Сільська поселенська мережа

Поряд із важливими народногосподарськими проблемами села питання сільського розселення впродовж тривалого часу є предметом гострих дискусій, учасниками яких є науковці, практики, широка громадськість, представники засобів масової інформації та і зрештою саме сільське населення. З-поміж інших розглядаються питання вдосконалення і перспектив подальшого розвитку сільського розселення, доцільності його збереження чи сприймання змін у ньому як закономірних явищ тощо. Причому розмах варіації думок на вказану тему досить широкий, серед них нерідко трапляються і діаметрально протилежні. Приміром, від висловлювань про доцільність переходу на цілковито "фермерські" поселення до форсування будівництва великих агроміст, від пропозицій збереження і розвитку кожного існуючого на нинішній день села чи хутора до розвитку лише великих і частини середніх сіл.

Щодо питання подальшої долі поселень, які вже втратили своїх постійних мешканців, то чимало дослідників висловлюється за консервацію таких поселень і щонайменше збереження, якщо не примноження їхнього потенціалу. Однак деякі автори не вбачають економічної доцільності у "відновленні й штучній підтримці обезлюднених поселень" і закликають їх розорювати з метою вивільнення і залучення до сільськогосподарського обігу прилеглих земель.

Право на існування має будь-яка точка зору, одначе "вага" цих поглядів неоднакова. Переважна більшість науковців, практиків, управлінських працівників в Україні виступають проти руйнації сільської поселенської мережі, за її збереження, попри відсутність чіткої стратегії з цього питання державою[9, c. 14].

Сільські поселення України були обстежені тричі: у 1985 р. населені пункти з числом мешканців до 200 чол., а в 1991 р. і 1996 р. -- усі без винятку. Наявність значного статистичного матеріалу, а також відповідного програмного забезпечення його обробки дають змогу досконало вивчити стан сільських поселень і тенденції їхнього розвитку в динаміці.

Розвиток розселення і формування сучасної мережі сільських населених пунктів відбувається під впливом багатьох чинників. У результаті їх дії у сільській місцевості України спостерігаються паралельно два процеси. З одного боку, адміністративний облік поповнюється новими поселеннями, тобто розширюється сільська поселенська мережа, а з іншого -- деяка частина поселень через втрату мешканців або з інших причин, однією з яких є їх обезлюднення з огляду на радіоактивну забрудненість території, припиняє своє існування, що означає звуження поселенської мережі.

Поселенська мережа поповнювалась також за рахунок переведення до категорії сільських поселень інших категорій. 21 населений пункт України за останні 15 років натомість селища міського типу (СМТ) перетворився на село.

Протягом тривалого часу мешканці багатьох сільських поселень, сподіваючись на поліпшення забезпечення своїх населених пунктів об'єктами соціальної інфраструктури, транспортом, підвищення благоустрою прагнули перетворення своїх сіл на селища міського типу. Деяким найрозвинутішим сільським поселенням вдалося перейти до розряду міських. Крім того, у процесі урбанізації багато приміських сіл постійно поглиналися містами і СМТ.

Зауважимо, що наявність в Україні "мертвих" поселень -- явище негативне. У даному разі доцільно, щоб такі поселення деякий час перебували на адміністративному обліку. Є надія, що вони ще відродяться.

Селищна форма розселення характерна як для міського, так і для сільського населення України. Проміжне положення між містами та сільськими поселеннями займають селища міського типу, які розглядаються як резерв поповнення мережі міст.

Селища міського типу відіграють важливу роль у господарському освоєнні територій, їх заселенні, розміщенні продуктивних сил та в територіальній організації народного господарства. У багатьох районах з розвиненою нафтовою, газовою, вугільною, гірничо-видобувною, лісовою, деревообробною, харчовою промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів, на транспортних магістралях потреба в робочій силі невелика. Тут для її розселення ефективніше створювати не міста, а селища міського типу. Чисельність населення, розміщення та функції останніх цілком залежать від потужності того чи іншого підприємства, його спеціалізації, розміщення, періоду експлуатації тощо. Селища міського типу часто виступають як організаційні промислові або транспортні центри сільських районів. Поширені також курортні, наукові центри, «військові містечка» тощо. Особлива роль належить селищам, розташованим у приміській зоні великих міст, що виконують функції «спалень» для жителів, які працюють у містах.

Селищна форма розселення дуже поширена також у сільській місцевості. В Україні це переважно селища, в яких більше 2/3 робітників і службовців зайняті у промисловості, на транспорті, у сфері рекреації та інших несільськогосподарських галузях господарства, але за чисельністю населення вони не досягли критеріїв селищ міського типу.

Причини нинішньої деградації тисяч поселень і зникнення певної їх частини щорічно (кілька десятків як мінімум) глибокі й виникли давно. Їхнє коріння сягає часу панування командно-адміністративної системи, за якої поширювалася гігантоманія, укрупнювалися і об'єднувалися господарства, впроваджувалася непродумана спеціалізація і концентрація виробництва й обслуговування населення. Саме тоді масове зселення хуторян і мешканців дрібних сіл, заборона підтримувати життєдіяльність віддалених поселень сприймалися як "упорядкування поселенської мережі". Панувала думка, нібито укрупнення сільських поселень -- "основний напрям удосконалення сільського розселення на основі раціональної його концентрації", а зняття з обліку найдрібніших і обезлюднілих поселень -- процес закономірний і природний[4, c. 34-35].

Не меншої шкоди сільському розселенню завдала висунена свого часу і практично впроваджена горезвісна концепція ліквідації неперспективних сіл.

Нині село розглядається лише як просторова база для розвитку сільськогосподарського виробництва, а не як середові іще проживання селян.

Процесу занепаду сільської поселенської мережі, особливо найдрібніших її елементів, властива величезна інерційність перебігу, подолати яку непросто. Необхідно знизити хоча б його темпи, адже з плином часу негативні наслідки цього процесу не зменшуються, а нагромаджуються і призводять до усе більших економічних, соціальних, демографічних й моральних втрат.

Системні кризові явища та занепад сільських територій призводять до зниження рівня життя. Без розвитку територій держава є безперспективною.

Позитивні зрушення в сільськогосподарському виробництві не змогли за останні роки вирішити проблеми соціально-економічного розвитку сільських територій. Соціальна сфера села продовжує знаходиться в занепаді. Найгострішими проблемами залишаються відсутність економічного інтересу жити і працювати в сільській місцевості, мотивації до праці, безробіття, трудова міграція, бідність і руйнування соціальної інфраструктури.

Сільські населені пункти поступово обезлюднюються і припиняють своє функціонування. Поселенська мережа за період незалежності скоротилась на 355 населених пунктів.

Сьогодні в сільській місцевості майже повністю призупинилося будівництво доріг з твердим покриттям, об'єктів інженерного облаштування, житла, об'єктів комунально-побутового та соціально-культурного призначення. Погіршується техногенно-екологічна безпека, зростає кількість неорганізованих звалищ, побутових промислових та інших відходів.

У сільській місцевості проживає третина загальної кількості населення. У галузі зайнято 4 млн. осіб із числа сільського населення.

Однак ситуація, що склалася в галузі на даний час, не дає змоги подолати негативні явища.

Найгострішими проблемами на селі є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл.

Середньорічна заробітна плата в сільському господарстві найнижча серед галузей економіки.

Загрозливих темпів набирає зниження демографічно-відтворювального і трудового потенціалу села. Рівень народжуваності сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник смертності міського населення в 1,4 раза.

Активізувалися міграційні процеси, особливо серед сільської молоді, що на сьогодні є основною причиною деградації українських сіл.

Знизився рівень зайнятості сільського населення. Чисельність осіб, зайнятих у сільському господарстві, зменшилася на 7 відсотків, а в несільськогосподарській сфері - у 2,7 раза.

Щодо відродження і подальшого розвитку поселень, що занепадають і відмирають, на державному рівні слід опрацювати і запровадити конкретні заходи, здатні стабілізувати їх економічне життя, не допустити подальшого скорочення чисельності сільського населення, якому, до речі, давно пора перестати бути суто "сільськогосподарським".

Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова від від 19 вересня 2007 р. N 1158 «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року». Основною метою Програми є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності.

Основними завданнями Програми є:

створення організаційно-правових та соціально-економічних умов для комплексного розвитку сільських територій, наближення та вирівнювання умов життєдіяльності міського та сільського населення;

підвищення рівня ефективної зайнятості, посилення мотивації сільського населення до розвитку підприємництва у сільській місцевості як основної умови підвищення рівня життя населення;

підтримка конкурентоспроможності аграрного сектору в умовах інтеграції України у світовий економічний простір;

подолання стихійності та тінізації аграрного ринку;

створення екологічно безпечних умов для життєдіяльності населення, збереження навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, особливо земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до пункту 1 розділу II Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року міністерством аграрної політики України прийнято наказ від 07.04.2011 № 116 «Про затвердження форми паспорта сільського населеного пункту». Забезпечення реалізації основних завдань Державної цільової програми розвитку українського села до 2015 року вимагає проведення у 2010-2011 рр. суцільної паспортизації сільських населених пунктів.

Метою проведення паспортизації є відстеження та відображення трансформаційних процесів демографічної, екологічної ситуації, зайнятості населення, фактичного стану сільськогосподарського виробництва, функціонування об'єктів соціальної сфери, і на цій основі визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку кожного адміністративно-територіального утворення в сільській місцевості.

Здійснення аграрної і земельної реформи в Україні потребує постійної уваги держави до вирішення питань формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення економічних і соціальних інтересів сільського населення, комплексного розвитку сільських територій, збереження сільської поселенської мережі, розвитку об?єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв?язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва, культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування селян.

За поселеннями, що занепадають, мусить бути закріплено статус деградуючих із поширенням на них пільг, передбачених чинним законодавством для трудонедостатніх, а хуторам треба надати статус самостійних населених пунктів. Ці запровадження повинні бути закріплені у законі про сільську поселенську мережу. Із розвитком на селі власне сільського господарства більшу увагу слід приділити сільському способу життя загалом, піднести його до рівня соціально значущого[5, c. 129].