Фінансові методи регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи економічна сутність фінансових методів

1.1 Сутність та способи регулювання економіки

1.2 Види фінансового регулювання

1.3 Органи управління в фінансовій сфері

Розділ 2. Аналіз впливу фінансових методів регулювання на стабільність економіки

2.1 Аналіз фінансів у регулюванні соціально-економічного розвитку

2.2 Аналіз фінансів у державному регулюванні економічного розвитку

Розділ 3. Шляхи покращення регулювання економіки за рахунок фінансових методів

3.1 Проблеми стабільності економіки

3.2 Заходи щодо покращення фінансових методів регулювання економіки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Соціально-економічні перетворення в Україні потребують серйозного осмислення багатьох концептуальних проблем розроблення національної моделі економічного розвитку. Серед них першочергового значення набувають проблеми макроекономічної стабілізації і державного регулювання національної економіки.

Невідпрацьованість зваженої, науково-обґрунтованої стратегії і тактики державного управління трансформаційними соціально-економічними процесами, їх цілеспрямованого регулювання з метою розв'язання не тільки короткострокових завдань, але й досягнення якісно нових показників майбутнього розвитку є фундаментальною причиною затяжної системної кризи в Україні. Необдумана бюджетно-податкова, грошово-кредитна політика є причиною розбалансування фінансових відносин, розриву товарних та грошових потоків, що негативно впливає на ринкову трансформацію економіки. Саме тому проблеми державного фінансового регулювання потребують поглибленого дослідження на підґрунті цілісного, системного підходу, теоретичних узагальнень, які мають стратегічне значення для подальших ринкових перетворень.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є комплексний теоретичний аналіз основ державного регулювання економіки, обґрунтування виділення фінансових відносин як провідної ланки посилення впливу держави на ефективність економічних процесів. Відповідно до поставленої мети визначені такі завдання дослідження:

конкретизувати сутність державного фінансового регулювання економіки на основі зіставлення і критичного аналізу наявних концепцій і точок зору;

проаналізувати основні концепції державного фінансового регулювання, виявити методологічні передумови, форми та методи втручання держави в економіку;

узагальнити теорію і практику світового досвіду державного фінансового регулювання в контексті його використання в Україні;

розкрити структуру системи державного регулювання економіки і визначити особливості державного фінансового регулювання в умовах трансформаційних перетворень.

Об'єктом дослідження є процес державного фінансового регулювання економіки.

Предметом дослідження є система економічних відносин державного фінансового регулювання економіки України в умовах ринкової трансформації в контексті узгодження головних стабілізаційних складових.

Методи дослідження. Для проведення дослідження і вирішення поставлених завдань використано системний підхід до визначення об'єкту і предмету дослідження. Використання методів порівняння та узагальнення, історичного і логічного дало можливість здійснити аналіз концепцій державного регулювання економіки, узагальнити світовий досвід державного фінансового регулювання та обґрунтувати необхідність взаємодії держави і ринку. Основні поняття сформульовано на основі методу узагальнення та наукової абстракції. Застосовуючи ці методи визначається сутність державного фінансового регулювання та його особливості в умовах трансформаційної економіки України.

Інформаційну базу дослідження становлять закони України, укази Президента України, постанови Кабінету міністрів, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, матеріали міжнародних і українських наукових конференцій.

Розділ 1. Теоретичні основи економічна сутність фінансових методів

1.1 Сутність та способи регулювання економіки

Державне регулюванню економіки передбачає використання ряду методів. Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За засобами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання поділяються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливу належать такі:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх відображення в індикативних та інших планах, цільових програмах;

- державні замовлення і контракти на поставки певних видів продукції, виконання робіт, надання послуг;

- державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

- нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;

- правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробництва певних видів продукції;

- ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зовнішньоторговельних операцій[5, с. 112].

Прямі методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання ґрунтуються переважно на товарно-грошових важелях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих методів належать:

- оподаткування, рівень оподаткування і система податкових пільг;

- регулювання цін, їх рівні та співвідношення;

- плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;

- митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови обміну валют.

Сфера застосування опосередкованого регулювання в міру розвитку ринкової економіки значно розширюється. Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави у процеси розширеного відтворення.

Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, зокрема кредитно-грошові, методи регулювання. Механізм поєднання методів прямого і опосередкованого регулювання, а також правових, адміністративних і економічних методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні.

Із розвитком ринкових відносин, залученням до процесу регулювання інструментів ринку методи прямого регулювання, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним. Розглянемо принципові відмінності між адміністративними та економічними методами.

Адміністративні, або прямі, методи державного регулювання обмежують свободу вибору суб'єкта. Наприклад, директивні планові завдання з обсягу та асортименту виробничої продукції або централізовано встановлені ціни на товари й послуги - типові методи адміністративного регулювання у плановій економіці - позбавляють підприємство можливості альтернативного використання ресурсів. Підприємство зобов'язане виробити продукцію заданого асортименту, обсягу і реалізувати її за певною ціною[3, с. 240].

Економічні, або опосередковані, методи державного регулювання не обмежують свободу підприємницького вибору. Наприклад, зниження податку на бізнес або облікової ставки відсотка - типові методи економічного регулювання, спрямованого на збільшення обсягів виробництва і посилення інвестиційної активності підприємств. Останні збільшують інвестиції та обсяги виробництва не через те, що в них немає іншого виходу. їм надано цілковиту свободу щодо вибору виробничої програми й інвестиційної політики. Завдяки зменшенню податків та облікової ставки відсотка збільшення обсягів виробництва та інвестицій для підприємства стає вигіднішим, ніж раніше.

Розмежування адміністративних і економічних методів державного регулювання деякою мірою умовне. Щоб задіяти будь-який опосередкований регулятор, відповідні державні органи мають попередньо прийняти адміністративне рішення, наприклад щодо зміни податкових ставок, про надання податкових пільг чи продаж центральним банком державних облігацій. У цьому разі будь-які економічні регулятори мають ознаки адміністрування.

Будь-який адміністративний регулятор, прямо спонукаючи суб'єктів господарювання виконувати певні дії, водночас опосередковано впливає на окремі економічні процеси. Наприклад, адміністративне підвищення цін не лише безпосередньо визначає їх новий рівень, а й через ціни опосередковано впливає на рівень попиту і пропозиції. Отже, будь-які адміністративні методи регулювання мають ознаки, характерні для економічних, опосередкованих регуляторів. Проте розглянутий критерій дає змогу зазвичай без особливих проблем відрізняти економічні методи від адміністративних. Розмежування їх є принципово важливим стосовно природи ринкових відносин.

1.2 Види фінансового регулювання

До видів фінансового регулювання економікою відносять правові та адміністративні методи[5, с. 145].

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання.

Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, - короткострокового, або оперативного.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності", "Про демонополізацію та конкуренцію.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне - залежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної про­дукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії - спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів (пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності).

Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування (як метод державного регулювання) - означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота).

В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій - це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встановлених умов діяльності.(Сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету) [10, с. 41].

Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Система норм і стандартів(як адміністративний метод ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма - науково обґрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив - поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація - це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва.

Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях нг, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

1.3 Органи управління в фінансовій сфері

Управління фінансами є складовою частиною загальної системи управління соціально-економічними процесами. Воно спрямоване на вдосконалення системи відносин, що спрямовані нормалізувати фінансові ресурси, необхідні для соціально-економічного розвитку суспільства. Мета управління фінансами - фінансова стабільність та незалежність. В управлінні фінансами виділяють об'єкти та суб'єкти управління. Об'єктами виступають різні види фінансових відносин, які створюють фінансову систему. Суб'єкти управління - сукупність всіх організаційних структур, що здійснюють управління фінансами - фінансовий апарат.

Фінансовий апарат складають: фінансові органи держави, страхові, фінансові служби підприємств. Весь апарат управління фінансами - складна система регулювання та керування, що має багато аспектів та особливостей в залежності від країни. Він є однією з складових, які головним чином впливають на економічну та фінансову стабільність. Суб'єкти управління використовують в кожній сфері та ланці фінансових відносин специфічні методи спрямованого впливу на фінанси. Конкретними методами и формами управління фінансами є:

- фінансове планування-програмування-фінансове регулювання-оперативне управління-фінансовий контроль;

- фінансове прогнозування[10, с. 54].

Фінансове планування займає важливе місце в системі управління фінансами. Саме тут суб'єкт всебічно оцінює стан фінансів та визначає можливості їх збільшення. Фінансове програмування - метод фінансового планування, що використовує цільовий підхід, в основі якого закладені чітко сформульовані цілі та засоби їх досягнення. Фінансове регулювання представляє собою державну діяльність з використання всіх аспектів фінансових відносин з метою корегування параметрів виробництва. Оперативне управління фінансами представляє собою сукупність заходів, створюваних на основі оперативного аналізу ситуацій, що має за мету отримання максимального ефекту за допомогою перерозподілу фінансових ресурсів. Склад оперативного управління зводиться до маневрування фінансовими ресурсами для вирішення знову виникаючих задач. Оперативне управління фінансами - це головна функція апарату управління фінансової системи: Міністерства фінансів, страхових організацій, фінансових служб підприємств. Фінансовий контроль, з одного боку - одна з кінцевих стадій управління фінансами, з іншого, виступає необхідною умовою ефективності управління ними. Фінансовий контроль представляє собою сукупність дій та операцій за дотриманням фінансового законодавства. Контроль здійснюють законодавчі органи влади, виконавчі органи управління, фінансові, податкові, кредитні установи, страхові організації, міністерства та відомства. Фінансове прогнозування - передбачення можливого фінансового стану, обґрунтування показників фінансових планів. Метою прогнозування є визначення можливого обсягу фінансових ресурсів, джерел їх формування та використання у майбутньому. В умовах товарно-грошових відносин кругообіг фондів корпорацій матеріалізується у формі грошового капіталу у різних грошових фондах. А держава здійснює вплив на цю сферу відносин через податкову політику, регламентацію кредитних відносин, регулювання фінансового ринку. Тобто здійснюється не управління фінансами, а вплив на фінанси. До сфери безпосереднього державного управління відносять лише державні фінанси. Це відносини з приводу формування лише тієї частини фінансових ресурсів, які мобілізуються державою в державному та місцевих бюджетах, спеціальних урядових фондах та державних підприємствах.

Управління фінансами включає в себе дві складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності (що вже були розглянуті).Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями. В Україні функціонують наступні органи управління фінансами: Міністерство фінансів, Державна контрольно-ревізійна служба, казначейство, Державна податкова адміністрація, рахункова та аудиторська палата України, Національний банк, Державна комісія з цінних паперів, а також, пенсійний фонд та фонд соціального страхування та комітет з нагляду за страховою діяльністю. Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

1. Вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації.

2. Організація бюджетного процесу.

3. Здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту.

4. Організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів.

5. Організація функціонування ринку цінних паперів.

6. Забезпечення фінансових відносин з іншими країнами.

7. Організація і здійснення фінансового контролю[10, с. 52].

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу. Горизонтально вони підпорядковані місцевим органам управління. Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на функції фінансового контролю: вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету, ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектору. Контрольно-ревізійна служба, як і Міністерство фінансів має регіональну структуру. Державне казначейство створено з метою повного забезпечення і виконання Державного бюджету. Казначейство також має регіональну структуру. Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі функції: - розробка проектів податкового законодавства-проведення масової роз'яснювальної роботи-облік платників податків та надходжень їх до бюджету-контроль за правильністю обчислення податків-накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства. Вищою ланкою є Головна державна податкова адміністрація. вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує роботу та діяльність податкових органів у країні. Безпосередньо податкову роботу ведуть податкові інспекції у районах та містах.

Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним та фізичним особам на право здійснювати аудиторську діяльність. Національний банк України є основним фінансовим органом у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Він здійснює контроль за діяльністю комерційних банків, забезпечує проведення міжбанківських розрахунків, а також здійснює обслуговування уряду, організує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Пенсійний фонд створений з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і здійснення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду. Фонд соціального страхування виконує аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів. Комітет з нагляду за страховою діяльністю видає ліцензії страховим компаніям на здійснення страхової діяльності та проводить перевірки щодо дотримання страхового законодавства, здійснює контроль за платоспроможністю страхових компаній відповідно до взятих ними зобов'язань. Управління фінансами здійснюється через існуючу систему відносин, які зумовлені історичними, політичними та економічними умовами та підпорядковані фінансовій політиці держави. Економічний устрій визначає коло фінансових відносин, які формують сферу управлінських функцій безпосередньо держави та її органів. У країнах з розвинутою економікою більша частина фінансових відносин знаходиться поза управління державою, оскільки фінансові ресурси, в основному, формуються і використовуються їх власниками на власний розсуд. Організація управління фінансами у провідних економічно розвинутих країнах представляє значний інтерес оскільки вона дає високу продуктивність та забезпечує ефективне функціонування економічної системи та держави в цілому.

У США управління фінансами здійснюється лише кількома державними органами: Міністерством фінансів та Адміністративно-бюджетним управлінням при Президентові. Міністерство фінансів США є представником уряду, розроблює податкову та фінансову політику, здійснює емісію грошей, займається питанням внутрішніх позик та управлінням державних боргів, контролює дотримання фінансового законодавства, контролю за грошовим обігом. Адміністративно-бюджетне управління при Президентові становить витратну частину федерального бюджету і є основним органом виконавчої влади. У Німеччині органами державного управління фінансами є: Міністерство фінансів, яке визначає основи фінансової, податкової, валютної та кредитної політики, складає проект бюджету та середньострокового фінансового плану, здійснює касове обслуговування бюджету й розробляє основи розподілу фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи. Федеральне відомство здійснює податкову перевірку підприємств, займається оподаткуванням іноземного капіталу, проблемами усунення подвійного оподаткування. Федеральне управління здійснює управління державним боргом, здійснюючи та контролюючи виплати за ним та видачі державних кредитів. У Франції управління фінансами здійснює Міністерство економіки, фінансів та бюджету , яке розробляє державний бюджет, контролює його виконання, здійснює касове обслуговування бюджету, фінансові операції, забезпечує зв'язок держави з підприємствами в якості акціонера або гаранта. В Італії управління фінансів покладено на 4 державні органи:

- державні витрати і фінансовий контроль - Казначейство

- доходи - Міністерство фінансів

- складання державного бюджету і координування фінансових ресурсів - Міністерство бюджету і планування

- управління місцевими фінансами - Міністерство внутрішніх справ. Управління фінансами охоплює багато елементів економічного та соціального добробуту країни[3, с. 405].

Тому діяльність органів управління фінансами є дуже важливою, від якої залежить економічна стабільність та майбутнє країни в цілому. Правильна організація системи органів управління та їх роботи є визначальною для фінансової системи держави. Порівнюючи вітчизняну та іноземну систему управління фінансами можна відчути різницю - різницю не тільки в організації але й в результатах. Таким чином, важливо проаналізувати переваги та недоліки системи управління та відповідно вдосконалити її. Правильне, раціональне функціонування органів управління багато в чому зумовлюють стан життєвого рівня населення та економічної сфери держави.

Розділ 2. Аналіз впливу фінансових методів регулювання на стабільність економіки

2.1 Аналіз фінансів у регулюванні соціально-економічного розвитку

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних цілей, а саме:

- цілі соціальної політики - формування громадянського суспільства;

- цілі політики у сфері виробництва - формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;

- цілі розвитку економічних відносин - становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;

- цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства - становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів розв'язання соціальних суперечностей і т. д.; [24]

Стан економіки України, перетворення і процеси, які відбувалися в минулому, а особливо в останні роки, переконливо свідчать, що розв'язання проблем соціально-економічного розвитку перейшло в розряд стратегічних і глобальних, стало одним з найбільш важливих в державі. Подолання кризових явищ, боротьба з наслідками світової фінансової кризи, перехід до сталого економічного зростання потребують подальшого відпрацювання механізмів регулювання економіки як на державному, так і на регіональному рівні.

Ефективний розвиток кожної економічної системи вимагає постійного пошуку оптимальних варіантів сполучення державних і ринкових складових та інтересів. Схема державного регулювання на рівні суб'єктів господарської діяльності, яка включає в себе його загальні функції, засоби, сферу та об'єкти і в основному прийнятна для діяльності моделі ринкової економіки на макрорівні, надається на рисунку 2.1.

Критеріями визначення державних пріоритетів виступають:

науковість і директивність в частині державного замовлення та управління державною власністю;

попередній аналіз сучасного стану економіки;

орієнтація на більш повне задоволення потреб суспільства;

збалансованість;

реальність;

визначення і реалізація пріоритетів;

системний комплексний підхід;

альтернативність шляхів розвитку; взаємодоповнюваність перспективних та поточних планів;

поєднання програмно-цільового, регіонального і галузевого планування;

раціональне використання та відтворення всіх видів природних ресурсів;

поєднання особистих, колективних і суспільних інтересів;

створення системи аналізу, контролю за виконанням та внесення коректив, планування і прогноз на короткострокову, середньострокову та довгострокову перспективу.

Рисунок 2.1 - Схема державного регулювання економіки

Пріоритети в соціально-економічному розвитку держави в системі державного регулювання визначаються концепцією соціально-економічного розвитку, яка реалізується в стратегії та відповідних програмах соціально-економічного розвитку, які в свою чергу приймаються в залежності від поставлених цілей на коротко-, середньо- або довгострокову перспективу. Інструментом державного регулювання виступає індикативне планування як основна форма вертикальної інтеграції планування на макро- і мезорівні, що приходить на зміну ринковій анархії. Перелічені заходи мають багаторівневу структуру побудови від загальнонаціональних через регіональні та галузеві до окремих територій, об`єктів, верст населення і т.і. Законодавчою базою складання програм розвитку є Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».

На довгострокову перспективу пріоритетом соціально-економічного розвитку є досягнення економічного і соціального процвітання українського суспільства.

Пріоритетами середньострокового соціально-економічного розвитку України є:

- якомога скоріший вихід на обсяги національного виробництва кінця 1980-х рр., але зі структурою економіки, обумовленою переходом до ринкової економіки;

- вихід на стандарти добробуту, притаманні «країнам середнього достатку» (у тому числі середньодушовий ВВП за паритетом купівельної спроможності - 12-15 тис. дол. США);

- підтримання наукового і технологічного потенціалу України за напрямами, здатними забезпечити її конкурентні переваги та національну безпеку;

- створення найбільш сприятливих умов участі країни в процесах глобального економічного розвитку та європейських інтеграційних процесах.

В короткострокові пріоритети внесені певні зміни, пов`язані з світовою фінансовою кризою, насамперед, подолання наслідків цієї кризи[10, с. 75].

На 2009 рік Президент України визначив чотири пріоритети соціально-економічного розвитку України. Це - пріоритет номер один - політика безпеки держави, пріоритет номер два - підготовка України до проведення чемпіонату Європи в 2012 році, пріоритет номер три - розвиток енергетичних проектів, зокрема, добудова Хмельницької атомної електростанції, пріоритет номер чотири - реалізація програми «Доступне житло».

Таким чином, незважаючи на масштабність та багатогранність і багатоаспектність формулювання пріоритетів соціально-економічного розвитку, державні інституції виконавчої влади, в першу чергу Міністерство економіки України, виділяють найголовніші з них, а саме:

І. Створення сприятливих рамкових умов для підвищення конкурентоспроможності економіки.

1.1. Макроекономічна стабільність.

1.2. Досконала регуляторна політика.

1.3. Розвиток конкуренції на внутрішньому ринку.

1.4. Підвищення ефективності Уряду.

1.5. Зміцнення інституту власності як основи ринкової системи господарства.

1.6. Розвиток фінансових ринків.

1.7. Проведення судової реформи.

IІ. Людина і Сталий розвиток.

2.1. Модернізація системи охорони здоров'я.

2.2. Сучасна і якісна освіта та підготовка кадрів.

2.3. Розвиток культури.

2.4. Розвиток фізичної культури та спорту.

2.5. Створення ринку доступного житла.

2.6. Підвищення якості життя

2.7. Розвиток пенсійної системи.

2.8. Сталий розвиток довкілля.

2.9. Адаптація до глобальних кліматичних змін.

ІІІ. Технологічний прорив в індустрії.

3.1. Підвищення технологічного рівня обробної промисловості.

3.2. Впровадження нових та відновлюваних джерел енергії.

3.3. Підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів

3.4. Підвищення рівня енергозабезпечення економіки.

ІV. Зняття інфраструктурних обмежень.

4.1. Будівництво сучасних транспортних коридорів та інтегрування до загальноєвропейської інфраструктури.

4.2. Розвиток залізничного транспорту та підвищення його безпеки.

4.3. Розвиток морських портів.

4.4. Розвиток аеропортів.

4.5. Відновлення та модернізація муніципальної інфраструктури.

4.6. Розвиток сучасних засобів зв'язку.

V. Перехід до високоефективного аграрного та аграрно-переробного виробництва.

5.1. Запровадження європейських принципів державної підтримки сільськогосподарських виробників.

5.2. Переорієнтація агровиробництва із урахуванням кліматичних змін

5.3. Нарощення виробництва продукції тваринництва.

5.4. Нарощення виробництво продукції рослинництва.

5.5. Комплексне забезпечення споживачів харчовими продуктами власного виробництва.

VІ. Створення сучасної інноваційної системи.

6.1. Вдосконалення системи генерації знань.

6.2. Формування інноваційної інфраструктури.

6.3. Розвиток системи управління інтелектуальною власністю.

6.4. Активізація інноваційного попиту та трансферу технологій.

6.5. Державна забезпечення взаємодії елементів НІС.

6.6. Інтеграція науково-технологічного потенціалу України у світове господарство.

VІІ. Україна і світ.

7.1. Інституційна євроінтеграція.

7.2. Набуття членства України в ЄС.

7.3. Створення поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС[24].

Треба зауважити, що названі пріоритети не є якоюсь сталою величиною, а можуть видозмінюватись в залежності від політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та є відкритими для обговорення та аналізу представниками всіх гілок влади, роботодавцями, профспілками, а також вченими і іншими представниками громадського суспільства.

2.2 Аналіз фінансів у державному регулюванні економічного розвитку

Держава формує фінансову політику і здійснює законодавче регулювання фінансів на макро- і мікрорівнях.

Державне регулювання є законодавчо оформленою системою дії на фінансові процеси в соціально-економічному житті суспільства.

Всі напрями державного регулювання між собою взаємодіють і впливають один на одного. Виявлення цих взаємозв'язків має велике значення для функціонування фінансової системи. Регулююча роль держави не обмежується сферою державної власності. Вона також не передбачає наявності переважно державної власності на засоби виробництва. Підтвердженням цьому служить світова практика, де висококонкурентне середовище із значними елементами планового початку, втілювана державою, є сусідами з частнокапиталистическим підприємництвом. Дія держави на економіку здійснюється через систему законодавчих актів, державних і муніципальних законодавчих, показних і старанних органів влади.

У основу державного регулювання закладена певна фінансова концепція. Розрізняють дві найбільш протилежні по формах реалізації світові концепції державного фінансового регулювання: монетаризм і кейнсіанство.

Монетаризм вітає вільний нерегульований ринок з обмеженням державного втручання в економіку підтримкою стабільного темпу зростання грошової маси. Він широко використовується Міжнародним валютним фондом і Організацією економічного співробітництва і розвитку для реалізації програм фінансової стабілізації держав, що зазнають фінансові труднощі і що залучають зовнішні джерела централізованого фінансування бюджетного дефіциту і дефіциту платіжного балансу[10, с. 87].

Рестриктивна політика монетаризму грунтується на скороченні державних витрат і підвищенні податків. Мета такої політики - скорочення купівельної спроможності населення, зменшення бюджетного дефіциту і зниження рівня інфляції. Одночасно це викликає уповільнення економічного зростання. Скорочення попиту наводить до труднощів збуту і падіння темпів приросту продукції, що випускається. Заборона попиту підприємств шляхом проведення жорсткої грошової політики не створює умов для приросту виробництва продукції, який може забезпечити зниження цін. При обмежених можливостях залучення ресурсів ззовні і «з'їдених» інфляцією власних засобах підприємств відбувається природне скорочення обсягів виробництва і уповільнення темпів економічного зростання.

Кінець кінцем завдання зводиться до переорієнтації ресурсів від вжитку до накопичення. Складність її реалізації обумовлена можливим посиленням стагнації виробництва. В умовах зниження реальної заробітної плати і ускладнення ситуації на ринку праці перерозподіл ресурсів від вжитку на користь інвестицій не відбувається. Політика обмеження попиту підсилює конкуренцію і можливість банкротства, а також соціальну напруженість в суспільстві.

Протилежністю монетаризму є широко вживана в останні десятиліття фінансова концепція кейнсіанства. У основі її - державне регулювання і державна підтримка перетворень, що проводяться в економіці. Кейнсіанство засноване на експансіоністській фінансовій політиці, що включає розширення державних витрат і зниження податків, а також експансіоністській грошово-кредитній політиці, пов'язаній з розширенням грошової маси в обігу.

Збільшення державних витрат стимулює зростання виробництва, а значить, і зростання інвестицій і вкладень в людський капітал. Крім того, розширюється купівельна спроможність населення і сукупний попит на товари, роботи, послуги. Висока купівельна спроможність лише при певних обставинах підвищує конкурентоспроможність підприємств і якість продукції, а ці дві проблеми для економіки в даний час найбільш актуальні.

Експансіоністська політика вимагає суворого контролю за цінами, оскільки витрати виробництва мають тенденцію до зростання. Контроль необхідний і у зв'язку з ризиком зростання інфляції, процентних ставок, податків.

Збільшення державних витрат можливе за рахунок істотного підвищення ефективності використання бюджетних асигнувань або за рахунок зростання податкових вступів. Зростання податкових вступів відбувається при розширенні виробництва, підвищенні темпів приросту продукції, що випускається. В цьому випадку необов'язково підвищувати ставки податків, оскільки автоматично розширюється база оподаткування. Темп зростання витрат не повинен перевищувати темпу зростання доходів і за цим співвідношенням необхідний державний контроль. Для реалізації такої політики держава повинна мати довгострокові програми централізованих інвестиційних вкладень. Кейнсіанство (як і монетаризм), в чистому вигляді застосовується в світовій фінансовій практиці рідко, оскільки багато зростанням бюджетного дефіциту і інфляції. Великі завдання воно покладає на державу, вимагає розробки твердої і грунтовної законодавчої бази для дотримання певних рамок втручання в підприємницьку діяльність.

Політика економічного зростання, як правило, включає такий елемент державного регулювання, як девальвацію національної валюти, яка знижує ціну продукції, а отже, і витрати на виробництво і реалізацію, підвищує її конкурентоспроможність на світовому ринку. В той же час вона стримує внутрішній вжиток із-за падіння заробітної плати. Девальвація наводить до дорожчання імпорту і здешевлення експорту, зростання розмірів зовнішнього боргу і збільшення витрат на виплату відсотків по ньому. Для нормального стану платіжного балансу зростання експорту повинне випереджати зростання імпорту і покривати збільшені витрати по обслуговуванню зовнішнього боргу. Для внутрішнього стану економіки має значення скорочення витрат виробництва і звернення, собівартості по рівню, що перевищує зниження цін. В цьому випадку перевага отримує прибуток. Зростання прибутку дозволяє забезпечити зростання інвестицій одночасно з розширенням виробництва. Девальвація може супроводитися рестриктивними заходами у тому випадку, коли значний капітал накопичений в приватному секторі економіки, який не торкнеться скорочення державних витрат[11, с. 75].

Між рівнем цін і грошовою масою існує тісна залежність. Так вважають монетаристи. Тому якщо бюджетний дефіцит покривається за рахунок емісії, то це стимулює інфляцію і зростання цін. Для усунення цього негативного явища Центральний банк повинен строго контролювати приріст грошової маси. Проте при недоліку грошей в обігу використовуються квазігроші і інші грошові інструменти, які наводять до перерозподілу доходів на користь їх емітентів, а підприємства не можуть захистити свої інтереси при неплатоспроможності споживачів продукції.

Окрім контролю за загальною масою грошей в обігу необхідно підтримувати певну структуру платіжних засобів, у тому числі більш ліквідних.

Зростання цін в секторі, захищеному від конкуренції, завжди вище. Чим вище міра монополізму, тим вище інфляція витрат. Зміна цін наводить до зміни ринкової структури, а це підвищує ризик, створює труднощі, пов'язані з реалізацією. Інфляція сприяє зростанню вартісного об'єму вжитку. Населення в очікуванні чергового підвищення цін компенсує втрати шляхом придбання товарів або іноземної валюти. Без стабільності цін насичення ринку продукцією, товарами, роботами і послугами неможливо. Дуже поважно проводити політику зниження собівартості, оскільки це один з основних чинників зростання цін.

Слід зазначити, що високорозвинені країни світу при формуванні фінансової концепції економічного зростання застосовують елементи як монетаристскої, так і кейнсианскої систем, що наводить до появи проміжних теорій з безліччю відтінків, основу яких складають національні державні особливості і міра розвиненості економік. Економічна ефективність і соціальна справедливість знаходяться в стані динамічної рівноваги, яка визначає темпи зростання виробництва і життєвого рівня населення.

Розділ 3. Шляхи покращення регулювання економіки за рахунок фінансових методів

3.1 Проблеми стабільності економіки

Проблеми економічного зростання особливо гостро постали перед людством у XX ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, - майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання[5, с. 75].

Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точ­ки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. Економічний розвиток - це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого - тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання. Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва[14, с. 68].

Нині особливо важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності інвесторів - значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище дуже несприятливе для інвестицій - високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечливе і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. Водночас внутрішні заощадження внаслідок малих доходів родин та небувало низького рівня використання виробничих потужностей більшості підприємств є недостатніми для потрібних обсягів капіталовкладень. До того ж є багато фактів "втечі капіталу" за кордон.

У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм.

Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітніший ми товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки[10, с. 93].

Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо.

Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, ділової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит.

Реформа заробітної плати має забезпечити перехід від наявної І моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безплатних соціальних послуг, до нової, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг високооплачуваними категоріями населення.

3.2 Заходи щодо покращення фінансових методів регулювання економіки

Реформування суспільно-економічної системи в Україні спрямоване перш за все на підвищення життєвого рівня населення, наближення його до кращих світових та європейських стандартів. Для підвищення рівня ефективності та соціальної спрямованості економічного поступу країни необхідно удосконалити теоретико-методологічне обґрунтування розвитку трансформаційної системи на основі довгострокового економічного зростання, що є передумовою підвищення рівня і якості життя населення. Проблема збалансованого довгострокового економічного зростання є однією з ключових, саме від її вирішення залежить не тільки економічна, але і політична перспектива країни.

Сучасний період теоретико-методологічного обґрунтування економічних реформ в Україні засвідчує зростання уваги вітчизняних науковців до питань передумов, факторів та особливостей економічного зростання. Питання якості економічного зростання є винятково важливою його характеристикою.

Критичний аналіз різноманітних підходів до класифікації економічного зростання дозволяє акцентувати увагу на таких його особливостях.

По-перше, важливим є шлях досягнення зростання. За необхідності досягнути максимуму виробничих можливостей країни пріоритетними стають екстенсивні фактори - максимальне залучення наявних трудових, природних ресурсів, завантаження тимчасово вільних виробничих потужностей тощо. Такий підхід є результативним у короткостроковому періоді. Він припускає можливість підвищення рівня життя населення, однак не змінює принципово якість залучених факторів виробництва. Питання якості економічного зростання актуалізується в довгостроковому періоді, оскільки для його досягнення необхідними стають якісні зрушення задіяних у виробництві факторів - зростання продуктивності суспільної праці, технологічне оновлення виробництва[14, с. 94].