Фактори виробництва. Стратегія фірми в умовах олігополії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1 Підприємство як суб'єкт ринку на мікрорівні. Фактори виробництва

2 Основні риси олігополії. Моделі і стратегії ціноутворення

Література

1 ПІДПРИЄМСТВО ЯК СУБ'ЄКТ РИНКУ НА МІКРОРІВНІ. ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА

Підприємство є другим суб'єктом мікроекономічного рівня господарювання. Воно також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга).

У ринковій економіці підприємство - це товаровиробник і основна виробнича ланка економіки. Воно є суб'єктом господарювання; товаровиробником; організаційною формою господарювання; суб'єктом індивідуального відтворення; суб'єктом і водночас об'єктом маркетингу і менеджменту (управління) тощо.

Суб'єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов:

1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи - статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

2) виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;

3) зберігає умови постійного повторення процесу виробництва - індивідуального відтворення;

4) проходить (повторює) життєвий цикл.

Підприємство має майно, завдяки чому може виконувати господарські функції, зобов'язання перед партнерами, державами, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.

За часів командно-адміністративної системи, при відсутності ринкової економіки, підприємства були організаційною часткою єдиного державного господарства. У такого підприємства майно належало державі; воно здійснювало лише оперативне управління майном в інтересах власника - держави; виконувало господарські функції згідно з директивними планами держави, яка жорстко контролювала виконання усіх планових показників і відповідно до цього заохочувала чи «наказувала» підприємство. За виконання зобов'язань підприємство відповідало не майном, що йому не належало, а лише грошовими сумами, призначеними для премій та надання інших благ найманим працівникам; життєвий цикл та індивідуальне відтворення забезпечувались державним майном.. Такі за води та фабрики не були суб'єктами економічних, ринкових відносин.

Отже, господарююча одиниця (суб'єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінансової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодавства та правових норм.

Індивідуальне відтворення - це відтворення організаційних юридичних одиниць - підприємств - на мікроекономічному рівні, що зберігається постійним відновленням виробництва чи наданням платних послуг.

Формою індивідуального відтворення підприємств в ринкових умовах господарювання є коловорот та оборот індивідуального капіталу підприємства.

Схема індивідуального відтворення підприємства дає уявлення про етапи та стадії, які проходить майно підприємства під час свого руху в процесі господарської діяльності (рис. 1.1).

Критерієм збереження індивідуального відтворення підприємства є його можливість постійно продовжувати господарювання за рахунок власного майна та грошових коштів .

Близьке до індивідуального відтворення, але не тотожне поняття з точки зору економічної науки - це життєвий цикл підприємства.

Життєвий цикл підприємства - це шлях, що проходить господарюючий суб'єкт з моменту його реєстрації як юридичної особи (придбання всієї атрибутики юридичної особи) до моменту його ліквідації з причин банкрутства чи з будь-яких інших.

На шляху життєвого циклу господарюючий суб'єкт (підприємство) проходить певні стадії (рис. 1.2).

Якщо оздоровлення (санація) економіки підприємства дає позитивні наслідки, підприємство «виживає» і продовжує свій життєвий цикл.

Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств формуються залежно від організаційної форми, виду та форми власності господарюючих суб'єктів.

У сучасних умовах ринкової орієнтації економіки в Україні діють державні та недержавні підприємства.

Державні - це підприємства, майно яких повністю є власністю держави. Це так звані казенні підприємства. Крім того, держава має частки свого майна у корпоратизованих акціонерних підприємствах (товариствах).

Відповідно до ринкової трансформації економіки в Україні повинна бути створена змішана економіка. Стратегічна ринкова орієнтація економіки України вирішення питань власності майна підприємств передбачає становлення двох форм: державних казенних, а також недержавних (усіх інших) підприємств.

Механізмом перетворення майна державних підприємств у май-но недержавних, як відомо, є приватизація. Важливим при цьому є роздержавлення, відокремлення капіталу підприємств від капіталу держави.

Фактори виробництва. Економісти виокремлюють три найважливіших типи агрегованих ресурсів (або три групи факторів виробництва), які беруть участь у процесі виробництва продуктів:

- засоби виробництва (або фізичний (реальний) капітал), які найчастіше називають капіталом;

- робоча сила, яка приводить в рух засоби виробництва, перетворюючись на найману працю. Носіями робочої сили, чи здатності до найманої праці, є наймані працівники як фізичної, так і розумової праці;

- природні ресурси, тобто земля, на якій здійснюється процес виробництва, та надра, з яких добувають сировину, а також ліси та водойми з їх флорою та фауною.

Структура факторів виробництва, представлена на рис. 1.3, потребує відповіді на запитання: яким чином слід поєднати різноманітні складові економічних ресурсів з метою вироблення певного продукту. Таку відповідь можна отримати, звернувшись до поняття «технологія».

фактор виробництво олігополія ціноутворення

Рисунок 1.3 - Структура факторів виробництва

Технологія - це система знань про технічні засоби здійснення виробничого процесу. Вплив технології на результативність виробничого

процесу відбувається за такими основними напрямами:

- по-перше, наукові відкриття, що мають визначальний вплив на створення нових машин, устаткування та інструментів з вищою, ніж у попередніх поколінь, продуктивністю;

- по-друге, відкриття, що забезпечують економію сировини, матеріалів, палива, енергії;

- по-третє, вплив технологічного прогресу на загальноосвітній рівень працівників, їх кваліфікацію та продуктивність.

Прикладом революційних стрибкоподібних впливів технологічного прогресу на результативність (ефективність) виробництва може слугувати перехід суспільства від мануфактурного до великого машинного виробництва, а від нього - до автоматизованого. Щодо другого напрямку, то перехід від використання вугілля як основного палива до використання нафти та нафтопродуктів, а також впровадження штучних матеріалів хімічного походження послугували могутнім поштовхам для суттєвого прискорення обсягів індивідуального, національного та світового виробництв. І, насамкінець, запровадження комп'ютерних та Інтернет - технологій стало революційним переворотом щодо швидкості збирання, обробки, збереження та передачі інформації. Ці технології породили нову генерацію робочої сили. Запровадження їх здійснюється з метою збільшення обсягів виробництва, економії затрат на виробництво одиниці продукції або ж з метою поліпшення якості виробленого продукту. Інакше кажучи, технологія є визначальним чинником, що впливає на ефективність виробництва.

Ефективним є виробництво, яке дає змогу випустити максимальний фізичний розмір високоякісного продукту за допомогою заданого обсягу введених до виробничого процесу ресурсів або, інакше кажучи, яке дає змогу випустити заданий фізичний розмір високоякісної продукції за допомогою мінімального обсягу введених ресурсів.

Зв'язок між задіяними у виробничому процесі ресурсами та фізичним обсягом випуску описується виробничою функцією.

Виробнича функція визначає максимально можливий обсяг випуску (Q), який може забезпечувати фірма (підприємство) за різних комбінацій введених до виробничого процесу ресурсів.

Виробнича функція може бути дво-, три- та багатофакторною.

Для спрощення припустимо, що фірма використовує для виробництва два ресурси: працю (L) та капітал (К). Тоді виробнича функція у найзагальнішому плані матиме вигляд

Q = f{L, К). (1.1)

Виробнича функція визначає форму кривої, що відображає валові затрати виробництва фірми та величину попиту на економічні ресурси (землю, працю, капітал). Таким чином, фірми впливають на встановлення рівноваги між двома типами ринків: ринком економічних благ, де вони пропонують вироблені ними товари, забезпечуючи задоволення попиту покупців, та ринком ресурсів, де фірми виступають суб'єктами, що пред'являють попит, здійснюючи затрати на фактори в такий спосіб, щоб мінімізувати затрати та максимізувати прибуток.

Оскільки виробнича функція описує максимально можливий обсяг випуску за певного набору ресурсів при технологічно ефективному способі виробництва, зрозуміло, що використання факторів, що спричиняють зменшення обсягу випуску, недоцільне. Звісно, виробництво не завжди технологічно ефективне, але у зв'язку з тим, що будь-яка фірма прагне мінімізувати затрати та максимізувати прибуток, є досить вагомі підстави вважати, що жодна така фірма не буде марно використовувати ресурси.

За певного технологічного рівня виробництва виробнича функція може показувати різні комбінації ресурсів, що забезпечують однаковий обсяг випуску.

Технологічно ефективнішим, є той спосіб, який забезпечує максимальний випуск при використанні хоча б одного ресурсу в меншому обсязі (за незмінності усіх інших).

Якщо перший спосіб пропонує використання одних ресурсів у більшому обсязі, а інших - у меншому порівняно з другим способом, то ці способи вважаються незіставними за їх технологічною ефективністю.

У такому разі обидва випадки вважаються технологічно ефективними і включаються у виробничу функцію. Який варіант варто обрати виробникові, залежатиме від співвідношення цін на ресурси, з яких виробляється продукт.

2 ОСНОВНІ РИСИ ОЛІГОПОЛІЇ. МОДЕЛІ І СТРАТЕГІЇ ЦІНОУТВОРЕННЯ

Олігополія - це ринкова структура, для якої характерно присутність незначної кількості фірм на ринку, кожна з яких володіє значною часткою ринку. Характерні риси олігополії.

1. Усього кілька підприємств постачають продукцію на весь ринок. При цьому олігополісти можуть бути двох типів: виробники стандартизованої (однорідної) продукції (виробництво промислових продуктів: сталь, алюміній, цинк тощо) і виробники диференційованої продукції (виробництво споживчих товарів: автомобілі, пиво, сигарети тощо). Зазвичай на олігополістичнних ринках панує від двох до десяти підприємств.

2. Принаймні, деякі підприємства в олігополістичній галузі мають великі ринкові частки, тобто мають здатність впливати на ціну товару (послуги), варіюючи його наявністю на ринку. Отже, олігополісти є підприємствами, «що диктують ціну».

3. Підприємства в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Всі продавці на олігополістичних ринках знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни або обсяг продажів, то наслідки позначаться на прибутках всіх підприємств. Передбачається, що кожне підприємство в галузі визнає, що зміна його стратегії на ринку викличе реакцію конкуруючих продавців. Можлива відповідна реакція конкурентів є основним чинником, що визначає рішення підприємства. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

4. Є істотні бар'єри для вступу в галузь. Основними з них є: економічні (ефект масштабу), фінансові (величезні видатки на рекламу), юридичні (патенти і ліцензії), ринкові (власність на сировину). Найбільш значним з них є ефект масштабу. Причиною виникнення олігополії є переваги великого підприємства над малим, що дає можливість знизити собівартість продукції. В результаті поглинання великими фірмами менших відбувається конкуренція на ринку, тобто на ньому функціонує декілька підприємств. Це дає можливість їм отримувати великі прибутки. Для входження в ринок даного товару необхідні великі капіталовкладення, що створюють природні перепони для входження ринок.

Поведінка фірми при олігополії визначається 2-ма протилежними тенденціями:

- за таємної змови виробників встановлюється договірна висока ціна, що дає можливість олігополістам отримувати стабільні надприбутки.

- існує постійне бажання порушити дану угоду і збільшити свої прибутки за рахунок конкурентів шляхом зниження ціни та збільшення обсягів продажу.

Протиріччя між цими тенденціями носить назву дилеми олігополіста.

Основою взаємовідносин при олігополії виступає змова підприємств - це явна, таємна або мовчазна угода між підприємствами відносно ціни та обсягів продажу.

Природна олігополія існує, коли кілька підприємств можуть постачати продукцію для всього ринку за менших довгострокових середніх витратах, ніж були б у безлічі підприємств. До такого роду олігополій часто відносять нафтопереробку, виплавку стали, виробництво пива й інших алкогольних напоїв. У цілому ж існування природної олігополії є предметом суперечок економістів.

Отже, особливість олігополії, як особливої ринкової структури, полягає у взаємозалежності поведінки продавців. До того ж, на відміну від монополіста і конкурентного продавця, олігополіст не може розглядати криву попиту на свою продукцію як задану і використовувати при визначенні найкращого випуску відому умову рівноваги, що полягає в рівності граничного доходу (що залежить від кривої попиту) і граничних витрат. Тому для опису поведінки олігополіста застосовують спеціальні моделі олігополії, що розрізняються припущеннями про характер поведінки конкурентів на ринку.

Розглянемо модель дуополії, коли на ринку є всього дві фірми, що виробляють однорідну продукцію, при цьому діють незалежно одна від одної, не вступаючи в змову.

Відповідно до моделі Курно, на ринку має місце некооперована дуополія, причому:

- кожний дуополіст прагне максимізувати свій прибуток виходячи із припущення, що випуск іншого дуополіста незмінний;

- постійні витрати кожної дуополії дорівнюють нулю, а граничні витрати не залежать від випуску. У цьому випадку граничні витрати дорівнюють середнім загальним витратам;

- граничні витрати обох дуополістів однакові.

У трьох попередніх темах ми розглядали моделі вибору ціни та обсягів виробництва за умови чистої конкуренції, чистої монополії та монополістичної конкуренції. За їх допомогою можна із значною вірогідністю передбачити відповідну поведінку виробника. Цього не можна сказати про олігополістичний ринок. Точний прогноз на такому ринку неможливий, насамперед через безліч варіантів олігополії. У галузі може бути як 2-4 панівні фірми (жорстка олігополія), так і 10-20 (м'яка олігополія). Механізми взаємодії фірм за таких умов будуть різними. Крім того, загальна взаємозалежність ускладнює передбачення відповідної реакції конкурента та унеможливлює розрахунок попиту та граничного доходу для олігополіста.

Проте це не означає, що олігополістичний ринок взагалі не піддається дослідженню. Його аналіз, що проводиться у мікроекономіці, дає змогу виділити щонайменше дві загальні закономірності.

1. Олігополістичні ціни мають тенденцію бути негнучкими, або «жорсткими».

2. Якщо олігополістичні ціни все-таки змінюються, то найбільш вірогідно, що всі фірми роблять це одночасно. Олігополістична цінова поведінка передбачає наявність стимулів до погоджених дій або до таємного зговору при встановленні цін.

Виявлення цих закономірностей є результатом дослідження цінової політики олігополіста. Може бути чотири варіанти поведінки олігополіста у галузі ціноутворення: ламана крива попиту; ціноутворення, зумовлене таємним зговором; лідерство у цінах; ціноутворення за принципом «витрати плюс» (рис. 2.1). Розглянемо кожен з них детальніше.

Припустимо, що галузь представлена трьома рівноцінними фірмами (А, В і С), кожна з яких має однакову частку на ринку, і вони не погоджують свої ціни через прямий чи таємний зговір. Що відбудеться на ринку та як зміниться положення кривої попиту для фірми А, якщо вона вирішить змінити ціни? Усе залежатиме від реакції конкурентів. Вони можуть або наслідувати приклад фірми А, тобто вирівняти ціни, або проігнорувати його.

Якщо фірма А знижує ціну з Р1 до Р2, намагаючись реалізувати більше своєї продукції, а фірми конкуренти повторюють цей маневр, то реальний приріст продажу може бути досить незначним (головним чином за рахунок інших галузей, оскільки продукт цієї галузі став відносно дешевшим). Тому його можна не брати до уваги. Справа в тому, що відповідні дії конкурентів змістять криву попиту на продукт фірми вниз, залишивши попередній обсяг продаж за нижчими цінами (рис. 2.2).

Якщо хтось з олігополістів підвищить ціни, а його приклад наслідують інші, то це означатиме фактичне

перетворення галузі у чисто монополістичну і призведе до зниження як загального обсягу продаж, так і відповідного зменшення продаж кожною фірмою. Отже, при односпрямованих діях олігополістів усієї галузі крива попиту щодо кожного з них матиме такий самий вигляд, що й крива галузевого попиту, тобто буде досить нееластичною.

Однак фірми-конкуренти можуть і не повторювати те, що робить одна фірма. Тоді, знижуючи ціни на продукцію галузі, ініціатор зможе збільшити обсяги продажу за рахунок конкурентів, а при підвищенні ціни, навпаки, - конкуренти збільшать обсяги своїх продаж за його рахунок. При цьому крива попиту на продукт фірми буде досить еластичною, що наближатиме олігополістичний ринок до ринку монополістичної конкуренції.

Який же з цих двох варіантів поведінки конкурентів найвірогідніший?

Якщо фірма-ініціатор на олігополістичному ринку вирішить знизити ціни, розраховуючи на збільшення обсягів власних продаж, то конкуренти зроблять те саме, оскільки у протилежному разі вони позбудуться частини завойованого ринку. Навпаки, якщо фірма спробує підняти свої ціни, то конкуренти, проігнорувавши таку поведінку, намагатимуться заволодіти частиною ринку, щоб звільнитися від першої фірми. Таким чином, зниження цін буде вирівняно, оскільки конкуренти наслідуватимуть приклад ініціатора, Аналогічного підвищення цін не відбудеться, оскільки конкуренти спробують розширити свою частку ринку. Отже, крива попиту для олігополіста матиме» вигляд ламаної кривої (рис. 2.3).

Крива попиту буде сильно еластичною на ділянці, що розташована вище від ринкової ціни Ре, та слабо еластичною (коли продукт диференційований) або взагалі нееластичною (якщо олігополісти продають стандартну продукцію) на ділянці нижче, ніж ринкова ціна. Через таку суттєву відмінність у еластичності попиту крива граничного доходу буде мати розрив.

Урахування цих обставин пояснює, чому на олігополістичному ринку ціни мають тенденцію до жорсткості, адже ні зниження ціни, ні її підвищення не дає виграшу ініціатору. Крім того, ламана крива граничного доходу означає, що у певних межах значні зміни граничних витрат не впливатимуть на обсяги виробництва та ціну. Як показано на рис. 2.4, точки перетину кривих MC1 та МС2 з кривою граничних витрат будуть відповідати однаковим обсягам виробництва та ціні.

Однак, ґрунтуючись лише на ламаній кривій попиту, неможливо пояснити, чому ринкова ціна встановлюється саме на рівні Ре. Крім того, висновок про незацікавленість олігополістів у зміні ціни не завжди збігається з реальністю: ціни олігополістичного ринку мають стійку тенденцію до зростання. Тому вивчення моделі поведінки виробника на олігополістичному

ринку має доповнюватися аналізом можливостей до зговору кількох продавців. Цей зговір повинен бути таємним, оскільки узгоджені дії виробників у сфері ціноутворення у більшості країн заборонені законом. Він відбувається тоді, коли фірми досягають безпосередньої або мовчазної угоди про те, щоб зафіксувати ціни, розподілити ринки чи якимось іншим чином обмежити конкуренцію між собою.

Якщо кілька фірм у галузі з олігополістичним ринком приблизно однакові за розміром та рівнем середніх витрат, то для них збігатимуться рівень ціни та обсяг виробництва, що максимізують економічний прибуток. Спільна цінова політика, яку вони проводять, фактично перетворить ринок олігополістичної конкуренції у ринок чистої монополії. При цьому характер кривих попиту та граничного доходу щодо кожної фірми збігатиметься з галузевими кривими, а ринкова ціна відповідатиме тій, що максимізує економічний прибуток кожної фірми. Все це підштовхує олігополістів до укладання картельних угод.

Разом з тим, в економіці існує багато факторів, що протидіють укладанню нових картельних угод та руйнують старі. До них, зокрема, належать:

- відмінності у витратах та обсягах продаж фірм - олігополістів. За таких умов не збігатимуться ціни, що максимізують економічний прибуток кожної фірми;

- при «м'якій» олігополії кількість фірм у галузі надто велика для досягнення погоджених дій;

- економічні коливання, насамперед спади ділової активності, підштовхують фірми до порушення угод та спроби самостійно долати труднощі;

- економічний прибуток у галузі може приваблювати нових виробників, які не є учасниками угоди;

- серед учасників угоди може бути шахрайство, тобто таємне зниження цін для отримання додаткових замовлень;

- державне регулювання економіки через обмеження цін, притягнення до адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності учасників цінового зговору.

Для олігополістичного ринку, на якому представлені різні за розмірами фірми, властивим є узгодження дій через механізм так званого «лідерства у цінах». Найвпливовіша фірма у галузі з мовчазної згоди інших визнається лідером у ціноутворенні, а всі інші фірми наслідують її приклад. Оскільки перегляд цін пов'язаний з певним ризиком для ініціатора, що пояснюється ламаним характером кривої попиту, то навіть лідер змінює їх не так часто. Як правило, він завчасно попереджає про наступні зміни, щоб, з одного боку, дати можливість партнерам підготуватися до наступного маневру, а з іншого - вивчити їх можливу реакцію. Крім того, лідер не намагається встановити ціни, які максимізують прибуток, щоб зберегти бар'єри для вступу в галузь, які пов'язані з неспроможністю нової фірми забезпечити мінімальний рівень витрат і отримати економічний прибуток.

Для спрощення механізму розрахунку ціни галузеві лідери досить часто вдаються до методики під назвою «витрати плюс». У цьому разі для визначення ціни за основу беруть певні типові витрати, до яких додається економічний прибуток у вигляді надбавки. Переваги такого методу полягають у його простоті. Він не потребує глибокого вивчення кривих попиту, доходу та граничних витрат. Можна тільки уявити, який обсяг аналітичної роботи необхідний, щоб побудувати ці криві для кількох сот найменувань продукції, які виробляє олігополістична фірма!

Метод розрахунку ціни «витрати плюс» добре суміщається з таємним зговором олігополістів. Якщо вони мають хоча б приблизно однакові витрати, то достатньо погодити відсоток надбавки до них (5 чи 10 %), щоб фактично проводити узгоджену політику цін на всі свої продукти.

Таким чином, олігополісти фактично не використовують цінової конкуренції: де може бути досить небезпечним як для ініціатора, так і для всіх учасників ринку. Спроба цінової конкуренції містить загрозу перетворитися на цінову війну. Тому на олігополістичному ринку переважає нецінова конкуренція, її вихід з-під контролю малоймовірний. Разом з тим, вдале вирішення реклами, після продажного обслуговування або стимулювання збуту конкурент може повторити чи нейтралізувати не так швидко, що на певний час дасть фірмі-ініціатору ринкові переваги.

ЛІТЕРАТУРА

1. Мікроекономіка: Пвдручник / За ред. В.Д. Базилевича.-2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008, - 679 с.

2. Базілінська О.Я. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. / О.Я. Базілінська. О.В. Мініна / За ред. О.Я. Базілінської, - 2-ге вид., перероб. та доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 349 с.

3. Бриль М.С. Тест лекції «Витрати виробництва і теорія фірми» з курсу «Мікроекономіка». - Харків: Вид. ХДЕУ, 2002. - 31 с.

Размещено на Allbest.ru