Історія економічних вчень

1 ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ П. БУАГІЛЬБЕРА - ЗАСНОВНИКА КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У ФРАНЦІЇ

П'єр де Буагільбер (1646-1714) - засновник класичної політичної економії у Франції.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях «Докладний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Економічними питаннями Буагільбер починає займатися з кінця 70-х років. Живучи серед сільського населення Нормандії і подорожуючи по інших провінціях, він бачить важке положення селянства і незабаром дійде висновку, що це - причина загального упадку господарства країни. Дворяни і король залишають селянину лише стільки, щоб він не вмер з голоду, а часом забирають і останнє. Важко при цьому сподіватися, що він буде збільшувати виробництво. У свою чергу, страшна убогість селянства - головна причина упадку промисловості, тому що вона не має скільки-небудь широкого ринку збуту.

Ці ідеї поступово зріють у голові судді. У 1691 р. він уже говорить про своїй «системі» і, мабуть, викладає її на папері. «Система» являє собою серію реформ, як ми тепер сказали б, буржуазно-демократичного характеру. При цьому Буагільбер виступає не стільки як виразник інтересів міської буржуазії, скільки як захисник селянства. «Із Францією звертаються як із завойованою країною» - цей рефрен пройде через усі його твори.

Можна сказати, що «система» Буагільбера й у її первісній формі, і в остаточному виді, який вона придбала до 1707 р., складалася з трьох основних елементів.

По-перше, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Не вникаючи в деталі, можна сказати, що він пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним чи злегка прогресивним обкладанням. Питання про ці принципи обкладання зберігає свою гостроту і в даний час, тому варто роз'яснити його. При регресивній системі, чим більше доход даного обличчя, тим менше в процентному відношенні податкові вилучення; при пропорційній системі частка доходу, що вилучається, однакова; при прогресивній вона росте з підвищенням доходу. Пропозиція Буагільбера було винятково сміливим для свого часу: адже знать і церква, як уже говорилося, власне кажучи, зовсім не платили податків, а він хотів обкласти їх щонайменше в такій же пропорції, як і бідняків.

По-друге, він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень,- як він виражався, «очистити дороги» (від митних застав). Від цієї міри він чекав розширения внутрішнього ринку, росту поділу праці, посилення звертання товарів і грошей.

Нарешті, по-третє, Буагільбер вимагав увести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він знаходив політику підтримки штучно низьких цін на зерно вкрай шкідливої, тому що ці ціни не покривають витрат виробництва в сільському господарстві і виключають можливість його росту. Буагільбер вважав, що економіка буде найкраще розвиватися в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою «щиру цінність». Однак він не був послідовний у проведенні цієї ідеї і, зокрема, вважав, що ввіз зерна у Францію повинний бути заборонений.

Ці реформи Буагільбер вважав вихідними умовами господарського підйому і підвищення добробуту країни і народу. Тільки таким шляхом можна збільшити доходи держави, переконував він правителів. Прагнучи донести свої ідеї до публіки, він випускає в 1695-1696 р. анонімно свою першу книгу під характерною назвою: «Докладний опис положення Франції, причини падіння її добробуту і прості способи відновлення, чи як за один місяць доставити королю всі гроші, у яких він бідує, і збагатити все населення».

Як і всі ранні економісти, Буагільбер підкоряв свої теоретичні побудови практиці, обґрунтуванню запропонованої ним політики. Його роль як одного з засновників економічної науки визначається тим, що в основу своїх реформ він поклав цільну і глибоку для того часу систему теоретичних поглядів.

Найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу він називав пропорційні чи нормальні ціни. Насамперед, це ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і відомий прибуток, чистий доход. Далі, це ціни, при яких буде безперебійно відбуватися процес реалізації товарів, при яких буде підтримуватися стійкий споживчий попит. Нарешті, це такі ціни, при яких гроші «знають своє місце», обслуговують платіжний оборот і не здобувають тиранічної влади над людьми.

Розуміння закону цін, тобто, по суті, закону вартості, як вираження пропорційності народного господарства було зовсім новою і сміливою думкою. З цим зв'язані інші основні теоретичні ідеї Буагільбера. При зазначеному трактуванні цін, природно, уставало питання: яким чином можуть бути забезпечені «оптимальні ціни» в економіці? На думку Буагільбера, така структура цін буде складатися стихійно в умовах волі конкуренції.

Він бачив головне порушення волі конкуренції конкретно у встановленні максимальних цін на зерно. Буагільбер вважав, що зі скасуванням максимальних цін ринкові ціни на зерно підвищаться, це збільшить доходи селян і їхній попит на промислові вироби, далі зросте виробництво цих виробів і т.д. Така ланцюгова реакція забезпечить одночасно і загальне встановлення «пропорційних цін» і процвітання господарства.

Буагільбер не заперечував економічних функцій держави; це було немислимо для такого реаліста і практика, яким він був. Він думав, що держава, особливо за допомогою розумної податкової політики, може сприяти високому рівню споживання і попиту в країні. Буагільбер розумів, що збут і виробництво товарів неминуче застопориться, якщо сповільниться потік споживчих витрат. Він не сповільниться, якщо бідняки будуть більше заробляти і менше віддавати у виді податків, тому що вони схильні швидко витрачати свій доход. Багатії ж, навпроти, схильні зберігати доход і тим самим загострюють труднощі збуту продукції.

Буагільбер через свою концепцію «пропорційних цін» зводив «якщо не свідомо, те фактично мінову вартість товару до робочого часу...». Але він був далекий від розуміння двоїстої природи праці і тому взагалі ігнорував вартісну сторону багатства, у якій саме і втілюється загальна абстрактна праця. У багатстві він бачив тільки речовинну сторону, розглядав його лише як масу корисних благ.

Особливо яскраво ця обмеженість мислення Буагільбера позначилася в його поглядах на гроші. Він не розуміє, що в суспільстві, де діє закон вартості, товари і гроші являють собою нерозривну єдність. Саме в грошах, цих абсолютних носіях мінової вартості, знаходить своє саме завершене вираження абстрактна праця. Буагільбер фанатично бореться проти грошей, протиставляючи їм товари, - у його розумінні, просто корисні блага. Оскільки гроші самі по собі не є предметом споживання, вони здаються йому чимось зовнішнім і штучної. Гроші здобувають протиприродну тиранічну владу, і це причина економічних нещасть. Своє «Міркування про природу багатств» він починає лютими нападками на гроші: «Зіпсованість сердець перетворила... золото і срібло... в ідолів... Їх перетворили в божества, яким приносили і приносять у жертву більше благ, цінностей і навіть людей, чим сліпа стародавність коли-небудь, жертвувала цим божествам, що віддавна перетворилися в єдиний культ і релігію більшої частини народів».

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації - це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця.

Теорія вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалентного обміну.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодовування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і становить, на думку Буагільбера, його «істинну вартість».

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість. Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння природи товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гроші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до «істинної вартості». Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, - це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

2 КОНЦЕПЦІЇ БУРЖУАЗНОГО І ДРІБНОВЛАСНИЦЬКОГО СОЦІАЛІЗМУ: ЕКОНОМІЧНІ ІДЕЇ АНАРХІЗМУ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ТЕЧІЇ; ЛЕГАЛЬНИЙ «МАРКСИЗМ» В РОСІЇ; ЕКОНОМІЧНІ ІДЕЇ РОСІЙСЬКИЙ ЛІБЕРАЛЬНИХ НАРОДНИКІВ

Засновником напрямку дрібновласницького соціалізму є Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773-1842). Він посідає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як засоби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. Нагромадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибуток підприємця, - писав він, - становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує». Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі - як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі ренти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем економічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробництва називає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталізму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зменшить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, - писав Сісмонді, - має співвідноситись із суспільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства».

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискується з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагромадження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу частину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й наявності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії розвиває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної думки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предмета й методу політичної економії - представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили економічного розвитку започаткували критичне ставлення до економічного лібералізму.

Анархізм (від грецького anarchia - безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) - соціально-політична течія, що спрямована на звільнення від всіх форм політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40-70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму - П.Ж. Прудон, М. Штірнер, М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін.

Анархізм характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло, заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство; захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою самоорганізації і самоврядування.

Соціальну опору анархізму становлять дрібні власники, частина робітничого класу, декласовані елементи, окремі прошарки інтелігенції.

Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася місцем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спрямованість економічної думки, що спиралася на деякі положення класичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легальний марксизм виник як ідеологія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався положеннями історичного матеріалізму, передусім висновками про історичну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав революційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870-1944), Михайла Туган-Барановського (1865-1919), Сергія Булгакова (1871-1944) ґрунтувалася на вивченні сучасної їм економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного розвитку.

Критиці доктрини народництва була присвячена книга П. Струве «Критичні зауваження до питання про економічний розвиток Росії» (1894), у якій він торкався питань природи та ролі держави, характеру переходу від капіталізму до соціалізму, проблем реалізації суспільного продукту. П.Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що можна бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і бернштейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні суперечності між першим і третім томами «Капіталу». У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею «Головна антиномія трудової теорії вартості», у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості.

Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому «Капіталу» був Микола Зібер (1844 -1888), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, що дослідження автора «Капіталу» є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856-1918) - першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію - спочатку він поділяв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову теорію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо «меншовика», не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов приділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку - незаперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: бернштейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань політичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (організаційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883-1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюдженні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній боротьбі з народниками й ревізіоністами.

На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демократичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. Постійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксизму, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єктивно-психологічна школа, у питаннях розподілу - так звана соціальна теорія, у теорії економічних циклів і криз - концепція економічної кон'юнктури.

Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зростаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти молодого капіталізму стало народництво (70-90-ті роки XIX ст.). Народники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як регрес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий самобутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: революційну (70-ті роки) і ліберальну (80-90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки.

Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу «Російське багатство», відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом «селянської соціалістичної революції» й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони виступили з програмою «дрібних справ», вимагаючи розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпечення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створення мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Воронцов (1847-1918), Микола Даніельсон (1844-1918), Микола Михайловський (1842-1904) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про «штучність» російського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про панування небуржуазного «народного виробництва», представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну програму вони зв'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак робився висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіталістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні ринки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні «витратити всю додаткову вартість», а російський мужик «сильно охляв», отже, в Росії немає ґрунту для розвитку капіталізму.

Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин». Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.

Отже, Воронцов, - з одного боку, твердив про брак ґрунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого - змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки розвитку капіталізму.

Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він заявляв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніельсон. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що «... все більша й більша частина виробників експропріюється...» , він закликає розум і совість врятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.

Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала «романтичний», дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому не буржуазний лад, репрезентований «народним виробництвом», який, на їхню думку, панував у Росії. До «народного виробництва» вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

3 ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ М.І. ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

буагільбер буржуазний соціалізм марксизм

М.І. Туган-Барановський (1865-1919), український економіст. Сферою своєї діяльності М.І. Туган-Барановський обрав політичну економію. У 1894, опублікувавши роботу «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя», він став першим українським ученим зі світовим ім'ям (книга в 1901 році переведена на німецьку мову, а потім і на французький).

М.І. Туган-Барановський писав, що теорія граничної корисності і трудова теорія вартості не є взаємовиключними, а, навпаки, доповнюють і підтверджують один одного. Він сформулював знаменитий закон, відповідно до якого граничні корисності вільно відтворених благ пропорційні їх трудовим вартостям.

Розглядаючи ці питання, він показав, що правильно зрозуміла теорія граничної корисності не тільки не спростовує трудову теорію вартості Д. Рікардо і К. Маркса, але і являє собою несподіване підтвердження навчання про вартість даних економістів. Як і більшість російських економістів, М.І. Туган-Барановський не обмежився однобічним протиставленням корисності і витрат як двох основних факторів цінності. Думаючи, що теорія Рікардо підкреслює об'єктивні фактори цінності, а теорія Менгера - суб'єктивні, він намагається довести, що теорія Рікардо не виключає, а лише доповнює теорію граничної корисності.

Логіка міркувань М.І. Туган-Барановського така: «Гранична корисність - корисність останніх одиниць кожного роду продуктів - змінюється в залежності від розмірів виробництва. Ми можемо чи знижувати підвищувати граничну корисність шляхом розширення чи скорочення виробництва. Навпроти, трудова вартість одиниці продукту є щось об'єктивно дане, що не залежить від нашої волі. Звідси випливає, що при зіставленні господарського плану визначальним моментом повинна бути трудова вартість, а обумовленим - гранична корисність. Якщо трудова вартість продуктів різна, але користь, одержувана в останню одиницю часу однакова, то випливає висновок, що корисність останніх одиниць вільно відтворених продуктів кожного роду - їхня гранична корисність - повинна бути назад пропорційна відносній кількості цих продуктів в одиницю робочого часу. Інакше кажучи, повинна бути прямо пропорційна трудової вартості тих же продуктів». І виходить, на думку М.І. Туган-Барановського, обидві теорії знаходяться в повній гармонії.

Теорія граничної корисності з'ясовує суб'єктивні, трудова теорія вартості - об'єктивні фактори господарської цінності. Саме М.І. Туган-Барановський обґрунтував положення, що гранична корисність вільно відтворених господарських благ пропорційна їх трудовим вартостям. Дане положення називають в економічній літературі теоремою М.І. Туган-Барановського.

Значний внесок був внесений Туган-Барановским у теорію розподілу. У ній процес розподілу розглядалася як боротьба різних класів за частку в суспільному продукті. У росту самого продукту, тобто в розвитку виробництва, однаково зацікавлені всі класи.

Що стосується внеску М.І. Туган-Барановського в сучасну економічну науку, то він значною мірою зводиться до створення сучасної інвестиційної теорії циклів у який передбачив сучасну концепцію «заощадження-інвестиції» головним фактором циклічності, на його думку, є непропорційність у розміщенні капіталу, що підсилилася в зв'язку з обмеженістю банківських ресурсів.

Його робота «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя» уплинули на розвиток даного напрямку економічної науки. У цій роботі, полемізуючи з «народниками». М.І. Туган-Барановський доводить, що капіталізм у своєму розвитку сам собі створює ринок і в цьому відношенні не має обмеження для росту і розвитку. Хоча і відзначає, що існуюча організація народного господарства, і насамперед панування вільної конкуренції, надзвичайно утрудняє процес розширення виробництва і нагромадження національного багатства.

М.І. Туган-Барановський критикує не тільки теорію недоспоживання як причину криз надвиробництва, але і теорії, що пояснюють кризи порушеннями в сфері грошового і кредитного звертання.

У своїй теорії М.І. Туган-Барановський узяв за основу ідею Маркса про зв'язок промислових коливань з періодичним відновленням основного капіталу і заклав основи тенденції - перетворити теорію криз надвиробництва в теорію економічних коливань. Відзначаючи, що роки посиленого створення основного капіталу є роками загального пожвавлення промисловості, М.І. Туган-Барановський пише: «розширення виробництва в кожній галузі підсилює попит на товари, вироблені в інших галузях: поштовх до посиленого виробництва передається від однієї галузі до інший, і тому розширення виробництва завжди діє заразливо і має тенденцію охоплювати все народне господарства. У період створення нового основного капіталу зростає попит рішуче на всі товари». Але от розширення основного капіталу закінчилися (фабрики побудовані, залізниці проведені). Попит на засоби виробництва скоротилося і їхнє надвиробництво стає неминучим. У силу залежності всіх галузей промисловості друг від друга часткове надвиробництво стає загальним - ціни всіх товарів падають і настає застій. М.І. Туган-Барановський переконаний у тім, що якщо виробництво організувати планомірно, те як би ні було низьке споживання, пропозиція товарів не моглася б перевищити попит.

З повною підставою можна сказати, що М.І. Туган-Барановський першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів: фази промислового циклу визначаються законами інвестування. Порушення ж ритму економічної активності, що приводить до кризи, випливає, на думку М.І. Туган-Барановского, через відсутність паралелізму на ринках різних сфер у період економічного підйому, розбіжності між заощадженнями й інвестиціями, через диспропорційності в русі цін на капітальні блага і споживчі товари.

Основна ідея М.І. Туган-Барановского полягає в тому, що в основі загального товарного надвиробництва лежить часткове надвиробництво, непропорційний розподіл «народної праці». Таким чином, перше являє собою своєрідне вираження другого.

Досліджував М.І. Туган-Барановський і роль позичкового капіталу в процесі циклічних коливань економіки. Він відзначав, що підвищення позичкового відсотка є вірною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні занадто мало для нестатків промисловості і роблячи звідси висновок, що безпосередньою причиною криз є не надлишок позичкового капіталу, що не знаходить собі застосування, а його недолік. У М.І. Туган-Барановского виявляються багато елементів сучасної інвестиційної теорії циклів.

Значення економічних теорій М.І. Туган-Барановського важко переоцінити, вони значно вплинули не тільки на економічний розвиток радянського суспільства, але і на світові економічні ідеї цілого світу, цілого світового господарства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агапова Т.А. Макроэкономика. - М.: ДИС, 1997. - 339 с.

2. Андреев Б.Ф. Системный курс экономической теории. - СПб.: Бизнес пресса, 2000. - 392 с.

3. Базилевич В.Д. Макроекономіка. - К.: Атіка, 2002. - 452 с.

4. Базілінська О.Я. Макроекономіка. - К.: ЦУЛ, 2005. - 415.

5. Бутук А.И. Макроэкономика. - К.: Знання, 2004. - 397 с.

6. Ковальчук В.М. Економіка: теоретичні основи. - Тернопіль: Астон, 1997. - 152 с.

7. Корнійчук Л.Я. Історія економічних учень. - К.: КНЕУ, 1999. - 564 с.

8. Круш П.В. Макроекономіка. - К.: ЦУЛ, 2005. - 259 с.

9. Манків Н. Макроекономіка. - К.: Основи, 2000. - 368 с.

10. Мельникова В.І. Макроекономіка. - К.: Професіонал, 2004. - 398 с.

11. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. - К.: Академія, 1997. - 464 с.

12. Носова С.С. Экономическая теорія. - М.: Владос, 1999. - 334 с.

13. Панчишин С.М. Макроэкономика. - К.: Либідь, 2001. - 657 с.

14. Покритан А.К. Основи економічної теорії. - Одеса: ОДЕУ, 1999. - 492 с.

15. Солонінко К.С. Макроекономіка. - К.: ЦУЛ, 2002. - 366 с.

16. Тітьонко О.М. Системи макроекономічного рахівництва. - К.: КНЕУ, 1999. - 367 с.

17. Туган-Барановський М.І. Навчання про граничну корисність господарських благ як причина їхньої цінності // Юридичний вісник. - 1999. - №3. - С.13-17.

18. Туган-Барановський М.І. Соціальна теорія розподілу. - К.: Знання, 1996. - 234 с.

Размещено на Allbest.ru