Історія економічного районування України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об'єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природногосподарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією - так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому трактуванні районування - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування - це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціальноекономічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування - це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільнотериторіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціальноекономічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука - важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування - найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Які чинники впливають на виділення районів? Їх багато, і роль їх різна. До основних необхідно віднести:

- характер виробничих відносин, способів виробництва;

- геополітичне положення;

- територіальний поділ праці і спеціалізацію господарської діяльності;

- природні умови і ресурси;

- населення з його трудовими навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

- характер виробничотехнологічної взаємопов'язаності, інтегрованості виробництва;

- систему розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільногеографічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничосоціоекономічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв'язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

- макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

- мезорівень (від 5ти до 10ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки - однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район - це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги лише сільське господарство, структуру сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов'язковою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економікогеографічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору -- однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор -- дуже важливий для формування економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних районів пов'язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської системи.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські економікогеографи і економісти, як М.М. Баранський, М.М. Колосовський, П.М. Алампієв, Я.Г. Фейгін, Л.Я. Зіман та ін.

У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.М. Алампієва.

За визначенням П.М. Алампієва, економічний район -- це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економікогеографічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони -- це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район -- це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М. Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування розкриттям сутності територіальновиробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов'язані виробничотехнологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М.М. Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих недоліків.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М. Алампієв, Я.Г. Фейгін, Л.Я. Зіман, А.Є. Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технологовиробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні технікоекономічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних технікоекономічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіальновиробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни -- великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економікогеографічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портовопромислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортнотуристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, -- це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго, водо, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливноенергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва -- промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національнополітичний устрій та адміністративнотериторіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

3. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

Економічне районування України тісно пов'язане з роботами з районування Російської імперії, а згодом - СРСР.

Зокрема, К.І. Арсеньєв в одному з перших досвідів районування Росії за особливостями природи й господарства виділив на території нинішньої України два «простори» - Карпатський (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська губернії) і Степовий (інша частина України).

П.П. СеменовТянШанський при районуванні Європейської Росії виділив на Україні за принципом одноманітності природних і економічних ознак 3 райони: Малоросійський (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії), ПівденноЗахідний (Київська, Подільська та Волинська губернії).

Найбільш докладне економічне районування Європейської Росії на початку XX ст. було здійснене під керівництвом В.П. СеменоваТянШанського. На основі обробки величезного статистичного матеріалу волості Європейської Росії були об'єднані в 1065 торговопромислових районів, які у свою чергу були зведені в групи, а групи - в 12 «смуг». Результати роботи були опубліковані в 1911 р. у фундаментальній колективній праці «Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами». На території України були намічені 3 смуги: Південна гірничопромислова (більша частина Катеринославської губернії та прилеглі округи Області Війська Донського; Зміївський, Старобільський, Куп'янський та Ізюмський повіти Харківської губернії; Херсонський та Олександрійський повіти Херсонської губернії; Мелітопольський та Бердянський повіти Таврійської губернії); Південна хліботорговельна (більша частина Таврійської і Херсонської губерній, південні повіти Бессарабської губернії, Балтський повіт Подільської губернії, Маріупольський повіт Катеринославської губернії, Таганрозький і Ростовський округи Області Війська Донського); ПівденноЗахідна землеробна та промислова (Волинська. Київська, Полтавська та Чернігівська губернії, інші повіти Харківської, Подільської та Бессарабської губерній; Верхньодніпровський і Новомосковський повіти Катеринославської губернії; Єлизаветградський повіт Херсонської губернії та прилеглі повіти Курської, Орловської та Могилевської губерній).

Проголошення 25 червня 1917 р. Центральною Радою автономії України потребувало доказів її самостійності не тільки як політичного, але і як економічного утворення. Тому член Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, економіст Валентин Садовський в одній з перших монографій, присвячених економічної географії України, писав: «Та територія, яку в переважній більшості заселює український народ, в силу свойого особливого від Росії історичного минулого, в силу своїх особливих від Росії природних умов, в свойому сучасному економічному житті має ряд особливостей, які вилучають її в окремий економічний район».

Після приєднання України до Радянської Росії в 1920 р. за планом електрифікації (ГОЕЛРО) був виділений ДонецькоПівденний район у складі Донецької області та губерній: Катеринославської, Харківської, Таврійської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Волинської, Подільської, Воронезької.

У це ж час комісією з вивчення природних продуктивних сил Росії, створеною ще в 1915 р. з ініціативи В. І. Вернадського, був запропонований поділ СРСР за природними та економічними ознаками на 22 краї. Україна ввійшла до Південного краю, який поділявся на Український, Новоросійський і Донецький райони.

У 1921 р. було організовано Держплан СРСР, у якому почалися роботи з економічного районування під керівництвом І. Г. Александрова. За проектом Держплану Україна була поділеною на два райони: Південний гірничопромисловий та ПівденноЗахідний. Перший включав Донбас, Криворіжжя, Харківщину, південь України на схід від Миколаєва та Крим, другий - іншу частину України.

Однак в Україні цей проект не знайшов одностайного схвалення. Представники старої економічної школи вважали, що він не точно відбиває господарські відмінності. Зокрема, П. І. Фомін пропонував використовувати згадану фундаментальну працю «Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами» і виділити на Україні відповідно до трьох вищезазначених смуг Харківський, Одеський і Київський райони.

Представник нової економічної школи, український економіст М.С. Волобуєв дотримувався іншої думки. У 1928 р. він опублікував у журналі “Більшовик України” статтю “До проблеми української економіки”, у якій підняв ряд гострих економічних проблем. Зокрема, він розкритикував запропоновані І.Г. Александровим методологічні принципи економічного районування, які були враховані при розробці Держпланом схеми економічного районування СРСР. Михайло Волобуєв виступив проти поділу України на два райони та слідом за В. Садовським стверджував: “Ми вважаємо Україну за народногосподарське ціле”. Таким чином, він критикував тих, хто виступав проти українізації та єдності України, “незважаючи на те, що Україна не провінція Росії”. Як підсумок М. Волобуєв зробив висновок, що українська економіка представляє самодостатню єдність і здатна “увійти до складу світової господарської системи безпосередньо, а не через російську економіку”.

Уряд Радянської України теж не прийняв такий поділ з політичних мотивів, уважаючи, що він призведе до роз'єднання пролетаріату Донбасу та селян ПівденноЗаходу. Унаслідок цього Держплан СРСР згодом погодився вважати територію УРСР єдиним економічним районом, що й відбилося в загальносоюзному народногосподарському плануванні.

Проте для внутрішньореспубліканського планування Держплан України використовував так званий традиційний районний поділ, який на 1926 р. виглядав наступним чином:

1) Полісся (Волинський, Глухівський, Чернігівський, Коростеньський, Шепетівський, Конотопський і Ніжинський округи);

2)Правобережжя (Білоцерківський, Черкаський, Київський, Вінницький, Тульчинський, Проскурівський, Уманський, Бердичівський, Кам'янецький і Могилівський округи);

3)Лівобережжя (Харківський, Полтавський, Сумський, Кременчуцький, Прилуцький, Ізюмський, Куп'янський, Лубенський і Роменський округи);

4) Хліботорговельний степ (Херсонський, Одеський, Миколаївський, Мелітопольський, Старобільський, Зінов'євський, Первомайський округи та Молдавська АРСР);

5) Промисловий степ (Артемівський, Запорізький, Криворізький, Луганський, Маріупольський, Сталінський, Павлоградський та Дніпропетровський округи). У 1927 р. цей поділ дещо змінився: з Полісся Шепетівський округ віднесений до Правобережжя, а Ніжинський - до Лівобережжя, Маріупольський округ віднесений із Промислового до Хліботорговельного степу, Павлоградський округ розформовано, а Промисловий степ поділено на Дніпровський промисловий підрайон (Дніпропетровський, Запорізький і Криворізький округи) та Гірничопромисловий підрайон (Артемівський, Луганський і Сталінський округи).

6) Правобережне Полісся (Волинський і Коростеньський округи);

У 1929 р. з науковопізнавальною метою Ф.Г. МатвієнкоГарнага здійснив районування України за характерними природними та економічними показниками:

1) Північний надрайон Полісся з двома районами: а) Лівобережне Полісся (Глухівський, Конотопський, Ніжинський, Чернігівський та північна частина Київського округу);

2) Центральний надрайон Лісостепу із трьома районами: а) Правобережний Лісостеп (Шепетівський, Проскурівський, Кам'янецький, Бердичівський, Вінницький, Могилівський, Київський, Білоцерківський, Уманський, Тульчинський, Черкаський округи та Молдавська АРСР);

До 1954 р. Хмельницький мав назву Проскурів. У 192434 рр. Кіровоград мав назву Зінов'євськ. У 192461 рр. Донецьк мав назву Сталіно.

б) Лівобережний Лісостеп (Прилуцький, Лубенський, Кременчуцький, Роменський, Полтавський, Сумській і Харківський округи);

в) ПівнічноСхідний (Ізюмський, Куп'янський і Старобільський округи);

3) Степовий надрайон із трьома районами:

а) Промисловий (Дніпропетровський, Артемівський, Сталінський і Луганський округи);

б) Хліботорговельний (Зінов'євський, Криворізький, Запорізький і Маріупольський округи);

б) Надчорноморський степ (Первомайський, Одеський, Миколаївський, Херсонський і Мелітопольський округи).

У повоєнний період ученими Інституту економіки АН УРСР під керівництвом економікогеографа К. Г. Воблого здійснене нове економічне районування України. У його основу лягло об'єднання адміністративних областей за спільністю економікогеографічного положення, характеру формування господарства в минулому та його сучасної спеціалізації. У такий спосіб виділено 5 внутрішньореспубліканських економічних районів:

1) Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька та Кам'янецьПодільська області);

2) ПівденноСхідний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська та Запорізька області);

3) ПівнічноСхідний (Харківська, Полтавська та Сумська області);

4) ПівденноЗахідний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська та Ізмаїльська області);

5) Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька та Закарпатська області).

Водночас у практичній роботі для планування розвитку народного господарства Держплан УРСР поділяв Україну на 7 економічних районів:

1) Донбас (Сталінська та Луганська області);

2) Придніпров'я (Дніпропетровська та Запорізька області);

3) Лівобережжя (Харківська, Полтавська та Сумська області);

4) Правобережжя (Черкаська, Вінницька, Хмельницька області);

5) Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Дрогобицька, Станіславська, Чернівецька та Закарпатська області);

6) Полісся (Житомирська, Київська, Чернігівська області);

7) ПівденноЗахідний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська та Кримська області). У 19561957 рр. було запропоновано декілька проектів нового поділу СРСР на економічні райони, що відбилося на районуванні України. Так, колектив кафедри економічної географії СРСР МГУ, ґрунтуючись на проекті М.М. Колосовського, виділив на території УРСР наступні економічні райони: Південний гірничопромисловий (Харківська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Сталінська, Запорізька обл., центр - м. Харків); ЦентральноУкраїнський (Київська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Полтавська, Кіровоградська, Вінницька обл., центр - м. Київ); ЗахідноУкраїнський, або Прикарпатський (Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська, Чернівецька обл., центр - м. Львів); Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кримська обл., центр - м. Одеса).

У 1957 р. здійснено перехід від галузевого планування до територіального. У зв'язку із цим територію СРСР поділили на 105 економічних адміністративних районів. Основною метою їх виділення було поліпшення умов планування та управління на місцях. На цій основі створено 11 економічних адміністративних районів Українької РСР: Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський у складі однойменних областей, Харківський у складі Харківської, Полтавської та Сумської обл., Київський у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Кіровоградської обл., Вінницький у складі Вінницької та Хмельницької обл., Херсонський у складі Херсонської, Миколаївської та Кримської, обл., Львівський у складі Львівської, Волинської, Рівненської та Тернопільської обл. і Станіславський у складі Станіславської, Дрогобицької, Закарпатської та Чернівецької обл.

Ця схема районування була досить дрібною, тому пропонувалися варіанти укрупнення сітки економічних районів. О. Т. Діброва. запропонував поділ на 6 основних економічних районів: Донбас (Сталінський і Луганський економічні адміністративні райони); Промислове Придніпров'я (Дніпропетровський і Запорізький економічні адміністративні райони); ПівнічноСхідний (Харківський економічний адміністративний район); Центральний (Київський і Вінницький економічні адміністративні райони); Причорномор'я (Одеський і Херсонський економічні адміністративні райони); Західний (Львівський і Станіславський економічні адміністративні райони).

І.А. Кугукало, Л.М. Корецький та І.А. Величко обґрунтували поділ України на 3 економічні райони:

1) Східний (Лівобережний) у складі Дніпропетровського, Запорізького, Луганського, Сталінського та Харківського економічних адміністративних районів;

2) Центральний (Київський) у складі Київського, Вінницького, Львівського, Станіславського економічних адміністративних районів;

3) Причорноморський у складі Одеського та Херсонського економічних адміністративних районів.

У 1960 р. кількість економічних адміністративних районів була офіційно збільшена до 14 (виділені Кримський, Полтавський і Черкаський райони), а в 1962 р. вони укрупнені Держпланом УРСР до 7 економічних районів:

1) Донецький (Донецька та Луганська обл., центр - м. Донецьк);

2) Київський (Житомирська, Київська, Черкаська та Чернігівська обл., центр - м. Київ);

3) Львівський (Волинська, Львівська, Закарпатська, ІваноФранківська та Рівненська обл., центр - м. Львів);

4) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька обл., центр - м. Вінниця);

5) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська обл., центр - м. Дніпропетровськ) ;

6) Харківський (Харківська, Полтавська та Сумська обл., центр - м. Харків);

7) Чорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Кримська обл., центр - м. Одеса).

У 1965 р. у зв'язку зі зворотним переходом до управління за галузевим принципом ці райони разом із раднаргоспами були скасовані.

У 1963 р. створений новий варіант економічного районування СРСР (уточнювався в 1966 та 1982 рр.), за яким на території України виділено 3 основні економічні райони: ДонецькоПридніпровський, ПівденноЗахідний та Південний. Згодом ці основні економічні райони (макрорайони) стали ділити на підрайони (мезорайони).

У колективній монографії з економічного районування УРСР ДонецькоПридніпровський економічний район поділений на 3 підрайони - Донбас (Донецька та Ворошиловградська обл.), Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська обл.) і ПівнічноСхідний (Харківська, Полтавська та Сумська обл.); ПівденноЗахідний економічний район поділений на 4 підрайони - Київський (Київська, Черкаська та Чернігівська обл.), Подільський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька обл.), ЗахідноПоліський (Волинська, Житомирська та Рівненська обл.) і Карпатський (Закарпатська, ІваноФранківська, Львівська та Чернівецька обл.); Південний економічний район на підрайони не розділений.

Спроба вдосконалення економічного районування України зроблена Ф. Д. Заставним. Ґрунтуючись на принципі господарської однорідності економічних районів (мінімальна різниця за найважливішими показниками господарської діяльності для областей, що входять до одного району), він запропонував наступний варіант економічного районування України:

1) Донецький район (Донецька й Луганська обл.);

2) Придніпровський район (Дніпропетровська й Запорізька обл.);

3) ПівнічноСхідний район (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4) ЦентральноПоліський район (Житомирська, Київська, Чернігівська обл.);

5) Причорноморський район (Кримська, Миколаївська, Одеська й Херсонська обл.);

6) Карпатський район (Закарпатська, ІваноФранківська, Львівська й Чернівецька обл.);

7) Подільський район (Вінницька, Тернопільська й Хмельницька обл.);

8) ЦентральноУкраїнський район (Кіровоградська й Черкаська обл.);

9) ЗахідноПоліський район (Волинська й Рівненська обл.). Ця сітка районів уписувалася в межі трьох великих економічних районів (макрорайонів), за винятком Кіровоградської області, приєднаної до ПівденноЗахідного економічного району.

Згодом Ф.Д. Заставний розділив Причорноморський район на ЗахідноЧорноморський (Одеська й Миколаївська обл.) і СхідноЧорноморський (Крим і Херсонська обл.) економічні райони. Він же запропонував нову мережу великих економічних районів - земель:

1) Правобережна Україна (Київська, Житомирська, Вінницька й Хмельницька обл.);

2) Лівобережна Україна (Чернігівська, Сумська, Полтавська, Харківська, Донецька й Луганська обл.);

3) Запоріжжя (Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Херсонська, Миколаївська, Одеська обл. і Крим);

4) Західна Україна (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, ІваноФранківська, Чернівецька й Закарпатська області). Однак не всі виділені економічні райони вписуються в сітку земель, зокрема Чернігівська область віднесена до Лівобережної України, а інша частина ЦентральноПоліського району - до Правобережної України; Тернопільська область віднесена до Західної України, а інші області Подільського району - до Правобережної України.

Нова сітка як мезо, так і макрорайонування України запропонована В. А. Поповкіним. Вона складена на основі узагальнення й аналізу даних про природноресурсний потенціал, рівень національного доходу, ступень схожості галузевих структур (на основі кореляційного аналізу), щільність населення, частку міського населення для всіх областей України та Республіки Крим. Як результ отримана наступна схема десятирайонного економічного мезорайонування України:

1) Донбас (Донецька й Луганська обл.);

2) Катеринославське Придніпров'я (Дніпропетровська й Запорізька обл.);

3) Слобідська Україна (Харківська, Полтавська й Сумська обл.);

4) Київське Полісся (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.);

5) Волинське Полісся (Рівненська й Волинська обл.);

6) Українські Карпати (Львівська, ІваноФранківська, Закарпатська, Чернівецька обл.);

7) Поділля (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.);

8) Середнє Придніпров'я (Черкаська й Кіровоградська обл.);

9) Північне Причорномор'я, або ОдеськоТаврійський район (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.);

10) Крим (Республіка Крим).

На думку В.А. Поповкіна, запропонована сітка мезорайонов ураховує природні, економічні, соціальнодемографічні та історикоетнічні фактори формування регіональних цілісностей. На основі укрупнення економічних мезорайонів ним же запропоноване макроекономічне районування України у складі наступних п'яти макрорайонів:

1)ЦентральноУкраїнський (Київське Полісся й Середнє Придніпров'я);

2) Донбас і Нижнє (Катеринославське) Придніпров'я;

2) Слобідська Україна;

3) Причорноморський (Крим і Північне Причорномор'я);

4) ЗахідноУкраїнський (Волинське Полісся, Поділля й Українські Карпати) [18].

Запропонована В.А. Поповкіним дворівнева схема економічного районування України є стрункою й досить обґрунтованою. При її розробці автор опирався як на формальні методи математичного апарату, так і неформальну оцінку отриманих угруповань областей на спільність географічного положення та історикоетнічну відповідність.

Пізніше групою вчених Національної академії наук України (М.І. Долішній, М.М. Паламарчук, А.М. Паламарчук) на основі досліджень природи, населення й господарства, вивчення спроб економічного районування інших авторів була запропонована наступна схема із шести соціальноекономічних районів:

1) Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська обл., центр - м. Київ);

2) Донецький (Донецька, Луганська обл., центр - м. Донецьк);

3) Західний (Волинська, Закарпатська, ІваноФранківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька обл., центр - м. Львів);

4) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл., центр - м. Дніпропетровськ);

5) Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська обл., Республіка Крим, центр - м. Одеса);

6) Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська обл., центр - м. Харків).

Детальне вивчення пропонованих варіантів економічного районування України дозволяє зробити деякі узагальнення, які вказують на наявність між ними певної подібності.

На макрорівні різні дослідники виділяють 35 економічних районів, однак усі вони в більшості випадків зводяться до 4 основних районів: східного, південного, центрального та західного. При цьому в окремих схемах один із цих районів розділяється на два (наприклад, східний на південносхідний і північносхідний), а в інших, навпаки, відбувається об'єднання двох районів в один. На мезорівні звичайно виділяється 610 економічних районів. Схеми різних авторів багато в чому збігаються, тому можна говорити про угруповання деяких областей як про стійкі ядра, тому що ці області зустрічаються в різних схемах районування разом. Так, виділяються наступні стійкі ядра:

1) Донецька й Луганська обл.;

2) Дніпропетровська й Запорізька обл.;

3) Харківська, Полтавська й Сумська обл.;

4) Одеська, Миколаївська й Херсонська обл.;

5) Вінницька й Хмельницька обл.;

6) Київська й Чернігівська обл.;

7) Волинська й Рівненська обл.;

8) Львівська, ІваноФранківська й Закарпатська обл. Інші області України тяжіють до вищезазначених стійких ядер:

а) Житомирська обл. приєднується до ядер 6, 7;

б) Кіровоградська обл. приєднується до ядер 2, 3, 4, 6, або разом із Черкаською обл. утворює окремий район;

в) Тернопільська обл. приєднується до ядер 5, 8;

г) Черкаська обл. приєднується до ядер 3, 5, 6, або разом з Кіровоградською обл. утворює окремий район;

д) Чернівецька обл. приєднується до ядер 5, 8;

е) Республіка Крим приєднується до ядра 4 або виділяється в окремий район.

Таким чином, на цей час різними фахівцями розроблено велику кількість схем економічного районування України. Кожна з них має ті або інші переваги, але разом з тим містить і деякі негативні моменти.

Слід також відзначити, що Генеральну схему планування території України, яка б ґрунтувалася на певній мережі економічних районів, на державному рівні ще не прийнято, хоча це є одним із першочергових заходів щодо реалізації Концепції державної регіональної політики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 р. № 437.

ВИСНОВОК

економічний район україна

Територія України неоднорідна за природними умовами і ресурсами, чисельністю і складом населення, історикогеографічними умовами освоєння, рівнем і структурою розвитку господарства. Все це є передумовою поділу її на економікогеографічні райони. Такі райони являють собою великі за площею, населенням та господарським потенціалом соціальноекономічні комплекси, які формуються у межах кількох суміжних адміністративних областей.

Економікогеографічні райони відзначаються своєрідною спеціалізацією у загальноукраїнському поділі праці (зовнішня функція) та комплексним розвитком господарства. Спеціалізація районів формується під впливом різних чинників: природних (природні умови і ресурси), суспільних (потреби населення і господарства, кількість і якість робочої сили, економічний і фінансовий потенціал, науковотехнічна база), особливостей географічного положення та історичного розвитку території. Спеціалізація району означає, що він є ланкою національного комплексу України внаслідок участі населення у виробництві товарів і послуг для інших регіонів.

Комплексний розвиток господарства передбачає максимальне задоволення потреб населення і господарства району за рахунок місцевих ресурсів. На відміну від одиниць адміністративнотериторіального поділу, економікогеографічні райони не мають органів управління. Регулювання економічних і соціальних процесів на їх території відбувається на основі реалізації програм соціальноекономічного розвитку.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Абмарян О.А. Главные морские порты Украины. Одесса: Маяк, 1993. 163 с.

2. Агропромислове виробництво України (19901997). К.: ІАЕ УААН, 1997. 436 с.

3. Акимов А.В. Мировое население: взгляд в будущее. М.: Наука, 1992. 199 с.

4. Алаев А.Б. Социальноэкономическая география: Понятийнотерминологический словарь. М.: Мысль, 1983. 350 с.

5. Алампиев П.М. Экономическое районирование СССР. М.: Госпланиздат, 1959. 262 с.

6. Алымов А.Н. Производительные силы: проблемы развития и размещения. М.: Экономика, 1981. 288 с.

7. Анализ и прогнозированное развитие экономики региона / Н.Д. Прокопенко, Ф.Я. Поклонский / Отв. ред. Н.Г. Чумаченко. К.: Наук. думка, 1991. 226 с.

8. Аналіз тенденцій розвитку регіонів Росії в 19921995 рр. / Програма Європейської Ради Тасіс. М., 1996.

9. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Опорний конспект лекцій. К.: Четверта хвиля, 1997. 224 с.

Размещено на Allbest.ru