Становлення та розвиток вітчизняної практики комерції та вплив її особливостей на комерційну діяльність сучасних підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Розвиток комерції в Україні

1.1 Розвиток торгівлі в Київській Русі

1.2 Комерція в роки УРСР

1.3 Розвиток комерційних відносин в роки незалежності України

1.4 Роль та значення комерційної діяльності на сучасному етапі переходу ринку

2. Аналіз фінансової діяльності

2.1 Загальна характеристика підприємства

2.2 Аналіз фінансового стану підприємства

2.3 Формування оперативного плану по вдосконалення фінансової роботи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Торгівлю можна назвати барометром економічного розвитку держав. Вона забезпечує надходження до бюджету значної частини коштів, сприяє зміцненню фінансової системи, є необхідною умовою розвитку виробництва.

Комерційна робота в торгівлі - це діяльність підприємства, спрямована на рішення особливого комплексу задач. Вивчення процесів їхньої реалізації - важливий елемент оперативного дослідження на рівні торгового підприємства і регіону.

Основними учасниками комерційної діяльності є не тільки підприємницькі структури, але і споживачі (участь яких у лімітно-розподільчій економіці було незначним). Це твердження засноване на тім, що для підприємців найважливішим фактором при укладанні угод є доход (економічна вигода), а для споживачів вигодою є потрібний йому товар (послуга), якщо він задовольняє його потреби (споживчі інтереси). Споживач - не пасивний покупець, а повноправний учасник комерційної діяльності, її регулятор. Таким чином, найважливішим суб'єктом ділових відносин між постачальниками товарів і роздрібною ланкою є саме споживач.

Тому комплекс задач комерційної діяльності суб'єктів споживчого ринку ми розглядаємо через задоволення потреб населення. Споживач, реалізуючи свої інтереси, впливає на поводження підприємців на ринку при укладанні угод, виборі сегмента ринку, організації збуту і продажу товарів, формуванні асортиментної, цінової політики.

Демократизація торгівлі і воля підприємництва відродили підприємливість, індивідуальну і колективну ініціативу, матеріальну і моральну зацікавленість працівників торгівлі, що активізувало їхню діяльність на споживчому ринку. Зараз підприємства самі вирішують господарські питання, здійснюють більш вигідні угоди, що сприяє підвищенню їхньої прибутковості. Змінився характер господарських взаємин торгівлі з іншими суб'єктами інфраструктури ринку на основі сполучення інтересів підприємства і територій.

Для підвищення соціального рівня торгового обслуговування торгово-оперативні працівники магазинів повинні приділяти особливу увагу стійкості асортименту. З одного боку, цей показник істотно впливає на показник рівня обслуговування, а з іншого боку - свідчить про ритмічність постачань. Стійкість асортименту - орієнтир для покупця.

Тому, на мій погляд, на сьогодення вивчення всіх аспектів, пов'язаних з механізмом діяльності торгових підприємств, а також шляхів покращення задоволення потреб споживачів є однією з головних цілей для майбутнього працівника торгівлі.

1. Розвиток комерції в Україні

1.1 Розвиток торгівлі в Київській Русі

На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях "із варяги у греки". Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у ХІІ - ХІІІ ст. у результаті пограбування Константинополя Хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торгівельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків - Прагу - Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торгівельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на привезення її до Києва те на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювали на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарів призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, 13-15% населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали численність його мешканців становила близько 35-40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4-5 тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торгівців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум'яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські історики Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що найпереконливіше, - археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалася переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на русі була ви годівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало землеробство у широких масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникла на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торгівельних центрів? З появою міст важливу роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом і селом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як "торгівельної", так і "сільськогосподарської" інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до кінця XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об'єктів, датованих X ст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується. З'являються добре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує, що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити висновок, що в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою спеціальністю. Так само спостерігається великий прогрес в обробці кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібну оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей. З'являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородські вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні районні центри виготовлення їх.

Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань. Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з'являються стандартні типи горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на [гончарному] колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом, знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло; з'являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з'являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів поясних пряжок і намиста.

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основним центром торгівлі був Київ. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних систем, а й сухопутних шляхів -- з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике значення в зовнішній торгівлі -- Грецький, Соляний і Залозний.

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зовнішня. Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і економічно розвинуті держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. Досить вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала не тільки з хозарськими й візантійськими, а й з усіма сусідніми країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантією мала дуже велике значення.

Початок торгівлі східного слов'янства зі Сходом, якщо ґрунтуватись на монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письменника Ібн-Хордадбе можна встановити, що східна торгівля була вже дуже розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль-Балхі (перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з Хозарією, Візантією і Великим Болгаром. Про торгівлю Русі з Болгаром і Хазраном (Ітілем) говорить також і Ібн-Хаукаль.

Ґрунтуючись на матеріалах, що дійшли до нас, можна встановити, що Болгар -- столиця держави волго-камських болгар -- була центром, який зв'язував Русь з Середньою Азією. Основною артерією, по якій йшла торгівля Русі з Болгаром, була Волга. Але руські купці не тільки безпосередньо торгували з Болгаром і середньоазіатськими арабами, а були й посередниками в торгівлі між ними і балтійськими народами.

Неважко встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена, які жили на півночі -- ільменські слов'яни, кривичі, вятичі. Південні ж племена -- поляни, сіверяни, деревляни -- торгували головним чином з хозарами, точніше, з столицею Хозарського царства Ітілем. Ця торгівля з хозарами в певний період грала головну роль. Про це свідчить Хаукаль, який говорить, що «головна торгівля Русі була в Хазрані, де було багато купців і мусульман і всякого товару». Руські товари привозили в Ітіль або по Волзі, або по Дону, звідки вони волоком ішли в Волгу, мабуть у те місце Волги, де тепер стоїть Сталінград [Волгоград]. Але східні письменники розповідають, що руські купці зі своїми товарами ішли далі Ітіля, по Каспійському морю, тобто безпосередньо до основних торговельних арабських центрів.

Що місто Ітіль грало велику роль у торгівлі Русі з арабами, досить добре підтверджується оповіданням Масуді про те, що одну половину міста займали слов'яни і Русь. ІбнФадлан мав змогу докладно описати звичаї руських купців, що приїжджали в Ітіль. Так само через Ітіль приїжджали в Русь і арабські купці з своїми товарами. Товари, що йшли зі Східної Європи, отже і з Русі, і які купували арабські купці, були дуже різноманітні. Письменник кінця X ст. Мукаддесі розповідає, що «З Ховарезма (Хорезма) вивозять: соболів, білок, горностаїв, «фенек», куниць, лисиць, боброві шкіри, рябих зайців, кіз, віск, стріли, березову кору, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, вичинену шкіру, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцери, халендж, слов'янських невільників, овець і биків; все це з Болгара».

Безперечно, що більшість цих товарів могла вивозити і з Русі.

Масуді докладно говорить про торгівлю Русі хутрами. Ряд інших письменників відзначає особливе значення торгівлі рабами і рабинями. Що ж до арабського довозу, то східні письменники повідомляють, що араби привозили в Русь намисто й мечі, вироби ювелірні, зокрема золоті, південні фрукти й прянощі.

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв'язувався з Кримом двома шляхами -- так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск 26. Але печеніги -- степовий кочовий народ -- бджільництвом не займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського походження. Цей віск і інші свої специфічні товари руські могли продавати і безпосередньо в кримських торговельних центрах. Але руські торгували не тільки з грецькими кримськими містами, а й з кримськими степовими кочовниками, а також з кочовниками наддніпрянських і донецьких степів. Константин Багрянородний розповідає, що Русь «купує в печенігів волів, коней і овець».

Безперечно, торгівля з Кримом і з містами, розташованими по Чорноморському узбережжю, колись грала велику роль. Не дарма Чорне море дістало назву моря Руського. Про значення для Русі чорноморської торгівлі чимало говорять східні письменники. Так, Масуді каже, що Чорне море зветься Руським морем, бо, крім Русі, на ньому ніхто не плаває.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом, особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях «із варяг у греки»). Про значення цього шляху вичерпно говорить Константин Багрянородний.

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав'язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст.

В усякому разі, східний письменник Ібн-Хордадбе, який писав у першій половині IX ст., розказує, що Русь з далеких слов'янських країн іде до Римського моря (тобто Чорного); вони продають там хутра, бобрів і чорних лисиць, а також мечі, і римський цар збирає з них десятину.

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари -- мед, віск, хутра і раби.

Предметами ж довозу візантійців були паволока і взагалі всякі інші тканини, вироби з золота і цілий ряд інших товарів, які дістали загальну назву «сосуды разноличные» і «всякое узорочье». До цього треба додати й скляне намисто. Археологічні розкопи пам'яток X -- XI ст. дозволять установити, наскільки широкий був торговельний обмін між Руссю і Візантією. В усякому разі, рештки візантійських тканин, намиста, металевих прикрас постійно зустрічаються при розкопах курганів і городищ.

Шлях у Візантію був одночасно і шляхом «із варяг», тобто шляхом, що зв'язував Русь з скандінавськими народами. Шлях цей ішов з Києва в двох напрямках -- на Двіну і на Ловать та озеро Ільмень. Торгівля по цьому шляху також була жвава. Руські купці, крім своїх товарів, тобто меду, воску й хутра, вивозили ще візантійські й арабські товари, а ввозили янтар, сіль, метали і західноєвропейські товари.

В історичній літературі недосить уваги звертали на торгівлю дофеодальної Русі з західноєвропейськими країнами. Але матеріали змушують нас надавати цій торгівлі значно більшого значення.

1.2 Комерція в роки УРСР

Змушене відмовлення від "воєнного комунізму" органічно взаємозалежний з рішеннями Х з'їзду РКП/б/, що відбувся в березні 1921р.

Цей з'їзд, як і попередні фетишизував ліквідацію "воєнного комунізму" як велику політичну перемогу. Він проголосив скасування продовольчої розверстки продовольчим податком. Це було першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики.

На підставі рішень Х з'їзду РКП/б/ Усеросійський центральний виконавчі комітети і СНК РРФСР, а на Україні - усеукраїнський центральний виконавчий комітет, СНК прийняли ряд декретів і розпоряджень, спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу розверстку повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до всього іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в тім, що після виконання державного податку селянин одержував право зовсім вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для трудівника села економічні стимули для подальшого розвитку свого господарства, піклуватися про завтрашній день.

Однак широко розрекламований неп у 1921 р. в українське село фактично так і не прийшов. Держава саме всіляко гальмувало цей процес.

По-перше, назвавши розкладку проподатком, в Україні радянське керівництво насправді майже не зменшило. Більш того, в окремих губерніях так називаний продподаток фактично дорівнював валовому збору зернових культур. Це значить, що вилученню практично підлягало усе, що було вирощено.

По-друге, продподаток вилучався в примусовому порядку, за допомогою військових частин, що здійснювали цю місію відповідно до команд органів радянської влади на місцях.

Як і в період «воєнного комунізму» влади в селах, що не скоряються, забирали заручників, розтріпували їх, застосовували інші самі тверді форми натиску на селянство.

Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у центральних районах Росії, в українському селі продовжувало політику "воєнного комунізму". Його селянство вже не могло терпіти, тому що це власне кажучи з'явилося необмеженою формою експлуатації. Це було обумовлено прагненням "викачати" з українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни методами. НЕП у сільську місцевість прийшов наприкінці 1921 - на початку 1922 р. Однак голод, що охопив південні райони України в 1922 р. відсунув ще на рік - дві нормалізації обстановки в сільському господарстві України.

Затягування введення непу на Україні живило антирадянське повстанство. У містах України перехід до непу особливостями в порівнянні з Росією не відрізнявся.

Наміру радянського керівництва затягти введення непу на Україні порозумівалося його намірами як можна довше користатися без яких-небудь обмежень продовольчими ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше говорячи - користатися дійсним беззаконням в інтересах радянської держави.

1.3 Розвиток комерційних відносин в роки незалежності України

Аналіз динаміки змін кількості діючих суб'єктів малого підприємництва засвідчує, що за перші роки незалежності України (1991-1993 рр.) і в зв'язку з проведенням малої приватизації та формування законодавчої бази (яка спонукала підприємливих осіб на законних підставах організувати свій приватний бізнес) кількість малих підприємств збільшилася в 3,8 рази, фермерських господарств 13,2 рази, а число кооперативів різко скоротилась.

В Україні в 2002 р. нараховувалося 158 091 діючих малих підприємств.

Становлення і розвиток малого підприємництва України (приватні підприємства, господарські товариства) проходило досить швидко.

В другій половині 90-х років темпи створення нових малих підприємств загальмувалися. Почала скорочуватись середньоспискова чисельність працюючих в малому бізнесі. Особливо негативним явищем стало те, що велика кількість малих підприємств не діяла, а більша частка діючих займається торгівлею та громадським харчуванням.

Разом з тим, протягом 1999-2002рр., як свідчать самі підприємці український малий бізнес потроху почав спинатися на ноги. Адже підприємці, які оцінили стан справ у своїх фірмах як ”задовільний” було у двічі більше ніж у 1998р. Трохи покращилася ситуація з оподаткуванням: малий бізнес сплачував в середньому 9 різних податків, тобто на 25% менше, порівняно з 1993р. На сплату податків іде до 30%, а іноді і до 40% коштів, отриманих від реалізації робіт чи товарів.

Аналіз стану малого підприємництва показує, що сектор малого бізнесу в Україні перебуває на початковому етапі розвитку і характеризується високим ступенем неефективності. За теперішної ситуації розвиток малого бізнесу в Україні повинен стати вирішальним чинником для вдосконалення економічних механізмів: цей напрямок потребує ефективної державної підтримки, яка повинна бути спрямована на створення позитивного економічного та правового клімату. І це особливо потрібне тому, що малий бізнес пов'язаний із значним ризиком. В США спостерігається тенденція: в перший рік роботи свого існування банкрутує половина новостворених малих підприємств, а через 5 років залишається тільки 25% від початкової кількості. В Японії 7 із 10 підприємств припиняють свою діяльність протягом перших п'яти років. Жорстока конкуренція, нестача початкового та обігового капіталу,підвищена чутливість до зовнішніх факторів можуть обернутись для будь-якої фірми крахом. Тому згубним для малого підприємництва є відсутність знань і досвіду в галузі фінансів, права, недостатня компетентність в управлінні фірмою. Як свідчить статистика, тільки 5% з числа новостворених підприємств в Україні можна вважати успішними, 35% зникають вже протягом першого року діяльності. Решта 60% ледве зводять кінці з кінцями.

Звичайно,якщо порівняти вище наведені показники з промислово розвинутими країнами, то вони в нас ще досить низькі. Так кількість суб'єктів малого бізнесу на 1 тис. населення в США складає 74 підприємства, в Італії -68, Японії - 50, Великобританії - 46, в країнах ЄС - 45.Частка зайнятого населення в таких підприємницьких структурах вищезгаданих країн становить від 54 до 78 відсотків, а частка у виробництві валового продукту (ВВП) - 52-72 відсотки.

У розвинутих країнах малому підприємництву приділяється першочергова увага з боку урядових органів, приватних структур, громадських організацій. Для них встановлені сприятливі законодавчі умови, відповідне інституціальне середовище. Через малі підприємства тут набагато легше впроваджувати нові технології у виробничо-промисловому комплексі, сільському господарстві, переробній промисловості та ін.

Незважаючи на ту велику роль, яка відводиться малому і середньому бізнесу, розвиток підприємництва як в Україні в цілому, так і в нашому регіоні не відповідає вимогам часу.

Як стверджують самі підприємці, найхарактернішими факторами, які гальмують цей розвиток є наступні:

1. Організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності.

2. Недоступність кредитних ресурсів як для започаткування, так і для ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв'язки міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів.

3. Переважно деклеративний характер державної підтримки підприємства, неоднозначність та суперечливість чинної нормативно-правової бази.

4. Територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств довкола промислових центрів і майже відсутність їх у віддалених районах і селах.

5. Несприятлива (тобто фіскальна) податкова політика, непомірний тягар оподаткування (особливо в питаннях начислення на заробітну плату, що призводить до значної тінізації в малому бізнесі.)

6. Доволі громіздка система бухгалтерського обліку та звітності.

7. Обмежені можливості для захисту від протиправних посягань.

8. Криза неплатежів та проблеми з формуванням нових взаємозв'язків, каналів збуту.

9. Слабкість інфраструктури малого підприємництва.

10. Недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим та середнім бізнесом.

Однією з найвагоміших перепон на шляху розвитку малого бізнесу є відсутність фінансових ресурсів для інвестиційного розвитку, а значить і сповільнення розвитку інвестиційних процесів, які є рушійною силою економічного зростання.

В країнах з розвинутою економікою найбільш поширеною формою фінансової підтримки малого бізнесу (70%) є кредитні ресурси банків. Держава всіляко сприяє зацікавленості кредитним установам надавати пільгові кредити початківцям і залучає до цієї справи різні верстви населення. Для цього створюють спеціальні урядові програми для молоді, безробітних, непрацюючих жінок, реалізація яких здійснюється через вибрані банки. З метою заохочення виконання таких програм держава формує систему мотивацій-виділення додаткових кредитних ресурсів, встановлення пільгової системи оподаткування для кредитодавця тощо. Банківська система є гнучкою, а тому має багато переваг. При банках видаються мікро кредити, створюються лізингові фірми, венчурні та інвестиційні фонди, які в різних формах також мають пряме чи опосередковане відношення до реалізації подібних програм розвитку малого підприємництва. Однак в Україні за умови обмеженості кредитних ресурсів, високі ціни на гроші та великого ризику, процентні ставки є надто високими і не можуть бути джерелом інвестицій для малого бізнесу.

В Україні існують спеціалізовані джерела підтримки малих підприємств-це державна фінансова допомога та міжнародна донорська допомога.

Державна фінансова допомога реалізується через Український фонд підтримки підприємництва, Український державний фонд підтримки фермерських господарств та державний інноваційний фонд. Але ці фонди не стали дійовим інструментом реалізації державної програми підтримки бізнесу, так як формуються з тих же обмежених інвестиційних ресурсів, які в державі відсутні.

Міжнародна донорська допомога здійснюється через міжнародні фінансові організації-Європейський банк реконструкції та розвитку, Американський фонд підтримки підприємництва в західних країнах, Німецький фонд сприяння підприємництву, фонд Євразія, Каунтерпат, ПАУСІ тощо. Однак кошти надто малі для масового розвитку підприємництва, та й не завжди вони спрямовані на формування фінансової підтримки малого бізнесу.

Намагаючись якось вирішити проблему відсутності інвестиційних ресурсів, підприємці утворюють громадські організації-кредитні спілки та позичкові кола взаємного кредитування. Однак великого поширення такі форми ще не отримали і основна причина криється в таки же мізерних доходах, які отримують підприємці.

Звуження вказаних джерел інвестиційних ресурсів переносить центр ваги на власні кошти, яких є надто мало і тому процеси розвитку протікають надто повільно.

Потужні можливості закладені в податковій політиці. Активна державна підтримка малого бізнесу проявляється у встановлених законодавчо податкових пільгах. Поширені твердження про надто великий податковий пресинг є дещо перебільшені. Податкова система цілком підходить середньому та великому бізнесу, але, безумовно, ускладнює започаткування та розвиток малого. Система оподаткування повних і командних товариств, приватних фірм малого підприємництва повинна бути наближена до оподаткування підприємців, які працюють без створення юридичної особи. Так працює весь світ. Маючи повну відповідальність перед кредиторами чи інвесторами, вони отримують від держави пільги стосовно оподаткування. Це дає змогу фірмі-початківцю утвердитись на ринку, накопичити запас капіталу, та захистити від вимивання обігових коштів.

Податкова політика повинна включати перевірену досвідом країн розвинутої економіки систему пільг: диференційована система оподаткування в залежності від величини обороту, - “податкові інвестиційні кредити ” на засоби, що направляються на розширене виробництво за рахунок власних ресурсів, податкові скидки на прибуток, пільгове формування спеціальних цільових резервних фондів за рахунок неоподаткованого прибутку, пільгове оподаткування оновленого асортименту продукції, система стимулюючих заходів по потоку інвестицій в компанії, які спеціалізуються на фінансуванні невеликих фірм з інноваційними технологіями. Останні є надзвичайно важливим для нашої економіки, так як може стати стимулом до розвитку венчурного підприємництва в малому бізнесі та запровадження вітчизняного “франчайзигну”. Наприклад, Японія застосовує податок на прибуток в розмірі 42%,а для малого бізнесу-30%. Англія відповідно 35% і 29%. В США використовують диференційований підхід до оподаткування прибутку.Перші 50 тис. дол. прибутку обкладаються податком 15%, прибуток від 50 тис. до 75 тис. дол. - за ставкою 25%, прибуток більше 75 тис. дол. - 34%.У Франції протягом перших 5 років роботи фірми ставка податку зменшується на 50%. Вдвічі меншою є ставка податку для підприємців Німеччини, щорічний прибуток не перевищує 3 млн. марок. Уряд Японії і Швеції дозволяє компаніям створювати за рахунок неоподаткованого прибутку фонд спеціального призначення для фінансування майбутніх інвестицій. Шведські фірми мають змогу відкладати половину прибутку в такі фонди, зберігаючи ці кошти у формі безпроцентних вкладів в банку і використовуючи їх по мірі необхідності. Податкова політика Японії передбачає пільги не тільки на затрати, але й на результати виробництва. Така продукція, як математичне забезпечення ЕОМ цілком не оподатковується. Товари-новинки впродовж 3 років після впровадження в обсязі 20% також звільняються від податку.

Отже, фінансово-кредитну і податкову політику щодо підтримки малих підприємств слід реформувати. Суттєву роль у фінансовій підтримці малого бізнесу повинні відігравати форму підтримки підприємництва. Надзвичайно актуальною проблемою є залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у різних формах та за напрямками вкладення. Для динамічного розвитку підприємницьких структур незалежно від їх форм власності потрібно сформувати систему державного регулювання і підтримки малого підприємництва.

Підвищення ролі та значення малих підприємств в економіці України висунуло нові вимоги до формування відповідної ринкової інфраструктури(фінансово-кредитні інститути, біржі, інвестиційні фонди і компанії, інформаційні консультативні фірми, бізнес-центри і т.п.), тому державні органи повинні більше уваги приділяти формуванню її основних елементів і виробленню належної законодавчої бази. Реалізація цих заходів надасть нашим підприємцям значні можливості для самореалізації. Тим самим підприємництво може досягти підвищення своїх показників до рівня розвинутих країн.

Виходячи з вище наведеного, можна сказати, що воно в Україні має великі резерви і великі перспективи, адже нема іншого способу становлення і зміцнення держави, окрім розвитку ринкової економіки, яка грунтується насамперед на приватному бізнесі, особистій ініціативі, що й дає кожному можливість самореалізації і самоутвердження.

У таблиці 1 представлена динаміка розвитку суб'єктів малого підприємництва в Україні.

Таблиця 1. Динаміка розвитку суб'єктів малого підприємництва в Україні

Рис. 1. Динаміка розвитку суб'єктів малого підприємництва в Україні

1.4 Роль та значення комерційної діяльності на сучасному етапі

переходу до ринку

Визначальним фактором функціонування ринку є комерційна діяльність. Це невід'ємна умова ринкового господарювання. Потенційні можливості комерційної діяльності з переходом до ринкової економіки здобувають усе більше значення. Однак, на жаль, поки багато питань механізму практичного використання комерції на споживчому ринку працівникам торгівлі приходиться вирішувати інтуїтивно, методом "проб і помилок". Будучи складовою частиною ринку, комерція, спираючи на свої позиції, одночасно стає основою ринкового господарства. Як показує практика, активність комерції тим вище, ніж стійкіше і динамічніше діюче середовище ринку. У своєму призначенні і діяльності комерція повинна базуватися на українській моделі формування ринку і ринкових відносин, що складаються. Важливо представити, що комерційна діяльність не обмежується заданими межами. В міру просування до ринку вона неодмінно буде розширюватися. Комерційні процеси варто розглядати в ув'язуванні із суб'єктами господарювання і факторами зовнішнього середовища.

Структура зароджующихся й організованих товарних ринків являє собою різні утворення. Сьогодні виникли досить неоднорідні ринки, що володіють різними товарно-матеріальними ресурсами, інфраструктурою, торговим обслуговуванням, кадровим потенціалом. На ринку товарів відбувається взаємодія виробників і споживачів, продавців і покупців. Ринок розглядається як товарне господарство, що представляє сферу товарно-грошового обміну з визначеною системою комерційних дій і відносин. Ринкові процеси і комерція тісно взаємозалежні між собою. Зміни в ринковому середовищі супроводжуються змінами й у комерційних діях.

Отже, комерція повинна мати автономність і адаптуватися до вимог ринку. Перетворення, проведені в торгівлі і комерції, не можуть не враховувати ряду обставин. По-перше, економічні зміни що відбуваються, особливості перехідного періоду, менталітет і купівельне поводження населення. По-друге, всі елементи макро- і мікросередовища повинні працювати як єдиний і злагоджений механізм, що діє в нових умовах господарювання. По-третє, ринкові перетворення необхідно проводити в ув'язуванні з економічними процесами і ринковими принципами, що затвердилися у світовій практиці. Комерційна діяльність знаходить висвітлення в різноманітних проявах, тому необхідно виділити її основу (базис). Такий підхід дозволить найбільше повно розкрити сутність комерції і конкретизувати її можливості. У роботах вітчизняних економістів можна зустріти різні визначення комерційної діяльності.

Приведемо найбільш значимі з них:

комерція - торг, торгові обороти, купецькі промисли;

комерційна діяльність - товарно-грошовий обмін, у процесі якого товари від постачальника переходять у власність торгового підприємства з орієнтацією на потребі ринкового попиту; комерційна діяльність - це все те, що забезпечує максимальну вигідність торгової угоди для кожного з партнерів при першочерговому врахуванні інтересів і запитів споживачів;

комерційна діяльність - особливий вид діяльності, зв'язаний з реалізацією товарів, від якої залежать кінцеві результати фірми;

комерційна діяльність - комплекс операцій, товарів, що забезпечують купівлю-продаж, і разом із процесами їхнього просування представляючих собою торгівлю в ринковому просторі;

комерційна діяльність - оперативно-організаційна діяльність по проведенню операцій обміну товарно-матеріальних цінностей з метою задоволення потреб населення й одержання прибутку.

Поняття комерційної діяльності вперше було сформульовано Гарвардською школою бізнесу в 1958 році: "Комерційна діяльність існує для того, щоб із прибутком задовольнити споживчі вимоги". Суть даної логіки можна представити як купівлю-продаж товарів, націлену на ринковий (купівельний) попит і одержання заслуженого прибутку. Дуже повчальні висловлення основоположника французької адміністративної школи А. Файоля: "Комерційна майстерність характеризується глибоким знанням ринку і сили суперників, далеким передбаченням і практикою угод. Комерційна функція піклується про те, щоб ціни, призначувані вищим керуванням, не були джерелом небезпечних оман". Організатор Комерційної академії в Берліні професор И.-Ф. Шерр у своїй книзі "Навчання про торгівлю" виступає з критичною фразою: "Ця книга усім своїм змістом повинна довести, що комерційне прагнення до наживи ні в якому разі не може скласти предмет науки про торгівлю" . Обоє приведених висловлення говорять самі за себе. Закордонна практика свідчить, що комерція - рушійний фактор споживчого ринку.

Вона розглядається як система у взаємодії з каналами закупівлі, руху і збуту товарів, що утворять комерційну справу в широкому змісті цього слова. Ключові положення комерції піддаються узагальненню результатів, перевірці життям, тобто втіленню їх у практику фірм і компаній. Звідси можна представити, що комерція не обмежена заздалегідь заданими межами і постійно розширює свої можливості і поле діяльності в торгівлі. М. Портер і Д. Стік підкреслюють стратегічний підхід при рішенні задач комерції. Вони вважають, що комерція вийшла за межі її традиційного вузького впливу і має велике значення в стратегічному призначенні, тобто арсенал засобів комерції невичерпний. Проаналізувавши точки зору дослідників-економістів, я прийшла до висновку, що різні тлумачення комерційної діяльності визначаються її багатоаспектністю. Категорію комерції вони розглядають з позицій підприємця, бізнесмена, економіста, фінансиста й ін. Разом з тим формуюче положення займають наука, практика, рівень розвитку ринків, сфера додатка комерції. Проте, незважаючи на відзначені розходження, багато економістів сходяться в думці, що суть комерції зводиться до купівлі-продажу товарів у сфері звертання з обліком ринкового (купівельного) попиту. Формула комерційних справ і товарно-грошових відносин: обмін товарів на гроші при продажі і грошей на товари при покупці. Купівля-продаж товарів, обумовлена зміною форм вартості, і представляється як важлива складова частина комерційної діяльності. Однак закупівлі товарів і обмінні операції з постачальниками продукції, що будуються на комерційній основі, не вичерпують усього різноманіття комерційних функцій. Повнота і комплексний підхід у комерції зводяться до охоплення нею всіх етапів проходження продукції від виробника до споживача. При цьому комерційний механізм повинний бути спрямований на реалізацію попиту, що утвориться, і інтересів покупців. В основі формуючих умов комерційної діяльності об'єктивною реальністю виступають ринкові відносини і технологія просування продукції від виробника до споживача. Комерція є своєрідним економічним барометром, що показує і здійснює найбільш доцільні і вигідні вкладення коштів у властиві їй сфери й об'єкти. При цьому в її поле зору знаходяться витрати обертання товарів і їхня мінімізація. Представляється правомірним розглянути теоретичну і практичну приналежність комерції. Теорія, що базується на економічних законах ринку, орієнтована на їхнє пізнання, встановлення основних положень комерційної діяльності, виявлення факторів і орієнтирів розвитку комерційної справи. Закономірностям комерції і комерційних процесів властиві свої правила і принципи.

Головний принцип комерції - це пронизування комерційними діями етапів просування продукції від виробника до споживача, забезпечуючи зниження витрат обертання й одержання реального прибутку від продажу продукції. Механізм комерції будується на саморегулюванні, де визначальна роль диктується економічними і розпорядницькими методами. У результаті зароджуються сприятливі умови, що сприяють динамічному розвитку комерції.

Комерційна самозабезпеченість означає вибір способів і прийомів, спрямованих на розвиток господарської діяльності конкретного ринку. Така позиція веде до утворення цілеспрямованого виробництва і споживання продукції. Комерція з властивими їй властивостями стає реальною необхідністю ринку. Регуляторами комерції є ринкове середовище і кон'юнктура ринку. Тут же відзначимо, що сама комерція, володіючи властивістю автономності, дозволяє регулювати обмежені матеріальні ресурси і кошти.

В умовах організованого ринку комерція виступає сполучною ланкою із суб'єктами господарювання. Ринковий простір дозволяє учасникам комерційного обороту успішно діяти при взаємній зацікавленості і вигоді. Ціль, переслідувана суб'єктами ринку, - одержання прибутку. Його розмір залежить і забезпечується задоволенням запитів і потреб покупців у продукції.

Практична (прикладна) комерція ставить перед собою мету вирішення практичних задач. Вони визначаються комерційними справами, обміном, купівлею-продажем, веденням комерційних операцій, зв'язаних із просуванням продукції по каналах реалізації. Основою розвитку прикладної комерції є вивчення конкретно сформованої ситуації на ринку, спираючись на досягнуту практику господарювання і ведення комерційної діяльності. Комерція в практичній діяльності знаходиться в прямому і зворотному зв'язку з внутрішнім і зовнішнім середовищем. З'єднання наробітків у плані комерції підводить до встановлення нових її можливостей. Отже, значення що визначають комерції не є вичерпними, вона постійно розширює сферу застосування. Комерція акумулює досвід, і на його основі робляться узагальнення, виявляються конкретні ситуації, орієнтири додатка і ведення комерційної справи на практиці.

Для реалізації комерційної діяльності прикладного характеру виділяються позитивний і нормативний інструментарії. Позитивний інструментарій фіксує сталі явища, що випливають з ринкових факторів, що впливають на комерцію. Він покликаний, виходячи з накопиченого досвіду, дати відповідь, що досягнуто в області комерції і які прогнози її подальшого практичного розвитку. Нормативний інструментарій ставить задачу: як діяти, щоб досягти бажаного результату. Тут керуються положеннями і нормативами для організації і ведення комерційної роботи. Передбачені позитивний і нормативний інструментарії використовуються в керуванні комерційними процесами при просуванні продукції зі сфери виробництва в сферу споживання.

На комерційну діяльність впливає мікро- і макросередовище. Мікросередовище, чи внутрішнє середовище суб'єкта (підприємства, ринку), безпосередньо зв'язані з господарською, комерційною діяльністю й економічним поводженням суб'єкта. Макросередовище, чи зовнішнє оточення, оперує економічними процесами, що відбуваються, обсягами виробництва галузевого призначення, динамікою макроекономічних показників і їхньою зміною в часі.

Мікро- і макросередовище зв'язані між собою і взаємодіють один з одним. З обліком вищевикладеного спробуємо виразити сутність комерційної діяльності. Вона являє собою комерційні процеси, спрямовані на купівлю-продаж продукції, просування і розподіл її по каналах реалізації, забезпечення мінімізації витрат обертання й одержання реального прибутку. При цьому комерція покликана спиратися на ринковий (купівельний) попит. Закупівля і постачання товарів припускає вивчення ринку й організацію закупівельної діяльності з установленням партнерських зв'язків з виробниками і постачальниками продукції.

Умовою цілеспрямованості комерційної діяльності є стратегія. Вона залежить від факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, що складається і вимог ринку на поточний і перспективний періоди. Реалізація стратегічних цілей здійснюється організаційним, економічним і фінансовим забезпеченням. Стратегія не залишається незмінної, вона піддається коректуванню виходячи з мінливих кількісних і якісних показників зовнішнього і внутрішнього середовища, а також виникаючих нових вимог ринку. Це дозволяє установити функції комерційної діяльності, що складають - організацію господарських і партнерських зв'язків із суб'єктами ринку; - вивчення й аналіз джерел закупівлі продукції; - забезпечення зв'язку виробництва зі споживанням продукції, орієнтованих на купівельний попит, у частині асортименту, обсягу і відновлення продукції, що випускається; - здійснення купівлі-продажу товарів з урахуванням потреби ринку і купівельної спроможності; - розширення сфери цільових ринків (сегментів); - скорочення витрат обертання товарів.

торгівля комерція україна підприємство

2. Аналіз фінансової діяльності підприємства ПП «АРЕНА»

2.1 Загальна характеристика підприємства

Приватне підприємство «Арена», іменоване надалі підприємство, створене в м. Вишневому 20 лютого 2007 р. у відповідності із Господарським Кодексом з врахуванням особливостей, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1990 року №278 “Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств”. Підприємство отримує доходи від роботи комп'ютерного клубу, що займається наданням послуг з використання комп'ютерів та Інтернету.

Підприємство є юридичною особою за законодавством України, володіє відособленим майном, має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки в банках, круглу печатку, кутовий штамп, фірмові бланки із своїм найменуванням, а також інші реквізити передбачені законодавством. Діє на принципах господарського розрахунку, самоврядування, самоокупності, може від свого імені укладати договори, мати майнові, особисті немайнові права, нести обов'язки, бути позивачем, відповідачем, третьою особою в судових органах.

Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, вартість яких відображається в самостійному балансі.

Джерелами формування майна є :

майно передане учасниками;

доходи, одержані в результаті господарської діяльності;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств та громадян;

інші джерела не заборонені законодавством.

Статутний та резервний фонди служать забезпеченням зобов'язань підприємства. З прибутку ПП «Арена» створює фонди виробничого і соціального розвитку, заробітної плати, матеріального заохочення та інші фонди, призначені для забезпечення господарської соціальної діяльності товариства.

Статутний капітал ПП "Арена" складає 10 тис.грн. Для "запуску" діяльності даного підприємства було взято короткостроковий кредит в банку на 2 роки в сумі 30 тис.грн. За дані кошти було придбано основні засоби: 10 персональних комп'ютерів з моніторами, принтер та обладнання для Інтернет-зв'язку.