Соцiально-економiчний розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соцiально-економiчний розвиток країни

Вступ

Після розпаду СРСР з'явилася велика кількість незалежних країн з перехідним (командної до ринкової) типом економіки. Це вплинуло на державну політику регулювання економіки в цілому. Виникла необхідність поєднання державного впливу на мароекономні процеси з одночасним наданням самостійності в прийнятті господарських рішень виробникам товарів та послуг. Це потребує досконалого володіння макроекономічним прогнозуванням розвитку країни. Макроекономічний рівень відображає як економіку в цілому, так і її основні складові елементи, а саме сектори домашніх господарств, загального державного управління, нефінансових корпорацій тощо.

Макроекономічні прогнози потрібні уряду, суб'єктам промислової та фінансової діяльності. Річний бюджет потребує оцінки майбутніх доходів (включаючи прибутковий податок, податок на додану вартість , податок по обороту, акцизний збір та ін.) і майбутніх витрат (допомогу по безробіттю, державні пенсії, витрати центральних і місцевих органів види та ін.). Для панування бюджету необхідно мати оцінки майбутніх обсягів національного доходу, рівня безробіття, відсоткової ставки та цін. Також важливі дані про імпорт та експорт.

Отже, прогнозування - це ціла наука, необхідна для нормального розвитку країни. Вона допомагає, нехай інколи просто в теорії, уникати деяких помилок в управлінні державою, створюючи ідеальний економічний курс.

1. Cутнicть та роль прогнозування соцiально-економiчного розвитку крaїни

Нині прогнозування є одним з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Державне регулювання економіки має здійснюватися мудро шляхом втілення у життя лише оптимальних рішень. Необґрунтовані розпорядження та заходи призводять до великих соціальних та економічних втрат. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на хід соціально-економічних процесів.

Прогноз (грец. -- передбачення) -- це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.

Соціально-економічне прогнозування є складовою такого поняття як передбачення. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

Гіпотеза може характеризувати передбачення лише на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описують за допомогою якісних характеристик.

Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах.

План (програма) -- це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.

Прогноз ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору і обґрунтування економічної політики, яка б ураховувала виявлені об'єктивні сторони пізнаних закономірностей і процесів.

Об'єктом економічного і соціального прогнозування виступає економічний і соціальний потенціал (регіону, галузі, підприємства): сукупність трудових ресурсів; розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії; науково-технічний потенціал; промислово-виробничий потенціал; сільськогосподарський потенціал; потенціал соціального розвитку -- потенціал таких галузей, як охорона здоров'я, культура і мистецтво, спорт, туризм, загальна і професійна освіта.

Суб'єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічні служби органів місцевого самоврядування, а також економічні служби підприємств та організацій різних форм власності.

Практична діяльність суб'єкта стосовно об'єкта прогнозування полягає у тому, щоб певними методами і з використанням певного інструментарію вивчити інформацію про об'єкт або систему і перетворити її в інформацію про майбутнє об'єкта або системи.

До основних функцій прогнозування належать такі:

1) науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій(здійснюється за трьома стадіями: ретроспекція, діагноз, проекція);

2) дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

3) оцінка сформованого рівня розвитку, конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їх оцінка;

4) виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Виділяють такі основні принципи економічного-соціального прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обгрунтованості, альтернативності, адекватності.

Згідно з принципом цілеспрямованості змістовний опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активний характер, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним цілям.

Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому: прогнозування потребує всебічного врахування дії об'єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства; воно має базуватися на сучасних прогностичних методах; прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів.

Принцип адекватності означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Адекватність передбачає врахування ймовірнісного, стохастичного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінки сталих і можливих відхилень розвитку об'єкта від панівних тенденцій, визначення області розсіювання.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах, за різних взаємозв'язків і структурних співвідношень. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати.

Соціально-економічне прогнозування має таку класифікацію:

Ш за масштабами об'єкта прогнозування: глобальні, макроекономічні, народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні та ін.;

Ш за часом випередження: короткострокові, середньострокові, довгострокові та дальнострокові;

Ш за елементами та напрямами відтворення: прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб;

При прогнозуванні соціально-економічного розвитку країни досить велике значення має принцип черговості постановки задач прогнозування. За оцінками спеціалістів, нараховується більш ніж 150 методів прогнозування, проте на практиці використовується лиш 10-15 з них. Методами прогнозування називають сукупність прийомів мислення, способів, які дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, зв'язків, які властиві об'єкту прогнозування, а також їх виміру винести судження про можливий його розвиток у майбутньому.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи прогнозування поділяють на:

o Інтуїтивні - методи експертних оцінок, методи історичних та географічних аналогій. Всі вони використовуються в тих випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через значну складність об'єкта прогнозування.

o Аналітичні - сіткові, матричні, методи ігрового моделювання та оптимізації;

o Статистичні - методи екстраполяції, кореляції та регресії.

2. Основи методологiї макроекономiчного прогнозування

Сам процес розробки прогнозів та планів є досить трудомістким. Він вимагає зведення прогнозів та планів різних рівнів. Для проведення таких робіт має забезпечуватись єдина методологія.

Методологія в загальному -- це сукупність методів та прийомів дослідження, які застосовуються в будь-якій науці з урахуванням специфіки об'єкта її пізнання.

Методологія прогнозування та планування -- це сукупність методів, прийомів і принципів, які дають можливість сформувати шляхи й методи забезпечення пропорційного збалансованого розвитку народного господарства на основі пізнання об'єктивних економічних законів, закономірностей розвитку суспільного виробництва, тенденцій і перспектив технічного прогресу, а також розкриває та характеризує логіку соціально-економічного планування, виходячи з настанов соціаль-но-економічної політики на даному етапі розвитку.

За допомогою методології вивчаються процеси, які відбуваються в народному господарстві та суспільному житті, проводиться відображення цих процесів у відповідних показниках, виявляються недоліки та резерви в певних ланках економіки, прогресивні явища в розвитку суспільства.

Процес прогнозування та макроекономічного планування базується на використанні економічних законів, оскільки в найзагальнішому вигляді економічний закон -- це відбиття зв'язків між економічними процесами та явищами. До економічних законів, які використовуються в прогнозуванні та плануванні, слід віднести закон планомірної організації та розвитку суспільного виробництва, закон пропорційного розвитку економіки, закон вартості, закон попиту, закон пропозиції, закон неухильного зростання продуктивності суспільної праці, закон економії часу, закон грошового обігу, закон нагромадження, закон співвідношення індивідуальної та суспільної вартості, закон зростання потреб та ін., урахування яких сприяє досягненню економічної та соціальної ефективності.

Прогноз та план як економічні дослідження повинні базуватися на певних методологічних принципах. Виділяють такі основні принципи розробки планів:

1. Принцип науковості має забезпечити дотримання вимог економічних законів розвитку виробництва.

2. Принцип директивності передбачає обов'язковість виконання державного замовлення.

3. Принцип оцінки сучасного рівня розвитку економіки держави передбачає комплексне і глибоке вивчення розвитку економіки до початку планового періоду, рівному або більшому від перспективного.

4. Принцип орієнтації планів на більш повне задоволення потреб суспільства, виходячи з економічного закону підвищення потреб суспільства, узгодженого з ресурсами та потребами у засобах виробництва, необхідних для поточного виробничого процесу, його розширення, створення матеріальних резервів і страхових фондів.

5. Принцип збалансованості планів полягає в погодженості показників обсягів виробництва із суспільною потребою в продукції; грошових доходів населення, підприємств, організацій, відомств із їх витратами; наявності ресурсів із суспільною потребою в них та інших показників, які забезпечують пропорційність економіки.

6. Принцип реальності передбачає забезпечення плану матеріальними, трудовими, фінансовими й природними ресурсами та найефективніше їх використання, поєднання поточних і перспективних планів розвитку та постійне дотримання їх взаємозв'язку.

7. Принцип поєднання перспективного та поточного планування передбачає провідну роль перспективних планів, які являють собою програмні документи, що виражають генеральні напрями соціального, економічного та науково-технічного розвитку суспільства.

8. Принцип правильного визначення пріоритетів у планах розвитку народного господарства, галузі та регіонів, який забезпечує зростання виробництва за рахунок структурних змін у економіці, прискореного розвитку галузей, які забезпечують технічне переоснащення народного господарства, створення прогресивних видів продукції тощо.

9. Принцип єдності відтворення, раціонального використання й охорони всіх видів природних ресурсів, основою якого є сукупна еколого-економічна оцінка природних ресурсів з урахуванням їх якості, аналіз стану й прогноз відтворення, раціонального використання та їх охорони, можливість заміни первинної природної сировини вторинною в умовах економії ресурсів і впровадженні науково-технічного прогресу.

10. Принцип погодженості суспільних, колективних і особистих інтересів, в основі якого поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами трудового колективу й окремого працівника щодо кінцевих результатів праці, що є рушійною силою розвитку виробничих відносин, впровадження нової техніки, підвищення якості продукції та кваліфікації працівників, зростання економіки, підвищення її ефективності.

11. Принцип постійного аналізу та контролю виконання планів полягає у своєчасному усуненні недоліків у господарській діяльності підприємств і здійсненні необхідних заходів для досягнення планових показників. Постійний контроль дає можливість вчасно виявити відхилення, упущення, диспропорції та оперативно використовувати резерви для прискорення темпів зростання виробництва у відстаючих галузях або підрозділах.

Сукупність цих принципів використовується для уточнення прогнозів і планів, економічної ситуації в країні. Жоден з цих принципів окремо не може характеризувати методологію прогнозування та макроекономічного планування, але кожний з них відображає ту чи іншу суттєву його сторону.

Прогнозування та планування відрізняються тим, що характеризують різні ступені розвитку економіки. Прогнозування відрізняється від планування функціональним призначенням. Панування спрямоване на прийняття та практичне здійснення управлінських рішень; мета прогнозування - створити наукові передумови для їх прийняття, які включають науковий аналіз, тенденцій та варіантне передбачення майбутнього розвитку суспільного виробництва з урахуванням оцінки можливих наслідків прийнятих рішень; обґрунтування напрямів соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Завдання економічного прогнозування - з'ясувати перспективи близького та майбутнього розвитку економіки, а також сприяння розробці оптимальних поточних і перспективних планів.

Економічне прогнозування базується на дослідженні закономірностей економічних процесів розширеного відтворення.

Одним з найважливіших етапів складання прогнозу є підготовка для уряду пропозицій з розробки конкретних заходів державного регулювання та впливу на економіку. Держава може застосовувати пільгові податки, відсотки за кредит, порядок нарахування амортизації тощо.

Останнім етапом прогнозування є коригування прогнозу з урахуванням реальних діючих економічних регуляторів.

3. Завдання і прогнозування нацiональної економiки перехiдного типу

Особливостi прогнозування в Укpaїні.

У традиційному розумінні до країн, що розвиваються, належать молоді, політично незалежні держави, які визволились від колоніальної залежності після Другої світової війни, а також ті країни, які хоча і завоювали державну незалежність раніше, проте з політичної та соціально-економічної точок зору мають багато спільного з країнами першої групи.

У світі налічується понад 130 країн, що розвиваються. Найбільша їх кількість розташована в Африці -- понад 50; в Азії та Латинській Америці більше ніж по 30 таких країн.

Особливості перехідної економіки країн, що розвиваються, зумовили необхідність посилення провідної ролі держави. Останнє пояснюється такими аргументами:

- необхідністю регулювання діяльності іноземного капіталу з метою його найбільш ефективного використання;

- необхідністю протистояння несприятливій для зазначених країн кон'юнктурі світового ринку;

- відсутністю в більшості країн національного підґрунтя для здійснення суспільного відтворення;

- необхідністю акумуляції коштів для нагромадження і розширеного відтворення;

- потребою у максимально можливому оволодінні досягненнями НТП.

Зрозуміло, що для таких країн роль плану і ринку слід чітко розмежувати. Особливо важливою є ліквідація директивності планування, максимальне обмеження адміністративних втручань - зведення їх ролі до вирішення деяких специфічних проблем.

План покликаний визначити довгострокові «правила гри», що забезпечують функціонування вільного ринку, а також основні умови функціонування економіки загалом.

Для перехідного періоду доцільно застосовувати два різновиди моделей: «стратегічну» і «тактичну».

Перша представляє собою концепцію довгострокового розвитку для досягнення глобальних цілей (програма-максимум ).

Друга - конкретизація дій на короткі періоди для реалізації стратегічної моделі (програма-мінімум).

Для України стратегічна модель повинна будуватися як формалізація пріоритетів і сукупності регуляторів для створення повноцінної ринкової системи, інтегрованої у світову економіку; тактична - сукупність регуляторів для зростання ВВП і ділової та інвестиційної активності як основи для реалізації стратегічної моделі.

методологія соціального прогнозування

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР).

ДПЕСР України -- це комплексна система цілей та стратегії вирішення економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на досягнення і реалізацію таких.

ДПЕСР України на довгострокову перспективу має охоплювати період 10--15 років з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п'ять років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їхнього досягнення та реалізації. Паралельно треба опрацьовувати довгострокові програми розвитку регіонів та галузей економіки.

ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3--5 років) має щороку коригуватися й містити обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. У цій програмі слід відобразити аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий прогнози на середньостроковий період, концепцію соціально-економічного розвитку та основні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної, інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної тощо політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно міністерства та місцеві державні адміністрації мають розробляти середньострокові програми розвитку галузей і регіонів.

ДПЕСР України на короткостроковий період (1 рік) розробляють щорічно паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі відображаються: аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання розвитку; макроекономічні показники і пропорції; основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і т. ін.; форми та засоби державного регулювання економіки.

Розробка ДПЕСР України на наступний рік здійснюється в такій послідовності:

ь перший етап -- аналіз стану економіки і прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному році;

ь другий етап -- розрахунки макроекономічних показників, моделювання макроекономічних пропорцій, планування доходів та видатків державного бюджету і державних позабюджетних фондів;

ь третій етап -- планування державних потреб у продукції (товарах, роботах, послугах);

ь четвертий етап -- підготовка проектів державних контрактів з підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб;

ь п'ятий етап -- розробка проектів галузевих та регіональних соціально-економічних програм;

ь шостий етап -- формування організаційно-економічного механізму реалізації цілей та завдань ДПЕСР України;

ь сьомий етап -- розробка проекту ДПЕСР України.

Актуальною проблемою сьогодення у сфері макроекономічного планування в Україні є законодавче визначення його ролі в системі державного управління. Правової регламентації також потребують вирішення питань про: функції, права та обов'язки державних органів у макроекономічному плануванні; порядок поєднання довго-, середньо- та короткострокових планів; стадії процесу планування; взаємодію планової та бюджетної діяльності і т. д.

Важливою необхідністю сучасної соціально-економічної політики в нашій державі є обґрунтоване визначення властивих саме сучасному етапу її становлення цілей та пріоритетів національної економічної політики стосовно кожної конкретної сфери ринкової трансформації економіки країни.

У сфері фінансово-бюджетної та податкової політики до них належать: утримання дефіциту Державного бюджету на рівні 5-7 відсотків від ВВП і забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних доходів; концентрація державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку економіки; реформування бюджетних взаємовідносин між центральними, регіональними і місцевими рівнями; фінансове забезпечення необхідного захисту населення та функціонування соціально-культурної сфери; поліпшення управління коштами Державного бюджету через державну скарбницю та вдосконалення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом; забезпечення стабільності в оподаткуванні, розширення бази та зменшення кількості податкових пільг, а також обов'язковості та рівнонапруженості у сплаті податків усіма юридичними і фізичними особами; посилення їхнього стимулюючого впливу на розвиток виробництва; розширення бази та прав місцевих органів влади щодо формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків і зборів; посилення контролю за повнотою сплати податків.

У галузі грошово-кредитної та цінової політики такими цілями та пріоритетами є: спрямування ресурсів, включаючи іноземну валюту, на кредитування життєво важливих і ефективних виробництв та здійснення структурної перебудови економіки; скорочення прямих кредитів НБУ на покриття дефіциту бюджету, регулярний перегляд облікової ставки НБУ та дотримання позитивних відсоткових ставок; створення умов для залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів; лібералізація і децентралізація внутрішнього валютного ринку та захист національної валюти; орієнтація на пропорції світових цін та усунення деформацій цін на сільськогосподарську і промислову продукцію; посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів.

У сфері структурної та промислової політики увагу слід зосередити на забезпеченні керованості структурною перебудовою економіки, насамперед на стимулюванні пріоритетного розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу, а також ефективних наукоємних галузей промисловості; реструктуризації нежиттєздатних виробництв, що втратили оборонне значення; забезпечення всебічної економії енергоресурсів, зменшення потреби держави у па-ливно-енергетичних ресурсах і зниження обсягів їх придбання за імпортом; сприянні створенню фінансово-промислових груп, холдингів, що забезпечують інтереси національного економічного розвитку; тимчасове здійснення протекціоністських заходів щодо окремих сфер вітчизняного виробництва.

В інвестиційній політиці слід насамперед забезпечити спрямування бюджетних інвестицій на вирішення найгостріших соціальних проблем і завершення будівництва найважливіших виробничих потужностей; реалізацію політики прискореної амортизації та посилення контролю за використанням амортизаційних відрахувань; розміщення централізованих капітальних вкладень на конкурсній основі, а також розширення використання недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних банків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних інвестицій, іноземних кредитних ліній.

В аграрній політиці пріоритетами визнано стабілізацію та поступове нарощування обсягів сільськогосподарського виробництва;організацію сучасних ринків сільськогосподарської продукції та продовольства (насамперед зерна, цукру, олії); збільшення експортно-го потенціалу агропромислового комплексу; послідовне здійснення земельної та господарської реформи, підвищення ролі земельного.

У сфері соціальної політики пріоритетними цілями і завданнями є підвищення платоспроможного попиту населення та зменшення тягаря реформ для найменш захищених його верств; удосконалення системи оплати праці та активізація державної політики зайнятості; забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій, цільової адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення; реформування системи пенсійного забезпечення і соціального страхування та впорядкування надання різноманітних пільг; розвиток недержавних форм соціальної підтримки населення (благодійні організації, кредитні спілки, споживчі товариства тощо).

У галузі зовнішньоекономічної політики пріоритетне значення має забезпечення поетапного скорочення дефіциту платіжно-торгового балансу; стимулювання нарощування експорту, розширення діючих і пошук, нових ринків збуту, а також удосконалення товарної структури експорту та імпорту; розбудова інфраструктури зовнішньої торгівлі та вдосконалення системи митного контролю і тарифного регулювання; визначення обсягів і переліків товарної номенклатури критичного імпорту, а також переліків імпорто-замінної продукції; розвиток співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями в національних інтересах; стимулювання ефективних іноземних інвестицій та довгострокових торгових відносин із зарубіжними країнами. У антимонопольній політиці слід забезпечити, по-перше, застосування правових норм антимонопольного законодавства, спрямованих на збереження цілісних технологічних комплексів з високим рівнем концентрації виробництва, які забезпечують експортний потенціал, і, по-друге, жорсткий контроль за недопущенням виявів монопольних і дискримінаційних цін як у сфері виробництва, так і у сфері торгівлі.

В агропромисловому секторі - це розвиток бази для переробки та зберігання сільськогосподарської продукції та розвиток соціаль-ної сфери села.

Практична реалізація всіх перелічених пріоритетів має на меті забезпечити, по-перше, реальну лібералізацію і макроекономічну стабілізацію економіки країни, а по-друге, перехід української економіки на рейки ефективного ринкового господарювання.

У цілому завдяки відповідній економічній політиці держави вже започатковано об'єктивні ринкові процеси, які в кінцевому підсумку мають забезпечити становлення та ефективне функціонування в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Висновок

Отже, підсумовуючи вище написане, можна стверджувати, що стратегія соціально-економічного розвитку країни - складова частина державного регулювання економіки, покликана виявити найважливіші проблеми і визначити напрямки розвитку країни.

Політика держави має за мету впливати на основні економічні показники - обсяг виробництва, інфляцію, безробіття, рівень життя населення, ? використовуючи для цього великий арсенал засобів, що охоплюють прогнозування та регулювання економіки країни.

Перехід України на ринкові засади здійснюється шляхом спроб і помилок через ще недостатнє розуміння незворотності розвитку відкритої економіки, не відпрацьованості багатьох елементів управління економічними процесами.

Лише зараз почали набувати реального змісту заходи щодо реалізації принципів макроекономічної політики. У межах цих заходів в Україні впроваджується система національного рахівництва, удосконалюються методи визначення узагальнюючих показників розвитку економки, досвід управління.

Список літератури

1) Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін.. - Вид. 2-ге, доопрац. І допов. - К.: КНЕУ, 2005.

2) Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник. - Тернопіль : ТАНГ, 2000.

3) Прогнозування та макроекономічне планування: Навчальний посібник /М. Т. Пашута, А. В. Калина: МАУП, Київ 1998.

4) Основы экономического и социального прогнозирования. Учебник для вузов/ Под. ред В.Н. Мосина: - М.2000.

Размещено на Allbest.ru