Відокремлення влади від бізнесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

У вищих ешелонах влади вносилась пропозиція про необхідність відокремлення влади від бізнесу. Це зумовлено тим, що бізнесові структури різними шляхами проникають у владу, щоб використовувати її у власних інтересах. Особливо небезпечним є злиття влади і бізнесу в законодавчому органі, де приймаються закони. Практика показала, що бізнесові структури домагаються прийняття таких законів, які вигідні тільки їм, хоча вони й завдають шкоди країні. У Верховній Раді переважну більшість становлять бізнесмени або їх представники. Політичні партії користуються їх послугами, а саме багатомільйонними пожертвуваннями на передвиборчу компанію - за певну кількість місць у депутатському корпусі. Виборча кампанія перетворилася на дороге змагання не ідей і методів удосконалення розвитку суспільства, а олігархів за право управляти країною у своїх інтересах. Чорний піар став золотим дном для досягнення цієї мети. Верховна Рада працює над створенням усе нових і нових законів, у результаті яких багаті стають ще багатшими, а бідні - ще біднішими. Звичайно, це не подобається виборцям, основна маса яких - бідні. Тому було вирішено обмежити проникнення бізнесових структур у законодавчі та державні органи шляхом відокремлення влади від бізнесу.

І хоч така постановка питання є правильною, але на практиці виявилася майже утопічною і зводиться до переписування претендентом на ту чи іншу державну посаду свого бізнесу на родичів, кумів, тещ тощо. І вважається, що такий "очищений" від бізнесу службовець діятиме лише в інтересах усіх громадян країни. Інші не вірять у цю демагогію і заявляють про неможливість та й недоцільність відокремлення влади від бізнесу, доводячи, що бізнесмени - ділові багаті люди, отже, маючи владу, робитимуть багатими всіх нас. Чиновники різних рангів прямо заявляють, що вони не бідні люди, збагатилися за рахунок бізнесу, а прийшли у владу, щоб зробити багатою всю країну.

У цій зневірі також є частка правди, оскільки тут діє закон єдності економіки й політики: яка економіка - така й політика і, навпаки, яка політика - така й економіка. Тимчасово "очистившися" від бізнесу, чиновник проводить політику на користь бізнесмена, а не безпосереднього виробника, що є прихованим зрощенням влади і бізнесу. Тому, хоч у Верховній Раді є понад триста мільйонерів, добробут народу від цього не поліпшився.

Де ж першопричина цього зла: у тому, що владу не відокремлено від бізнесу чи, навпаки, він недостатньо представлений у владі? Першопричина криється в самій реформі, зокрема в деформації об'єктивних закономірностей розвитку товарного виробництва, особливо форм власності на засоби виробництва, що відбувається під впливом надбудови суспільства і має тривалу історію. Влада і власність, а відтак, і бізнес завжди були ефективним засобом самозбагачення.

Проблема починається з того, що дається неточне визначення відносин власності. Власність сприймається як відносини, що виражають ставлення людей до речей як до своїх або чужих. Якщо до речей як до своїх має відношення одна людина, то це приватна, колектив - колективна і держава (народ) - державна (суспільна) власність. Але де ж тут, крім суб'єктивного "ставлення", є об'єктивна основа визначення тієї чи іншої форми власності? На жаль, вона відсутня. Усе зводиться до того, що, перш ніж спожити ту чи іншу річ, потрібно привласнити її. Якщо вона чужа, то не маєш права її споживати. Звідси виводиться "священне" право кожної людини на власність, бо без неї не буде споживання, а отже, й життя. Але один є власником фабрик і заводів, а другий - лише лопати і своєї робочої сили. Ось що створює проблему власності і споживання.

Перш ніж привласнити, а відтак, і спожити ту чи іншу річ, потрібно її виготовити. Виробництво, а не споживання є першоосновою відносин власності. Виробництво - це привласнення людиною речовин природи за допомогою праці. Більше виробив продукції - більше привласнив її у природи, тому більшою буде власність, а отже, більшим буде й споживання. І навпаки. Цей суттєвий постійно діючий причинно-наслідковий зв'язок між виробництвом і привласненням виступає як закон власності: можна привласнити те і стільки, що і скільки вироблено. Таким чином, уже не саме по собі ставлення людей до речей визначає суть відносин власності, а праця, яка є основним чинником виробництва і стає основним критерієм привласнення його результатів.

Після такого уточнення стає зрозумілою і суть приватної власності, яка лежить в основі утворення вищих форм її розвитку - колективної і державної. Вона виражає такі відносини привласнення, які здійснюються безпосереднім виробником відповідно до кількості та якості затраченої праці, і забезпечує йому пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Така власність поєднує в одній особі і виробника, і власника, вона є вічним стимулом розвитку виробництва. Утворення приватної (індивідуальної) власності зумовлене наявністю соціально-економічної неоднорідності праці, різних умов виробництва. За цих умов кожен виробник відокремлюється один від одного, щоб, таким чином, забезпечити собі пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Саме тому власність виникла ще за умов натурального господарства.

При виникненні суспільного поділу праці приватна власність зумовила відповідний характер обміну продуктами праці, надавши йому форми товарних відносин. Еквівалентний обмін товарами за їх вартістю забезпечує кожному товаровиробнику пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва і є, таким чином, формою реалізації його приватної власності. Саме праця робить однотипними закон власності, закон вартості, закон розподілу за працею і т. д., які беруть свій початок із закону єдності виробництва і споживання: можна спожити те і стільки, що і скільки вироблено.

І коли йдеться про розвиток не тільки форм власності, а й самого виробництва, зокрема, натурального, товарного, індустріального тощо, то, зазначаючи їх відмінності, "забувають" про їх спільну основу, що це лише різні способи виробництва з метою кращого задоволення потреб людей, а тому в його основі на всіх етапах розвитку лежить закон єдності виробництва і споживання. Через те закон власності, закон вартості, закон розподілу за працею та ін. - це лише різні форми вираження даного при-чинно-наслідкового зв'язку. Проте його, навпаки, розривають, а потім "блукають" у лабіринтах цієї залежності аж до заперечення трудової теорії товарних відносин, що є характерним для сучасної інтерпретації суті ринкової економіки. Це стало однією з причин того, що й у відносинах власності закладено не працю людини, а лише її "ставлення" до речей, а тому приватна (індивідуальна), колективна і загальнонародна власність розглядаються лише як різнотипні форми, які заперечують одна одну, не мають спільної основи.

Насправді, хоч за умов кооперації праці форми реалізації приватної власності товаровиробників дещо ускладнюються, по суті, вони залишаються незмінними. Зокрема, з виникненням підприємств відбувається технологічне відокремлення засобів виробництва від робочої сили, отже, й відокремлений розвиток форм власності на ці чинники виробництва. Форма власності на робочу силу визначається індивідуальністю людини і поширюється лише на необхідний продукт, що забезпечує відтворення особистості людини, а тому виступає у формі особистої власності. Вона, як і приватна власність, виражає привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої ним праці і забезпечує йому пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Колективна праця є більш продуктивною, ніж індивідуальна, тому й рівень життя членів даного колективу є значно вищим, ніж за індивідуального виробництва.

Форма власності на засоби виробництва визначається досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил. Який рівень розвитку продуктивних сил, такою є і форма власності на засоби виробництва. Головним завданням її є забезпечення відповідної форми їх відтворення. Оскільки відтворення підприємств відбувається за рахунок виробленої продукції, то й форма власності на засоби виробництва поширюється і на неї. У процесі переростання індивідуальних господарств у колективні (підприємства) власність на засоби виробництва з приватної (індивідуальної) переростає в колективну, що забезпечує відповідну форму їх відтворення. Колективна власність - це вища форма розвитку приватної власності, яка утворилася внаслідок кооперації праці у межах даного колективу. Вона, як і приватна власність, виражає відносини привласнення продукту безпосереднім виробником (колективом) відповідно до кількості і якості затраченої ним праці, забезпечує йому пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва і поєднує в одній особі (колективі) і виробника, і власника. Здійснення кооперації праці в межах суспільства веде до утворення загальнонародної (національної, державної) власності.

Оскільки засоби виробництва являють собою єдину технологічно неподільну систему, то й колективна (національна) власність також є неподільною. Тому кожен член колективу може бути лише співвласником підприємства. Ця співвласність реалізується у формі його права на безплатне використання засобів виробництва з метою створення для себе необхідного продукту-права на працю. Наймання робочої сили - це сучасна цивілізована форма реалізації співвласності (права на працю) кожного члена колективу, юридичний акт, що закріплює виробника за конкретним підприємством з метою виконання певної роботи, незалежно від того, є він фактичним співвласником цього підприємства чи ні. Справа в тому, що робоча сила, на відміну від засобів виробництва (фабрик і заводів), є мобільною, динамічною. І щоб не створювати певних труднощів у виборі спеціальності та місця роботи, суспільство забезпечує кожному виробнику реалізацію його співвласності на тому підприємстві, на якому він хоче і може працювати, що й досягається за допомогою наймання робочої сили.

Таким чином, індивідуальна (приватна), колективна і державна власність є лише різними за формою (суб'єктами), але однотипними за своєю суттю власностями - вони на різних рівнях розвитку продуктивних сил виражають відносини привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої праці, поєднують в одній особі (колективі, народові) і виробника, і власника і забезпечують їм пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва, а тому належать до трудового типу власності. Такий розвиток власності, отже, і всього товарного виробництва, відбувається в точній відповідності з розвитком продуктивних сил, науки й техніки і означає розвиток демократизації економіки країни.

Відповідним чином розвивається і демократія суспільства, пов'язана з управлінням усіма суспільними процесами. Влада в особі держави, що виникла на основі суспільного поділу праці, також являє собою складну систему і, як усяка система, включає в себе централізоване і децентралізоване управління. Централізоване управління уособлюється державою, а децентралізоване - самоврядуванням народу, збереженням тих функцій управління, які не передані центральним органам і забезпечують певну автономію діяльності кожної складової частини цієї системи. Таку систему влади можна порівняти з центральною і периферійною нервовою системою людини, що забезпечує нормальне функціонування організму. Органічне поєднання цих форм управління дає найбільший ефект. Перекіс у бік централізованого управління, який мав місце при соціалізмі, призвів до утворення командно-адміністративної форми господарювання і зниження ролі народних мас в управлінні. Це й стало основною причиною сучасної демократизації влади.

Демократизація влади у поєднанні з демократизацією власності означає демократизацію суспільства як єдиного цілого, де влада і власність відокремлені одна від одної і кожна з них виконує свої прямі функції, що взаємно доповнюються: влада управляє всіма суспільними, в тому числі й економічними, процесами, а власність забезпечує кожному громадянину пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Встановлюється єдність економіки і політики, при цьому політика є продовженням економіки, засобом реалізації об'єктивно діючих економічних законів, юридичною формою її вираження, а економіка - реальним втіленням у життя політики держави, її уречевленням. Це - цілком нормальний, чисто природний шлях розвитку людського суспільства, де кожен громадянин є співвласником усього національного багатства, бере активну участь в управлінні всіма суспільними процесами і живе за рахунок своєї праці.

Проте трудовому типу приватної власності протистоїть нетрудова власність, яка виражає відносини привласнення продукту суб'єктом власності без відповідних затрат праці, на основі одного лише права власності і, таким чином, розриває пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва. Якщо трудова приватна власність поєднує в одній особі і виробника, і власника, то нетрудова, навпаки, роз'єднує їх на дві протилежні групи: 1) власників засобів виробництва, які самі не виробляють продукції, а використовують знаряддя праці як джерело одержання засобів свого існування, і 2) безпосередніх виробників, які позбавлені власності і на засоби виробництва, і на створений ними продукт, використовуються лише як робоча сила. Поява цього типу власності пов'язана з тим, що, на жаль, є певна група людей, яка хоче жити, не працюючи, і спрямовує свої зусилля на досягнення цієї мети. Найбільш ефективним засобом одержання нетрудових доходів є влада і власність без уточнення її джерела, а отже, їх зрощення. Тому поділ суспільства на власників засобів виробництва і найманих робітників - це не просто суспільний поділ праці (де кожен виконує свої функції: робітник виробляє, а підприємець управляє), а класовий поділ суспільства.

Сама по собі власність є не чинником виробництва, як праця, а лише економічною формою вираження відокремленості виробника, тому вона не створює продукти, а тільки бере участь в їх розподілі і перерозподілі. Якщо мати на увазі трудовий тип приватної власності, то розподіл за власністю є те ж саме, що й розподіл за працею. Але, будучи взятою у відриві від виробництва, така власність стає нетрудовою, реалізація її веде до отримання нетрудових доходів. Це вже чисто юридичне поняття власності, відірване від процесу виробництва, яке маскується під економічне, трудове. Тому власність визначається лише як ставлення людини до речей - як до своїх або чужих, без уточнення її джерела. На поверхні нетрудова приватна власність (а також похідні від неї акціонерна і державна) виступає як трудова, оскільки суб'єкт власності один і той самий - окрема особа, хоч тут відсутнє уточнення, що таке привласнення може здійснювати лише безпосередній виробник відповідно до кількості і якості затраченої праці. Усе це замінюється правом власності. Якщо особа має таке право, то річ належить їй, а не має - річ чужа, хоч і виготовлена її працею.

У сучасних умовах справа вже дійшла до абсурду, коли побудований за свій рахунок будинок потрібно ще й приватизувати, бо без цього він не буде твоєю власністю. Водночас потрібно приватизувати і те місце, на якому він стоїть, тому що хтось інший може його приватизувати і будинок зависне в повітрі. Прикладів такого абсурду чимало, що є яскравим свідченням того, як власність перетворюється в засіб одержання нетрудових доходів. І коли хочуть встановити приватну власність на землю, нібито турбуючись про інтереси селянина, то мається на увазі перетворення її в кінцевому підсумку на засіб одержання нетрудових доходів, ренти великими землевласниками. Але при цьому селянина змушують працювати день і ніч, щоб купити або орендувати цю землю. Однією з найважливіших причин зростання вартості будівництва квартир також є плата за землю, яка робить їх недоступними для рядових громадян країни.

У результаті розподіл за такою власністю заперечує розподіл за працею, дає змогу маніпулювати розподілом продукції в цілому, є засобом соціального паразитизму і спрямовує зусилля людини не на працю, а на боротьбу за право власності. Цей непомітний нюанс підміни понять робить два протилежних типи власності однозначними в теорії, а відтак - в економіці і праві, хоч відмінність їх на практиці очевидна, бо не може одна людина своїми затратами праці створити таке багатство, яке в сотні тисяч разів перевищує багатство безпосередніх виробників. Тому ці поняття необхідно розрізнювати.

Якщо формування рабовласницької і феодальної форм власності на засоби виробництва і робочу силу відбувалося під впливом тільки надбудови суспільства (влади), то за умов капіталізму і соціалізму - економічних методів. Воно здійснювалося так. У зв'язку з технологічним відокремленням засобів виробництва від робочої сили, яке існує на промисловій стадії розвитку товарного виробництва, виникає проблема з'єднання цих двох чинників, що привело до нового суспільного поділу праці і виникнення підприємництва, яке займається організацією і управлінням виробництва. Відповідно до загальної теорії товарних відносин, підприємець є співвласником підприємства і мав би одержувати заробітну плату залежно від кількості і якості затраченої праці, як і всі інші члени колективу. Але колективна власність має той недолік, що вона поширюється на весь колектив, а тому втрачається прямий зв'язок робочої сили із засобами виробництва. Вона є власністю усіх і нікого зокрема. А тому робітникові стає певною мірою байдуже, хто є власником підприємства - колектив чи окрема особа, головне, щоб він одержував від підприємства заробітну плату, адекватну затратам його праці, і спохвачується лише тоді, коли ця пряма залежність порушується.

Цією особливістю колективної власності і скористались підприємці. Оскільки в їх руках зосереджено весь процес відтворення підприємства, що надає їм статусу господаря (безпосереднього виробника), то чому б не використати цю нагоду у своїх інтересах і не зробити колективну власність своєю, приватною, що й сталося. Підприємець із співвласника підприємства перетворюється на його приватного власника, заодно і товаровиробника. А безпосередній виробник стає лише найманою робочою силою, позбавленою власності не тільки на засоби виробництва, але й на створений нею продукт. Він належить власнику підприємства. Так у процесі переходу простого товарного виробництва у промислову стадію його розвитку відбулося злиття влади і власності, результатом якого є перетворення трудової колективної власності на нетрудову приватну власність підприємця. Внаслідок цих змін підприємницька діяльність набула "чудодійної сили" створювати багатство, якої нібито позбавлена рядова робоча сила, хоч насправді багатство - це результат колективної праці, який штучно приписується підприємцю. Тому й створюється видимість, ніби підприємець не їв, не пив, по-чорному працював, нагромадив капітал, організував виробництво і тепер одержує прибуток як винагороду за вкладений капітал, за ризик такого вкладення тощо.

Метастази гіпертрофованої, переродженої приватної власності розростаються по всьому суспільному організму, надаючи йому патологічної форми розвитку. З виникненням нетрудової приватної власності безпосередні виробники перестають бути співвласниками засобів виробництва і втрачають право на працю. Наймання робочої сили виступає як її купівля-продаж: власник засобів виробництва купує, а робітник продає свою робочу силу, вартість якої визначається не досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, а вартістю засобів існування робітників. Надлишок продукту (прибуток) перетворюється в доход власника підприємства і назавжди втрачається для робітників. Щодо робітника розподіл необхідного продукту (вартості робочої сили) відбувається залежно від кількості і якості затраченої ним праці у формі заробітної плати, а щодо підприємця - у формі прибутку, який одержується на основі права власності на засоби виробництва. Цим самим приховується різниця між затратами праці підприємця і фактичними його доходами. Основною метою всякого бізнесу (виробництва) стає вже не задоволення потреб людей, а одержання максимальних прибутків.

Насправді прибуток створюється затратами додаткової праці виробників як матеріальна основа розвитку виробництва, а не для збагачення підприємців. Зростання прибутковості підприємства (бізнесу) відбувається за рахунок того, що постійно вдосконалюється технологія виробництва, підвищується продуктивність праці і знижується собівартість продукції, що при стабільності цін певний час веде до зростання прибутку. Інакше кажучи, підвищення прибутку відбувається під впливом зростання рівня господарської діяльності підприємства порівняно із суспільно необхідним рівнем, зафіксованим у ціні. Тому основною метою підприємства (бізнесу) має бути не погоня за максимальними прибутками, а постійне вдосконалення виробництва, підвищення продуктивності праці, що в кінцевому підсумку повинно привести до зростання добробуту всіх людей. Але ця "деталь" не уточнюється, тому весь прибуток із засобу розвитку виробництва перетворюється на засіб самозбагачення власників підприємства. Причому ця мета досягається не стільки за рахунок вдосконалення виробництва, скільки за рахунок різних маніпуляцій виробничими відносинами, зокрема за рахунок штучного підвищення цін, відносин власності тощо.

Далі злиття влади і власності набуває конкретних форм виявлення. Держава (влада), перебуваючи в руках багатих власників, стає ефективним засобом досягнення їх мети. Демократизація влади є лише прикриттям їх панування. Встановлюється своєрідна єдність економіки й політики (влади і бізнесу), але не на користь безпосередніх виробників. Це й створює проблеми дальшого розвитку суспільства, веде до виникнення суперечності між суспільним (колективним) характером виробництва і приватним характером привласнення його результатів, а відтак - і до боротьби між цими групами людей за ліквідацію соціально-економічної несправедливості.

Цю проблему спробував розв'язати соціалізм, встановивши форму власності на засоби виробництва відповідно до рівня розвитку продуктивних сил, що само по собі є позитивним. Але знов-таки спіткнувся на злитті влади і власності. Звернули увагу на цю проблему не тому, що вона до цього часу не існувала, а у зв'язку з необхідністю проведення роздержавлення і приватизації. Одержавлення при соціалізмі призвело до перетворення загальнонародної (національної) власності в державно-монополістичну власність. Держава, виконуючи функції управління економікою, оголосила себе власником загальнонародної власності. У результаті фактичним власником став не безпосередній виробник (колектив, народ), а державний чиновник. Безпосередні виробники так і залишилися найманими робітниками, не ставши співвласниками суспільної власності. Побудований на основі державно-монополістичної власності соціалізм став, по суті, державно-монополістичним капіталізмом. Це трохи краще, ніж приватний капіталізм, але ще не соціально справедливе суспільство, де не теоретично, а дійсно відсутня експлуатація людини людиною. Експлуататором, на жаль, тут виступала держава. І це також було очевидним, незважаючи на всю ідеологічну демагогію. Встановилася, таким чином, єдність економіки й політики, характерна для деформованого соціалізму.

Тому й виникла об'єктивна необхідність дальшого реформування власності - роздержавлення і приватизації, приведення її у відповідність з об'єктивно діючими закономірностями розвитку. Роздержавлення - це процес відокремлення влади від власності, де влада (держава) займається своїми безпосередніми функціями - управляє економікою країни в інтересах усіх громадян країни, а власність - є засобом реалізації принципу "від кожного - за здібностями, кожному - за працею". У результаті державна власність стає загальнонародною трудовою, а кожен громадянин - її співвласником. При цьому загальнонародна (національна) власність набуває найвищої форми розвитку приватної власності, що утворилася на основі кооперації праці в межах усієї країни і належить не державі як органу управління, а всьому народу, тому, хто створив її.

Приватизація - це відновлення в суспільній власності суттєвих рис, притаманних приватній власності, якими було знехтувано в соціалістичній власності: привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої праці, поєднання в одній особі (колективі, народі) і виробника, і власника, перетворення його з найманого робітника на співвласника засобів виробництва, а підприємця - на члена цього колективу, що виконує свої функції на основі суспільного поділу праці і одержує не прибуток, а заробітну плату залежно від кількості і якості затраченої ним праці, як і всі інші члени колективу. Саме це дає виробнику право на працю і перетворює наймання робочої сили у засіб реалізації його співвласності на засоби виробництва. Робоча сила перестає бути товаром, який купується і продається, а необхідний продукт визначається не вартістю робочої сили, а досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Кожен живе за рахунок своєї праці, а розподіл за власністю стає тим самим, що й розподіл за працею. Приватизація, таким чином, є доповненням до процесу роздержавлення власності відповідно до об'єктивних закономірностей її розвитку. Цей процес удосконалення власності не потребує розподілу загальнонародної власності серед членів суспільства, а здійснюється шляхом прийняття відповідної Декларації та вдосконалення виробничих відносин.

На жаль, у сучасній економічній реформі цей об'єктивний процес розвитку відносин власності сприйнятий як розподіл державної і колективної власності серед громадян країни з переданням їм певної частки у приватну власність. Це призвело, з одного боку, до руйнування досягнутого рівня розвитку продуктивних сил й відновлення неефективного дрібнотоварного виробництва, невикористання ефекту від кооперації праці тощо, а з іншого (при збереженні цього рівня) - до відновлення нетрудової приватної власності на фабрики та заводи, до того, що підприємець знову стає приватним власником засобів виробництва і вважає їх такими, ніби вони створені затратами його праці, а тому використовує цю власність відповідно до своїх потреб: купує мерседеси, будує палаци, витрачає на розваги, веде розкішний спосіб життя і т. д. І щоб гарантувати таке життя, завойовує і владу. Тому проти чого боролись, з тим і залишилися. Проблема злиття влади і власності, яка з очевидних причин замовчувалася в досоціалістичний період, в умовах економічної реформи так і залишилася не вирішеною і в черговий раз стала каменем спотикання на шляху дальшої демократизації суспільства.

Більше того, цей процес розвивається в напрямі відокремлення держави (влади) від управління економікою країни, доручення цих функцій приватному капіталу, відводячи державі лише роль стороннього спостерігача, нічного сторожа, бажано і глухого, і сліпого, який би не чув і не бачив, що робиться з цією економікою. У результаті виходить дивна логіка: з одного боку, розбудовуємо свою державність, а з другого - робимо її безпомічною в управлінні економікою, основою державності утверджуємо демократію, але робимо її недієздатною, перетворюємо в ширму панування великого капіталу. І держава, позбавлена управління економікою, в кінцевому підсумку здійснює своє самогубство, бо нікому така влада не потрібна, а її чиновники перетворюються на звичайних паразитів. Це також є свідченням перетворення держави, а отже, і демократії як органу народовладдя, на орган панування олігархів, злиття їх влади і власності.

З приватної власності вийняли її серцевину - привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої ним праці, - залишивши лише її оболонку, - право власності, а з ринкової економіки - трудовий характер товарних відносин, залишивши лише обмін товарів, побудований на співвідношенні попиту і пропозиції, що визначається "вільною грою ринкових сил". У результаті ринкова економіка з цивілізованої форми використання законів товарного виробництва в інтересах усього суспільства перетворилася на "цивілізовану" форму їх використання з метою самозбагачення певних верств населення, у стихійний базар, де виживає той, хто сильніший, хитріший, підліший у досягненні своєї мети. А приватна власність стала резервуаром, що наповнюється в результаті цієї "вільної гри ринкових сил". Тому ринкова економіка стає капіталістичним способом виробництва з відповідно до цього сформованою економічною політикою держави.

Боротьба вже йде не за розвиток виробництва, а за захоплення власності і влади будь-якими методами. Звідси - така щедрість олігархів при проведенні виборчих компаній у розрахунку, що це буде ще щедріше компенсовано владою. Опустилися до такого ганебного явища, як чорні рейдери - оволодіння власністю за допомогою фальшивих судових рішень, до квартирних, зернових, цукрових, газових афер тощо. Кожен збагачується, як може, і все це називається бізнесом, суть якого зведено до одержання максимальних прибутків, що і є однією з найважливіших причин корупції державних чиновників, усіх злочинів, які здійснюються на економічному ґрунті, єднання бізнесу і політики. У результаті багаті ті, що при владі, а при владі ті, що багаті.

Навіть політичні партії поділилися на правих і лівих, і праві - не ті, що за правду, соціальну справедливість, тобто правдолюбці, а ті, що за приватну власність на засоби виробництва, великий капітал; лівими ж є ті, що виступають проти цього. Праві намагаються бути при владі, а ліві поступово витісняються з неї. Встановлюється, таким чином, єдність економіки й політики, але вже в іншому, патологічному значенні -як злиття влади з великим капіталом, бізнесом. І замість демократизації суспільства утверджується диктатура приватного власника - олігарха, де демократія є лише ширмою для прикриття їх справжнього панування.

Щоб партії були вільними від бізнесу (олігархів), потрібно (не вдаючись до більш глибинних причин цього явища) лише заборонити приватне фінансування виборчої кампанії з боку олігархів і звести її з дорогого бізнес-шоу до змагання ідей, методів побудови соціально справедливого суспільства. Але цього не робиться, бо тоді народ обрав би не олігархів та їх представників, не капіталізм, а таку владу, яка будувала б соціально справедливе суспільство відповідно до об'єктивно діючих законів його розвитку.

До речі, однією з причин невдалої боротьби за самостійність України в 20-х роках минулого століття було те, що національне питання (самостійність) розглядалось у поєднанні не з побудовою соціально справедливого суспільства, а із збереженням капіталізму, що розкололо суспільство на дві протилежні групи, приносячи в жертву національну незалежність. Це може статися й тепер. Не слід забувати, що буття - первинне, а свідомість, у тому числі й національна, - вторинна і перемагає те, що об'єктивно є необхідним і більш прогресивним. Капіталізм - це вчорашній день історії розвитку людського суспільства. Побудований соціалізм також було спотворено паразитуючими елементами суспільства. Головна проблема сьогодення - побудова соціально справедливого в усіх відношеннях - національному, соціальному, економічному й політичному - суспільства.

На жаль, народ позбавлено можливості активно впливати на економічні й політичні процеси країни. Це право дається йому лише під час виборчих кампаній і то з чорним піаром, роздаванням обіцянок, які тут же забуваються і не виконуються. Тому в законодавчому органі і "представляють" народ мільйонери і мільярдери, які збагатилися за його рахунок і захищають свої власні інтереси. Уся економічна реформа здійснюється цими людьми в напрямі реалізації принципу "достаток для себе", тоді як Л. Ерхард, батько німецьких реформ, на якого часто посилаються наші реформатори, проводив їх в напрямі реалізації принципу "достаток для всіх". Це й становить основну відмінність між нашою і європейською економічною реформою. При цьому європейські капіталісти краще дбають про розвиток виробництва і живуть значно скромніше, ніж наші доморощені.

Несправедливі економічні відносини в суспільстві, як зазначав І. Франко, породжують злочинність, моральну деградацію тощо. "Нерівність у господарських ділах, яку тепер бачимо, є джерелом усієї нужди і всієї неправди на світі. Купка людей багатих держить в руках мільйони бідних. Бідні мусять працювати на багатих, а самі за свою працю дістають ледве тілько, щоби могли нужденно вижити, а дуже часто й тілько не одержують. Бідні мусять платити найбільше податків, давати найбільше рекрута (бо їх є найбільше), а на їх гроші пани та богатирі держать війська, поліції та жандармів, щоби самих тих бідних тримати в притиску, страсі і темноті. Бідність доводить людей до проступків, до запусття, крадіжі та вбійства, а пани й богатирі карають їх за те, хоч нічогісінько не роблять, щоби не стало причини всіх тих проступків - бідності".

Отже, пропоноване відокремлення влади від бізнесу - це лише видима й спотворена вершина айсберга. Підводна частина його прихована в зрощенні влади і власності, яке відбулося ще за умов кооперації праці і призвело до деформації закономірностей розвитку відносин власності. Роздержавлення і приватизації власності в умовах економічної реформи так і не відбулося. Вони набули лише інших патологічних форм, зокрема призвели до відновлення нетрудової приватної власності, а відтак -й до утвердження диктатури приватного власника, олігархів. На цій основі встановлюється єдність економіки й політики, що зумовлює капіталістичну форму господарювання. Таке зрощення влади і власності (бізнесу) веде до соціального вибуху, а відтак, -- до необхідності нового етапу реформування, головним завданням якого є приведення ринкової економіки у відповідність з об'єктивно діючими законами розвитку товарного виробництва.

Справжнє відокремлення влади від бізнесу слід починати з побудови соціально справедливого суспільства, щоб власність на засоби виробництва визначалася досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил, рівнем розвитку науки й техніки; щоб привласнення продукту здійснювалося безпосередніми виробниками відповідно до кількості та якості затраченої праці; виробник і власник поєднувалися в одній особі (колективі, народі), а підприємці (отже, і держава) виконували свої безпосередні функції на основі суспільного поділу праці і в інтересах усіх людей, були співвласниками колективних (і державних) засобів виробництва, одержували не прибуток, а заробітну плату; щоб прибуток використовувався як матеріальна основа розвитку виробництва, а не для збагачення підприємців; нарешті, щоб усі виробничі відносини здійснювалися за принципом "від кожного - за здібностями, кожному - за працею". Тоді кожен житиме за рахунок своєї праці, не буде і поділу суспільства на багатих і бідних (власників засобів виробництва й найманих робітників), усі будуть, за словами І. Я. Франка, "працюючим класом". Демократизація власності і суспільства має розвиватися синхронно, на основі єдності економіки і політики, в інтересах усіх громадян країни. Без цього відокремлення влади від бізнесу справді є утопією.

Література:

відокремлення влада бізнес

1. Закон України “Про підприємства в Україні” // Нове законодавство України. Випуск 3. К., 1992.

2. Павлишенко М.М. Закономірності розвитку форм власності та аграрна реформа. "Економіка АПК" № 4, 2005.

3. Шваб Л.І. Економіка підприємства. Вид-во «Каравела», 2004.

4. Волкова О.И. Экономика предприятия. Москва, ИНФРА-М, 1999.

5. Санамов Ю.А. Экономика, организация и планирование промышленного производства. Москва, Высш. школа, 1985.

6. Коростелева Е.М. Экономика, организация и планирование машиностроительного предприятия. Москва, Высш. школа, 1984.

7. Економіка підприємств / Під ред. Бойчика І.М. Львів, Сполом, 1999.

8. Покропівний С.Ф. Економіка підприємства. Київ: КНЕУ, 2001.

Размещено на Allbest.ru