Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Дослідження формування та ефективності використання нематеріальних ресурсів підприємства

Реферат

Пояснювальна записка до курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади економіки.

Предмет дослідження - нематеріальні ресурси підприємства.

Метою дослідження курсової роботи є дослідження формування та ефективності використання нематеріальних ресурсів підприємства.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

- дослідити структуру нематеріальних ресурсів;

- охарактеризувати види нематеріальних ресурсів;

- дослідити охорону та реалізацію прав власності;

- дослідити оцінку вартості та амортизації нематеріальних активів;

- проаналізувати ефективність використання нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси - це складова частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну користь протягом відносно тривалого періоду, для якої характерні відсутність матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від її використання. Нематеріальні ресурси здатні відігравати суттєву роль у підвищенні конкурентоспроможності підприємств шляхом удосконалення можливостей щодо пропозиції та просування своїх товарів або послуг.

НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ, НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ, ВЛАСНІСТЬ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ, ПРАВО ВЛАСНОСТІ, ПРАВОВА ОХОРОНА ВЛАСНОСТІ, РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ, ЛІЦЕНЗІЙНА УГОДА, ОЦІНКА ВАРТОСТІ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

1.1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

1.2. КЛАСИФІКАЦІЯ ОБ'ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ТА РЕВЛІЗАЦІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ

2.1. ПОНЯТТЯ ТА ОХОРОНА ПРАВ ВЛАСНОСТІ

2.2. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. ОЦІНКА ВАРТОСТІ ТА АМОРТИЗАЦІЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

3.2. ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Останнім часом для підприємства все більше значення набуває такого вигляду майна як нематеріальні активи. Це обумовлено процесами поглинання одних підприємств, що бурхливо розвиваються, іншими, істотними змінами в технології виробництва товарів і послуг, зростанням ролі інформаційних технологій.

Нематеріальні ресурси - це частина потенціалу підприємства, що приносить економічну вигоду упродовж тривалого періоду і має нематеріальну основу отримання доходів. До них відносяться об'єкти промислової і інтелектуальної власності, а також інші ресурси нематеріального походження.

Незважаючи на різноманітний склад нематеріальних ресурсів, усі сморід мають спільні риси, що об' єднують їх у це поняття. Найхарактернішою з них є ті, що цей вид ресурсів не має матеріально - речової структури. Середній рядків корисного використання нематеріальних ресурсів на підприємстві становить 5-7 років. Вкладення капіталу в нематеріальні активи по ступеню ліквідності й ризику оцінюються по трьох категоріях: високоліквідні, обмежено ліквідні, низколіквідні.

Розрахунок ефективності використання нематеріальних активів сполучений з великими труднощами й вимагає комплексного підходу.

Промислова власність - поняття, використовуване для позначення виняткового права на нематеріальні цінності : винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування і вказівки походження або найменування місця походження товару, а також право по припиненню недоброякісної конкуренції.

Інтелектуальна власність - юридичне поняття, що охоплює авторське право та ін. права, що відносяться до інтелектуальної діяльності в області виробництва, науки, програмного забезпечення, літератури і мистецтва.

По самій своїй природі нематеріальні ресурси виникають або як результат нових унікальних знань у будь-якій формі, або як наслідок рідкісності (природною або організованою) яких-небудь ресурсів. У обох цих випадках використання таких ресурсів створює для їх власників виняткові, недоступні для конкурентів можливості при виробництві і реалізації певної продукції.

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної попади.

Використання нематеріальних активів в економічному обороті дає можливість сучасному підприємству змінити структуру свого виробничого капіталу. За рахунок збільшення долі нематеріальних активів у вартості нової продукції і послуг збільшується їх наукомісткість, що має велике значення для підвищення конкурентної здатності продукції і послуг.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

1.1 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Розвиток ринкових відносин в Україні, активізація міжнародних економічних зв'язків, створення спільних підприємств з іноземними учасниками, інтернаціоналізація фінансових ринків, намагання інтегрувати нашу економіку в світову, і насамперед, у західноєвропейську, необхідність підвищення ефективності виробництва і забезпечення конкурентоспроможності продукції спонукають підприємства, в тому числі й аграрні, використовувати ті важелі розвинутої ринкової економіки, які вже довели свою ефективність і можуть бути з успіхом залучені до процесу виробництва, сприяючи зміцненню позиції на ринку суб'єктів господарювання та інтернаціоналізації господарських зв'язків. Серед таких важелів особливе місце займають нематеріальні ресурси (активи), під якими розуміють немонетарні засоби, що не мають фізичної, тілесної форми, визнаються об'єктом права власності юридичної чи фізичної особи, мають вартість і можуть бути ідентифіковані (відокремлені від підприємства), використовуються підприємством більше року і приносять власникові певну економічну вигоду, яку у світовій практиці називають роялті. Отже, роялті -- це винагорода підприємства за використання або надання дозволу на використання нематеріальних активів (прав інтелектуальної власності).

Нематеріальні ресурси - це складова частина потенціалу підприємства, що приносить економічну вигоду впродовж відносно тривалого періоду. Для нематеріальних ресурсів характерна відсутність матеріальної основи отримання прибутків та невизначеність розмірів прибутку, що буде отриманий.

Нематеріальні активи - це немонетарні активи, які не мають матеріальної форми та контролюються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік У для виробництва, торгівлі, для адміністративних потреб чи надання в оренду іншим юридичним або фізичним особам.

Нематеріальні ресурси відображаються за активом балансу підприємств. Вони володіють, на свій розсуд розпоряджаються і користуються ними як будь-яким іншим об'єктом власності за умови, що ці дії не суперечать чинному законодавству. До них, як правило, відносять різні права підприємства, наприклад, право користування землею, виробничою площею, патенти (право на винахідництво), торгові марки, товарні знаки, авторські права. Нематеріальні ресурси мають три різновида, які наведені на малюнку А 1.1.

Незважаючи на різноманітний склад нематеріальних ресурсів, усі вони мають спільні риси, що об'єднують їх у це поняття. Найхарактернішою з них є те, що цей вид ресурсів не має матеріально-речової структури. Вони безтілесні, недотичні, непомітні. Крім того, нематеріальні ресурси подібно до основних виробничих засобів можуть використовуватися тривалий час, не втрачаючи при цьому своєї споживної вартості. І хоч не завжди їх окремі види можуть бути відчужені від підприємства, а значить, є неспроможними до реалізації як самостійний об'єкт (наприклад, ділова репутація фірми), але і в такому випадку вони приносять додатковий дохід, тобто активно впливають на кінцеві результати виробництва, а тому за ефектом дії справедливо розглядаються як ресурси, що збільшують активи підприємства.

Спільною рисою нематеріальних активів є також те, що вони через специфічний характер своєї дії на виробничий процес і вплив факторів зовнішнього середовища не дають змоги більш-менш точно визначити на перспективу суму прибутку, що може бути одержана від їх застосування. Проте незаперечною залишається їх здатність приносити користь підприємству за нормальної організації виробництва. Найбільше детальна класифікація нематеріальних активів відображено в додатку А 1.2.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» виділяють такі їх групи:

- право користування природними ресурсами -- право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища тощо;

- право користування майном -- право користування земельною ділянкою (логічніше право користування земельною ділянкою слід віднести до першої групи нематеріальних ресурсів), право користування будівлею, спорудою, право на оренду приміщень;

- право на знаки для товарів і послуг -- право на товарні знаки і торгові марки, право на фірмові назви тощо;

- право на об'єкти промислової власності -- право на винаходи і корисні моделі, право на промислові зразки, право на нові сорти рослин, породи і лінії тварин, ноу-хау (англ. know-how «знати як») і т. д.;

- авторські та суміжні з ним права -- право на літературні та музичні твори, програми для ЕОМ, право на різні бази даних тощо;

- гудвіл (англ. Good will);

- інші нематеріальні ресурси, наприклад право на провадження певної діяльності.

Окремі складові нематеріальних ресурсів мають свою сутність та особливості. Так, право на користування земельними ділянками, іншими природними ресурсами (водою, лісом), виробничими приміщеннями -- це право їх власників на відповідне виробниче або інше їх використання. Якщо власник зазначених ресурсів передає своє право користування ними іншому підприємству, це не означає, що останнє стає їх власником: воно лише може використовувати цю землю, інші природні ресурси без права їх продажу. При створенні спільних підприємств в Україні український учасник може вносити до статутного фонду своє право використання земельної ділянки, яка є його власністю. За домовленістю це право оцінюється, виходячи з цін світового ринку.

Право на винахід -- це право користування технічним, технологічним та іншим рішенням, закріплене за власником і оформлене патентом. Завдяки патентуванню здійснюється охорона винахідництва і передача права користування патентом за відповідну плату іншим фізичним чи юридичним особам.

Право на промислові зразки -- це право на використання художньо-конструкторських рішень, що надають товарам специфічний зовнішній вигляд, завдяки якому вони можуть користуватися підвищеним попитом у покупців. Промислові зразки у вигляді об'ємних моделей (наприклад, модель гончарного посуду, меблів, автомобіля) і промислових малюнків (малюнків одежі, тканин, харчових продуктів) широко використовуються підприємствами в маркетинговій діяльності для збільшення обсягу продажу товару і підвищення його конкурентоспроможності. Підприємство -- власник певних промислових зразків -- може передати право користування ними іншим суб'єктам господарювання, завдяки чому одержувати відповідний дохід.

Право на використання товарних знаків -- це виключне право їх використання власником для позначення (у вигляді слів, малюнків тощо) власних товарів з метою їх розрізнення від однорідних товарів інших підприємств. Товарні знаки охороняються законом через реєстрацію їх у патентних органах. Підприємства розміщують товарні знаки безпосередньо на товарах, їх упаковці, проспектах, документах, ярликах тощо.

Авторські права -- це виняткове право юридичної або фізичної особи на видання наукових чи художніх творів, їх використання, публічне виконання, реалізацію тощо. В кожній країні існує законодавство, яким передбачаються умови визначення авторських прав за згаданими особами.

Програмне забезпечення ЕОМ включає в себе програми на технічних носіях з відповідною документацією, що використовуються підприємством для вирішення за допомогою ЕОМ різних господарських завдань і машинної обробки інформації. Вартість програмного забезпечення залежить від того, замовним воно є або стандартним, покупним чи розробленим на самому підприємстві. Власники більш досконалого програмного забезпечення за однакових умов досягають кращих результатів господарювання завдяки більш оперативному і точному вирішенню господарських завдань, що стоять перед підприємством. Цей вид нематеріального ресурсу може тиражуватися і реалізовуватися іншим підприємствам, даючи економічну вигоду їх власникові.

Ноу-хау --це право на набутий виробничий і організаційно-господарський досвід, технологічні рішення, технічну інформацію, що дають економічну вигоду підприємству. Ноу-хау відрізняється від права на винахід, оскільки, як правило, не патентується і не підтверджується іншими юридичними документами, проте воно є комерційною таємницею підприємства і підлягає ретельній охороні.

За природою свого виникнення ноу-хау не має початкової вартості, проте підприємство-власник ноу-хау при заснуванні разом з іншими учасниками спільного підприємства може вносити його в рахунок свого вкладу в статутний фонд останнього. За взаємною погодженістю сторін визначається вартість ноу-хау і здійснюється відповідний запис в установчих документах про прийняття цього виду нематеріальних активів на баланс створюваного підприємства.

Гуд вілл -- це ділова репутація або ціна фірми. В дане поняття вкладають також добре ім'я фірми, її ділові зв'язки і партнерство, тобто все, пов'язане з образом підприємства (іміджем). Ділова репутація фірми визначається як різниця між вартістю компанії як єдиного цілого і ринковою вартістю її активів, реалізованих кожний зокрема, або як різниця між ціною, фактично виплаченою за підприємство, і балансовою вартістю його майна. Ця різниця може бути досить істотною. На її величину впливає низка факторів, наприклад місце розташування підприємства, його виробнича структура і структура управління, конкурентоспроможність товарів, відносини з покупцями тощо.

Підприємства можуть здійснювати такі витрати, які за своїм характером близькі до витрат, пов'язаних із створенням нематеріальних активів. До таких витрат відносять витрати на наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, на рекламу та просування продукції на ринку, на підвищення ділової репутації підприємства, на поліпшення кваліфікації кадрів, витрати на створення підприємства. Названі витрати не визнаються нематеріальним активом, і їх включають до складу витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

1.2 КЛАСИФІКАЦІЯ ОБ'ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Інтелектуальна власність - юридичне поняття, яке охоплює авторське право та інші права на продукти інтелектуальної діяльності. До об'єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать наукові праці, твори літератури та мистецтва, програмні продукти, тощо.

Об'єкт права інтелектуальної власності З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України. У Книзі IV "Право інтелектуальної власності" цього Кодексу визначені об'єкти права інтелектуальної власності, які залежно від сфери застосування умовно можна розділити на три групи. До першої групи відносяться об'єкти промислової власності. Вони мають таку назву тому, що застосовуються, головним чином, у промисловості.

До другої групи відносяться штучно виділені, так звані нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності, що використовуються не тільки у промисловості.

Нарешті третю групу складають об'єкти авторського права і суміжних прав. Ця група має значні відмінності від об'єктів промислової власності як у процесі набуття прав, так і за строком їхньої дії. На відміну від об'єктів авторського права, права виконавців творів, виробників фонограм і аудіограм, а також організацій мовлення - відносяться до суміжних прав, тобто прав, споріднених і пов'язаних з авторськими правами.

Класифікація об'єктів інтелектуальної власності:

а) об'єкти промислової власності:

1) винаходи;

2) корисні моделі;

3) промислові зразки;

4) торгівельні марки (знаки для товарів і послуг);

5) зазначення походження товарів (географічні зазначення);

6) фірмові найменування;

б) нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності:

1) сорти рослин;

2) породи тварин;

3) топографії інтегральних мікросхем;

4) комерційні таємниці;

5) наукові відкриття;

6) раціоналізаторські пропозиції;

в) об'єкти авторського права і суміжних прав:

1) літературні, письмові, усні твори;

2) художні твори, твори ужиткового та образотворчого мистецтва;

3) комп'ютерні програми, бази даних;

4) музичні і драматичні твори, постановки;

5) виконання творів;

6) фонограми та відеограми, твори кінематографії;

7) передачі організацій мовлення;

8) твори архітектури і скульптури, містобудування;

9) хореографічні твори;

10) фотографічні твори, ілюстрації, карти, плани, креслення;

11) сценічні обробки творів, обробки фольклору.

Перелік об'єктів права інтелектуальної власності, що наведений вище, не є вичерпним. У широкому розумінні до них можна віднести й інші результати творчої діяльності, такі як: технічна документація, технологічні регламенти, результати наукових досліджень тощо.

власність нематеріальний амортизація

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ТА РЕВЛІЗАЦІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ

2.1 ПОНЯТТЯ ТА ОХОРОНА ПРАВ ВЛАСНОСТІ

Відповідно до нормативних актів України, право власності є тим фундаментом, на якому базується правова система України. Конституція України встановила основні засади права власності. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Це право є непорушним.

Проте такий, загалом правильний, але спрощений погляд на власність у чинному вітчизняному законодавстві не цілком відповідає вимогам сучасного цивілізованого суспільства, в якому панують правова держава та громадянське суспільство.

Фактично він актуальний для розвинених капіталістичних країн ще XVIII-XIX століть.

Основна різниця між вітчизняним і західним поглядами на цю проблематику така. У розвинених країнах зі стабільною ринковою економікою законодавче втручання держави в економічні процеси суб'єктів усіх форм власності постійно посилюється. У вітчизняній юриспруденції триває процес «лібералізації» економічних відносин загалом та правового регулювання охорони власності зокрема, хоча практика потребує більш дієвої охорони власності та інших аспектів економічного життя зі сторони держави.

Західні вчені усвідомлюють усю гостроту проблеми, що постає перед суспільством, і відходять від застарілої класичної юриспруденції права власності, яка трактує власність як цілковите панування особи над річчю, запозичену ще з римського права, активно пропонують посилення державного регулювання проблем власності. Держава в цьому випадку впливає на відносини власності за допомогою системи планування економіки, бюджетного фінансування деяких її галузей, за допомогою правового регулювання майнових відносин.

Переважна більшість юристів вважали і вважають, що власність -- це відносини між людьми, де праву власника речі протистоїть обов'язок всіх і кожного утримуватися від впливу на річ. Так, наприклад, В. Д. Рєзвих стверджував, що власність -- це відносини між людьми.

Потреба дати пояснення феномену власності спричинила в західному правознавстві активні теоретичні пошуки нових конструкцій права власності. Мабуть, найпоширенішою серед них є концепція власності як соціальної функції. Автори теорії соціальної функції права (Конт, Дюга та ін.) стверджували, що суб'єкти не мають прав, вони зобов'язані підкорятися соціальним нормам, виконувати покладені на них соціальні функції.

Теорія соціальної функції права, напевно, як жодна інша, була з ентузіазмом сприйнята західними законодавцями. Так, наприклад, згідно із п. 2 ст. 14 Основного закону ФРН від 23 травня 1949 р., «власність зобов'язує. Користування нею повинне одночасно бути благом». Цю тезу майже дослівно відтворила Конституція України: «Власність зобов'язує. Вона не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству».

Інші автори намагаються дати універсальне визначення власності за допомогою укладання своєрідного каталогу правомочності власника. Англійський дослідник А. Оноре, запропонував визначення права власності, до складу якого входять такі 11 елементів:

1) право володіння -- винятковий фізичний контроль над річчю, або право виняткового користування нею;

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3) право управління, тобто право вирішувати, як і ким може бути використана річ;

4) право на дохід, тобто на ті блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень;

5) право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі;

6) гарантія від експропріації, або право на безпеку;

7) право передавати річ;

8) безстроковість;

9) заборона використовувати річ на шкоду іншим;

10) можливість використання речі для сплату боргу;

11) залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності.

Конкретне право власності може охоплювати лише деякі із зазначених елементів. Отже, на одне і те ж майно може існувати декілька прав власності.

Більшість західних авторів, поділяючи погляди А. Оноре, вносять у визначення власності певні уточнення. До права власності належить також будь-яке поєднання елементів, указаних Оноре, якщо в це право входить хоч б один пункт із перших п'яти правомочностей. За підрахунками Беккера, можливе існування близько 1500 варіантів права власності. Ця кількість зросте в багато разів, якщо у визначенні власності враховувати і цілі відповідного права .

Автор приєднується до позиції останніх авторів і вважає, що право власності -- це надзвичайно складна юридична й економічна категорія, яка складається з обов'язкових та додаткових ознак.

Необхідними ознаками є врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування, управління та права на дохід і відчуження майна.

Тільки за наявності у суб'єкта всіх п'яти елементів правомочностей можна вважати, що він є власником речі.

Достатніми ознаками власності є суспільні відносини щодо гарантії від експропріації, право передавати річ та безстроково нею користуватися, можливість використовувати річ для сплати боргу, а також заборона використовувати річ на шкоду іншим. Необхідне також існування правил, що забезпечують відновлення порушеного права правомочності.

Одна, декілька, або всі шість додаткових правомочностей характеризують право власності за умови поєднання їх із п'ятьма елементами необхідних ознак, створюючи велику кількість різновидів прав власності. Останні є універсальними та можуть охопити всю гаму цієї категорії.

Охорона власності є надзвичайно складною та недослідженою категорією. Охороняти -- значить стерегти, оберігати. Її можна розглядати з різних позицій, а саме: в теоретичному, методологічному та практичних аспектах.

Проаналізуємо погляди провідних учених юристів на цю проблематику. Класик правової охорони власності радянського періоду Рєзвих вважав, що в поняття «правова охорона власності» варто включити лише організаційно-правові заходи, які безпосередньо передбачені нормами комплексного юридичного інституту. В іншому випадку до правової охорони власності довелося б зарахувати заходи, закріплені багатьма інститутами різних галузей права, що мають до неї непряме відношення. Далі він продовжує: охорона власності -- це створення таких умов, за яких попереджено кількісне зменшення матеріальних цінностей і грошових коштів у зв'язку з їх можливою крадіжкою, знищенням; якісне зниження якості майна внаслідок пошкодження, розкомплектування машин, обладнання і приборів. В умовах загрозливих явищ природного і техногенного характеру (пожежа, паводок, землетрус) охорона означає і порятунок майна, а у випадку протиправного посягання -- протидія останньому, відновлення майнової шкоди, і покарання осіб, винних в антигосподарських порушеннях. Об'єктом охорони власності є матеріальні блага (ресурси). Охороняючи і захищаючи об'єкти власності, держава відмежовує власність від посягань.

Інший учений того ж періоду, З. М. Рахлін, стверджував, що держава встановлює загальні заборони, не дозволяє здійснювати визначені дії, які можуть завдати шкоди власності. Тими самими нормами встановлюються загальні правила поведінки людей у процесі управління і використання власності. Такими загальними заборонами встановлюється обов'язок для певних осіб не здійснювати дій, заборонених нормами права, якщо вони можуть завдати шкоди власності.

Загальні заборони не встановлюють конкретних адміністративно-правових відносин, але мають значне мобілізаційне значення, оскільки визначають поведінку людей у процесі використання власності. Порушення загальної заборони -- це скоєння таких дій, якими завдано або могло б бути завдано шкоди власності, вони спричиняють вже конкретні адміністративні відносини між порушником і компетентним органом державного управління.

Вітчизняний учений О.І. Нікітенко вважає, що правова охорона власності передбачає встановлення законодавцем відповідних правил, що захищають власника майна від осіб, які заважають володіти, користуватися чи розпоряджатися своїм майном або іншими цінностями.

Інший вітчизняний учений Р.Б. Шишка досліджував цивільно-правову охорону інтелектуальної власності в динаміці, яка виявляється у створенні спеціальних державних інституцій, що вивчають можливість вчинення правопорушень, здійснюють їх профілактику та вживають дієві заходи впливу на порушників. На його погляд, «охорона полягає у можливості забезпечити безперешкодне користування правами відповідно до національного законодавства термін “охорона” використовується як загальне правове явище, яке включає захист». Далі він продовжує: «Правова охорона власності може і повинна здійснюватися всіма нормами права: матеріальним і процесуальним, публічним і приватним. У такій взаємодії вони доповнюють одне одного і за умови наявності дійсної, а не заполітизованої чи награної зацікавленості державних органів та суспільства можуть виконати свою охоронну функцію. Таке розуміння є широким».

Вузьке трактування терміна «охорона» -- це лише передбачені законом засоби, спрямовані на відновлення чи визнання прав і захист інтересів потерпілих від правопорушення. Охорону у вузькому сенсі ще прийнято називати захистом прав. Така позиція є сталою в юриспруденції. Поняття «охорона» близьке за своїм значенням до поняття «захист», хоча і не тотожне. Захист -- це лише одна сторона охорони, її компонент, який характеризується активною протидією порушнику права власності і виявляється у застосуванні примусових заходів попередження (припинення) порушень, відновлення порушених прав та притягнення до юридичної відповідальності.

Отже, охорону і захист власності розглядають як загальне і спеціальне поняття. У межах спеціального можливе окреме -- спеціальні правові та інші заходи захисту порушених прав, охорона прав власності включає широкий спектр підходів до забезпечення правового режиму об'єктів права власності і захисту прав суб'єктів.

Відповідно до викладеної вище теорії власності як юридичної категорії, автор частково погоджується з думкою перших двох учених, проте критично, з теоретичної сторони ставиться до позиції третього автора, та вважає, що найбільш слушною є позиція Шишки.

З урахуванням поглядів провідних учених, законодавчих актів України, а також власних висновків, можна визначити особливості правової охорони власності.

- охорона власності є надзвичайно складною та недостатньо дослідженою категорією.

- охорона власності, як об'єкт управління -- це процес послідовного пізнання законів розвитку природи і суспільства та виведення на цій основі теорії охорони власності, положення якої застосовуються для внесення коректив у практику охорони з метою збереження власності.

- поділ права на приватне та публічне передбачає охорону прав власності приватного і публічного характеру. До першого належить цивільно-правовий напрямок, який забезпечує приватні інтереси; до другого -- адміністративно-правовий та кримінально-правовий (забезпечують публічні інтереси).

- публічне право охороняє власність за ініціативою влади в порядку визначеному адміністративним чи кримінальним правом. Цей напрям правової охорони є проявом виконання державою її обов'язків перед людиною, юридичною особою.

- право власності як юридична категорія складається з необхідних та додаткових ознак.

Необхідними умовами охорони власності є врегульовані законом суспільні відносини щодо:

а) права володіння -- виняткового фізичного контролю над річчю, або права виняткового користування нею;

б) права використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

в) права управління, тобто права вирішувати, як і ким може бути використана річ;

г) право на дохід, тобто на ті блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень;

д) право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі.

Тільки за наявності в суб'єкта всіх п'яти вказаних елементів правомочностей можна сказати, що він є власником речі.

Достатніми ознаками власності стають суспільні відносини щодо:

а) гарантії від експропріації, або право на безпеку;

б) право передавати річ;

в) безстроковість;

г) заборона використовувати річ на шкоду іншим;

д) можливість використовувати річ для сплати боргу;

е) залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності.

- конституція, закони України охоронять правовласності. Стаття 13 Конституції України стверджує: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом», стаття 14: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», стаття 41: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Стаття 2 Закону України «Про власність»: «Право власності в Україні охороняється законом», статті 321 Цивільного кодексу України: «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні», статті 147 Господарського кодексу України: «Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом».

Розділом шостим Кодексу України про адміністративні правопорушення під

назвою «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність», найчастіше використовуваною є стаття 51: «Дрібне викрадення чужого майна»,

Також відносини охорони власності регулює низка інших законів України. Правова охорона власності здійснюється виключно на основі та відповідно до законів України або міжнародних нормативних актів, згоду на обов'язковість виконання яких надала Верховна Рада України.

- держава для охорони власності створює та організовує роботи спеціальних державних інституцій, обов'язок яких -- виявляти можливість вчинення правопорушень проти власності, здійснювати їх профілактику та вживати дієві заходи впливу на порушників. До державних інституцій, які здійснюють охорону власності належать усі три гілки державної влади України.

Підсумовуючи аналіз правової охорони власності слід зазначити, що вона має характеризуватися такими основними ознаками:

а) забезпечується діяльністю відповідних державних органів;

б) держава повинна виявляти можливі порушення правового режиму власності, здійснювати профілактику правопорушень та притягнення порушників до відповідальності;

в) держава повинна забезпечити власнику безперешкодне право володіння, користування, управління майном, право на дохід та відчуження майна, а також визначені законом конкретні додаткові правомочності;

г) здійснюється лише на основі і відповідно до закону.

Отже, правова охорона власності -- це створення та організація державою відповідних інституцій, які мають на меті виявляти можливість вчинення правопорушень, здійснювати їх профілактику та вживати дієві заходи впливу на порушників власності, тобто забезпечити власнику безперешкодне право володіти, користуватися, управляти майном, право отримувати дохід та відчужувати майно, а також визначити конкретні додаткові правомочності, відповідно до чинного законодавства.

2.2 РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода - це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, „ноу-хау”, товарні знаки тощо. Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації. котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об'єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об'єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.
Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо. Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов'язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

За використання об'єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди називається паушальною виплатою. Паушальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції. Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди (наприклад, за реалізації франчайзингових угод).

Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності Сфера діяльності Договори

- купівля-продаж, оренда та лізинг:

1) договір купівлі-продажу продукції підприємства;

2) договір на поставку товарів через посередника;

3) договір про: аукціонний продаж товарів виготовлення продукції із сировини та матеріалів замовника;

4) договір продажу майна іншим юридичним особам;

5) державний контракт (державне замовлення);

6) договір оренди майна;

7) лізингова угода;

- підрядні послуги:

1) договір про: консалтинг (інформаційне обслуговування), надання юридичних послуг, надання брокерських послуг, рекламні послуги;

2) договір на виконання науково-дослідних робіт;

- трудові відносини:

1) тарифна угода;

2) колективний договір;

3) контракт (договір) про наймання: керівника, працівника (спеціаліста, службовця)

- страхування:

1) договір: особистого страхування від нещасних випадків, страхування майна підприємств і громадян, обов'язкового (добровільного) медичного страхування;

- розрахунки і кредитування:

1) договір на розрахункове й касове обслуговування;

2) договір позики під заставу майна;

3) договір поручительства;

4) кредитний договір;

- зовнішньоекономічна діяльність:

1) агентський договір;

2) договір на: декларування товарів для митного контролю, транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів;

3) договір консигнації;

4) договір на закупівлю товарів за імпортом;

5) договір поставки товарів за експортом;

6) ліцензійний договір;

- інші договори:

1) договір: доручення, комісії, про спільну діяльність

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА

3.1 ОЦІНКА ВАРТОСТІ ТА АМОРТИЗАЦІЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

Цілі та особливості оцінки нематеріальних активів. У практиці підприємницької діяльності все частіше виникають проблеми, пов'язані з оцінкою вартості нематеріальних активів. Названа оцінка, зокрема, необхідна за таких обставин :

- приватизація або відчуження нематеріальних активів державою;

- включення об'єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

- включення об'єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

- визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу організацій;

- оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства;

- розв'язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об'єкти інтелектуальної власності;

- розв'язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об'єкти інтелектуальної власності;

- здійснення фінансової звітності підприємств;

- оцінка застави під отримуваний кредит;

- визначення збитків від порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності;

- організація франчайзингу тощо.

Специфіку нематеріальних активів як неуречевленої частини майна підприємства відображують особливості їхньої оцінки. Складність вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:

а) різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за законом має бути оригінальним;

б) різними способами їхньої появи на підприємстві;

в) різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;

г) імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів оцінки майна (ТІАVSC) і набрали чинності з 1994 р.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності і включає такі етапи:

- обстеження нематеріальних активів;

- правова експертиза;

- з'ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;

- формування інформаційної бази для проведення оцінки;

- розрахунки вартості нематеріальних активів за вибраними методами;

- підготовка звіту про оцінку.

На етапі обстеження нематеріальних активів необхідно пересвідчитися в наявності матеріальних носіїв, що є об'єктами обліку. Такими носіями можуть бути письмовий і (або) образотворчий опис, креслення, схеми, зразки продукції, дискети, вінчестери ЕОМ, аудіо- та відеокасети, CD-ROM та інші носії об'єктів інтелектуальної власності.

На етапі правової експертизи необхідно ідентифікувати права на об'єкти інтелектуальної власності, тобто пересвідчитися в наявності документів, що підтверджують законне володіння майновими правами (патенти, свідоцтва, ліцензійні договори, договори замовлення на створення об'єктів інтелектуальної власності, контракти або авторські ліцензійні договори тощо).

На третьому етапі залежно від мети оцінки, правової ситуації, інших факторів необхідно з'ясувати тип вартості, що визначається. У вітчизняній практиці оцінки нематеріальних активів використовуються в основному два типи вартості: інвентарна та ринкова. Інвентарна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку та постановки майна на баланс підприємства, а ринкова --для визначення розмірів платежів за комерційного використання майна. Методи оцінки вартості визначаються типом вартості, а також тим, для чого таку оцінку призначено і як планується використати її результати.

На четвертому етапі залежно від типу вартості й вибраного методу здійснюється формування відповідної інформаційної бази для проведення оцінки. Перелік необхідної інформації, зокрема, включає:

- характеристики об'єктів інтелектуальної власності або товарів, виготовлених з використанням таких об'єктів (технічні, споживчі, експлуатаційні та екологічні показники), за необхідності в порівнянні з аналогічними або конкуруючими;

- джерела отримання прибутків від використання об'єктів інтелектуальної власності (збільшення обсягів реалізації конкретних видів або всієї продукції, виготовленої з використанням об'єктів інтелектуальної власності; підвищення ціни залежно від якості продукції; економія у виробництві за використання об'єктів інтелектуальної власності; виручка від продажу (переуступлення) майнових прав або продажу ліцензій тощо);

- опис ринку об'єктів інтелектуальної власності (галузі й напрямки застосування об'єктів інтелектуальної власності за функціональними ознаками і (або) способом застосування, географія збуту, місткість ринку збуту тощо);

- витрати, пов'язані з придбанням прав і використанням об'єктів інтелектуальної власності (на придбання майнових прав; на використання у виробництві й організації випуску товарів, на правову та інші види охорони; на страхування ризиків здійснення проектів із використанням об'єктів інтелектуальної власності тощо);

- собівартість і ціна одиниці товару з використанням об'єктів інтелектуальної власності;

- ризики, що пов'язані з придбанням прав і використанням об'єктів інтелектуальної власності;

- чистий прибуток від використання об'єктів інтелектуальної власності.

Звіт (або акт) про оцінку вартості нематеріальних активів -- це офіційний документ, який складається в установленому порядку за результатами оцінки і містить:

- вступ, що в ньому викладено мету оцінки, підстави для проведення оцінки, відомості про оцінювача, зазначено дату оцінки;

- опис об'єктів інтелектуальної власності, що оцінюються, відомості щодо їхньої правової охорони, дані про строки, регіони та сфери дії прав;

- характеристику видів вартості конкретних об'єктів інтелектуальної власності;

- обґрунтування методу оцінки;

- аналіз зібраної інформації з посиланням на джерела її отримання;

- повний розрахунок оцінки вартості нематеріальних активів, а також обмеження щодо застосування отриманого результату;

- інші потрібні відомості щодо оцінки.

Методи оцінки вартості нематеріальних активів наведено на малюнку А 1.3.

За визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів у цілому, так само, як і в процесі оцінки іншого майна підприємства, відповідно до міжнародних стандартів оцінки використовують три основні підходи: витратний, прибутковий (дохідний), ринковий. У межах кожного з цих підходів, у свою чергу, можна виділити кілька конкретних методів оцінки вартості нематеріальних активів.

Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Відповідно до методу початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:

- виявляються всі фактичні витрати, пов'язані зі створенням, придбанням або запровадженням об'єкта інтелектуальної власності;

- витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;

- визначається нарахована величина амортизації об'єкта інтелектуальної власності;

- вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максимальна вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживної вартості.

Найбільш прийнятним способом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів є метод відновної вартості. Відновна вартість активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу. Звичайно, розрахунки таких витрат мають ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, комплектуючі вироби та на середньо галузеву вартість робочої сили відповідної кваліфікації.

Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що економічна цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Інакше кажучи, вартість об'єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому. Прибутковий підхід реалізується за допомогою методів: капіталізації прибутків, дисконтування майбутніх грошових прибутків, залишкових прибутків.

Процедура оцінки вартості нематеріального активу за методом капіталізації прибутків складається з таких етапів:

- виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний актив;

- визначення ставки капіталізації чистого прибутку;

- розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.

Реалізація методу дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:

- оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток від використання об'єкта інтелектуальної власності і величину амортизації цього об'єкта;

- визначення ставки дисконтування;

- розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;

- додавання до отриманого результату вартості об'єкта інтелектуальної власності, приведеної до поточного періоду.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку. За використання методу порівняльного аналізу продажу:

а) збирають інформацію стосовно угод з реалізації аналогічних об'єктів інтелектуальної власності;

б) визначають перелік показників, за якими порівнюють об'єкти інтелектуальної власності;

в) коригують фактичні ціни угод щодо об'єктів інтелектуальної власності з урахуванням значень показників порівняння;

г) визначають вартість об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, на підставі скоригованих фактичних даних за реальними угодами.

Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визначається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної власності. Насправді ж цю частину підприємство залишає в себе. Цю частину виручки і вважають додатковим прибутком, який створюється даним нематеріальним активом. Вартість грошових потоків, сформованих на підставі цього прибутку, беруть за ринкову вартість оцінюваного активу.

Нематеріальні активи підприємства також підлягають амортизації. Норму амортизаційних відрахувань установлює підприємство залежно від строку використання окремого виду нематеріальних активів. Стосовно нематеріальних активів, щодо яких неможливо встановити період використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років, тобто 10%.

3.2 ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ

У порядку постановки можна виділити наступні задачі економічного аналізу ефективності використання нематеріальних об'єктів (активів) підприємства:

- аналіз обсягу й динаміки нематеріальних активів;

- аналіз структури й стану нематеріальних активів по видах, строкам корисного використання й правової захищеності;

- аналіз прибутковості нематеріальних активів;

- аналіз ліквідності нематеріальних активів і ступеня ризику вкладень капіталу в нематеріальні активи.

Для цілей обліку, аналізу й оцінки нематеріальних об'єктів розробляється система економічних показників, що характеризують статику (стан) і динаміку (рух) досліджуваного об'єкта. Особливе значення для керування мають показники ефективності використання нематеріальних об'єктів, що відображають ступінь їхнього впливу на фінансовий стан і фінансові результати діяльності підприємства.

Нематеріальні активи неоднорідні по своєму складу, по характеру використання або експлуатації в процесі виробництва, по ступеню впливу на фінансовий становище і результати господарської діяльності. Тому необхідно диференційований підхід до їхньої оцінки. Для цього проводиться класифікація й угруповання нематеріальних активів по різних ознаках. Таким чином, з'являється можливість оцінки структури нематеріальних активів у заданому розрізі класифікаційних ознак.

Найбільш важливий аналіз і оцінка структури нематеріальних активів по джерелах надходження (придбання), по видах, по термінах корисного використання, по ступеню правової захищеності, по ступеню престижності, по ступеню ліквідності й ризику вкладень капіталу в нематеріальні об'єкти, по ступеню використання у виробництві й реалізації продукції, по напрямках вибуття й ін.