Інститути ринкової економіки та їхній розвиток в Україні

Размещено на http://www. allbest. ru/

- 28 -

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Курсова робота

на тему “Інститути ринкової економіки та їхній розвиток в Україні”

Виконав: курсант групи ЕМ07-1

Левченко Євгенія

Перевірив: викладач Єдинак В. Ю.

Дніпропетровськ 2008

ПЛАН

Вступ

Розділ I. Інститути ринкової економіки як економічна категорія

1.1 Характеристика ринкової інфраструктури: склад і функції

1.2 Ринкова інфраструктура в контексті інституціоналізму

1.3 Класифікації ринкових інститутів

Розділ II. Розвиток інститутів ринкової економіки в Україні

2.1 Формування ринкових інститутів

2.2 Становище ринкової інфраструктури та її інститутів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Ринкова економіка -- це система прав і обов'язків. Без дійових правових механізмів, економічної відповідальності за прийняті рішення і зобов'язання вона не зможе функціонувати. Ринок -- одне з визначних досягнень людської цивілізації. Він пройшов випробування часом і довів велику життєву силу. Це підтверджено світовим досвідом і зафіксовано сучасною наукою. Маємо підстави стверджувати, що сучасна історія не знає жодного прикладу високорозвиненої, гнучкої економіки, яка могла б функціонувати без ринку.

Правильне та ефективне функціонування ринкової економіки обов'язково повинно відбуватися на засадах вільної економічної, господарської, підприємницької діяльності особистості, соціальної групи; ринкового ціноутворення (ціна на ринку формується в результаті торгу продавця і покупця, взаємодії попиту і пропозиції); договірних відносин; конкуренції; державного регулювання ринку та ринкових відносин (у якості інструментів регулювання ринку виступають державні програми, податкова система, фінансово-кредитна і банківська система); відкритості економіки (господарські організації і підприємці мають право здійснювати зовнішньоекономічні операції при виконанні певних умов та обмежень); забезпечення соціального захисту населення.

Проте необхідною і важливою умовою при переході до ринкових відносин є створення у нашій державі інститутів ринкової економіки - надійних, орієнтованих на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним Центральним банком і новими комерційними банками, податкову систему, створення системи соціального захисту.

Таким чином, основна мета даної курсової роботи полягає у вивченні особливостей функціонування ринкової інфраструктури та її невід'ємного складового елементу - ринкових інститутів - у країнах перехідної економіки, зокрема в Україні.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· розглянути механізм функціонування ринкової інфраструктури як підсистеми ринкової економічної системи і дослідити стан її розвитку в Україні;

· проаналізувати основні напрями розвитку ринкової економіки з позицій інституціоналізму;

· вивчити особливості організаційно-економічних аспектів діяльності інститутів ринкової економіки взагалі і, зокрема, в Україні;

· розглянути переваги та недоліки у динаміці розвитку інституційної складової ринкової інфраструктури в Україні.

Предметом курсової роботи є система економічних відносин щодо формування інститутів ринкової економіки як головного елемента ринкової інфраструктури.

У якості об'єкта курсового дослідження виступає ринкова інфраструктура та її інститути.

У процесі написання роботи використовувалися метод аналізу (дослідження інфраструктури ринку шляхом розподілу її на окремі складові частини та розгляд кожного її елемента окремо з вивченням їхніх особливостей і властивостей ) та індукції (дослідження об'єкта курсової роботи від особистих, окремих фактів до загальних висновків).

Розділ I. Інститути ринкової економіки як економічна категорія

1.1 Характеристика ринкової інфраструктури: склад і функції

Для перехідної економіки, у тому числі і для української, особливо актуальною є задача формування ринкових інститутів, бо нерозвиненість інституціональної структури -- одне із самостійних джерел проблем і протиріч перехідної економіки.

Інститути належать до найважливіших елементів ринкової інфраструктури. Тому, перш ніж аналізувати процес формування інститутів, потрібно чітко уявляти місце інститутів у ринковій інфраструктурі. Що ж таке інфраструктура?

Інфраструктура в будь-якій соціально-економічній системі -- це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів цієї системи. Крім забезпечуючої функції, інфраструктура одночасно виконує регулюючу функцію, певним чином впорядковуючи взаємодію елементів самої системи.

Ринкова інфраструктура може бути правильно визначена на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економіці -- це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв'язків між господарюючими суб'єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни. Об'єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо [1, с. 233]. Характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити із того, що на розвиток економіки впливають не тільки об'єктивні, але і суб'єктивні фактори, причому роль останніх в сучасних умовах зростає. Отже, до складу інфраструктури потрібно включати не тільки матеріальні елементи.

Ринкова економіка - це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної, так і з якісної точок зору.

Інституційна складова утворює найбільш важливий елемент ринкової інфраструктури, що виражає її сутність найбільш відчутно і виступає класичною формою її прояву. Однак при всій його винятковій важливості інфраструктура ринку не зводиться до нього. Справа в тому, що інституційний елемент в більшій мірі підпадає під пасивну функцію ринку, виступаючи його матеріальним носієм. У той же час потрібне щось, що реалізовувало б його активну функцію. Як це «щось» виступає інформація про процеси, що здійснюються в надрах ринкової інфраструктури, своєрідні сигнали її зворотного зв'язку з усією економічною системою. Ось чому другим елементом сучасної ринкової інфраструктури є інформаційні мережі і потоки, а також інститути, що їх забезпечують (включаючи засоби масової інформації, мережі Internet, інформаційний і рекламний бізнес), завдяки яким вона може існувати як єдине ціле, не тільки направляючи функціонування ринкової економіки, але і сприяючи оптимізації руху товарно-грошових потоків. Поза інформаційною складовою ринок не може існувати, оскільки у міру розвитку економіки виробництво і поширення інформації поступово заміняє традиційне виробництво матеріальних благ. Саме єдність інституційної та інформаційної складових утворює внутрішній зміст ринкової інфраструктури [2, с. 55].

Інформаційна складова виконує важливу роль -- вона забезпечує зв'язок ринку із зовнішнім середовищем, яким для неї виступає вся інша частина економічної системи. Але інформація йде не тільки з ринку ззовні, а й повертається зворотно в його інститути. Здійснюється безперервний обмін інформацією між підсистемами, який не може бути нейтральним процесом, а є безперервним їх взаємним пристосуванням. Тут виникає необхідність періодичного закріплення сигналів прямого і зворотного зв'язку -- як для надання стійкості роботі систем, так і для фіксації досягнутого оптимуму. Формою реалізації такого закріплення служить нормоутворення, регламентація діяльності самих інститутів. Через інформацію та її безперервну циркуляцію здійснюється контроль за мірою інституційності самого інституту, і це стає можливим тільки через посередництво нормоутворення. Придатність або непридатність самого інституту, рівно як і міра його відповідності потребам економіки, не може бути визначена інакше, як через регламентацію його діяльності і контроль (передусім, з боку держави). З цієї об'єктивної необхідності виростає третій елемент сучасної ринкової інфраструктури -- законодавство, яке регулює функціонування ринкової економіки і регламентує як діяльність інститутів, так і поведінку господарюючих суб'єктів взагалі, і яке, по суті, задає «правила гри» в ринковому середовищі. Сьогодні ні у кого вже не викликає сумніву, що якість розробки нормативної бази підприємництва надає безпосередній (на жаль, часто негативний) вплив на ефективність функціонування української економіки.

Таким чином, внутрішній зміст інфраструктури ринку доповнюється її зовнішнім змістом -- нормоутворенням. Але на цьому не можна зупинятися, характеризуючи склад її елементів. Як можна помітити, всі три її попередніх елемента носять неживий характер, позбавлені людського виміру. І якщо на цьому її характеристику завершити, то проблему створення сучасної ринкової інфраструктури можна було б вирішити досить просто: треба було б лише пересадити на наш ґрунт інститути, інформаційні мережі і законодавчі норми, які добре зарекомендували себе в розвинених країнах. До речі, приблизно так й досі чинять суб'єкти, що формують економічну політику в Україні протягом всіх років її державної самостійності. А результати принципово інші, ніж у свій час були при впровадженні відповідних елементів у розвинених країнах. Чому?

Однією з причин цього є ігнорування наявності четвертого цілком реального елемента ринкової інфраструктури -- ринкового мислення і поведінки населення, його готовності додержуватись правил і закономірностей функціонування ринку. Це той самий суб'єктивний елемент, ігнорування якого призводить до небажаних наслідків для ринкових перетворень у перехідних економічних системах, до яких належить і економічна система України. Включення його до складу інфраструктури завершує характеристику її зовнішнього змісту, перетворює її в цілісний організм, в об'єкт ефективного управління.

Як підсистема ринкової економіки ринкова інфраструктура виконує відповідно покладені на неї функції, кожна з яких характеризується певними рисами або властивостями [1, с. 234].

Забезпечуюча функція, по своїй суті, є функція внутрішня, що характеризує суть і безпосереднє призначення інфраструктури. Вона носить пасивний характер. Ринкова інфраструктура як підсистема усієї економіки надає останній умови і можливості для виконання своїх функцій (передусім таких, як оптимальна акумуляція ресурсів і створення з них продуктів господарської діяльності), безпосередньо не беручи участі у створенні продукту. Цю функцію можна класифікувати також, як пряму, оскільки формування адекватної інфраструктури -- одна з безпосередніх і обов'язкових умов існування і розвитку економічної системи.

Регулююча функція виростає із забезпечуючої, є її продовженням, але її властивості інші, прямо протилежні. Передусім, вона носить зовнішній характер. Незважаючи на те, що інфраструктура є підсистемою економічної системи, вона існує як би над процесом взаємодії господарюючих суб'єктів, як деяка даність: без неї вони, з одного боку, не можуть взаємодіяти, але, з іншого боку, при певних обставинах вона здатна впливати вельми істотним чином на весь процес відтворення. В цій своїй якості дана функція є активною, що особливо помітно в перехідних економічних системах. Нарешті, за своєю природою вона є функцією зворотної дії, сигналізуючи економіці про ті або інші проблеми у сфері безпосереднього створення продукту.

Обидві функції нерозривно пов'язані і не можуть реалізуватися одна без одної. Результатом їх взаємодії є цілком певний синтетичний ефект, який можна визначити як оптимізацію руху товарно-грошових потоків. У процесі забезпечення і регулювання цього руху інфраструктура сприяє досягненню відповідності між суспільними потребами в товарах і послугах і здатністю процесу виробництва задовольняти їх в необхідних масштабах.

Тим самим забезпечується сполученість у реалізації обох функцій, досягається пропорційність у розподілі ресурсів, що, в свою чергу, веде до мінімізації витрат, пов'язаних із розподілом ресурсів і продуктів. Саме тому інфраструктура своїми функціями забезпечує ефективність економіки, причому в тій мірі і через ті механізми, які властиві тільки їй. Цю частину ефективності можна назвати прихованою ефективністю в тому сенсі, що традиційні методи зіставлення витрат і результату (наприклад, негативні наслідки поганих доріг для збору врожаю або недостатня розвиненість банківської системи як чинник, що гальмує швидкість розрахунків тощо) прямо і безпосередньо до неї незастосовні.

Описані вище функції розкривають те, що повинна робити ринкова інфраструктура, але не визначають її природу. З точки зору свого походження, або природи, ринкова інфраструктура є не що інше, як інституціоналізована трансакція [3, с. 36]. Такий підхід виходить з товарно-грошової природи ринкової економіки, яка являє собою потоки товарів, ресурсів і грошових коштів, що безперервно рухаються через посередництво операцій (трансакцій), що також безперервно здійснюються. В свою чергу, трансакції укладаються і виконуються через посередництво цілої системи інститутів, які вплетені в тканину економічної системи і утворюють її інфраструктуру. Розвиненій ринковій економіці властива і відповідна мережа інститутів. Звичайно, в принципі трансакції можуть здійснюватися і без використання інститутів (це можливе, зокрема, тільки на початкових етапах переходу до ринку, коли відповідний інститут ще не сформувався). Але рано або пізно трансакції, що безперервно повторюються, неминуче породжують і відповідні інститути. Тому ринкова інфраструктура і виступає інституціоналізованою формою трансакцій.

1.2 Ринкова інфраструктура в контексті інституціоналізму

Економічна теорія ринкової інфраструктури вирішальною мірою формується під впливом інституціоналізму, хоча й не зводиться до нього [4, с. 21]. Погляд на ринкову інфраструктуру через призму нового інституціоналізму зумовлюється, передовсім, потребою створення й розвитку інститутів ринку в країнах із перехідною економікою. Саме нова інституціональна економічна теорія, разом з теорією прав власності найбільшою мірою відповідає зазначеним завданням. Але, звичайно, слід мати на увазі теоретичні надбання й інших економічних течій - посткейнсіанства та неокласики. Необхідно не стільки розвивати новий інституціоналізм, скільки синтезувати певні елементи новоінституціоналістського, посткейнсіанського та неокласичного аналізу.

На думку відомих учених, які спираються на узагальнення більше ніж десятирічного досвіду реформ, найперспективнішим напрямом аналізу ринкової інфраструктури виступає інституціоналізм.

Разом із тим існує й протилежна позиція щодо використання інституціоналізму для аналізу процесів трансформації економічних систем. Вважається, що існує обмеженість інституціонального підходу в конструюванні інституціональних структур економічних систем через те, що він не враховує специфічних особливостей національних соціально-економічних систем [5, с. 252]. Тобто при вирішенні проблем трансформації конкретної національної економічної системи не можна обмежитися тільки цим підходом.

Проте прикладне застосування інституціональних концепцій як теоретичного базису до трансформування конкретних видів економічної діяльності майже не зустрічається. Особливо це стосується аграрного сектора національної економіки та процесу його реформування. Подальшого розвитку потребують теоретичні основи трансформування національної економіки та окремих секторів у контексті теорії інституціоналізму як однієї з можливих концепцій, у рамках якої поєднуються економічні, соціологічні та психологічні підходи.

Основні дослідницькі зусилля інституційної теорії спрямовані не на вивчення поведінки окремих індивідів зі стабільними раціональними очікуваннями, а на постійно еволюціонуючі інститути, в рамках яких відбувається розвиток індивідів. Причому, еволюціонуючі інститути є неоднорідними за своїми характеристиками і, відповідно, дослідники внаслідок такої неоднорідності стикаються з проблемою вибору адекватних методів аналізу еволюційних змін. Методологічно інституційна теорія ґрунтується на дослідженні інститутів у процесі їх еволюційного розвитку з відносно унормованими обмеженнями в стосунках між секторами і учасниками ринку. Має місце посилена увага до взаємозв'язків між елементами будь-якої системи для формування індивідуальних особливостей як самих елементів, так і системи в цілому. Об'єктом вивчення інституційної теорії є соціально-економічна основа господарської діяльності, а предметом виступає "аналіз взаємодії інститутів і структур". Інституціоналізм розглядає економічні і неекономічні сторони суспільного розвитку як нерозривні і взаємодоповнюючі. Базовим поняттям інституційної теорії є термін "інститут", який має численні тлумачення і визначення змістовної сутності, про що буде наголошено далі.

Дослідники розмежовують періоди "старого" і "нового" інституціоналізму, які хронологічно дистанціонувались у 60-80-ті роки минулого століття. Представники першого з них (Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, У. Гамільтон, Т. Парсонс, Дж. Ходсон) розглядали інститути як соціально-психологічні важелі впливу на поведінку економічних агентів. При цьому заперечувалося стабільне функціонування економіки. Соціокультурний вплив на економічний і технологічний розвиток визначався як основний рушійний чинник. Поступово зосередження на емпіричних аспектах досліджень, на шкоду фундаментальним, потребувало відповідної корекції, що й відбувалось у післявоєнний період. "Новий" інституціоналізм, базуючись на ідеях Дж. Гелбрейта (ринкові зміни під ініціативним тиском великих корпорацій), Й. Шумпетера, Ф. Хайєка (еволюційна поведінка фірм), Д. Норта, М. Олсона. Р. Нельсона, О. Вільямсона, Р. Коуза, Д. Б'юкенена й інших західних вчених, розвиває нові горизонти досліджень. Серед них вирізняються такі: оптимізація трансакційних витрат, індикативна лібералізація форм економічного волевиявлення, пошук дієвих засобів захисту прав власності. Основна відмінність між "старими" і "новими" інституціоналістами, на думку В. Єременка, полягає у поглядах на призначення інститутів - відповідно у заохоченні чи обмеженні людської діяльності [6, с. 43].

В оновленому розумінні поняття "інститути" трактується не стільки з міжособистісної психологічної точки зору, а, за Д. Нортом, ". . . являють собою структуру, яку люди накладають на свої взаємовідносини, визначаючи таким чином стимули . . . , що окреслюють межі вибору, а останні, в свою чергу, задають рамки функціонування економіки і суспільства протягом того чи іншого періоду часу" [7, с. 6]. Д. Норт апелює до інститутів як до "правил гри в суспільстві", які визначаються набором формальних і неформальних рестрикційних норм, що формують економічну поведінку індивідів і організацій на ринку.

Д. Норт розмежовує поняття "інститути" і "організації"", метафорично зауважуючи, що ". . . слід чітко відрізняти правила від гравців" [8, с. 13]. Організації, за Д. Нортом, охоплюють політичні, економічні, суспільні та освітні органи, які складаються з групи індивідів, що прагнуть досягти певних цілей. Функціонування організацій беззастережно визначається інституційною основою, і саме інституційні рамки визначають умови виникнення і розвитку організацій.

Інститути використовуються в економічній діяльності як превентивні обмеження, і таким чином зменшують невизначеність "шляхом встановлення постійної (але не обов'язково ефективної) структури людської взаємодії" [9, с. 14]. Інституційні зміни відповідно змінюють доступні варіанти суспільного, у тому числі й економічного вибору.

У твердженнях Д. Норта “Інститути - це правила гри в суспільстві або, точніше, вигадані людьми обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне русло і, як наслідок, структурують стимули в процесі людського обміну - політичного, соціального чи економічного”. Саме зміни в правилах гри відрізняють одну економічну систему від іншої. Інститути зменшують невизначеність у поведінці людей і фірм, певним чином регламентуючи їх діяльність; вони визначають можливі варіанти поведінки будь-яких економічних суб'єктів у процесі їх взаємодії, обмежуючи їх офіційно встановленими нормативними актами й неписаними правилами. Інститути „складаються з офіційних писаних правил, а також, звичайно, неписаних кодексів поведінки, що лежать в основі офіційних правил і доповнюють їх”.

Представники французького інституціоналізму (значною мірою його уособлюють імена спочатку Ф. Сіміана, Л. Брокара, а потім їх наступників - Л. Тевено, Л. Болтянські, О. Фаворо, Ф. Емар-Дюверне), на відміну від американських колег, більш широко трактують значення терміну "інститути". Так, наприклад, О. Фаворо зазначає, що "термін "інститут" можна використовувати для визначення тих організацій, де колективне існування не передбачає досягнення об'єктивно вимірюваного результату" [9, с. 91]. У відомому фінансово-економічному словнику французьких авторів І. Бернара і Ж. -К. Коллі наводиться змістовно двоєдине пояснення сутності інститутів, які складаються ". . . з сукупності писаних чи неписаних законодавчих норм та вимог, які виконують господарюючі суб'єкти . . . , і з сукупності органів, установ, соціологічних або адміністративних груп, які сприяють формуванню відповідного середовища" [10, с. 91]. Індуктивний метод інституціона- лізму, що об'єднує досліджені конкретні дані, враховує одночасно ". і еволюцію інститутів, і вплив економічного життя на ці інститути".

Російсько-українські дослідники нашого часу наголошують, що інститути в широкому розумінні - це писані та неписані норми й правила, що є умовами та передумовами процесу прийняття рішень. Вони створюють певне середовище, яке прямо чи опосередковано впливає на поведінку економічних агентів.

При цьому інститути не примушують суб'єкти діяти певним чином, але роблять іншу поведінку невигідною. З цієї точки зору інститути виконують функцію механізму регулювання.

Однак ця функція ширше економічного механізму, бо включає не тільки економічні, а й соціологічні, психологічні, ментальні, етичні, культурні, історичні та інші аспекти, що свідчить про розширення предмета економічної теорії [11, с. 18].

У будь-якому разі інституціональний розвиток слід розглядати як тривалий процес взаємодії формальних і неформальних норм: початковий імпульс від впровадження нового формального інституту викликає різкі зміни неформальних норм, а зміни неформальних норм, у свою чергу, позначаються на структурі формального інституту. Визначальну роль в процесі трансформації інститутів виконує держава.

Вона має виступити не тільки як законодавець, але й як гарант дотримання законів [12, с. 142].

Як методологічну основу для розробки проблем формування інституціональної ринкової інфраструктури трансформаційної економіки доцільно використовувати методи як неоінституціоналізму, так і нової інституціональної економіки.

Як невід'ємна складова сучасної ринкової системи, інфраструктура визначає результативність функціонування всіх інститутів ринку. Наявність розвиненої ринкової інфраструктури надає більш цивілізованого характеру економічним відносинам трансформаційного суспільства.

1.3 Класифікації ринкових інститутів

Ринкові трансформації зумовили посилену увагу до формування інститутів у транзитивних економіках, що визначає актуальність дослідження цього процесу на принципах структурно-функціонального аналізу. Розгляд цього питання важливий, зокрема, з точки зору первинності інститутів, закладання яких є основою наступного становлення інститутів похідних. Це зумовлює постановку питання про національну архітектоніку [13, с. 95]. До того ж в економічній літературі зустрічаються різноманітні підходи до класифікації інститутів.

З погляду об'єктивістської парадигми і системного підходу, при якому дослідження спрямовані на виявлення інституційної структури, що визначає характер і спрямованість взаємодії соціальних груп, або акторів, виявлення стабільної складової інститутів, вони поділяються на базові (глибинні, історично стійкі соціальні відносини, що постійно відтворюються) та комплементарні (що носять допоміжний характер, забезпечуючи стійкість інституційного середовища в тій або іншій сфері суспільства). При цьому інституціональні форми додаткових інститутів гнучкі та функціонують без просторово-часових обмежень, однак у рамках базових інститутів.

Щодо того, які саме інститути належать до базисних (ядра економічної системи), то в середовищі вчених немає одностайності. Так, В. Савчук та В. Якубенко окреслюють коло базисних економічних інститутів категоріями власності, влади, управління, праці [14, с. 49], що досить широко та за суттю знаходиться за межами концепцій інституціоналізму. У вузькому трактуванні А. Ткач до базисних відносить інститути власності й трансакційних витрат [15, с. 72], проте трансакційні витрати варто розглядати скоріше як наслідок відсутності чи недостатньої дієвості відповідних інститутів (покликаних зменшувати трансакційні витрати), ніж як окремий інститут.

А. Гриценко теж пропонує введення у систему базових інститутів інституційної динаміки формування правил, норм, процедур інституційних змін, готовності до них суб'єктів, тобто правил зміни правил [13, с. 96]. Цю тезу варто вважати розвитком теорії інституціональних змін Д. Норта.

До похідних інститутів, які сформувалися або повинні були сформуватися на основі базисних ринкових інститутів, варто віднести інститути підприємництва, конкуренції, ціноутворення, фінансово-кредитні та ін. водночас мова йде переважно про формальні інститути, однак у транзитивних економіках ситуація ускладнюється наявністю неформальних інститутів, які, здебільшого, є наслідком впливу попередньої суспільної формації. Уповільнена трансформація неформальних інститутів гальмує розвиток повноцінного механізму ринкових відносин. Даються взнаки застарілі форми колективної свідомості, що зумовлюють важкість формування нових ринкових поглядів у свідомості суб'єктів різних рівнів економічної системи.

З іншої точки зору, до базисних інститутів ринкової економіки належать інститути власності та контрактації (інститут угод). Також визначальним є вплив держави як одного з базисних інститутів у сучасній ринковій економіці [16, с. 30].

За критерієм функціональної широти інститути ринкової економіки можна поділити на дві групи -- інститути загального призначення і спеціальні інститути [17, с. 84]. Діяльність інститутів загального призначення звичайно не зводиться до виконання тієї або іншої функції тільки в складі ринкової інфраструктури, а передбачає також участь в реалізації задач і цілей інших підсистем, особливо якщо врахувати, що багато які з цих підсистем належать державі і використовуються далеко не тільки бізнесом у комерційних цілях. Відповідні інститути орієнтовані на переважне «прокачування» або товарних, або грошових потоків.

Товарні потоки і потоки послуг циркулюють як між виробниками, так і між виробниками і споживачами. До числа основних загальних інститутів ринкової економіки належать: дороги (автомобільні і залізні), порти (річкові, морські), аеродроми, вантажний і пасажирський транспорт (залізничний, морський, річковий, автомобільний, повітряний, трубопровідний, метрополітен), в тому числі в містах, склади (у тому числі митні), підприємства зв'язку, житлово-комунальне господарство. З відомою часткою умовності до загальних інститутів можна віднести підприємства, що випускають засоби сполучення і обладнання для складів, портів і т. ін. Характер цієї частини інститутів робить можливим не тільки їх військове використання державою у разі необхідності (звідси -- зацікавленість держави в їх розвитку), але і, в умовах конверсії ВПК, їх приватизацію або комерційне використання державою.

Спеціальні інститути представлені як приватними структурами, провідну роль серед яких грають товарні біржі і торговельна мережа (що включає підприємства оптової і роздрібної торгівлі), так і державою в особі митних органів та інших регулюючих і контролюючих інстанцій.

Грошові потоки проходять через відповідні фінансово-кредитні інститути, які внаслідок самої природи грошових потоків існують тільки в ринковій економіці. Грошова форма капіталу є найбільш універсальною і знеособленою, яка пронизує і об'єднує всі сторони і сфери життя сучасного суспільства. При характеристиці інститутів грошового ринку більш доцільно провести відмінність між приватними j державними інститутами, тобто розмежувати їх за критерієм форми власності, а не функціональної широти (тобто розподілу на загальні і спеціальні, як у випадку з інститутами товарного ринку).

З приватних інститутів ключову роль у фінансово-кредитній системі відіграють банки як універсальні інститути грошового ринку. Розвиненим елементом сучасної ринкової інфраструктури є небанківські фінансово-кредитні інститути, що носять в більшій мірі не універсальний, а спеціалізований характер. Серед них виділяються страхові компанії та пенсійні фонди, існування яких сприяє оптимізації розвитку ринкової економіки завдяки зменшенню ризику підприємницької діяльності.

У підсистемі фондового ринку виділяються фондові біржі і фінансові посередники -- торговці цінними паперами, інвестиційні фонди і компанії, трастові компанії, позабіржові торгово-інформаційні мережі, реєстратори, депозитарії, зберігачі та ін. Держава в цій частині ринкової інфраструктури представлена передусім центральним банком і податковими службами.

Кажучи про інституційну складову ринкової інфраструктури, потрібно також відзначити особливу роль такого елемента інфраструктурного забезпечення ринку ресурсів, як інститути ринку праці [18, с. 53]. Їх розвиток безпосередньо пов'язаний із однією з ключових макроекономічних проблем -- забезпеченням повної зайнятості. Слід, однак, підкреслити, що механізм функціонування цього сектора ринкової інфраструктури не можна зводити до діяльності державних служб працевлаштування і перепідготовки кадрів, оскільки соціальна політика сучасної держави не вичерпується боротьбою з безробіттям, а орієнтована на створення усього комплексу умов для розвитку людини, включаючи системи охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, культури -- як приватні, так і державні. Тут можна говорити, з одного боку, про службу перепідготовки кадрів як про елемент ринкової інфраструктури, який, з іншого боку, одночасно входить до складу соціальної інфраструктури, відносно самостійної і орієнтованої не тільки на потреби суто ринкового, приватного сектора економіки, але і на так званий суспільний сектор.

Розділ II. Розвиток інститутів ринкової економіки в Україні

2.1 Формування ринкових інститутів

Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринкових інститутів, які існують лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Значним було втручання держави в економіку.

Після 1917р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інститутів.

Однією з головних причин, що призвела до побудови такого суспільства, була панівна доктрина “безринкового соціалізму”. Ця теорія сприяла проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не займає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

В Україні відсутній визначальний ринковий інститут - економічна самостійність господарюючих суб'єктів [18, с. 56]. Саме він гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належать державі, управляються її органами, що сприяє високому ступеню монополізму. Промислові підприємства, великі за обсягом виробництва - вузькоспеціалізовані. Останнє з суто технологічних причин не дає можливості швидко розукрупнити їх, а отже, і приватизувати. За цих умов формальна заміна державного власника на приватного не тільки нічого не змінить, а й сприятиме подальшому зменшенню обсягів виробництва продукції, зниженню її якості, усуненню тих початкових елементів конкуренції, які вже мали місце за державної власності. До того ж відбувається швидкий занепад і руйнування гігантських підприємств, які є домінуючими у нашій економіці.

Відтворення інститутів багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми -- колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.

Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства та інших форм господарювання все значнішу роль починає відігравати недержавний сектор економіки.

Невіддільним інститутом ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці [19, с. 342]. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише при наявності відповідних інших ринкових умов: монополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що немає в розвиненому вигляді.

Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її кількості в умовах монополії?

Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для нашої економіки, де поки що не створені відповідні ринкові інститути.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть функціонувати через відсутність ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки (немає досвіду роботи і кадрів) [17, с. 86-87].

Створення ринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими відхиленнями. Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у США або в будь-якій іншій країні. І це зрозуміло: не так просто за короткий час перейти після стількох років життя в умовах командно-розподільчої економіки до системи координат, де діють закони ринку, немає такого втручання в економіку з боку держави.

Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, його треба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку.

Отже, становлення інституціональної економічної системи ринкового типу в економці України перебуває лише на початковому етапі. Напрацювання теоретико-методологічних основ подальших трансформаційних процесів, зокрема на основі концепцій інституціоналізму, повинно зменшити кількість можливих пасток на цьому шляху та сприяти прискореному входженню національної економіки нашої держави у світове співтовариство, де вона зможе впевнено демонструвати свою конкурентоспроможність.

2.2 Становище ринкової інфраструктури та її інститутів

Розглядаючи зміст ринкової інфраструктури, ми виділяємо чотири взаємопов'язані складові: інституційну, інформаційну, нормоутворюючу і ментальну, які в своїй сукупності характеризують як її внутрішній зміст, так і її зовнішній вираз. Внаслідок взаємозв'язку її функцій її становлення і розвиток здійснюються одночасно з формуванням самої ринкової економіки і носять природноісторичний характер. Але це справедливе тільки для випадку класичного типу становлення ринкової економіки. В Україні ж зараз ми маємо інверсійний тип, який зумовлений тим, що в минулому розвиток ринкових відносин в Україні двічі штучно переривався (в роки «військового комунізму» і в період існування командно-адміністративної системи з кінця 20-х до кінця 80-х pp. ), внаслідок чого суспільство, знаходячись на індустріальній стадії розвитку, природною формою якої є ринкові відносини, тільки починає створювати адекватні собі умови.

Відповідно існуюча у нас тепер інфраструктура є не цілком ринковою, перехідною, незрілою, причому як загалом (з точки зору повноти і ефективності виконання своїх основних функцій), так і в кожній зі своїх складових. У результаті як в її становленні загалом, так і в розвитку її складових елементів, в Україні мають місце особливості, що відрізняють цей процес від того, що мало місце в свій час в інших країнах при природному ході подій, незважаючи на зовнішню схожість деяких тенденцій [18, с. 54]. Урахування цих особливостей дає можливість виявити основні чинники становлення і розвитку ринкової інфраструктури і визначити наступні головні напрями розвитку кожної з її складових.

· реструктуризація державної власності, роздержавлення, подолання державного монополізму і створення конкурентного середовища, що сприяє формуванню оптимальної мережі інфраструктурних інститутів; саме приватизація поклала початок широкому розвитку багатьох суто ринкових інститутів;

· приведення нормативної бази у відповідність до розвитку інституційної складової ринкової інфраструктури;

· зростаюча міра включення української економіки і суспільства загалом у світові інформаційні системи з одночасним вживанням відповідних заходів щодо безпеки і врахування національних інтересів;

· підвищення ролі ментальної складової в ефективному функціонуванні і розвитку ринкової інфраструктури.

Кажучи про динаміку розвитку інституційної складової ринкової інфраструктури в Україні, можна виділити такі процеси, що явно визначилися.

По-перше, ряд інститутів в Україні формується вперше, в минулому вони ніколи не існували. Це відноситься, насамперед, до таких інститутів фондового ринку, як фінансові посередники. Якщо в розвинених країнах вони із самого початку орієнтувалися на обслуговування потреб приватного сектора в процесі природного становлення і розвитку фондового ринку, то особливість України, як було відмічено вище, полягає в їх орієнтації на обслуговування процесу приватизації. Тому труднощі, проблеми і протиріччя приватизації ведуть і до затримки завершення етапу екстенсивного зростання цих структур, заважають їм в повній мірі розпочати виконання своїх природних функцій -- залучення вільних грошових коштів та їх інвестування в економіку.

По-друге, ряд інститутів, що формуються зараз, відроджується, оскільки в період існування ринкових відносин в минулому вони певною мірою розвивалися. Це стосується, зокрема, біржових структур. Загальне число бірж в Україні на початку 2001 р. перевищило 300, причому абсолютно домінують товарні біржі, і їх кількість явно перевищує розумні потреби. В Україні в роки непу нараховувалося всього 15 товарних бірж, які цілком справлялися зі своїми завданнями. Тому існуючі в цей час утворення під назвою «товарна біржа» в переважній своїй більшості такими не є (знов-таки за сучасними критеріями, що застосовуються до індустріальної економіки).

Не цілком визначеною є і ситуація з фондовими біржами. Справа в тому, що до цього часу не вирішено остаточно проблему вибору Україною моделі організації біржового фондового ринку (моноцентричної або поліцентричної). Фондовий ринок ще не сформувався навіть як первинний, і тому фондові біржі об'єктивно ще не можуть в повній мірі служити барометром стану економіки [20, с. 35]. В той же час показовим є той факт, що перша фондова біржа -- УФБ -- розпочала свою роботу ще в 1992 p. , коли ніякого фондового ринку ще не було. В цьому полягає одна з особливостей інверсійної економіки -- створення ряду інститутів часто йде не «від життя», а насаджується зверху.

По-третє, ті інститути, які існували в рамках адміністративно-командної системи, зазнають серйозних змін, пристосовуючись до виконання функцій, властивих інфраструктурі ринкового типу. Це стосується, насамперед, банків. Процеси, що відбуваються в банківській системі, носять подвійний характер. З одного боку, багаторічний досвід обслуговування потреб планового господарства забезпечив їй досить високий рівень технічного оснащення і кваліфікації кадрів, розвитку банківських технологій, розгалужену мережу банківських установ по території країни, належну міру керованості з боку держави, тобто явні позитивні риси, наявність яких робить її в принципі придатною для забезпечення потреб ринкової економіки (і передусім для створення дворівневої банківської системи класичного типу «державний центральний банк -- система приватних комерційних банків», покликаної замінити традиційний державний монополізм у банківській сфері).

У той же час відзначені переваги часто перетворюються в недоліки, бо їх носіями є колишні державні структури, вимушені в нових умовах створювати конкурентне середовище, що підриває їх монополізм, і тому вони не завжди послідовні в своїх діях щодо створення сучасної моделі банківської системи.

Те ж саме можна сказати і про страхові компанії. В період бурхливого зростання страхового бізнесу в 1993-1994 pp. кількість страхових компаній в Україні перевалила за 700, поменшавши до 2000 року до 270, в той час як Німеччина, наприклад, обходиться кількістю, що не перевищує 100. Якщо звернутися до якісної сторони, тобто до аналізу змісту їх діяльності, то виявляється, що значна частина створених структур або «простоює», або займається невластивою їм справою. Так, ті ж страхові компанії в свій час активно займалися так званим змішаним страхуванням життя, а по суті -- завуальованою формою банківської діяльності (природно, без відповідного дозволу Нацбанку України), що призвело до відомих сумних наслідків. Ще більш красномовним є скандальний досвід роботи довірчих товариств, реальна діяльність яких на першому етапі їх розвитку до ринку трастових послуг, в його сучасному розумінні, мала вельми віддалене відношення [20, с. 37].

Загалом можна зробити висновок, що найменш розвиненими в кількісному і якісному відношенні, з точки зору відповідності вимогам ринкової економіки, є саме інститути грошового і фінансового ринку. Це й недивно, оскільки в командній економіці з її безпосереднім розподілом ресурсів і продукції з центру потреби в організації грошових потоків не було. Сказане, звичайно, не означає, що проблеми розвитку інфраструктури товарних ринків стоять менш гостро. Просто вони носять інший характер і пов'язані швидше з необхідністю її структурної перебудови і пошуком необхідних для цього інвестицій, ніж зі створенням нових інститутів і докорінною зміною характеру діяльності існуючих, як це має місце в інфраструктурі фінансових ринків.

Така ж ситуація і з іншими складовими. Так, інформаційна складова характеризується надто низьким рівнем використання обчислювальної техніки і персональних комп'ютерів. Специфікою України є також форсування українізації діловодства -- як в державному, так і в приватному секторі, що підвищує вартість здійснення трансакцій і супроводжується низкою небажаних побічних ефектів. У той же час, кажучи про відставання України в справі розвитку цього компонента ринкової інфраструктури, заради справедливості потрібно відзначити певні позитивні моменти такого стану. Справа в тому, що прогрес інформатизації супроводжується значним розвитком комп'ютерного піратства, крадіжками і розповсюдженням вірусів в комп'ютерних мережах. Негативні наслідки цих процесів у повній мірі відчули на собі саме розвинені країни. Сказане, звичайно, не виправдовує нашого відставання, однак дозволяє витягнути вигоду з нього -- належно підготуватися до такого роду прикрощів.

Що стосується нормоутворення, то законодавче забезпечення переходу до ринку в Україні характеризується надто низькою ефективністю, нестійкістю і частим переглядом «правил гри».

Стан ментальної складової також поки не вселяє оптимізму, бо рівень економічного мислення і сприйняття ринкових механізмів більшістю населення України вельми далекий від того, який потрібно для включення соціальної енергії маси і прямування її в русло напруженого пошуку найкращого додатку своїх здібностей. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.

Висновок

Перехідний характер української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринкової інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки країни.

Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

Таким чином, тільки підвищена увага до кожної зі складових ринку може забезпечити реалізацію ринкових механізмів в усій економіці. В той же час потрібно пам'ятати, що формування кожної зі складових ринкової інфраструктури є необхідною, але недостатньою умовою виконання властивих їй функцій. Не менш важливо забезпечити їх гармонічну взаємодію. А вона, в свою чергу, можлива тільки за умови узгодженого розвитку всіх її складових. Не можна, наприклад, вважати, що, створивши весь набір необхідних інститутів в необхідній кількості, ми зможемо успішно перейти до ринку, не змінивши, наприклад, законодавчу базу і не забезпечивши переходу до нового економічного мислення. Тому формування сучасної ринкової інфраструктури -- це тривалий складний процес.

Список використаних джерел

ринковий інфраструктура економічний інституціоналізм

1. Федько В.П. Инфраструктура в системе регионального комплекса // Инфраструктура рынка: проблемы и перспективы. -1998. - № 2. - С. 230-261.

2. В. Дементьев. Экономическая власть и институциональная теория // Вопросы экономики. - 2004. - № 3. - С. 50-65.

3. Ходжсон Дж. Что такое институты? // Вопросы экономики. - 2007. - № 8. - С. 28-48.

4. Олейник А.Н. Институциональная экономика. - М. : ИНФРА-М, 2000. - 416 с.

5. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія. ? К. : КНЕУ, 2003. ? 252 с.

6. Єременко В. Дещо про інституційні зміни в економіці // Економіст. - 1997. - №5. - С. 42-44.

7. Норт Д. Институциональные изменения: рамки анализа // Вопросы экономики. - 1997. - № 3. - С. 6-17.

8. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. - К. : Основи, 2000. - 198 с.

9. Фавора О. Внутренние и внешние рынки // Вопросы экономики. - 1997. - № 6. - С. 90-103.

10. Бернар И. , Колли Ж. -К. Толковый экономический и финансовый словарь. В 2-х томах. - М. : Международные отношения. - Т. 1. - 1994. - 784 с.

11. Постсоветский институционализм / Под ред. Р.М. Нуреева, В.В. Дементьева. - Донецк: Каштан, 2005. - 480 с.

12. Эрроу К. Информация и экономическое поведение // Вопросы экономики. ? 1995. ? № 5. ? С. 123-148.

13. Інституційна архітектоніка і механізми економічного розвитку // Економічна теорія. - 2005. - № 1. - С. 94-116.

14. Савчук В.С., Якубенко В.Д. Базисні економічні інститути і напрями аналізу їх парних взаємозв'язків // Економічна теорія. - 2005. - № 2. - С. 49-63.

15. Ткач А.А. Інституціональні основи ринкової інфраструктури: Монографія. - К. : Об'єднаний інститут економіки НАН України, 2005. - 295 с.

16. Ю.М. Лопатинський. Інституціоналізація транзитивної економіки // Наукові праці ДонНТУ. - 2006. - № 1. - С. 29-32.

17. Корнєв В.В. Інституційні орієнтири ринкових перетворень // Економіка та прогнозування. - 2002. - № 3. - С. 82-91.

18. Новицький В. Інституціоналізм у діалектиці сучасного економічного розвитку // Економіка України. - 2005. - № 7. - С. 49-57.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В. М. Гейця. - К. : Логос, 1999. - 500с.

20. Моторин Р.М. , Приходько К.Р. Концептуальна схема аналізу розвитку інституційних секторів економіки України // Статистика України. - 2005. - № 1. - С. 34-41.

Размещено на Allbest.ru