Особливості державного регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоритичні аспекти державного регулювання економіки

1.1 Суть державного регулювання економіки

1.2 Форми та методи державного регулювання економіки

2. Соціально-економічна політика держави

2.1 Фінансова політика держави

2.2 Соціальна політика держави

2.3 Регіональна політика держави

2.4 Здійснення політики нуково-технічного прогресу

3. Державне регулювання економіки в Україні

Висновки

Перелік літератури

ВСТУП

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових мір законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних правовими державними заснуваннями і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

В міру розвитку ринкового господарства виникали і загострювалися економічні і соціальні проблеми, що не могли бути вирішені автоматично на базі приватної власності. З'явилася необхідність значних інвестицій, малорентабельних або нерентабельних із погляду приватного капіталу, але необхідних для продовження відтворення в національних; галузеві і загальногосподарські кризи, масове безробіття, порушення в грошовому обігу, що загострився конкуренція на світових ринках потребували державної економічної політика.

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди"в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави.

Отже, мета курсової роботи - розглянути і вивчити особливості державного регулювання економіки. Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного регулювання економіки. Об”єктом курсової роботи є системе державного регулювання економіки. Курсова робота складається з трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена робота.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДРЕ

1.1 Суть ДРЕ

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури. Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки.

Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя.

Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом -- це є цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.

Необхідність державного регулювання економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянем о основні з них:

1) Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

2) Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

3) Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

4) Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

5) Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.

6) Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

7) Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

8) Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.

Реалізація соціально-економічної політики, вибір методів та засобів ДРЕ залежать від діяльності державного апарату з урахуванням вад (недоліків) держави. Вади держави -- це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів та невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері ДРЕ:

1) Обмеженість інформації. Застосування будь-яких інструментів ДРЕ має ґрунтуватися на аналізі можливих наслідків прийнятих рішень. Там, де не вистачає об'єктивних даних, що унеможливлює прогнозування результатів з достатньою достовірністю, слід, як правило, утримуватися від надмірного державного втручання в економіку.

2) Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки.

3) Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій і т. п. державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику.

4) Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.

Для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце і вади ринку, і вади державного втручання. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посилюючи вплив інших. Приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку й держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання.

1.2 Форми та методи ДРЕ

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди"в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави.

Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню"економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.

Ефективність бюджетної політики в регулюванні ринкової економіки багато в чому залежить від податкової політики. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємозв'язані функції: фіскальну і стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази і системи податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого - спрямовує ділову активність господарюючих суб'єктів і окремих громадян у відповідність з встановленими цілями і пріоритетами соціально-економічного розвитку країни.

Важливим елементом податкової політики є механізм розподілу податків між центральним і місцевими бюджетами. При його визначенні враховується роль окремих податків у підтриманні макроекономічної стабільності, регулюванні інфляційних процесів, фінансовому забезпеченні державних функцій. Так, прибутковий податок з населення і податок на корпорації звичайно стягуються для формування центрального бюджету. Податок на додану вартість і податок з продажів у певній пропорції направляються як до центрального, так і до місцевого бюджетів. Повністю надходять до місцевого бюджету податки на землю, спадщину, різні штрафи і збори.

Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. До основних методів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу.

Адміністративні методи ДРЕ -- це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища.

2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

2.1 Фінансова політика держави

Фінансова політика - сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

В умовах ринкової економіки фінанси і фінансова політика держави відіграють значно більшу роль, ніж в адміністративно-командній системі господарювання. Більш того, світовий досвід показує, що спрямованість фінансової політики визначає характер соціально-економічних відносин будь-якої держави. В той же час зміст, характер і спрямованість фінансової політики зумовлюються розстановкою політичних сил в державі.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Напрями фінансової політики держави в кожному конкретному випадку, о кожній окремо взятій державі, в перший період можуть змінюватися. Так, для України тепер важливими є проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадянин, що постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

Украіна має кілька прблем фінансового характеру:

1) зростання зовнішнього і внутрішнього боргів держави;

2) зростання витрат на обслуговування державного боргу і, як наслідок, попадання у фінансову залежність від інших держав світу;

3) дефіцитність державного бюджету і нераціональність використання бюджетних коштів;

4) низький рівень забезпеченості основних суб'єктів економіки обіговими коштами;

5) розбалансованість міжбюджетних відносин;

6) неузгодженість в розподілі державних фінансів між центром і регіонами;

7) великий податковий тиск на виробничо-господарські структури і в першу чергу на малий і середній бізнес.

Наслідками негараздів фінансового характеру є негаразди соціально-економічного спрямування, включаючи затримки в оплаті праці, пенсій, стипендій, високий рівень бартерних операцій в сфері підприємницької діяльності, високий рівень тіньової економіки, зубожіння основної частини населення, наростання соціальних конфліктів.

Оцінюючи в цілому стан економіки України, зокрема фінансову політику держави, слід констатувати, що вона недосконала, а найголовніше те, що і на теперішній час не має узгодженості в її реалізації між основними гілками влади на державному, регіональних і місцевих рівнях.

2.2 Соціальна політика держави

В умовах трансформації економіки України - переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Соціальна політика держави включає:

1) регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

2) вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

3) розподіл і перерозподіл доходів населення;

4) формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

5) створення системи соціального захисту населення;

6) забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

7) захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

8) життєздатності суспільства;

9) стабілізації та розвитку суспільства;

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

1) правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

2) прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

3) соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

4) впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

5) прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

6) встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

7) державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

8) державний вплив на ціни та цінотворення;

9) обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

10) пенсійне забезпечення;

11) розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

2.3 Регіональна політика держави

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку регіонів, які на сьогодні відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною диференціацією.

Теоретичне дослідження та нові методологічні підходи в системі регіонального розвитку дозволяють зробити висновок, що політика соціально-економічного розвитку регіону (адміністративна область) представляє собою формування цілей щодо розвитку продуктивних сил та забезпечення комплексного і гармонійного його функціонування з обґрунтуванням організаційних, економічних та інституційних важелів ринкових перетворень. Відповідно предметом діяльності регіональних владних структур щодо формування та реалізації цієї політики є визначення цілей розвитку відповідних територіальних соціально-економічних систем.

Як свідчать результати досліджень на етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: державна регіональна політика; чинники, що реалізують економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; організаційно-управлінські чинники.

Перша група чинників - це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення. Із одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого на певному етапі виступають цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливим методологічним моментом в цьому процесі можна вважати те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної регіональної політики, а розробляється на її основі, виходячи з принципів та базових засад останньої.

Саме через це доцільно розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: механізми реалізації державної регіональної політики; механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку; механізми інституційно-ринкових перетворень; механізми обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; механізми вдосконалення управлінських рішень.

Як було зазначено вище, базовим для формування та реалізації даної політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, адже вона закладає основні засади для вироблення стратегії соціально-економічного розвитку регіону. Вони включають такі заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних і економічно самодостатніх територіальних громад шляхом їх об'єднання, завершення передачі у комунальну власність державного майна та інших об'єктів права власності.

На сьогодні однією з головних проблем регіоналістики є визначення впливу політики ринкової трансформації на політику соціально-економічного розвитку регіону. Перша з них визначає основні напрямки ринкових перетворень і є основою формування другої. Тобто структурна перебудова, забезпечення гомогенності економічного простору, формування системи регіональних ринків, створення конкурентного середовища, забезпечення інвестиційної привабливості регіонів, визначення просторової стратегії ринкоутворення повинні спрямовуватися на більш ефективне використання трудового, природно-ресурсного, інвестиційного та геополітичного потенціалів з метою підвищення життєвого рівня населення. Крім того, політика ринкової трансформації значною мірою структуризує політику соціально-економічного розвитку і щодо встановлення цілей, і щодо вибору та застосування засобів, методів та важелів їх досягнення, а також розпорядчих рішень регулювання ринкових перетворень в регіоні.

Розглядаючи механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку регіону, слід зазначити, що в системі критеріїв регіонального розвитку в умовах ринкової трансформації визначальними є: рівень зайнятості населення; рівень підприємницької діяльності; рівень відтворення трудового потенціалу; рівень соціальної інфраструктури; рівень екологічної безпеки.

Проблема забезпечення зайнятості населення є ключовою в політиці соціально-економічного розвитку регіону. Це особливо гостро простежується під час оцінки демографічної ситуації, адже саме вона виступає інтегральним показником ставлення держави до забезпечення потреб життєдіяльності своїх громадян. Результати досліджень показали, що демографічний розвиток детермінується типовими для більшості регіонів причинами: низькою народжуваністю, яка постійно зменшується протягом останніх років, високим рівнем смертності, значною летальністю хвороб органів дихання, інфекційними та паразитарними захворюваннями, високим рівнем передчасного старіння людей.

Скрутне становище склалось і в системі охорони праці. Результати регіональних досліджень свідчать, що рівень виробничого травматизму та професійних захворювань постійно підвищується, посилюється вплив шкідливих виробництв на організм працюючих, дуже повільно йде вивільнення працівників із важких умов праці. Для вирішення проблем в галузі охорони праці необхідно розробити порядок здійснення капіталізації коштів і їх виплати потерпілим. У зв'язку з цим доцільно було б внести зміни до Закону України “Про охорону праці”, зокрема зміст статті 32 викласти в такій редакції: “В разі ліквідації, реорганізації, банкрутства підприємства, відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, проводиться Фондом соціального страхування, його відділеннями на місцях та за рахунок капіталізованих коштів підприємств, що ліквідуються, реорганізуються або визнані банкрутами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України[ 3]

В окремих регіонах країни залишається напруженою ситуація із виплатою пенсій. Хоча заборгованість значно зменшилась, говорити про значні позитивні зрушення немає підстав. Як і раніше, існує зрівнялівка, не забезпечується зв'язок між трудовою діяльністю працівника і розмірами його пенсії; не спостерігається послаблення несприятливого співвідношення тривалості періоду сплати внесків на пенсійне забезпечення і періоду, протягом якого виплачується пенсія; збільшується чисельність отримувачів та зменшується кількість платників страхових внесків.

Таким чином, об'єктивним є те, що держава у нинішніх умовах економічно невзмозі зберігати підтримку регіонів. Обмеженість фінансових ресурсів, великий державний борг не дозволяє із державних джерел здійснювати капіталовкладення у значних розмірах. До того ж незначне фінансування капіталовкладень призводить лише до розпорошення ресурсів, неефективного їх використання. Також використання цих коштів не завжди за призначенням, відсутність жорсткого контролю, прозорої конкурентності на рівні регіонів щодо ефективного їх розміщення.[16]

2.4 Здійснення політики нуково-технічного прогресу

державний економіка регулювання

Науково-технічний прогрес -- головний фактор розвитку суспільтва; у цьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічної політики України. Вона визначає основні цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.

Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює зв'язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві.

Основні принципи державної науково-технічної політики:

1) Демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

2) Врахування вимог екологічної безпеки;

3) Підтримка науково-дослідних робіт, що забезпечують вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом вибору науково-технічних пріоритетів;

4) Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

5) Підтримка конкуренції і підриємництва у науково-технічній сфері;

6) Створення і розвиток ринку науково-технічної продукції;

Науково-технічна діяльність загальнодержавного значення здійснюється за рахунок бюджету та державних позабюджетних фондів. Для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні створений Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності реалізуються за рахунок власних та залучених коштів для інноваційної діяльності всіх суб'єктів науково-технічної сфери. Держава створює пільгові умови фінансування за рахунок цих коштів, визначає обсяг кредитних ресурсів для забезпечення наукової інноваційної діяльності та порядок надання пільг по кредитах.

Державне регулювання науково-технічної діяльності включає:

1) пряме державне регулювання розвитку науково-технічної сфери;

2) державне регулювання умов науково-технічної діяльності.

Пряме державне регулювання здійснюють за допомогою таких форм і методів, як: изначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення (держконтракту) у науково-технічній сфері, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, створення системи науково-технічної інформації, проведення патентно-ліцензійної діяльності, формування та заохочення науково-технічних кадрів.

Основою для визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки є комплексний прогрес соціально-економічного та науково-технічного розвитку України з обов'язковим аналізом його варіантів.

Державні науково-технічні програми є основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зокрема право розпоряджатися ресурсами.

Для стимулювання участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні принципово нових технологій, науково-технічної продукції вводиться державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, який забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обов'язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.

Для створення економічно сприятливих умов науково-технічної діяльності держава створила інноваційний фонд.

З метою підтримки ефективного науково-технічного розвитку на контрактній основі виконуються наукові дослідження і розробки для потреб держави.

Держава законодавче забезпечує захист права власності суб'єктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.

3 ДРЕ в Україні

Перехід України від централізовано керованого господарства до ринкової економіки докорінно змінюють задачі, що стоять перед державою в економічній сфері. Зміна колишнього апогею, призвела до того, що в Україні процес руйнування старих механізмів регулювання пішов швидше ніж створення нових, необхідних для проведення ефективних ринкових перетворень.

Виконання економічних функцій державою вимагає формування механізмів державного регулювання, включаючи мети і пріоритети розвитку, а так само економічних і правових способів їхнього досягнення. Для України головна мета державного регулювання економіки в сучасних умовах-забезпечення переходу від хаотичних до регульованих економічних процесів. При цьому нова система керування вимагає переходу від регламентації, дрібної опіки виробничо-господарської і фінансової діяльності юридичних і фізичних осіб до регулювання економічних процесів за допомогою економічних і юридичних важелів.

Ефективність державного регулювання економіки в першу чергу зв'язана з проблемою правової основи функціонування економіки, тому що законодавча база в Україні недостатньо розроблена. Багато прийнятих законів не відповідають реаліям сьогоднішнього дня. Законотворчий процес гальмується як малоефективною роботою Верховної Ради, її крайньою політизацією, протистоянням Президентові й Урядові, так і низькою якістю внесених у Верховну Раду законопроектів.

Недостатнє пророблення законів стримує процес реформування економіки, розвиток підприємництва, інвестиційний процес, залучення закордонного капіталу в економіку України. Тому розробка і прийняття економічних законів залишається найгострішою проблемою державного регулювання.

В умовах переходу до ринку важливу роль в економіці України грає антимонопольне законодавство і державне регулювання, що видобувних галузей паливно-енергетичного комплексу, електрозв'язку, залізничного транспорту, житлово-комунального господарства й інших природних монополій, зокрема, стримування цін на їхню сировину, продукцію і послуги.

Вимагає всебічного державного регулювання проблем переділу власності, з огляду на кримінальний характер реалізації і роздержавлення державної власності, становлення приватної власності і недержавних форм присвоєння, соціально-політичну атмосферу в суспільстві.

Необхідна також реорганізація державного сектора економіки України.

Основні важелі державного регулювання- оподатковування, бюджет, кредитно-грошова політика в Україні малоефективні і діють негативно на економіку країни.

Податковий тиск веде до відмивання оборотних коштів підприємств, згортанню виробництва і підприємницької діяльності, банкрутства підприємств, росту "тіньового" бізнесу і т.д.

Дефіцитний бюджет - це недофінансування в першу чергу соціального середовища- охорони здоров'я, культури, невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, відсутність ресурсів для фінансування програм державного рівня...

Тверда монетарна політика проведена державою і Національним Банком України, спрямована на обмеження приросту грошової маси і стабілізацію національної валюти, з іншої сторони підтримує на високому рівні ставки центрального і банківського кредитів, що робить неефективні довгострокові кредити й інвестиції і гальмує економічний розвиток.

Тому актуальним для України є рішення проблем адекватного оподатковування, наповнення бюджету, ефективної кредитно-грошової політики.

Недосконалість правових актів, несприятливий інвестиційний клімат, дефіцит ресурсів робить перерозподіл доходів найгострішою проблемою державного регулювання економіки України.

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин і величезних значень набуває проблема формування і реалізації програм державного рівня. Загальна кількість таких програм в Україні зараз близько 70, однак для їхнього виконання не створений діючий механізм фінансування й економічного стимулювання, відсутні грошові кошти для їхньої реалізації, система пільг і т.д. Реалізація програм державного рівня повинна сприяти подоланню економічної кризи в Україні і технічному переозброєнні виробництва на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Взагалі українська грошово-фінансова система практично є антиринковою.

Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у розвинених країнах - 50-70%. Поза межею бідності перебувають нині 80% громадян країни [16]. Бурхливими темпами зростає безробіття - офіційне і, особливо, приховане. Але порівняно з попередніми роками спостерігається певне покращення ситуації,також встановлюються пріоритетні напрямки діяльності, прогнозується зменшення прихованого безробіття що стане причиною зростання кількості зареєстрованих безробітних. В той же час стабільне економічне зростання призведе загалом до скорочення чисельності безробітних.

Держава має великі можливості впливу на економіку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну і регресивну роль. Проте, незважаючи на свою відносну самостійність, вона не може примусити суспільство жити за тими правилами, які суперечать об”єктивним економічним законам або для яких ще не створено матеріальних передумов.

В курсовій роботі розглянуто питання : Ринок і державне регулювання економіки. Розкриваючи це питання розглянули такі пункти :

- ефекти та дефекти ринкового регулювання;

- необхідність державного регулювання економіки;

- економічні функції держави;

- система державного регулювання економіки

- становлення економічних функцій Української держави

Здійснюючи функцію верховного власника, держава забезпечує економічні інтереси нації, створює умови для реалізації її права на самовизначення та суверенітет, побудову цивілізованого суспільства.

Особливістю для України є те, що становлення ринку та інститутів національної держави збігаються у часі. За цих умов внаслідок слабкості молодої держави є загроза деформування ринкових структур. Тому час вимагає розбудови тих інститутів держави, які компенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку. Це інститути планування, забезпечення економічної безпеки, соціального страхування і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров”я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та інше . Крім того, активної державної підтримки потребують більшість підприємницьких структур, які залишаються слабкими, особливо у виробничій сфері. В країні низька ділова активність, несприятливий інвестиційний клімат та в основному фіскальна податкова система. Без подолання цих явищ не буде дієздатного ринку.

Державне втручання в ринкову економіку необхідно в тих сферах, у яких механізм ринку не в змозі усунути різні наслідки зовнішніх ефектів або несправедливостей самої ринкової системи. Цих сфер з розвитком економіки ставало усе більше, і тим складніше ставали форми державного втручання в економічні процеси. На нинішньому рівні розвитку ринкового способу виробництва форми втручання держави придбали настільки складний характер, що розглянути всі наслідки економічної діяльності держави неможливо. Проте існує ряд сфер, втручання держави в які, життєво необхідно. Це: перерозподіл доходів і ресурсів, регулювання зайнятості, антиінфляційна й антимонопольна політика, виправлення наслідків зовнішніх ефектів і багато чого іншого. Втручання держави в економіку носить прямій і непрямих характер. До прямих мір державного регулювання потрібно в першу чергу віднести державний сектор економіки (також і пайова участь держави в АТ), кредитування або пільгове оподатковування окремих суб'єктів, прийняття регулюючих законодавчих актів. До непрямих мір відносяться стимулювання інвестицій, забезпечення зайнятості, оподатковування, стимулювання експорту/імпорту і т.д.

Засобу державного втручання підрозділяються на економічні й адміністративні. Економічні здійснюються за допомогою економічних важелів, що знаходяться в розпорядженні держави, а адміністративні використовують законодавчу владу і здійснюються в наказовому порядку. Генеральною метою державного регулювання економіки є стабільність національної економіки, пристосування її до зовнішніх умов, що змінюються. Крім того, на сучасному етапі саме від державної економічної політики залежить здоров'я приватного сектора економіки - основи ринкового господарства , а значить і всієї країни.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України прийнята п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996р.

2. Закон України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” від 10.12.91

3. Закон України “Про охорону праці” від 14.10.92

4. Закон України „Про зайнятість населення” від 01.03.91

5. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. - К: Вища школа - Знання, 1997. - 743 с.

6. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник: суспільне виробництво. Ринкова економіка. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1998. - 272 с.

7. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії.-К.: Основи. 1994.

8. Хрестоматия по экономической теории/Сост. Е. Ф. Борисов. -- М.: Юристь, 1997. -- 536 с.

9. Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. -- К.: Знання-Прес, 2001. -- 581 с.

10. Історія економічних учень: Підруч./За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О. Татаренко. -- К.: Вид-во КНЕУ, 1999. -- 564 с.

11. Общая экономическая теория/Под ред. А. И. Чубрынина. -- СПб.: Питер, 2000. -- 288 с.

12. Основи економічної теорії: / За ред. С. В. Мочерного; - Тернопіль.

13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?. ?. Климка, В. ?. Нестеренка. -- К.: Вища шк.; Знання, 1997. -- 743 с.

14. Савченко А.Т. Макроекономічна політика: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 2001. - 336 с.

15. Мочерний С.В. Основи економічної теорії: Підручник. - Тернопіль: АТ „Тарнекс”, 1993. - 688 с.

16. http://irr.org.ua

Размещено на Allbest.ru