Економічні функції держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше -- на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така необхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об¬меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів. Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929--1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю¬вання має бути закріплена за державою. Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності державного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу "Загальна теорія зайня¬тості, процента і грошей", у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою. Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою характеризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко¬номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тільки визначає за¬гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє -- насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

1. Роль держави в сучасній ринковій економіці

1.1 Необхідність державного регулювання економічних процесів

Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929 -- 1933 рр. ознаменувала кінець "ери" вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна. Необхідність державного регулювання ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М.Кейнс в книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей"(1946). Дана теорія набула застосування на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн. Державне регулювання ринкової економіки -- це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики.

Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює "правила гри" на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано "настроює" ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках. Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль у регулюванні економіки. За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність. Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму.

В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки. Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання економіки не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.

- Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

- Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

- Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

- Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

- Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

- Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.

- Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

- Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

- Стабілізація економіки -- важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.

1.2 Механізм здійснювання державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки -- це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки, в якому налічується понад 95% усіх підприємств (у США їх близько 15,5 млн), на яких виробляється приблизно 405 ВНП, зайнята більша частина найманих робітників. До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання. По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гарантований попит на неї. Так Федеральний уряд США розташовує щорічно до 16 млн. замовлень у понад 30 галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили.

У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільного ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат. Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомірність, а остання частково поширюється і на немонополізований сектор економіки. Так. Окремі деталі для виробництва автомобілів могутньої автомобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств-постачальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомірності. Найбільш важливою ланкою останньої є приватномонополістичне планування у межах гігантських ТНК. Ядро їх діяльності -- внутріфірмові операції. У середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по внутріфірмових каналах ТНК (американських і зарубіжних ). Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування (капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (при недостатньому попиті збільшуються державні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному -- державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростанням заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між монополіями та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був ліквідований. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей контроль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насамперед кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981--1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50--80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава прагнула підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, машинобудування і «згортання» нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля). За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку.

Методами капіталістичної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів, промислова політика. Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до складання прогнозів без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.

Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополістичного регулювання характерним є пошук форм компромісів між ринковим регулюванням і капіталістичним програмуванням. Таким компромісом стала певна лібералізація механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмові від різних форм цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства, посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.

2. Внутрішньоекономічні функції держави

2.1 Вироблення стратегії і тактики економічного розвитку суспільства

Згідно з теорією менеджменту стратегія (від грец. стратегос -- мистецтво генерала) -- це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія (лат. missio -- призначення, визнання, доручення) держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування. Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем. Цілі є продуктом свідомості, суб'єктивного відображення об'єктивного. Така двоїстість зумовлює те, що кожну ціль можна уявити як співвідношення між реальним та ідеальним. Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних стадій. Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через узагальнення і поєднання особистих, колективних і державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення й фіксування цілей є потреби та інтереси людей.

Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є засадними для так званого громадянського суспільства як форми постіндустріального суспільства. Різноманітність потреб, поглядів, підходів, мотивів та інтересів згідно з постіндустріальною концепцією розвитку є необхідною й бажаною, тому що породжує в суспільстві той потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток. Потреби та інтереси людей агрегуються (узагальнюються) політичними партіями, громадськими організаціями, спілками і т. п. й трансформуються в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висувають як прибічники патерналістської політики, так і прихильники реформ. Консенсус і компроміс між різними політичними силами з приводу базових суспільних цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій (референдумів, виборів, переговорів, вивчення громадської думки та ін.), реалізацією принципів соціального партнерства.

Ідеальна ситуація -- коли індивідуальні й асоційовані суб'єкти усвідомлюють необхідність і корисність цілей ДРЕ та добровільно беруть участь у реалізації таких. Обґрунтування цілей необхідне для їхнього чіткого визначення. Цілі формулюються на майбутнє, яке невідоме, імовірнісне, альтер¬нативне, відкрите. Передбачати його доводиться на базі інформації про минуле. Усе, що сталося в історії, нам відоме. А що буде, можна лише припускати, хоч аналіз певних історичних тенденцій та закономірностей створює передумови для проникнення в майбутнє. Ясна річ, що без певного уявлення про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну політику взагалі. Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі -- до макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від планування означає відмову від цілепо¬кладання в ДРЕ, а отже, і від самого регулювання, оскільки в цьому разі діятимуть стихійні механізми з абсолютно непередбачуваними наслідками. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості й ранжирування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети (лат. prior -- перший, найважливіший) -- це найважливіші напрямки соціально-економічної політики. Утілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супут¬ніх цілей, розв'язання суміжних проблем. Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями (від грец. критеріон -- мерило, відмінна ознака) є соціально-економічна ефективність, швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п. Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетності (ранжирування). Для цього спочатку визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі -- найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д. Економічною теорією та практикою сформульовано кілька загальних принципів розробки цілей ДРЕ:

- відповідність конкретних цілей сутності конституційного устрою і генеральній меті діяльності держави -- збереженню, зміцненню й удосконаленню існуючого суспільного ладу;

- усебічне врахування в цілепокладанні індивідуальних, колективних і суспільних інтересів;

- практична необхідність реалізації цілі та її наукова обгрунтованість;

- гармонійність побудови цілей, що передбачає їхній взаємозв'язок і взаємозумовленість;

- запобігання конфлікту цілей, унаслідок якого досягнення однієї цілі перешкоджатиме досягненню інших;

- інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою збільшення довіри людей до діяльності держави. Інтенсив¬на роз'яснювальна робота щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу створити таку політичну атмосферу в суспільстві, яка сприятиме реалізації проголошеної соціально-еконо¬мічної політики. Дерево цілей використовується для упорядкування цілей різних ієрархічних рівнів. На рис. 1 зображене трирівневе дерево цілей. Цілі (точки) А; В1; В2; С11 і т. д. називаються вершинами дерева цілей. Вершини пов'язані між собою гілками (АВ1; АВ2; В1С11 і т. п.). Ціль А -- це головна ціль; цілі В1 і В2 -- цілі (підцілі) другого рівня; цілі С11, С12, С13 і т. д. -- цілі (підцілі, завдання) третього рівня.

Основними правилами побудови дерева цілей є такі: з однієї вершини мають виходити не менше ніж дві гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні утворювати замкнуту множину (вимога системного підходу); цілі одного рівня мають бути автономними, тобто незалежними одна від одної; цілі одного рівня мають бути такими, що виключають одна одну, з тим, щоб запобігти їхньому частковому збігові, а також конфлікту між ними; ціль вважається досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня. Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика (від грец. -- давати лад) визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов'язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень та ін.). Іноді стратегічну ціль називають головною, а підцілі, що уможливлюють її досягнення, -- забезпечувальними. Є також градація цілей за масштабами -- загальні (для системи) і часткові (для підсистем); за результатами -- кінцеві й проміжні; за часом -- довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові (безпосередні). Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних цілей, а саме:

- цілі соціальної політики -- формування громадянського суспільства;

- цілі політики у сфері виробництва -- формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;

- цілі розвитку економічних відносин -- становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;

- цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства -- становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів розв'язання соціальних суперечностей і т. д.;

- цілі формування системи демократії включають цілий комп¬лекс напрямків, у тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;

- цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв'язків та ін.

Стратегію соціально-економічної політики України на сучасному етапі висвітлено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000--2004 рр.». Визначаль ними пріоритетами на цей період проголошено такі.

1. Створення необхідних передумов для прискореного зростання економіки. Пріоритетом економічної політики, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6--7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.

2. Опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, сучасної мережі навчальних закладів тощо.

3. Здійснення активної аграрної політики, яка має спрямовуватися на якнайшвидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їхнього фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством.

4. Перебудова соціальної сфери. Особливо важливим пріоритетом на наступні п'ять років є подолання існуючого нині штучного зниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція (від лат. conceptio -- сприй¬няття) -- це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання. З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз -- необхідна передумова прогнозування. Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (прог¬рами) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди. Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з'ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей. Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.

2.2 Стабілізація економіки та усунення недоліків ринкового механізму

Для ринкової форми розподілу обмежених ресурсів характерний механізм ринкового саморегулювання. Він функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції. За висловом А. Сміта, «незрима рука» ринку об'єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Економіка при цьому прямує до ліпшого результату, тобто ринок спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємства застосовувати найефективніші комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових технологій. Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов.

Розподіл ресурсів, за якого жоден із суб'єктів ринку не може поліпшити свого стану без того, щоб не погіршити стану інших суб'єктів ринку, називається ефективним за Парето. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Такі умови і створюють вади (провали, неспроможності) ринку. Вади ринку виникають унаслідок неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів; неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності. Для того, щоб спрацьовував принцип «незримої руки», повинна існувати конкуренція. Однак в процесі концентрації капіталів утворюються монополії, які згодом з метою усунення конкурентів підривають конкуренцію, створюючи загрозу існування самого ринку. Монополісти вважають можливим і вигідним обмежувати випуск продукції і встановлювати більш високі ціни проти тих, які б існували в галузі за наявності конкурентних засад. Максимізуючи прибуток, монополіст урівноважує з граничними витратами не ціну, а граничний дохід. Ціна перевищує граничні витрати, а це свідчить, що ресурси у виробництво монополізованого продукту недовкладаються. Виняткове становище мо¬нополістів породжує неефективну діяльність. Більше того, монополії здатні породжувати й політичну небезпеку, бо економічна влада й політичний вплив тісно пов'язані між собою. Монополісти спроможні чинити тиск на державні органи та їхніх представників, позначається на законодавстві й політиці, які починають відповідати не суспільним інтересам, а інтересам цих гігантів. Суспільні товари задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому. Такі товари мають дві основні властивості. По-перше, неможливо обмежити використання суспільного товару. По-друге, обмеження доступу споживачів до таких товарів неможливе або неефективне.

Перша властивість називається несуперництвом у споживанні, друга -- загальнодоступністю. Несуперництво в споживанні породжує незвичні для ринкової економіки ситуації: якщо є індивід, що бажає скористатися благом, але нездатний за нього платити, оптимальне використання ресурсів передбачає надання йому цього блага безкоштовно. Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим. Тобто, постачальник суспільного блага не здатний обмежити свої взаємовідносини з кожним споживачем окремо. Різним суспільним благам у неоднаковій мірі притаманні властивості несуперництва в споживанні та загальнодоступності. Ті, які у вищий мірі мають ці властивості, називаються чистими суспільними благами. Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена в помірному ступені, називаються змішаними суспільними благами. Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами. Деякі суспільні блага можуть бути доступними представникам окремих суспільних груп населення, наприклад, мешканцям окремих міст , регіонів. Такі суспільні блага називають локальними. Інколи суспільні товари можуть вироблятися й приватним сек¬тором, але це не завжди ефективно. Неефективність надання суспільних благ приватними виробниками пов'язана з тим, що виробник для відшкодування виробничих витрат і одержання прибутку від продажу суспільних товарів повинен вимагати плату зі споживачів цих товарів. Але цьому заважають дві перешкоди. По-перше, «проблема зайця», тобто проблема, пов'я¬зана з небажанням окремих людей добровільно оплачувати споживання суспільних благ.

По-друге, регулювання взаємовідносин між виробником і споживачами суспільних благ потребує створення гро¬міздкого адміністративного апарату. Економіка базується на принципі «за все треба платити». За ефективного функціонування ринку виробник використовує ресурси, відшкодовуючи витрати в розмірі їхньої вартості, а споживач повинен повністю оплачувати вартість купленого товару. Такий порядок є необхідною умовою оптимального за Парето розподілу ресурсів. Однак в економіці трапляються випадки, коли фірма вимагає витрат від іншої фірми, але не компенсує їх, або навпаки, коли підприємство створює блага для інших, але не одержує еквівалентного прибутку. Ситуації, коли дії одного суб'єкта ринку завдають шкоди іншим, називаються негативними зовнішніми ефектами (негативними екстерналіями), а ситуації, коли дії суб'єкта ринку дають благо іншим -- позитивними зовнішніми ефектами (позитивними екстерналіями).

Отже, підприємство, яке породжує негативні екстерналії, перекладає частку витрат на інших, а те, яке створює позитивні екстерналії, бере на себе частку витрат з реалізації чужих інтересів. Там, де мають місце негативні екстерналії, виникає тенденція до відносного надвиробництва за надмірного витрачання ресурсів. Позитивні екстерналії обертаються на відносне недовиробництво, оскільки для тих, хто їх створює, результати виробництва виявляються неадекватними витратам. Чисті суспільні товари є не єдиними товарами, які не можуть бути адекватно забезпечені приватними виробниками. Щоразу, коли підприємства неспроможні забезпечити потреби споживачів у будь-яких товарах, навіть, якщо ціни перевищують витрати на їх виробництво, можна казати про ваду, яка зветься неповнотою ринку (повний ринок забезпечує споживачів товарами, ціни на які перевищують витрати на їх виробництво). Функціонування ринку значною мірою залежить від того, наскільки вичерпно учасники угод поінформовані про споживчі властивості товарів і послуг, альтернативні можливості їхнього виробництва та споживання, а також про тенденції зміни кон'юнк¬тури. Недостатність інформації лімітує можливості ефектив¬ного використання ресурсів, зумовлює неоптимальну поведінку продавців і покупців. Вона також обмежує конкуренцію, заважає укладанню довгострокових угод. Інформаційні проблеми є головною причиною неповноти ринків. Маються на увазі ситуації, коли потреби в окремих товарах не можуть бути задоволені, оскільки потенційним виробникам доводиться діяти за умов невизначеності. У відповідь на запити потенційних споживачів не виникає адекватної пропозиції. Відповідно ринковий механізм виявляється нездатним реалізувати потенційну ефективність за Парето.

Ринки певних товарів і особливо послуг характеризуються суттєвою інформаційною асиметрією, тобто нерівномірним розподілом інформації, необхідної для прийняття рішень про купівлю і продаж. У разі інформаційної асиметрії інформація, необхідна для укладання угод, є (переважно) в розпорядженні одного з учасників (як правило, у продавця) і породжує диктат однієї із сторін. Розвиток економіки має хвилеподібно зростаючий характер, що пов'язано з постійними чергуваннями спадів і піднесень. Ринок, на жаль, не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти економічній нестабільності, яка виявляється через тривалий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень довгострокової інфляції.

Наявність вад ринкового саморегулювання зумовлює необхідність державного регулювання економіки. Міра державного втручання в економіку в різних країнах неоднакова. Вона залежить від багатьох причин: історичних, політичних, ідеологічних і т. п. Відтак є всі підстави стверджувати, що сучасна економіка -- це змішана економіка, яка функціонує на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання.

Ринкові перетворення в Україні показали, що найдійовішим механізмом стабілізації економіки і забезпечення соціально-економічної динаміки є механізм, що поєднує позитивні ринкові регулятори з елементами державного регулювання відтворювальних процесів. Звісно, що на першому етапі українським ринковим трансформаціям притаманне було послідовне скорочення й скасування функцій держави, пов'язаних з безпосередньою участю у виробничій сфері, і їх передача суб'єктам господарювання. Та перетворення у цьому напрямку не стали прогресивним поштовхом економічного розвитку України. Спираючись на світовий досвід, на теоретичні розробки вітчизняних авторів, а також на практичні результати соціально-економічних ринкових перетворень, автор монографії доводить, що без втручання держави в макроекономічні процеси узгодити загальнонаціональні, регіональні інтереси та інтереси окремих підприємців неможливо. Від розв'язання проблеми механізму ефективного впливу держави на процеси ринкової трансформації в першу чергу залежить доля ринкових реформ, динамічне відтворення й гідний рівень добробуту громадян країни. Таким чином, теоретичне обгрунтування методологічних передумов, меж, форм, методів, важелів, механізму державного регулювання трансформаційної економіки є практично значущим.

2.3 Структурна та інвестиційна політика

Структура економіки постійно змінюється, а успішний розвиток великою мірою залежить від темпів структурних зрушень і їх пристосування до вимог ринкової економіки. Регулювання структурних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики. У широкому розумінні цього слова структурна політика держави -- це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. Понятійне навантаження концепції структурної політики настільки широке, що дає змогу розуміти під нею як загальну стратегію максимізації економічного зростання, так і комплекс заходів держави, спрямованих на реалізацію пріоритетних програм і проектів . На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку, вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях.

Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає мен¬ше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не мен¬ша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об'єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. У такий спосіб формувалась структура економіки США і Великобританії. Але цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея , Сінгапур та інші нові індустріальні країни. Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна віднести:

1.Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експортної продукції. Паралельно з цим дуже важливим завданням є забезпечення збільшення валютних надходжень до країни і їх інвестування в розвиток високотехнологічних виробництв.

2.Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію. Передовсім це стосується галузей, які виробляють споживчі товари та продукти харчування.

3.Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

4.Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

5.Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із високотехнологічною та наукомісткою продукцією. Їх випереджаючий розвиток є запорукою підвищення ефективності інших галузей національної економіки.

6. Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

7. Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комплектуючих для заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

8. Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку економіки.

У формуванні активної структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни за основу беруть пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. У процесі вибору пріоритетної галузі, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем та ін. Зрозуміло, що зміни, які пос¬тійно відбуваються в ході економічного розвитку, вносять зміни в перелік названих пріоритетів. Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає:

- заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;

- заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП;

- заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату;

- заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;

- розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць;

- розв'язання завдань, пов'язаних із концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови.

Світовий досвід свідчить, що структурна політика, спрямована на врятування будь-якою ціною кризових галузей та виробництв, хоч і послаблює гостроту соціальних проблем, але водночас не сприяє підвищенню ефективності цих галузей. Тому нині більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення найліпших результатів за рахунок структурного ефекту. Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання си¬стеми державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо. До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпорт¬ної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо. Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфіч¬ними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуа¬ції та цілей соціально-економічного розвитку . З метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики країни здійснюється державне регулювання інвестиційної діяльності. Воно визначається планами й програмами розвитку народного господарства, бюджетами та передбаченими в них обсягами державного фінансування.

При цьому створюються пільгові умови інвесторам, які здійснюють інвестиції у найважливіші (для задоволення суспільних потреб) напрямки, і насамперед у соціальну сферу, технічне вдосконалення виробництва, впровадження відкриттів і винаходів. Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика -- це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором. В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін. На активізацію інвестиційних процесів була спрямована «Кон¬цепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації,перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:

- послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

- збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;

- перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;

- виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

- фінансування об'єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;

- надання переваги раніше розпочатому будівництву, техніч¬ному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;

- здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;

- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

- удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;

- запровадження системи страхування інвестицій.

Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв'язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами.

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об'єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України. У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медична та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісопромисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв'язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Проте , хоч які важливі є ці пріоритети , однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації. Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.