Економічна оцінка природних ресурсів країни

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА «КРОК»

Факультет економіки та підприємництва

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

на тему:

«Економічна оцінка природних ресурсів країни»

студента II курсу групи ФК-91

Вереновського Андрія Дмитровича

Керівник курсової роботи:

доцент, к.е.н.

Алімпієв Євген Володимирович

Київ - 2011

ЗМІСТ

Вступ

1 Природні ресурси та природно-ресурсний потенціал

1.1 Поняття «природні ресурси». Класифікація природних ресурсів

1.2 Структура природно-ресурсного потенціалу

2 Економічна оцінка природних ресурсів

2.1 Глобальні проблеми використання природних ресурсів

2.2 Продовольча проблема та шляхи її вирішення

2.3 Економіко-географічний аналіз земельних ресурсів України

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність роботи. Оцінка господарських благ у системі управління ефективністю виробництва займає провідне місце у наукових та прикладних дослідженнях. На всіх етапах розвитку суспільства особливо актуальною є оцінка природних господарських благ - природних ресурсів. Це пояснюється тим, що вони є і основною передумовою, і результатом суспільного виробництва. Ці два статуси природних ресурсів приносять особливість у їх оцінку - вона завжди буде залежати від рівня розвитку суспільних відносин і продуктивних сил. Тому серед економічних проблем у галузі природокористування та охорони навколишнього середовища особливою гостротою виділяються теоретико-методологічні проблеми економічної оцінки природних ресурсів.

Зараз виникає необхідність проведення оцінки природно-ресурсного потенціалу окремих територій, як важливого фактору економічного, соціального, екологічного суспільного розвитку. Така оцінка повинна стати одним з важелів нового економічного механізму, який буде забезпечувати раціональне використання та відтворення природних ресурсів. Саме тому проблема оцінки природно-ресурсного потенціалу на сьогодні є особливо актуальною.

Мета дослідження: розглянути класифікацію природних ресурсів та види їх економічної оцінки, удосконалити теоретичні і науково-методичні положення економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, проаналізувати підходи до економічної оцінки потенціалу земель сільськогосподарського призначення в складі природно-ресурсного потенціалу.

Завдання роботи:

- дослідити економічну сутність поняття «природно-ресурсний потенціал»;

- провести аналіз методичних підходів до оцінки природно-ресурсного потенціалу;

- визначити роль і місце природно-ресурсного потенціалу в розвитку сільськогосподарського виробництва;

- розробити науково-методичні підходи до оцінки природно-ресурсного потенціалу;

- проаналізувати динаміку розвитку та структури сільського господарства.

Об'єкт дослідження: економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу та потенціалу земель сільськогосподарського призначення.

Предмет дослідження: сукупність еколого-економічних відносин, що виникають у процесі використання природно-ресурсного потенціалу.

ресурс економічний оцінка земля

1 ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

1.1 Поняття «природні ресурси». Класифікація природних ресурсів

Природні ресурси - сукупність об'єктів і систем живої і неживої природи, компоненти природного середовища, що оточують людину, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб людини і суспільства [1]. Планета Земля має великі запаси водних, рослинних, мінеральних та інших ресурсів. Але вони не безмежні. Потреби людини в сировині, паливі безперервно зростають. Промислові підприємства використовують воду, сировину, паливо, кисень повітря в зростаючих обсягах. Ступінь використання природних ресурсів визначається не стільки їх природними властивостями, скільки соціально-економічними потребами.

За своєю економічною сутністю природні ресурси мають споживну вартість. Їх придатність і корисність, техніко-економічні властивості, масштаби та способи використання визначаються суспільними потребами. Природні ресурси є матеріальною базою виробництва, постійно споживаються ним і вимагають свого повного відновлення у натуральній формі. А відтак для забезпечення безпосереднього суспільного відтворення процес праці, зв'язаний з підготовкою природних елементів до включення у господарський оборот, повинен бути безперервним. Цей процес здійснюється у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва: капітального будівництва, сільського та лісового господарства, видобувної промисловості, рекреаційного господарства тощо. На базі цього забезпечується зв'язок між суспільством і природою та між окремими підрозділами сфери природокористування.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. А відтак процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з другого, - вплив на довкілля і необхідність рахуватися з природоохоронними процесами.

Важливим завданням економістів є складання балансу між господарськими потребами суспільства та природними можливостями їх задоволення. Маючи такий баланс і озброївшись принципово новими безвідходними технологіями, можна буде зняти антагоністичне протиріччя між суспільством і природою.

У зв'язку з викладеним вище концептуальним підходом до змісту поняття природних ресурсів необхідно визначити шляхи їх наукової класифікації. Існують різні підходи до класифікації природних ресурсів. В основі природних класифікацій знаходяться відмінності природних ресурсів за генезисом і належністю до тих чи інших компонентів і сил природи. Оскільки природні ресурси - це природні тіла, компоненти географічної оболонки Землі, вони мають природну класифікацію. А тому виходячи з належності, відношення до природних систем, а також розміщення, природні ресурси поділяються на такі групи:

- за ознакою належності до природних систем: космічні (проміння, метеорити), планетарні (геліоенергія, гравітаційна енергія), ресурси Землі (атмосфера, гідросфера, літосфера );

- за відношенням до природних систем: елементи природних систем (мінерали, ґрунти, види рослин і тварин тощо) та результати їх функціонування (поліпшення родючості ґрунтів, приріст біологічної маси, зростання поголів'я та маси тварин тощо). Проте останні важко віднести до чисто природної класифікації, оскільки вони показують результати взаємодії природи з суспільством;

- за видом і тривалістю кругообігу: у довготривалому кругообігу (космічний, геологічний) і в короткотривалому (біологічний кругообіг води);

- за характером розміщення на поверхні землі: відносно рівномірно розподілені (атмосфера, біосфера) та зосереджені (гідросфера, літосфера та їх елементи);

- за можливістю переміщення по території: такі природні ресурси, що переміщуються природно (повітряні маси, вода, тварини), та такі, що не переміщуються (рослинні);

- за видами: мінеральні, кліматичні, водні, земельні, лісові, рекреаційні тощо.

Природна класифікація не показує місця тієї чи іншої групи природних ресурсів в процесі суспільного відтворення. Довгий час природні ресурси вивчалися переважно природничими науками, тому їх класифікація була заснована на таких критеріях, як форма природних речовин, їх розміщення, ступінь вивченості, характер і вміст у них корисного компоненту і т.п. Тільки в силу порушення екологічної рівноваги природні ресурси стали об'єктом вивчення економіки, у зв'язку з чим з'явилася потреба у класифікації природних ресурсів й за критерієм господарського використання. Тому застосовуються інші ознаки для класифікації. Основним видом їх є господарська. Виходячи з господарського використання, природні ресурси поділяються на такі групи:

- за територіальною належністю: світові (глобальні) та національні (зв'язані з певною територією);

- за вичерпністю: вичерпні і невичерпні.

Вичерпні природні ресурси - це ресурси, які при їх видобутку і використанні не відтворюються природою або відновлюються в терміни, значно більші у порівнянні із швидкістю їх використання. До відтворюваних ресурсів належать ґрунти, рослинність, тваринний світ, а також деякі мінеральні ресурси, наприклад, солі, що осідають в озерах і морських лагунах, тощо. Вони можуть відтворюватися в природних процесах і підтримуватися у деякій постійній кількості, визначеній рівнем їх щорічного відтворення і споживання. В свою чергу вони діляться на відтворювані і невідтворювані. До невідтворюваних ресурсів належать багатства надр (горючі копалини, металічні та неметалічні корисні копалини). Використання цих ресурсів можливе тільки один раз, і воно неминуче призводить до виснаження їх запасів. Поповнення цих запасів неможливе, оскільки відсутні умови, в яких вони виникли багато мільйонів років назад, або відбувається дуже повільно. При додержанні принципів сталого розвитку ресурси надр можуть використовуватися людиною нескінченно.

Природні ресурси, існування яких необмежене часом, називаються невичерпними. При будь-якому інтенсивному споживанні їх кількість не зменшується, або зменшується настільки мало, що ця величина на практиці ігнорується. До невичерпних природних ресурсів відносяться кліматичні і гідрологічні, сонячна енергія, дощові опади, кінетична енергія вітру і морського прибою, потенційна енергія рік і морських припливів, вода як речовина і засіб транспортування;

- за поновленням: поновлювальні (біологічні), частково поновлювальні або ті, що залучаються у повторне використання (сировинні), непоновлювальні (горючі копалини). До поновлювальних ресурсів відносяться біологічні ресурси, поновленість яких в часі залежить від тривалості їх життєвого циклу (злакові культури - 6-12 місяців, ліси - 70-100 років тощо).

До групи частково поновлювальних природних ресурсів належать торф, самосадні солі, ґрунти, ресурси деревини, темпи поновлення яких значно відстають від темпів експлуатації.

Непоновлювальні природні ресурси - це природні ресурси, що не самовідновлюються після їх використання або відновлюються протягом дуже тривалого часу. До них належить більшість корисних копалин (рудні, нафта, природні горючі гази, вугілля, горючі сланці, ядерна енергія поділу урану та термоядерна, мінеральні та будівельні матеріали тощо);

- за напрямом використання: паливно-енергетичні, мінерально-сировинні, продовольчі та ін.;

- за рівнем вивченості: прогнозні, виявлені, детально вивчені;

- за можливістю використання: недоступні, резервні, можливі для використання й ті, що використовуються;

- за характером використання: одноцільового (сировинні) та багатоцільового використання (лісові, водні, земельні);

- за якістю: кожний вид природних ресурсів поділяється за класами, групами, типами та іншими класифікаційними одиницями;

- за впливом виробництва: зазнають шкідливого впливу (біологічні), зазнають невеликого впливу (гідросфера, атмосфера, поверхня літосфери), не зазнають впливу (глибинна частина літосфери).

Спрощений варіант класифікації природних ресурсів наведено в рис. 1.1.

Рисунок 1.1

Розміщені природні ресурси (а відтак і сировинна база формування економічних ресурсів) на Землі вкрай нерівномірно. Не тільки окремі країни, а й великі регіони різняться за рівнем забезпеченості певними ресурсами.

Природні ресурси є тим елементом продуктивних сил, на який спрямована праця людини. Вигідність чи невигідність використання природних ресурсів визначають за критеріями господарської віддачі цих ресурсів при порівнянні затрат на їх освоєння і переробку. Ці затрати залежать від виду ресурсу, його місця перебування і корисного вмісту. Вони не є постійними, а можуть зростати чи знижуватись залежно від об'єктивних економічних обставин. З економічного погляду, вони виражають категорію оборотних фондів, тобто частини виробничих фондів, яка повністю споживається в кожному виробничому циклі і яка цілком переносить свою вартість на створену продукцію і для продовження виробництва відтворюється як у натуральній, так і у вартісній формі після кожного циклу. Варто зазначити, що який би природно-ресурсний потенціал на мала країна, регіон чи область, найважливішим критерієм його корисності є економічна оцінка, тобто уміння як найменше його витрачати, а отримувати максимальну віддачу від нього, та не приносити великої шкоди природно-територіальному комплексу.

1.2 Структура природно-ресурсного потенціалу

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик ПРП відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу[1].

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури ПРП [3, c. 154-155]. Компонентна структура характеризує співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна - різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна - можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Компонентна структура ПРП - це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів:

- мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали);

- водні (поверхневий стік, підземні води);

- земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву);

- лісові (щорічний приріст деревини);

- природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо).

Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння металу тощо).

Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо). Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння металу тощо).

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

2 ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

2.1 Глобальні проблеми використання природних ресурсів

В умовах сучасного науково-технічного прогресу, швидкого розвитку продуктивних сил, які ведуть до значного споживання природних ресурсів, глобального характеру набувають проблеми забезпечення та їх захисту. Тривалий час проблема обмеження природних ресурсів не розглядалася, однак з розвитком науки і техніки вона постала як проблема економічна, технологічна і світоглядна. Оптимісти відстоюють можливість збереження масштабів економічного розвитку за умови забезпечення суворих державних заходів захисту географічного середовища та раціонального природокористування, організації процесів виробництва і споживання на основі радикальної перебудови технологій, створення нових технічних засобів і технологічних процесів, більш прийнятних з екологічного погляду. В більшості країн сформувався такий устрій життя, коли розвиток їх досягається за рахунок дедалі більшого залучення у виробництво природних благ, що й зумовило значне виснаження природних ресурсів і виникнення енергетичної кризи. Найбільш логічний шлях подолання енергетичної, а також екологічної кризи зводиться до усвідомлення того, що захист географічного середовища полягає в організації раціонального використання природи. Після детального вивчення вичерпності природних ресурсів вчені прийшли до висновку, що основна проблема не в недостатку природних ресурсів, а в їх нераціональному використанні і забрудненні. Для економіки природокористування найголовнішими є два аспекти проблеми використання природних ресурсів:

- виснаження природного середовища і природних ресурсів;

- заповнення цього середовища непотрібними компонентами, що робить його непридатним для споживання.

Життя географічної оболонки планети - непідвладне обмеженням, які створює політичне розмежування держав. Однак деякі природні ресурси і процеси є більш локалізованими, контроль та управління ними можливі з боку окремих держав. До них належать природні ресурси, пов'язані з державною територією і які є її елементами: земля, надра, внутрішні води, ресурси континентального шельфу, рослинність тощо.

Водночас є природні ресурси, контролювати і зберігати які неможливо зусиллями окремих держав. Вони або знаходяться в міжнародному просторі (відкрите море, космос), або розпорошуються між різними країнами і континентами. До них належать атмосферне повітря, ресурси Світового океану і прісної води, природні багатства Антарктиди, тварини, що мігрують. Охороняти їх можна тільки за умови міжнародного співробітництва. До цієї проблеми додаються й інші, пов'язані з організацією природокористування. Їх кілька.

Проблема раціонального використання мінеральних ресурсів у промисловості. В ній найбільш яскраво проявляється основне протиріччя економіки - між необмеженістю попиту людини і обмеженістю наявних ресурсів у природі. Є небезпека вичерпання або виснаження відомих і доступних для використання ресурсів Землі: залізної руди, руд міді, нікелю, марганцю, хрому, алюмінію, не кажучи вже про нафту і газ. Це змушує освоювати бідніші родовища, які часто розташовані у важкодоступних районах. Розв'язання цієї проблеми вимагає комплексного використання сировини, впровадження ресурсозберігаючих технологій, регенерації вторинних ресурсів. Оскільки розвиток виробництва нерозривно зв'язаний з експлуатацією природних ресурсів, то в економічних і технічних рішеннях мають враховуватися і екологічні аспекти. Особливо гострою на цьому тлі є проблема раціонального розвитку енергетики.

Глобальна проблема раціонального розвитку енергетики. У сучасній структурі енергобалансу світової енергетики переважають вуглеводневі енергоносії - нафта та газ. Розміщуються основні види палива на планеті вкрай нерівномірно. Тож цілком очевидно, що основні проблеми цієї системи господарства полягають у необхідності перебудови світової енергетики, впровадження енергозберігаючих технологій, використання альтернативних джерел енергії. До того ж розвиток енергетики, зокрема атомної, має загальмуватись, оскільки вже тепер помітне теплове забруднення атмосфери.

Проблема раціонального використання земельних ресурсів і виробництво продовольства стоїть немов би на стику різних за своїм характером завдань: освоєння та раціональне використання сільськогосподарських угідь, розвиток сільськогосподарської науки, пошуки вирішення організаційних політичних і соціально-економічних питань. Розвиток агровиробничої сфери пов'язаний з посиленням антропогенного впливу на географічне середовище і стимулюється загостренням демографічної ситуації на планеті. Розв'язання проблеми неможливе без використання науково-технічного прогресу.

В окремих регіонах Землі склалася напружена ситуація із забезпеченням населення продовольством, причиною якої є нерівність у соціально-економічному розвитку країн і подекуди стихійні лиха. Такими регіонами є: в Африці - зона Сахель (райони на південь від пустелі Сахара), східна та центральна частина материка; в Азії - південна та південно-східна частини Азії ( в зв'язку з останніми подіями в Японії); в Південній Америці - гірські райони Анд і Амазонія. Але проблема забезпечення світу продовольством полягає не в тому, що в світі не вистачає сільськогосподарських продуктів (на планеті виробляється на душу населення достатньо зерна, м'яса, цукру, овочів тощо), а в тому, що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на продовольство. Північна Америка та Західна Європа мають надлишок сільськогосподарських продуктів. Водночас у країнах, що розвиваються, продуктивність сільського господарства все ще занадто низька. Отже, шлях до розв'язання проблеми полягає в пошуку можливостей підвищення продуктивності сільського господарства.

Проблема охорони і раціонального використання природних ресурсів глобальна ще й тому, що всі держави взаємопов'язані і взаємозалежні у питанні забезпечення сировиною й енергією. Вона загострюється і вкрай нерівномірним розміщенням корисних копалин на планеті. Майбутнє Землі багато в чому залежить від того, чи зуміють налагодити свої взаємовідносини країни, що мають запаси природних ресурсів, і ті, що їх лише споживають. Особливої гостроти набуває енергетична проблема - щорічне споживання енергоресурсів перевищує 10 млрд. т умовного палива (для порівняння ця цифра у 60-х роках XX ст. становила 2,7 млрд. т). Енергетичний баланс світу на 60% складається з нафти й газу, запаси яких швидко вичерпуються. Необхідна структурна зміна в енерго-користуванні, а саме перехід на ядерну енергетику, використання природних явищ - вітру, сонця, припливів і відпливів, упровадження енергозберігаючих технологій.

В ході мого дослідження у мене виникло питання про те, наскільки дефіцитні природні ресурси. У світі дійсно існує ряд природних обмежень. Так, якщо брати оцінку кількості палива по трьом категоріям: розвідані, можливі, ймовірні, то вугілля вистачить на 600 років, нафти - на 80, природного газу - на 40, урану - на 20 років. Іншими словами, всі види палива по всіх категоріях будуть спалені за 800 років. Передбачається, що до 2012 р. попит на мінеральну сировину в світі збільшиться в 3 рази в порівнянні з сьогоднішнім рівнем. Вже зараз у ряді країн багаті родовища вироблені до кінця або близькі до виснаження. Аналогічне становище спостерігається і по інших корисних копалин. Якщо енерговиробництва буде рости нинішніми темпами, то всі види використовуваного зараз палива будуть витрачені через 130 років, тобто на початку ХХІІ ст. [4]

Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

- зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;

- об'єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об'єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об'єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;

- оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;

- проведення прогресивних аграрних перетворень;

- об'єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

Основними шляхами вирішення екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

- швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

- структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;

- необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії - 3%, то в колишньому СРСР - лише 1,2%;

- розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів - чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

- вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі - до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;

- інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;

- нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції складають більше 15% всіх капіталовкладень. [5]

2.2 Продовольча проблема та шляхи її вирішення

Глобальна продовольча проблема - чи ненайдавніша з усіх глобальних проблем людства. Голод - як її крайній прояв і величезне соціальне лихо охоплював маси людей і в стародавні віки, і в Середньовіччя, і в періоди нової та новітньої історії. Найбільш розповсюдженим це явище було у стародавні часи, так, в міфології індійців Центральної Америки навіть існувало окреме божество голоду. У період Середньовіччя через неурожаї цілі області і держави опинялися на грані вимирання або й перетинали її. За словами відомого французького історика Фернана Броделя, «протягом багатьох віків голод повертався з такою настирливістю, що став елементом біологічного режиму людей, однією з структур їх буденного життя». За словами Жозуе де Кастро у XVIII столітті Європа знаходилась у стані «хронічного голодування». Голод в Бенгалії забрав життя 10 млн. або 1 / 3 населення країни. В XIX ст. Європа знову пережила великий голод через неврожай картоплі. В Індії в останній чверті цього ж століття від голоду померло не менше 15 млн. чол.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку світового співтовариства дуже важливо домогтися надійного забезпечення населення земної кулі продуктами харчування. Продовольство постійне виступає необхідною і безальтернативною частиною фонду життєвих засобів, і наростання по тим або інших причинах його дефіциту справедливо сприймається як нещастя, що вимагає швидких дій. Закономірно, що продовольча проблема має давні історичні корені і при своєму загостренні неминуче породжувала на всіх континентах серйозну погрозу здоров'ю і самому існуванню їхніх жителів, а також нормальному функціонуванню господарського механізму. Вона придбала нині глобальну значимість із причин гуманістичної властивості й у силу цілісності сучасного світу, де ще широко зберігаються голод і недоїдання, боротьба з якими взаємозалежна з настільки ж нелегкою й актуальною задачею подолання економічної відсталості колишніх колоній і залежних територій.

Сільське господарство використовує земельні, водні, ґрунтові, рослинні, тваринні й енергетичні ресурси, а також забруднює навколишнє середовище і сприяє її деградації більше, ніж будь-яка інша діяльність людини. Щодня народжуються ще 250 тисяч чоловік, яких потрібно нагодувати і надати житло. Очікується, що до 2020 року населення Землі складе 8 мільярдів чоловік. Для того щоб їх прогодувати протягом найближчих 30 років, буде потрібно стільки ж продовольства, скільки його було зроблено з моменту зародження землеробства 10 тис. років тому.

Найбільше гостро проблема дефіциту продуктів харчування коштує в багатьох країнах, що розвиваються, (до них по статистиці ООН відноситься і ряд постсоціалістичних держав). Зокрема, до числа найбільш нужденних країн, де середньо душове споживання продовольства по енергетичній цінності складає менш 2000 ккал у день і продовжує знижуватися, Того і Монголія. У той же час у ряді країн, що розвиваються, рівень споживання на душу населення в даний час перевищує 3000ккал у день, тобто знаходиться на цілком прийнятному рівні. До даної категорії відносяться, зокрема, Аргентина, Бразилія, Індонезія, Марокко, Мексика, Сирія і Туреччина.

Іншим найважливішим аспектом продовольчої проблеми є незбалансованість харчування . Так деяких країн характерно не стільки зниження енергетичної цінності споживаного продовольства (протягом 90-х рр. - з 2500 до 2300 ккал у день), скільки погіршення структури харчування . Іншими словами, душове споживання найбільш важливих видів продовольства знаходиться значно нижче медичних норм, що рекомендуються для повноцінного харчування, і продовжує скорочуватися. У 1997 р. споживання м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на одну людину склало 50 кг (при нормі 81 кг), молока і молочних продуктів - 229 кг (норма 392 кг), рослинної олії - 7,9 кг (норма - 13 кг), цукру - 33 кг (норма 40,7 кг). Найбільшу гостроту продовольча проблема в Росії придбала в 90-і рр. у зв'язку з різким зниженням життєвого рівня основної частини населення і падінням сільськогосподарського виробництва більш ніж у 1,5 рази. Основною причиною голоду і передчасної смерті через недоїдання є бідність, який піддана п'ята частина населення світу . Тому з економічної точки зору варто забезпечити бідняків достатнім заробітком або землею, а фермерам повинні бути надані економічні стимули для виробництва харчових ресурсів. І, звичайно, потрібно здійснювати керування світовим господарством таким чином, щоб знизити рівень шкідливого впливу на навколишнє середовище.

Деякі географічні аспекти сучасної продовольчої проблеми. В другій половині XX в. збільшення чисельності населення в третьому світі в середньому щорічно на 2,5%, а в Африці навіть на 3%(тоді як у промислово розвитих країнах на 0,8% у рік), знову поставило в порядок денний питання про принципову можливість забезпечення людства продуктами харчування . Тому відновився інтерес до обговорення ідей Т.Р. Мальтуса, майже забутих у 30-х рр., коли в європейських країнах виникла погроза депопуляції, а в нацистській Німеччині багатодітним матерям видавалися державні нагороди. Відразу ж помітимо, що не виправдалася його відома теза про те, що «населення, якщо процес не обмежувати, збільшиться в геометричній прогресії, а засобу до існування - тільки в арифметичної «. Можна затверджувати, що Мальтус, перше видання книги якого «Досвід про закон народонаселення...» з'явилося в 1798 р., гіперболізував найближчі небезпеки, оскільки було ще неможливо угадати феєричні досягнення машинного виробництва, кардинальний прогрес на транспорті й освоєння великих степових просторів у Європі (Росія, Угорщина) і за океаном . Однак принципова заслуга Мальтуса полягала в іншому, а саме в постановці питання про межі росту людства і встановленні динамічної рівноваги між чисельністю населення і виробництвом засобів до існування, тобто в першу чергу продуктів харчування . Особливо рішуче і послідовно ідея обмеження народжуваності і планування родини (хоча сам Мальтус як священик подібної позиції не дотримував, покладаючи «надії» насамперед на такі «руйнівні фактори», як голод, війни, епідемії) стала проводитися в соціалістичній державі - КНР, усупереч тому, що марксистське навчання цю ідею заперечувало. У країні на озброєння узяте гасло - «Одна подружня пара - одна дитина», що веде до появи народу «без братів і сестер», але вже приносить очікувані владою результати. Аналогічна по цілям політика здійснюється, як правило, у менш твердих формах, також у зростаючому числі країн, що розвиваються. Наприклад, в Африці в середині 70-х рр. державна демографічна програма була прийнята лише на Маврикій, а в даний час більш ніж у 20 країнах.

Проведений аналіз дозволяє укласти, що, з одного боку, продовольча проблема виступає як глобальна, торкаючись, так чи інакше, усе людство, у всякому разі, - усі найбільші держави світу . З іншого боку, вона має яскраво виражений географічний характер і виявляє себе на різних ступенях територіальної ієрархії - регіональної, страновой, районної, локальної . Причини, гострота і масштаби поширення неправильного харчування, недоїдання і голоду на земній кулі диктуються, насамперед, соціально-економічними факторами, що повинно визначати і напрямок пошуків виходу з існуючого положення . Звідси - неминуче різноманіття і виправдана неоднозначність пропонованих наукою рецептів по поліпшенню ситуації . Виробляти політикові забезпечення населення продуктами харчування і прагнути до досягнення шуканого балансу з урахуванням зовнішньоторговельних можливостей приходиться, насамперед, на рівні окремих країн. Ключ до «зняття» продовольчої проблеми в кожної з них повинний бути власним .

Представляється, що гарні перспективи відкриває активне впровадження в країнах низьких широт практики других і навіть третіх посівів у році, для чого потрібні в першу чергу скоростиглі сорти і зрошення, якщо є в наявності сухий сезон. Тому обґрунтовано зв'язувати надію саме з прийдешнім успіхами селекції і генетики, але вони - те саме і найменш передбачувані: так у середині 60-х рр. несподіваним навіть для фахівців стала поява високопродуктивних гібридних сортів пшениці, що послужило сигналом бурхливого розгортання «зеленої революції». Чималі шанси дає удосконалювання галузевої структури посівів, зокрема, упровадження багатих білками культур. Відомо, як великий внесок у забезпечення продуктивного молочного скотарства калорійними кормами внесла одержала в США широке поширення соя.

Аналіз соціально-економічних і історичних джерел сильної географічної диференціації в постачанні населення світу продуктами харчування підводить до висновку, що голод, масове недоїдання й інші труднощі аналогічного роду самі в найсильнішому ступені впливають на громадське життя. Воно складається, зокрема, у прагненні влади усталити свій вплив на справи продовольчого сектора, а через нього зміцнити свою роль, що централізує, у відношенні всіх автономних осередків господарського механізму. У нашій країні це може повести до особливо енергійних спроб реанімувати бюрократичні початки в керуванні економікою і спорудити додаткові шлагбауми на шляхах становлення справжнього ринку. Серед різноманітних наслідків продовольчого положення, що загострилося, крім тих, що мають явно виражену гуманістичну сутність, особливо важливим представляється гальмування розвитку економіки при збереженні її застарілих консервативних форм. Тому задача подолання продовольчої кризи для будь-якої держави перетворюється в пріоритетну, і рішення її демократичними методами неминуче здобуває визначальний характер, відкриваючи дорогу до національного відродження.

2.3 Економіко-географічний аналіз земельних ресурсів України

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави. Рівень, тривалість використання родючості та продуктивність ґрунтів залежать від їх властивостей, клімату, соціально-економічних умов господарювання, розвитку науки і техніки. Теоретичною основою високої продуктивності ґрунтів є врахування біологічних вимог культур, що вирощуються, до тепла, вологи тощо. Беручи до уваги потреби сільськогосподарських культур у теплі й опадах та агрокліматичне районування території України, можна зробити висновок, що в північно-західних районах можуть дозрівати найвимогливіші до тепла ярі культури (ячмінь, овес), озима пшениця, а на південному заході та південному сході - вимогливіші до тепла (кукурудза і соняшник). Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%. За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, - (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%). Земельний фонд України становить 60 млн. га, більшу частину його на кінець 2002р. складали сільськогосподарські угіддя (41800,4 млн. га). Землі під ріллею становили 32,5 млн. га, або 53,9% земельної площі країни. У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи (типові, звичайні і південні), які займають 55% площі орних земель. Біля 10% ріллі мають опідзолені і деградовані чорноземи, 2,5% - солонуваті ґрунти, 6% - чорноземні і дерново-чорноземні ґрунти на супісках і піщаних породах. Підзолисті ґрунти займають 7% ріллі, опідзолені - 5%. Біля 7% ріллі вкрито сірими лісовими ґрунтами. Розповсюджені також каштанові, лучні ґрунти, буроземи тощо.

Сумарна оцінка потенціалу земельних ресурсів України (за розрахунками В.П. Руденка) складає 13946,3 млн. грн.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

Україна за природно-ресурсним та аграрним потенціалом посідає провідне місце у світі. Однак цей потенціал використовується вкрай неефективно, а агропромисловий комплекс України за рівнем розвитку значно відстає від передових країн світу і ЄС. Основні проблеми полягають у:

- низькій конкурентоспроможності продукції та її невідповідності міжнародним стандартам якості й безпеки;

- низькому рівні інвестицій і зростанні залежності від державного фінансування (з 3,3 млрд. грн. у 2004 р. до 11,2 млрд. грн. у 2008 р.);

- низькій економічній ефективності сільськогосподарського виробництва порівняно з іншими країнами16, використанні застарілих технологій;

- домінуванні в структурі експорту продукції з низьким рівнем переробки;

- катастрофічному падінні родючості ґрунтів і зростанні їх ерозії.

Основною причиною такої ситуації є низька інвестиційна привабливість сектору через:

- непередбачуваність адміністративного регулювання цін і обмежень експорту;

- неефективні механізми державної підтримки сільгоспвиробництва, що включають захист внутрішнього ринку від імпорту низькоякісної продукції, систему стандартизації, а також санітарних і фітосанітарних заходів, систему субсидування та інших фінансових інструментів підтримки;

- відсутність ринку землі сільськогосподарського призначення.

Аналізуючи обсяг державної підтримки (рис. 2.3), відмітимо, що загальний обсяг дотації протягом 2006-2009 рр. зріс. Однак, якщо загальна сума підтримки в рамках відповідної програми за 2008 р. склала понад 2 млрд. 921 млн. грн. (що на 500 млн. грн. більше 2007 р. і на 1 млрд. грн. більше 2006 р.), то в 2009 р., у межах даної програми, передбачено всього 441 млн. грн., що становить 23% базового рівня. Аналізуючи по галузях, відзначимо, що рівень підтримки рослинницької галузі в 2009 р. склав 4% від рівня 2006 р. (в динаміці за 2007-2008 рр. обсяг дотації зріс на 3 °% і досягнув 963 млн. грн.). Разом із тим, по тваринництву цей показник склав 23% від рівня 2006 р. (в 2008 р. обсяг дотацій зріс на 40% - 1,958 млрд. грн. проти 1,397 млрд. грн. 2007 р.).[8] Для порівняння, на розвиток сільського господарства Франції у 2008 р. Євросоюз виділив більш як 10 млрд. євро.

Рисунок 2.3 - Обсяг державної підтримки сільського господарства

Державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників може здійснюватись шляхом надання кредитів за пільговими відсотковими ставками. В Україні пільгове кредитування сільськогосподарських товаровиробників майже відсутнє. Окрім того, якщо в 2007-2008 рр. державою на компенсацію наданих кредитів було передбачено 500 млн. грн., то в 2009 р. - 300 млн. грн. Так, у Франції розмір пільгової кредитної ставки є фіксованим, законодавчо-визначеним і диференціюється залежно від виду кредиту в межах 2,75-10%. Натомість в Австрії фіксована ставка по пільговому кредиту не встановлюється. Вона диференційована залежно від виду кредиту за двома рівнями компенсаційних доплат - 50 і 36% діючої відсоткової ставки. В Німеччині - ставка по пільгових кредитах, в межах відповідних програм, рівна 1%. Водночас держава гарантує компенсацію 47% кредиту [9]. Аналіз поглядів та інтерпретацій іноземних і вітчизняних вчених свідчить про відсутність однозначного тлумачення змісту державної підтримки сільського господарств. В результаті проведених досліджень зроблено висновок, що державна підтримка сільського господарства - це комплекс законодавчо та організаційно визначених довгострокових бюджетних заходів, що об'єктивно необхідні для формування сприятливого конкурентного середовища розвитку галузі як запоруки продовольчої безпеки. Ці заходи в сукупності з критеріями та умовами їх здійснення формують механізм державної підтримки сільського господарства.

Проведемо дослідження економічних показників діяльності на прикладі підприємств АПК Полтавської області як рослинницького, так і тваринницького підкомплексу, скориставшись даними офіційної статистики. [10]

Темпи зміни сільськогосподарського виробництва підприємств АПК Полтавської області відображені у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3 - Індекси сільськогосподарського виробництва суб'єктів господарювання аграрної сфери Полтавської області за 2006-2009 рр. [12]

Суб'єкти господарювання	2006 р.	2007 р.	2008 р.	2009 р.	Відхилення, 2009 р. від 2008 р. (+, -)
Сільське господарство - всього:	103,6	102,1	113,0	99,5	-13,5
у т.ч.: сільськогосподарські підприємства	105,1	109,2	127,3	94,5	-32,8
господарства населення	102,3	95,7	98,3	106,2	7,9

Виходячи із наведених у таблиці даних, у цілому у 2009 р. виробництво продукції підприємствами АПК Полтавської області зменшилося на 13,5% порівняно із 2008 р. Спостерігається значне скорочення обсягів виробництва за сільськогосподарськими підприємствами області - відповідно на 32,8%, проте виробництво аграрної продукції господарствами населення за аналогічний період часу збільшилося на 7,9%. З 2006 р. по

2008 р. маємо позитивну динаміку збільшення обсягів виробництва продукції сільськогосподарськими підприємствами області та зменшення за господарствами населення.

У 2009 р. збільшилися обсяги вирощування зернових та зернобобових культур підприємствами АПК Полтавської області на 33,6% порівняно із 2007 р., а відносно 2008 р. - зменшилися на 15,5%. Вирощування цукрових буряків суб'єктами аграрної сфери області у 2009 р. зменшилося на 5,4% та 23,1% відповідно до 2007 р. і 2008 р. Протягом досліджуваного періоду позитивною тенденцією є вирощування соняшнику підприємствами АПК Полтавської області. Так, у 2009 р. обсяг вирощування даної культури збільшився на 39,6% порівняно із 2007 р. і на 5,7% відносно 2008 р. У 2009 р. вирощування картоплі сільськогосподарськими підприємствами області збільшилося на 1,2% порівняно із 2007 р. і зменшилося на 0,9% проти обсягу у 2008 р. Позитивна динаміка щодо зростання обсягів вирощування сільськогосподарських культур спостерігається за овочами (у 2009 р. обсяг вирощування збільшився на 7,1% порівняно із 2007 р. і на 13,3% відносно 2008 р.), плодами та ягодами (відповідно на 98,2% та 76,2%). Таким чином, можна стверджувати, що підприємствами АПК Полтавської області досягнуто позитивної динаміки щодо обсягів діяльності за такими сільськогосподарськими культурами як соняшник, овочі, плоди та ягоди. Зменшення обсягів вирощування інших культур негативно відобразилося на структурі виробничої діяльності та кінцевому фінансовому результаті суб'єктів господарювання області.

У сучасних умовах важливого значення набуває дослідження економічних відносин підприємств АПК. Під економічними відносинами ми розуміємо систему господарських зв'язків між підприємствами АПК щодо присвоєння і відтворення землі, виробничих фондів, робочої сили, виробленої продукції та іншими суб'єктами ринкового середовища (державою, постачальниками ресурсів, споживачами готової продукції, фінансовими і науково-освітніми організаціями тощо). Економічні відносини підприємств АПК охоплюють стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської сировини і продукції; це організаційно-управлінська система у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її заготівель, транспортування, збереження, переробки і реалізації, а також виробництва матеріально-технічних засобів для сільського господарства й інших галузей АПК, їх виробничого і соціального обслуговування.

Сучасні економічні відносини в агропромисловому комплексі України характеризуються розбалансованістю інтересів партнерів, посиленням монополізму переробних підприємств й торгівлі та нееквівалентністю обміну між стадіями виробничого процесу. Це призводить до зниження ділової активності не лише сільського господарства, а й суміжних з ним галузей.

Економічні відносини між підприємствами АПК і державою здійснюються через державне регулювання.

Враховуючи сучасний стан виробництва та економічних відносин підприємств АПК Полтавської області, я б запропонував організаційно-економічний механізм удосконалення господарської діяльності суб'єктів аграрної сфери, який базується на комплексному розвитку ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств регіону та його ефективному використанні, адаптації суб'єктів господарювання до ринкового середовища та забезпечення конкурентоспроможності продукції на ринках.

Здійснення організаційних заходів має базуватися на впровадженні науково обґрунтованих форм організації виробництва, прогресивної техніки і новітніх технологій; раціоналізації управління; забезпеченні підприємницької ініціативи; здійсненні маркетингових досліджень товарних ринків; екологізації виробництва сільськогосподарської продукції тощо. В економічних заходах надзвичайно важливим є удосконалення механізму економічних відносин як на міжгалузевому, так і внутрішньогалузевому рівнях, які забезпечать дотримання закону вартості у формуванні цінової політики, врахують терміни обороту капіталу у галузях національної економіки при формуванні кредитної і податкової систем; конкурентоспроможність продукції; захист вітчизняного товаровиробника; регулювання імпортно-експортних продовольчих товаропотоків.

Можна зробити висновок, що дослідження сучасного стану виробництва та економічних відносин підприємств АПК Полтавської області свідчить про зміни обсягів діяльності суб'єктів господарювання аграрної сфери, що зумовлено ринковою кон'юнктурою. Економічні відносини в агропромисловому комплексі України мають нестабільний характер взаємодії між суб'єктами сільськогосподарського виробництва та іншими контрагентами, включаючи державні органи різного рівня управління. Запропонований організаційно-економічний механізм удосконалення господарської діяльності та економічних відносин підприємств АПК Полтавської області має забезпечити розвиток інфраструктури суб'єктів господарювання аграрної сфери через проведення організаційних заходів щодо ринково орієнтовних засад управління виробничою діяльністю та економічних напрямів з метою підвищення ефективності формування і використання ресурсного потенціалу, розробки шляхів покращення фінансово-кредитних відносин та інвестиційної активності, а також регулювання зовнішньоекономічної діяльності на ринку сільськогосподарської продукції. Подальші наукові дослідження у даному напрямі мають бути спрямовані на розробку державної комплексної програми стимулювання запровадження організаційно-економічного механізму удосконалення господарської діяльності та економічних відносин підприємств АПК.

ВИСНОВКИ

Україна належить до країн, з дуже великими обсягами та високою інтенсивністю використання природних ресурсів. Цьому сприяє наявність, різноманітність та багатство видів ресурсів, добра господарська освоєність, доступність територій, сприятливі умови для їх експлуатації та зростаючи потреби людини та промислового виробництва в цих ресурсах. По-перше, за питомими (на 1 чол., на 1 кмІ) масштабами та інтенсивністю використання ресурсів, Україна випереджає всі розвинуті країни світу і, безперечно, займає перше місце в Європі. По-друге, великі обсяги виробництва та інтенсивне використання ресурсів визначили спеціалізацію економіки, яка характеризується високими масштабами споживання сировини, палива, матеріалів. Основна задача на сьогодні - це питання комплексного та ефективного використання ресурсів в народному господарстві та збереження їх для наступних поколінь. Тут можна визначити основні напрямки державної стратегії раціонального природокористування: