Наслідки державного регулювання ціноутворення для конкурентного підприємства та галузі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти й науки молоді та спорту

КНУ. ім. Т.Г. Шевченка

Самостійна робота

курсу мікроекономіки на тему:

"Наслідки державного регулювання ціноутворення для конкурентного підприємства та галузі"

Київ - 2011

Наслідки державного регулювання ціноутворення для конкурентного підприємства та галузі

У наш час розвиток інфраструктури, міжнародних торгівельних зв'язків та інформаційних мереж несхитно тягне за собою створення і розвиток величезних міжнаціональних компаній. Розмір обороту найбільших з них залишає позаду навіть ВВП деяких країн. Нічого дивного немає у тому, що такі компанії займають лідируючу позицію на національному або й на міжнародному ринку, а деколи навіть залишаються єдиними на ринку, викидаючи з нього конкурентів - стають монополістами. Слід зауважити, що компанія не повинна бути величезною за розмірами, щоб стати монополією, отримати монопольну владу. Навіть невеликим компаніям вдається стати монополіями на місцевому ринку. За цих умов важливою складовою успішного функціонування економіки України є постійний контроль за діяльністю великого і середнього бізнесу збоку держави та відповідних уповноважених нею органів.

Підприємства, продукція яких є конкурентоздатною, як правило, функціонують у досить великих і капіталомістких галузях економіки. Завдяки високому рівню концентрації економічних та адміністративних ресурсів такі підприємства сприятливо впливають на технічний прогрес у своїй галузі, оскільки можуть витрачати значні фінансові ресурси, як для подальшого розвитку виробництва, так і для поліпшення його якісних характеристик, наукових розробок, модернізації тощо.

Якщо підприємство, що створювало величезну конкуренцію, стало монополізувати товарний ринок, то це має також і негативні наслідки, пов'язані, насамперед, із можливістю диктувати підприємствами-монополістами цінові та інші умови роботи на ринку іншим суб'єктам господарювання та споживачам. Так, час від часу в Україні розпалюються скандали, пов'язані з завищенням цін чи наданням неякісних комунальних послуг, маніпулюванням цінами на паливо, комунікаційні послуги, телевізійне мовлення тощо. Значною мірою ці кризи викликані відсутністю злагодженої конкурентно-правової політики щодо тих підприємств, котрі займають монопольне становище на ринку.

Державний контроль (нагляд) - це сукупність заходів, що здійснюються державними органами в межах своєї компетенції з метою забезпечення, додержання норм чинного законодавства. Одним з напрямків державного контролю є контроль:

1) в сфері цін і ціноутворення, тобто, з питань додержання суб'єктами господарювання державної дисципліни цін на продукцію і послуги;

2) в сфері монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольного законодавства та законодавства про природні монополії.

Особливості державного контролю (нагляду):

1. підконтрольність і підзвітність контролюючого органу перед відповідними органами державної влади і громадським суспільством;

2. пріоритет і гарантування прав суб'єкту господарювання;

3. об'єктивне, неупереджене та оперативне проведення контролю суб'єкту господарювання;

4. обов'язкова наявність підстав, визначених законодавством, для проведення державного контролю (нагляду);

5. чітка визначеність в документах, які надають право службовій особі контролюючого органу здійснювати державний контроль, підстав, завдань, предмету, форм та терміну проведення державного контролю;

6. плановість і системність державного контролю;

7. обов'язкове надання органом контролю допомоги суб'єктам господарювання шляхом проведення консультацій, надання рекомендацій щодо усунення виявлених порушень, розроблення спільного плану заходів щодо усунення виявлених порушень, здійснення контролю за виконанням;

8. заборона розголошення інформації, отриманої в результаті проведення державного контролю, крім випадків, передбачених законодавством;

9. невтручання контролюючого органу в господарську діяльність суб'єкта господарювання, заборона створення перешкод для здійснення господарської діяльності під час проведення державного контролю;

10. відповідальність контролюючого органу за шкоду, заподіяну суб'єкту господарювання внаслідок порушення норм чинного законодавства.

Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів країни;

- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

- протидії монопольним тенденціям виробникам продукції, товарів і послуг;

- об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

- розширення сфери застосування вільних цін;

- підвищення якості продукції;

- соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів;

- створення необхідних економічних гарантій для виробників;

- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Слід звернути увагу на вимоги законодавства з питань ціноутворення, пов'язаного з провадженням зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до ст. 11 Закону України „Про ціни і ціноутворення", при здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку. При цьому внутрішнє ціноутворення на експортну й імпортну продукцію (послуги) регулює Кабінет Міністрів України. Ряд питань, які стосуються ціноутворення під час провадження зовнішньоекономічної діяльності регулюються законами України „ Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту " , „ Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну " , „ Про захист національного товаровиробника від демпінгованого імпорту ".

Іншим важливим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 р. №135, якою затверджено Положення „Про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень ". Це Положення затверджено з метою встановлення порядку державного регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи й послуги суб'єктів природних монополій і суб'єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції, встановлюючи такі ціни чи інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б установити за умови існування значної конкуренції на ринку. Регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін. Державне регулювання цін на таку продукцію, вибір методів і встановлення термінів регулювання на загальнодержавних ринках здійснюють Міністерство економіки, на регіональних - Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міська державні адміністрації.

Державне регулювання -- це сукупність інструментів, за допомогою яких держава встановлює вимоги до підприємств і громадян. Воно включає закони, формальні і неформальні розпорядження і допоміжні правила, що встановлюються державою, а також недержавними організаціями або організаціями саморегулювання, яким держава делегувала регуляторні повноваження; -- це набір здійснюваних державними структурами заходів, направленими на контроль за поведінкою індивідів або груп, які потрапляють під контроль цих структур. Воно включає закони і допоміжні інструменти, що створюються державою, а також правила, що встановлюються державними і недержавними агентствами в рамках делегованих повноважень.

Можна виділити дві сфери державного регулювання:

1. тарифне (цінове) регулювання, що охоплює економічні аспекти, які впливають безпосередньо на ринкові рішення;

2. нетарифне (нецінове) регулювання, що охоплює соціальні та адміністративні аспекти.

Тарифне регулювання спрямовано на створення економічних механізмів, які застосовують переважно як реакцію на зовнішні фактори, що впливають на ринкову ситуацію. Ці механізми є засобом "інтернаціоналізації" пов'язаних з ними витрат, урахованих під час прийняття рішень із проблем виробництва і споживання. Метою тарифного регулювання є створення економічного механізму, що впливає на поведінку ринку за допомогою зміни співвідношення цін на продукцію. Тарифне регулювання реалізується через системи оподаткування і ціноутворення, через митні збори. Наприклад, воно може реалізовуватись через безпосереднє встановлення цін чи тарифів, максимальних або мінімальних цін.

Нетарифне регулювання спрямовано на захист життя, здоров'я, майна, охорону довкілля, а також на встановлення способів організації чи ведення діяльності, правил ліцензування, місця і часу здійснення діяльності, обсягу випуску продукції чи надання послуг тощо. Найважливішим елементом нетарифного регулювання є також контрольні та наглядові функції. У сфері технічного нормування нетарифне регулювання охоплює як аспекти встановлення обов'язкових вимог до продукції та процесів, так і правила здійснення, перевірок і вживання заходів у разі факту порушення.

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства являє собою систему типових мір законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних правовими державними заснуваннями і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

В міру розвитку ринкового господарства виникали і загострювалися економічні і соціальні проблеми, що не могли бути вирішені автоматично на базі приватної власності. З'явилася необхідність значних інвестицій, малорентабельних або нерентабельних із погляду приватного капіталу, але необхідних для продовження відтворення в національних; галузеві і загальногосподарські кризи, масове безробіття, порушення в грошовому обігу, що загострився конкуренція на світових ринках потребували державної економічної політика.

Об'єктивна можливість державного регулювання економіки (ДРЕ) з'являється з досягненням визначеного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу. У сучасних умовах ДРЕ є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різноманітні задачі, наприклад: стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення прогресивних зсувів у галузевій і регіональній структурі, підтримка експорту. Конкретні напрямки, форми, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою економічних і соціальних проблем у тієї або іншій країні в конкретний період.

Об'єкти ДРЕ - це сфери, галузі, регіони, а також ситуації, явища й умови соціально-економічного життя країни, де виникнули або можуть виникнути труднощі, проблеми, не що дозволяються автоматично або що дозволяються у віддаленому майбутньому, у той час як зняття цих проблем настійно необхідно для нормального функціонування економіки і підтримки соціальної стабільності.

Основні об'єкти ДРЕ це: економічний цикл; секторальна, галузева і регіональна структура господарства; умови накопичення капіталу; зайнятість; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни; умови конкуренції; соціальні відношення, соціальне забезпечення; підготовка і перепідготовка кадрів; навколишнє середовище; зовнішньоекономічні зв'язки.

Суть державної антициклічної політики, або регулювання господарської кон'юнктури, складається в тому, щоб під час криз і депресій стимулювати попит на товари і послуги, капіталовкладення і зайнятість. Для цього приватному капіталу даються додаткові фінансові пільги, збільшуються державні витрати й інвестиції. У умовах тривалого підйому в економіці країни можуть виникнути зростання імпорту і погіршення платіжного балансу, перевищення попиту на робочу силу пропозицією і звідси необґрунтований ріст заробітної плати і цін. У такій ситуації задача ДРЕ-призупинити зростання попиту, капіталовкладень і виробництва, щоб по можливості пригальмувати надвиробництво товарів і перенакопичення капіталів.

У області галузевої і територіальної структури ДРЕ також відіграє значну роль. Тут за допомогою фінансових стимулів і державних капіталовкладень, забезпечуються привілейовані умови окремим галузям і регіонам. У однім випадку підтримка надається тим галузям і одиницям господарства, що знаходяться в стані затяжної кризи; в іншому випадку заохочується розвиток нових галузей господарства і видів виробництва, покликані призвести до прогресивних структурних зсувів усередині галузей, між галузями і в усім народному господарстві, до підвищення його ефективності і конкурентоздатності. Але також можуть прийматися міри і по призупиненню надмірної концентрації виробництва.

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є накопичення капіталу. Виробництво, присвоєння і капіталізації прибули завжди служать головною ціллю господарської діяльності в ринковій економіці. Створюючи додаткові стимули і можливості в різний час всім інвесторам або окремим їхнім групам по галузях і територіям, що регулюють органи впливають на економічний цикл і структуру.

Регулювання зайнятості - це підтримка нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили. Співвідношення це повинно задовольняти потребу економіки в кваліфікованих і дисциплінованих робітниках, заробітна плата яких служить для них достатньою мотивацією до праці. Проте співвідношення між попитом і пропозицією не повинно звістки до надмірного росту заробітної плати, що може негативно відбитися на національній конкурентоздатності. Небажане і різке зниження зайнятості веде до збільшення армії безробітних, зниженню споживчого попиту, податкових надходжень, росту податків на посібники і небезпечно соціальним наслідкам.

Особлива увага ГРЭ приділяє грошовому обігу. Основний напрямок регулювання грошового звернення - це боротьба з інфляцією, що подає серйозну небезпеку для економіки.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником економічного здоров'я країни. В усіх країнах із ринковим господарством держава постійно здійснює оперативне і стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливи на експорт і імпорт, прямування капіталів, підвищення і зниження курсів національних валют, участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним із головних об'єктів регулювання є ЦІНИ. Динаміка і структура цін відбивають стан економіки. У той же час самі ціни сильно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, усталеність національних валют.

Державні регулюючі інстанції ринуться впливати і на інші об'єкти ГРЭ, наприклад, зацікавити приватні фірми в розвиток наукових досліджень. Вивчаються й удосконалюються закони по конкуренції, соціальному захисту, охороні навколишнього середовища.

Об'єкти ГРЭ різняться в залежності від рівня розв'язуваних ними задач. Це такі ієрархічні рівні: рівень фірми; регіону; галузі; сектори економіки ( промисловість, сільське господарство, послуги ); господарства в цілому; глобальний ( соціальні відношення, екологія ); наднаціональний ( економіко-політичне відношення з закордонними країнами, інтеграційні процеси ).

Самою головною ціллю ГРЭ є економічна і соціальна стабільність і зміцнення існуючого ладу усередині країни і за рубежем. Від цієї головної цілі виникають множина конкретних цілей, без здійснення яких не може бути досягнута головна ціль. Ці конкретні цілі нерозривно пов'язані з об'єктами ГРЭ. Ціль, тобто вирівнювання економічного циклу, спрямована на об'єкт. Удосконалювання галузевої і регіональної структури господарства спрямована на секторальні і галузеві, регіональну структури. Поліпшення навколишнього середовища спрямована на навколишнє середовище. Частіше усього одна ціль не може бути досягнута поза залежністю від інших. Наприклад, забезпечення додаткових капіталовкладень на модернізацію вугільних шахт може бути ціллю - посередником для: стабілізація і зниження витрат у вітчизняній вуглевидобувній промисловості; зниження імпорту твердого палива і поліпшення паливно-енергетичного балансу; підтримки зайнятості в галузі; зняття в цих районах соціальної напруженості; надання тиску на ціни нафтових і газових компаній. З цього випливає, що конкретні цілі підпорядковуються головної цілі і взаємодіють між собою.

Засоби державного регулювання підрозділяються на адміністративні й економічні.

Адміністративні засоби не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулювання або небезпекою фінансового збитку. Вони базуються на силі державної влади і містять у собі міри заборони, дозволи і примуса. Наприклад, уряд заборонив будувати підприємства в межах Москви. Воно не збільшило податки або штрафи, а просто припинило видачу ліцензій. Примусового заходи можна показати тим, що держава ставить за обов'язок промисловим підприємствам організовувати на місцях виробниче навчання, створювати побутові умови для робітників, зайнятих на виробництві.

Адміністративні засоби регулювання в розвитих країнах із ринковою економікою використовуються в незначних масштабах. Їхня сфера діяльності обмежується в основному на охороні навколишнього середовища, створення умов для соціально слабко захищених прошарків населення.

Основні інструменти державного регулювання:

- фіскальна політика, тобто політика в області правових витрат і податків;

- грошова політика;

- політика регулювання прибутків;

- соціальна політика;

- державне регулювання ціноутворення;

- зовнішньоекономічне регулювання.

Економічні засоби державного регулювання поділяються на засоби грошово-кредитної і бюджетної політики. Самостійним комплексним інструментом ГРЭ є державний сектор в економіці. Основні економічні засоби - це:

- регулювання дисконтної ставка ( дисконтна політика, здійснювана центральним банком )

- встановлення і зміна розмірів мінімальних резервів, котрі фінансові інститути країни зобов'язані зберігати в центральному банку

- операції державних заснувань на ринку цінних паперів, такі як емісія державних зобов'язань, торгівля ними і погашення.

За допомогою цих інструментів держава ринеться змінити співвідношення попиту і пропозиції на фінансовому ринку в потрібному напрямку. Пряме державне господарське регулювання здійснюється засобами бюджетної політики.

Головним інструментом мобілізації фінансових засобів для покриття державних витрат є податки. Вони також широко використовуються для впливу на діяльність суб'єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить у вирішальному ступені від вибору податкової системи, висоти податкових ставок, а також від видів і розмірів податкових пільг.

Податки в ГРЭ грають дві ролі: а) це головне джерело фінансування державних витрат б) це інструмент регулювання. Тому що в задачу державних бюджетних органів входить не просто оподаткувати податками джерела надходження, але і створити тонкий механізм впливу на господарське поводження.

Особливе місце серед засобів ГРЭ, здійснюваних за допомогою податків, займає прискорене амортизаційне списання основного капіталу і пов'язані з ним утворення і реалізація схованих резервів, здійснювані в рамках дозволи Міністерства фінансів. Прискорене амортизаційне списання основного капіталу в сучасних умовах є головним засобом стимулювання накопичення, структурних змін в економіці і важливому інструменті впливу на господарський цикл, зайнятість. Змінюючи ставки і порядок амортизаційного списання, державні регулюючі органи визначають ту частину чистої прибули, що може бути звільнена від сплати податків шляхом вмикання у витрати виробництва і потім перерахована в амортизаційний фонд для фінансування надалі нових капіталовкладень. Норми амортизації регулярно публікуються.

Перед нами сильний важіль державного регулювання інвестиція-звільнення прибутків від податків, укриття їх в амортизаційному фонді і примусовому використанні для нових капіталовкладень. Ефект прискореного списання основного капіталу має ще ряд наслідків. Додаткове скорочення частки податків у прибутку за рахунок того, що в міру зменшення балансового прибутку її оподатковування через прогресивний характер податкових ставок скорочується. Прискорене списання призводить до відриву балансової вартості основних засобів від їхньої реальної ціни.

Варіювання норм прискореного амортизаційного списання основного капіталу широко використовується у всіх розвитих країнах як засіб державної кон'юнктури і структурної політики, а також для стимулювання наукових досліджень і впровадження їхніх результатів у виробництво. Ефект амортизаційних відрахувань добре помічений у роки сприятливої кон'юнктури, коли період спаду і криз слабшає. Пільги по прискореному амортизаційному списанню рівнозначні скороченню надходжень від податків із прибутків у державний бюджет. Результатом може бути підвищення інших податків або ріст державної заборгованості. У якості інструментів державного регулювання використовуються і витрати бюджету на господарські цілі. Це можуть бути державні кредити, субсидії, а також витрати на закупівлю товарів і послуг у приватному секторі.

Державні капіталовкладення здійснюються значною мірою в державному секторі економіки, що грає важливу роль у ГРЭ. Державний сектор містить у собі комплекс господарських об'єктів, цілком або цілком приналежній державі, функціонування котрих завжди вигідно для економіки країни, але не вигідно з погляду приватного капіталу. У цілому державний сектор - це об'єкти інфраструктури, що в основному не рентабельні, а також підприємства в сировинних і енергетичних галузях, де потребуються величезні інвестиції, а оборотність капіталу повільна. Частина державного сектора - це пакети акцій змішаних приватних-державних компаній. Існування в умовах ринкового господарства секторів, що у своїй діяльності керуються засадами, що відрізняються від принципів приватних фірм, дозволяє використовувати ГС для рішення загальнодержавних задач. Активно використовується ГС як засіб ГРЭ. У умовах погіршення кон'юнктури, коли приватні капіталовкладення скорочуються, інвестиції в ГС ростуть. У такий спосіб держава ринеться протидіяти спасу виробництва і росту безробіття. ГС грає помітну роль у державній структурної політика. Держава створює нові об'єкти або розширює старі в тих галузях, куди приватний капітал перетікає недостатньо. Державні фірми займаються і зовнішньою торгівлею, вивозом капіталу за рубіж. ГС служить підвищенням ефективності народного господарства в цілому і є одним з інструментів перерозподілу ВВП.

Також здійснюється і зовнішньоекономічне регулювання. Це міри стимулювання експорту товарів, послуг, капіталів, науково-технічного досвіду. Кредитування експорту, гарантування експортних кредитів і інвестицій за рубежем, введення або скасування мит у зовнішній торгівлі; заходи для притягнення або обмеження доступу іноземного капіталу в економіку країни, притягнення в країну іноземної робочої сили, участь у міжнародних економічних організаціях, інтеграційних міждержавних об'єднаннях. Окремі інструменти державного економічної політики можуть використовуються в різноманітних цілях, у різних сполученнях і з різною інтенсивністю. У залежності від характеру цілей буде змінюватися місце того або іншого інструмента в арсеналі засобів ГРЭ в конкретний період.

Вищою формою ГРЭ є державне економічне програмування. Його задача - комплексне використання в глобальних цілях всіх елементів ГРЭ. В міру ускладнення задач стали формулювати короткострокові, середньострокові і довгострокові задачі, визначати порядок їхній рішення й органи, відповідальні за виконання цих рішення, виділяти необхідні засоби і визначати порядок фінансування. Об'єктами таких цільових програм звичайно є галузі; регіони; соціальна сфера; різноманітні напрямки наукових досліджень. Програми бувають звичайні і надзвичайні. Звичайні середньострокові загальноекономічні програми складаються, як правило, на п'ять років із щорічним продовженням на один рік. Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях, в умовах кризи, масового безробіття, великої інфляції. Здійснюються вони, як правило, засобами адміністративного регулювання. Практично у всіх країнах із ринковою економікою здійснюються цільові програми. Це, приміром, приватизація нових земель Східної Німеччини після приєднання до ФРН. Суб'єктами економічного програмування є державні заснування, відповідальні за упорядкування програм, їхній здійснення і контроль над ними. Програми розробляються спеціальним державним органом або міністерствами економіки і фінансів.

Міністерство фінансів також розробляє план фінансування програми. До розробки програм також широко залучаються представники центрального банки, спілки підприємців, торгово-промислові палати, профспілки. Програма і фінансовий план щорічно затверджуються парламентом. Державне економічне програмування є достатньо ефективним при рішення ряду господарських задач.

У умовах ринкової економіки програмування може бути тільки індикативним, тобто носити цільовий рекомендаційно-стимулюючий характер, проте воно є ефективним засобом рішення господарських задач різного рівня. Як правило, програми забезпечують соціально-економічний розвиток у бажаному напрямку. Програмування дозволяти використовувати всі засоби ГРЭ й уникнути суперечливості і неузгодженості регулюючих заходів окремих державних органів. Державне фінансове стимулювання, замовлення і закупівлі в рамках економічних програм роблять помітний і нерівномірний вплив на конкурентоздатність окремих підприємств, положення галузей, регіонів, соціальних груп і викликають опори тих, чиї інтереси були защемлені. Тому на державні органи, що програмують, надається усілякий вплив, що відбиває суперечливі інтереси окремих груп. Механізм державного регулювання політики цін.

Ціни є об'єктом постійної уваги і регулювання з боку держави. Ціни є однієї з критичних точок економічного і соціально-політичного життя, де зіштовхуються інтереси споживачів і виробників, імпортерів і експортерів. Вплив на ціни служить глобальним цілям ГРЭ, цілям кон'юнктури і структурної політики, боротьбі з інфляцією, посилення національної конкурентоздатності на світових ринках і зм'якшенню соціальної напруженості. Вплив державного економічної політики на інші об'єкти регулювання, у свою чергу, відбивається на процесах формування цін. Конкретні акції в області цін можуть мати короткострокові або навіть екстрені цілі, що можуть у даний конкретний момент не збігатися з іншими цілями, але вони завжди служать генеральної цілі державного регулювання-оптимізація темпів і пропорцій економічного розвитку і стабілізації соціальної системи.

Класична політична економія розглядала ціни, що укладаються вільно на ринку, як головний елемент механізму підтримки рівноваги між попитом і пропозицією. Тарифи на послуги державних залізниць, пошти, телеграфу, продаж продовольства з державних запасів у неврожайні роки, митна політика і непряме оподатковування, що істотно впливає на внутрішні ціни, не повний перелік мір державного регулювання цін. Спроби регулювати ціни в умовах інфляції і кризи шляхом зовнішньоторговельної політики виявилися неспроможними. До середини 30-х років у багатьох розвитих країнах із ринковою економікою були прийняті закони, що надають державі повноваження по впливі на ціни, аж до їхнього заморожування, і державні заходи щодо впливу на ціни стали складовим елементом ГРЭ. Державні заходи щодо регулювання цін можуть носити законодавчий, адміністративний і судовий характер. Прийняті парламентами закони створюють правову основу відношень між господарськими суб'єктами, а також між ними і державою в сфері ціноутворення. Комплекс цих законів являє собою цінове право. На основі цього права уповноважені державні органи здійснюють адміністративну діяльність по регулюванню цін. Заходи щодо регулювання цін здійснюють міністерства економіки, фінансів і центральний банк. У кожній країні при уряді існують експертні комітети, куди входять відомі спеціалісти. Комітети покликані консультувати державні органи з питань цін і виражати свою думку з приводу цінових законопроектів.

Спостереження за цінами є первинною формою державної активності в цій області. В даний час спостереження за цінами є основою , на якій базуються всі державні акції в цій області. Спостереженням за цінами займаються центральні статистичні керування. Самостійні дослідження прямування цін часто проводять науково-дослідні центри профспілок, спеціальні комісії з завдань міжнародних організацій.

Головна ціль спостереження за цінами з боку державних органів і соціальних партнер-вимір росту вартості життя для визначення індексу щорічного номінального підвищення заробітної плати і пенсій, а також для з'ясовування впливу росту цін на витрати виробництва і національної конкурентоздатності. Держава може впливати на ціни, вводячи або відміняючи кількісні і митні обмеження в зовнішній торгівлі, вступаючи в інтеграційні спілки, змінюючи дисконтну ставка, варіюючи податки, здійснюючи емісію грошей. Непрямий вплив на ціни роблять усі державні регулюючі акції, якої б цілі вони ні служили.

Державне втручання здійснюється шляхом санкціонованого урядовими органами завищення витрат виробництва через вмикання в собівартість завищених амортизаційних списань і відрахування в інші фонди. У результаті цього в цілих галузях виникають ситуації, коли " витрати підпирають ціну ", тобто розрахункові ( а не дійсні ) витрати виробництва надаються на всіх підприємствах галузі в результаті оголошених урядом пільг настільки високі, що підвищення цін стає розуміючим явищем, а тому що пільги поширюються на всю галузь, то внутрішньогалузева конкуренція в умовах сприятливої кон'юнктури не може бути достатньою перешкодою для росту цін.

Прямим державним втручанням у процес ціноутворення є державна політика встановлення цін на так називані акцизні товари. Безпосередній вплив на формування цін роблять державні субсидії. Один із видів таких субсидій - цінові - застережуть зниження цін шляхом спеціальних доплат виробнику або споживачу. Прямий вплив на ціни і лідерство в цінах має місце в галузях, де частка держави в споживанні товарів і послуг значна, наприклад, у військових галузях промисловості, у ряді підгалузей будівництва. Урядові органи, приходячи постійними покупцями або замовниками визначених видів товарів і послуг у приватних фірм, установлюють за домовленістю з партнерами "конкретні ціни " , що стають потім базовими цінами для галузі.

Ефективним засобом регулювання цін являється податок із додаткової вартості. Цей податок виробники включають у ціну товару або послуги, і диференційовані зміни ставок цього податку безпосередньо впливають на ціни.

Особливим напрямком ГЭП є державний вплив на зовнішньоторговельні ціни. Державне заохочення експорту, звільнення експортів від податків , а в деяких країнах - експортні субсидії, надання пільгових кредитів і транспортних тарифів істотно відбиваються на умовах цінової конкуренції на світовому ринку.

На масштаби, інструменти й ефективність ГРЭ вирішальний вплив зробили задачі, що підвелися перед економікою окремих країн, матеріальні можливості держави, відбиті в частці що перерозподіляється їм ВВП і в абсолютних розмірах засобів, що воно може використовувати на ГРЭ, що накопичується досвід і успіхи в наукових розробках проблем ГЭП в умовах ринкового господарства. Поряд із загальнотеоретичними роботами з другої половини 60-х років у розвитих країнах стало публікуватися усе більше конкретних прикладних досліджень, присвячені кількісному аналізу наслідків мір ГРЭ.

Активізувалося і співробітництво вчених з урядовими органами, відповідальні за прийняття економіко-політичних рішень. Характер і напрямок наукових досліджень в області ГРЭ за останні трьох-чотирьох десятиліття перетерпіли істотні зміни. Якщо на початку 50-х років обговорювалося питання: " Регулювати або не регулювати економіку? ", те пізніше - " Яка повинна бути ступінь цього регулювання? З якими цілями, у яких напрямках і яких засобах треба регулювати? ". Проте можливості ГРЭ небезмежні. Економічною основою ГРЭ є частина ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет і позабюджетні фонди, і державна власність. Ефективність ГЭП за інших рівних умов тим вище, чим вище державні прибутки, чим велика частка ВВП перерозподіляється державою, чим велику роль в економіці грає державний сектор. Але в державних прибутків і в державного сектора є відносні межі росту.

У 50-х, 60-х роках державні прибутки в найбільше розвитих країнах із ринковою економікою виявляли загальну тенденцію до росту більш високими темпами, чим показники ВВП і прибутки юридичних і фізичних осіб. В даний час спостерігається обернена тенденція, тому що подальший ріст оподатковування прибутків і капіталів підриває мотивацію підприємницької діяльності, знижує стимули для інвестицій і може послужити поштовхом для відтоку капіталів. Підвищення податків і зборів з осіб, що працюють по найманню, фермерів і осіб вільних професій також не може продовжуватися безмежно. Податки не можуть забирати в населення основну частину прибутків. Державні прибутки без збільшення податків можуть зростати навіть при деякому зниженні податкових ставок в умовах господарського підйому.

Існують визначені відносні межі росту державних прибутків:

- межа достатньої мотивації підприємницької діяльності;

- соціальні межі оподатковування осіб, що працюють по найманню, і

середніх прошарків;

- межа приросту ВВП .

Обмежено і можливості державної власності, тому що державний сектор не може рости, захоплюючи всі нові позиції в ключових галузях господарства, тому що це суперечить інтересам приватної власності.

Визначені межі має і ГРЭ, що заохочує самофінансування. Кінцевою матеріальною основою самофінансування є валова прибуток-різниця між ціною і дійсними витратами виробництва. Самофінансування здійснюється як один із варіантів санкціонованого державою використання прибутків, а можливості присвоєння прибутків і їхніх розмірів нерозривно пов'язані з фазою відтворювального циклу, у якій знаходиться економіка країни. ГРЭ за допомогою самофінансування базується на можливості штучно збільшувати стимули для інвестицій під час спаду. Але діяльність держави в цій області обмежена можливостями бюджету. У умовах погіршення кон'юнктури, коли бюджетні прибутки скорочуються, а витрати на підтримку економіки ростуть, воно змушено надавати фірмам додаткові інвестиційні пільги для самофінансування і тим самим ще більше скорочувати свої прибутки.

Складовою частиною самофінансування є нерозподілені прибутки. Заохочення росту частки нерозподілених прибутків на шкоду дивідендам теж не безмежно. На шляху до цього коштують інтереси акціонерів. Одним із найважливіших і діючих засобів ГРЭ і головним елементом самофінансування є прискорене амортизаційне списання основного капіталу. Але і цей діючий інструмент самий надається в сильній залежності від стана кон'юнктури. У період кризи або депресії скорочується завантаження виробничих потужностей і випуск продукції, а уряд дозволяє списувати всю велику частину основного капіталу в амортизаційний фонд. Але витрати і без того ростуть - утрудняються платежі покупців, розоряються постачальники, ростуть витрати на збереження і збут продукції. Навіть якщо амортизаційні відрахування розраховувати по старих нормах списання, вони розкладаються на менше число одиниць продукції в зв'язку зі скороченням виробництва. Можливості росту цін у кризовій ситуації якщо не виключені, те істотно обмежені в порівнянні з періодами сприятливої кон'юнктури. Зменшення валових прибутків може призвести до такого положення, коли можливості укриття прибутків в амортизаційний фонд із метою їхнього подальшого використання для фінансування інвестицій будуть виключені, тобто урядові дозволи на збільшення частки списання основного капіталу не будуть використані, тому що дозволені списання виявляться більше дійсного прибутку.

ГРЭ через податки і ставки амортизаційних відрахувань з основного капіталу має межа: бюджетні, що випливають із меж можливої відмови від бюджетних прибутків; соціальні, пов'язані з готовності фізичних і юридичних осіб миритися з податковим утиском; межа прибутковості, визначені ростом витрат виробництва одиниці продукції в міру скорочення виробництва і досягнення межі амортизаційних відрахувань для даної ситуації. Навіть накопичені пільговою уявою в рамках самофінансування засобу інвестувати в умовах недовантаження потужностей невигідно. Ефективність ГРЭ через державні витрати обмежена тим, що потреби у фінансуванні державних регулюючих мір різко зростають саме тоді, коли можливості мобілізації засобів для фінансування різко скорочуються. Головна межа ГРЭ - можлива розбіжність його цілей із приватними інтересами власників капіталу в умовах відносної свободи прийняття господарських рішень. Приватний капітал тільки в тому випадку бере участь у здійсненні державної програми, якщо держава гарантує йому прибули більш високі, чим він міг би одержати, відмовившись від співробітництва з програмою. Держава може гарантувати визначену норму і масу прибули приватному капіталу в міру своїх фінансових можливостей, а вони обмежені.

Перераховані межі ГРЭ в умовах ринкового господарства носять відносний характер. У цих межах ГРЭ продовжує розвиватися і доказувати в самих різних обставинах свою ефективність. Механізм ГРЭ постійно удосконалюється. У сучасних умовах практика ГРЭ виявилася достатньо результативної, щоб не припустити загальних криз і соціально-небезпечних масштабів безробіття.

Система методів ДРЕ

Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб'єктів економічних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон'юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку. Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем). Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів ДРЕ.

Методи державного регулювання економіки -- це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.

Прямі та непрямі методи ДРЕ

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д. Методи непрямого регулювання -- це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання -- це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація -- це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання економіки

Правове регулювання -- це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза -- це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція -- частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція -- це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами , до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Адміністративні методи ДРЕ

Адміністративні методи ДРЕ -- це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, державні замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії -- це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємницької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначається "Положенням про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності" (Постанова Кабінету Міністрів України).

Квоти -- визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції -- це заходи держави, спрямовані на покарання суб'єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за невиконання суб'єктами ринку певних зобов'язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов'язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку. Держава здійснює адміністративний вплив через: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, запровадження механізму декларування зміни цін, заморожування цін на певний термін і т. д.

Економічні методи ДРЕ

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямками -- це, по-перше, визначення видів податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.

Системний підхід у податковій політиці потребує створення єдиного податкового кодексу, спрямованого на стратегічні орієнтири.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні -- Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Грошова емісія -- це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати негативну екстерналію -- інфляцію. Емісія належить до інструментів прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо "втручається" у ринок грошей.

Операції з державними цінними паперами пов'язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Унаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви і мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотний ефект настає, коли центральний банк починає продавати цінні папери.

Зміна норми обов'язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.

Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові регулювати попит комерційних банків на позички, а через них -- на резерви банківської системи. Облікова ставка -- це ціна позички, за якою комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона служить орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб'єктів ринку.

Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин і устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.