Президент України вважає за необхідне забезпечити поступове наближення допомоги по безробіттю до встановленого в Україні прожиткового мінімуму.

З метою удосконалення якості послуг населенню, підвищення ефективності роботи служби, ліквідації черг під час прийому громадян активно запроваджуються новітні технології, зокрема -- єдина технологія обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН), в основу якої покладено передовий досвід вітчизняних центрів зайнятості та відповідних служб зарубіжних країн.

Рис. 2.4 Динаміка активних заходів сприяння зайнятості населення на зареєстрованому ринку праці, тис. чол.

В результаті впровадження ЄТОНН збільшилася кількість працевлаштованих громадян та кількість виявлених і оприлюднених вакансій. Інструментом практичної реалізації ЄТОНН стало створення єдиної інформаційно-аналітичної системи (ЄІАС) Державної служби зайнятості. Ця робота проводиться в рамках реалізації Національної програми інформатизації. Із повним запровадженням ЄІАС буде налагоджено електронний обмін інформацією із всіма соціальними партнерами. Крім того, це підвищить оперативність управлінських рішень на ринку праці, допоможе змінити психологію населення, переорієнтувати його від вимог та очікування на активний пошук роботи.

Подальше вдосконалення державної політики зайнятості населення, створення додаткових гарантій щодо працевлаштування громадян та соціального захисту безробітних передбачено Державною програмою зайнятості на 2003 -- 2006 pp., яка затверджена Верховною Радою України у березні 2004 р. Мета програми -- запобігання масовому безробіттю шляхом структурної перебудови економіки, створення додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних, громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні з незалежних від них причин на рівних конкурувати на ринку праці, соціальний захист безробітних у процесі реалізації законів України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та «Про зайнятість населення».

Реалізація Державної програми зайнятості населення на 2003--2006 pp. сприятиме збільшенню чисельності зайнятого населення більш як на 1 млн. осіб. Рівень зайнятості населення у віці 15--70 років збільшиться до 59%, а рівень безробіття, визначений за методологією МОП, зменшиться до 9,4.

Необхідною умовою реалізації Програми є тісний взаємозв'язок політики зайнятості та економічної політики держави, консолідація зусиль усіх гілок влади, об'єднань роботодавців і профспілок.

Зусилля центральних органів влади мають концентруватися, перш за все, на економічних механізмах заохочення роботодавців до створення нових робочих місць для молоді, переорієнтації системи підготовки та підвищення кваліфікаційного рівня робочої сили відповідно до структурних змін, які відбуваються в економіці, стимулюванні гнучких форм зайнятості та розвитку самозайнятості населення, запровадженні дієвих стимулів ліквідації прихованого безробіття та створення нових робочих місць, на забезпеченні гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств.

3. Напрями і проблеми соціальної політики держави

Реформування оплати праці в Україні розпочалося ще на початку 90-х років з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про підприємства в Україні». Підприємства набули право самостійно встановлювати фонд, форми, системи і розміри оплати праці.

У 1992 р. прийнято Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці», у 1995 р. -- Закон України «Про оплату праці». У 1993 р. набрав чинності Закон України «Про колективні договори і угоди». Ці законодавчі акти сприяли позитивним змінам в організації оплати праці, суть яких полягає у:

переході від централізованої системи організації оплати праці до колективно-договірних принципів її регулювання та встановлення державних гарантій в оплаті праці;

запровадженні системи укладання угод і договорів з питань організації оплати праці на всіх рівнях -- державному, галузевому, регіональному та на рівні підприємства;

підвищенні статусу колективних договорів і посиленні ролі професійних спілок як рівноправної сторони в переговорах з питань визначення розмірів і умов оплати праці;

визначенні умов та порядку встановлення розміру мінімальної заробітної плати;

розширенні прав підприємств у питаннях організації заробітної плати, зокрема у визначенні форм, систем і розмірів оплати праці;

визначенні та розмежуванні сфер державного та колективно-договірного регулювання оплати праці;

визначенні окремих заходів щодо захисту прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати.

Таким чином, в Україні створена законодавчо-правова база регулювання оплати праці відповідно до міжнародних трудових норм. Разом з тим слід зазначити, що заходи з реформування організації оплати праці в перші роки незалежності здійснювалися переважно в напрямі її лібералізації, що в умовах економічної кризи та за умов недосконалості функціонування ринкових механізмів регулювання економіки було недостатнім і не забезпечувало бажаних результатів. У зв'язку з цим рівень заробітної плати в Україні залишався низьким, значна її частина виплачувалася неофіційно, зростала диференціація в оплаті праці в розрізі як регіонів, так і галузей економіки.

Для поліпшення демографічної ситуації Президент України, Верховна Рада і Уряд вживають конкретні заходи. Прийнято закони України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (19 грудня 1991 p.), «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (21 листопада 1992 p.), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (5 лютого 1993 p.). Діяли національні програми «Діти України» (затверджена Указом Президента України від 18 січня 1996 р. «Про Національну програму "Діти України"»), «Планування сім'ї» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 1995 р. «Про Національну програму планування сім'ї»), «Здоров'я літніх людей» (затверджена Указом Президента від 10 грудня 1997 р. «Про програму "Здоров'я літніх людей"»). Урядом затверджена довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства.

У 1998--1999 pp. запроваджені такі цільові національні програми, як «Здоров'я літніх людей», «Протитуберкульозні заходи в Україні», «Профілактика венеричних захворювань», «Запобігання втратам трудового потенціалу від серцево-судинних та онкологічних захворювань».

Розроблені та реалізовані заходи, спрямовані на забезпечення гарантованого державою обсягу та рівня безоплатної медичної допомоги населенню, визначені стандарти якості медичного обслуговування, здійснюється структурна реорганізація галузі охорони здоров'я, спрямована на зміцнення первинної ланки медико-санітарної допомоги. Проте на сьогодні в умовах загострення матеріальних, соціальних та психологічних проблем вони ще є недостатніми.

Досвід інших країн свідчить, що для подолання такого складного явища, як демографічна криза та відновлення механізму відтворення народонаселення потрібні десятиліття. Напрями виходу з демографічної кризи лежать, перш за все, у площині демовідтворення -- народжуваність, смертність, захворюваність, тривалість життя, формування сім'ї. Цей процес матиме кілька етапів, а саме: зупинення подальшої депопуляції, стабілізація набутого режиму відтворення населення, зростання народжуваності, зниження рівня смертності населення.

Обов'язковою умовою подолання демографічної кризи є міцна економіка держави. Реальне зростання ВВП та промислового виробництва не лише закладає вагоме підґрунтя для суттєвого підвищення рівня життя населення, а й розширює можливості ресурсного забезпечення.

Демографічна політика, яка і надалі буде обмежена фінансовими можливостями, передбачає створення умов для одержання населенням реальних доходів на рівні, не нижчому за межу забезпечення витрат на відтворення життєдіяльних функцій робочої сили, підтримання належного рівня здоров'я, здобуття певного соціального статусу, створення сім'ї, утримання і виховання дітей.

Першочергова державна підтримка спрямовується на заходи, що передбачають стимулювання народжуваності (надання пільг молодим сім'ям і сім'ям з дітьми при будівництві і придбанні житла, розроблення нового механізму надання допомоги сім'ям з дітьми, планування сім'ї, зниження захворюваності населення тощо).

Розв'язання проблем сім'ї, жінок, дітей і молоді сприятиме дотриманню на практиці конституційного принципу підтримки сімей, рівності прав жінки і чоловіка, реалізації цілеспрямованої політики щодо працевлаштування молоді, профілактики дитячої та молодіжної злочинності, наркоманії, алкоголізму, дитячої безпритульності та жебракування, запобігання соціальному сирітству.

З метою забезпечення вирішення демографічних проблем Президент України у 2001 р. видав укази «Про Національну програму «Репродуктивне здоров'я 2001--2005» та «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми "Діти України" на період до 2005 року». У 2002 р. підписано Указ «Про заходи щодо заохочення народжуваності в Україні», яким визначено пріоритетні напрями соціальної політики держави у сфері демографії та підтримки сімей з дітьми, посилення соціального захисту материнства і дитинства.

Стратегічне значення демографічного фактора має непересічне значення для майбутнього розвитку держави. Тому у практику державного управління необхідно запровадити принципи орієнтації розвитку країни, передусім, на інтереси населення та сім'ї, на забезпечення умов їх всебічного розвитку та самореалізації.

Висновок

Сьогодні спостерігається суперечність і непослідовність соціальної політики, що проводиться державою. З одного боку, вона самоусунулася від регулювання багатьох питань (оплата праці в позабюджетній сфері, встановлення цін на товари та ін.), прагнучи майже цілком перекласти свої колишні функції на саму людину, місцеві органи управління, а з іншого, не надала громадянам достатньої економічної, правової та організаційної свободи для підвищення їх відповідальності за власний матеріальний добробут. Зокрема, профспілки і роботодавці позбавлені можливості управляти позабюджетними соціальними фундаціями, що істотно знизило ефективність роботи останніх. Разом із тим у масовій свідомості все ще панує переконання, що державі належить вся повнота влади, що в її компетенцію входять усі аспекти життя населення країни, що вона розпоряджається всіма суспільними інститутами. Держава ж, по суті, блокуючи розвиток структур радянського суспільства, не може впоратися із соціальними й економічними функціями. Один із основних прорахунків держави в галузі соціальної політики - зростання бідності, деградація праці, маргіналізація громадян із низьким життєвим статусом. Формування стійких верств населення, що тяжіють до соціальних низів, означає, що в суспільстві підтримка реформ послаблюється кількісно та якісно, психологічно та мотиваційно. Соціальна політика належить до предметів спільного ведення як органів державної влади, так і органів місцевого самоуправління, тому реалізація територіального принципу забезпечення соціальної політики є важливим моментом функціонування соціального законодавства. Вищі органи державної влади повинні передати велику частину своїх соціальних функцій регіональним органам державної влади й органам місцевого самоврядування. Органи держави, зокрема виконавча гілка влади, мають визначати напрями соціальної політики, фінансувати соціальні мінімальні стандарти, а реалізація повинна здійснюватися на місцях.

Література

1. Полипець О.П. Проблеми контролю в соціально-економічному розвитку регіону // 36. наук, праць Української академії державного управління. - 2004.-С. 95.

2. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. - К, 2000. - 732 с.

3. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Ред. кол. Ф. М. Рудич. - К., 2004. - 234 с.

4. Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. -- М., 1995. - 355 с.

5. Проскуряков В.М., Самотин А.И. Копенгагенский саммит: 5 лет после // Народонаселение. -2005.-№ 1.

6. Соціальна політика на етапі реформування суспільства // Вісник КНТЕУ. - 2005. - № 2.

7. Адміністративно-правовий механізм соціальної політики в державі // Підприємництво, господарство і право. 2005. - № 8.

8. Мінімальні гарантії населення // Праця і зарплата. - 2005. - № 7.

9. Макроекономічні тренди 2004 року // Банківська справа. - 2005. - № 2.

10. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посіб - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

11. Лемешевский И.М. Макроэкономика: теория национальной экономики. - Мн., 1994.

12. Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономика: принципы, проблема и политика. - К.: Хагар - Демос, 1993.

13. Нуреев Р.М. Курс макроэкономики. Учебник для вузов. - М.: Издательская группа НОРМА - ИНФРА-М, 1999.

14. Пиндайк Р., Рубинфельд Д. Макроэкономика - М.: «Экономика», «Дело», 1992.

15. Франк Р.Х. Макроэкономика и поведение. - М.: ИНФРА-М, 2000.

Размещено на Allbest.ru