аналізом державного боргу. Розглядається динаміка кількісної величини, процедура його обслуговування та реструктуризація, боргова безпека. Проблеми впливу державного боргу на темпи економічного зростання, впливу розподілу боргового тягаря на економічні пропорції, на рівень споживання населення залишаються в нашій економічній теорії відкритими.

Аналіз динаміки трьох показників -- зовнішнього боргу, доходів та видатків держави -- свідчить про зростаюче боргове навантаження на бюджет, оскільки доходи й видатки держави мають тенденцію до зниження, а величина зовнішнього боргу залишається значною. 2000 р. став першим роком, коли зовнішній державний борг скоротився, але частина його перетворилася на внутрішній борг.

Політична нестабільність у минулому вплинула на проведення популістської експансіоністської бюджетної політики, у результаті чого ми маємо нині розбалансовану фінансову систему. Гіперперерозподіл доходів за короткий строк призвів до неприпустимого розриву в споживанні різних категорій населення.

У 90-ті роки XX ст. в Україні тенденція зростання боргу супроводжувалася одночасним спадом обсягів ВВП, соціальних витрат держави та зниженням оплати праці. В економіці України в цей період отримання зовнішніх кредитів замість збільшення інвестицій, підвищення заробітної плати та зростання соціальних виплат мали місце протилежні наслідки -- спад виробництва, заморожування інвестування, зниження реального споживання.

Ще одним несприятливим моментом в економіці України, який зменшував фінансові можливості держави щодо обслуговування зовнішнього боргу до 1999 р., був негативний торговельний баланс, пов'язаний з недостатнім рівнем експорту. Починаючи з 1999 р. після фінансової кризи 1998 р. і глибокої девальвації гривні, експортні можливості України значно зросли. Торговельний баланс став позитивним.

Боргове навантаження суттєво впливатиме на систему розподілу доходів та напруження у формуванні бюджету в майбутньому.

Згідно з планом Ніколаса Бреді МВФ та Світовий банк повинні проводити кредитну політику щодо скорочення боргу на основі договорів з країпами-боржниками. Тому отримання нових кредитів від міжнародних організацій стає з кожним роком дедалі складнішою проблемою, що підтверджує сучасний стан взаємовідносин України з МВФ, іншими фінансовими організаціями та країнами.

Сукупність дії високих відсоткових ставок, зростання витрат держави на управління та спад виробництва внаслідок розриву коопераційних зв'язків з пострадянськими країнами впродовж минулого десятиліття розбалансували фінансову систему України. Інфляційний вибух 1992-1994рр. та невдала приватизація деформували виробниче функціонування економіки, висунувши на передній план пер-розподільчі процеси. Перерозподіл охопив усе народне господарство. Виробництво впало до критичного рівня, зовнішні кредити використовувалися непродуктивно, виробничий потенціал зазнав морального та фізичного зносу, що зруйнувало матеріально-виробничу базу можливого майбутнього зростання ВВП, можливості збільшення експорту продукції у вигляді готових товарів, а не сировини. Це відбилося і на динаміці доходів держави. Тому в кожному новому періоді ще більше загострювалася боргова проблема. Це вимагало нових зовнішніх кредитів, які в кінцевому результаті призвели країну до існуючого високого боргового навантаження, яке є суттєвою перешкодою на шляху до економічного прогресу.

Економіка України опинилася в складній ситуації: з одного боку, в найближчі роки зростуть витрати з обслуговування зовнішнього боргу, з іншого держава здебільшого позбавлена можливості отримувати на прийнятних умовах іноземні кредити. Інфляційний податок, до якого в такій ситуації звернулись у 80-ті роки минулого століття країни, що розвиваються, в Україні сьогодні є неприйнятним.

Нині потрібні радикальні та дійові рішення щодо створення ефективної економічної політики, яка б привела економіку до сталого зростання. Економічне зростання в перші роки XXI ст., стабільність грошової одиниці, суттєве збільшення міжнародних валютних резервів створюють сприятливі умови для поступового розв'язання боргової проблеми.

3. Шляхи скорочення дефіциту державного бюджету та державного боргу

1. збільшення дохідної частини бюджету,

2. скорочення видаткової частини,

3. здійснення внутрішніх і зовнішніх позик,

4. проведення грошової і кредитної емісії [11, 95].

- створенням грошей,

- отриманням позик (випуск державних цінних паперів).

Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету через випуск державних цінних паперів, то збільшення попиту на гроші може призвести до підвищення процентних ставок. Вищі процентні ставки витісняють, тобто зменшують, інвестиційні видатки ділових підприємств та чутливі до процентної ставки споживчі видатки. Це знижує стимулювальний потенціал фіскальної політики.

Фінансування дефіциту бюджету за рахунок створення нових грошей дає змогу уникнути витіснення приватних видатків. Інакше кажучи, створення нових грошей є сильнішим стимулювальним знаряддям порівняно з отриманням позик. Проте створення нових грошей індукує сильніші інфляційні імпульси порівняно з отриманням позик.

Найнесприятливішим серед них є додаткова емісія (її ще називають монетизацією дефіциту). Вона нерідко веде до сеньйоражу -- отримання урядом доходу від друкування грошей. Сеньйораж виникає тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, що супроводжується підвищенням цін. У результаті всі учасники ринкового процесу платять своєрідний інфляційний податок, і частина їхніх доходів перерозподіляється на користь держави.

Монетизація дефіциту може відбуватися в різних формах -- у вигляді додаткової емісії або через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін.

Фінансування бюджетного дефіциту за допомогою запозичень уряду нерідко розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації боргу. Насправді це не так. Боргове фінансування, коли державні цінні папери купують населення і комерційні банки, а не центральний банк, лише індукує слабші інфляційні імпульси і переміщує їх у часі.

Жоден із методів фінансування дефіциту державного бюджету не є антиінфляційним [12, 84].

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх кредитів призводить до появи та зростання державного боргу, але за сучасних умов країни-боржники прагнуть полегшити тягар своєї заборгованості через зміну графіка сплати боргу, його реструктуризацію чи полегшення сплати.

Зміна графіка сплати боргу означає продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначне наданню нової позики.

Реструктуризація боргу -- це зміна строку або умов виплати боргу. Полегшення сплати боргу означає зменшення поточної вартості чергових платежів.

Переговорний процес із приводу заборгованості відбувається в межах Паризького клубу, що об'єднує представників найбільших країн-кредиторі в, яким належить більше 50% боргових зобов'язань країн-позичальників. Паризький клуб веде переговори щодо зміни графіків сплати боргу, зниження процентів за обслуговування боргу та щодо його часткового анулювання.

Новітнім методом зменшення зовнішньої заборгованості країни конверсія боргу, яка має три основні форми. По-перше, це викуп боргу -- надання країні-боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості. Відомий випадок, коли кілька екологічних організацій викупили дешеві борги Перу і Болівії та запропонували їх урядам цих держав в обмін па утворення заповідників.

По-друге, це капіталізація боргу, тобто обмін боргових зобов'язань на власність (акціонерний капітал). Капіталізація боргу означає, що уряд держави-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму. Обмін боргових зобов'язань на акціонерний капітал є досить непростою справою для країни-боржника. Якщо компанії не є державною власністю, то уряд спочатку змушений купити акціонерну власність. Отже, проблема зовнішнього боргу перетворюється на проблему дефіциту бюджету. Уряд держави-боржника або мириться з дефіцитом бюджету і нагромаджує додатковий державний борг, або друкує гроші та спричиняє інфляцію.

По-третє, це заміна наявних боргових зобов'язань новими. У цьому разі змінюються умови боргових зобов'язань, наприклад, ставка процента за новими цінними паперами може бути нижчою, ніж за старими, хоча номінальна вартість облігацій не змінилася, та ін. [8, 428].

Усі ці методи дають змогу зменшити зовнішню заборгованість країни, але водночас скорочуються її валютні резерви та індукуються інфляційні імпульси.

Висновок

Державний борг -- це загальна сума нагромадженої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, яка дорівнює сумі дефіцитів за вирахуванням надлишків бюджету. Дефіцит бюджету-- це надлишок видатків уряду над його доходами. Для оцінки величини боргу найчастіше використовують відносні показники заборгованості -- державний борг, виміряний як відсоток ВВП або як відношення суми обслуговування боргу до ВВП. Упродовж повоєнного періоду державний борг у багатьох країнах світу зростав, що спричинялося зниженням податків без відповідного зниження державних видатків, циклічними спадами тощо.

Наявна методика обчислення дефіциту бюджету є недосконалим вимірником наслідків фіскальної політики, бо вона не коригує дефіцит бюджету на інфляцію, не враховує змін в активах держави, її зобов'язань та ділових циклів в економіці. В роботі доводиться корисність врахування перелічених факторів при проведенні розрахунків.

Бюджет за повної зайнятості порівнює державні видатки з податковими надходженнями, які би надійшли за повної зайнятості. Дефіцит бюджету за повної зайнятості називають структурним дефіцитом. Сальдо бюджету за повної зайнятості є вагомішим показником орієнтації фіскальної політики держави, ніж фактичний бюджетний дефіцит чи надлишок.

Великий борг не може призвести до банкрутства держави, бо держава має право оподатковувати, випускати гроші, а борг можна рефінансувати, а не погашати. Фінансування бюджетного дефіциту через випуск державних цінних паперів відбувається за рахунок витіснення інвестицій у приватному секторі. Зростання державного боргу зменшує виробничі потужності, які використовуватимуть майбутні покоління, а отже вони матимуть нижчий рівень доходу.

Первинний дефіцит бюджету -- це різниця між величиною дефіциту бюджету і виплатою процентів за борг. Тягар боргу -- це відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту (D/ВВП). Для прискорення економічного зростання необхідно, щоб темпи зростання реального ВВП перевищували реальну процентну ставку, а збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним.

Існує дві концепції поведінки споживачів у країнах з дефіцитним бюджетом і державним боргом. Згідно з традиційним поглядом на державний борг, зниження податків, що фінансується через позики, стимулює збільшення видатків споживачів і знижує рівень національних заощаджень. Це збільшення розширює сукупний попит і національний дохід у короткостроковому періоді, але в довгостроковому зменшує обсяг нагромадженого капіталу й доходу. Відповідно до рікардівського погляду на державний борг зниження податків, яке фінансується через позики, не стимулює збільшення сукупних видатків, бо не підвищує сумарні доходи споживачів: воно лише переміщує частину податків з нинішнього періоду в майбутній.

Зовнішній борг країни виникає унаслідок позик коштів за кордоном або продажу фінансових активів за кордон. Для оцінки рівня зовнішньої заборгованості країни використовують низку показників: зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП; реальний зовнішній борг на душу населення; коефіцієнт обслуговування боргу --відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг Криза зовнішньої заборгованості означає, що країна-боржник не може в повному обсязі обслуговувати свої зовнішні борги, зокрема здійснювати чергові виплати з боргу.