Главная
Коллекция "Otherreferats"
Экономика и экономическая теория
Макроекономічне планування як форма державного регулювання економіки
Макроекономічне планування як форма державного регулювання економіки
Змішана економіка та її регулятори; форми і методи втручання держави. Огляд макроекономічного планування як основної форми державного макрорегулювання економіки в процесі трансформаційних перетворень. Зміст та методологія індикативного планування.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.03.2012 |
| Размер файла | 740,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Макроекономічне планування як форма державного регулювання економіки
Зміст
- Вступ
- 1. Змішана економіка та роль держави у її регулювання
- 1.1 Переваги та недоліки ринку як регулятор економіки
- 1.2 Регулювання змішаної економіки - функції держави
- 1.3 Форми та методи втручання держави в економіку
- 2. Макроекономічне планування як форма державного регулювання економіки
- 2.1 Макроекономічне планування та його місце в системі державного макрорегулювання
- 2.2 Застосування індикативного планування в державному регулюванні економіки
- 2.3 Основи методології індикативного планування
- 3. Економіка України та макроекономічна роль держави у її трансформації
- Висновки
- Використана література
Вступ
Державне регулювання економіки завжди мало місце в економіці у всіх країнах у всі часи. Тільки ступінь та масштаби втручання держави в економіку різні - в залежності від рівня розвитку економіки, характеру існуючих проблем.
Для економічної думки проблема того, що повинна робити держава, які її функції, де межі її втручання в економічне життя, - це, по суті, «довічне питання». Воно лежить в основі «великого розколу» на консерватизм і реформізм, а економічна політика, схиляючись то вліво то вправо, вирішує його в залежності від конкретних історичних умов.
Державне втручання в економіку символізує взаємодію двох незалежних суб'єктів, які мов би є відокремленими одиницями. Насправді це не відповідає дійсності, оскільки економічна система не є незалежною від держави, а є її складовою. Використання означеного терміну має сенс лише в контексті відстоювання ідеї повної свободи ринку, провідниками якої є А. Сміт, М. Фрідман, Ф. Хайєк. Заперечуючи вплив держави, вони виступали проти втручання держави в економіку. Економічна політика держави означає комплекс економічних цілей і заходів держави по забезпеченню вирішення завдань економічного розвитку в довгостроковому та короткостроковому періодах. Державне регулювання та проведення активної економічної політики є вдосконаленням інструментів та методів державного управління в межах гарантії прав і свобод підприємницької діяльності, що законодавчо визначені державою.
Сучасне господарство характеризується стійкою участю держави в економічних та соціальних процесах, у формуванні напрямків руху фінансових ресурсів та перерозподілу доходів. Забезпечення гарантій соціально-економічних прав людини, включаючи право на працю і право на життя в умовах здорового навколишнього середовища, є важливим завданням державної політики.
Зазначимо, що основною функцією держави на сучасному етапі виступає функція регулювання економічних процесів, оскільки економіка на рубежі двох тисячоліть стале визначальним чинником розвитку суспільства. Майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не може бути створена ефективна ринкова економіка без регулюючої ролі держави. Це відноситься в першу чергу до країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше, до використання елементів ринкового механізму.
Актуальність теми курсової роботи зумовлена важливістю та складністю процесу державного впливу на економічну систему країни в цілому, так і для кожного її громадянина зокрема. Оскільки завдяки економічним важелям державного регулювання економіки держава в тій чи іншій мірі забезпечує свої потреби та потреби для здійснення соціальних трансфертів населенню.
Метою написання даної роботи є розгляд можливостей державного макрорегулювання змішаної економіки на сучасному етапі розвитку. Завданнями написання роботи, виходячи з поставленої мети, виступає розгляд змішаної економіки та її регуляторів, форм та методів втручання держави в економіку, огляд макроекономічного планування як основної форми державного макрорегулювання економіки на сучасному етапі розвитку України, розгляд індикативного планування, його зміст та методологію. Крім цього у роботі розглядається роль держави у макрорегулюванні економіки України в процесі трансформаційних перетворень. Об'єктом дослідження роботи виступає державне регулювання економіки на макроекономічному рівні, предметом дослідження - форми, методи та засоби впливу держави на змішану економіку.
1. Змішана економіка та роль держави у її регулювання
1.1 Переваги та недоліки ринку як регулятор економіки
Основним регулятором змішаної економіки є ринок. «Невидима рука» ринку регулює найважливіші параметри економічного розвитку. Насамперед ринковий механізм об'єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів. Це означає, що він спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємців застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових, найбільш ефективних технологій. І нарешті, ринок виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб'єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.
Проте ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Як суб'єкт макроекономічного регулювання він має певні обмеження, які можна об'єднати в чотири напрямки [26, c. 171-172].
Перший -- ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти такому явищу, як економічна нестабільність, яка проявляється через затяжний спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень інфляції тощо.
Другий -- ринок здатний реагувати лише на індивідуальні потреби людей, які фінансуються окремими суб'єктами згідно з їхньою індивідуальною платоспроможністю. Тому ринок не має механізмів, які здатні забезпечувати людей суспільними благами, тобто товарами та послугами колективного споживання, потреба в яких не залежить від індивідуальної платоспроможності. До них належать послуги державного управління, національної армії, міліції, охорони здоров'я, освіти, науки, культури тощо.
Третій -- сучасний ринок не є досконало конкурентним, оскільки на ринкові відносини великий вплив можуть справляти монопольні утворення. Впливаючи на обсяги виробництва і ціни, вони обмежують ефективність ринкової конкуренції і створюють умови для такого розподілу ресурсів, яке враховує не суспільні, а власні інтереси. Ринковий механізм не має надійного імунітету, який здатний протистояти монополізму.
Четвертий --. взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні побічні наслідки, так звані зовнішні ефекти, які не враховуються в процесі ринкових відносин. До них належать надмірна нерівність в доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя населення, відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо.
1.2 Регулювання змішаної економіки - функції держави
Перелічені вище обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання в економіку. Тому на сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати ряд функцій, спрямованих на регулювання економіки.
До головних її функцій можна віднести такі [26,c. 173]:
1. Розробка політики соціально-економічного розвитку країни, за допомогою якої визначаються головні цілі, пріоритети та засоби розвитку економіки. Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку: визначає ресурси та передбачає певні заходи, які необхідні для її реалізації; прогнозує економічні, соціальні та міжнародні наслідки від її впровадження в життя. Державна економічна політика реалізується через економічні прогнози, плани та програми, які в умовах ринкових відносин мають орієнтуючий та рекомендаційний характер.
2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської Діяльності, регулює відносини між окремими суб'єктами ринку, тобто встановлює «правила гри» на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує роль арбітра в сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи до порушників.
3. Захист конкуренції як головного «мотора» ринкового механізму. З цією метою держава здійснює антимонопольну політику.
4. Перерозподіл доходів та ресурсів. Необхідність в перерозподілі доходів обумовлюється природою ринку, згідно з якою первинні доходи окремих домогосподарств жорстко пов'язані з результатами їхньої індивідуальної трудової діяльності. Це неминуче породжує надмірні коливання в особистих доходах, а також відсутність доходів у непрацездатних членів суспільства.
Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл у формі трансфертних платежів, отримання яких не вимагає у відповідь будь-яких товарів та послуг. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи шляхом втручання в процеси формування первинних доходів (встановлення мінімальної заробітної плати, застосування прогресивної форми оподаткування первинних доходів). Вона може впливати на реальні доходи через регулювання цін на товари та послуги першої необхідності тощо [22, c.28].
Необхідність в перерозподілі ресурсів обумовлюється двома аспектами. Перший стосується необхідності виділення ресурсів на виробництво суспільних благ. Цю проблему вирішує уряд. Він, з одного боку, через податки скорочує доходи і попит приватного сектора економіки на ресурси; з іншого -- використовуючи податкові надходження, він перерозподіляє ресурси у виробництво суспільних благ через державні закупки.
Другий аспект випливає із необхідності врахування зовнішніх ефектів ринку. Наприклад, ціна як регулятор розподілу ресурсів не враховує витрати суспільства, які пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. Отже, вона є заниженою і викликає надмірний попит на екологічно ємкі товари, що спрямовує на їхнє виробництво надмірну кількість ресурсів.
За цих умов держава може скоригувати розподіл ресурсів двома шляхами [26,c.175]:
1) застосування спеціального; екологічного законодавства, яке забороняє або обмежує рівень забруднення довкілля і примушує підприємства, здійснювати додаткові витрати, що піднімає ціну до оптимального рівня;
2) введення спеціальних податків з підприємств, які забруднюють довкілля, з метою відшкодування втрат суспільства, пов'язаних з цим забрудненням.
5. Стабілізація економіки. Як уже зазначалося, ринок не завжди може самостійно протистояти економічній: нестабільності. Тому виникає необхідність державного впливу на економічний цикл. В основі стабілізаційної;; функції держави лежить та обставина, що витрати приватного сектора економіки можуть бути недостатніми для досягнення повної зайнятості або надмірними. В першому випадку держава може застосувати стимулюючу політику, в іншому -- стримуючу. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика, за допомогою яких вона впливає на сукупний попит.
Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов, якщо воно є зваженим, тобто враховує «розподіл праці» між державою і ринком. Тому в теорії і на практиці завжди існує проблема співвідношення між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням. Значною мірою вирішення цієї проблеми залежить від того, як розуміється сутність державного регулювання економіки.
Державне регулювання економіки -- це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків [23, c.17]. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток. У кінцевому підсумку це повинно сприяти досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними і соціальними втратами.
Спираючись на ринковий механізм, держава не обмежується лише його інструментами. Поряд з ними вона використовує й неринкові інструменти, які доповнюють господарський механізм, надають йому цілеспрямованого характеру. Так, державні закупки, податки, трансферти, грошова емісія не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можуть вирішуватися важливі питання соціально-економічного розвитку країни.
1.3 Форми та методи втручання держави в економіку
Основними об'єктами державного регулювання є: всі елементи економічної системи (продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини і господарський механізм); навколишнє середовище; сфери, регіони та галузі народного господарства; національний доход; підприємства; економічний цикл; інфраструктура; законодавство;зайнятість; грошовий обіг; сукупний попит та сукупна пропозиція; платіжний баланс; ціни; зовнішньоекономічні зв'язки.
Серед головних форм регулювання економіки є пряме та опосередковане [28, c.125-126].
Пряме регулювання здійснюється шляхом розширення державної власності (на засоби виробництва, частину національного доходу, фінансово-кредитні інститути та ін.), управління державними підприємствами, а також за допомогою законотворчої та адміністративної діяльності. Розширення державної власності на засоби виробництва відбувається шляхом будівництва нових державних об'єктів, націоналізації збиткових підприємств, купівлі акцій колективних капіталістичних підприємств та ін.
Опосередковане регулювання здійснюється шляхом планування, прогнозування, фінансування, бюджетування, системи оподаткування, кредитування, грошової політики, політики прискореної амортизації, цінової політики, обліку та контролю.
Розрізняють також короткотермінове та довготермінове державне регулювання. Перше передбачає комплекс анти циклічних та антикризових заходів держави, зокрема зміни відсоткової ставки, надання державних субсидій та ін.
Друге - здійснюється у формі економічного програмування або прогнозування розвитку народного господарства загалом або окремих сфер, регіонів, галузей. З цією метою формуються конкретні цілі, визначають порядок їх досягнення, встановлюють відповідальність конкретних органів за їх виконання, виділяють необхідні кошти та визначають порядок фінансування, здійснюють поточний контроль за їх виконанням.
Серед основних методів державного регулювання виділяють [10, c.51]:
1) податкову політику;
2) державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або науково-технічна політика;
3) активна амортизаційна політика;
4) кредитно грошова політика;
5) структурна або промислова політика.
Розрізняють мінімально необхідні та максимально допустимі межі регулювання. Нижні межі спричинені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання економіки розв'язати багато важливих для наступного розвитку економічної системи проблем. Без державного втручання економічна система, а отже підсистема ринкового саморегулювання, існувати не може.
Складнішою є проблема щодо верхніх меж державного регулювання економіки. З одного боку, виникає можливість майже повного витіснення ринкових важелів регулювання і встановлення централізованої системи управління економікою з одного центру, що призводить до виникнення адміністративно-командної або державної економіки, як це сталося в колишньому СРСР. З іншого боку, верхня межа зумовлена потребами та інтересами підприємців у співпраці з державою. Зокрема тим, що прибутки на тривалий період можуть бути стабільнішими і вищими за такої співпраці (або наявності державного регулювання) і нижчими у разі недостатнього втручання держави в економіку. Частково верхня межа регулювання визначається загальнонаціональними інтересами. Повніше межі державного регулювання економіки можна визначити, з'ясувавши його економічну основу, яку розглядають у широкому та вузькому значеннях [33,c.28].
У широкому плані основою раціонального державного регулювання економіки є одержавлення певної оптимальної частки економічної системи. У вузькому розумінні такою основою є одержавлення економічної власності (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет) і передусім одержавлення національного доходу. Оскільки таке одержавлення приблизно на 90% здійснюється через механізм оподаткування, то межі державного регулювання залежать від соціально-економічних меж вилучення податків у осіб найманої праці, прибутків підприємств, капіталістів.
Найбільшу частку в процесі одержавлення національного доходу в більшості розвинутих країн світу становлять податки на осіб найманої праці (особистий подохідний податок і податок на соціальне страхування). Межі державного регулювання економіки залежать від моделі економічної системи.
При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності в суспільстві, втрати стимулів до праці. Загалом державне регулювання можна здійснювати до тих пір, поки результати від нього вищі, ніж витрати на утримання державного апарату.
Головна мета державного регулювання - втручання в економічний розвиток - забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні [10,c.23]. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.
змішаний макроекономічний індикативний планування
2. Макроекономічне планування як форма державного регулювання економіки
2.1 Макроекономічне планування та його місце в системі державного макрорегулювання
Планування - це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення. Його ведуть на підставі ринкових досліджень і аналізу внутрішніх можливостей. Змістом розробки планів є визначення взаємопов'язаних завдань структурним підрозділам об'єкта планування, обґрунтування потрібних ресурсів, визначення показників для контролю та оцінки ступеня досягнення цілей [19,c.175].
Світова практика застосування макроекономічного планування дає змогу виділити три його головні форми: директивне, індикативне та стратегічне.
Директивне планування було формою прояву жорсткого державного регулювання економіки в колишньому СРСР. У разі директивного планування товаровиробнику визначають скільки і якої продукції треба виробити, кому і за яку ціну продавати. Цьому процесу відповідає адекватна централізована система постачання ресурсів. В основі цієї форми регулювання економіки є передусім абсолютизація державної форми власності як основної і єдиної, а в концепції управління передбачено досягнення політичних результатів усупереч економічній логіці. Крім того, специфічно витлумачена економічна роль держави.
Здавалося б, на перший погляд, така система відносин між державою і товаровиробником є зручною для обох і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Натомість 70-річна практика господарювання за єдиним директивним планом довела неспроможність реалізувати це. Директивний план сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів продукції і ліквідовує стимули саморозвитку. По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план треба розраховувати не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. Якщо ж номенклатура продукції перевищує десятки мільйонів найменувань, то навіть найсучаснішим комп'ютерам це не під силу. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у практиці роботи центральних органів планування її використовували лише на рівні аналітичних і перед планових розрахунків. Тому не розраховували і не пов'язували навіть однієї тисячної частки того, що виробляли. З огляду на це механізм директивного планування перетворився у механізм відтворення диспропорцій. Крім того, це призвело до надмірного зростання товарно-матеріальних запасів, зменшення фондовіддачі і тотального дефіциту.
Централізм директивного планування, яке практикували в планово-розподільній системі країн колишнього СРСР, був доведений до абсурду.
Водночас макроекономічне планування стратегії поведінки на ринку (стратегічне планування) набуло широкого застосування, зокрема, в країнах Європейського Співтовариства. Суть цього планування полягає в забезпеченні виживання економічної одиниці будь-якого рівня (в тому числі макроекономічної національної системи) на динамічному ринку шляхом виявлення та утворення довготермінової стійкої відповідності між цілями системи, її ринковими шансами та внутрішнім потенціалом. Стратегічне планування - це системний спосіб управління змінами, творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій (беручи до уваги сильні та слабкі сторони і можливості) [26,c.213].
2.2 Застосування індикативного планування в державному регулюванні економіки
Найбільшого поширення в системі макроекономічного планування набуло планування індикативне. Вперше ідею індикативного планування висвітлив К. Лапдауер у книзі «Теорія національного економічного планування», яка вийшла в 1944 р.
Потреба застосування державного індикативного планування виникла на певному етапі розвитку товарного виробництва, коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення у раціональних межах і забезпечувати стабільний пропорційний характер розвитку економіки. Індикативна форма планування увійшла в світову господарську практику у зв'язку з економічною кризою 1929-1933 рр. як засіб, за допомогою якого можна запобігати виникненню в економіці кризових явищ.
Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і охоплювали переважно бюджетно-податкову політику, зводилися до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функція розробки планів перейшла від фінансових органів до спеціально створених для цього планових структур [19,c.177].
В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993 р. Воно має низку особливостей, які суттєво відрізняють його від директивного. Перш за все воно є системою необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій, а характерною рисою його є змога коригувати програми (плани) розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку.
В індикативному плані пріоритетні напрями розвитку мають максимальну державну підтримку.
Індикативне планування принципово відрізняється від директивного способами реалізації поставлених цілей. Показники індикативного плану набувають життєвої сили для суб'єктів ринку лише через цілеспрямовану систему правових та економічних регуляторів [19,c.178].
Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на економічний та соціальний розвиток.
Головне призначення індикативного планування в Україні - розробка, обґрунтування і вжиття заходів щодо державного регулювання соціально-економічного розвитку країни.
Індикативне планування в умовах ринку веде держава з метою розвитку народного господарства і вдосконалення його структури. Для цього обґрунтовують поведінку самостійних суб'єктів ринкових відносин; створюють передумови для державного контролю над тими сферами економіки, де наявні гострі і невідкладні проблеми і, нарешті, обґрунтовують та реалізують шляхи і засоби регулювання економічних процесів.
Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і соціального становища держави та прогнози його розвитку, в тому числі масштабів, темпів, структури виробництва, кон'юнктури ринку, соціальних індикаторів та інших характеристик і показників на коротко-, середньо-, довготермінову перспективу [19,c.179]. На базі цих розробок і розрахунків формують перспективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також відповідну державну політику (податкову, фінансову, цінову, структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну, екологічну) з урахуванням визначених законом прав і повноважень державних органів. На підставі прогнозів, цілей та пріоритетів соціально-економічного розвитку, виробленої політики, наявних фінансових, матеріальних, виробничих та інших ресурсів, уряд формує окремі завдання і визначає конкретні засоби для їх вирішення.
Отже, індикативний народногосподарський план - це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практику дії суб'єктів господарювання, який ґрунтується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтувальний, рекомендаційний характер і є основою для вироблення регуляторів ринку.
Показники, які є в індикативному плані, виражають головні напрями економічного і соціального розвитку, вони не адресні і є орієнтирами, досягнення яких повинні домагатися державні органи шляхом застосування різних стимулювальних заходів і економічних важелів [28,c.214].
Уряд реалізує головні положення цього плану через систему державного підприємництва, державного замовлення, цільові комплексні програми, бюджетне фінансування (бюджетне планування) та грошово-кредитний механізм.
Головні функції індикативного плану такі [19, c.180]:
1. ретроспективний аналіз, прогнозування й обґрунтування цілей, темпів та умов збалансованого економічного і соціального розвитку країни;
2. розробка системи державних рішень прямої дії (адміністративних регуляторів);
3. визначення економічних важелів і стимулів (економічних регуляторів);
4. формування цільових комплексних програм, які передбачають раціональне поєднання інтересів країни з інтересами внутрішніх та зовнішніх суб'єктів ринкових відносин шляхом координації їхньої планово-економічної діяльності й економічного впливу;
5. планування економічного та соціального розвитку підвідомчого господарства;
6. координація і взаємо ув'язка розробленого індикативного плану з бюджетом держави;
7. застосування як інструменту поточного аналізу та координації виконання окремих елементів, завдань, програм у складі індикативного плану і досягнення основних цілей, затверджених Верховною Радою України;
8. вироблення і реалізація пріоритетних напрямів у розвитку економіки.
Зазначимо, що структура індикативного плану, конкретний склад його показників та методи їх визначення можуть змінюватися залежно від стану національної економіки, цілей та завдань державного регулювання.
З 1995 р. індикативне планування в Україні полягає в розробці Державної програми економічного і соціального розвитку України. Ця програма - це система заходів та завдань, спрямованих на досягнення конкретних цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців.
Програми економічного і соціального розвитку України розробляє Міністерство економіки України, Міністерство фінансів, Державний комітет статистики, Міністерство праці, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Національний банк України, інші міністерства, відомства, місцеві органи виконавчої влади із залученням науково-дослідних установ. Функції координації цієї роботи покладені на Міністерство економіки України [19, c.180].
У Державній програмі економічного і соціального розвитку України завдання для базових галузей промисловості, зокрема, енергетики, вугільної промисловості, повинні бути розроблені у державних (індикативних) планах їхнього розвитку.
Державна програма економічного і соціального розвитку не може не зважати на процеси, які відбуваються в економіці регіонів і відображені в територіальних програмах. З огляду на це взаємозв'язок і взаємодію територіальних програм між собою та Державною програмою можна зобразити схемою (рис. 2.1) [19, c.181].
Цілі і завдання державних програм економічного і соціального розвитку є орієнтиром для розробки суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, бізнес-планів та інших документів. Державне регулювання діяльності таких суб'єктів економічного процесу ведуть за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів.
Державну програму економічного і соціального розвитку України розробляють щорічно. Вона містить [28, c.129]:
1. характеристику соціально-економічного становища, що сформувалось на початок дії програми;
2. цільові макроекономічні показники на кінець кожного кварталу, завдання у сфері макроекономічної політики, які можна уточнити після затвердження Верховною Радою Державного бюджету України;
3. систему державних заходів з виділенням конкретних пропозицій щодо реформування базових галузей промисловості та визначення термінів і виконавців, а також основних економічних, правових та адміністративних важелів державного регулювання, обсягів державних централізованих капітальних вкладень та показників державного замовлення.
Рис. 2.1 Взаємозв'язок планів підприємств, територіальних програм економічного і соціального розвитку з Державною програмою економічного і соціального розвитку України
Уряд виносить Державну програму економічного і соціального розвитку України на розгляд Верховної Ради України. Державний індикативний план науково-технічного розвитку затверджує Кабінет Міністрів України у визначені ним терміни за поданням Міннауки, Мінекономіки, Мінпромполітики та НАН України.
2.3 Основи методології індикативного планування
Під методологією індикативного планування розуміють систему вимог до його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових періодів, ланок та рівнів національної економіки [29,c.195].
Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови індикативних планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб'єктів ринкових відносин - держави, регіонів, підприємств і окремих підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних, екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку; розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об'єктивного стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення соціальних завдань розвитку суспільства.
Складовою частиною методології є методика індикативного планування, тобто сукупність способів і принципів розробки індикативних планів та забезпечення їх реалізації.
До основних методів розробки індикативних планів належать: програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний, техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.
Головними способами реалізації індикативних планів треба вважати такі: застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тарифи, інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормативи, амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосування адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції, ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).
Важливою умовою розробки індикативних планів є визначення об'єктів регулювання. Об'єктами регулювання є соціально-економічні структури, системи зв'язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об'єктами економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і споживання. Найважливіші соціально-економічні структури і фактори є такі: великі природноекономічні райони, підприємства всіх форм власності; регіональна і галузева структури економіки; бюджети регіонів; основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського господарства; ринкові відносини. Індикативний план передбачає три типи показників: прогнозні,/ директивні та розрахункові. Прогнозні показники визначають можливі орієнтири розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники виробничої діяльності підприємств затверджені у Державному плані й обов'язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці показники характерні переважно для адміністративно-командної економіки.
У процесі розробки Державної програми економічного і соціального розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі [19,c.185]:
ѕ обсяги виробництва найважливіших видів продукції;
ѕ обсяги державного замовлення (контракту);
ѕ обсяги експорту й імпорту продукції та послуг;
ѕ міжрегіональні поставки продукції;
ѕ участь у виконанні державних цільових комплексних програм;
ѕ виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції);
ѕ завдання щодо використання трудових ресурсів та зайнятості населення;
ѕ грошові доходи населення;
ѕ введення у дію виробничих потужностей за рахунок державних капіталовкладень;
ѕ введення в дію об'єктів соціальної сфери;
ѕ обсяги відрахувань за користування державним майном;
ѕ завдання щодо демонополізації виробництва;
ѕ завдання з приватизації державного майна;
ѕ ціни на продукцію державних підприємств, які підлягають державному регулюванню;
ѕ завдання з охорони навколишнього середовища.
Розрахункові показники, які розробляють у державній програмі, відображають її аналітичні та фінансові аспекти.
До показників, які контролює державна влада, належать: державний контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції та послуги, які регулює держава.
Державними важелями впливу на виконання державних програм є [19,c.187]:
ѕ соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, норми амортизації тощо);
ѕ податки і податкові пільги;
ѕ державні інвестиційні ресурси;
ѕ державні кредитні ресурси і кредитна політика;
ѕ регламентація ціноутворення;
ѕ державні замовлення (контракти);
ѕ мито і митні збори;
ѕ бюджетні асигнування і дотації;
ѕ розміри пенсій, стипендій, допомоги;
ѕ регулювання оплати праці;
ѕ заборони, ліцензії, квоти.
Структура індикативного плану може виглядати так [28,c.151]:
Розділ І. Соціально-економічна й екологічна ситуація.
Розділ II. Головні напрями, цілі та пріоритети, структура і пропорції соціально-економічного розвитку.
Розділ III. Соціальний розвиток і рівень життя. 1. Населення, праця і кадри. 2. Цільові орієнтири, пріоритети, соціально-економічні норми і нормативи. 3. Узагальнені показники соціального розвитку і рівня життя. 4. Програми соціального розвитку: рівень життя, забезпеченість житлом, продовольче забезпечення, насичення ринку непродовольчими товарами і послугами, охорона здоров'я та освіта, екологічне оздоровлення, шляхове господарство, комунальне господарство, поліпшення умов праці, трудова діяльність.
Розділ IV. Економічний розвиток країни. 1. Цільові орієнтири, пріоритети. 2. Узагальнені показники економічного розвитку, структурні зрушення, пропорції. 3. Програми економічного розвитку: а) державного, колективного, приватного сектора, у тому числі машинобудівного та агропромислового комплексів, легкої промисловості, транспорту, металургійного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового і будівельного комплексів; б) участь у реалізації міждержавних програм розвитку.
Розділ V. Охорона навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів. 1. Цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи. 2. Програми оздоровлення екологічної обстановки, охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.
Розділ VI. Економічні регулятори, які застосовують протягом поточного і перспективного періодів: ціни і тарифи (пільги і дотації), податки і платежі (зниження або підвищення податкових ставок); норми амортизаційних відрахувань; цінні папери (акції, облігації, позики, зобов'язання державної скарбниці); бюджетні асигнування (в тому числі й валютні); кредити (обсяг, строки користування, відсоткові ставки); інвестиції (перерозподіл централізованих капіталовкладень); державні резерви (матеріальні, фінансові, готова продукція).
Розділ VII. Прогноз розвитку ринкових відносин і кон'юнктури ринку. 1. Кон'юнктура внутрішнього ринку і його розвиток. 2. Кон'юнктура зовнішнього ринку і його розвиток. 3. Матеріально-технічне постачання під держзамовлення. 4. Функціонування товарних, фондових і трудових бірж.
Розділ VIII. Бюджетне планування. 1. Фінансово-кредитна політика. 2. Бюджетна політика. 3. Програми фінансового оздоровлення.
Розділ IX. Соціально-економічний розвиток регіонів. 1. Областей: а) економічне регулювання; б) програми розвитку областей за рахунок централізованих і децентралізованих ресурсів. 2. Природно-економічних районів: а) економічне регулювання; б) програми розвитку окремих природно-економічних районів за рахунок централізованих і децентралізованих ресурсів.
3. Економіка України та макроекономічна роль держави у її трансформації
Україна, як і інші держави, що після розпаду СРСР, знаходиться в процесі трансформації, який характеризують як перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки. Це досить груба й однобічна характеристика. По-перше, на Заході, коли йдеться про ринкове господарство, давно вже мається на увазі не чисто ринкова, а змішана економіка. І це ніхто з дослідників не заперечував. По-друге, у СРСР також існувала не чисто адміністративна, а змішана економіка, яка включала товарно-грошові відносини як такі, що доповнювали і певним чином оформляли директивно-планові зв'язки. Отже, здійснюється реальний перехід не від адміністративне-командної до ринкової, а від змішаної економіки одного типу до змішаної економіки іншого гину. Точніше, від змішаної економіки, яка функціонує на директивно-планових засадах, до змішаної економіки, що функціонує на ринкових васалах. Таким чином, відбувається зміна засад. Звичайно, не ринкові й не перетворення[33, c. 29]. Однак це перетворення відрізняється від демонтажу однієї системи і заміни її зовсім новою. Між тим таке спрощене розуміння суті переходу практично позначається на економічній політиці та на прийнятті господарських рішень.
Щодо України здійснюваний перехід має свої, досить істотні особливості. Україна, фактично не мала власної економічної системи. Її економіка була компонентом єдиного народногосподарського комплексу СРСР, сформованим для його обслуговування. Багатьох елементів, необхідних для самостійної системи, не існувало. В Україні вироблялося тільки 20 % кінцевого продукту. Тому перехідний процес в Україні має включати зміну економічної структури, пов'язану не тільки з ринковою переорієнтацією. а й зі створенням власної економічної системи. Відповідно до цього основний зміст перехідного процесу в Україні може бути визначений як перехід від підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, що функціонував на директивно-планових засадах, до цілісної економічної системи, що функціонує на ринкових засадах. Якщо йдеться не про ліквідацію однієї системи і побудову іншої, а про зміну основи і переструктурування, створення нових форм розвитку, то весь процес можна назвати трансформаційним.
Важлива особливість трансформаційного переходу -- його інверсійний характер, пов'язаний зі зміною у послідовності економічних перетворень [11, c. 289]. Класичний тип процесу формування ринкової економіки пов'язаний з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Розвиток індустріальної системи створює техніко-технологічний базис для встановлення ринкових відносин. Інверсійний тип являє собою формування ринкової системи в умовах сформованого індустріального суспільства. Ринкова трансформація передбачає не тільки функціональну заміну планових зв'язків ринковими, але й структурну перебудову, включаючи зміни в розміщені продуктивних сил. Такі зміни - завдання незмірне складніше за функціональні зміни. Але первісно воно не було усвідомленим не тільки політиками, але і багатьма професійними економістами, що сприяло ускладненню без того непростої економічної ситуації,
Інверсійний характер ринкової трансформації проявляється в усіх економічних процесах. Якщо формування ринкової економіки в класичному вигляді включало процеси переходу від дрібної приватної власності до більш великої, від вільної конкуренції до олігополії, монополії і різноманітність ринкових структур, від вільного ціноутворення до включення механізмів державного регулювання цін, то інверсійний тип ринкової трансформації передбачає протилежні переходи: від загального одержавлення власності до розвитку різноманітності її форм, від державної монополії до включення конкурентних засад, від директивно-планових цін до вільного ціноутворення тощо. Особливості ринкової трансформації необхідно враховувати при аналізі її структури.
У структурі ринкової трансформації вирізняються три основні трансформаційні потоки: по-перше, первісне нагромадження капіталу як основний, провідний процес; по-друге, переструктурування економіки відповідно до нових закономірностей її функціонування; по-третє, соціалізація економіки як протилежний первісному нагромадженню і переструктуруванню економіки процес, що має гасити напругу, породжену попередніми потоками.
Інверсійний тип переходу відзначається в процесі первісного нагромадження капіталу певними особливостями. Формально здійснюється перехід від суспільної власності, яка передбачає безпосереднє поєднання трудящих із засобами виробництва, до приватної з відокремленням основної маси працівників від засобів виробництва. Суть процесу така сама, як і в класичному переході: відокремлення виробників від засобів виробництва. Відмінність полягає в тому, що при класичному переході основним засобом виробництва, від якого відчужувався працівник, була земля як природна умова виробництва, а в Інверсійному переході основними засобами виробництва виступають індустріальні засоби, створені працею людини. Однак економічно на даному рівні розвитку продуктивних сил суспільної власності не існувало і не могло існувати. Як, наприклад, студент, котрий навчається в Києві, міг економічно реалізувати свою власність на верстат, що використовується, скажімо, на Камчатці? Адже формально він є власником усіх засобів виробництва, що знаходяться у суспільній власності. Якщо реалізація і можлива, то лише як вольове, а не економічне відношення.
Природно, суть первісного нагромадження при ринковій трансформації інверсійного типу п одягає в закріпленні і правовому оформленні відчуження працівників від засобів виробництва й усуненні часткової прикріпленості до них. Двома основними методами первісного нагромадження капіталу в сучасних умовах виступають приватизація, яка реально, економічно зайшла значно далі, ніж наведено в формально-правовому виразі, та інфляція, що дозволила за короткий час зібрати великі грошові статки і перерозподілити багатство. [33, c. 30-31]
Ситуацією в Україні підтверджується те наукове положення, що суть первісного нагромадження полягає у формуванні нових виробничо-економічних відносин та їх суб'єктів. Кількісні характеристики мають при цьому похідне значення. Реального нагромадження капіталу, то виражається у зростанні грошового і матеріального багатства суспільства, немає. Навпаки, виробництво скоротилося більше ніж удвічі, зменшилося суспільне багатство і споживання благ на душу населення. У цьому сенсі в Україні здійснюється звужене перетворення, у якому мас місце не нагромадження, а проїдання суспільного багатства. Однак це не заперечує первісного нагромадження великих капіталів у не багатьох приватних власників і утворення капіталістичних відносин, а отже, й нової форми суспільного багатства. При загальному зменшенні суспільного багатства відбувається його перерозподіл шляхом приватизації й інфляції. Коли зубожілий пенсіонер вороже дивиться на дорогі зарубіжні моделі автомобілів, що проносяться повз нього, то це не просто психологічне явище. Тут с певна економічна підстава. Адже якщо, наприклад, людина мала у радянський період грошові нагромадження в сумі 7 тисяч радянських карбованців, то цим грошам відповідало цілком реальне багатство в суспільстві. Нехай не на 100, а на 70 відсотків (через товарний дефіцит, що завжди був присутній у радянський період і означав неповне товарне покриття наявних коштів), але ця сума була еквівалентна автомобілю середнього класу. Інфляція перетворила нагромадження на пил. Однак реальний еквівалент нікуди не подівся, він перерозподілився в руки тих, хто завдяки інфляції примножив своє багатство. Такий перерозподіл не обов'язково здійснювався незаконним шляхом (хоча в сучасних умовах часто мало місце і таке), просто держава не змогла здійснювати політику, за якої нові капітали формувалися б за рахунок накопичуваної частини суспільного багатства, а не за рахунок перерозподілу вже наявних у населення коштів. Це не означає заклик до нового переділу, ї котрий не може бути кращим чи справедливішим за той, і що вже відбувся, але не зайве розуміти, що ж сталося насправді і які короткострокові й довгострокові наслідки трансформаційного процесу,
Третій трансформаційний потік здійснюється в Україні також за інверсійним типом. Класичний тип соціалізації пов'язаний з переходом до постіндустріальної економіки з підвищенням ролі у виробництві людини, її здібностей, знань. Процес характеризується трьома основними моментами: по-перше, соціалізацією власності на засоби виробництва, яка полягає в подоланні відчуженості від них працівника, що знаходить вираження в його участі у власності за допомогою акцій, у зростанні частки і значення акціонерних товариств, до працівники -- головні акціонери тощо; по-друге, соціалізацією праці, дедалі більшим перетворенням її із засобу заробляння грошей на засіб самореалізації особистості, її життєвих творчих потенцій; по-третє, соціалізацією результатів виробництва, яка проявляється в перерозподілі валового національного продукту з метою зменшення соціальної нерівності, у розвитку інститутів соціального захисту населення та ш,
У планово-директивній економіці соціалізація виступала формою реалізації суспільної власності на засоби виробництва і мала такий самий загальний і формальний характер. Це виражалося в гарантованості членам суспільства праці, певного рівня споживання, безкоштовної, за рахунок суспільства, освіти, охорони здоров'я, системи соціального забезпечення тощо. У процесі ринкової трансформації ця система руйнується. На зміну їй має прийти соціалізація капіталу. Однак капітал знаходиться тільки на стадії формування. Соціалізація ж капіталу -- момент його самозаперечення у вищій фазі розвитку. Внаслідок того, що соціалізація, властива планово-директивній економіці, значно зруйнована, а соціалізація капіталу ще не сформувалася, виникли великі розриви в соціальній тканині суспільства, які проявилися в соціальній незахищеності широких верств населення, випаданні з нормального соціального процесу цілих суспільних груп. Усе це створює величезну соціальну напругу і потребує вживання спеціальних заходів. Протиріччя між соціалізацією економіки директивно-планового типу, яка Інтенсивно руйнується, соціалізацією капіталу, яка ще не сформувалася,--важлива риса інверсійного типу ринкової трансформації. Недостатня увага до такого процесу може мати дуже сумні наслідки. Необхідна спеціальна програма компенсаційних заходів, які б дозволили заповнити трансформаційний перехід.
Три основних трансформаційних потоки відносно самостійні, тісно взаємозв'язані. Вони можуть як підсилювати негативні наслідки один одного, так можуть і нейтралізувати їх. Так, неминучі негативні наслідки первісного нагромадження капіталу, пов'язані із соціальним розшаруванням суспільства, можуть бути певною мірою нейтралізовані за рахунок потоку соціалізації, якщо ним розумно керує держава. Недиференційованість трансформаційних потоків у структурі ринкової трансформації не дозволяє правильно оцінювати події, що розгортаються, робити погляд у перспективу і приймати правильні рішення.
Висновки
Державне макрорегулювання змішаної економіки -- це суб'єктивний фактор економіки. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку. У цьому розумінні ринкові закони створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм -- Це сфера державного невтручання. Більш того, держава повинна сприяти розвиткові ринкового механізму, усувати штучні перешкоди на його шляху, які можуть створювати для нього підприємницькі монополії та владні структури.
Держава може втручатися в ринковий механізм лише в одному випадку -- коли цей механізм ще не досяг необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Показовим прикладом для цього є перехідна економіка, яка знаходиться в стані зміни економічних відносин, коли адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові -- ще знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням --актуальна проблема органів державного управління.
В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки --- це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на ті умови, які забезпечують реалізацію цих законів. Впливаючи на умови функціонування ринку, вона може спрямувати розвиток ринкових відносин відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Так, застосовуючи політику «дорогих» або «дешевих» грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через зміни в цьому співвідношенні цілеспрямовано регулює економічні процеси.
В іншому випадку держава, враховуючи обмеження ринкового механізму, його нездатність запобігти виникненню негативних побічних наслідків від функціонування економіки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкових інструментів. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства можуть забезпечити їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.
Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в змішаній економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому розподілі праці, природні, демографічні, національні та політичні умови. Врахування цих умов вимагає від кожної держави творчого підходу до визначення межі та методів свого втручання в економіку.
Подобные документы
Сутність, принципи, методи і функції державного регулювання економіки України та причини його впровадження. Особливість макроекономічного планування. Зміст і завдання фінансово-кредитної політики держави. Система оподаткування суб’єктів господарювання.
курсовая работа [362,7 K], добавлен 08.04.2016Cутність державного регулювання економіки, форми його здійснення, їх еволюція; макроекономічне планування. Методи калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг). Аналіз стану роботи підприємства (фірми) і прийняття відповідних раціональних рішень.
контрольная работа [78,8 K], добавлен 11.01.2011Політика державного регулювання економіки. Форми та функції державного регулювання економіки. Національні особливості державного регулювання. Основні форми державного регулювання. Становлення економічних функцій Української держави.
курсовая работа [36,6 K], добавлен 10.04.2007Основні форми та методи макроекономічного регулювання економіки. Особливості макроекономічного регулювання окремих сфер та об'єктів. Державний вплив на інноваційну діяльність, науку і науково-технічний прогрес.
курсовая работа [58,1 K], добавлен 30.08.2007Сутність макроекономічного планування та його завдання, суб'єкти та об'єкти, основні форми планування. Державні замовлення та державні контракти. Програмно-цільове планування, розробка цільових комплексних програм вирішення соціально-економічних проблем.
реферат [29,8 K], добавлен 11.05.2010Основи регулювання ринкової економіки. Державне регулювання відносин власності. Прогнозування та планування народного господарства. Фінансово-бюджетне, кредитне і податкове регулювання економіки. Державний контроль зовнішньоекономічної діяльності.
учебное пособие [2,4 M], добавлен 27.12.2010Основні функції та особливості національнлї політики державного регулювання економіки, її інструменти: податково-бюджетна система, цінове, грошово-кредитне і валютне регулювання. Характеристика американської та японської моделей державного регулювання.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 11.11.2010Бюджетно-податкова політика держави. Грошово-кредитна політика. Соціальна політика держави. Державне регулювання аграрної сфери економіки. Антикризова політика держави. Ринкова трансформація української економіки.
реферат [27,9 K], добавлен 03.09.2007Політика макроекономічного регулювання. Вплив монетарної політики на державну економічну політику. Проблема регулювання бюджетного дефіциту за допомогою макроекономічних показників. Державне регулювання економіки на основі макроекономічних показників.
контрольная работа [53,2 K], добавлен 27.10.2008Комплексні методи державного регулювання економіки. Головні принципи економічного та соціального прогнозування. Фінансово-кредитне регулювання економіки. Регулювання зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності. Підтримка малого підприємництва.
курсовая работа [68,8 K], добавлен 25.04.2010
