2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

Кафедра економічної теорії

Державний сектор економіки й державне підприємство як спосіб реалізації економічних функцій держави

КУРСОВА РОБОТА

з “Політичної економії”

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

Доц.., к.е.н. Клімова Н.І.

ВИКОНАВ:

Студент 1 курсу, групи 17-ОА

Літовченко К.В.

Харків

2004



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПІДПРИЄМСТВО - ГОЛОВНА ЕКОНОМІЧНА ОДИНИЦЯ КОН'ЮКТУРИ РИНКУ

1.1 Сутність і соціально-економічні форми підприємства

1.2 Види підприємств. Малі підприємства та їх роль в економічному прогресі

РОЗДІЛ II. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В УМОВАХ РИНКУ

2.1 Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

2.2 Менеджмент і маркетинг в управлінні підприємством

РОЗДІЛ III. ПІДПРИЄМСТВО ЯК ОСНОВНА ГОСПОДАРСЬКА ОДИНИЦЯ МАКРОЕКОНОМІКИ

3.1 Внутрішньогосподарська структура підприємства й обіг його виробничих фондів

3.2 Види підприємств і їх розвиток в умовах ринку

РОЗДІЛ IV. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

СЛОВНИК ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ

ВСТУП

За останні роки в економіці в Україні відбулися радикальні зміни обумовлені досягненням Україною політичної та економічної незлежності і переходом до розбудови соціально-орієнтованої ринкової економіки. З цією метою працездатні люди створюють певні організації ,які спільно виконують ту чи іншу місію і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких організацій різний. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі, що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі, існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємство. Генеральну мету підприємства прийнято називати місією.

Об'єктом дослідження є державний сектор економіки й державне підприємство, як спосіб реалізації економічних функцій держави.

Метою даної роботи є вивчення теоретичних основ організації розкриття діючої практики з питань державного сектора економіки й державного підприємства, а також пошук напрямків вдосконалення цієї роботи на основі систематизації існуючих пропозицій, щодо цього питання.

Для дослідження поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

-соціально-економічні форми та види підприємства;

-досліджено роль малих підприємств, в економічному прогресі розглянуто організацію роботи з управління підприємств;

-запропоновано напрямки, щодо вдосконалення організацій державного сектора економіки й державного підприємства;

-викладено економічні проблеми підприємства та шляхи їх вирішення.

В цьому питанні приділяється значна увага державі, що знайшла своє відображення в законі “Про підприємництво”, а також спрямовані дослідження Абрамова В., Гончарова Н., Ковальова О., та інших авторів, які приділили велику увагу даній темі.

РОЗДІЛ I. ПІДПРИЄМСТВО - ГОЛОВНА ЕКОНОМІЧНА ОДИНИЦЯ КОН'ЮКТУРИ РИНКУ

1.1 Сутність і соціально-економічні форми підприємства. Трудовий колектив підприємства

Підприємство займає центральне місце в народногосподарському комплексі будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності й самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном, одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки й техніки при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем:, що, як і для кого виробляти.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні).

Відповідно до форм власності в Україні можуть діяти підприємства наступних видів:

індивідуальні, засновані на особистій власності і на його праці (без наймання);

сімейні, засновані на власності й праці громадян однієї родини, що проживають спільно;

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина із правом наймання робочої сили;

колективне, засноване на власності трудового колективу, чи кооперативу іншого статутного суспільства;

державне чи комунальне, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на республіканській (загальнодержавній) власності;

спільне, засноване на базі об'єднання майна різних форм власності (змішана форма власності).

У залежності від обсягів виробництва, кількості робітників підприємство може бути малим, середнім, великим.

Підприємства мають право поєднувати свою виробничу, наукову і комерційну діяльність і створювати наступні об'єднання:

асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатися у виробничу діяльність кожного з її учасників;

корпорація - договірне об'єднання на основі сполучення виробничих, наукових і комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень, центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;

консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети;

концерн - статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної залежності від одного чи групи підприємців.

1.2 Види підприємств. Малі підприємства та їх роль в економічному прогресі

В Україні в процесі роздержавлення економіки найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва й результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади і т.д.

Законами України визначені три основних види підприємств: державне, колективне й індивідуальне. При цьому остання група має можливість створення індивідуального, сімейного і приватного підприємства.

Якщо більш широко розглянути дане питання, то можна виділити наступні види підприємств:

Орендні й колективні

Оренда - первинний механізм роздержавлення власності, засіб утворення й множення колективної власності.

Відповідно до договору держава може передавати на 10-15 років в оренду за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому колективу підприємства, виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його стає трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

Оренда - різновид господарського розрахунку, при цьому орендар підприємства має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий доход, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні нестатки й оплату праці за своїм розсудом (оренда - форма господарювання, а не вид власності). Оренда - це фіксована орендодавцем величина, установлена плата орендарем на визначений період.

Орендний колектив прагне поліпшувати й розвивати виробництво. Він має більше самостійності в порівнянні з орендним підприємством.

б) акціонерні товариства.

В Україні існують такі види акціонерних товариств: акціонерні товариства відкритого типу, де акції поширюються шляхом відкритої підписки, тобто шляхом купівлі-продажу на біржі; акціонерні товариства закритого типу, акції яких поширюються лише серед своїх засновників.

Недоліки акціонерних товариств:

мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, особливо під час економічних криз;

акціонерні компанії можуть здійснювати різні фінансові махінації на фондових біржах.

в)договірні товариства

Їх створюють юридичні й фізичні особи, коли вони шукають вигоду в спільній діяльності на ринку, однак не бажають втрачати своєї самостійності.

б)Товариства з обмеженою відповідальністю

Це замкнуті товариства, що створюються об'єднанням пайових внесків. Тут акції не випускаються, дивіденди не встановлюються, а прибуток розподіляється пропорційно до внесків засновників, що відповідають по зобов'язаннях підприємства лише величиною вкладеного капіталу. Саме це робить цю форму підприємства привабливою й зручною.

До початку реєстрації товариства кожен засновник повинен внести не менш 30% свого внеску на банківський рахунок. Тільки після цього воно реєструється у виконкомі народних депутатів за місцем його перебування.

До малих підприємств відносяться новостворені й діючі підприємства:

у промисловості й будівництві - із чисельністю трудящих до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери - із чисельністю трудящих до 50 чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні - із чисельністю трудящих до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери - із чисельністю трудящих до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі - із чисельністю трудящих до 15 чоловік. [3; 78]

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації чи рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим і іншим законами України.

Підприємство може бути створене в результаті примусового розділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створене в результаті виходу зі складу діючого підприємства, організації одного чи декількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань відповідно до рішення їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Підприємство дістає права юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємства здійснюється у виконавчому комітеті районної, міської Ради народних депутатів по місцезнаходженню підприємства.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідного Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про створення й інші документи.

У випадку відсутності в малого підприємства на момент реєстрації власного приміщення вона здійснюється по юридичній адресі одного з його засновників.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення й інші відособлені підрозділи із правом відкриття поточних і розрахункових рахунків.

Підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна при участі трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник і найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мети діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція й повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації й припинення діяльності підприємства.

Майно підприємства складає основні фонди й оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

На всіх підприємствах основним усуспільненим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход). Порядок використання доходу визначає власник чи підприємства уповноважений ним орган відповідно до статуту підприємства.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки, посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності від професії, кваліфікації працівників, складності й умов виконуваних ними робіт і послуг.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) чи через товарні біржі й інші посередницькі організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами й тарифами, що встановлюються самостійно на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України (за державними цінами й тарифами). У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цінам світового ринку. На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальній захищеності населення, допускається державне регулювання згодне з Законом України “Про ціни і ціноутворення”. При цьому державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства. Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку державних, суспільних і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Держава допомагає розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава забезпечує пільгові умови підприємством, що впроваджують прогресивні технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян, що вимагають соціального захисту. Держава повинна стимулювати розвиток малих підприємств в Україні: давати пільги при оподатковуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди допомоги розвитку малих підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства розуміються відомості, зв'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але розголошення (передача, витік) які може принести шкоду його інтересам.

Підприємство зобов'язане:

охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих дій;

відшкодовувати відповідному Раді народних депутатів збитки, нанесені нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища;

забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги по захисту здоров'я його працівників, населення і споживачів продукції.

Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція, державні органи, на які покладене спостереження за безпекою виробництва й праці, протипожежною й екологічною безпекою.

Ліквідація й реорганізація (з'єднання, розділ, вихід, перетворення) підприємства проводяться за рішенням власника і при участі трудового чи колективу за рішенням суду, арбітражу. Підприємство ліквідується також у випадках:

визнання його банкрутом;

якщо прийняте рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, установлених законодавством, і в передбачений рішенням термін не забезпечений виконання цих чи умов не змінений вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи й рішення про створення підприємства.



РОЗДІЛ II. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В УМОВАХ РИНКУ

2.1 Управління підприємством і самоврядування трудового колективу

Для здійснення виробничо-господарських і соціальних функцій підприємства створюється адміністративний апарат. Кількість підрозділів, організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки виробництва і визначаються самим підприємством.

Основним принципом управління державними підприємствами був і залишається принцип демократичного централізму. Сутність його полягає в об'єднанні централізованого управління з наданням йому визначеної самостійності. При умовах командно-адміністративної системи мала місце зайва централізація в управлінні, а самостійність підприємства була обмежена і носила фіктивний характер.

Важливим принципом управління є єдиний посібник, тобто підпорядкованість керівнику всіх підрозділів підприємства, усіх членів трудового колективу. Це означає також, що керівник чи підприємства відповідного підрозділу особисто керує, організовує й відповідає за ефективну діяльність підприємства і його трудового колективу. Такий посібник здійснюється ним через своїх заступників і начальників відповідних підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічний, юридичний відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально підкоряються тільки директору підприємства.

Від якості керуючих кадрів значною мірою залежить ефективна робота підприємства. Саме від керівника, його економічної й технічної поінформованості, уміння керувати колективом залежить успіх діяльності підприємства.

Управління - це владні відносини, і зміст їх визначається характером власності. У рамках своєї власності і прав власник-хазяїн сам визначає методи і систему управління. Він є монополістом стосовно керування своєю власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні функції управління здійснює держава через своїх уповноважених керівників. А колектив при цьому є лише організованою сукупністю найманих робітників, що частково, за бажанням власника в більшій чи меншій мері можуть бути допущені до управління виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство, кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керуючим органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.

Правління підприємства обирається власниками майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Зі свого складу правління обирає голову і його чи заступників їхню роль виконують по черзі всі члени правління.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, полягає колективний договір між власником і трудовим колективом. Цим договором регулюються продуктивні, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибули підприємства й ін.

Підприємство самостійне визначає фонд оплати праці без обмеження його збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки, посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності від професії, кваліфікації працівників, складності й умов виконуваних ними робіт і послуг.

Підприємство самостійне здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) чи через товарні біржі й інші посередницькі організації України.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідного Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про створення, утомившись і інші документи.

У випадку відсутності в малого підприємства на момент реєстрації власного приміщення вона здійснюється по юридичній адресі одного з його засновників.

2.2 Менеджмент і маркетинг у управлінні підприємством

При умовах формування планомірної ринкової економіки підвищуються вимоги до керування. Це обумовлено підвищеною складністю як виробництва продукції, так і її реалізації. Якщо у виробництві товарів беруть участь десятки, сотні, а те і більше спеціалізованих підприємств, то виникає необхідність раціонального рішення великої кількості повсякденних практичних проблем, зв'язаних із забезпеченням підприємства кваліфікованою робочою силою, сировиною, матеріалами, вигідними ринками збуту зробленої продукції. Без спеціальних знань вирішити це широке коло проблем неможливо. З'являється особлива, відносно відособлена сфера управлінської діяльності ( менеджмент. У колишньому СРСР менеджмент розглядався як один з різновидів буржуазної теорії і практики, що мають метою виправдати і забезпечити подальший розвиток капіталізму.

Найбільш повний зміст менеджменту розкривається в його функціях:

Стратегічне управлінське планування. Служба стратегічного планування комплектується з висококваліфікованих фахівців і займається проблемою перспективного розвитку підприємства з урахуванням досягнень НТП, змін у кон'юнктурі ринку й інших факторів, що можуть уплинути на виробництво і реалізацію продукції підприємства.

Функція організації керування підприємством. Ця робота спрямована на пошуки найбільш раціональної системи керування підприємством, на підвищення ефективності всіх управлінських ланок і в цілому всієї системи.

Координаційна функція. Її завдання ( забезпечити органічну інтеграцію всіх підрозділів, спрямовану на продуктивне використання ресурсного потенціалу підприємства з метою одержання максимального прибутку.

Функція керування людьми, турбота про їхній професійний ріст, створення умов і стимулів для найбільш повного використання потенційних можливостей працівників. Ця функція покладається на кадрову службу підприємства. Упровадження системи менеджменту привело до появи особливого прошарку людей, основною діяльністю яких є керування. Їх називають менеджерами.

До останнього часу теорії керування в Україні не приділялося належної уваги. Командно-адміністративній системі це не було потрібно, кадри керування в нас виходили з партійно-державної номенклатури. Такий підхід до командного господарського корпуса заподіяв велику шкоду виробництву і став однієї з причин кризи в економіці. Тепер у зв'язку з переходом до ринкової економіки, створенням колективних, акціонерних підприємств виникла гостра необхідність у менеджерах.

Ще однієї із систем керування підприємством є маркетинг. Маркетинг передбачає ретельний аналіз процесів, що відбуваються на ринку, для прийняття господарських рішень: що робити, у якій кількості, для кого, за якою ціною продавати і т.д. при умовах, коли пропозиція товарів перевищує попит на них, важливо знайти нові можливості для розширення виробництва і збуту зроблених товарів. Маркетинг перетворився в науку вивчення ринку, шляхів стимулювання попиту на продукцію, що робить підприємство.

Поява маркетингу обумовлена об'єктивними потребами високорозвиненої бездефіцитної економіки. Необхідність маркетингу почувається при умовах насиченості ринку товарами, коли виробництво вже не може розвиватися без знання попиту на конкретний вид продукції.

Основним завданням стратегічного маркетингу є пошук так називаної ринкової “ніші”, під якою мають через можливість збуту продукції з визначеними функціональними і споживчими особливостями в рамках конкретного ринкового сегмента, тобто продукції, призначеної для конкретних груп споживачів. Це дає підприємству істотні переваги в порівнянні з конкурентами (сегмент ( визначена частина продажу відповідного товару в загальній структурі товарообміну).

У процесі розробки стратегії маркетингу зважуються три головних завдання:

Здійснюється вибір сегмента ринку, у рамках якого буде діяти підприємство.

Визначаються основні способи і методи, що забезпечують високу конкурентноздатність продукції підприємства.

Визначаються оптимальні терміни діяльності підприємства на даному ринку, виходячи з прогнозування перспективного прогнозування попиту.

Вивчення досвіду маркетингу має важливе значення для економіки України, хоча на перший погляд може показатися, що при умовах кризи він не потрібний. Насправді навіть за таких умов досвід країн з розвитий ринковою економікою у вивченні попиту населення і методів його задоволення важливий як зараз, так і в майбутньому. У сучасній економіці підприємства змушені займатися маркетингом. Змушує їх це робити конкуренція, боротьба за виживання.[12; 268]



РОЗДІЛ III. ПІДПРИЄМСТВО ЯК ОСНОВНА ГОСПОДАРСЬКА ОДИНИЦЯ МАКРОЕКОНОМІКИ

3.1 Соціально-економічні й організаційні форми підприємства, його трудовий колектив

Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

У ринковій системі усе має ціну. Різні види людської праці також мають ціну ( рівень зарплати, тариф на послуги. Ринкова економіка для неусвідомленої координації людей і підприємств через систему цін і ринків. Якщо узяти всі різноманітні ринки, то одержимо широку систему, що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва шляхом проб і помилок.

По засобах узгодження між покупцями і продавцями (попиту та пропозиції) на кожнім з цих ринків ринкова економіка вирішує одночасно всі три проблеми:

що робити? ( визначається щоденно голосуванням за допомогою грошей (шляхом вибору покупцем товару і його покупки);

як робити? ( визначається конкуренцією між виробниками (кожний прагне використовувати новітні технології, виграти цінову конкуренцію і збільшити прибуток, знизити витрати виробництва);

для кого робити? ( визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринках, факторами виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Ці ринки визначають рівень зарплати, ренти, відсотка і прибули, тобто джерел, з яких складаються доходи. Виробник установлює свої ціни, переміщаючи свій капітал у галузі з високим прибутком і залишаючи нерентабельне виробництво товару. Усе це і визначає, що робити. Прибуток тут вирішальний фактор функціонування ринкового господарства.

Підприємства мають право поєднувати свою виробничу, наукову і комерційну діяльність і створювати наступні об'єднання:

асоціація договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатися у виробничу діяльність кожного з її учасників;

корпорація договірне об'єднання на основі сполучення виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень, центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;

консорціум тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети;

концерн статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної залежності від одного чи групи підприємців.

Кожне підприємство для рішення задач, зв'язаних з виробництвом і реалізацією товарів і наданням послуг, повинне бути укомплектовано визначеною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи. Зайняті суспільною працею на підприємстві працівники, інженери і службовці утворять трудові колективи цих підприємств. У політично-економічному розумінні трудовий колектив ( це сукупний працівник підприємства й одночасно суб'єкт економічних відносин, що здійснює загальну діяльність у державних, колективних, кооперативних, часток підприємствах, спрямовану на задоволення як особистих, так і колективних, суспільних потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною і соціально-економічною структурою, у котру входять працівники цехів, бригад і інших підрозділів підприємства. Для координації, погодженості між ними створюється відповідна система керування.

Перехід від командно-адміністративної системи керування до економічних методів на всіх рівнях вимагає широкої демократизації всієї системи господарської діяльності, здійснення керування через інтереси, всебічну активізацію працівників ( членів трудового колективу. Тому велике значення має впровадження на підприємстві самоврядування.

Ідея самоврядування трудових колективів зв'язана з необхідністю демократизувати систему керування виробничим процесом на підприємстві. Поки трудовий колектив не має достатніх повноважень власника, він лише виступає в ролі хазяїна, не будучи їм реально. І він не стане їм, поки не будуть анульовані всі акти, що закріплюють відчуження працівника від засобів виробництва.

3.2 Внутрішньогосподарська структура підприємства й оборот його виробничих фондів

Головна задача підприємства ( задовольняти в чому-небудь суспільної потреби даного регіону, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок якої і задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і власника майна підприємства.

Кожне підприємство, фірма, об'єднання незалежне від форм власності діє на основі господарського (комерційного) розрахунку. Принципи госпрозрахунку:

самофінансування;

самозабезпечення;

матеріальна зацікавленість;

економічна відповідальність;

воля господарської діяльності;

конкуренція між товаровиробниками, контроль за їхньою господарською діяльністю.

Комерційний розрахунок ( це економічна категорія товарного виробництва, що відбиває складну систему економічних відносин, що виникають у процесі використання засобів виробництва, реалізації продукції, при розподілі і використанні отриманого доходу, прибутку.

Аналіз досвіду роботи процвітаючих фірм у розвитих країнах приводить до висновку, що їх стабільно високі результати визначаються забезпеченням взаємодії технологічних, організаційних і соціальних елементів виробництва, що досягається завдяки реалізації нової концепції розвитку економіки. Основу цієї концепції складає орієнтація керування на людину, на відміну від застосовуваних довгий час методів, при яких головними об'єктами керування були комплекси машин і технологічні процеси.

Інтеграція технологічних, організаційних і соціальних процесів досягається шляхом створення внутрішньогосподарської соціальної інфраструктури, основу якої складає набір факторів, що формуються в результаті виконання комплексу соціальних вимог. По своїй економічній природі структура підприємства являє собою складову частину виробничих сил суспільства, що виконує функції забезпечення умов ефективного розвитку даної виробничої системи.

З метою забезпечення ефективного функціонування об'єктивних і суб'єктивних факторів виробництва (способів виробництва і робочої сили) дві складові частини внутрішньогосподарської структури підприємства варто розглядати окремо: власне виробничу (покликану забезпечити умови для нормального функціонування об'єктивних факторів) і соціальну. Остання являє собою частина засобів виробництва, умов праці і побуту, здатних забезпечити раціональну організацію трудової діяльності, підвищення професійного рівня працівників, охорону і зміцнення їхнього здоров'я, задоволеність працею і його результатами, можливість працювати з повною віддачею.

Як відомо, у будь-якому процесі виробництва незалежно від його суспільної форми беруть участь матеріальні й особисті фактори виробництва ( засобу виробництва і люди.

Виробничі фонди знаходяться в постійному русі. Вони проходять три стадії, змінюють три форми ( грошову, продуктивну і товарну ( і в кожній з них виконують відповідну функцію.

Перша стадія кругообігу лежить у перетворенні грошових фондів у продуктивні, тобто в засоби виробництва і виробничий персонал. Ця стадія лежить у купівлі засобів виробництва і найманні працівників і відбувається на ринку.

Друга стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні продуктивних фондів у готову продукцію, товар. Ця стадія відбувається в сфері виробництва. На стадії кругообігу виробничі фонди функціонують у продуктивній формі, тобто у виді засобів виробництва і виробників.

Третя стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні товару в гроші. Вона відбувається в сфері обслуговування. На третин стадії продуктивні фонди переходять у форму товару. Від товару, купленого на першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так і вартістю, тому що він включає, крім вартості робочої сили і вартості витрачених засобів виробництва, ще і додаткову вартість.

Кругообігом виробничих фондів називається їхній рух, у процесі якого вони проходять три стадії, три форми й у кожної них їх виконують відповідну функцію.



РОЗДІЛ IV. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільш прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем.

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося. Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох напрямках:

приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і невизначеності кінцевого результату діяльності;

ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і широким використанням нововведень;

особливе новаторське, творче поводження суб'єкта, що хазяює, його заповзятливість, що є рушійної силоміць економічного процесу.

Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі суб'єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки - усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:

перевага приватної власності на засоби виробництва;

юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;

спрощена система керування;

професійна взаємозамінність працівників;

особиста участь власника в керуванні підприємством;

ініціативний, пошуковий характер діяльності.

Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у вітчизняній науці і практиці терміна “мале підприємництво”.

Очевидна і причина цього явища - широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими господарськими структурами.

Конкуренція - це основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.

Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності і надцентралізації, значно переважали великі і найбільші підприємства. У колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чол. робили майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї електроенергії. Такий рівень концентрації був адекватний планово-директивній системі, теорія і практика якої виходила з представлення про економіку як єдиному комплексі. Малою кількістю великих підприємств зручно керувати, установлювати їм планові завдання і нормативи, розподіляти між ними ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д.

Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств конкурентноздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і , разом з тим, зростає кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені неконкурентними відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм'якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути зв'язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом додання підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність з рук великого підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб'єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також ( у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб створення малих підприємств на основі дезинтеграцї більш великих не здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим фактором скорочення випуску продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з розвитий сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”, обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних дилерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії ( електронним, автомобільним, будівельним і іншої. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон'юнктурою, що складається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише оточування не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різних функцій. Однією з найважливіших умов виходу України на рівень конкурентноздатності з підприємствами далекого зарубіжжя є створення найбільш сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності здатні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинно бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників узагалі ( сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідні Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури.

Уся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, доводячи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу вимагає визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов.

Додання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, здатної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зіштовхується з багатьма труднощами і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно спрощений порядок проходження документів, зв'язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це привело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищені труднощі і складність заповнення необхідних документів. Але ці труднощі легко переборні, оскільки виникли фірми, за порівняно невелику плату, що беруть на себе весь процес оформлення.

При всім цьому, однак, залишаються численні фактори, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це відноситься до сфери виробництва і тієї її частини, що здатна виконувати функції інфраструктури підприємств. Зовсім недостатня інтенсивність цього процесу. Разом з тим у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки.[9; 318]

Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволене створювати підприємства. У результаті, якщо той чи інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необґрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перелічуються заборонені види діяльності.

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, зв'язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно платити як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особливо. Усі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні доходи і прибуток.

Особливо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком обкладається лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці представленню про оптимальний рівень оподатковувань прибули. Але це ( лише оманна видимість. Підприємства зобов'язані включати у свої витрати відрахування в різні фонди (їхній п'ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завищується, а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб'єктів ринкової економіки, їхня здатність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті,( поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, то напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності ( прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподатковування прибутку і відрахувань, що включаються у витрати, не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямку. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні відносно великі первісні капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він спрямовується головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово, що в цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так званих “човників”.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільш ефективним інструментом її регулювання. В Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі малі, не одержують прав на податкові пільги. Відсутні диференціація рівня податків із прибутку і розміру відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибули. Немає знижок з податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на початку 1995 р.). Відсутня така форма державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності).