Державне регулювання економіки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. Спеціфіка реуляторних дій в регіоні

2. Головні принципи та чинники державної регіональної економічної політики України

3. Підхід до вибору сценаріїв розвитку регіонів.Комплексний критерій"можливості загрози"

Висновки

Список літератури

Вступ

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку регіонів, які на сьогодні відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією. Саме з цих причин виникає гостра необхідність розробки політики розвитку для кожного окремо взятого регіону країни.

Теоретичне дослідження та нові методологічні підходи в системі регіонального розвитку дозволяють зробити висновок, що політика соціально-економічного розвитку регіону (адміністративна область) представляє собою формування цілей щодо розвитку продуктивних сил та забезпечення комплексного і гармонійного його функціонування з обґрунтуванням організаційних, економічних та інституційних важелів ринкових перетворень. Відповідно предметом діяльності регіональних владних структур щодо формування та реалізації цієї політики є визначення цілей розвитку відповідних територіальних соціально-економічних систем.

Зміна пріоритетів державної регіональної політики має наступні цілі:

· перехід від політики підтримки до політики стимулювання розвитку регіонів;

· створення необхідних умов для стійкого розвитку регіонів, сприяння гармонізації структури господарства регіону;

· зниження та поступове усунення суттєвих розбіжностей між регіонами у рівні життя населення, надання громадянам країни рівних соціальних можливостей;

· посилання відчуття єдності загальнонаціональних та регіональних інтересів;

· запобігання створенню нових кризових територій;

· підвищення ефективності використання державних коштів;

· забезпечення прямої зацікавленості, відповідальності та самостійності регіональної спільноти як суб'єкта територіального розвитку.

1. Спеціфіка реуляторних дій в регіоні

національна економічна політика регіон

В умовах обмеженості бюджетних та інших фінансових ресурсів у країні саме внутрішній потенціал територій слід вважати головним ресурсом їхнього розвитку. Забезпечення ефективного використання і подальшого нарощення ресурсного потенціалу регіонів має стати одним із головних пріоритетів діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і територіальних громад.

Стратегія зміцнення ресурсного потенціалу регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності передбачає:

створення економічних, організаційних та нор-мативно-правових передумов для реалізації основних принципів сталого розвитку регіонів;

здійснення реструктуризації економіки регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їх потенціалу;

широкий розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі максимально ефективного використання їхніх конкурентних переваг;

сприяння всебічному розвитку людського потен-ціалу на основі стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення продуктивної зайнятості населення, розвитку соціальної інфраструктури;

розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов запровадження передових інноваційних технологій;

вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному рівні екологічної політики.

Для забезпечення раціонального і ощадливого використання природних ресурсів, перетворення природно-ресурсного потенціалу в дієвий чинник регіонального розвитку, регіональним і місцевим органам виконавчої влади потрібно зосередити увагу на реалізації насамперед заходів щодо проведення інвентаризації мінерально-сировинних та інших природних ресурсів і здійснення їхньої економічної оцінки; виведення з експлуатації або забезпечення належного рівня безпеки особливо екологічно небезпечних об'єктів; запровадження екологічно чистих і ресурсозберігаючих технологій; запровадження економічних важелів щодо зменшення негативного впливу виробничих об'єктів на забруднення оточуючого середовища; законодавчо-нормативного впорядкування майнових питань і господарської діяльності, пов'язаних із використанням землі; сприяння розвитку рекреаційно-оздоровчої та туристичної інфраструктури, відновленню пам'яток історико-культурного значення.

Головними напрямами діяльності центральних і місцевих органів влади щодо розвитку виробничо-економічного потенціалу регіонів мають бути реструктуризація економіки, розширення її галузевої спеціалізації, створення на сучасній технологічній базі переробних галузей промисловості в кожному регіоні, екологізація виробництва, розбудова виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, сприяння розвитку підприємництва, реалізація інноваційної політики в регіонах, забезпечення ефективного управління комунальною власністю.

Забезпечення всебічного розвитку людського потен-ціалу регіонів вимагає вироблення системи заходів для їхнього розвитку. Серед цих заходів мають бути удосконалення порядку розроблення соціальних програм, спрямованих на вирішення найгостріших проблем регіонів, насамперед з питань забезпечення зайнятості населення, створення нових робочих місць; формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та культури на основі загальнодержавних соціальних стандартів; формування та реалізація державної політики у сфері регулювання внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції; завершення врегулювання відносин власності щодо об'єктів соціальної інфраструктури та житла; запровадження нових механізмів розвитку регіональної соціальної інфраструктури на основі залучення коштів держави, регіонів і бізнесу; подолання бідності, запобігання розвиткові хронічної та успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього населення; розвиток системи надання житлових і споживчих кредитів молодим сім'ям; запровадження в повному обсязі реформування системи пенсійного забезпечення; створення системи навчання протягом життя тощо.

Залучення додаткових ресурсів місцевого та регіонального розвитку потребує принципової зміни управлінських підходів як на місцевому, так і на державному рівнях, іншого рівня кваліфікації та організованої постійної роботи щодо розширення ресурсної бази для забезпечення стійкого розвитку українських міст і регіонів.

Підвищення ролі малого і середнього підприємництва

Сприяння розвитку малого підприємництва та підприємницької активності населення повинно стати одним із пріоритетних напрямів діяльності місцевих органів влади по реалізації державної регіональної політики. До основних завдань регіональної політики підтримки малого підприємництва належать: забезпечення активної участі суб'єктів малого підприємництва у розв'язанні соціально-економічних проблем регіонів, вдосконаленні та диверсифікації структури економіки регіонів, запровадженні інноваційної моделі розвитку регіональних економік; створення нових робочих місць та зменшенні безробіття; формуванні соціального прошарку власників і підприємців.

Ефективна реалізація регіональних програм сприяння розвитку малого підприємництва вимагає реалізації низки заходів на загальнодержавному рівні, а саме: удосконалення спрощеної системи оподаткування та звітності суб'єктів малого підприємництва; упорядкування процедури перевірок суб'єктів підприємницької діяльності; визначення й реалізації засад державної політики з видачі документів дозвільного характеру у відповідності з європейськими принципами; покращання умов мікрокредитування малого бізнесу тощо.

Місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування необхідно зосередити увагу на реалізації системи заходів регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва, серед яких:

1) у сфері регуляторної політики та вдосконалення нормативної бази:

розроблення та прийняття регуляторних актів, спрямованих на покращання підприємницького середовища на відповідних територіях;

обрахування економічного ефекту від впровадження нормативних актів;

перегляд діючих нормативних актів щодо їх відповідності вимогам ринкової економіки та створення конкурентного середовища;

залучення неурядових, громадських організацій та підприємців до оцінки ефективності дії та аналізу наслідків впровадження регуляторних актів та нормативно-правових актів із питань підприємництва;

2) у сфері фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва:

розроблення та реалізація цільових програм фінансової підтримки пріоритетних для регіону бізнес-проектів;

розвиток мережі регіональних фондів підтримки підприємництва, кредитних спілок;

залучення коштів іноземних кредитних ліній і міжнародної технічної допомоги для підтримки розвитку малого підприємництва;

створення механізму залучення інвестицій в мале підприємництво;

3) у сфері сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва:

сприяння передачі на пільгових умовах в оренду або у власність суб'єктам малого підприємництва не використовуваних, вільних виробничих площ, окремих приміщень підприємств, обладнання та іншого майна цих підприємств, яке відокремлюється в процесі приватизації та реструктуризації. Створення банків даних відповідної інформації для забезпечення нею малих підприємств на постійній основі;

створення в регіонах центрів “єдине вікно” щодо комплексного надання державних адміністративних послуг при започаткуванні підприємницької діяльності;

створення інформаційної бази даних з питань законодавства, наявності потенційних клієнтів, конкурентного середовища, науково-технічних розробок тощо;

запровадження освітніх програм для підприємців та широких верств населення;

проведення семінарів, конференцій, круглих столів з проблем реалізації державної регуляторної політики та політики розвитку підприємництва;

започаткування програм формування позитивного іміджу малого підприємця та підтримки проектів у сфері малого підприємництва;

сприяння організації та проведенню виставок, ярмарків продукції, виробленої суб'єктами малого підприємництва;

підготовка та реалізація міждержавних програм співробітництва на двосторонній основі в галузі сприяння розвитку малого підприємництва.

Важливими напрямами діяльності місцевих органів влади по розвитку малого підприємництва є залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання регіональних замовлень; сприяння розвитку самозайнятості населення, відродженню народних промислів, розвитку підприємництва в сфері зеленого туризму; сприяння створенню в регіонах територіально-виробничих систем (кластерів) та надання необхідної організаційно-методичної допомоги; реалізація проектів залучення до малого підприємництва малозахищених верств населення тощо.

Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з підприємцями має забезпечуватися шляхом сприяння формуванню громадських колегій і координаційних рад з питань розвитку малого підприємництва та залучення до участі у формуванні і реалізації державної політики регіональних та галузевих об'єднань підприємців.

Активізація міжрегіональної економічної інтеграції

У ринкових умовах міжрегіональна економічна інтеграція заснована на взаємній зацікавленості суб'єктів ринку і жодному регіону ізольованість невигідна, оскільки кожен з них зацікавлений у широкому ринку збуту своєї продукції. На зміну синдрому відокремлення, виживання поодинці, повинен прийти принцип розширення міжрегіональної економічної взаємодії, що поширюється на ринки товарів і послуг, праці і капіталу.

Подолання дезінтеграційних тенденцій пов'язане, в першу чергу, з прискоренням економічного зростання (особливо в обробній промисловості й інвестиційній сфері), процесом імпортозаміщення і політикою регулювання транспортних тарифів. Разом з тим, поновлення інтеграційних тенденцій не стане реінтеграцією у розумінні відновлення усіх колишніх економічних зв'язків, що існували в єдиному народногосподарському комплексі періоду 1980-х років. Нова міжрегіональна інтеграція повинна будуватися відповідно до критеріїв ринкової ефективності, завдань соціальної політики і геостратегічних інтересів України.

Внутрішня інтеграційна політика держави повинна базуватися на наступних пріоритетах:

· упорядкування правових основ економічних і політичних взаємин "центр-регіони";

· усунення основних протиріч міжбюджетних відносин;

· збереження економічного контролю держави над стратегічними і галузеутворюючими об'єктами і природними ресурсами;

· диференційована цільова підтримка підприємств, особливо містоутворюючих, у депресивних регіонах;

· забезпечення функціонування міжрегіональної транспортної, енергетичної та телекомунікаційної системи;

· стримування росту транспортних і енергетичних тарифів, упорядкування ринку електроенергії;

· сприяння становленню і розвитку інтеграційних форм просторової організації і саморозвитку економіки (міжрегіональні асоціації економічної взаємодії, міжрегіональні фінансово-промислові групи тощо);

· посередництво у налагодженні контактів підприємців і представників торгівлі різних регіонів у рамках державних програм;

· посилення галузевої спеціалізації з наступним кооперуванням виробництва;

· сприяння розвитку малого і середнього підприємництва, налагодженню партнерських зв'язків у цій сфері;

· активізація культурного, освітнього, туристичного обміну між регіонами;

· забезпечення зовнішньоекономічної безпеки регіонів і держави, підтримання оптимального співвідношення експортоорієнтованого та імпортозамінного виробництва.

Подолання негативних дезінтеграційних тенденцій можливе лише за допомогою ретельно зваженої, консолідованої і консолідуючої політики держави і її взаємодії з конструктивними силами суспільства.

Адміністративно-територіальна реформа

Система місцевого самоврядування та адміністративно-територіальний устрій України потребують негайних концептуальних змін і реформацій. Суттєві зміни в адміністративно-територіальному поділі України є об'єктивною і нагальною потребою її сучасного розвитку та етапу державотворення. Адже адміністративно-територіальні одиниці України (області, райони) були створені у Радянському Союзі за галузевим принципом та планово-господарській основі і є скоріше спадщиною СРСР, ніж інструментом розвитку країни.

Сучасна адміністративно-територіальний реформа має бути спрямована на визначення основних напрямів, рівнів, етапів реформування територіальної організації влади в Україні та формування необхідної ресурсної бази місцевого та регіонального розвитку, забезпечення узгодженості та послідовності дій глави держави, органів законодавчої та виконавчої гілок влади, органів місцевого самоврядування шодо формування нової нормативно-правової основи місцевого самоврядування і виконавчої влади на місцях. Тобто, основний акцент адміністративно-територіальної реформи полягає у запровадженні нових інноваційних механізмів прийняття рішень, які б з'єднували державний, приватний і громадський сектори та переходу від управління, що ґрунтується на державно-адміністративному поділі, до просторового управління.

Найбільш прийнятною адміністративно-територіальною одиницею для України, на нашу думку, могли б бути відносно локальні, але достатньо цілісні системи "виробництво - соціальне споживання", а саме соціально-економічні утворення (муніципалітети), створені на базі існуючих районів із включенням до їх складу міських громад. Вони мають представляти собою первинний територіальний рівень економіки та суспільства (територіальні громади) і формуються для спільного ведення виробництва й споживання та самостійного ведення місцевого господарства.

У цьому контексті в процесі адміністративно-територіального реформи слід внести наступні зміни до нормативно-законодавчих актів про місцеве самоврядування України, а саме:

1. Надати територіальним громадам України право на здійснення місцевого самоврядування через представницькі та виконавчі органи територіальних соціально-економічних утворень (муніципалітетів). Добровільне об'єднання територіальних громад має відбуватися за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна.

2. В межах територіальних соціально-економічних комплексів (муніципалітетів) за рішенням територіальної громади або муніципальної ради можуть утворюватися сільська, селищна, міська та районні в місті ради. Зазначені ради можуть формувати свої виконавчі органи та обирати їх голову. Ці органи можуть виконувати делеговані повноваження органів соціально-економічних комплексів (муніципалітетів), наприклад, забезпечення населення водою, підтримка чистоти та порядку на місцях і т.ін. Територіальна громада також має право створювати будь-які додаткові постійні чи спеціальні органи, які вважає необхідними для ефективного управління на місцях.

3. Суміжні соціально-економічні комплекси із спільними історичними, культурними та економічними рисами можуть формувати територіальні самоврядні одиниці, такі як області або землі (декілька суміжніх областей). Земельні та обласні ради можуть бути органами регіонального самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, а також повноважень, переданих їм муніципальними радами.

Розподіл повноважень між центром і зазначеними суб'єктами регіонального та місцевого самоврядування має відбуватися на основі принципу субсидіарності, з урахуванням особливостей територій. Це дозволить перебороти жорстку централізацію та бюрократизацію ведення господарства і має супроводжуватися формуванням нової стратегії управління регіонами.

Розвиток системи муніципального фінансового контролю в Україні

Реалізація державних програм розвитку економіки країни вимагає існування дієвої системи фінансового контролю. Раціональна організація та ефективне функціонування фінансового контролю сприяє забезпеченню національних економічних інтересів держави,поліпшенню керованості фінансовими ресурсами, розвитку ринкової економіки. Від того, наскільки достовірною та дієвою є інформація, яка надається цією системою, залежить обґрунтуваність та ефективність управлінських рішень прийнятих керівниками усіх рівнів і, відповідно, є одним з важливих факторів фінансово-економічного та соціально-політичного добробуту суспільства.

Внаслідок нескоординованої трансформації система фінансового контролю України на даний час витрачає непропорційно великі ресурси на своє утримання, зберігає багато рис пострадянського періоду, особливо, що стосується організаційно-функціональної структури контролюючих органів, методів та форм, які вони застосовують, а тому є морально застарілою і фактично не в змозі досягти необхідного прогресу.

2. Головні принципи та чинники державної регіональної економічної політики України

Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, ґрунтується на таких основних принципах:

· визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

· правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

· дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

· досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв'язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні, передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його важливі соціально-економічні і функції щодо життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи -- природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах

Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку й розміщення продуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових відносин.

Як свідчать результати досліджень на етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: державна регіональна політика; чинники, що реалізують економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; організаційно-управлінські чинники.

Перша група чинників - це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення. Із одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого на певному етапі виступають цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливим методологічним моментом в цьому процесі можна вважати те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної регіональної політики, а розробляється на її основі, виходячи з принципів та базових засад останньої.

Саме через це доцільно розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: механізми реалізації державної регіональної політики; механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку; механізми інституційно-ринкових перетворень; механізми обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; механізми вдосконалення управлінських рішень

Як було зазначено вище, базовим для формування та реалізації даної політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, адже вона закладає основні засади для вироблення стратегії соціально-економічного розвитку регіону. Вони включають такі заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних і економічно самодостатніх територіальних громад шляхом їх об'єднання, завершення передачі у комунальну власність державного майна та інших об'єктів права власності.

Крім того, до цих заходів слід віднести наступні: створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та регіональних органів влади; визначення розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічних, галузевих та інших особливостей регіонів; розробка методики та запровадження фінансового вирівнювання місцевих бюджетів; перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі, оптимізованих видатків за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості та на основі розмежування коштів державного і місцевого бюджетів; створення мережі регіональних агентств розвитку; створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах; розробка нової моделі організації місцевих органів влади та розмежування повноважень між ними; запровадження державного та територіального прогнозування і планування соціально-економічного розвитку регіонів України.

При цьому важливе значення має дослідження проблем функціонування територіальних соціально-економічних систем (ТСЕС), що виступають об'єктом політики регіонального розвитку. Особливої уваги потребують зв'язки між її складовими, адже їх недосконалість значною мірою й сприяє деструктивним тенденціям. Першочергового вирішення потребують суперечності у підсистемі “людина-природа”, тобто вже в найближчій перспективі необхідно сформулювати базові засади модернізації природоохоронної інфраструктури

Механізм реалізації державної регіональної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики -- це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо[3, c. 14-15].

Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті -- їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я.

В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб'єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв'язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич»[9, c. 42-43].

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів.

З розуміло, що на сьогодні повна реалізація пропозицій, спрямованих на побудову принципово нової методологічної бази політики регіонального розвитку, є достатньо проблематичною через існуючі інституційні, організаційні, правові бар'єри. Для їх ліквідації потрібна адміністративна реформа, яка стала б дієвим каталізатором підвищення ефективності управління процесами соціально-економічного розвитку регіонів, зробила б їх більш динамічними і мобільними.

Регіональна економічна політика передбачає визначення відповідних пріоритетів, тобто надання переваги на даному етапі розвитку конкретним галузям, видам діяльності, формам господарювання. Залежно від важливості поставленої мети та рівнів управління пріоритети можуть встановлюватися як на державному, так і на місцевому рівнях управління.

У системі державної регіональної політики особливе місце посідає організаційно-економічний механізм регулювання територіального розвитку, який включає широкий спектр економічних важелів: пряме державне інвестування, розробку й фінансування цільових міжрегіональних програм, створення спеціальних фондів, надання субсидій і дотацій, пільгових кредитів тощо.

В умовах перехідного періоду регулююча роль держави зводиться до створення і забезпечення, сприятливих умов для ефективного функціонування територіальних одиниць. Забезпечення територіальної свободи, саморозвитку і самоорганізації господарюючих суб'єктів і створення на цій основі ефективної регіональної економіки вимагає переведення управління на регіональний рівень. Це, зокрема, стосується розвитку підприємництва, роздержавлення і приватизації комунальної власності, приватизації майна агропромислового комплексу і земельної реформи, соціального захисту населення, формування товарного і фондового ринків, ринку праці та ін.

Державне регулювання регіональної економіки слід скерувати на комплексне вирішення соціально-економічних проблем, специфічних для кожного регіону. Для цього використовують весь набір економічних і організаційних методів управління. Структура і кадровий склад регіональних управлінь зорієнтовані як на оперативну роботу, так і на вирішення перспективних завдань[9, c. 146-148].

3. Відмінності у стані економіки різних регіонів світу, їх соціальному становищі, екологічній ситуації визначили необхідність специфічного підходу до розробки й реалізації моделі стійкого розвитку для кожної країни.

Водночас існуючі відмінності у розвитку різних країн світу значною мірою впливають на можливість забезпечення їх стійкого еколого-економічного та соціального розвитку.

Перехід до стійкого розвитку України можливий лише в разі забезпечення стійкого розвитку її регіонів. Це передбачає формування ефективної просторової структури економіки країни, розроблення, прийняття та реалізацію стратегії соціо-еколого-економічного розвитку регіонів, які б враховували специфіку проблем і місцеві особливості території, а також загальнодержавні пріоритети.

Стратегія стійкого розвитку являє собою узагальнюючу модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей на основі обраних критеріїв (показників) і ефективного розподілу ресурсів.

Надзвичайно важлива, якщо не ключова, проблема -- розробка принципово нової ресурсо-екологічної стратегії збалансованого соціо-еколого-економічного розвитку держави в цілому, конкретного регіону та області, визначення національних, регіональних і місцевих пріоритетів під час переведення народногосподарського комплексу на модель стійкого функціонування. В основу такої стратегії слід покласти:

-- пріоритет екології над економікою, ресурсо-екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними;

-- раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання ресурсо-екологічних відносин, тобто взаємин між суспільством і природою;

-- оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням й охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв'язання ресурсо-екологічних проблем на місцеві органи влади й управління;

-- інтеграція ресурсо-екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у господарській діяльності еколого-економічних нормативів, показників, стандартів і вимог;

-- чітке визначення національних, регіональних та місцевих ресурсо-екологічних пріоритетів на «глибину» прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів розв'язання ресурсо-екологічних проблем.

Для успішної реалізації концепції сталого соціально-економічного розвитку доцільно уже сьогодні визначити ряд модельних територій, на яких мають відпрацьовуватися регіональні схеми стійкого й екологобезпечного розвитку. Це дасть змогу не лише реально оцінювати результативність і ефективність здійснення запропонованих заходів, а й вносити певні корективи до самої концепції і до механізмів та способів її втілення в життя. Крім того, необхідно створити ефективні організаційно-управлінські структури, на які можна було б покласти відповідальність за виконання цієї надзвичайно важливої роботи, котра має стратегічне значення для суспільного прогресу.

Підхід до вибору сценаріїв розвитку регіонів.комплексний критерій"можливості загрози"

Методичні підходи до формування та вибору стратегії стійкого розвитку регіону

Життя сучасного суспільства є неможливим без прогнозування, що є одним із вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Що вищий рівень прогнозування соціо-еколого-економічного розвитку, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціальних, економічних та екологічних процесів. Без повного уявлення про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну політику взагалі. Отже, однією з найважливіших передумов ефективності механізму забезпечення стійкого розвитку регіону є вибір стратегічного курсу, який спрямований на досягнення генеральної мети - забезпечення та довгострокову підтримку збалансованого стійкого розвитку регіону.

Вирішальними завданнями сьогодення є розробка науково обґрунтованих підходів та методів передбачення напрямку і сутності регіонального розвитку для формування механізму перспективного управління, який дозволить забезпечити стійкий розвиток регіонів та держави загалом.

Важливою передумовою забезпечення високого рівня збалансованого національного розвитку є формування стратегії стійкого розвитку регіонів держави.

Стратегія забезпечення стійкого розвитку регіону - це довгостроковий план дій, спрямований на досягнення стійкого розвитку регіону, а саме: пошук існуючих потенціалів та виявлення відповідних резервів, які забезпечать збалансований стійкий розвиток всіх сфер регіональної системи: соціальної, економічної та екологічної і, виходячи з наявних потенційних резервів їх розвитку, здійснювати її реалізацію.

Правильно обраний стратегічний напрямок забезпечення стійкого розвитку сприятиме послідовному та ефективному вирішенню пріоритетних проблем щодо забезпечення динамічного зростання збалансованого соціо-еколого-економічного розвитку регіону, акцентуванню зусиль та концентрації ресурсів, що дозволить з найбільшою ефективністю досягнути стійкого розвитку регіону в максимально короткий термін. Цей курс сприятиме і реалізації послідовної збалансованої соціальної, економічної та екологічної політики, вибору ефективних організаційних рішень для забезпечення високого рівня життя населення.

Структуру процесу формування та реалізації стратегії стійкого розвитку регіону схематично показано на рис.1.

Для обґрунтування стратегічних цілей та пошуку шляхів формування стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону необхідно провести стратегічний аналіз та діагностику поточного стану складових регіональної системи: соціальної, економічної та екологічної. В системі діагностики обов'язковим є вибір бази порівняння, в основі якої лежать розраховані нормативні та порогові значення показників рівнів соціо-еколого-економічного розвитку. За результатами діагностичного дослідження проводиться оцінка стійкості та збалансованості регіонального розвитку.

Наступним етапом, що передує формуванню сценарних прогнозів, є встановлення стратегічного періоду, який при відсутності стабільності розвитку сучасної економіки, доцільно формувати на термін 5 років, тобто до 2012 року.

Формування сценарних прогнозів функціонування складових регіональної системи проведено на базі авторської лінійної за параметрами багатофакторної моделі. Було отримано три сценарії можливого розвитку складових регіональної системи: песимістичний, оптимістичний і базовий. Враховуючи силу впливу факторів песимістичного та оптимістичного характеру, обґрунтовано найбільш оптимальний базовий сценарій.

Пошук шляхів формування стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону передбачає формування сукупності стратегій, що входять до так званого «портфеля альтернативних стратегій» стійкого розвитку регіону і створюють передумови для досягнення поставлених цілей регіонального розвитку. Відповідно до виявлених на етапі діагностики та оцінювання стійкого розвитку у регіонах України стану соціальної, економічної та екологічної системи (зростання, сталості, спадання, ризику та загрози), необхідно здійснювати формування та вибір стратегічних альтернатив забезпечення стійкого розвитку регіону.



Рис. 1. Етапи формування та реалізації стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону

В науковій літературі існує два основних підходи до визначення стратегії управління, що виражають сутність стратегії через дві ключові функції - формулювання цільової настанови, конкретного орієнтиру та визначення пріоритетної моделі поведінки, спрямованої на досягнення генеральної мети [1, с.17-21; 2, с.26; 3, с.184; 4, с.14-31; 5, с. 9-11; 6, с.16-19; 7, с.233-240]. Саме таку функціональну дуальність формування стратегічного портфеля, на наш погляд, є доцільним покласти в основу вибору стратегічних альтернатив розвитку регіону.

Набір стратегій стійкого розвитку регіону - це сукупність основних та допоміжних стратегій, що формуються окремо для кожного регіону з метою досягнення його стійкого розвитку.

Основна стратегія забезпечення стійкого розвитку регіону формується на тривалу перспективу і є загальним планом управління, спрямованим на зменшення впливу дестабілізуючих факторів на стан регіональної системи з врахуванням інтенсивності їх дій на кожному з етапів функціонування системи, що задає параметри для формування портфеля стратегій стійкого розвитку регіону [8, c.117].

На кожному етапі життєвого циклу соціо-еколого-економічної активності регіону виявляється негативний вплив різноманітних дестабілізуючих факторів на стан стійкості розвитку регіону. Різноманітність таких факторів впливу на стан соціальної, економічної та екологічної складових регіональної системи та виведення її із збалансованого зрівноваженого стану може бути зумовлена як виникненням соціально-політичних протиріч, зростанням залежності від коливань кон'юнктури світових ринків, економічних труднощів, так і можливістю появи екологічних катастроф, соціальних втрат тощо [8, c.117]. Така ситуація потребує адекватних дій, спрямованих на усунення у найкоротші терміни негативного впливу дестабілізуючих факторів на функціонування регіональної соціо-еколого-економічної системи, що обгрунтовує актуальність розробки допоміжних стратегій, які формують стратегічно-орієнтовані напрями досягнення стійкого розвитку регіону.

На рис.2 представлена класифікація методів вибору основної та допоміжної стратегії стійкого розвитку регіонів України. Критерієм вибору основної стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону будуть слугувати стадії життєвого циклу соціо-еколого-економічної активності регіону, що ідентифікуються в результаті аналітичних розрахунків на етапі діагностики та прогнозування стійкого розвитку та свідчить про рівень соціо-еколого-економічного впливу на систему регіону. Адже саме діагностований та прогнозований стан регіональної системи дає можливість формувати цільові орієнтири соціального, економічного та екологічного спрямування.

Рис. 2 Класифікація методів вибору стратегії стійкого розвитку регіону

Таким чином, досягнутий стан регіону, що визначає стратегічні цілі забезпечення його стійкого розвитку, є тим критерієм, на основі якого проводиться вибір основної стратегії забезпечення стійкого розвитку регіону. Кожен регіон має свій потенціал стійкого розвитку, свої умови його нарощення і підпорядковується закономірностям циклічного розвитку соціальних, економічних та екологічних процесів, які відбуваються на макро-, мезо- та мікрорівнях [8, с.119]. Так, кожна стадія циклу соціо-еколого-економічної активності регіону відповідає певному стану соціального, економічного та екологічного розвитку.

Типологію, зміст та визначальні риси базових стратегічних альтернатив забезпечення стійкого розвитку регіону подано у табл.1

Висновки

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери.

Список використаної літератури

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). -- К., 2005. -- 410с.

2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). -- Х. : НТУ "ХПІ", 2004. -- 205с.

3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. - 2003. - № 5. - С. 12-21

4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2.

5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. - 2002. - № 6. - C. 52-58

6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. -- Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. -- 736c.

7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.

9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.

10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. - 2002. - № 6. - С. 13-22

11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. - 2002. - № 3. - C. 67-69.

12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. - 2004. - № 5. - С. 7-11

13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. -- К. : ІПК ДСЗУ, 2006. -- 490с

Размещено на Allbest.ru