Регулятивні стратегії відкритих економічних систем і глобальна конкуренція за ресурси

Размещено на http://www.allbest.ru/

18

Регулятивні стратегії відкритих економічних систем і глобальна конкуренція за ресурси

Аналіз та узагальнення спостережень за сучасними моделями регулювання відкритих економічних систем, за геоекономічними стратегіями держав, а також міркування про глобальні проблеми ресурсоспоживання дають підстави для констатації принципово нових явищ і тенденцій у житті соціумів, у міжнародних відносинах, у світогосподарських процесах, які є функціонально значущими і навіть дедалі частіше набувають системного характеру.

Така констатація пов'язана не тільки з емпіричними спостереженнями, які дають підстави для вироблення досить очевидних екстраполяцій деяких еволюційних зрушень. Можна говорити і про передбачення окремих імовірних подій, які створюватимуть нові реалії для функціонування і регулювання відкритих економік, для їх забезпечення ресурсами.

Більше того, проста констатація того, що відбувається, без узагальнення світоглядних, філософських аспектів наявних регулятивних систем, а також без інтеграції досліджень глобалістики та цивілізаційного розвитку, знову-таки, є безплідною з точки зору національно-регулятивних імперативів. І це пов'язано, насамперед, з обмеженістю знань "локального характеру". Зокрема, відомості про те, що в одній країні застосування певного інструмента або дія певного феномена мали певні наслідки, а підручник макроекономіки "схиляє" до якогось конкретного алгоритму дій, не мають безпосереднього практичного значення, тоді як формальне копіювання регулятивних дій може виявитись (і нерідко виявляється!) шкідливим.

У дослідженні механізмів регулювання зовнішньоекономічного сектора економіки та забезпечення міжнародної конкурентоспроможності існує чимало білих плям. Ми багато говоримо (і чуємо) про міжцивілізаційні суперечності, про китайський виклик американському домінуванню, про єдність і суперечності євроатлантичних інтересів, керуючись інтуїцією та до певної міри інструментарієм довільних міркувань. При цьому ми значно менше, ніж це було б доцільним, знаємо про реальні інструменти, що застосовуються у глобальній конкурентній боротьбі за умов "зменшення світу" у розумінні, співвідносному із запитами на ресурси. Крім того, сьогодні, як ніколи раніше, вміст поняття "ресурси" швидко змінюється, і саме цей момент є головним. Ресурси "дематеріалізуються", причому не внаслідок відмови від конкретних матеріальних цінностей (подібне нині трапляється лише спорадично), а через актуалізацію нових сфер соціально-економічної діяльності, що передбачає оперування з цінностями суто інформаційного характеру. Тим самим боротьба за ресурси об'єктивно переноситься як у ті площини, що раніше трактувались як позаконкурентні, індиферентні до логіки конкурентної діяльності, так і у нові, інформаційні просторові виміри.

Звичайно, ці питання мають важливе значення - як теоретичне, навіть світоглядне, так і утилітарне (зокрема - враховуючи інтереси регулювання відкритої економіки України). Адже йдеться про модифікацію регулятивних пріоритетів, про нові напрями фінансування та інвестування, нові форми концентрації ресурсів і підходи до неї.

Слід підкреслити, що не тільки в українській, але й у зарубіжній літературі ряд важливих питань фінансування капіталовкладень в інформаційномістке виробництво, всебічного стимулювання підвищення кваліфікації працівників у контексті глобальних конкурентних тенденцій і зрушень у ресурсокористуванні залишаються нерозв'язаними. Зовсім нечіткими й суперечливими є загальні уявлення про практичні наслідки застосування цілого комплексу регулятивних заходів, багато з яких пов'язані із сучасними явищами інноваційного характеру. Тим часом різноманітні приклади з міжнародного досвіду регулювання відкритої економіки з огляду на завдання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності дозволяють дійти висновку як про можливість і доцільність застосування для досягнення цієї мети диверсифікованого інструментарію, так і про неоднозначність наслідків застосування одного й того самого інструмента або дії одного й того самого феномена.

Ми говоримо про важливість збільшення валових обсягів іноземного інвестування, максимізації експорту в цілому і по окремих секторах економіки, а також про функціональну роль і лібералізації, і протекціонізму. Але коли і що потрібно реально, у контексті глобальної конкуренції за ресурси та оптимізації регулятивної політики, залишається невідомим.

Проаналізуємо деякі нові нюанси соціально-економічного розвитку, що привносяться глобально конкурентними стратегіями.

Досить зрозумілою та чимало разів обговореною є логіка максимізації прямих інвестицій. Правило "чим більше, тим краще" обмежується двома факторами. З одного боку, це кількісний фактор, пов'язаний із здатністю об'єктної економіки "засвоїти" фінансово-капітальні ресурси, оскільки такі ресурси "надлишкового" характеру здійснюють інфляційний тиск. З іншого боку, важливу роль відіграє якісний фактор, а власне - те, до якої галузі або сфери соціально-економічного комплексу здійснюються реальні вкладення. Протягом останніх років почастішали випадки інвестування ТНК і фірмами, що походять з країн-метрополій, тих видів виробництв, які є обслуговуючими щодо власної виробничо-господарської діяльності інвесторів. Відбуваються також іноземне інвестування, фінансування небажаних для сторони-донора виробництв із стратегічних, екологічних причин. У першому випадку йдеться про розвиток виробництв, які не передбачають великої концентрації інформаційного ресурсу та кваліфікованих кадрів, а у другому - про політику винесення подалі від метропольних країн, на "глобальну периферію", екологічно шкідливих потужностей, що не тільки дозволяє позбутися "брудного" виробництва, але й заощаджує кошти, які слід було б витратити на очисні споруди та відповідні заходи щодо технологічної безпеки.

Щодо логіки портфельних інвестицій, то тут доцільно сказати, що новації інформаційної доби не тільки зумовлюють їх нові функціональні взаємовідносини та співвідношення з прямими інвестиціями, але й взагалі стосуються сутнісних рис капіталовкладень подібного типу. Наприклад, як показує порівняльний аналіз міжнародної практики регулювання фондових ринків та інвестиційних потоків, теза про принципову відмінність ролі портфельних внесків від значення базового інвестиційного пакета і про деструктивність "короткого, спекулятивного капіталу", далеко не завжди є вірною. Адже, як з'ясовується, для приймаючої країни ефект від руху портфельних інвестицій може бути дуже різним. І йдеться не тільки про широко відомі випадки, коли мають місце ефекти капіталоакумулювання (у "штатній" ситуації циркуляції цінних паперів), криз фондового ринку, які сьогодні тісно пов'язані з кризами фінансів (у випадку їх масового і раптового відпливу), інфляційного тиску (у випадку надмірного припливу портфельних інвестицій), але й про новітні реалії застосування "швидких грошей". На відміну від азійських країн та Росії, які наприкінці 90-х років поринули у глибоку фінансову кризу, у механізм якої було закладено відплив портфельних інвестицій, у ряду країн (і насамперед - у США) є стійкий "імунітет" до флуктуацій спекулятивних грошей. І те, що зовні справляє враження спекулятивного "міхура", насправді виступає ефективним "фінансовим шлунком", який легко "перетравлює" будь-які оборотні ресурси. У реальному житті сучасних інноваційних циклів знаходиться місце і для "гарячих грошей": спекулятивним цілям їх власників цілком "пасують" короткі строки, яких вимагають зростаючі у кількості інформаційномісткі проекти.

Звичайно, для реалізації такого конструктивного потенціалу портфельних інвестицій і навіть "гарячих грошей" необхідними є особливий імунітет національної фінансової системи, а також наявність ефективних комерційних і регулятивних інститутів.

З огляду на це, варто зауважити, що, наприклад, у США для вирішення завдань оптимізації стану справ із зовнішньоторговельним балансом, забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я та безпеки споживачів задіяно 2,7 тис. організацій. Тим часом їх специфічна за формами діяльність вписується у контекст політики, спрямованої на закріплення за США статусу світового гегемона. Причому "вартість" утримання, здавалося б, завеликого та істотною мірою забюрократизованого апарату, незважаючи на значні її величини в абсолютному вимірі, не є критичною, оскільки витрати США на світове лідерство є невеликими порівняно з масштабами американської економіки - тільки 1-1,5%.

Причому йдеться про застосування диверсифікованого інструментарію забезпечення такого лідерства, в якому ключову функціональну роль відіграють заходи, спрямовані на "захоплення" контрольних позицій в інформаційномістких і технологічно вирішальних сферах. Тому і оптимізація стратегії розвитку міжнародної торгівлі пов'язана не стільки з механічною максимізацією вивезення продукції (і тим більше - не з акцентуванням на антиімпортному регулюванні), скільки з наданням йому якостей інтелектуальної місткості та інформаційної насиченості.

Усе це вказує на нові параметри, а також на тенденції, що характеризують співвідношення лібералізації та протекціонізму, ринку як соціально-економічного інституту та інституційних механізмів, які функціонально "протистоять" ринкові. Отже, фактично необхідно вирішити своєрідне надзавдання: виявити функціональний зв'язок між становленням інформаційного суспільства, діяльністю сучасних інституцій та практикою зовнішньоекономічного регулювання. Інакше кажучи, йдеться про виявлення комплексних інституційних моделей, які в найзагальнішому розумінні можна трактувати як сукупності регулятивних підходів, що утворюють системні цілісності разом з конкретними стратегіями, тактичними діями, умовами та реаліями конкретної відкритої економіки.

З огляду на це, вважаємо за доцільне класифікувати зовнішньоекономічні стратегії та регулятивні дії.

Зазначимо, що дослідження сучасних моделей геоекономічної стратегії може відбуватися за різними напрямами. Можна пригадати відому модель Р. Купера, яка описує п'ять типів державної зовнішньоекономічної стратегії: 1) так звану "пасивну відповідь" на зростаючу економічну взаємну залежність, що є типовим для переважної більшості країн, - згоду на обмеження суверенітету на проведення економічної політики у зв'язку з лібералізацією та інституціоналізацією сучасних форм глобалізації та регіоналізації; 2) "експлуатаційний" підхід, сутністю якого є форсування окремими країнами лібералізації міжнародних економічних відносин (створення вільних (спеціальних) економічних зон, запровадження ліберального режиму в тій чи іншій економічній галузі з метою залучення інвестицій, тощо); 3) "захисну відповідь" - захист від лібералізації та різноманітних форм інтернаціоналізації, який передбачає ті чи інші обмеження у сфері міжнародної економічної діяльності; 4) "економічну агресію", що полягає у різних санкціях - від блокади, ембарго до анти-демпінгу; 5) "конструктивні заходи" щодо узгодження проблем у міжнародних економічних відносинах.

Така класифікація є цілком адекватною, але має до певної міри констатуючий характер. Скоріше, вона механічно, трафаретним методом, допомагає позиціонувати типові моделі поведінки суверенних агентів міжнародних економічних відносин, з одного боку, допускаючи у багатьох випадках можливість однаково трактувати позиції типологічно різних країн, а з іншого - залишаючи за дужками аналіз причин і реальних механізмів досягнення конкурентних цілей, певних регулятивних дій з боку певної держави.

Але ж сьогодні варто виділяти ті чи інші підходи саме за "силовим критерієм", за можливостями як відстоювати власні національні інтереси, так і справляти бажані для себе впливи на систему міжнародних економічних відносин регіонального та глобального масштабів.

Не претендуючи на вичерпний виклад класифікації, зазначимо, що окреслені підходи можуть варіюватися від політики "майже економічного диктату", вираженого силового конкурентного тиску, до ролі "жертви", безвільного та безсилого об'єкта експансії з боку не тільки провідних країн-метрополій, але й просто більш удачливих глобальних конкурентів.

Ось пропонований класифікаційний ряд моделей поведінки у глобальному конкурентному середовищі, побудований за критерієм "убування сили".

1. Модель силової автаркізації. Цим нетиповим і, на перший погляд, суперечливим терміном позначимо найбільш сильну політику конкурентного тиску, згідно з якою відчуття власних конкурентних позицій є настільки впевненим, а наявні інструменти реалізації своїх конкурентних цілей - настільки ефективними й вагомими, що фактично відбувається своєрідне протиставлення себе і світу.

Можна запропонувати ще один термін, а власне - концепцію суверенної інтерналізації, згідно з якою і відбувається силова автаркізація держав.

Наведемо пояснення. Як відомо, терміном "інтерналізація" позначають такі підходи до внутрішньої організації фірми, що відповідають прагненню ТНК проводити пряму інвестиційну діяльність з метою організації власного інтернального (внутрішнього) ринку та поєднувати на своєрідному "приватному" сегменті ринку (навіть на міжнародному ринку) одночасно і постачання, і виробництво, і збут, і споживання. Сама ж теорія інтерналізації, що існує з 70-х років XX ст., описує ситуації, за яких фірми, економічні агенти (звичайно, йдеться, насамперед, про потужні ТНК) з метою забезпечення стабільного збуту, зниження транс-акційних витрат, елімінування ринкової невизначеності та негативного впливу бар'єрів, які існують у системі міжнародних економічних відносин, відособленості (а сьогодні - дедалі більш умовної) національних ринків відчувають потребу у своєрідному відокремленні від світового ринку, що є фактором захисту від лібералізації, засобом формування "корпоративних імперій".

Цей останній процес не може не бути органічно включеним до системи геоекономічних відносин, а сама логіка його розвитку цілком переноситься і на сферу життєдіяльності держав. Причому деякі форми проникнення держав як суверенних агентів міжнародних економічних відносин на суверенні території інших країн відомі вже давно, а експорт капіталу як форма або "ознака імперіалізму" відомий як один з найпопулярніших ідеологічних постулатів радянських часів.

Проте сьогодні, за умов інформатизації, нових вимірів глобальної конкуренції за дедалі відчутніше обмежені ресурси та переважання тенденції до монополюсності світу (предмет окремої розмови - як довго така тенденція може протриматися), тема суверенної інтерналізації набуває нового звучання.

Насамперед, варто оцінити ступінь контролю лідера світової економіки - США - над глобальними ресурсами (і в першу чергу - інформаційними), з явною спробою "зав'язати" на собі потоки інформації, сітьові потужності та локалізувати на власному "матеріальному" просторі масиви даних. Відзначимо, що питання стоїть саме так, адже тенденція досуверенної інтерналізації у досить вираженій формі проявилася тільки у геостратегіях США. ЄС і Китай лише прагнуть подібного, але їх намагання поки що скидаються на бліду імітацію реальної американської інформаційної імперії.

Взагалі, за оцінками ряду експертів, більш як половина світового бізнесу так чи інакше перебуває під впливом США. Причому саме ця країна контролює 20 з 50 позицій у галузі макротехнологій. На неї припадає понад третину світових доходів від надання ділових послуг (фінансових, професійних, технічних та ін.). США належить 40% комп'ютерної та техніко-інформаційної бази світу, в цій країні розробляється близько 65% програмних матеріалів. 50 американських компаній здійснюють майже половину НДДКР, які реалізуються у промисловості світу.

Подібні "силові характеристики" дозволяють замикати технологічні цикли (особливо ті з них, які пов'язані із стратегічними науковими і прикладними розробками) на колі "своїх" фірм та корпорацій, причому сьогодні поняття "свої" може трактуватися "географічно довільно": місце розташування конкретного виробника, контрольованого американським капіталом, може бути яким завгодно, але повинне відповідати критеріям доцільності та економічної ефективності. Таким чином, виникає ситуація, за якої навіть готові вироби, що завозяться до США (а у структурі американського імпорту на них припадає 86%), значною мірою надходять до цієї країни з філій, відділень американських ТНК, а також як результат коопераційних контактів. Проілюструвати сказане можна, зокрема, і тим фактом, що 20-25% загального обсягу виробництва навіть досить впливових країн світу (Великобританії, Бельгії, Канади) контролюються американським капіталом.

Втім, не слід думати, що йдеться виключно про безоглядну підтримку власних товаровиробників. З одного боку, є реальності взаємних міжнародних зобов'язань, а з іншого - вимоги ефективного функціонування конкурентного середовища у власній державі. Отже, у США замовлення видаються також неамериканським фірмам і компаніям, але за умови, що після імпортного очищення ціни на їх продукцію будуть на 6-12% нижчими порівняно з мінімальними цінами, що встановлюються американськими продавцями.

Розширюючи контекст, зазначимо, що фактор міжнародного оточення, своєрідного міжнародно-коопераційного простору, на базі якого розвивається масове та спеціалізоване виробництво, відіграє дедалі більш значущу роль, і прагнення тих самих США утворити зону вільної торгівлі на американському двоматериковому континенті є свідченням тому.

Ефективний контроль за ресурсами (як тими, що знаходяться на територіях інтегрованих країн, так і "заморськими", доступ до яких забезпечує їх синергійно посилена міць інтегрованих суверенних суб'єктів) вимагає "інтеграційного експансіонізму". З огляду на це, інтеграційні простори з вираженою домінантністю метрополії теж слід розглядати як фактор та інструмент глобальної конкуренції за ресурси.

Хоч описана на прикладі США ключова складова лідерства забезпечується у сфері інформаційно-комунікативних технологій (якщо у світі в цілому частка цього сектора в економіці становить близько 4%, то у США - відповідно, 8%), потужність в інноваційному вимірі не є самодостатньою характеристикою. І знов-таки, ця теза особливо яскраво характеризується тим, що науково-технологічне домінування США супроводжується і фінансовим домінуванням цієї країни: близько 70% світових централізованих валютних ресурсів закладено у доларових активах, і до 80% світових валютних операцій здійснюються у США.

Фінанси та науково-інноваційний потенціал, які на практиці виступають як знаряддя конкурентної боротьби, інтегроване у національному масштабі, є, крім того, ключовою метою регулятивної діяльності держави та мірилом її ефективності. Так само, як, згідно з логікою меркантилізму, у ХVІ-ХVII ст. загальнонаціональне багатство та результати міжнародної торгівлі країни вимірювалися дорогоцінними металами, сучасним уявленням про багатство і міжнародну економічну стратегію відповідає прагнення кожної держави максимально сконцентрувати на власній території наукомісткі (а головне - інформаційномісткі) відтворювальні системи.

2. Модель інтеграції рівних суб'єктів. Хоча, як правило, такий спосіб об'єднання потенціалів країн і трактується як "інтеграція взагалі", насправді це лише один з варіантів формування міжнародних інтегрованих систем.

Якщо для попередньої моделі найбільш доречним прикладом слугували геоекономічні стратегії США, то найбільш типова ілюстрація "інтеграції рівних" - Євросоюз. Зрозуміло, що "рівність" є умовністю і для ЄС: дедалі частіше лунають розмови про різні ступені інтеграції, навіть про різні категорії членства у блоці. Втім, поліцентризм безумовно є його базовим інтеграційним принципом, і фактично країни - члени ЄС мають максимальні можливості розвивати не обтяжені додатковими трансакційними витратами торгово-коопераційні контакти, а також спеціалізоване виробництво.

Сьогодні важливою додатковою економіко-теоретичною та філософською основою як першої, так і другої з описаних моделей є міркування ефекту масштабу, концепція лібералізму та неомальтузіанські розрахунки.

Ефект масштабу досить виражено виявляється як у випадку суверенної інтерналізації, так і за умов інтеграції рівних. Різниця хіба що у суб'єктах контролю та рушійних силах конкретних міжнародних економічних процесів.

Лібералізм в обох випадках стає своєрідним ідеологічним знаряддям інтеграційних процесів, але насправді він використовується обмежено, причому дедалі обмеженіше. По-перше, здебільшого, йдеться про "експортну модель" лібералізму, який нав'язується назовні та не є таким універсальним засобом побудови суспільства, як про це говорять. По-друге, завдання формування конкурентного та ефективного інформаційного середовища зумовлює необхідність дедалі ширшого застосування програмно-цільових методів, які в одних сферах відкидають лібералізм, а в інших - заганяють його до обмежених сегментів соціально-економічного життя.

Неомальтузіанські міркування при формуванні інтеграційних моделей пов'язані з прагненням закріпити за групою найуспішніших країн статус лідерів глобальної економіки, із застосуванням силових методів протидії конкурентам іззовні. Як приклад можна навести режим квотування і підтримки власних виробників, який застосовує Євросоюз.

3. Модель прагнення "місця під сонцем". Ця умовність стосується тих ситуацій, коли на шляху до успіху перебуває країна, яка раніше не входила до еліти світової економіки (В'єтнам) або втратила позиції через певні події (зокрема, воєнні) (Німеччина). Потенціально країна, що розглядається, може здобути статус благополучної, відносно благополучної, світового або регіонального гегемона.

У глобально конкурентному контексті така модель відповідає ситуаціям, які раніше описувались як народження та діяльність "молодого хижака", а також успішним національним проривам, коли неефективні економіки перетворювалися на ефективних конкурентів глобальним лідерам, коли виникали підстави говорити про ефект економічного дива.

На міжнародній арені ця модель виявляється у намаганнях країн забезпечити якомога ширше своє представництво на світових ринках, навіть в агресивному проникненні в нові для себе ніші глобальної економіки.

Найбільш характерний і навіть головний на сьогодні приклад реалізації розглядуваної моделі показує Китай. Ця країна дійсно має вже чимало здобутків: згадати хоча б про гігантське додатне сальдо у торгівлі із США (близько 50 млрд. дол.). Але одна справа - прорив В'єтнаму (якому наприкінці минулого та на початку нинішнього століття вдалося радикально поліпшити свої позиції) і навіть Німеччини у повоєнний період, коли порівнянні виміри глобальних ресурсів і ресурсокористування були іншими, друга - піднесення таких велетенських країн, як Китай, Індія (а особливо - Китай, з огляду на його динамізм і більш оптимістичні перспективи), що спричиняє радикальне зростання сумарного ресурсоспоживання у світі та навантаження на екосистеми.

Справа в тому, що у рамках діючої системи міжнародного поділу праці у Китаю немає шансів наблизитися за рівнем ВВП на душу населення та, відповідно, за рівнем споживання до країн-метрополій без того, щоб не викликати настільки помітні навантаження на глобальну ресурсну базу та на екосистеми, що вони підірвуть сталі абсолютні та цінові пропорції ресурсоспоживання, крихкий екобаланс.

Тенденція до щорічного зростання ВВП Китаю приблизно на 10% (або майже на стільки, якщо екстраполювати її хоча б на півтора - два десятиріччя) є несумісною з діючою системою міжнародного поділу праці та розподілу світового продукту. Необхідність підтримання рівня добробуту країн Золотого мільярда, самого існування суспільства споживання, зважаючи на обмеженість економічних ресурсів (і зокрема - ресурсу екологічного, який у розширеному трактуванні можна зарахувати до економічних ресурсів), зумовлює вимогу обмежувати кількість успішних країн, і насамперед - тих, яким властиві згадані два способи реалізації геоекономічної політики.

Тому на сьогодні суперечність між країнами двох перших моделей і моделі третьої є головною конфліктогенною суперечністю.

Логіка силових взаємовідносин між ними дозволяє припустити нові імовірні блокові комбінації у світі. З одного боку, можливим є своєрідний геоекономічний компроміс: периферизація деяких країн Золотого мільярда у випадку, якщо Китай все-таки завоює "місце під сонцем". Тому, з огляду на деякі виклики сьогодення, зокрема, виникають підстави для сумнівів щодо перспектив євроатлантичної інтеграції та солідарності країн Заходу. З іншого боку, проста екстраполяція китайського успіху явно наражається на намагання захиститися від сильного конкурента у будь-який прийнятний спосіб, що актуалізує міркування про ті чи інші можливі захисні (а в іншому розумінні - агресивні) дії щодо цієї країни.

4. Модель пасивної відповіді. Фактично це єдиний класифікаційний елемент Р. Купера, який "пасує" логіці пропонованої класифікації. Ним позначаються ті країни, що намагаються знайти більш-менш сприятливе місце у діючій системі міжнародного поділу праці, враховуючи основні силові фактори, але не мають прагнення або сили на щось більше,ніж пристосуватися до міжнародного середовища та одержати зиск від існуючої моделі світового ресурсоспоживання та цінових пропорцій.

Така модель, як і дві перші, теж будується з урахуванням логіки, пов'язаної з ефектом масштабу, концепцією лібералізму та розумінням ресурсної обмеженості. Тим часом її адепти вмонтовують власні регулятивні механізми до існуючих світових інституційних, ринкових структур.

5. Модель периферизації. Це єдина модель, яка не є результатом свідомого вибору, а стає наслідком дії комплексу внутрішніх і зовнішніх факторів економічного, соціально-політичного, ресурсно-екологічного характеру, її зміст - несприятливі для певної країни умови та механізми участі у міжнародних економічних відносинах, деградація профілю спеціалізації, перехід до обслуговування інших економік через розміщення на власній території, здебільшого, матеріаломістких, інформаційно мало-насичених виробництв і видів господарської діяльності.

Глобальна периферія - це так звані "втрачені країни". їх роль у системі міжнародних економічних відносин зводиться до створення компліментарних умов для активних країн, які динамічно розвиваються і мають високий конкурентний статус. Причому належність до периферійної групи є своєрідним геополітичним терміном - антонімом "силовій автаркізації". конкурентоспроможність фондовий ринок

Слід вказати також, що проблематика периферизації у світовій економіці становить інтерес хоча б тому, що сьогодні ми саме з нею маємо справу в Україні.

Безумовно, слід враховувати певну умовність будь-якої класифікації, наявність проміжних і перехідних моделей. Але навіть якщо розуміти наведену схему неортодоксально, то не можна не констатувати, що належність окремої країни до однієї з наведених типових моделей має серйозні наслідки для її долі, добробуту населення, перспектив національного розвитку. При цьому логіка потрапляння певної країни до однієї з класифікаційних груп вмонтована у контекст проблематики "регулятивна практика - глобально конкурентна стратегія" і цілковито відповідає конкретній послідовності реалізації тих чи інших практичних дій.

Інформаційні реалії значно розширюють завдання втручання до перебігу ринкових подій та зумовлюють зростання ваги інституційного інструментарію. "Силовий" підхід до регулятивного інструментарію актуалізується у зв'язку з посиленням залежності економіки від державного втручання. У першу чергу, таку залежність виявляють її інформаційномісткі сегменти та сегмент послуг (варто зазначити, що у світі протягом другої половини XX ст. частка послуг у загальному експорті збільшилась утричі, причому на початку XXI ст. експорт послуг становив близько 40% експорту товарного).

Змінюються навіть уявлення про дію традиційних ринкових закономірностей. Велика частина спекулятивних інвестиційно-фінансових ресурсів направляється на інформаційні технології. Це пов'язано з тим, що через малі строки окупності інформаційні проекти іноді достатньою мірою можуть живитися тими капіталами, що класифікуються як спекулятивні, навіть як "гарячі гроші". Водночас ті ж самі фінансові ресурси можуть підірвати макроекономічну стабільність і відіграти деструктивну роль.

Отже, виникає ситуація, коли можна сказати: "Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику". Вона зумовлює інтерес до запитання: а кому і з яких причин можна використовувати з вигодою для себе те, чого слід остерігатися іншим?

Відома емпірично та підказувана інтуїтивно відповідь на запитання, кому "дозволено усе", явно вимагає наукового обґрунтування. І, на наш погляд, ключовими словами й термінами, якими слід здійснювати це обґрунтування, є "технології", "інноваційна політика", "інформаційне лідерство" та ін. А механізмом здобуття конкурентних переваг є пріоритетний розвиток інформаційномістких виробництв з відповідною спеціалізацією у системі міжнародного поділу праці. Останнє означає не що інше, як ефект визнання міжнародним ринком соціальних витрат і соціального статусу населення країн ("закладання" до ціни товару витрат на освіту, науку, навіть медичне обслуговування та соціальне страхування, які, в умовах інформаційно більш розвинутої економіки, перебувають на значно вищому рівні).

Інструментом і виявом конкурентного прориву є створення, застосування та поширення так званих "мета-технологій", які формують параметри сучасного інформаційного суспільства. Зазначимо, що йдеться не про кількісний аспект справи, і навіть не про те, що збільшення інформаційної місткості виробництва та соціально-економічної системи, наукомісткості продукції тощо саме по собі може дозволити добитися радикальних зрушень.

Сьогодні мають значення не динаміка, а "динаміка динаміки", не технології, а мета-технології, що передбачають контроль за "простими" технологіями, "ноу-хау" тощо. Те, що сьогодні є дефіцитним інформаційним ресурсом, технологічними новаціями, завтра віддаватиметься на поживу аутсайдерам. На відміну від них, мета-технології - це ключ до інноваційності розвитку, це контроль розробника нової техніки, нових інформаційних систем над технологічними процесами користувачів, контроль з боку метрополії над глобальною периферією.

З огляду на сказане, вихід на лідируючі позиції є завданням надскладним, нереальним для переважної більшості країн. Україна, яка протягом короткого часу втратила здобутки минулого (а за багатьма параметрами - і світове лідерство), незважаючи на подекуди обнадійливі коливання у показниках динаміки зростання, всіма клітинами свого організму "вростає" у в'язке тіло глобальної периферії. Тому тільки негайна переорієнтація на науково виважені програмно-цільові підходи до розвитку національної економіки може розглядатись як засіб протидії деградації, подальшому руйнуванню соціально-економічного та технологічного потенціалу нашої держави.

Література

1. Орешкин В. Национальные интересы во внешней торговле. "Мировая экономика и международные отношения" № 1, 2004.

2. Поляков В. В. Сырье и высокотехнологичная продукция в структуре российского экспорта (прогнозный сценарий макроэкономического развития на период до 2050 г.). "Международная экономика" № 2, 2006.

3. Одягайло Б. М. Економіка: транзитивність від найпростішої до глобальної. Монографія. Дн., "Пороги", 2003.

4. Мельянцев В. Информационная революция - феномен "новой" экономики. "Мировая экономика и международные отношения" № 2, 2001.

5. Радзієвський О. Суперечності доларизації економіки України в умовах фінансової глобалізації. "Економіка України" № 2, 2005.

Размещено на Allbest.ru