Витрати виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Витрати виробництва»

Вступ

Актуальність дослідження. Собівартість продукції - це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Отже, актуальність дослідження даної курсової роботи полягає у необхідності вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Об'єкт дослідження.

Об'єктом даної курсової роботи виступає проблема вивчення удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Мета дослідження.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

1. Розкрити поняття витрат виробництва і собівартості різних видів продукції.

2. Висвітлити основні характеристики собівартості окремих виробів.

3. Дослідити проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції.

Витрати виробництва, їх сутність і види

собівартість прибуток грошовий витрата

Сутність витрат виробництва та їх види. У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці. Вона є для багатьох дарунком природи. Тому витрати - це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми. У спрощеному вигляді витратами називають грошове вираження використання виробничих ресурсів, у результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції.

Існує декілька підходів до розгляду витрат виробництва.

По-перше, з точки зору всього суспільного виробництва витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок - підприємств. З позиції суспільного виробництва до витрат належать витрати, що відображені у вартості кінцевої продукції.

Витрати підприємства на виробництво являють собою важливий елемент відтворювального процесу первинної ланки і відтворюють у собі витрати підприємства на всі спожиті ресурси на виробництво продукції.

По-друге, на рівні підприємства одночасно існує два підходи до визначення витрат виробництва: бухгалтерський та економічний. В економічних дослідженнях особливу цінність мають економічні витрати, а в господарській практиці - бухгалтерські витрати. Саме бухгалтерські витрати законодавчо закріплені в законах про податок на прибуток підприємств.

У цій темі витрати виробництва розглядаються як категорія мікроекономіки.

При з'ясуванні сутності витрат слід пам'ятати, що їх існування в економіці зумовлено рідкістю ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Якщо для виробництва деякого конкретного товару використано певні ресурси, то це означає, що їх застосування вже неможливе для виробництва якогось іншого товару. Витрати в економіці пов'язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, - це завжди альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варіанті їх застосування. Для кращого розуміння цього положення слід звернутися до теми 2, де розглядається проблема виробничих можливостей. Витрати на оплату ресурсів здійснюються в грошовій формі і часто називаються економічними витратами.

Економічні витрати - це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.

Виходячи з цього визначення категорія витрат виробництва, або економічних витрат, належить до мікроекономічного рівня, хоча й не виключений вплив на неї з боку макроекономічних структур.

Припустимо, що за рік роботи підприємство одержало загальний виторг на суму 240 000 грн. Розглянемо підсумовування рахунків з точки зору бухгалтерії.

Сума загального виторгу (грн.) 240 000

Амортизація 20 000

Витрати на матеріали 60 000

Витрати на оплату найманої праці 40 000

Комунальні послуги 10 000

Загальні (явні) витрати 130 000

Бухгалтерський прибуток 110 000

За цим підрахунком бухгалтерські витрати становлять 130 000 грн., а бухгалтерський прибуток - 110 000 грн. Однак цей бухгалтерський прибуток не точно відображає економічні результати підприємницької діяльності, бо в ньому не враховано неявні витрати. А вони становлять вагому частку загальної кількості використаних на підприємстві ресурсів. Використовуючи власні ресурси (основний і оборотний капітал, землю, власну працю та підприємницький хист), підприємець несе неявні витрати, тобто відмовляється від процента (ренти) на капітал, ренти від земельної ділянки, заробітної плати.

У зв'язку з цим розглянемо складові бухгалтерського прибутку (цифри довільні).

Бухгалтерський прибуток (грн.) > 110 000

Втрачений процент < 10 000

Втрачена земельна рента < 2 000

Втрачена заробітна плата < 40 000

Втрачений дохід за підприємницький хист (нормальний прибуток) < 10 000

Загальні неявні витрати > 31 000

Економічні витрати > 192 000

Економічний прибуток > 48 000

Чому нормальний прибуток є складовою економічних витрат? Тому що підприємцю потрібна мінімальна плата (у нашому прикладі 10 000 грн.) для утримання його підприємницької діяльності в межах цього підприємства. Ця мінімальна плата називається нормальним прибутком, який підприємець одержує понад свою умовну заробітну плату, яку він одержував би на іншому підприємстві як найманий працівник. Нормальна винагорода за виконання підприємницьких функцій є неявними витратами поруч із неявним процентом, рентою і зарплатою.

Економісти вважають витратами всі платежі - явні та неявні, - які потрібні для залучення ресурсів до конкретного виду діяльності.

Виплати фірми, пов'язані з виробництвом продукції або наданням послуг, можуть бути або зовнішніми, або внутрішніми.

Зовнішні витрати являють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії і т.д.), які не є власністю даного підприємства. Але підприємство може використовувати ресурси, що належать до його власності.

Використання будь-якого ресурсу пов'язано з певними витратами, незалежно від того, кому він належить, і власні ресурси підприємства хоча й не оплачуються, але чогось коштують. Виходячи з логіки економічної доцільності власні ресурси теж підкоряються загальним закономірностям альтернативності використання ресурсів.

Витрати на власний і самостійно використаний ресурс є внутрішніми витратами.

Приклад. Припустимо, що перукар, який надає відповідні послуги населенню, є власником приміщення і відповідного устаткування. Хоча на підприємстві відсутні зовнішні витрати, внутрішні є. Адже перукар, використовуючи власне приміщення, недоодержує щомісячний дохід, котрий він міг би одержати, здаючи це приміщення в оренду. Так само буде і з оплатою праці самого перукаря, яку він отримав би, виконуючи відповідні функції на підприємстві, що належить іншому власникові.

Крім того, як зазначалося, до економічних витрат належать нормальний прибуток - мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не буде забезпечена, то підприємець переорієнтує свій підприємницький хист на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть відмовиться від підприємництва заради одержання заробітної плати.

Виходячи з викладеного вище дамо кількісне визначення витрат виробництва, або економічних витрат. Економічні витрати - це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.

Постійні і змінні витрати. Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Трубопроводи не можна збудувати за одну ніч. Щоб пояснити роль часу у виробництві і для витрат, треба розрізняти три різних часових періоди. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал.

Довгостроковий період - це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.

В економічній теорії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.

Постійні витрати (ПВ) - це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Які витрати підприємств є постійними? Такі як орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати (ЗВ) - це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.

Валові, середні і постійні витрати. Постійні і змінні витрати у сукупності становлять валові витрати (ВВ).

За означенням завжди ВВ = ПВ + ЗВ.

Поділ витрат на постійні і змінні має важливе значення для аналізу діяльності підприємства, особливо в разі прийняття рішення про скорочення обсягів виробництва або навіть про закриття підприємства через його збиткову діяльність.

Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для вирішення питання про обсяги випуску продукції. Змінні витрати, а отже, і валові, зростають зі збільшенням обсягів, але постійні не змінюються, і тому витрати на одиницю продукції зменшуються. Це зменшення має свої межі, після чого витрати збільшуються. Ця межа - граничні витрати.

Граничні витрати (ГВ) є одним із найважливіших понять у політичній економії.

Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати. Слід зауважити, що валові середні витрати безпосередньо залежать від середніх постійних і середніх змінних.

Середні витрати мають велике значення для підприємця, оскільки вони дають змогу визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити ступінь прибутковості виробництва.

Кількісний вимір витрат виробництва продукції на рівні первинної ланки (підприємства, фірми) виражається за допомогою широковживаної у вітчизняній науці і господарській практиці такої економічної категорії, як собівартість, яка обчислюється у грошовій формі. Собівартість - це грошове вираження витрат господарського суб'єкта на виробництво продукції, що відбиває витрати засобів виробництва і заробітної плати на його створення. З цього питання К. Маркс писав так: «З точки зору капіталіста витрати виробництва складаються тільки лише з тих грошей, які він авансував або тільки з тієї частини витрат виробництва товару, які він оплатив» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - 2-е вид. - Т. 26. - Ч. 3. - С. 265).

Фактично собівартість - це інша назва бухгалтерських витрат. Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі норми та методи амортизації, ставки відрахувань на соціальні та інші потреби тощо.

Собівартість несе важливу інформацію про умови і стан виробництва на підприємстві і є одним з основних оперативних показників його господарської діяльності. Товаровиробник завжди прагне до найбільш раціонального використання ресурсів з метою зменшення собівартості, збільшення обсягів виробництва і підвищення на цій основі прибутковості.

Собівартість продукції, її суть та структура. Шляхи зниження собівартості

Собівартість - це витрачені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Можна виділити такі види собівартості:

індивідуальна - це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції;

цехова - включає затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських;

виробнича - сума затрат на виробництва продукції, що включає виробничі та загальні управлінські витрати підприємства;

повна - це виробнича собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією продукції (рис. 2).

Собівартість є одним з найважливіших показників ефективності роботи підприємства. Адже її зниження веде до підвищення прибутку. Але для того, щоб знизити собівартість, потрібно перш за все вивчити її структуру.

Структура собівартості - це співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції.

Необхідно зазначити, що на підприємствах різних галузей структура собівартості неоднакова. Так, наприклад, у вугільній промисловості найбільші витрати ідуть на заробітну плату, у легкій промисловості - це витрати на сировину та матеріали. Тому для того, щоб знизити собівартість у вугільній промисловості, треба механізувати працю шахтарів, а в легкій промисловості це досягається за рахунок економії матеріальних ресурсів.



Рисунок 2.

Зниження собівартості є головною метою як окремого підприємця, так і суспільства в цілому. На приватному підприємстві цей крок дасть можливість отримати додатковий прибуток. А для суспільства низька собівартість означає:

ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими;

можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ;

зниження собівартості окремими підприємцями створює передумови для зниження цін.

Виявлення резервів зниження собівартості повинне спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного й організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв'язків.

В даний час при аналізі фактичної собівартості продукції, що випускається, виявлення резервів і економічного ефекту від її зниження використовується розрахунок по економічних факторах. Вони відбивають основні напрямки роботи колективів підприємств по зниженню собівартості: підвищення продуктивності праці, упровадження передової техніки і технології, краще використання устаткування, здешевлення заготівлі і краще використання предметів праці, скорочення адміністративно-управлінських і інших накладних витрат, ліквідація непродуктивних витрат і втрат.

Економія, що обумовлює фактичне зниження собівартості, розраховується по наступному складу факторів:

Підвищення технічного рівня виробництва.

Удосконалювання організації виробництва і праці. Зниження собівартості може відбутися в результаті зміни в організації виробництва, формах і методах праці при розвитку спеціалізації виробництва; удосконалювання керування виробництвом і скороченням витрат на нього; поліпшення використання основних фондів; поліпшення матеріально-технічного постачання; скорочення транспортних витрат; інших факторів, які підвищують рівень організації виробництва. Зниження поточних витрат відбувається в результаті удосконалювання обслуговування основного виробництва (наприклад, розвитку потокового виробництва, підвищення коефіцієнта змінності, упорядкування підсобно-технологічних робіт, поліпшення інструментального господарства, удосконалювання організації контролю за якістю робіт і продукції).

Зміна обсягу і структури продукції, що можуть привести до відносного зменшення умовно-постійних витрат (крім амортизації), відносному зменшенню амортизаційних відрахувань, зміні номенклатури й асортименту продукції, підвищенню її якості. Умовно-постійні витрати не залежать безпосередньо від кількості продукції, що випускається. Зі збільшенням обсягу виробництва їхня кількість на одиницю продукції зменшується, що приводить до зниження її собівартості.

Поліпшення використання природних ресурсів. Тут враховується: зміна складу і якості сировини; зміна продуктивності родовищ, обсягу підготовчих робіт при видобутку, способів видобутку природної сировини; зміна інших природних умов. Ці фактори відбивають вплив природних умов на величину змінних витрат. Аналіз їхнього впливу на зниження собівартості продукції проводиться на основі галузевих методик видобувних галузей промисловості.

Галузеві та інші фактори. До них відносяться: введення й освоєння нових цехів, виробничих одиниць і виробництв, підготовка й освоєння виробництва в діючих об'єднаннях і на підприємствах; інші фактори. Необхідно проаналізувати резерви зниження собівартості в результаті ліквідації застарілих і введення нових цехів і виробництв на більш високій технічній основі, із кращими економічними показниками.

Вирішальною умовою зниження собівартості служить безупинний технічний прогрес. Упровадження нової техніки, комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, удосконалювання технології, упровадження прогресивних матеріалів дозволяють значно знизити собівартість продукції.

Серйозним резервом зниження собівартості продукції є розширення спеціалізації і кооперування. На спеціалізованих підприємствах з масово-потоковим виробництвом собівартість продукції значно нижче, ніж на підприємствах, що виробляють цю же продукцію в невеликих кількостях. Розвиток спеціалізації вимагає встановлення і найбільш раціональних кооперованих зв'язків між підприємствами.

Зниження собівартості продукції забезпечується насамперед за рахунок підвищення продуктивності праці. З ростом продуктивності праці скорочуються витрати праці в розрахунку на одиницю продукції, а отже, зменшується і питома вага заробітної плати в структурі собівартості.

Ціна, її суть та функції. Ціноутворення в умовах ринку. Система цін

Ціна - це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціни поділяють на абсолютні та відносні. Ціну товару, що виражена в грошах, називають абсолютною ціною. Наприклад, кілограм м'яса коштує 10 грн., стрижка волосся - 15 грн. Ціну одного товару можна завжди відобразити в певній кількості іншого товару. Так, один кілограм м'яса коштує 10 грн., а один кілограм апельсин - 5 грн. Тому можна сказати, що один кілограм м'яса коштує 2 кілограми апельсин. Таким чином, ціна товару, що виражена в певній кількості іншого товару, називається відносною ціною товару.

Сукупність відносних цін в економіці називають структурою цін. Зміна структури цін призводить до того, що покупці купуватимуть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизилися. Зауважимо, що існують різні критерії поділу цін (рис. 3). Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. Такі ціни, як правило, не відображають реальних витрат на виробництво продукції. Вони не виконують основних функцій ціни.

Рисунок 3. Види цін залежно від критеріїв поділу

Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту та пропозиції. Ринкові ціни виконують ряд основних функцій:

нормувальну;

інформаційну;

стимулюючу.

У ринковій економіці здатність конкурентних сил пропозиції і попиту встановлювати ціну на рівні, за якого купівля та продаж зрівноважуються, називають нормувальною функцією ціни. Попит показує кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція в свою чергу - кількість продукту, яку виробники спроможні виробити і поставити на ринок. При зростанні цін попит зменшується, а пропозиція збільшується і навпаки. Додамо, що ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, є рівноважною ціною.

Ринкова ціна виконує також інформаційну функцію. Сприйнятливість ринкової системи до змін у потребах покупців, що втілюється у відповідні реакції фірм і постачальників ресурсів, називають інформаційною функцією. Смаки та уподобання споживачів можуть змінюватися в результаті впливу різних обставин. Так, наприклад, споживачі почали купляти більше одягу, виготовленого з льону, і менше - зі штучних волокон. Така ситуація призводить до того, що збільшується попит на лляний одяг і відповідно зростає ціна на нього, а ціни на одяг з штучних тканин відповідно знижуються. Це дає можливість підприємствам, що виготовляють тканини з льону, розширювати виробництво, купувати сировину за вищою ціною. Протилежний процес спостерігається на підприємствах, які виробляють штучні волокна.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо. Впровадження нових технологій знижує витрати підприємства і забезпечує підвищення прибутку. Таким чином, воно отримує певні переваги над конкурентами, які повинні наслідувати цей приклад, інакше зазнають збитків.

Слід зазначити, що залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігополістичні - в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні - в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у країнах з розвинутою ринковою економікою регулює держава. Наприклад, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, транспорт, електроенергію та ін. Особливо державний контроль над цінами посилюється в період економічної кризи.

Витрати виробництва і прибуток

Витрати виробництва і прибуток є категоріями, безпосередньо пов'язаними з діяльністю фірми (підприємства), їх розглядають як похідні від таких категорій, як вартість, додана вартість, необхідний продукт, постійний і змінний капітал тощо. Загалом витрати для підприємства можуть виражатися як сума постійного і змінного капіталу

К = С + V,

де К - витрати виробництва; С - постійний капітал; V - змінний капітал.

Ця формула є похідною від формули визначення суспільне необхідних витрат (вартості), під якими розуміють затрати минулої (уречевленої) і живої праці, необхідної суспільству для виготовлення одиниці товару за досягнутого рівня виробництва в нормальних (середніх) умовах. Суспільне необхідні витрати визначають вартість товару і дорівнюють

W = С + V + т,

де W - суспільне необхідні витрати; С - вартість спожитих засобів виробництва, або матеріальні витрати; V - вартість необхідного продукту, або витрати на оплату праці трудівників; т - вартість додаткового продукту.

Такий поділ умовний, адже в практичній діяльності підприємства витрати розглядають як цілісну величину (С + V) або собівартість. Собівартість - це те, скільки коштує виробництво товару / послуги підприємству. Додавши до цієї величини вартість додаткового продукту т, отримаємо формулу вартості товару або величини суспільно необхідних витрат на виробництво того або іншого товару. З точки зору підприємства формула вартості матиме такий вигляд:

W = K + Р,

де К = С + V (матеріальні витрати С плюс витрати на оплату праці працівників V), С - прибуток підприємства.

Грошова виручка від реалізації продукції становить дохід підприємства. Його складовими є матеріальні витрати С, витрати на оплату праці V і прибуток Р. Дохід підприємства як сума грошової виручки за вирахуванням матеріальних витрат С є валовим доходом підприємства. Отже, валовий дохід підприємства - це додана або нова вартість (F + пі). Частина валового доходу йде на покриття витрат з оплати праці, а інша частина становить чистий дохід підприємства або його прибуток. Інакше кажучи, прибуток - це сума коштів реалізованої продукції за вирахуванням витрат на собівартість продукції. Підрахований у такий спосіб прибуток називають балансовим, тобто таким, що перебуває на балансі підприємства.

Баланс підприємства (від фр. balance, букв, терези) - це система показників, що характеризують наявність матеріальних, трудових, грошових ресурсів та їх використання. З балансового прибутку підприємство здійснює різні виплати: сплачує податки, борги, проценти тощо. Балансовий прибуток, зменшений на величину зазначених виплат, утворює чистий прибуток підприємства, який залишається у його розпорядженні і є основою для формування фонду розвитку виробництва, науки і техніки, фонду заробітної плати, резервного фонду тощо.

У теорії витрат існує необхідність поділу витрат на суспільне необхідні та індивідуальні. Суспільне необхідні витрати є нормою або базовою величиною для порівняння витрат індивідуальних виробників. Поняття суспільне необхідних витрат, суспільне необхідної праці й індивідуальних витрат розглянуто у підрозд. 1.5.

В економічній літературі розрізняють також індивідуальні і суспільні (не плутати з суспільне необхідними) витрати. Якщо розглянути роботу, наприклад, металургійного комбінату, то до суспільних витрат належатиме, зокрема, компенсація соціально-економічних наслідків шкідливості цього виробництва.

Класифікація витрат

Економічна наука і практика господарювання використовують показник собівартості продукції. Якщо собівартість виразити у грошовій формі, це й будуть витрати виробництва. Вона показує, скільки коштує підприємству таке виробництво. Обчислюючи свої витрати з цих позицій, підприємство визначає їх загальну суму (собівартість товарної продукції) і калькулює собівартість одиниці продукції. Залежно від функціонального призначення показника обчислюється розрахункова, фактична, виробнича і комерційна собівартість продукції.

Розрахункова собівартість відображає очікувані витрати, обчислені у період підготовки до виробництва того або іншого товару (послуги). При визначенні такої собівартості виходять з існуючого на час розрахунку рівня витрат. Фактична собівартість відображає справжній рівень витрат, що склався за підсумковий період, і включає всі витрати, в тому числі штрафи, пені, неустойки, збитки від стихійного лиха тощо. Виробнича собівартість складається з витрат на виготовлення товару та оплати праці управлінського і допоміжного персоналу. До комерційної собівартості належать виробнича собівартість і витрати, пов'язані з реалізацією товару (послуги).

Для вивчення змін у структурі витрат на виробництво товару (послуги) собівартість обчислюють за двома напрямами: за елементами витрат, за статями калькуляції.

Елементи витрат - це однорідні за складом витрати: матеріальні, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, витрати на матеріали і паливо та інші грошові витрати. Структура собівартості за елементами витрат характеризує загальний економічний стан підприємства, показує джерела перевитрат або економії, виявляє загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових, фінансових ресурсах для їх подальшого збалансування з усіма розділами виробничої програми. Групування витрат за елементами витрат і співвідношення між окремими елементами визначає належність підприємства до конкретної галузі (енергоємна, трудомістка, фондомістка), загальну тенденцію формування витрат, а також шляхи їх скорочення. Наприклад, трудомісткими в Україні є галузі добувної, деревообробної промисловості. У структурі собівартості продукції підприємств цих галузей висока питома вага заробітної плати.

Групування витрат за статтями калькуляції відображає місце виникнення витрат і застосовується для планування, обліку та калькулювання витрат на виробництво і реалізацію одиниці продукції та всієї товарної продукції. Формування структури собівартості за статтями калькуляції має іншу, ніж формування за елементами витрат, мету. За допомогою такої структури визначають вплив на величину собівартості, наприклад, перевищення термінів освоєння випуску продукції, втрат від браку та рекламацій тощо. Перелік статей калькуляції, їх склад і методи поділу за видами продукції, робіт, послуг визначаються галузевими методичними рекомендаціями з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції з урахуванням характеру і структури виробництва.

З метою планування, обліку та калькулювання витрат у вітчизняній практиці управління витратами нині діє така їх класифікація: за видом виробництва (основні та допоміжні); за видом продукції (на окремий виріб, групу однорідних виробів, замовлення, переробку, роботи, послуги); за статтями калькуляції (для калькулювання собівартості продукції та організації аналітичного обліку) й елементами витрат (для розрахунку проектного кошторису витрат і звіту витрат на виробництво); за місцем виникнення (цехові, виробничі тощо).

При переході на ринкові умови господарювання основна частина малих і середніх підприємств використовує спрощену номенклатуру калькуляційних витрат, включаючи до них прямі витрати-матеріальні, на оплату праці та інші; а також непрямі витрати на управління й обслуговування виробництва. Безперечно, розвиток ринкових відносин в Україні наблизить вітчизняну практику підрахунку витрат до існуючої на підприємствах (фірмах) зарубіжних країн, де крім аналізу власної діяльності здійснюється порівняльний аналіз витрат виробництва конкурентів, що дає змогу зіставити структуру витрат власного виробництва із структурою витрат конкурентів, виявити на основі такого аналізу переваги конкурентного виробництва, вжити заходів з поліпшення структури власних витрат, а також їх скорочення.

Економічний підхід до підрахунку витрат

Економічна теорія розглядає витрати з точки зору втрачених можливостей або втрачених благ, які можна було б отримати у разі використання тих самих ресурсів, але іншим альтернативним шляхом. Такі витрати для підприємства є неявними (альтернативними). Вони виявляються кожного разу, коли потрібно зробити вибір з будь-якого набору обмежених ресурсів, віддаючи перевагу одному над іншим, оскільки втрачається можливість скористатися вигодою ресурсу, який не вибрано.

Опанувати знання з аналізу витрат з позицій альтернативної вартості (ціни вибору) є важливим завданням сучасної економічної науки. Альтернативний підхід допомагає підприємству знаходити факторам виробництва ефективніше застосування, дає змогу підрахувати можливі вигоду або втрати від вибору підприємством певного напряму своєї діяльності. Альтернативний підхід до підрахунку витрат забезпечить підприємству довгострокову перспективу розвитку і стабільність доходів. Потрібно зазначити, що альтернативні витрати є не абсолютними або суспільними, а лише індивідуальними, вони можуть співпадати або не співпадати з бухгалтерськими.

Зовнішні і внутрішні витрати

З точки зору альтернативності витрати поділяють на зовнішні і внутрішні. Мета такого поділу - виявити найефективніший спосіб використання ресурсів, що перебувають у власності фірми (підприємства), і ресурсів, придбаних у постачальників.

Зовнішні витрати - це витрати підприємства, пов'язані з придбанням необхідних для його функціонування ресурсів. При цьому альтернативні витрати дорівнюють вигоді, яку могло б отримати підприємство, якби такі самі кошти використало для придбання іншого (альтернативного) ресурсу.

Внутрішні витрати - це витрати ресурсів, які є власністю підприємства (грошовий капітал, обладнання, підприємницькі здібності тощо). При цьому альтернативні витрати дорівнюють вигоді, яку може одержати підприємство у разі альтернативного використання власних ресурсів. Так, дохід від використання власного грошового капіталу у виробництві можна порівнювати з процентним доходом на такий капітал у банку, дохід від використання власного обладнання - з доходом від здавання його в оренду і т. ін. Вибір підприємством найефективнішого варіанта поведінки є завданням стратегічним. Подальша його діяльність пов'язана з кон'юнктурою ринку, зміна якої потребує відповідної реакції підприємства, насамперед це пов'язано із зміною обсягу випуску продукції.

Постійні і змінні витрати

З точки зору впливу на обсяги виробництва витрати підприємства поділяють на постійні і змінні.

Постійні витрати - це витрати, що не впливають на зміну обсягів виробництва у короткостроковому періоді діяльності підприємства. До них належать витрати на утримання виробничих будівель, споруд, обладнання, адміністрації, управлінського персоналу, орендна плата, певні види податків, страхування, проценти за кредит та ін.

Поділ витрат на постійні і змінні для підприємства умовний і пов'язаний передусім із визначенням стратегії його поведінки в певному часовому періоді. В економічній теорії розрізняють миттєвий, короткостроковий і довгостроковий періоди діяльності фірми.

За короткостроковий період часу підприємство не може здійснити повну реконструкцію, змінити виробничі потужності, перепрофілювати виробництво на випуск іншої продукції. Але в цей період можна змінити інтенсивність використання змінних витрат. Отже, змінні витрати впливають на обсяги виробництва лише в межах існуючих потужностей. Основною закономірністю такого періоду є закон спадної віддачі змінного ресурсу, суть якого полягає в тому, що починаючи з певного моменту послідовне приєднання змінного ресурсу (наприклад, праці) до постійного (наприклад, капіталу) дає спадний додатковий ефект у розрахунку на одиницю змінного ресурсу. Тобто в ситуації, коли виробничі потужності підприємства використовуються з максимальним навантаженням, збільшення змінних витрат не приведе до зростання обсягів виробництва. В такому разі постає, наприклад, необхідність купівлі додаткового обладнання, тобто зміни постійних витрат.

У межах довгострокового періоду часу підприємство може впливати на обсяги виробництва, змінюючи розміри не лише змінних, а й постійних витрат. Тому, на відміну від короткострокового, у довгостроковому періоді для підприємства всі витрати є змінними. В окремих ситуаціях відмінність періодів діяльності підприємства розглядається більш концептуально, а не тільки за тривалістю. Підприємство реально завжди функціонує в нинішньому часі, тобто в короткостроковому періоді, але планує свою діяльність і розвиток на майбутнє, тобто в довгостроковому періоді. Основним економічним законом діяльності підприємства в довгостроковому періоді є закон віддачі від масштабу, або ефект масштабу.

Ефект масштабу показує співвідношення між зміною обсягів ресурсів, що використовуються у виробництві, і зміною виробничих результатів. Характерний приклад його дії - економія на масовому виробництві. За інших однакових умов, що більші масштаби виробництва, то нижчі середні витрати, отже, співвідношення між витратами і випуском збільшується. Тобто виявляється позитивний вплив збільшення одиничних потужностей (наприклад, на хімічних виробництвах або електростанціях), можливість застосування автоматизації виробничих процесів та інших факторів, які впливають на співвідношення між постійною і змінною частками у витратах виробництва (змінні витрати збільшуються у разі зростання обсягів виробництва, а постійні не змінюються). Закон віддачі від масштабу визначає, як зміниться обсяг випуску продукції у разі збільшення використання факторів виробництва (ресурсів). Розрізняють постійну, зростаючу і спадну віддачу від масштабу виробництва.

За постійної віддачі довгострокові середні витрати залишаються незмінними у разі збільшення обсягів випуску продукції. Зростаюча віддача від масштабу виробництва характеризується зменшенням довгострокових середніх витрат у разі збільшення обсягу випуску продукції. Спадна віддача має місце тоді, коли довгострокові середні витрати зростають із зростанням обсягу випуску продукції, що пов'язано з проблемами координації дій та управління складними виробничими комплексами.

Оскільки ефект масштабу виражається у зміні витрат виробництва на одиницю продукції, його називають ефектом економії від масштабу виробництва і виокремлюють два типи такої економії: внутрішню і зовнішню. Внутрішня економія пов'язана з тим, що продукція підприємства стає дешевшою внаслідок розширення його діяльності. На основі такої економії підприємство, знижуючи свої витрати до мінімальних, досягає оптимальних для нього розмірів і в тому числі оптимізує масштаби своєї діяльності. У разі досягнення такого результату підприємство припиняє подальше розширення виробництва. Зовнішня економія від масштабу виробництва пов'язана з розміщенням ресурсів в економіці. Джерелом такої економії є комплексний розвиток усього регіону, в якому функціонує підприємство. Ця економія виражається у зменшенні не лише загальних, а й середніх витрат підприємства у результаті зменшення витрат на підготовку або наймання робочої сили, на транспортування або зв'язок, отримання інформації тощо. Зовнішня економія від масштабів виробництва є основою для оптимізації розмірів усього ділового центру, в якому розміщено підприємство.

Загальні, середні і граничні витрати підприємства

Сума постійних і змінних витрат підприємства визначає величину загальних або сукупних витрат, які відображають зусилля підприємства з вирішення завдання мінімізації витрат.

Середні витрати - це частка від ділення суми загальних витрат на обсяг випуску продукції. Для детального аналізу середніх витрат і визначення впливу окремих їх елементів на ціну виокремлюють середні змінні, або короткострокові середні, і середні постійні, або довгострокові середні, витрати. Довгострокові середні витрати характеризують витрати в розрахунку на одиницю продукції за умови, що всі виробничі ресурси є змінними. Короткострокові середні витрати характеризують витрати в розрахунку на одиницю продукції, якщо частина ресурсів, що використовуються, є змінними, а частина - постійними. По мірі зростання обсягів виробництва середні витрати зменшуються через постійну величину загальних витрат. Така тенденція зберігається певний час, поки всі можливості збільшення обсягів виробництва за допомогою простого кількісного збільшення змінних витрат не буде вичерпано.

Граничні витрати - це витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції. Вони не можуть перевищувати альтернативну вартість продукції або її ціну. У разі, якщо граничні витрати дорівнюють альтернативній вартості, подальше виробництво певного товару за тих самих умов стає нераціональним. Необхідно шукати шляхи зменшення витрат або альтернативні варіанти діяльності. Нижню межу витрат визначатиме мінімальний прибуток підприємства при виробництві певного товару. Граничні витрати визначаються як зміна загальних витрат за невеликої зміни випуску продукції або зміни випуску продукції на одиницю. Продукт, вироблений у разі використання додаткового змінного ресурсу, називають граничним продуктом, а дохід від його реалізації - граничним доходом. Порівнюючи граничні витрати і граничні доходи, підприємство може реально визначити оптимальний для нього обсяг випуску продукції. Якщо величина граничних витрат дорівнюватиме величині граничного доходу, подальше нарощування виробництва недоцільне.

Наведена класифікація витрат відповідає умовам ринку, її впровадження в практику господарювання України може дати позитивний результат з точки зору раціонального використання ресурсів і підвищення рентабельності господарюючих суб'єктів та економіки загалом.

Висновок

Отже, в залежності від часу формування затрат розрізняють:

планову собівартість (визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану);

фактичну собівартість (відображає фактичну собівартість і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку);

нормативна собівартість (затрати на виробництво і реалізацію продукції розраховують на основі поточних норм витрат ресурсів);

кошторисна собівартість (характеризує затрати на виріб або замовлення, які виконуються в разовому порядку).

Собівартість поділяють в залежності від місця формування затрат на:

цехову (сума витрат на виробництво продукції в межах цеху);

виробничу (грошові витрати на виробництво продукції в межах всього підприємства);

повну (сукупність виробничої собівартості і поза виробничих витрат).

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість: місячну; квартальну; річну.

За складом продукції собівартість буває: собівартість товарної; валової; реалізованої продукції; незавершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну; галузеву.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева (С_сг) - показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції, вона визначається за формулою [7, - С. 171]:



де С_і - собівартість певного виду продукції на і-ому підприємстві, грн.;

N_і - кількість виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві, натур. один.;

n - кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

Показниками собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці, є:

1. Затрати на 1 грн. товарної продукції (В_1грн.тп):

В_1грн.тп = С_тп / Q_тп, коп./грн.,

де С_тп собівартість всієї товарної продукції підприємства, грн.;

Q_тп - обсяг товарної продукції підприємства, грн.

2. Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції);

3. Зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

В основі групування витрат, що формують собівартість продукції, лежать такі ознаки:

Спосіб віднесення на окремі види продукції. Витрати поділяються на:

прямі (безпосередньо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);

непрямі (пов'язані з виготовленням різних виробів не можуть прямо відноситись на той чи інший вид продукції; до них належить заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу, утримання і експлуатація основних фондів тощо).

Зв'язок з обсягом виробництва. Витрати поділяються на:

постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах; до них належать витрати на утримання і експлуатацію будівель і споруд, управління). В складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва:

змінні - загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; поділяються на;

пропорційні - змінюються прямо пропорційно до зміни обсягу виробництва - сировина, матеріали, комплектуючі, відрядна заробітна плата;

непропорційні - поділяються на прогресуючі і дегресуючі.

Основною є класифікація витрат за економічними елементами і калькуляційними статтями.

Калькулювання собівартості продукції - це процес обмеження собівартості одиниці продукції. Є такі методи калькулювання:

нормативний - (витрати на одиницю продукції встановлюються по нормах);

параметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виходячи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу);

розрахунково-аналітичний (прямі витрати на виробництво одиниці продукції розподіляються на основі діючих норм, а непрямі - пропорційно заробітній платі).

Список використаної літератури

1. Макконнет К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. - М.: Республика, 1996. - 785 с.

2. Маркс К. Капитал: В 4 т. - М.: Политиздат, 1963.

3. Менгер К. Основания политической экономии. Австрийская школа политической экономии. - М., 1992.

4. Мизес фон Л. Бюрократия. Запланированный хаос. Антикапиталистическая ментальності. - М., 1993.

5. Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. - М.: Прогресс, 1980. - Т. 2. - 480 с.

6. Мостовая Е.Б. Основы экономической теории: Курс лекций. - М.: Инфра-М; НГАЭиУ, 1997. - 496 с.

7. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид., стереотип. - К.: МАУП, 2002. - 128 с.

8. Общая экономическая теория / Под ред. А.И. Чубрынина. - СПб.: Питер, 2000. - 288 с.

9. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1995. - 352 с.

10. Основи економічної теорії / За заг. ред. А.А. Чухна. - К.: Віпол, 1994. -704 с. - Ч. I, П.

11. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. Г. З. Климка, В. Р. Нестеренка. - К.: Вища шк.; Знання, 1997. - 743 с.

12. Петти У. Экономические и статистические работы. - М., 1940. - 324 с.

13. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. - М., 1955. - 702 с.

14. Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. - М.: Алгон, 1994. - Т. 1. -333 с.

Размещено на Allbest.ru