Предмет політичної економії: альтернативні точки зору

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра політичної економії факультетів управління та маркетингу

Курсова робота

на тему:

Предмет політичної економії: альтернативні точки зору

Виконала студентка

денної форми навчання

Мисак Н. В.

Науковий керівник:

Погоріла Л.М.

Бровари 2009План

Вступ

1. Історія формування політичної економії як науки

1.1 Зародження і становлення політичної економії

1.2 Класична школа економічної науки (XVII - середина ХІХ ст.)

2. Трактування предмету політичної економії різними теоретичними школами

3. Сучасне визначення предмету політичної економії і основні політологічні концепції сучасності.

Висновки

Використана література

1. Історія формування політичної економії як науки

1.1 Зародження і становлення політичної економії

Жодна галузь науки не з'явилась раптово. Кожна з них є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак, постійного вдосконалення. Політична економія почала формуватися задовго до її народження як науки. Економічні знання сягають дохристиянської доби, їхні коріння можна віднайти у творах мислителів стародавніх Індії, Китаю, Греції і Риму. Так, Давньоіндійські «Закони Ману» (ІV-ІІІ ст.. до н.е.) відзначали існування суспільного розподілу праці, відношення панування і підкорення. В працях давньокитайських мислителів, серед яких особливо виділявся Конфуцій, розрізнялися розумова і фізична праця, причому перша об'являлася монополією «вищих» прошарків, а другий - обов'язком «простолюдинів», основну масу яких складали раби, хоча вже на той час деякі китайські мислителі висловлювали думку, що всі люди рівні від народження [15;с.16-17].

Подальший розвиток економічна думка одержала в Давній Греції. Погляди грецьких мислителів (Ксенофонта, Платона, Аристотеля) можна охарактеризувати як теоретично висхідні пункти сучасної економічної науки. Наприклад, ідея про корисність як основи цінності господарських благ, правильному обміні господарських благ як обміні еквівалентів та ін. У зв'язку з тим, що в умовах рабовласницького устою фізична праця вважалася непристойною для вільного громадянина, продукт вони оцінювали тільки корисністю, а не працею [13;с.11].

Перші відомі спроби систематизувати економічні знання пов'язані з іменами Аристотеля і Платона, які розглядали у своїх дослідженнях питання економічного життя. Аристотель глибоко дослідив питання господарської діяльності, саме він визначив економіку як науку про багатство та вніс цінний вклад в теорію вартості, ціни та грошей.

Сам термін «економіка» виник з давньогрецького слова «економія», яке, як вважають дослідники, придумав Ксенофонт. Слово «економія» складається з двох слів ( дім, домашнє господарство і знаю, закон). Так що у буквальному значенні «економія» визначається як наука про мистецтво ведення домашнього господарства [1;с.38].

Економічні погляди мислителів Давнього Риму (Варрона, Катона Старшого, Сенеки, Лукреція Кара) стало свого роду продовженням економічної думки Давньої Греції. Ці мислителі також підтримували необхідність існування рабства, але в цих висловлюваннях вже знаходять своє відображення занепад та розпад рабовласницького устрою. Так Сенека затверджував, що всі люди по природі рівні, тому осуджував рабство.

Змінювалися епохи, а разом з ними змінювалися не тільки зміст слів, а й з'являлися нові терміни. Розвиток суспільного розподілу праці і обміну призвели до зникнення натуральної замкнутості і формуванню економіки як єдиного цілого в масштабі тієї чи іншої держави. Виникає потреба в знаннях про народне господарство всієї країни.

Як наука, тобто систематизоване знання про сутність, цілі і завдання економічної системи, економічна теорія виникла у ХVI - XVII століттях, в період становлення капіталізму, формування національного ринку, зародження мануфактури, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обороту. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575-1621).

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії - меркантилізм (від італійського слова»мерканте» торговець, купець) - виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. (Кривенко)

На першому етапі свого розвитку (ХV- початок ст.) меркантилізм набрав форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави [12;с.23].

Найбільш відомими представниками меркантилізму були Томас Ман, Гаспар Скаруфі, Дедлі Норе, Девід Юм, Антуан ДЕ Монкретьєн.

У 1615 році французький економіст Антуан де Монкретьєн публікує «Трактат політичної економії», в якому пропонує проводити економічну політику всемірного заохочування торгівлі, доказуючи, що остання є головною ціллю виробництва. Він розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Робота вченого дала назву науці, яка в той час тільки народжувалася і яка існує і по сей час.

В цілому західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентний обмін. В основному меркантилізм був прогресивною економічною теорією, уперше висвітлив основну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вони вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу [9;с.31].

Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці ХVI - початку XVII ст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави в цілому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Своєрідним містком переходу від меркантилізму до класичної політекономії стало вчення Вільяма Петті. Його праці «Трактат про податки і збори», «Слово мудрим», «Політична арифметика», «Дещо про гроші» внесли вагомий вклад у розвиток політичної економії. Заслуга В. Петті в тому, що він уперше оголосив джерелом багатства працю і землю.

Новий етап у розвитку політичної економії пов'язаний з фізіократами, які стали представниками інтересів крупних землевласників. Термін «фізіократи» походить від грецької і означає «влада природи». Фізіократи, на відміну від меркантилістів, багатством нації вважали не гроші, а «продукт землі», джерелом якого є не торгівля, а сільськогосподарське виробництво, землеробство.

Головним представником і засновником цього напрямку був Франсуа Кене. Його головний твір «Економічна таблиця». Усе суспільство Ф. Кене розділяв на три класи:

1. продуктивний (фермери і наймані сільськогосподарські працівники);

2. клас земельних власників;

3. непродуктивний клас - люди, зайняті за межами сільського господарства.

Усі три класи перебувають між собою в економічній взаємодії.

Праця Ф. Кене - це геніальна спроба вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сумарного продукту нації. Однак ця схема не охоплювала процесу відтворення усього національного продукту, оскільки вилучала працю, застосовану у промисловості. Прихильники Ф. Кене трактували його таблицю як вершину всієї фізіократичної школи, вважали її одним з трьох найбільших відкриттів людської історії (поряд з письмом і грішми).

Спробу втілити ідеї фізіократів у практику зробив Ж. Тюрбо, відомий і як видатний теоретик. У праці «Роздуми про створення і розподіл багатства» Ж. Тюрбо висунув низку ідей, які вийшли за межі концепції фізіократів. Зокрема це такі ідеї:

- чистий продукт створюють не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості;

- «непродуктивний клас» поділяють на : клас підприємців; клас найманих працівників;

- у сільськогосподарському виробництві діє «закон зменшення земельного продукту» (закон спадної родючості ґрунту) та ін.

1.2 Класична школа економічної науки (XVII - середина ХІХ ст.)

Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХІХ століття. Його засновники - Вільям Петті, Адам Сміт, Давід Рікардо, Джон Стюарт Міль, Жан-Батист Сей та ін. Незважаючи на різні погляди та розходження по багатьом питанням, всі вони відносяться до класиків політичної економії. Класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

Класична школа економічної теорії пов'язана, насамперед з іменем А.Сміта. Він уперше підбив підсумки розвитку економічної думки і започаткував теорію трудової вартості.

Економічну науку А.Сміт сприймай як учення про багатство та способи його збільшення. Багатство нації втілено в продукції, яку споживає народ країни. Дослідження джерела багатства А.Сміт пов'язав з поділом праці (спеціалізацією працівників), який з поряд накопиченням капіталу, визначає продуктивність праці. Отже зростання багатства зумовлене рівнем накопичення капіталу та способами його використання.

Регулятором процесу створення багатства, за А.Смітом, є «невидима рука» ринку: коли людина діє із власної вигоди, то це природно, а точніше неминуче приводить її до того, що вона надає переваги тому заняттю, яке найбільш вигідне суспільству [1;с.32].

Адам Сміт намагався збагнути людину, її природу, психологію. І сприйняв її такою, якою побачив: егоїстичною, що дбає передусім про «власну вигоду, а ніяк не6 про вигоди суспільства». Однак він зумів зберегти повагу саме до такої людини.

Учений також розвинув учення про об'єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де й створюється багатство народів.

До того ж, А.Сміт уперше визначив двояке завдання економічної науки: аналіз об'єктивної економічної реальності та з'ясування закономірностей її розвитку (позитивний аспект) і вироблення рекомендацій для економічної політики фірм і держави (нормативний аспект).

Отже праці А.Сміта виходять за межі економічного знання - він піднісся до рівня методології пізнання світу. Запропонована А. Смітом парадигма в сучасних умовах перетворилася на могутнє знаряддя в багатьох галузях пізнання [1;с.32].

Теорію А.Сміта високо оцінили його сучасники й наступні покоління вчених-економістів. Вона істотно вплинула на розвиток економічної науки і стала своєрідною економічною біблією ринкової економіки.

Розробку те6орії А.Сміта продовжив Давід Рікардо і подолав деякі недоліки його учення. Заслугою Д.Рікардо було те, що в його теорії чітко розмежовані споживна і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що стало передумовою з'ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д.Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості, хоча він не відокремлював останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, процент [9;с.34].

Такі представники класичної школи політичної економії, як Дж.С.Міль, Мак-Кулох та інші не змогли розвинути наукові елементи вчення А.Сміта та Д.Рікардо.

Учення Д. Рікардо було покладено в основу англійського утопічного соціалізму. Його представники - Анрі Клод Сен-Симон, Шарль Фур'є, Роберт Оуен. Вони виступали з критикою капіталізму і вимогами реорганізації виробництва, розподілу і споживання, відміни приватної власності, ліквідації протилежності між фізичною та розумовою працею, встановлення справедливою соціальної системи.

Продуктивним у розвитку економічної науки було ХІХ століття. Саме тоді відбулася диференціація економічних поглядів, що привело до виникнення нових напрямів в економічній теорії. Один з них сформувався на базі класичної політекономії, соціалістичної політичної ідеї та філософської діалектики - марксистський напрям.

Марксистський напрям був репрезентований Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Головний твір цього напряму - «Капітал» К. Маркса.

Карл Маркс був проникливим мислителем-економістом, можливо одним із найвизначніших аналітиків економічних проблем.

К.Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживаної вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій).

По-друге, як важливий момент теорії вартості К.Маркс виділяє те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар.

По-третє, він виділив поняття середньої вартості товару (остання визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції.

По-четверте, він розвинув діалектичний метод пізнання, зокрема виокремив такі специфічні Фоми суперечності, як речовий зміст і суспільну форму. Це, у свою чергу, дало йому змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою і уречевленою працею).

По-п'яте, по-новому обґрунтував предмет політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д.Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва, обміну та споживання, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх цих сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

По-шосте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові більш досконалого суспільного ладу.

По-сьоме, економічно довів об'єктивну неминучість соціалізму, що зумовило насамперед прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці.

По-восьме, він довів також переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами.

По-дев'яте, обґрунтував об'єктивно неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму.

По-десяте, разом з Ф.Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Ф.Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому та широкому його значенні.

По-одинадцяте, К.Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В.Леонтьев зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після К.Маркса дуже незначний.

Водночас, як зазначає С.В.Мочерний, марксистське економічне не позбавлено недоліків. Це насамперед, непослідовне, значною мірою метафізичне застосування закону єдності і боротьби протилежностей у відносинах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу протиле6жностей, а класики марксизму-ленінізму наголошували лише на боротьбі, зазначаючи, що розв'язання цієї протилежності можливе лише внаслідок знищення одного класу іншим [9;с.36].

Марксизм недооцінив роль приватної власності як у реалізації сутнісних сил людини і, таким чином, недооцінив біологічну природу людини, значно перебільшив соціальний аспект її сутності.

Недоліком марксизму є недооцінювання індивідуального і переоцінювання колективного привласнення. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Він був викривачем болячок капіталізму та пророком його неминучої загибелі; трактував історію як результат неперервної боротьби соціальних сил. Основна ідея К.Маркса була спрямована на перспективи і цілі соціальної революції.

В.І.Ленін у своїй теорії соціалізму показав, що соціалізм - це державно-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього народу. Ленін розглядав державно-монополістичний капіталізм як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння державних і приватних монополій; зрощення державного апарату з монополіями. Створюючи вчення про соціалізм В.І.Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундаментом, а політика є концентрованим виразом економіки.

В.І.Ленін критично ставився до «закону спадної родючості ґрунту», розглядаючи основу утворення капіталістичної ренти, виділяє два види монополії на землю (як об'єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в результаті яких утворюється диференціальна рента і абсолютна рента. У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги кооперації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як форму державного капіталізму.

Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність за Леніним, - це свідоме підтримання пропорційності економіки. Йому належать також розробка питань про співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організацію праці, соціалістичне змагання.

Логічним завершенням класичної теорії в галузі економічної політики була політика фритредерства, проголошена Англією. Її промисловість мала високу продуктивність, товари - низькі ціни. За цих умов економічна політика «відкритих дверей» була вигідна Англії - батьківщині класичної теорії, однак рішуче неприйнятна для континентальних європейських країн із молодою конкурентоспроможною промисловістю. Для цих країн життєву увагу мала якраз інша політика - протекціонізм, завдяки якій можна було створити конкурентоспроможну промисловість, а потім вже6 думати про фритредерство. Іншими словами, реалії суспільно-економічної ситуації в Європі ХІХ ст.. поставили на порядок денний питання про критику класичної концепції й розроблення нових економічних теорій. Так з'явилося підґрунтя для нових течій, шкіл в економічній науці. Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття в політичній економіці виникли нові школи.

2. Трактування предмету політичної економії різними теоретичними школами

Розмаїття напрямів і шкіл у політичній економії визначає і розбіжності у підходах до трактування ролі виробництва в розвитку людського суспільства та предмета політекономії.

До недавнього часу в нашій країні переважаюче місце у формуванні економічного світогляду займала марксистська політична економія. Тому предмет дослідження економіки як науки трактувався однозначно, інші погляди не вивчалися або оголошувалися ненауковими. Якщо взяти до уваги, що друге тисячоліття розвивалося під гаслом "Знання -- сила", а гаслом третього тисячоліття буде "Мислення -- могутність", то слід визнати доцільність вивчення різних поглядів, з тим щоб виробити свою власну позицію.

З розвитком економічної теорії як науки мінялися і погляди учених-теоретиків на її предмет, основну функцію і головні практичні і теоретичні висновки.

Так, у представників першої школи політичної економії -- меркантилістів, що відображали інтереси торговців епохи первинного накопичення капіталу, предметом наукових досліджень було національне багатство. Джерелом багатства оголошувалася торгівля, саме ж багатство ототожнювалося найчастіше з грошима. Основна функція цього навчання зводилася до активізації товарно-грошових відносин, залученню в країну золото і срібло у зв'язку із зростаючою потребою в грошах. Головний практичний висновок з цього навчання -- необхідність дії на економічну політику держави, яка виконує найважливішу роль в господарському житті.

Школа фізіократів перенесла предмет політичної економії -- національне багатство -- з сфери обігу в сферу виробництва. Це було найбільшим досягненням економістів, хоча вони помилково вважали джерелом "багатства" працю тільки в сільському господарстві. Звідси практична функція даної науки зводилася до стимулювання розвитку сільськогосподарського виробництва, а головний практичний висновок затверджував необхідність обмеження втручання держави в природний хід розвитку економіки.

Представники англійської класичної школи політичної економії розширили предмет політичної економії до дослідження умов виробництва і накопичення (А.Сміт), а також розподілу (Д.Рікардо) національного багатства, створюваного у всіх галузях матеріального виробництва, куди включалися промисловість, сільське господарство, будівництво, лісове господарство та ін.

Аналогічної думки про предмет політичної економії дотримуються і окремі сучасні західні економісти, розглядаючи політичну економію як науку про виробництво, розподіл і споживання національного багатства. Але розуміння останнього в процесі історичного розвитку економічної думки мінялося. Спочатку національне багатство представляли у вигляді грошей, потім -- у вигляді результату виробництва, а сьогодні в національне багатство включають і саму людину, його інтелект, інформацію як джерело подальшого розвитку суспільства.

Практична функція класичної політичної економії зводилася до обґрунтування чинників збільшення національного багатства (поглиблення суспільного розподілу праці, розширення виробництва, зростання зайнятості і продуктивності праці, зведення до мінімуму частки державних витрат в національному доході суспільства і т. д.). У цьому навчанні виділяються позитивна (як є) і нормативна (як повинно бути) функції економічної теорії. Практичний висновок -- застереження від будь-яких форм втручання держави в природний хід ринкових процесів.

Предметом дослідження марксистської політекономії відповідно до класового підходу до аналізу суспільного життя є лише виробничі відносини, основу яких складають відносини власності. Це мало істотне значення, оскільки з системи виробничих відносин виводилися економічні закони, суперечності, класові конфлікти, необхідність диктатури пролетаріату і панування адміністративно-командної системи господарювання.

Виробничі відносини -- це відносини, що об'єктивно складаються, між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

Ця найзагальніша характеристика виробничих відносин дає підставу стверджувати, що виробничі відносини є необхідна сторона суспільного виробництва. "У виробництві люди вступають у відносини не тільки до природи. Щоб виробляти, люди вступають в певні зв'язки і відносини, і лише в рамках цих суспільних зв'язків і відносин існує їх відношення до природи, має місце виробництво" [16].

Думка про те, що предметом політичної економії (загальної економічної теорії) є суспільні відносини, створювані працею, і закони, яким праця підлегла, була виказана ще в XVIII в. рядом економістів, зокрема Кокленом. Найбільше розповсюдження вона одержала серед російських економістів початку XX в. Багато що для цього зробив Р. В. Плеханов. Він не тільки визначив предмет політичної економії як науки про розвиток виробничих відносин, але і вніс істотне уточнення, розрізняючи власне виробничі відносини -- відносини соціально-економічні, майнові, відносини власності, і відносини виробничо-організаційні, стосуються суспільної організації продуктивних сил, виділяючи суперечності усередині системи суспільних відносин виробництва.

Таке розуміння предмету політичної економії як науки ввійшло і в учбову літературу того і подальших періодів. Так, в "Нарисах політичної економії" В. Я. Железнов писав, що політична економія має предметом свого дослідження суспільні відносини людей, виникаючі на ґрунті їх господарської діяльності, тобто зусиль, направлених на задоволення різного роду потреб матеріальними засобами [17]. Н. І. Бухарін розглядав виробничі відносини як загальну категорію і визначав їх як "відносини між людьми в процесі суспільної праці і розподілу продуктів цієї праці" [18], включаючи технічну організацію праці.

Практична функція марксизму зводилася до необхідності розкрити органічно властиві капіталізму недоліки і суперечності, обґрунтувати об'єктивність економічної і політичної боротьби пролетаріату для досягнення своїх цілей. Практичний висновок з цього навчання -- заміна капіталізму соціалізмом, неминучість пролетарської революції.

Економічна думка минулого зберегла і інше розуміння політичної економії як науки про народне або суспільне господарство. Німецькі економісти В. Рошер і К. Бюхнер оголосили предметом політичної економії народне господарство, під яким ними розуміється відношення людей до зовнішньої природи. А. Богданов і І. Степанов свого часу відзначали, що визначення, що увійшло до підручників політичної економії як "наук про суспільне господарство... абсолютно неточно і ненауково", бо "в поняття про суспільне господарство входить і вся техніка виробництва", останнє ж не включається в предмет політекономії [19].

Анархіст, князь П. А. Кропоткин вважав політичну економію наукою про найраціональнішу організацію господарської діяльності, мета якої полягає у вивченні "потреб людей і способів їх задоволення з якнайменшою непродуктивною витратою сил" [20]. При такому трактуванні предмету економічної теорії можна говорити про примат споживання.

Результатом розвитку марксизму в XX в. з'явилася політична економія соціалізму. Її предметом були визнані виробничі відносини і економічні закони нової господарської системи -- соціалізму. Практична функція цього навчання зводилася до обґрунтування розвиненого соціалізму, неминучості перемоги соціалізму в економічному змаганні з капіталізмом. Політекономія соціалізму носила теоретичний характер, в результаті відбувся відрив теорії від практики. Головний практичний висновок -- одержавлення економіки, вдосконалення окремих сторін, ланок системи господарювання (яка по суті була далека від теоретичної моделі соціалізму), що склалася, реформування цієї системи в ринкову економіку.

Маржиналісти оголошували предметом політичної економії поведінка індивідуумів і соціальних інститутів (фірм, груп, людей і т. д.), аналіз шляхів і засобів досягнення ними своїх цілей. Практична функція зводилася до ретельного вивчення мотивів поведінки суб'єкта в конкретно-економічній ситуації. Головний практичний висновок -- обґрунтування економічної політики фірми. З цим напрямом пов'язана поява мікроекономіки.

А. Маршалл, що спробував синтезувати основні положення класичної політичної економії і маржиналізма, визначав предмет економічної теорії або політичної економії як дослідження нормальної життєдіяльності людського суспільства: дослідження багатства і частково людини, точніше, стимулів до дії і мотивів до протидії. У такому визначенні підкреслюється роль людини в економіці.

Предметом економічної теорії, згідно кейнсіанської школи, стає функціонування національної економіки як єдиного цілого. Практична функція бачиться в розробці економічної політики держави. Головний практичний висновок -- необхідність стимулювання сукупного попиту населення і приватного підприємництва.

Пол Самуельсон, що здійснив синтез мікро- і макроекономіки, в своєму підручнику "Економікс", відомому всьому світу, серед безлічі визначень предмету економічної теорії (політекономії) указує, що економікс -- це наука про повсякденне ділове життя і діяльність людей.

Характеристика предмету загальної економічної теорії як вивчення поведінки людей і їх груп не означає відмови від дослідження виробничих відносин. Це ті ж виробничі відносини, де акцент робиться не на об'єкт відносин (засоби виробництва, предмети споживання), а на суб'єкт цих відносин -- людини.

Еволюцію поглядів на основні характеристики економічної теорії показана в таблиці:

Предмет і головні висновки політичної економії з позиції окремих економічних шкіл.

Основні економічні школи	Предмет	Головні (теоретичні і практичні) висновки
1. Меркантилізм (політекономія)	Національне багатство	1 . Джерело багатства -- обіг. 2. Найважливіша роль в економіці держави. Необхідність дії на його економічну політику.
2. Фізіократи (політекономія)	Національне багатство	1 . Джерело багатства -- сільське господарство (первинна сфера господарської діяльності). 2. Необхідність обмеження втручання держави в природний хід ринкових процесів.
3. Класична (справжня) політична економія	Національне багатство	1. Джерело багатства -- матеріальне виробництво, основу якого складає промисловість (вторинна сфера господарської діяльності). 2. Ринок повинен бути вільним, вічним, невтручання держави в природний хід розвитку. 3. Виділення позитивної і нормальної функції політичної економії.
4. Марксиська (пролетарська) політекономія	Виробничі стосунки, об'єктивні економічні закони.	1. Джерело багатства - додаткова вартість. 2. Історично скороминущий характер ринкової економіки (капіталізму). 3. Неминучість пролетарської революції.
5. Історична школа	«Виробничі сили нації» (Ф. Лист), куди включалася не тільки вся сфера економіки, але й політична система, освіта, наука, мистецтво, релігія і т. д.	1. Переважно еволюційна форма розвитку замість революційної форми. 2. Неможна не враховувати взаємозв'язок матеріального і нематеріального виробництва. 3. Оскільки виробничі сили нації неповторні у кожній країні, кожна нація має унікальну економіку і повинна мати особливу економічну науку, яка вивчає її.
6. Неокласична школа	Поведінка людини, фірм, груп людей, суспільств (тобто суб'єктів господарської діяльності).	1. Створення наукової парадигми - мікроекономіки, який носить все більше прикладний характер. 2. Необхідність розробки і обґрунтування економічної політики фірми и раціональної поведінки споживача.
7. Кейнсіанство	Механізм функціонування національної економіки.	1. Створення наукової парадигми - макроекономіки. 2. Необхідність регулюючої ролі держави. 3. Головний механізм регулювання - стимулювання сукупного попиту і приватного підприємництва.
8. Неокласичний синтез (сучасний економікс). По словах А. Маршала і П. Самуєльсон, «чи політична економія»	Національне багатство і мотиви людської поведінки у світі обмеження ресурсів.	1. Необхідність обґрунтування економічної поведінки суб'єктів економіки (домогосподарства, фірми, держави, банки і т.п.). 2. Можливість використання рекомендацій класичної політекономії, неокласики, кейнсіанства, які довели на практиці свою цінність.
9. Інституціоналізм (неоінституціоналізм чи нова економіка)	Інституціональні і техніко-економічні зміни в суспільстві, поведінка людини в зв'язку з цим.	1. Необхідність обліку у економічному розвитку країн специфіки їх розвитку інституціональної структури. 2. Еволюційний перехід до неінформаційного суспільства, де головним стає людина. 3. Створення нової історичної науки - кліометрії.
10. Політична економія (кін. 20 - поч. 21 ст.)

У таблиці виділено 10 найважливіших економічних шкіл. Насправді їх були набагато більше, ми нічого не сказали про соціалістів-утопістів, австрійської, математичної і інших школах [21; с.64-71].

3. Сучасне визначення предмету політичної економії основні політологічні концепції сучасності

Сучасне розуміння західними економістами політичної економії нерозривно пов'язано з поняттям «економікс», що перекладається як «економіка». Предметом економікс є поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення потреб людей на основі забезпечення прибутку. П. Самуельсон, автор підручника «Економікс», стверджує, що економікс, або політекономія, вивчає дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів. Деякі економісти (наприклад, С. Фішер) не роблять акцент на виборі саме таких ресурсів, а предметом вивчення в економікс називають ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.

З кінця XIX ст. почався сучасний, або позитивістський період у розвитку політичної думки, коли розробляється низка політологічних концепцій, які є безпосереднім узагальненням практики і мають інструментальне значення. Значний вплив на їх формування мав філософсько-соціологічний напрям під назвою “позитивізм”. Він почав складатися ще в 30-х роках XIX ст., але набув великого авторитету на зламі XIX і XX ст. Його основні постулати в XIX ст. були сформульовані у працях О. Конта, Г. Спенсера, Дж. С. Мілля. Головне устремління позитивізму - відмова від абстрактних розмірковувань про суспільство й державу і створення “позитивної” соціальної теорії, котра повинна була стати такою ж доказовою і важливою для практики, як природничі теорії.

Під впливом позитивізму у сфері політичних досліджень формуються нові концепції влади і її відносин із суспільством, розробляється методологія емпіричного дослідження, а в першій чверті XX ст. складаються умови для становлення відмінної від традиційної, нової поведінкової (бігейвіористської) політології. Великого поширення набуває порівняльний аналіз політичних систем. Нові концепції і підходи засвідчують прагнення політології бути не просто описовою наукою, що характеризує історичні форми держав, режимів, норм права і таке інше, а наукою, яка має інструментальний характер і може довести свою суспільну необхідність розробленням конкретних рекомендацій.

Найвпливовішою постаттю у галузі політичної теорії на зламі століть був, безперечно, Макс Вебер (1864-1920). Його концепції про природу політичної влад, її характер, взаємовідносини владних структур із суспільством мають неперехідне значення. Сфера наукових інтересів цього визнаного класика соціології (загальної та політичної) надзвичайно широка. М. Вебер розробив концепцію ідеальних типів (взірців-схем), які дають можливість найбільш зручним способом упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, розробив концепцію трьох типів легітимного панування. Йому ж належить і перша спроба визначити типи політичного лідерства.

Головною ідеєю М. Вебера була ідея раціональності, що знайшла втілення у сучасному західному суспільстві з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональним правом і управлінням (раціональна бюрократія), раціональним грошовим обігом.

Раціоналізм політичного життя, за Вебером, полягає в утвердженні інститутів права, парламентаризму й сучасної адміністрації.

Особливої уваги М. Вебер надавав обґрунтуванню концепції раціональної бюрократії. Він описав раціональний тип функціонера, який, на його думку, мусить бути вільною людиною, займати посаду згідно з угодою і відповідно до кваліфікації, здійснювати владу за законом, чітко виконувати офіційні обов'язки, проявляти лояльність до влади, неодмінно мати гарантовану перспективу професійної кар'єри.

М. Веберу належить дуже поширена думка про всесильність бюрократії. Полемізуючи з марксистами, він говорив, що якщо соціалізм переможе, то майбутнє суспільство буде не диктатурою пролетаріату, а диктатурою чиновників, бюрократії. Відзначаючи неухильність процесу бюрократизації світу, М. Вебер вбачав у ньому як позитивні сторони (раціоналізм і технічна досконалість системи управління), так і негативні (схильність бюрократії виходити за межі своєї компетенції та її невміння вирішувати нестандартні управлінські завдання). Головним джерелом конфліктів у політичному житті він вважав суперництво і боротьбу за владу між політичними партіями і бюрократією.

До основоположників політології XX ст. належать і італійський соціолог Гаетано Моска (1858-1941) та його співвітчизник Вільфредо Парето (1848-1923), що стали творцями сучасної теорії еліт. Спробу поєднати елітарні погляди на характер влади з визнанням цінностей демократії пізніше зробив німецький політолог К. Мангейм.

У з'ясуванні механізмів здійснення влади важливу роль відіграють концепції посередників у політичному житті, що також виникли на початку XX ст. До них слід віднести соціологічні дослідження політичних партій (М. Острогорський, Р. Міхельс). Останній, зокрема, висунув ідею про неминучість олігархічного переродження усіх демократичних партій і систем. У сучасних умовах вивчення політичних партій (М. Дюверже, Дж. Лапаломбара, Р. Маккензі, Дж. Сарторі) становить важливий напрям політологічних досліджень. У межах партології багато уваги приділяється порівняльному аналізу політичних партій і партійних систем, виявленню їх специфіки і спільних рис у різних країнах, вивчаються тенденції одержавлення політичних партій у країнах “третього світу”, становлення багатопартійності в державах, що переходять від тоталітаризму до демократії, у тому числі й на території колишнього СРСР.

З початку XX ст. у США дуже популярними стають концепції плюралістично-групового підходу до політики. Класичною у цьому напрямі політологічних досліджень є книга А. Бентлі “Процес державного управління. Вивчення суспільних тисків” (1908). Основна думка праці така: люди борються за досягнення своїх цілей у групах, в основі створення яких лежить спільність інтересів. Індивід і група первинні стосовно політичних структур, держави. Ніяка окрема організація не може й не повинна представляти все суспільство і нав'язувати йому свою волю. Загальний, спільний інтерес формується на основі балансу часткових інтересів. Ідеї А. Бентлі були підхоплені дослідниками, праці яких становлять підґрунтя ліберально-плюралістичної теорії влади й політики. Сучасні теорії заінтересованих груп (Д. Трумен, М. Олсон), групових еліт і плюралістичної демократії (Р. Дал), груп тиску (В. Кей) розглядають політичний процес як взаємодію груп у процесі розподілу ресурсів у суспільстві.

З кінця 20-х - початку 30-х років під впливом економічної кризи Сполучені Штати пішли шляхом оновлення ліберально-демократичних принципів і розширення соціальної ролі держави. У цей період політологія перетворюється на поведінкову (бігейвіористську) науку, спрямовану на дослідження неформальних аспектів державного управління. Дослідники намагаються пояснити мотиви і чинники, що впливають на політичну поведінку людей, з'ясувати умови, необхідні для раціонального соціального планування і контролю. Формується соціально-психологічний напрям досліджень (Ч. Меріам, Г. Ласвелл). Увага дослідників перестала зосереджуватись тільки на законодавчих нормах, формальних інститутах влади та політичних ідеях і програмах, як це було в попередній період. Відтепер вона почала концентруватися на діях людей, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей. Бігейвіористи підкреслювали наукову цінність не теоретичних досліджень, а емпіричних фактів, визнаючи за необхідність застосування методів інших наук, у тому числі природознавчих і точних, до аналізу політичних явищ.

Попри всю корисність бігейвіоризму до кінця 60-х років очевидною стала обмеженість суто емпіричного аналізу політики, який призвів до звуження прогностичних можливостей політичної науки. Завдання раціонального управління суспільством потребували ширших узагальнень, і в політології відбулися зміни, що дістали назву „постбігейвіористської революції”. Політологи почали підкреслювати, що технічні прийоми дослідження важливі, але вони не повинні заважати бачити цілісну картину політичної реальності. Головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати ті чи інші факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх у ширшому контексті домінуючих цінностей і актуальних соціально-політичних завдань. Отже, говорили вони, необхідно поєднувати науково-пізнавальні й нормативно-ціннісні аспекти політичної науки і мати більшу відповідальність перед суспільством.

Паралельно з цими змінами в методології політичної науки відбулася переоцінка співвідношення науки та ідеології. Суспільствознавство повернулося до визнання позитивної ролі ідеологій, виникла концепція “реідеологізацгі”, що прийшла на зміну популярній раніше концепції “деідеологізаціі” (“кінця ідеології”). Якщо наприкінці 60-х років тон задавали ті представники суспільно-політичної думки, які були прихильниками розмежування фактів і цінностей, то в наступний період з'явилося багато праць, автори яких доводять необґрунтованість спроб трактувати політику як сферу, вільну від цінностей, і пишуть про необхідність аналізувати її у тісному зв'язку з ідеологією.

Отже, суть постбігейвіористської революції - у відродженні інтересу до філософсько-теоретичних аспектів політичної науки і в їх синтезі з емпіризмом.

У цей період сформувалась сучасна порівняльна політологія, у межах якої розвивається методологія порівняльного аналізу, опрацьовуються теорії політичних систем і політичної культури, розробляються концепції плюралістичного суспільства, тоталітаризму, розвитку і політичної модернізації. У працях учених цього напряму (Г. Алмонда, Д. Аптера, С. Верби, Д. Істона, Дж. Лапаломбари, Л. Пея, С. Ріггса) державно-політична система розглядається як механізм, який можна вдосконалювати, модифікувати відповідно до завдань, що стоять перед суспільством, а головна мета політичної науки вбачається у пошуках оптимальних методів регулювання цього механізму. У загально філософському плані вчені визначають політичну модернізацію як опанування людиною свого політичного середовища, а в конкретно-історичному - як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі наближення їх до ліберально-демократичних систем. Загалом мова йде про процеси, які сприяють зростанню ефективності урядових і бюрократичних структур, про подолання відставання і суспільний прогрес.

Концепція політичного плюралізму стала одним із найпопулярніших теоретичних узагальнень сучасної західної політології. Вона уособлює ліберально-демократичний підхід до аналізу політики. В її розробленні брали участь такі вчені, як Ч. Ліндблом, Р. Дал, М. Кларк, Р. Нісбет та ін. Концепція ґрунтується на реальних процесах соціально-економічної і політичної диференціації сучасного суспільства, що знаходить свій вияв у розмаїтості, плюралізмі політичних інтересів, їх вільне самовираження і відстоювання веде до появи суперечностей і конфліктів між конкуруючими групами, з одного боку, але водночас вимагає від них пошуку компромісів і співробітництва, оскільки жодна з груп не може розраховувати на успіх без підтримки, хоча б часткової, з боку інших груп інтересів. Тому чим більша диференціація суспільства, чим різноманітніші інтереси суспільних груп, тим більша їх взаємозалежність, тим більша стабільність суспільства. Наявність у плюралістичному суспільстві соціальних конфліктів, при ефективних механізмах їх розв'язання, не тільки не загрожує існуванню політичної системи, а й сприяє її динамізму, подальшому розвитку.

Для розуміння процесів функціонування плюралістичного суспільства важливе значення мають дослідження у галузі теорії конфліктів, їх структури, тенденцій розвитку та способів подолання у різних сферах соціального і політичного життя, що мають на меті гармонізацію загальносуспільних цілей та індивідуальних і групових інтересів. Розглядаючи плюралістичне суспільство як суспільство демократичне, дослідники водночас далекі від його ідеалізації. Вони бачать і аналізують вади сучасної демократії.

Концепція тоталітаризму в її класичній формі складається у 50-ті роки. Вона виникла на основі аналізу й узагальнення політичної практики фашистської Італії та гітлерівської Німеччини, а також СРСР. Пізніше предметом додаткового дослідження став досвід Китаю, інших східноєвропейських країн і деяких держав “третього світ”. Усі прихильники концепції тоталітаризму (Г. Арендт, 3. Бжезинський, К. Фрідріх та ін.) визначають дві головні особливості тоталітарного суспільства: по-перше, тоталітарні політичні режими відрізняються прагненням контролювати не лише дії, а навіть емоції і думки населення, їм властиве тотальне проникнення в усі пори суспільного і навіть приватного життя людей; по-друге, тоталітарні режими спроможні створювати для себе атмосферу масової підтримки, мобілізуючи суспільство (або його значну частину) в ім'я єдиної, ідеологічно обґрунтованої мети, що має загальносуспільне значення.

Після краху комуністичних режимів у СРСР і країнах Центральної та Східної Європи актуальним стало розроблення теорій трансформації режимів та переходу до демократії, якими займаються такі вчені, як Л. Даймонд, Г. О'Доннел, Дж. Лінц, М. Плеттнер, А. Пшеворський, А. Степан, С. Хантінгтон, Ф. Шміттер та ін. Вони аналізують досвід латиноамериканських, східноєвропейських та інших країн, що здійснювали чи здійснюють перетворення у напрямі демократії, виводять певні закономірності, висловлюють свої думки щодо сприятливих і несприятливих інститутів і форм поведінки лідерів та еліт під час переходу тощо.

У кожній розвиненій країні сьогодні існує певна система політичних дисциплін теоретичного, практичного та емпіричного характеру; сформувалися національні школи і напрями в політології. США як найбільш динамічне суспільство XX століття відзначається інтелектуальним лідерством у розвитку багатьох передових і пріоритетних наукових дисциплін, зокрема й політології. Але не менш важливими є дослідження політичних систем і політичних процесів національними політологічними школами європейських країн. політична економія

v Політологи Великобританії успішно розробляють теоретико-методологічні основи політичної науки.

v У Франції найпоширенішими напрямами політології є вивчення поведінки виборців, діяльності партій, а також традиційні дослідження у галузі конституційного права і державних інститутів.

v У Німеччині розвивається нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності, бігейвіористська емпірична соціологія та так звана “практико-критична наука” про соціально-політичну владу (франкфуртська школа).

У сучасній економічній літературі поширене розуміння предмету політичної економії як вивчення "рідкості", обмеженості ресурсів. Так, Дж. Робінсон пише, що політична економія -- це наука, яка досліджує поведінку людей як зв'язок між цілями і обмеженими засобами, що мають альтернативні шляхи застосування, а П. Самуельсон розглядає її як науку про шляхи використовування обмежених виробничих ресурсів, що допускають альтернативні способи застосування або досягнення поставлених цілей. І в російській економічній літературі з'являються визначення економічної теорії як наука про те, як використовувати обмежені ресурси у виробництві товарів і послуг, раціонально розподіляючи і обмінюючи їх, намагаючись задовольнити безмежні потреби людей з метою усестороннього розвитку здібностей і розширення можливостей людини [22].

Перелік визначень предмету економічної теорії !(політичної економії) можна було б продовжувати, але в цьому, думається, немає необхідності. Має сенс згодитися з П. Самуельсоном у тому, що всі визначення економічної теорії (політекономії) як науки розкривають її предмет з різних сторін, бо беруть різні аспекти життєдіяльності людини. Предмет цієї науки надзвичайно складний і багатоманітний, тому що складна і багатоманітна життєдіяльність людини, у тому числі і економічна, що не дозволяє дати йому коротке і в той же час всеосяжне визначення [21].

Висновок

Різна соціально-історична ситуація, різні наукові основи розвитку, різні політичні й національні традиції зумовлюють особливості національних шкіл і національних підходів у політичній науці.

Література

1. Ватаманюк З.Г., Панчишин С. Вступ до економічної теорії. - Львів: Новий Світ - 2000, 2004. - 352с.

2. Гош О.П. Політична економія капіталізму і після капіталістичного перехідного суспільства: Підручник для вузів. - К.: «Політична думка,1999.-339с.

3. Довженко М.В. Сучасна економічна теорія: навч. посбник. - К.: Академія, 2005. - 390с.

4. История экономических учений: теоретический курс. - М.: Мысль, 1992. - 443с.

5. Калинин Э., Чиркова Е. Концепция постклассической экономической рациональности //Вопросы экономики. - 1998. - №5. - С.68 - 79.

6. Кирей А.С. Особый взгляд на эволюцию экономики как науки //Економіка. Фінанси. Право. - 2004. - №2. - с.3-7.

7. Курс экономической теории: Учебник /Под общ. Ред. М.Н. Чепурина, Е.А. Киселевой. - Киров: АСА, 2004. - 832с.

8. Общая экономическая теория (политэкономия): Учебник /Под общ. Ред. В.И. Видяпина, Г.П. Журавлевой. - М.: ПРОМО-Медиа, 1995. - 608с.

9. Основи економічної теорії: Посібник /За ред.. С.В. Мочерного. - К.: Академія, - 1998. - 464с.

10. Павлишенко М. Политэкономия - ядро экономической теории //Экономика Украины. - 2002. - №7. - С.52-56.

11. Політична економія /За заг. ред. Г.А. Оганяна. - К.: МАУП, 2003. - 520с.

12. Рудакова И. Основные течения экономической теории: потенциал и научная критика //Вопросы экономики, 2006. - №9. - С.21-35.

13. Теоретическая экономика. Политэкономия /Под ред.. Г.П. Журавлевой, Н.Н. Мильчаковой. - М.: ЮНИТИ, 1997. - 485с.

14. Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія: Навч. посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 304 с.

15. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навчальний посібник. - К.: Знання-Прес, 2001. - 514с.

16. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е узд. Т.6. - с. 441

17. Железнов В. Я. Очерки политической экономии. - с. 10

18. Бухарин Н.И. Экономика переходного периода. М., 1920. - С. 41-42

19. Богданов А., Степанов И. Курс политической экономии. М., 1918. Т.1 - с. 4-5

20. Кропоткин П. А. Поля, фабрики и мастерские. М., 1918 - с.6

21. Экономическая теория. Микроэкономика - 1, 2: Учебник \ Под общ. ред. заслуженного деятеля науки РФ, проф., д-ра экон. наук. Г. П. Журавлевой. - М.: Издательско - торговая корпорация «Дашков и К», 2004. - с. 934

Размещено на Allbest.ru