Політика в області зайнятості в умовах інфляції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з дисципліни "Макроекономіка"

Кременчук -- 2011

Зміст

1. Політика в області зайнятості в умовах інфляції

2. Класична модель загальної економічної рівноваги

Список використаних джерел

1. Політика в області зайнятості в умовах інфляції

Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.

Проте не тільки продають, а й купують товари за зростаючими цінами, а працівники не тільки купують товари, а й продають свій товар -- робочу силу, ціна на яку в період інфляції теж зростає. Тому виграш чи втрати від інфляції можуть мати представники будь-якої соціальної групи.

Проте є соціальні групи населення, які не мають можливості захистити себе від втрат унаслідок інфляції. Це передусім пенсіонери, особи, що живуть за рахунок виплат по соціальному страхуванню, усі працівники з фіксованим доходом, зокрема службовці державних установ, науковці, студенти та ін.

Крім прямих втрат, яких зазнає через інфляцію значна кількість економічних суб'єктів, її негативними соціальними наслідками є також загальна невпевненість підприємців і всіх працівників у перспективі свого економічного становища, загострення соціальних суперечностей. Все це спричинює соціальну і політичну нестабільність у суспільстві.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виробництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни.

Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціональності розвитку суспільного виробництва. Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі зі швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва. Часті коливання і стрибки цін посилюють економічний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капіталовкладень і затухання науково-технічного прогресу. Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і застосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

Скорочуючи платоспроможний попит населення, інфляція зумовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання, що може викликати затухання темпів їх зростання чи навіть скорочення обсягів виробництва. Нерідко виникає затоварення на цих ринках при абсолютному скороченні особистого споживання.

Спад виробництва може зумовлюватися також відпливом капіталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків. У сферу спекулятивної торгівлі відволікається також значна частина робочої сили, що також стримує розвиток виробництва. Гонитва за спекулятивною наживою призводить до розриву сталих господарських зв'язків між економічними суб'єктами, до значних нераціональних перевезень товарів, внаслідок чого дезорганізується виробництво, зростають витрати обігу.

Інфляція негативно впливає на структуру споживчого попиту, що дезорганізує господарські зв'язки та виробництво, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві. Ті економічні суб'єкти, які спромоглися ціни на свої товари підвищити якнайбільше, у тому числі й спекулятивним шляхом, одержані надприбутки вміщують переважно в реальні цінності -- земельні ділянки, золото, картини, ювелірні прикраси, будівлі тощо. Одночасно зменшують свої традиційні витрати, насамперед виробничого призначення, які пов'язані з підвищеним ризиком при знеціненні грошей.

В умовах інфляції економічним суб'єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг. Власники грошових коштів не будуть вкладати їх у банки, якщо депозитний процент не компенсує інфляційних втрат. Якщо ж банки збільшуватимуть депозитний процент, то це неминуче призведе до подорожчання банківських позик, наслідком чого буде скорочення попиту на них подальше підвищення цін підприємцями з метою компенсацій своїх додаткових витрат на оплату процентів. Згортається також комерційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковане продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.

Інфляція, особливо на галопуючій та гіпервисокій стадіях, сама зумовлює нові інфляційні чинники і посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. Прагнення економічних суб'єктів швидше позбавитися знецінених грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. У власників товарів поступово знижується бажання реалізовувати їх за знецінені гроші, і вони переходять на бартерні операції чи продають їх за іноземну валюту. Натуралізація обміну прискорює інфляційне знецінення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, уповільнює товарооборот та викликає додаткові витрати обігу.

У міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає «голод» на грошові знаки, бо дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах, за якою не встигає їх випуск емісійним центром. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей усі економічні суб'єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий «голод»). Поступово цей «голод» поширюється і на оборот грошового капіталу, внаслідок чого у дедалі більшої частини підприємств посилюється недостача основного й оборотного капіталу. Розвивається глибока криза неплатежів. Це пояснюється тим, що випереджаюче знецінення грошей порівняно з ростом їх емісії призводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу.

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціальне небезпечним.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зовнішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

Падіння курсу відбувається нерівномірно і неадекватно зниженню купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом валюти, формується кілька ринкових курсів тощо. Усі ці явища дезорганізують зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент, стримують приплив іноземного капіталу, погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на світовому ринку.

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Основні форми боротьби з інфляцією - грошові реформи та антиінфляційна політика.

Починаючи з 60-х років проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи, їх ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, у тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами -- дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий ме#ханізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики -- політика доходів -- передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже заморожування цін -- це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протягом 90-х років переважно методами дефляційної.

2. Класична модель загальної економічної рівноваги

І. Аналіз структури загальної системи економічних наук, до складу якої вчений включав:

чисту економічну теорію (позитивну теорію ринкового господарства), яка досліджує цінність в "гіпотетичних умовах абсолютної конкуренції", є "теорією мінової цінності та обміну", подібною до природничих наук, які використовують метод та мову математики. У центрі чистої економічної теорії, на думку Л. Вальраса, знаходиться модель загальної економічної рівноваги;

прикладну економічну теорію (нормативну теорію розподілу), яка вивчає фундаментальні проблеми суспільного виробництва, виходячи з того, що національне багатство має бути "добре збалансованим і справедливо розподіленим, щоб не допустити занепаду моральності та економічного безладу";

соціальну економічну теорію (прикладну теорію або теорію політики), яка аналізує різноманітні способи і форми привласнення багатства. Виходячи з того, що "теорія власності -- це, головним чином, наука моралі", вчений стверджував, що соціальна економіка є наукою, "спрямованою на розподіл суспільного багатства", яка має на меті "наміри віддати кожному те, що йому належить.

II. Теорія цінності. Аналізуючи досягнення попередників, Л. Вальрас виокремив три основні теорії цінності:

теорію цінності англійської школи А. Сміта, Д. Рікардо та інших економістів, які "вказували на походження цінності у праці";

теорію цінності французької школи Ж.Б. Сея та його послідовників, які "вказували на походження цінності в корисності";

За задумом Л. Вальраса "Елементи чистої політичної економії" (1874-- 1877) стали першою частиною "Елементарного дослідження з політичної і соціальної економії", до складу якого ввійшли також праці "Нариси з соціальної економії" (1896) та "Нариси з прикладної політичної економії" (1898). "Елементи чистої політичної економії" складаються з восьми розділів:

І розділ присвячений проблемам предмета, завдань та структури економічної науки;

II розділ містить теоретичне обґрунтування кривих попиту та поняття граничної корисності;

у III розділі викладається "теорія взаємного обміну великої кількості товарів";

IV розділ присвячений теорії виробництва та механізму визначення вартості "продукуючих служб";

у V розділі досліджуються зміни рівноваги "економіки, яка розширюється", а також "теорія капіталізації кредиту";

VI розділ присвячений аналізу ролі грошей в економіці;

у VII і VIII розділах аналізуються умови та наслідки економічного прогресу, проблеми монополізації економіки, оподаткування тощо.

теорію цінності О. Вальраса (батька вченого), яка "вказує на походження цінності в рідкісності".

Зазначаючи, що перший підхід є занадто вузьким, оскільки він "відмовляє у цінності тим речам, які нею володіють", вчений вважав другий підхід занадто широким, посилаючись на те, що він "приписує цінність тим речам, які нею не володіють". Відстоюючи третій підхід, Л. Вальрас наголошував на тому, що "цінність породжується рідкісністю, і всі речі, які є рідкісними (нехай це буде що завгодно, окрім праці), будуть мати мінову цінність і будуть достойні і варті обміну...".

Як і всі маржиналісти, вчений вважав основою цін товарів їх граничну корисність, стверджуючи, що остання прямо пропорційна інтенсивності потреби і обернено пропорційна кількості певного блага. Водночас, на відміну від представників австрійської школи маржиналізму, Л. Вальрас здійснив спробу поєднати у теорії цін принцип граничної корисності з дослідженням взаємодії попиту і пропозиції та врахуванням витрат виробництва.

Використовуючи зазначений підхід, швейцарський дослідник сформулював основний закон обігу, згідно з яким споживач досягає максимальної вигоди за умов, коли граничні

III. Модель загальної економічної рівноваги, описана у вигляді цілісної системи чітких кількісних залежностей.

Модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса у математичній формі відбиває взаємозв'язок ринків товарів, послуг, факторів виробництва за умов вільної конкуренції.

Вона є статичною, схожою на своєрідний одномоментний знімок національного господарства з заданими ресурсами, потребами і технологіями. Водночас аналіз економіки як абстрактної, далекої від реальності системи, в якій діють суверенні раціональні індивіди, зорієнтовані на максимізацію своїх цільових функцій, дав ученому можливість виявити суттєві риси ринкової економіки.

Вальрас сміливо обіймає своїми формулами всі галузі економічного світу -- це щось на зразок системи всесвіту Лапласа... Це замкнутий кругообіг, в якому одна і та сама кількість рідини, що витікає через один кран, вливається через інший... Ми знаходимо тут дещо подібне до знаменитої "економічної таблиці" Кене, але більш наближеної до дійсності.

Ш. Жід, Ш. Ріст

Вихідні теоретичні припущення моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса:

всі економічні субґєкти поділяються на дві взаємоповґязані групи, які постійно змінюють ролі покупців і продавців:

домашні господарства, які є власниками і продавцями виробничих послуг (землі, праці, капіталу) та покупцями споживчих товарів;

фірми, які є виробниками і продавцями споживчих товарів і послуг та покупцями виробничих послуг (факторів виробництва).

кожен економічний агент прагне максимізувати власну вигоду;

економіка функціонує як замкнена система взаємодії виробництва і споживання, пов'язаних через:

ринок факторів виробництва (виробничих послуг);

ринок споживчих товарів і послуг.

передбачається існування "ринку, досконало організованого з погляду конкуренції, -- подібно до того, як в механіці допускається існування машини без тертя". Відтак усі економічні суб'єкти мають справу з однією і тією самою системою цін, яка задається екзогенно. У цінах міститься необхідна інформація, яка є однаково доступною для всіх учасників угод. Всі зміни в економіці відбуваються миттєво. Головним регулюючим механізмом виступають коливання структури рівноважних цін;

ринковий попит є функцією граничної корисності, заданою певною кількістю товарів і послуг, які реалізуються на ринку; ринкова пропозиція, задана функцією граничної продуктивності виробничих факторів.

Стан загальної ринкової рівноваги за Л. Вальрасом визначається трьома умовами, дві з яких відображають рівність пропорцій обміну, а третя характеризує рівновагу у сфері виробництва:

на ринку виробничих послуг попит і пропозиція рівні, встановлюються постійні та стійкі ціни;

на ринку споживчих товарів і послуг попит і пропозиція рівні, реалізація здійснюється на основі постійних і стійких цін;

ціни продажу товарів відповідають витратам на їх виробництво, виражених у продуктивних послугах.

Підкреслюючи вагомість теоретичних здобутків ученого, його наступники вказували на ряд обмежень, пов'язаних із статичністю моделі загальної j економічної рівноваги, абстрагуванням від факторів економічної динаміки, 1 нововведень та економічного зростання, неврахуванням фактора часу, процесів циклічності та ознак невизначеності економічного середовища; ігноруванням психології, очікувань економічних агентів тощо.

Вальрас запропонував нам картину системи в цілому; але це надто загальна картина, і навряд чи вона дає щось, крім впевненості в тому, що все якось само собою влаштується. ...Він не сформулював закони зміни системи загальної рівноваги. Він міг формулювати умови, що стосуються цін, встановлених з урахуванням заданих ресурсів і заданих переваг; але він не пояснив, що трапиться, якщо смаки чи ресурси зміняться.

Незважаючи на те, що Л. Вальрас не зміг повністю подолати математичні труднощі власної моделі, у 1933 р. лауреати Нобелівської премії К. Ерроу (1972) і М. Дебре (1983) довели існування єдності цін, які урівноважують конкуренцію попиту і пропозиції на всіх ринках. Модель Ерроу-Дебре стала основою подальших досліджень неокласиків, спрямованих на математичне обґрунтування соціально-економічних відносин та взаємозв'язків суб'єктів господарювання.

Вальрас першим знайшов одну із цих систем рівнянь, а саме ту, яка стосується вільної конкуренції, і це капітальне відкриття. Звичайно, наука уже розвинулась і буде безперервно розвиватись у майбутньому, але це ніскільки не применшить важливості відкриття Вальраса, так само, як прогрес небесної механіки не применшив "Принципів" Ньютона.

Теоретична система Л. Вальраса справила значний вплив на подальший розвиток економічної науки, започаткувавши нові напрямки економічних досліджень:

пов'язавши рівень ринкової ціни з граничною корисністю блага і трактуючи господарські зв'язки як функціональні, а не причинно-наслідкові залежності, вчений став засновником маржиналізму та неокласики застосувавши математичний апарат до аналізу економічних явищ і процесів, Вальрас відкрив еру математизації економічної науки, став одним із засновників математичної школи в політичній економії;

Вальрасу ми зобов'язані концепцією економічної системи і теоретичним апаратом, яким уперше в історії нашої науки ефективно охоплена чиста логіка взаємозв'язків і взаємозалежностей кількісних економічних показників.

обґрунтувавши теорію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу економічної системи в цілому, вчений започаткував макроекономічне моделювання, став першовідкривачем нового напрямку економічних досліджень, пов'язаних з вивченням системи міжгалузевих зв'язків, динаміки економічного зростання, суспільного добробуту тощо.

Теорія загальної рівноваги -- аналізу взаємної залежності всіх виробничих та споживчих одиниць, які складають національну економіку (а якщо розглядається міжнародна торгівля -- світову економіку в цілому) -- є стрижнем сучасної економічної теорії.

інфляція політика економічний

Список використаних джерел

1. Амосов А. Інфляція і криза: шляхи виходу. - К.: Знання, 1992. - С. 50-52.

2. Андрианов В. Инфляция и методы её регулирования // Маркетинг. - 2000. - №5 - С.3-13.

3. Базилевич В., Дорошенко І. Визначення режиму валютного курсу і його вплив на темпи інфляції та економічне зростання // "Економіст". - 1999.- № 12.- С. 44-49.

4. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004. - 851 с.

5. Базилевич В.Д., Попов В.М., Базилевич К.С. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес,2004. - 615 с.

6. Балабанов І.Т. Інфляція у світі. - М.: Фінанси і статистика, 1993. - С. 14.

7. Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономічної стабілізації в Україні // "Економіка України". - 1996. - №2. - С.4-13.

8. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. - К.: Альтернативи, 2003. - 610 с.

Размещено на Allbest.ru