Будь-яка економічна система не в змозі постійно знаходитись у стані рівноваги, адже у процесі взаємодії всіх її суб'єктів зароджуються нові зміни - структурні, технологічні, суспільно-економічні тощо. Ці зміни відбуваються у вигляді циклічних явищ у економіці країни, або навіть світовій економіці, проходячи через етапи занепаду і піднесення, і таким чином оновлюючи весь процес суспільного відтворення. В свою чергу, суспільне виробництво тісно пов'язане з процесами споживання, відтворення, обміну і розподілення, що характеризують будь-яку економічну систему і визначають напрям і темпи розвитку національної економіки країни через пропорційне відношення своїх складових частин - розподілу і споживання, експорту та імпорту, попиту і пропозиції. Отже, у процесі оновлення структури суспільного відтворення, виробничої бази, народного господарства велику роль грають циклічні явища, як такі, що визначають подальший розвиток економіки, перехід її на новий етап, впровадження інновацій і досягнень науково-технічного прогресу.

1. Зміст процесу суспільного відтворення

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Проте одним актом виробництво не закінчується. Так само, як людство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Тому виробництво повинно постійно повторюватись. Безперервне повторення виробництва отримало назву відтворення.

Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об'єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов'язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругообігу. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватись через свої чотири стадії, адже без особистого споживання неможливе існування людей. Для цього потрібні постійне виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особистого, так і виробничого призначення. Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. При цьому відновлення останнього - нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відновлення робочої сили пов'язане з відновленням працездатності і у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особистого споживання, розвитку системи соціального захисту, підготовки працівників відповідної кваліфікації тощо.

На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) мають бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане паливо - відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлення предметів праці (запасів сировини).

Складовими процесу відтворення сьогодні стало відтворення природних ресурсів, які використовують у процесі виробництва, та середовище проживання людей у цілому. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких не відтворюваних ресурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі наукових досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.

Отже, обов'язковою складовою процесу суспільного відтворення є його натурально-речова частина у вигляді відновлення продуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває проблема пропорційності - певних кількісних співвідношень між складовими суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропорційності неминуче призводить до зниження ефективності суспільного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства суспільства та добробут його членів. Одна з перших схем ведення пропорційного процесу відтворення була розроблена відомим французьким економістом і політичним діячем Ф. Кене ще у XVIII ст. Значним здобутком стали схеми суспільного відтворення К. Маркса. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи пропорційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л.В. Канторович та ін.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробництва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов'язковою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як форма існування продуктивних сил.

За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціально-економічні відносини виробництва, що відповідають цій економічній системі. Наприклад, постійно відновлюється спосіб поєднання працівника із засобами виробництва або як власника їх, або як найманого працівника. За умов підприємницької ринкової економіки найманий працівник, витративши заробітну плату на себе і свою родину, знову мусить найматися до роботодавця. Останній же, реалізувавши товари, може як власник виробництва або його представник наймати працівників для продовження виготовлення товарів. При переході до соціально орієнтованого ринкового господарства найманий працівник все більше стає власником виробництва та його результатів - виготовлених товарів і послуг. Поступово зростає прошарок власників засобів виробництва, еволюціонують відносини власності, змінюються зміст і характер самої праці.

Вихідний пункт руху суспільного продукту - виробництво, кінцевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв'язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробництва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому продукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до «зрівнялівки» неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.

Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов'язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. Так, в сучасних АСУ результат досягається спільними, взаємодоповнюючими зусиллями менеджерів, механіків, програмістів та ін., між якими йде обмін діяльністю. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здійснюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробництву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.

Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживання, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується використанням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення продукту: машин, будівель, хліба, м'яса, молока тощо.

Особисте споживання - це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Особисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов'язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу відтворення.

2. Суть і види процесу відтворення

Відомо два види відтворення: просте і розширене.

Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси - уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення - це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення - це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці. Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний - залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення. Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання.

Відтворення на мікрорівні - це індивідуальне відтворення підприємства.

Формою його відтворення є відтворення основних виробничих фондів підприємства, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці - будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової економіки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок виробництва і реалізації товару (розширене відтворення). Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії. Ці коливання називаються кон'юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон'юнктурні цикли. Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується кругообігом основних виробничих фондів. У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, організаційної структури, форми власності та господарювання тощо мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5-7 років тощо), як мінімум, і з приростом, як максимум.

Авансовані у основні виробничі фонди кошти як складова частина вартості товару, який виробляють, рухаються у вигляді амортизаційних відрахувань, зосереджуються в амортизаційному фонді до повного повернення, знову авансуються у новий цикл індивідуального виробництва, забезпечуючи його збереження. Індивідуальне відтворення розширюється за рахунок використання частини прибутку. Рух усіх виробничих фондів (основних - засобів праці та оборотних - предметів її) супроводжується їхнім зношенням, використанням і заміщенням у вартісній та натуральній формах. Водночас оскільки до вартості виготовленого продукту входить вартість не тільки використаних виробничих фондів, а й найманої робочої сили підприємства, то реалізація його продукції має не тільки повернути кошти, авансовані на виробничі фонди, а й створити фонд заробітної плати працівників.

Безперервний процес взаємодії господарюючих суб'єктів проходить на стадіях (або в фазах) виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Життєдіяльність суспільства передбачає постійний процес споживання матеріальних благ, що вимагає безперервності процесу виробництва. Слід мати на увазі, що дане протиставлення процесів виробництва і споживання є досить умовним, оскільки сам процес виробництва є, по суті, споживанням вироблених раніше матеріальних благ (засобів виробництва). Отже, постійне повторення процесу виробництва називається відтворенням.

Саме в розгляді цього процесу взаємодії господарюючих суб'єктів розкривається певний аспект економічної суті власності як відношення; отже, підприємства, що випадають з цього процесу (не працюють) перестають існувати як економічна цінність, залишаючись лише юридичними об'єктами власності. Безперервний процес виробництва на макрорівні відтворює не лише матеріальні блага, але й важливі структурні пропорції між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробництвом і споживанням, між нагромадженням і споживанням тощо.

Матеріальним наслідком процесу суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП). Відтворення сукупного суспільного продукту за розмірами поділяється на:

§ просте відтворення ССП в розмірах попередніх років. Притаманне головним чином натуральному господарству;

§ звужене - відтворення ССП в розмірах, менших, ніж ССП минулих років. Характерно для періоду економічних криз та інших негараздів, коли суспільство змушене споживати не лише новостворену вартість;

§ розширене - відтворення ССП у масштабі, який збільшується. Найбільш цікавий тип відтворення, що забезпечує всебічний розвиток суспільства.

Відтворення сукупного суспільного продукту є головною складовою частиною суспільного відтворення. Суспільне виробництво складається з виробництва засобів виробництва (І) і виробництва предметів споживання (ІІ).

Процес суспільного відтворення включає в себе не лише відтворення сукупного суспільного продукту, в ході його створення відтворюються:

а) робоча сила;

б) виробничі відносини;

в) природні ресурси.

Суть відтворення робочої с полягає в безперервному відновленні та підтриманні фізичних, розумових, професійних сил та здібностей людини.

Основою відтворення робочої сили є процес відновлення життєдіяльності людського суспільства через природні процеси народжуваності і смертності населення. Однак розширене відтворення робочої сили пов'язане не лише із збільшенням кількості населення. Підвищення рівня життя, освітнього та професійного рівня суспільства є, по-суті, основою відтворення робочої сили, розширеного не в кількісному, а в якісному аспекті.

Демографічні процеси мають свої закони і далеко не завжди природне відтворення населення буває розширеним. Добре відомо, що відтворення населення буває звуженим в періоди війн та економічних негараздів. Однак існує певна тенденція, помічена ще А. Смітом: приріст населення тим повільніший, чим вищий рівень його життя. Сьогодні не лише Україна має справу з від'ємним приростом населення і відповідно його старінням. В Японії проходять аналогічні процеси, зумовлені іншими причинами.

Відтворення виробничих відносин включає відтворення відносин власності, відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Розширене відтворення виробничих відносин включає не лише їх тиражування, а й вдосконалення та трансформацію відповідно до розвитку продуктивних сил та суспільства.

Відтворення природних ресурсів є важливою складовою частиною суспільного відтворення. Воно включає в себе не лише відновлення виробничих запасів деревини, посівних площ, тощо, треба мати на увазі відновлення взагалі всього комплексу природного середовища, існування людського суспільства в попередньому або кращому стані.

Ділова життєдіяльність людей, промислове виробництво за останніх 100-150 років завдали природі значних, подекуди невиправних збитків. Разом з тим в останні десятиліття відомі приклади і успішних заходів по відновленню природних об'єктів: послідовні багаторічні зусилля дали змогу Німеччині відтворити Рейн (на кінець 70-х років річку вважали загиблою від промислових відходів), США очистили річку Потомак тощо. Цивілізоване ставлення до природи сьогодні визначається твердженням: «Земля - це не те, що ми одержали у спадок від батьків, а те, що взяли у позичку у своїх дітей».

Для України однією з найгостріших проблем природоохоронного напрямку є проблема збереження і насадження лісів, адже повітряна та водна ерозія ґрунтів знищує щорічно тисячі гектарів славнозвісних українських чорноземів, малі ріки також гинуть через нестачу лісосмуг та незахищеність витоків та русел річок. Повноводність великих річок залежить від здоров'я маленьких річок та струмків. Україна відчуває нестачу води, тож насадження можуть до певної міри зарадити і цій проблемі.

Існують два типи розширеного відтворення: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці.

Інтенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.

Форми інтенсивного відтворення. Існують основні чотири форми інтенсивного відтворення, які відрізняються різними принципами поєднання виробничих ресурсів: фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна.

Фондомістка форма передбачає підвищення продуктивності праці за рахунок підвищення затрат виробничих фондів на одиницю продукції. У цьому випадку виробничі фонди зростають швидше за фонди оплати праці і прибуток.

Фондозберігаюча форма - підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції.

Нейтральна форма - підвищення продуктивності праці є наслідком додаткових витрат, але породжена ним економія засобів виробництва компенсує додаткові затрати.

Всебічна форма інтенсивного процесу відтворення: зростання продуктивності праці є наслідком підвищення ефективності використання всіх факторів виробництва (засобів і предметів праці, робочої сили, вдосконалення організації виробництва тощо).

Нагромадження. Процес розширеного відтворення сукупного суспільного продукту невіддільний від процесу нагромадження. Для забезпечення розширеного відтворення необхідно створювати все більш нові та досконалі умови виробництва для все більшої кількості працюючих. Отже, для цього необхідно частину додаткового продукту або прибутку перетворити в умови виробництва або нагромадити. Нагромадження - використання частини національного доходу (НП + ДП) на збільшення основних і оборотних фондів та страхових запасів. Інакше кажучи, нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).

Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва становить собою виробниче нагромадження.

Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, культурних, спортивних та наукових установ - це невиробниче нагромадження. Слід мати на увазі, що в кінцевому підсумку виробниче нагромадження здійснюється для того, щоб зробити можливим невиробниче.

3. Суспільний продукт

Сукупний суспільний продукт - найбільш загальний показник суспільного виробництва. Сукупний суспільний продукт (ССП) - це вся маса матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

За натурально-речовою ознакою сукупний суспільний продукт поділяється на 2 підрозділи: І - виробництво засобів виробництва, ІІ - виробництво предметів споживання. За вартістю ССП складається з перенесеної вартості (тобто спожитої частини вартості засобів виробництва) (ПВ), вартості необхідного продукту (НП) (сукупну в суспільстві вартість робочої сили, заробітну плату) та додатковий продукт (ДП) (прибуток).

ССП = ПВ + НП + ДП

Існують різні способи обміну результатів суспільного виробництва: в залежності від того, які саме аспекти цього виробництва оцінюються і досліджуються, облікують ті чи інші його елементи. Найбільш відомі такі способи обліку результатів суспільного виробництва.

Валовий суспільний продукт (ВСП) - вартість всієї маси товарів і послуг, створених у суспільстві протягом року (або іншого проміжку часу), або сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

ВСП містить у собі подвійний рахунок - результати проміжного виробництва: вугілля, чавун, сталь, прокат та інші сировинні матеріали і напівфабрикати, а також незавершене виробництво.

ВСП = ССП - нематеріальне виробництво.

Кінцевий суспільний продукт (КСП) - вартість всієї маси товарів і послуг, створених суспільством протягом року для кінцевого використання.

КСП = ВСП - подвійний рахунок і незавершене виробництво.

Валовий національний продукт (ВНП) - вся маса матеріальних і духовних благ, створених у суспільстві протягом року для кінцевого використання.

ВНП = КСП + нематеріальне виробництво.

ВНП = ССП - подвійний рахунок і незавершене виробництво.

Розрізняють ще і валовий внутрішній продукт (ВВП).

ВВП = ВНП - доходи громадян, що працюють за кордоном, або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.

Чистий продукт (ЧП) - частина валового національного продукту.

ЧП = ВНП - вартість відшкодованої частини засобів виробництва (вартість предметів праці та витраченої на виробництво ВНП частини засобів праці).

ЧП = вартість необхідного продукту (НП) + вартість додаткового продукту (ДП).

ЧП = Фонд заробітної плати галузей матеріального виробництва + сумарний прибуток в суспільстві.

Чистий продукт - це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання та розвитку виробництва, інакше кажучи, це новостворена в суспільстві протягом року вартість або національний дохід суспільства.

ЧП = НД

Національне багатство - це сума матеріальних та духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Національне багатство нагромаджується протягом усього історичного періоду виробничої діяльності суспільства.

До національного багатства входять природні ресурси, нагромаджені засоби виробництва та предмети споживання. Включає національне багатство і духовні надбання суспільства: виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, національно-культурні надбання, інформаційні ресурси тощо.

У структурі національного багатства виділяють виробничі фонди (основні та оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні споруди, житлові будинки), а також особисте майно населення (за виключенням товарів короткострокового використання).

Національне багатство становить собою сукупні можливості суспільства у подальшому матеріальному та духовному розвитку.

суспільний відтворення продукт циклічність

Причини циклічних коливань економічного розвитку економісти різних часів пояснювали з різних позицій. У ХІХ ст. Ж.Б. Сей, Д.Рікардо та ін. вважали, що загальні кризи неможливі, часткові кризи надвиробництва пояснювали порушенням пропорційності між різними галузями виробництва. Вони вважали, що рух ринкової економіки сам відновлює цю пропорційність. Протягом ХХ ст. економічні кризи неодноразово потрясали світ. Вчені підходили до розгляду цього явища з різних позицій. Зокрема, Дж.М. Кейнс, Е. Хансен пояснювали кризи недостатньою схильністю людей до споживання. На їхню думку, доходи населення зростають швидше, ніж обсяги споживання. Вихід з кризи, відповідно до цієї позиції, полягає у стимулюванні сукупного споживання. Монетаристи на чолі з М. Фрідменом причини криз вбачали у недоліках кредитно-грошової політики.

Отже, в сучасній економічній теорії немає єдиного підходу щодо причин економічних криз та способів виходу з них. Досить часто сучасні економісти обмежуються загальними зауваженнями про те, що причини циклічного руху полягають у складному і суперечливому характері різноманітних сил і факторів, що впливають на рух і розвиток ринкової економіки.

Сучасна держава, як правило, має у своєму розпорядженні широкий спектр економічних інструментів для пом'якшення впливу циклічних коливань. Зокрема, з такою метою використовується гнучка система податків: підвищення або зниження податку на прибуток (на додану вартість), стимулює або, навпаки, стримує ділову активність у певних сферах діяльності. Державна кредитна політика (підвищення чи зниження процентної ставки) може підвищувати чи гальмувати інтерес до додаткових капіталовкладень. Ще одним інструментом державного впливу на економічний розвиток виступає бюджетна політика.

5. Економічна рівновага і циклічність

За своїм змістом поняття «економічна рівновага» досить просте. Під ним розуміють такий стан економіки, при якому досягається стале урівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція тощо). В ринкових системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропорцій. Рівновага відбиває внутрішній стан ринкової системи, яка самоупорядковується. За визначенням П. Самуельсона, рівновага - це такий стан економіки, при якому зберігається здатність її до саморегулювання: у випадку відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію автоматично включаються сили, які намагаються відновити порушені структурні зв'язки.

Автоматичним механізмом самонастроювання економічних зв'язків є механізм досконалої конкуренції, що не зазнає дії монополії. Отже, економічна рівновага є конкурентно-ринковою. Формування її відбувається за певних умов: по-перше, функціонування на ринку економічно самостійних суб'єктів; по-друге, можливість еластичного використання виробничих ресурсів і вільне ціноутворення;

по-третє, відсутність монополії та адміністративного втручання держави в систему підприємницької діяльності; по-четверте, наявність розвинутої ринкової інфраструктури. В умовах сьогодення в системі економічної рівноваги поряд з ринковими відносинами значне місце має державне регулювання.

Формування економічної рівноваги неможливе без поглиблення суспільного поділу праці. Саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, що притаманні тій чи іншій економічній системі, зумовлюють суттєві ознаки механізму ринкової рівноваги, принципи його формування і функціонування, визначають специфіку його дії в конкретних історичних умовах. Ступінь розвитку та економічні межі суспільного поділу праці, в свою чергу, залежать від можливостей досягнення структурної збалансованості економічних зв'язків, їхнього рівноважного стану. Взаємозв'язок між економічною рівновагою і суспільним поділом праці характеризується тим, що досягнення першої є умовою вдосконалення макроструктури суспільного виробництва. Об'єктивну зумовленість характеру і рівня розвитку суспільного поділу праці й процесів, для яких він є матеріальною основою, можливостей досягнення економічної рівноваги можна розглядати як один з найважливіших законів ринкової економіки.

За змістом система економічної рівноваги багаторівнева. В економічній теорії розмежовують рівновагу обміну, виробництва, розподілу та споживання. У сукупності вони формують загальну систему економічної рівноваги відтворювального процесу. Одночасно виділяються умови статичної рівноваги і умови рівноваги економіки, що динамічно розвивається. При цьому статичну рівновагу розглядають не як самоціль, а лише як попередню сходинку до визначення принципів збалансованості економічних процесів, що реально розвиваються. В теорії також виділяють поняття повної та часткової, тимчасової та постійної рівноваги.

Епіцентром формування рівноваги в ринковій економіці є потреби людини. Тому вихідною ланкою багатоструктурного механізму ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропозицією.

У ринковій економіці основною ланкою врівноваження попиту і пропозиції є природна ціна продукції, що реалізується, або ціна рівноваги. Вона формується в точці перетину кривих попиту і пропозиції й визначається як базова ціна, до змін якої змушена пристосовуватися економіка: зростання ціни приводить до розширення пропозиції порівняно з попитом, а падіння - до розширення попиту порівняно з пропозицією.

Йдеться про ідеальні умови виробництва і реалізації продукції - наявність конкуренції і економічних зв'язків, за яких автоматично забезпечується рівність попиту і пропозиції. Виробництво породжує доходи, на які обов'язково купуються товари відповідної вартості, і пропозиція товарів сама створює необхідний попит.

Ця взаємозалежність попиту і пропозиції була вперше обґрунтована ще в 1803 р. у роботі французького економіста Ж.Б. Сея «Трактат політичної економії». Вона має назву «закон Сея». В економічній літературі, в тому числі і в роботах К. Маркса, «закон Сея» справедливо критикувався за його абсолютизацію та формування на цій основі ідеалістичних уявлень про повну гармонію ринкових відносин.

Найбільш загальні умови формування економічної рівноваги простого і розширеного відтворення були обґрунтовані К. Марксом у другому томі «Капіталу». Поділивши всю структуру суспільного виробництва на І та II підрозділи - виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, К. Маркс визначив три основні умови пропорційної реалізації їхніх складових частин - с, V та m. Головна з них, на якій ґрунтуються дві інші умови, полягає в рівності суми змінного капіталу і додаткової вартості І підрозділу величині використаного у виробничому циклі постійного капіталу II підрозділу, тобто:

І Ч (V + m) = II Ч c.

Обґрунтовані К. Марксом схеми реалізації сукупного суспільного продукту, які відображають умови його простого та розширеного відтворення, широко застосовують у практиці економічного програмування і планування багатьох країн, у тому числі країн Заходу. На основі схем розширеного відтворення американський економіст В. Леонтьєв розробив метод аналізу міжгалузевих зв'язків за принципом «витрати - випуск», який надав теорії рівноваги нові можливості практичного застосування.

Подальший розвиток економічної теорії рівноваги зумовив поглиблення диференціації структури відтворювального циклу і виявлення на цій основі нових напрямів рівноважної взаємодії. Важливим внеском у теорію стало виділення поряд з ринками засобів виробництва і предметів споживання ринку послуг. К. Маркс, аналізуючи умови реалізації в середині XIX ст., абстрагувався від нього, адже на той час ринок послуг ще не був невід'ємною структурною ланкою відтворювального циклу. В сучасних умовах таке абстрагування недоречне: в більшості західних країн у сфері послуг, яка розвивається за своїми специфічними законами, працює 60-70 відсотків зайнятого населення.

Для аналізу умов рівноваги сучасної структури ринкової економіки поряд з третинним сектором виробництва - ринком послуг - особливого значення набуває і принципово нова сфера економіки - сфера інформатики. Відтворювальні процеси в цій сфері мають власну специфіку. За цих умов абсолютизація схем відтворювання, механічне накладання їх на структуру сучасних економічних процесів не відповідають реальній дійсності, обмежують можливості практичного застосування теорії економічної рівноваги.

Сталість економічної рівноваги визначається також широтою ринку: чим ширший ринок, тим менші коливання його цін і тим ближчі вони до вартісних пропорцій. Важливою умовою досягнення економічної рівноваги є розвиток національного ринку до інтернаціональних меж. Формування цілісної системи світового господарства припускає рівновагу не лише міжгалузевої структури товарного обміну, а й взаємну збалансованість економічних ресурсів - основних факторів виробництва.

Стан економічної рівноваги не статичний. Структурні зв'язки динамічні, завдяки чому здійснюється вдосконалення їх. За своїм характером ринкова рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги більш складного порядку.

У теорії циклічності рівновагу розглядають як вихідний стан економічної динаміки. Коли структурні порушення відтворювальних зв'язків досягають критичної величини, відбудова стану рівноваги здійснюється стрибкоподібно - через економічні кризи. В цьому випадку економічні кризи виконують функцію специфічного інструменту насильницького подолання диспропорцій, що виникли, і відбудови порушеної рівноваги. Відновити порушену рівновагу можна не тільки насильницьким, кризовим, а й еволюційним шляхом, оскільки рівноваги можна досягти і на основі застосування засобів антициклічної політики держави та міждержавних об'єднань. Можливість вирівнювання кривої економічного зростання на інституціональній основі не дає підстав вважати можливим усунення факторів циклічності. Дія останніх є суб'єктивною, і їх слід обов'язково враховувати в економічній політиці. Отже, економічна політика як на мікро-, так і на макрорівні управління повинна містити в собі антициклічні елементи.

Можливості застосування антициклічної політики не однозначні в різних економічних системах і конкретних історичних умовах. Зрозуміло, що уразливість економічної політики східноєвропейських країн та колишнього СРСР ґрунтувалася на тому, що багато років в її структурі не було елементів антициклічного регулювання.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються З-4 роки); середні цикли (строком 7-11 років); великі цикли (періодичність яких становить 40-60 років); вікові циклічні коливання, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвитку, характером впливу на економічні процеси. Здається, що в основу класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка відносна: причинно-наслідкові зв'язки, що викликають до життя ті чи інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплітаються. Крім того, різні цикли накладаються один на одній, що ускладнює їхню диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєфніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Представники різних напрямів і шкіл політичної економії наводять різні об'єктивні і суб'єктивні причини циклічності економічного розвитку, які можна згрупувати як зовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз.

Серед зовнішніх причин можна виділити:

Ш війни, революції та інші політичні потрясіння;

Ш відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів;

Ш освоєння нових територій і пов'язана з цим міграція населення,

Ш коливання чисельності населення земної кулі;

Ш потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяють докорінно змінити структуру суспільного виробництва.

Серед внутрішніх причин виділяють:

Ш особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на обсягах виробництва і зайнятості;

Ш інвестування, тобто вкладення засобів в розширення виробництва, його модернізацію, створення нових робочих місць;

Ш економічну політику держави, яка прямо і непрямо впливає на виробництво, попит і споживання.

Розглянуті причини взаємопов'язані, можуть викликати як підйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу.

Найважливішими важелями, за допомогою яких держава впливає на економічний цикл, є кредитно-грошові і бюджетно-податкові інструменти. Під час кризи державою використовуються заходи, які спрямовані на стимулювання виробництва, і, навпаки, в час піднесення - на його стримання. Так, з метою послаблення «перегріву» економіки у фазі піднесення держава стимулює подорожчання кредиту, запроваджує нові податки і підвищує ставки існуючих, відміняє прискорену амортизацію і податкові пільги на нові інвестиції. В умовах же кризи, навпаки, державні заходи спрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на прискорену амортизацію і податкові знижки на нові інвестиції.

6. Види економічних циклів

Одним з найвідоміших дослідників економічних циклів був учень М.І. Тугана-Барановського М.І. Кондратьєв. Вже його попередники (Х. Кларк, К. Виксель, В. Парето та ін.) зазначили наявність в економіці економічних циклів різної тривалості та глибини. Кондратьєв зробив спробу проаналізувати взаємовплив економічних циклів різної тривалості. Тож в економіці розрізняють такі види економічних циклів:

Ш річні або сезонні коливання ділової активності. Вони в основному пов'язані з сільськогосподарським виробничим циклом, але, безумовно, не обмежуються лише сферою сільського господарства, оскільки попит на сільськогосподарську техніку, збут сировини для промисловості, зрештою, і споживацький попит мають досить виражений сезонний характер;

Ш короткострокові економічні цикли - 3-3,5 роки (3-4 роки). Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються в сфері грошових відносин. Існує два різновиди грошових криз - загальні та специфічні. Загальні грошові кризи пов'язані з середньостроковим відтворювальним циклом і є складовою частиною загальних економічних криз. Специфічні грошові кризи розвиваються на основі суперечностей, притаманних грошово-кредитній системі;

Ш торгово-промислові цикли - 7-11 років. Історія цих циклів починається з кризи надвиробництва 1825 р., що охопила Англію. Через 12 років у 1836 р. подібне явище охопило економіки Англії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кризою і відтоді цикли цього типу повторюються з періодичністю в 7-11 років;

Ш великі економічні цикли або «довгі хвилі», тривалість яких становить 40-60 років.

Фази середньострокового економічного циклу

У перебігу економічного циклу розрізняють чотири фази, що послідовно змінюють одна одну - «криза», «депресія», «пожвавлення» та «піднесення».

Криза - це порушення рівноваги в економіці, результатом чого є зниження або зупинка виробництва. Під час найбільш глибоких криз відбувається руйнування продуктивних сил суспільства. Розрізняють два види криз - «криза надвиробництва» та «криза недовиробництва». Для розвинутої ринкової економіки найбільш характерною є криза надвиробництва. Його характерні риси:

1. Товарів виготовлено більше, ніж потребує платоспроможний попит на них; ускладнюється і унеможливлюється збут.

2. Внаслідок переважання пропозиції над попитом різко спадають ціни.

3. Різко скорочується виробництво.

4. Підприємці, які неспроможні оплатити свої боргові зобов'язання, розорюються.

5. Скорочення виробництва призводить до зростання безробіття, падіння життєвого рівня трудящих та відповідно - до подальшого скорочення попиту.

6. Банківські рахунки та цінні папери перестають вважатися надійним розміщенням капіталу. Зростає попит на готівку. Масове вилучення банківських вкладів веде до краху банків. Масова пропозиція акцій та інших цінних паперів веде до різкого падіння цін на них.

За кризою наступає депресія або застій. Протягом цього періоду скорочуються товарні запаси (частково реалізуються за низькими цінами, частково псуються). Реалізація товарів відновлюється, падіння цін припиняється. У період депресії обсяг виробництва дещо збільшується порівняно з кризою. Однак маса капіталів, що не знаходить застосування ані у виробництві, ані у торгівлі відтак зосереджується в банках. Пропозиція грошей перевищує попит на них, норма позичкового відсотку спадає до мінімуму.

Фази пожвавлення і піднесення ознаменовуються зростанням виробництва. На фазі пожвавлення відновлюється докризовий рівень промислового виробництва. В ході піднесення докризові показники економічної активності перекриваються, виробництво сягає нового максимуму в межах даного циклу. Цикл завершується, готуючи умови нового надвиробництва і наступної кризи.

Основною фазою промислового циклу є криза, яка служить вихідною позицією наступного циклу. Однак у сучасній економічній теорії існує погляд на «кризу» та «бум» як на поворотні моменти циклу, основними ж його фазами вважається «спад» і «пожвавлення».

Перші ознаки наближення кризи відчувають на собі галузі, що виробляють товари тривалого використання (автомобілі, побутова техніка, меблі тощо). Оскільки вони не є товарами першої необхідності, попит на них скорочується при найменшому передчутті економічних негараздів. Скорочення попиту на них та їх виробництва веде до скорочення попиту на засоби виробництва для цих галузей. Відповідно скорочується кількість зайнятих і сумарний попит.

Загострення конкуренції за гроші покупця веде до зниження ціни, що вимагає зменшення витрат виробництва. Найефективніший спосіб - заміна старого устаткування більш продуктивним. Після кризи починається оновлення основного капіталу, що певною мірою зумовлює матеріальну основу періодичності криз.

За своїм змістом середньострокові цикли є не лише циклами саме надвиробництва, тобто лише відтворювального процесу, а ще й обміну розподілу та споживання. Саме тому циклічність виступає як багатомірний, багаторівневий процес. Основні аспекти, що характеризують циклічні коливання:

Ш динаміка ВНП і національного доходу;

Ш динаміка промислового виробництва;

Ш динаміка зайнятості;

Ш динаміка використання (завантаження) промислових потужностей;

Ш динаміка реальних доходів населення;

Ш динаміка норми прибутку (рентабельності).

Циклічні кризи надвиробництва називають ще «загальними», оскільки вони охоплюють значну, іноді більшу частину виробництва.

Існують ще часткові кризи, які охоплюють лише певну сферу економічної діяльності (кризи грошового обігу, кредиту тощо). Можливі ще й галузеві кризи, які охоплюють лише певну галузь економіки. Значно більш тяжкими для економіки є структурні кризи, які зумовлюються значними диспропорціями в розвитку народного господарства.

Ринкова економіка стикається і з відносними кризами недовиробництва. Зокрема, сировинна та продовольча кризи середини 70-х років призвели до різкого зростання світових цін на нафту, сировину, сільськогосподарські продукти і суттєво порушили пропорції відтворення в економічно розвинутих країнах. На кризи недовиробництва, окрім економічних причин, суттєвого впливу завдають фактори природного та соціального характеру: посухи, неврожаї, гострі міждержавні та внутрішні конфлікти.

Значно більшою мірою кризи недовиробництва властиві адміністративно-командній економіці. Хронічні дефіцити багатьох видів товарів є не лише свідченням затамованої інфляції, недосконалості планування, але й адміністративного, вольового втручання в економіку без усвідомлення і врахування економічних законів і процесів.

7. Економічне зростання і його типи

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення - це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному до макрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний дохід, зайнятість, суспільний капітал тощо. Вони характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єктів, що мають різні якісні характеристики, наприклад національних економік, які знаходяться на різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою своїх продуктивних сил.

Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури.

Механізм економічного зростання розглядають у чистому вигляді, абстрагуючись від конкретних соціально-економічних відносин виробництва.

Крім території та природних ресурсів можна назвати такі загальні фактори економічного зростання: народонаселення, нагромадження і науково-технічний прогрес. Так, самодіяльна частина населення формує ринок робочої сили і є головною продуктивною силою суспільства. Динаміка народонаселення безпосередньо впливає на загальні розміри трудових ресурсів, їх склад, а також на зайнятість. Разом з тим населення в цілому є елементом сукупного попиту і споживання; зміни в ньому впливають на структуру й динаміку національного ринку і споживання, а через них - на виробництво.

З нагромадженням пов'язане зростання суспільного капіталу, а разом з тим і виробничого потенціалу, від розмірів і якісних характеристик якого залежать випуск продукції, кількість і якість товарів і послуг, що створюються за участю живої праці. Науково-технічний прогрес виступає у вигляді як уже втіленого, тобто діючої техніки і технології, так і такого, що має бути застосований у виробництві на основі підготовлених теоретичних і практичних розробок. У першому випадку йдеться про дійсно досягнутий науково-технічний рівень виробництва, в другому - про потенційний.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний - залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.