Інвестиційна діяльність в умовах переходу до ринкової економіки: суть, роль та значення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інвестиційна діяльність в умовах переходу до ринкової економіки: суть, роль та значення

1. Основні поняття та теоретичні основи інвестиційної діяльності в Україні

В державі з командно-адміністративною економікою категорія «інвестиції» не знаходила міста як в економічній теорії, так і в практиці. За останні роки це поняття міцно ввійшло в економічну літературу в державах Східної Європи, включаючи країни СНД. В минулому більшість авторів трактувало це поняття як сукупність витрат, які реалізуються у формі довгострокових вкладів капіталу в галузі народного господарства (виробничі фонди), тобто інвестиції ототожнювалися з поняттям «капітальні вкладення».

Зарубіжні, а потім і вітчизняні економісти розглядали інвестиції як довгострокові вкладення капіталу у різні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальну програму, охорону середовища як в середині країни, так і за її кордоном, метою розвитку виробництва, соціальної сфери, підприємництва, отримання прибутку.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єктів підприємницької діяльності та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється дохід (прибуток) або досягається соціальний ефект [2]. Це визначення, в основному, відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність як процесу вкладення ресурсів з метою отримання прибутку, дивіденду (соціального ефекту) в майбутньому.

У відповідності до Закону, до майнових та інтелектуальних цінностей відносять:

- грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме й нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування) та інші матеріальні цінності;

- в майнові права, які слідують з авторського права, досвіду та інших матеріальних цінностей;

- в сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань, які оформлені у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, навичок, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих («ноу-хау»);

- права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права та цінності.

- сукупність вказаних цінностей, які обертаються на ринку, прийнято відносити до об'єктів інвестиційної діяльності. Деякі вчені-економісти до цієї сукупності відносять також «фінансові права», які виходять із взаємозв'язку інвестицій та державного регулювання умов інвестиційної діяльності, перш за все, податково-амортизаційної політики. Це доцільно при наданні державою податкових пільг інвестору або встановлення пільгових норм амортизаційних відрахувань. Такі податково-амортизаційні преференції дають економічний ефект, виходячи з повернення кошт у майбутньому, а саме тому цей ефект повинен оцінюватися (дисконтуватися).

З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікують за різними ознаками (мал. 1). Такий розподіл може мати різні цілі, пов'язані, наприклад, із поліпшенням та обгрунтованішим підходом до оцінки їх економічної ефективності, з вибором найпривабливішої сфери вкладання капіталу або з аналізом перспектив, що відкриваються при вкладанні капіталу в певні галузі народного господарства.

Фонд нагромадження, як частина національного доходу, яка зберігається, являється основним джерелом інвестицій. Умовно він поділяється на фонд відшкодування та фонд оновлення. За рахунок цих фондів здійснюються відповідно валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції характеризують загальний обсяг кошт, які направляються на відтворення: нове будівництво, реконструкцію та розширення, технічне переоснащення, а також підтримка діючих потужностей.

Мал. 1.1. Форми інвестицій

Чисті інвестиції представляють собою вкладення коштів у заново створені виробничі фонди та обновлюємий виробничий апарат. Вони менше валових на величину кошт, направлених з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань на повне відновлення.

В економічній теорії принципальною ознакою поділу інвестицій по формам вважається виділення фінансових та реальних інвестицій. Фінансові інвестиції - це вкладення коштів в різні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї і т.д. Реальні інвестиції це вкладання у виробничі фонди. В основному це вклади в матеріальні та нематеріальні активи [3].

Розрізняють також інноваційну форму інвестицій (вкладення в нововведення) - це в основному вкладення в нематеріальні активи, які забезпечують розвиток НТП та успішне протистояння конкурентам, а також інтелектуальні інвестиції. Вони представляють собою вкладення у творчий потенціал суспільства, об'єкти інтелектуальної власності, які слідують із авторського та патентного права на промислові зразки та корисні моделі.

Виходячи із джерел фінансування розподіляють: власні кошти інвестора, позичені (державний кредит, кредит комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ), залучені кошти (кошти інших інвесторів та вкладників).

Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу та створенні транснаціональних корпорацій. Прямі інвестиції здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою заволодіння контрольним пакетом акцій. Портфельні інвестиції, як правило, здійснюються пасивним інвестором, який здобуває невелику долю (пай) компанії з надією на отримання може й невеликих, але стабільних доходів [2]. Портфельні інвестиції чутливіші до змін, які негативно впливають на ринкові процеси в економіці, більше залежать від світової фінансової кон'юнктури, під впливом якої переміщуються фінансові ресурси.

Здійснювати інвестиції згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» мають право суб'єкти інвестиційної діяльності (інвестори та учасники). Ними можуть бути як громадяни та юридичні особи України, так і іноземні громадяни і юридичні особи і самі країни [2].

Таким чином, інвестор - суб'єкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, позичених та залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Як передбачає Закон, інвестори можуть виступати вкладниками, покупцями, кредиторами, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, тобто вкладати капітал, купувати цінні папери, а також виконувати функції товаровиробників, проектувальників, підрядчиків, субпідрядчиків, заказників та застройщиків.

Інвестиційна діяльність - це сукупність дій її суб'єктів по здійсненню інвестицій з метою отримання доходу чи прибутку. Кожна держава, як суб'єкт інвестиційної діяльності, визначає правові, економічні та правові умови цієї діяльності у своєму законодавстві. Вона здійснює вплив як прямо через державний сектор економіки, так і не прямо, через свої інститути: органи виконавчої влади, національний банк, фонд держмайна, інноваційний фонд та інші небюджетні фонди [14].

Прямий вплив держави на інвестиційний процес виражається в наступних формах. Держава як інвестор приймає на себе функції фінансування тих галузей та виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і у відповідності до діючого законодавства може бути здійснена тільки на державних підприємствах, приватизація яких не буде здійснена в найближчий час. Це - обороне виробництво, окремі об'єкти загальнонаціональної інфраструктури (магістралі, термінали). Разом з тим функції інвестора в перспективі держава повинна зберегти за собою в соціальній сфері, особливо при державному замовленні та фінансуванні АПК. Можливі також державні інвестиції в ті виробництва, продукція яких не користується попитом в наш час по причині низької покупної спроможності населення.

Світовий досвід представляє широке розмаїття форм непрямого впливу держави на інвестиційну діяльність: державне кредитування, позики; роздержавлення, приватизація; податкове регулювання; амортизаційна політика, державний лізинг, ліцензування, квотування, антимонопольні заходи, стандартизація та інше.

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється державою через НБУ, грошова політика якого в залежності від стану економіки проводиться або у формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку з допомогою «дешевих грошей» (тобто знижується процентна ставка, що повинно привести до збільшення питомої ваги довгострокових кредитів, росту інвестицій.

Політика кредитної рестрикції проводиться з метою інвестування інвестиційної активності. Удорожания кредитних ресурсів змушує інвесторів вкладати кошти тільки у найбільш ефективні та прибуткові проекти, сприяє підвищенню державних інвестицій, залучає кошти на депозити фінансово кредитних установ.

2. Державне регулювання інвестиційної діяльності

При важливості дії ринкових факторів регулювання інвестиційної сфери для перехідної економіки України дуже важливим є створення чіткої системи державного регулювання. По-перше, це зумовлено значною частиною державного сектору в економіці країни і значною питомою вагою перерозподілу національного доходу, через державний бюджет. По-друге, в умовах сучасної економічної кризи підприємства товаровиробники самостійно не можуть здійснити інвестування в масштабах, необхідних для структурних змін і технічного переобладнання виробництва.

Держава, як суб'єкт ринкових відносин, повинна нести певну відповідальність за організацію інвестиційного процесу [20]. В ринковій економіці вирішальною умовою розвитку і забезпечення життєдіяльності підприємств будь-якого профілю є ефективність вкладення капіталу в той чи інший інвестиційний проект.

Для приватизованих підприємств державне регулювання їх інвестиційного забезпечення має інші відмінності, ніж у державному секторі. При цьому підприємства як державного, так і недержавного секторів функціонують у загальній інвестиційній сфері й певному інвестиційному кліматі, який створюється передусім державою за допомогою регулювання шляхом законодавчо-нормативного забезпечення, організаційних заходів щодо гарантування і страхування інвестиційних ризиків, прямого державного фінансування інвестиційних програм.

Регулюється іноземне інвестування повноважними державними органами - представницькими, виконавчими, судовими. Провідну роль у цьому процесі відіграє економічний апарат держави, який здійснює політику в сфері іноземного інвестування. Оскільки іноземне інвестування відбиває процеси у сфері виробничих відносин, необхідно його розглядати не тільки як економічний, а й соціальний, історичний, а часом і психологічний феномен. Отже, розробляючи програми іноземного інвестування слід враховувати менталітет і країни-донора, і країни-реципієнта. Головні принципи державного регулювання є такими: взаємна відповідальність інвестора і держави; дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів; їхня юридична відповідальність за порушення законодавства або міжнародних договорів; заохочення міжнародних інвесторів, які направляють ресурси у програми, визначені державою як пріоритетні; вдосконалення відповідного законодавства.

Заходи державної політики в сфері в сфері іноземного інвестування мають бути синхронізовані з масштабами і напрямами ринкової трансформації. Враховувати всю сукупність зовнішніх та внутрішніх, об'єктивних та суб'єктивних факторів можна лише за наявності дійової системи державного регулювання, а також відповідного фундаментального та науково-методичного забезпечення.

До кола завдань державного регулювання входять: визначення інвестора; визначення форм і видів інвестицій; участь у власності; антимонопольні заходи; трансферт прибутку іноземного інвестора; встановлення вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; створення системи інвестиційних пільг та обмежень; експертиза інвестиційних програм; гарантування прав іноземного інвестора [10].

Діяльність іноземних інвесторів регулюється національним законодавством країни-реципієнта, а також міжнародними актами (багатонаціональними, регіональними, двосторонніми), серед яких можна назвати звіт принципів та правил з обмеження ділової практики (ЮНКТАД), Кодекс поведінки ТНК (ООН), Андський пакт та інші. Розв'язує спори, зокрема, наднаціональна структура - Міжнародний центр врегулювання інвестиційних спорів, створений у 1965 році.

Аналіз чинної практики свідчить, що в більшості розвинутих країн діяльність іноземних інвесторів регламентується, як правило, національними законами, постановами, адміністративними процедурами. Положення цих законів стосується всіх економічних суб'єктів без винятку [5]. Національні й іноземні підприємці можуть господарювати в однакових умовах. Завдяки цьому на ринку залишається тільки той, хто краще використовує фактори виробництва. У більшості країн світу склалося добре ставлення до іноземних інвесторів. їм надаються такі види гарантій: від змін у законодавстві; від націоналізації; при зупинені інвестиційної діяльності; щодо переказу платежів в іноземній валюті; щодо забезпечення сум, отриманих внаслідок виконання договірних зобов'язань, у зв'язку з ліквідацією або продажем підприємства.

На Заході пільги, якими можуть скористатися іноземні інвестори, мають загальноекономічний характер. Вони поширюються на всі компанії, що інвестують свої кошти. У країнах, що розвиваються, та у країнах з перехідною економікою існують спеціальні пільги для іноземних інвесторів. Особливо значними вони є у податкових гаванях та офшорних центрах [4].

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» підприємством з іноземними інвестиціями вважається таке, статутний фонд якого містить їх не менше 10% [1]. На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством. їхні установчі документи мають містити спеціально визначені відомості, зокрема, про державну належність засновників (учасників). Підприємства з іноземними інвестиціями реєструються у загальному порядку і можуть займатися будь-якою діяльністю, що відповідає меті їх створення, зафіксованій у статуті, з урахуванням обмежень, передбачених законом. Вони самостійно визначають умови реалізації продукції, якщо інше не передбачено законом. їхня продукція не підлягає ліцензуванню та квотуванню, коли вона сертифікується як продукція власного виробництва.

Досвід правового регулювання іноземного інвестування в інших країнах підводить до з'ясування певних загальних принципів. Потреба у спеціальному законодавстві виникає найчастіше в країнах, що розвиваються, та у країнах з перехідними економіками. Вони прагнуть створити пільговий інвестиційний режим та привабливий інвестиційний клімат з метою активізувати відтворювальні процеси, що забезпечило б зростання господарства.

В Україні рівень законодавчого забезпечення інвестиційної діяльності взагалі й іноземних інвесторів зокрема ще не можна визнати оптимальним. Державне регулювання має використовувати механізм обліку і контролю за надходженням коштів нерезидентів. Сьогодні іноземне інвестування регулюють кілька органів, але багато процесів ними не відстежується. Треба створити для іноземних інвесторів інформаційну базу, яка б включала дані про об'єкти інвестиційної діяльності і інші правові умови.

Для структурної перебудови національної економіки в Україні необхідна активна і цілеспрямована інвестиційна політика держави та банківських структур. Потрібно також концентрувати ресурси у таких галузях і виробництвах, підвищення потенціалу яких дає змогу прискорено ліквідувати диспропорції в економіці, полегшити її структуру, зорієнтувати виробництво на попит кінцевих споживачів. На жаль, сьогодні має місце подальший відплив капіталу з виробничої сфери та скорочення інвестицій.

Важливим елементом державного регулювання процесу інвестування у сучасних умовах є визначення ринкового зіставлення попиту і пропозиції на інвестиційні ресурси з точки зору аналізу об'єктів інвестування, черговості інвестування, ролі в економічній системі, аналізу ризиків та прибутковості інвестицій, управління їх надходженням.

Основні поняття і положення інвестування в Україні визначаються Законом України «Про інвестиційну діяльність», який був прийнятий 18 вересня 1991 року. Цей закон є основним для здійснення інвестування в Україні, особливо в плані загальних положень і вітчизняного інвестування. Закон визначає поняття інвестицій, види цінностей, які належать до інвестицій, суть інвестиційної діяльності та її форми, об'єкти та суб'єкти інвестування, поняття інвестиційного комплексу тощо.

У квітні 1996 року був прийнятий Закон України «Про режим іноземного інвестування». Цей закон визначає особливості інвестування в Україні, але має досить загальний характер. У ньому відсутні такі важливі моменти, як конкретні положення про найважливіші об'єкти регулювання інвестиційної діяльності, відсутнє визначення пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, що заплутує розв'язання проблем пільгового оподаткування. У цьому законі немає положень про кваліфікаційний мінімум іноземних інвестицій і визначається лише їх частка у статутному фонді підприємства з іноземними інвестиціями (10%), отже, є можливості для функціонування підприємств із так званими фіктивними інвестиціями.

Іноземні інвестиції в економіку України за всі роки незалежності становили 3,27 млрд. дол. США при приблизній потребі в 40 млрд. дол. До України надходять лише 0,16% іноземних інвестицій від загального обсягу і 5,8% капітальних вкладень у країни Центральної і Східної Європи. Прямі іноземні інвестиції на душу населення у 1998 році були у 42 рази менші, ніж в Угорщині, у 27 разів менші, ніж у Словенії, у 19 разів менші, ніж в Естонії.

При усій важливості іноземного інвестування воно не зможе, по-перше, задовольнити вітчизняних інвестиційних потреб, по-друге, інвестиції надаються для отримання прибутку і за них треба розраховуватися. Тому робити ставку лише на іноземні інвестицій нереально і необачно. Для державного регулювання у сфері інвестицій немає важливішого напрямку, як створення найсприятливіших умов для залучення вітчизняних інвестицій із різних джерел і активного стимулювання інвестування внутрішнього за рахунок власних коштів.

Згідно з ідеями впровадженими в нашу економіку загальноприйнятої системи національних рахунків економічне зростання цілком визначається рівнем і структурою національних заощаджень. Саме вони можуть впливати на темпи та обсяги випуску товарів і послуг, рівень технічного прогресу і на економічну могутність держави та добробут її населення.

Заощадження, які конвертуються в інвестиції, утворюють фонд нагромадження - валового і чистого. За відсутності макроекономічної рівноваги ці заощадження й мають покривати дефіцит урядового бюджету і від'ємне сальдо торговельного балансу, а за браком їх країна змушена вдаватися до іноземних кредитів. Тому передусім слід створити чітку систему захисту дрібного інвестора від ризиків при вміщенні капіталу в інвестиційні проекти. Ця система повинна скеровуватися на державному рівні й знайти своє відображення у відповідній нормативній базі [9].

Основні інструменти, які реально використовуються для залучення фінансових ресурсів на українському ринку цінних паперів, - це цінні папери державні (облігації внутрішньої державної позики, облігації внутрішньої державної ощадної позики, облігації зовнішньої державної позики - з другої половини 1997 року), муніципальні та корпоративні (акції приватизованих підприємств).

Значна частина інвестицій іде на відтворення спожитого основного капіталу. Головну роль при цьому відіграє фонд амортизаційних відрахувань. У недалекому минулому амортизаційні відрахування централізовано керувалися державою, практично усі вилучались і поверталися на підприємства, пройшовши міністерства і відомства. Нині така ситуація неможлива, особливо для підприємств недержавного сектора економіки, в тому числі і приватизованих.

Крім нормативно-правової бази, державне регулювання передбачає значну організаційну діяльність на основі існуючих державних економічних органів загальної та спеціалізованої компетенції. Найвищим рівнем у цьому плані є Кабінет Міністрів України, через відділи якого здійснюється загальне управління інвестуванням у державі. Крім цього органу, існує ряд спеціалізованих і змішаних інституцій, що покликані сприяти поліпшенню інвестиційного клімату, сприянню вітчизняного інвестування і залученню іноземних інвестицій. До таких організацій можна віднести Українську державну кредитно-інвестиційну компанію, Держіннофонд України, Українську асоціацію управління проектами та ін.

Політика держави у сфері державного інвестування має на меті створення сучасної системи регулювання, яка б підвищила інвестиційну привабливість економіки та забезпечила потужні мотивації нерезидентів щодо вкладення коштів. Особливо ефективним важелем успішного вирішення цього завдання може стати, за певних обставин, податкова політика щодо закордонних та внутрішніх інвестицій.

Світова практика заохочення закордонних вкладень свідчить, що в окремих випадках податкові важелі можуть стати не тільки важливим, а й вирішальним спонукальним мотивом для інвесторів. Йдеться про податкові гавані та офшорні зони. Податкова гавань - це ті країни і території, де встановлені суттєві пільги, перш за все податкові, що поширюються і на національні, і на іноземні компанії. Офшорний центр (зона) - це територія з пільговим режимом оподаткування, який поширюється лише на іноземні компанії та іноземні інвестиції.

Характеризуючи податкову систему України, слід визначити, що вона має ряд хиб, пов'язаних, перш за все з відсутністю досвіду формування державної політики у сфері оподаткування та недосконалістю управління податковими органами, як складовою частиною апарату держави. Витрати платників податків на виконання податкового законодавства досі ще залишаються високими, і це за умов катастрофічного падіння попиту на внутрішньому ринку, зубожіння народу, збитковості більшості підприємств [14].

Протягом останніх років податкове законодавство України вдалося дещо модернізувати. Запроваджено спрощене оподаткування малого та середнього бізнесу, скасовано збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, удосконалено механізм розрахунків між бюджетом та платниками.

В Україні підприємства з іноземними інвестиціями до 1995 року звільнялися від сплати податку на прибуток протягом 5 років із моменту внесення кваліфікаційної інвестиції. Ця норма не поширювалася на тих суб'єктів, які отримували доходи від операцій у сфері грального бізнесу, здачі в оренду приміщень та нерухомості, організації масових концертних заходів. Було встановлено, що підприємствам, які працюють у пріоритетних галузях економіки, можуть надаватися додаткові податкові пільги. При переказі за кордон частини прибутку іноземний інвестор мав сплатити податок за ставкою 15%, якщо інше не передбачено законом або міжнародними договорами. Згодом податкові пільги для іноземних інвесторів були скасовані.

Згідно зі статтею 20 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підприємства з іноземними інвестиціями сплачують податки відповідно до законодавства України. Тобто такі підприємства сплачують податки на загальних підставах за загальними правилами. Проте у частині 2 статті 8 Закону України «Про режим іноземного інвестування» передбачено, що для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

3. Досвід та особливості іноземного інвестування в країнах зарубіжжя

інвестиційний іноземний український економіка

В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві та регіональні пріоритети. У чистому вигляді їх не існує, тому при дослідженні мову можна вести лише про загальну перевагу тим чи іншим критеріям у рамках пріоритетів економічної політики.

На макроекономічному рівні надходження прямих іноземних інвестицій регулюється такими інструментами, як податки, тарифи, амортизація, заробітна плата, ціни і валютний курс, а на мікроекономічному - інструментами, що детермінують функціонування фірми (вимоги до власності; експортні обмеження; ліцензування імпорту; величини відпускних цін та ін.). Заходи щодо регулювання та підвищення результативності діяльності іноземних інвесторів охоплюють широку гаму законодавчо закріплених елементів, серед яких, насамперед, можна виділити:

регулювання інвестицій та участь у власності;

вимоги до результатів господарської діяльності;

регулювання репатріації прибутку;

система інвестиційних пільг;

система інвестиційних гарантій;

інформаційне забезпечення.

Регулювання інвестицій та участь у власності включають три базових компоненти:

а) резервування за національним капіталом певних галузей та видів виробництва - для збереження національної безпеки (стосується заборони на участь іноземних інвесторів у акціонерному капіталі визначених секторів, зокрема - телекомунікацій в Австрії, Греції, Ірландії, Італії, Португалії, Туреччині, Швейцарії та Швеції).

Усі держави регулюють вкладення капіталу, встановлюючи сфери, де діяльність інвесторів обмежено або заборонено [12]. Насамперед, це - державний сектор економіки, і в тому числі - залізничний транспорт, зв'язок і комунальне господарство (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія). Не допускається або суворо обмежується функціонування іноземного капіталу в оборонному комплексі (США, Японія, Франція, Канада, Колумбія), на авіаційному та морському транспорті (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Італія, Бельгія), у виробництві алкогольних напоїв (Колумбія), у будівництві та експлуатації атомних або гідроелектростанцій (США, Японія, Франція), у банківській сфері (Бразилія, Італія, Канада, Японія).

Існують заборона та обмеження на прямі іноземні інвестиції у деяких галузях і видах виробництва, де присутність іноземних фірм може зумовити надмірний іноземний вплив, - таких, як видобування корисних копалин, банківська і видавнича справа (Бразилія).

b) намагання збільшення питомої ваги країни вкладення капіталу в операціях іноземного підприємця зумовлене рядом причин: участь держави у власності надає можливість посилити контроль за активами інвесторів).

Аналізуючи світову практику застосування методів регулювання діяльності приймаючих країн з метою зменшення питомої ваги іноземних інвесторів у власності, можна поділити:

- фіксацію певного процента участі у власності в ній перед початком
інвестування;

- запровадження механізму і часу скорочення участі у власності до межі, де у місцевих партнерів з'являються інтереси навіть до повного права на неї (для підвищення рівня національної участі у власності може бути застосована вимога до іноземного інвестора щодо розширення інвестування у місцеві СП або збільшення капіталу);

заохочення привілейованих інвесторів шляхом вилучення деяких обмежень (це стосується заборони в Індії до 1981 року на інвестування, не пов'язане з переданням технології чи експортною орієнтацією);

пряме обмеження іноземної участі у капіталі (як правило, до менш як 50%) (у Іспанії, Канаді та Японії іноземцям дозволено володіти набагато меншою часткою власності у телекомунікаціях).

с) серед інших непрямих заходів щодо регулювання участі у власності та контролю - резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників до ради директорів; право уряду на «вето» щодо деяких рішень чи вимога про повну одностайність у вирішені деяких питань; обов'язковість консультування з урядом перед прийняттям рішень.

Світова практика засвідчила дедалі меншу ефективність впливу даного компоненту регулювання на іноземних інвесторів у зв'язку з поліпшенням можливостей щодо їх доступу до зарубіжних ринків і технологій, а також контролю за виробничою діяльністю підприємств без володіння контрольним пакетом акцій завдяки управлінському досвіду [13].

Вимоги до результатів господарської діяльності стосуються, насамперед, її масштабів і національної ринкової орієнтації, а також частки місцевої участі у капіталі, використання місцевих сировини і компонентів, передання технології, навчання кадрів, тощо.

Дослідження міжнародних методів регулювання діяльності іноземних інвесторів дозволило узагальнити вимоги до них і сформулювати умови надання їм пільг. У регіональному аспекті ці пільги пропонуються підприємствам, які створені в менш розвинених районах або функціонують у вільних економічних зонах (ВЕЗ). Іспанія та Греція практикують паралельний селективний вибір найбільш відсталих районів і економічних центрів, які швидко прогресують. Уряд Греції пропонує для залучення нових інвестицій субсидії в розмірі 50% від загальних інвестицій; 50%-на субсидія для покриття банківської позички; 90% - не зниження податків на прибуток.

У галузевому аспекті іноземним інвесторам можуть надаватися пільги, а також дозвіл на повне володіння власністю підприємства (зокрема, якщо експортується не менше 80%) його продукції або 50%> - при забезпеченні працею), і дозвіл на володіння контрольним пакетом акцій (якщо воно виробляє наукомістку продукцію, як це має місце у Малайзії). До вимог належить і дотримання параметрів стандартизації (в автомобільній промисловості Австралії, у нафтовидобуванні Великобританії, Данії та Норвегії). В обох випадках умовою отримання пільг є створення робочих місць.

Прикладом гнучкої політики регулювання діяльності іноземних інвесторів слугує Китай. Ця країна поступово скорочує пільгову податкову політику. Нинішня її інвестиційна політика має на меті вирішення двох задач: по-перше, відновлення балансу в розвитку прибережних районів, які швидко розвиваються, та нерозвинутих, і по-друге - стимулювання нарощування видів виробництва з великими виробничими відходами і непродуктивними затратами енергоресурсів. Тут заохочуються прямі іноземні інвестиції у нерозвинуті сільськогосподарські регіони, виробництво хімічних волокон, галузі високої технології.

З одного боку, використання вимог до виробничих показників є для приймаючих сторін дійовою підоймою економічної політики, а з іншого - його можна кваліфікувати і як метод втручання до функціонування ринку.

Регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів проводиться не тільки з контролюючими, але і з заохочувальними намірами. У першому випадку - з метою контролю операцій іноземних інвесторів через значно поширену практику ухилення від сплати податків. Тут можна виділити такі моменти: зобов'язання інвестора щодо забезпечення мінімального резерву у уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі; неперевищення обсягу коштів, які переказуються, над загальною сумою отриманих доходів або над їх певною величиною - 50% (Єгипет); дозвіл на переказ прибутку, величина якого не перевищує розміру інвестованих коштів (Колумбія); відсутність обмежень на переказ прибутку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Марокко) (в рамках НАФТА заборонено всілякі обмеження щодо руху капіталів; проте як виняток кількісні ліміти можуть встановлюватися при необхідності врегулювати платіжний баланс).

Конкуренція щодо залучення прямих іноземних інвестицій загострюється і вдосконалюється. На початку 90-х років у країнах, що розвиваються, існувало понад 40 різноманітних пільг і заохочень, а останнім часом понад 70 держав лібералізували режим інвестування у видобувну промисловість. Іноді компаніям-інвесторам дозволено прискорену амортизацію: у Бразилії 59-60% капіталу за перший рік, у Малайзії - 100%» протягом двох років. У цілому систему інвестиційних пільг можна класифікувати на звичайні та спеціальні.

Звичайні пільги спрямовані на поліпшення макро - та мікроекономічної ситуації, а спеціальні - на стимулювання інвестиційної та суміжних з нею видів діяльності стратегічно важливих і пріоритетних галузей, підгалузей, підприємств і регіонів.

Аналіз надання спеціальних пільг у різних країнах свідчить про їх конкретне призначення, зокрема: малим і середнім підприємствам (Бенін, Конго, Південна Корея, Мексика, Сенегал, Мадагаскар); на вкладення, що справляють позитивний вплив на платіжний баланс (Мексика); на інвестиції, що направлені на створення нових або розширення діяльності діючих підприємств (Ефіопія, Сінгапур, Чад, Мадагаскар, Мексика); експортоорієнтованим підприємствам (Гвінея, Індія, Йорданія, Конго, Маврикій, Мексика, Сенегал); на інвестиції, що стимулюють розвиток аграрних (Південна Корея) та відсталих (Великобританія, Гвінея, Іспанія, Італія, Китай, Німеччина, Франція) районів; на проекти, що реалізуються у ВЕЗ (Єгипет, Південна Корея).

У країнах, що розвиваються, найголовнішими з податкових пільг є податкові канікули, звільнення від імпортного мита і повернення мита. Найсерйознішим чинником створення сприятливого податкового режиму для іноземних інвесторів є їх позбавлення подвійного оподаткування за рахунок податкового кредиту і податкової знижки. Саме податковий кредит у країнах, які розвиваються, націлений на стимулювання діяльності іноземних інвесторів. Розвинуті країни, здебільшого, практикують різноманітні фінансові та фіскальні пільги, у них серед інструментів впливу на інвестиційну політику найважливіше місце займають податки і амортизація. Шляхом зміни величини податків, а також зменшення чи збільшення строків амортизації визначаються сфери найвигіднішого вкладення капіталу, що, врешті-решт, спрямовує рух економіки в заданому напрямі. Використовуються також інші стимули: зменшення внесків на соціальні потреби (Італія), звільнення від оподаткування інвестиційних резервів (Швеція), пропонування альтернативних пільгових режимів на розсуд інвестора (Австрія, Німеччина).

Фіскальні пільги спрямовані на залучення іноземних інвесторів у певні регіони чи галузі. Австралія, Австрія, Великобританія, Ірландія та Норвегія застосовують їх для стимулювання підприємств з підвищеним рівнем комерційного ризику. До основних форм фінансових стимулів, застосованих у розвинутих країнах, належать субсидії, кредитні гарантії та різноманітні знижки на фінансування. Проте практика засвідчила, що спеціальні пільгові умови є ефективними тільки в комбінації з іншими елементами заохочення діяльності іноземних інвесторів, зокрема - з створенням механізмів захисту власності та інституціональної основи інформаційного забезпечення.

Наявність системи інвестиційних гарантій - один з найголовніших чинників плодотворної інвестиційної діяльності. На рівні приймаючої країни іноземним інвесторам також створюються умови для виваженої підприємницької діяльності - за рахунок надання урядових гарантій: стабільності законодавства; переказу прибутків і доходів від інвестиційної діяльності.

Самим головним питанням післяприватизаційного періоду являється спосіб залучення прямих іноземних інвестицій у формі створення нових приватних підприємств. Якщо активи старих промислових підприємств можуть бути продані при умові достатньо низької ціни, то інвестори, які можуть робити інвестицій шляхом створення нових підприємств, дуже чуттєво реагують на діловий клімат та потенціал ринку.

В очах іноземних інвесторів країни Східної Європи мають три важливі привабливі особливості: дешева, але висококваліфікована робоча сила, довгостроковий потенціал ринку, наявність багатих природних ресурсів.

Вважається, що у Східній Європі робоча сила має освіту і кваліфікована, але все ще відносно дешева. На вартість робочої сили мають вплив високі ставки нарахувань на заробітну плату (підтримка пенсійного фонду), так як у більшості країн відбувається старіння населення.

Ринки Центральної Європи використовують переваги свого близького розміщення до розвиненого ринку Євросоюзу. Країни Балтії також зручно розміщенні по відношенню до ринку країн Скандинавського півострова.

Природні ресурси Середньої Азії являються основною наживкою для інвестицій, які в основному направляються в добувну промисловість. Азербайджан і Казахстан привабили значні інвестиції в нафтову та газову галузі. Проте діловий клімат в цих країнах не сприяє значних інвестицій у виробничий сектор та сферу послуг.

Угорщина, Польща, Словенія, Чехія та Естонія мають самий благоприємний інвестиційний клімат та залучили найбільші обсяги інвестицій. Ці країни практично не обмежують іноземні інвестиції, пропонують «національний режим», мають відносно розумні закони, що регулюють діяльність компаній, а також не встановлюють ніяких обмежень на операції, здійснюємі по рахунку поточних операцій, і тільки декілька обмежень на операції по рахунку капіталу. Все ж залишаються деякі обмеження на інвестування в окремих сферах. Наприклад, деякі країни не дозволяють іноземним інвесторам придбати у повну власність землю сільськогосподарського призначення, прикордонних зон, а також ділянки, що вважаються засекреченими чи стратегічними.

Стимули для інвестування стають все далі складнішими. На початку 1990-х років більшість країн Центральної та Східної Європи, за виключенням Чехії, надавали податкові канікули. У середині 1990-х років декілька країн, серед яких Угорщина та Естонія, відмовилися від подібної практики. Естонія підтримала загальну ставку податку на прибуток у розмірі 26% для всіх джерел прибутку, Угорщина ввела понижену ставку - 18%. Обидві країни залучили великі обсяги іноземних інвестицій.

Багато країн Центральної та Східної Європи жорстко обмежують можливість включення в категорію неоподаткованих витрат на рекламу, відрядження, знос інвентарю, а також безнадійні борги, що дозволяється в країнах ЕС та Північної Америки. Норма переносу збитків на наступний податковий період звичайно дуже обмежена, а норма амортизації занадто завищена [20]. Деякі країни вводять або розглядають більш прозорі методи стимулювання інвестицій, такі як прискорена амортизація, більші норми переносу збитків, інвестиційні податкові кредити або інвестиційні податкові списання.

Уряди Болгарії, Латвії, Литви та Румунії офіційно почали оформляти процедури інвестування та ділового регулювання, налагодження зв'язків з приватними компаніями, а також проводити консультації з питань відміни адміністративних бар'єрів для інвестицій.

Так як доля приватних компаній в інфраструктурі зростає, з'являється багато нових можливостей для прямих іноземних інвестицій. Крім основного притоку капіталу, країна отримує вигоду від імпорту нових технологій і техніки менеджменту. Однак уряди багатьох держав опиняються в нерівному положенні, проводячи переговори з іноземними інвесторами. Такі уряди є новачками в цій грі, тоді як іноземні інвестори мають інформацію та досвід. Подібний розрив у досвіді вказує на постійну необхідність в допомозі консультантів. Уряди декількох країн здійснили поспішну приватизацію, дозволивши зберегти монополію крупних підприємств. Зараз Всесвітня торгова організація вимагає анулювати заключені контракти та проводить політику по розвитку конкуренції.

У 2004 році потоки прямих іноземних інвестицій в Центральну та Східну Європу склали 23,7 млрд. дол., що на 5,9% більше ніж у попередньому році. Зменшення обсягів портфельних інвестицій у цьому регіоні почалося після азіатської фінансової кризи, ця тенденція продовжилася й після кризи в Росії та Бразилії. У той же час, у 2005 році потоки прямих іноземних інвестицій у країнах Центральної Європи та Україні, і зменшилися тільки в Росії та Білорусії. Метою цих інвестицій являються довгострокові проекти. Велика увага приділяється вибору країни та регіону для інвестування. У США та ЕС інвестиції істотно зросли. В азіатських країнах з перехідною економікою прямі іноземні інвестиції скоротилися на 11,5% в країнах Африки - на 12%.

Зважаючи на вищесказане можна виділити такі тенденції: притоки іноземних інвестицій у 10 східноєвропейських країн, що претендують на членство в ЕС, склали 16,5 млрд. дол.; Угорщина здійснила самий успішний в регіоні перехід до прямих іноземних інвестицій в післяприватизаційний період (94% інвестицій було направлено на створення нових компаній у порівнянні з 34% в 2000 році), такі інвестиції підтримують реструктуризацію та економічний ріст більш ефективно, ніж захоплення компаній; Південно-Східна Азія не є серйозним конкурентом країнам Східної Європи у відношенні залучення інвестицій. Якщо для Східної Європи основним зовнішнім ринком є Західна Європа, то транснаціональні компанії, розміщені в Південно-Східній Азії, експортують свої товари в основному в США та Японію.

Найбільший рівень прямих іноземних інвестицій на душу населення в розмірі 401 дол. був зафіксований в Естонії, за якою слідують Чехія та Литва - приблизно 250 дол., Угорщина, Польща та Хорватія - 200 дол. У Болгарії, Словаччині та Румунії цей показник склав менше 100 дол., а в Росії та Україні - 15 дол.

У першій половині 2006 року обсяги інвестицій у цілому були вищі, ніж в аналогічний період попереднього року. Такий результат міг бути визваний разовими продажами великих за вартістю об'єктів приватизації, а не стабільними тенденціями.

Рівень запасу прямих іноземних інвестицій як процент ВВП використовується для оцінки порівняльної привабливості країн для іноземних інвесторів. У цьому відношенні Угорщина та Естонія, запаси яких складають 38,5% та 35% ВВП, набагато випереджають інші держави Східної Європи і являються найбільшими реципієнтами прямих іноземних інвестицій у всьому світі.

Запаси інвестицій Чехії та Латвії перебільшують середній світовий рівень в 15% ВВП, показник Литви та Словенії наближається до цієї цифри. У західних країнах Балканського півострова запас інвестицій складає біля 5-6% ВВП.

Ці дані відображають успіх кожної держави у процесі трансформації, швидкості економічного розвитку та приватизації. У західних країнах Балканського півострову відсутність початкової економічної стабільності являється основною перешкодою для залучення інвестицій. Країни, межуючі з ЕС, здаються більш привабливими завдяки своїм стабільним економікам і швидкій трансформації, а також географічному та культурному єднанню.

У Центральній Європі найбільшим інвесторам являється США та Німеччина. Сильні європейські країни - експортери капіталу - Великобританія, Італія, Нідерланди, Франція та Швейцарія здійснюють істотний вплив практично на всі держави Східної Європи. У додатку 1 наведені дані про географічну структуру інвестицій у держави Центральної та Східної Європи. Як видно, головними інвесторами виступають США (21%) та Німеччина (16%). В той же час структура залучення інвестицій в різні країни регіону розрізняється залежно від географічного розташування держави-інвестора. Наприклад, Австрія активно інвестує в сусідні з нею Словенію та Угорщину.

Резюмуючи, можна зробити спробу обґрунтувати деякі найважливіші напрями використання іноземного досвіду в Україні. Насамперед, без загальної стабілізації політичного та макроекономічного середовища у країні, а також забезпечення внутрішнього інвестування іноземні інвестиції не надходитимуть. До того ж - внаслідок її зовнішньої заборгованості, несприятливого інвестиційно-підприємницького клімату та невеликої конкурентоспроможності - обсяг надходжень у кращому випадку стагнуватиме, а в гіршому - скоротиться.

Подальша результативність іноземного інвестування прямо залежатиме від чинного законодавства України. Інвестиційні інститути Заходу не відлякує перспектива функціонування в нашому національному режимі за умови отримання серйозних державних гарантій щодо захисту вкладень.

Размещено на Allbest.ru