Рис. 1.2 Суб'єкти підприємницької діяльності

У взаємостосунках підприємця і споживача підприємець відноситься до категорії активного суб'єкта, а споживачу властива, в першу чергу пасивна роль. При аналізі сторони цих взаємостосунків споживач виконує роль індикатора підприємницького процесу. Це зрозуміло, тому все те, що складає предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію тільки у разі позитивної експертної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем і виступає як готовність останнього придбати той або інший товар. Підприємець, при плануванні і організації своєї діяльності жодним чином не може ігнорувати настрій, бажання, інтереси, очікування, оцінки споживача.

У підприємця в умовах ринкової системи відносин немає іншого шляху впливу на споживача, окрім як діяти в унісон з його інтересами. Проте така ситуація зовсім не означає, що підприємець зобов'язаний діяти тільки в строгій відповідності з вже виявленою цікавістю споживача. Сам підприємець може формувати попит споживача, створювати нові купівельні потреби. До цього саме і зводиться положення про два способи організації підприємницької активності: на основі виявленої цікавості споживача або на основі "нав'язування" йому нового товару.

Таким чином, метою підприємця виступає необхідність “завоювувати”споживача, створити коло власних споживачів.

Основними засобами впливу підприємця на споживача виступають наступні чинники:

- новизна товару і його відповідність інтересу споживача;

- якість;

- ціна товару;

- ступінь універсальності товару;

- зовнішній вигляд і упаковка;

- позитивні відмітні характеристики товару від товарів інших виробників і можливість споживача ознайомитися з такими відмінностями;

- можливість скористатися послугами післяпродажного сервісу;

- відповідність загальноприйнятим або державним стандартам;

- престижність і привабливість реклами товару і т.д.

Висновок, який можна було б зробити з розглянутої проблеми, зводиться до наступного: якщо з погляду суспільного виробництва саме підприємець виступає в ролі активного суб'єкта, то з погляду самого підприємницького процесу, його змісту і ефективності активну роль виконує споживач, і підприємець не може ігнорувати цей факт.

Роль держави як суб'єкта підприємницького процесу може бути різною залежно від суспільних умов, ситуації, що складається у сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава. Роль держави як суб'єкта підприємницького процесу може бути різною залежно від суспільних умов, ситуації, що складається у сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава [12].

Залежно від конкретної ситуації держава може бути:

- гальмом розвитку підприємництва, коли воно створює несприятливу обстановку для розвитку підприємництва або навіть забороняє його;

- стороннім спостерігачем, коли держава пряма не протидіє розвитку підприємництва, але в той же час і не сприяє цьому розвитку;

- прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходів для залучення в підприємницький процес нових економічних агентів (нерідко така цілеспрямована діяльність держави викликає "вибух" підприємницької активності і приводить до буму підприємництва) [12].

Держава бере на себе освітні функції, тобто функції по професійній підготовці і вихованню підприємницьких кадрів; підтримує у фінансовому відношенні підприємців, що тільки вступили або вступаючих в сферу ділової активності; держава звичайно бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури; держава звичайно бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури.

Найманий робітник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи суб'єктів підприємницького процесу. Саме від нього залежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї.

Відомо, що кожному економічному суб'єкту властиві свої власні інтереси. Що стосується підприємця і найманого робітника, то частина їх планів співпадає (чим вище прибуток, тим вище заробітна платня), а частина носить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високій оплаті праці, а найманий робітник зацікавлений). У таких випадках сторони вимушені йти на пошук компромісних варіантів, що, взагалі ж, і складає основу взаємостосунків цих двох суб'єктів підприємницького процесу.

В рамках таких взаємостосунків підприємець позначає для себе певні проблеми в своїй повсякденній діяльності і намагається дозволити їх з найбільшим ефектом.

В першу чергу, підбір кадрів потрібної спеціалізації і необхідного рівня кваліфікації. Ця проблема розв'язується двома можливими шляхами:

- підготовка таких кадрів на власній інформаційній і фінансовій базі (але такий шлях не завжди ефективний із зрозумілих причин);

- залучення кадрів, зайнятих в інших підприємницьких або виробничих структурах, для чого потрібне створення для працівників кращих, привабливіших.

Іншою проблемою виступає необхідність залучення найманого робітника в інтерес підприємницької структури. При цьому розрізняють дві форми:

- залучення найманого робітника у виробничий інтерес підприємницької структури;

- залучення найманого робітника в комерційний інтерес фірми

- їх з властивою йому умілістю.

Форма залучення найманого робітника в інтерес підприємницької структури залежить від використовуваної підприємцем системи оплати праці. На сьогоднішній розрізняють наступні:

1. Тверда гарантована заробітна платня.

2. Тверда гарантована заробітна платня з щомісячною (щоквартальної або щорічної) премією

3. Відрядна заробітна платня.

4.З використанням коефіцієнта ефективності.

5. Відрядно-преміальна заробітна платня.

6. Тарифна заробітна платня.

7. Почасова заробітна платня.

Правда, всі ці форми оплати праці сприяють залученню працівника лише у виробничий (але не в комерційний) інтерес фірми. Для працівника в такій ситуаці головне - виконати належним чином свої обов'язки, а який буде загальний результат діяльності фірми, підприємства, колективу, для нього не так важливо [17].

Для залучення працівника в комерційний інтерес фірми важливо створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як в своїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такий двоякий інтерес працівника можна стимулювати тільки одним-єдиним засобом -- установкою прийнятного рівня заробітної платні.

1.3 Види підприємницької діяльності

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як в державному, так і в приватному секторі економіки. Державне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені заснованого підприємства: а) державними органами управління, що уповноважені (відповідно чинному законодавству) керувати державним майном (державне підприємство), або б) органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство). Власність такого роду підприємств є форма відділення частини державного або муніципального майна, частини бюджетних коштів, інших джерел. Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вони відповідають за своїми обов'язками тільки майном, що знаходиться в їх власності (ні держава не відповідає за їх зобов'язаннями, ні вони самі не відповідають за зобов'язаннями держави).

Приватне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстроване як таке) або підприємця (якщо така діяльність здійснюється без наймання робочої сили, у формі індивідуальної трудової діяльності).

Звичайно, кожний з цих видів -- державне і приватне підприємництво має свої відмітні ознаки, але основні принципи їх здійснення багато в чому співпадають. І в тому і в іншому випадку здійснення такої діяльності допускає ініціативність, відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибули. Схожою є і типологія обох видів підприємництва [8].

Залежно від змісту підприємництва як форми ініціативної діяльності, направленої на отримання прибутку (підприємницького доходу) і її зв'язки з основними стадіями відтвірного процесу розрізняють різні види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове, посередницьке, страхове.

Підприємництво називається виробничим, якщо сам підприємець безпосереднім чином, використовуючи як чинники знаряддя і предмети праці, робить продукцію, товари, послуги, роботи, інформацію, духовні цінності для наступного продажу споживачам, покупцям, торговим організаціям. У такий спосіб функція виробництва в цьому вигляді підприємництва - основна, визначаюча.

Підприємницька діяльність, пов'язана з безпосереднім виробництвом товарів, може носити:

1)традиційний характер;

2) інноваційний характер (інноваційна підприємницька діяльність, інноваційне підприємництво).

Підприємництво у сфері безпосереднього виробництва товарів може, таким чином, орієнтуватися на виробництво і поставку на ринок традиційних або інноваційних товарів. Практика підприємницької діяльності в будь-якій її формі містить в собі інноваційний процес. Розподіл типів, що приводиться вище, підприємницької діяльності -засновується на переконанні, що виробництво і постачання на ринок традиційних товарів здійснюється також з використанням якихось нових методів або прийомів, пов'язаних з організацією виробництва, технічними елементами виробництва або змінами якісних характеристик виробленого товару.

У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані їм у інших осіб, споживачу, покупцю. У такому підприємництві чинником є сам товар, а прибуток підприємця утворюється шляхом продажу товару за ціною, що перевищує ціную придбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, то торгово-комерційне підприємництво не слідує називати спекуляцією і на цій підставі засуджувати. Посередницьке - підприємництво, в якому підприємець сам не робить і не продає товар, а виступає в ролі посередника. Головна задача і предмет підприємницької діяльності посередника - з'єднати дві зацікавлені у взаємній угоді сторони.

Отже є підстави стверджувати, що посередництво складається в наданні послуг кожної з цих сторін. За надання подібних послуг підприємець одержує дохід, прибуток [18].

Фінансове підприємництво є особлива форма комерційного підприємництва, в якому як предмет купівлі-продажу виступають гроші і цінні папери, продані підприємцем покупцю або надані йому в кредит.

Страхове підприємництво полягає у тому, що підприємець гарантує страхувальнику майна, цінності, життя за певну платню компенсацію можливого збитку в результаті непередбаченого нещастя. Страхування майна, здоров'я, життя є особлива форма фінансово-кредитного підприємництва, яка полягає в тому що підприємець одержує страховий внесок, виплативши страховку тільки при певних обставинах. Тому що вірогідність виникнення таких обставин невелика, та частина внесків, що залишилася, утворює підприємницький дохід.

Суспільне розуміння проблеми підприємництва зводиться до того, що, з одного боку, пріоритетне значення має перший тип підприємницької діяльності, оскільки суспільне багатство (який узагальнений підсумок рівня і якості життя кожного члена суспільства) залежить від стану справ саме у сфері матеріального виробництва, науково-технічних і сервісних послуг з другого боку такі суспільні відносини до цього типу підприємництва на практиці не носить дійсно пріоритетного характеру -- суспільство сприяє розвитку і другому типу підприємницької діяльності, тобто посередництво. Рівень і якість життя, зручність і комфорт кожного члена суспільства неабиякою мірою залежать від рівня розвитку в суспільстві посередницької сфери (зручна для покупця організація торгівлі, реклама, доставка товарів на будинок, замовлення товару поштою, телефону і т.д.); теж саме відноситься і до споживачів товарів виробничого призначення.

Але таке суспільне сприйняття посередницької діяльності не є єдиною і основною причиною. Головне полягає в іншому -- посередницька підприємницька діяльність, її наявність і ускладнення до розумних меж веде:

1) до збільшення продуктивності праці безпосередніх виробників товарів на основі поглиблення спеціалізації;

2) до прискорення темпів оборотності (круговороту) капіталу;

3) до насичення товарних ринків до об'єктивно необхідних розмірів і функціонування безпосередніх товаровиробників відповідно інтересам кінцевих споживачів (оскільки посередник спеціалізується головним чином на вивченні споживацького попиту і замовленні або придбанні тільки тій продукції, споживацький інтерес до якої він вже проявив; будь-яку продукцію, вироблену безпосереднім товаровиробником, він здобувати не буде). Як показує практика, в нашій країні посередницькому і комерційному підприємництву належить більша частина, ніж іншим видам діяльності, тому доцільно зупинитися на посередницькому підприємництві детальніше [18].

Ринок, як відомо, є місцем зустрічі двох основних суб'єктів економічних (господарських) відносин. А раз це так, то на ринку повинні бути присутнім самі виробник і споживач, або ж їх представники.

Обличчя (юридичні або фізичні), що представляють інтереси виробника або споживача (а часто і діючі від їх імені), але самими не є такими, називаються посередниками.

Підприємницька активність у сфері посередництва дозволяє з'єднати в самі стислі терміни економічні інтереси виробника і споживача. Посередництво, з погляду виробника, підвищує ступінь ефективності роботи останнього, оскільки дає можливість зосередити свою активність тільки на самому виробництві, передаючи посереднику функції по просуванню товару до споживача. Крім того, включення посередника у відносини між виробником і споживачем істотно скорочує термін оборотності капіталу, а виходить, підвищує прибутковість виробництва.

Підприємницька діяльність в посередництві здійснюється завжди в якійсь конкретній формі. найпоширенішою формою посередництва агенство, тобто такий тип відносин, у яких агент виступає посередником між виробником і споживачем.

Агент -- особа, що діє від імені і на користь виробника товару або споживача. Обличчя, в інтересах і від імені якого діє агент, називається принципалом. Принципалом може бути як власник товару, що доручає агенту продати його, так і споживач товару, що доручає агенту купити цей необхідний товар.

Таким чином, посередництво за участю агента, на ринку включає взаємостосунки вже не двох, а трьох суб'єктів які приведені на рис. 1.3.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис 1.3 Схема відносин виробника і споживача за участю агента

Розрізняють декілька типів агентів:

1) агенти виробників;

2) повноважні агенти по збуту;

3) агенти із закупівлі.

Агенти виробників (представники виробників) -- представляють інтереси двох або декількох виробників доповнюючих один одного товарів.

Повноважні агенти по збуту одержують право на збут всієї продукції і є як би відділом збуту, але не входять в структуру фірми-виробника, а взаємодіють з нею на договірних умовах.

Агенти із закупівлі найчастіше займаються підбором потрібного товарного асортименту (наприклад, для дрібних роздрібних торговців).

Брокер -- посередник при висновку угод, який спеціалізується по певних видах товарів або послуг, діє з доручення і за рахунок клієнтів, одержуючи від них спеціальну винагорода. Відноситься до категорії професійних ділових посередників.

Іноді агент виступає як оптовика-комісіонера, що самостійно розпоряджається товаром, приймаючи його на комісію. Комісіонер діє на основі договору комісії, що полягає між комісіонером (агентом) і принципалом, що у такому разі виступає у вигляді комітента.

Комісійні операції -- це різновид торгово-посередницьких операцій, що робляться однією стороною (комісіонером) з доручення іншої сторони (комітента) від свого імені, але за рахунок комітента. Відносини сторін регулюються договором комісії.

Комісіонер -- посередник, фізична або юридична особа, що робить за певну винагороду (комісійна винагорода) угоди на користь і за рахунок комітента, але від свого імені.

Комітент -- особа, що дає доручення іншій особі (комісіонеру) укласти певну угоду або ряд угод від імені останньої, але за рахунок комітента [19].

підприємництво україна

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

2.1 Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України

Підприємницькі відносини закладені в українському народі генетично. Впродовж всього процесу розвитку всіх сторін суспільного життя ступінь розвитку підприємництва, економічна свобода і інші чинники, стимулюючі зростання ініціативності суб'єктів економіки виконували важливу роль. І на сьогоднішній день формування ефективної, конкурентоздатної, соціально-орієнтованої економіки складає стратегічний курс державної політики. Починаючи розділ, присвячений підприємництву на Україні, представляється необхідним виділити етапи розвитку, основні напрями і проблематику, пов'язані з підприємництвом, а саме з малим бізнесом.

Особливе значення малого і середнього бізнесу виявляється під час перехідного до ринкової економіки періоду, полягаюче в стимулюванні структурної перебудови економіки і забезпеченні стабільності суспільства і гарантій на шляху до організованого ринку. В умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституційних перетворень в економіці Україні проблема становлення ринкових механізмів підприємництва є пріоритетною.

Процес розвитку малого підприємництва на Україні має своє історичне коріння і на стадії переходу до ринку має продовження. Для всестороннього затвердження принципів підприємництва необхідно використовувати вітчизняний досвід, достатньої багатий і обширний.

Підприємництво в Україні народилося ще за часів Рюріка, хоча тоді, як відомо, панувало натуральне господарство. Починальниками підприємницької діяльності були купці. Грунтуючись на своєму майні і інтуїції, на свій страх і ризик вони налагоджували торгові відносини з Візантією, Середньою Азією, Прибалтикою і Європою [19].

У п'ятнадцятому столітті почали формуватися торгові центри, купецькі об'єднання. Підприємництво із зовнішньоекономічної сфери поступово переноситися на українську територію і починає упроваджуватися у внутрішньогосподарчі відносини, спочатку в торгові, а потім і виробництві. Роки правління Петра ( кінець 17-18вв) можна назвати періодом становлення підприємництва. Великий самодержець сприяв виникненню соціального попиту на підприємницьку діяльність у виробництві, їм було дане державне замовлення на розвиток галузей промисловості.

Переломним моментом в становленні підприємництва вважаємося початок 19 століття. Олександр 1 видав Указ про вольних хліборобів, дозволяючий поміщикам відпускати селян на волю із землею за викуп. У Петербурзі був відкритий перший комерційний банк з відділеннями в шести містах Росії. Почали активно створюватися об'єднання підприємців.

Могутнім стимулом в розвитку підприємництва стала відміна кріпацтва. Ділові люди дістали можливість вільніше займатися підприємницькою діяльністю. На цей період часу доводяться найбільша подія - промисловий переворот. До 1808г. у Росії стали активно виникати акціонерні суспільства, почалася реконструкція важкої промисловості і залученням іноземного капіталу. У 1870г. відбувся Перший всеросійський з'їзд підприємців, на якому було сформульовано: «Нині свобода праці, свобода промисловості зробилися девізом сучасного промислового прогресу». У 1886г. був прийнятий закон, що регламентував відносини між підприємцями і робітниками, причому він відповідав всім вимогам міжнародного права. У 90-е роки 19 століття склалася достатньо могутня індустріальна база підприємництва. В результаті реформи С.Ю. Вітте російський рубель став конвертованим. До Росії посилився приплив іноземного капіталу [19].

На початку 20-го століття в Росії створитися картелі, синдикати, трести. У першому десятилітті 20-го століття підприємництво в Росії ставати масовим явищем, а до 1914г. ступає в стадію стійкого розвитку. Проте цей розвиток був перерваний спочатку Першою світовою війною, потім Цивільної і «військовим комунізмом».

З 1929г., вільне підприємництво було згорнуте і оголошено нелігитімним, відбулося повне одержавлення економіки. І вже на рубежі 2-ої половини 80-х років, і особливо після 1991г. підприємництво, вже в рамках суверенної пост тоталітарної України, зароджується знов.

Реальний сектор малого бізнесу почав формуватися з 1986 по 1988г., після ухвалення ухвали, а потім і Закону «Про кооперативи». Він і поклав початок розвитку недержавного малого і середнього підприємництва, в таким чином час, коли крупні підприємства знаходилися в руках держави. Ряд аспектів діяльності малого підприємництва був визначений Ухвалою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990г. « Про заходи по створенню і розвитку малого підприємництва».

Надалі в ході приватизації і підприємства, що належали раніше державі переходять в приватну і частноколлектівную власність і на сьогоднішній день можна говорити про підприємницьку структуру, що склалася, у вітчизняній економіці, що регламентується рядом нормативних актів, таких як Закон України « Про власність», «Про підприємництво», « Про підприємства», «Про господарські суспільства» і інших.

Аналіз стану малого підприємництва, здійснений за даними офіційних звітів, свідчить, що сьогодні в цій сфері функціонують 151,4 тис. малих підприємств з чисельністю працюючих на них 1,032 млн. чоловік, близько 4,7 тис. спільних підприємств з прямими іноземними інвестиціями, в яких працює близько 95 тис. людина, 35,5 тис. фермерських господарств з 67 тис. працюючих, а також 930 тис. індивідуальних підприємців без створення юридичної особи. В цілому в малих підприємства зайнято понад 2,1 млн. чоловік, а частка виробництва малих підприємств у ВВП складає коло 7%.

Ринкові трансформаційні процес в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств.

За період з 1991г. частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 14 % до 2 %. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 70 %, а приватної - залишилася на рівні 32 %.

По галузевих ознаках малі підприємства переважно зосереджені в торгівлі, громадському харчуванні - 51 % (промисловість - 15%, будівництво 10, побутове обслуговування - 5, інші галузі - 19 %). У 1998г. підприємствами малого бізнесу всіх форм власності вироблено продукції на 12,5 млрд. грн.

Успадковувана від СРСР економіка України все ще залишається високомонополізованою. У її структурі підприємництво займає незначне місце. Для реалізації політики ринкової трансформації економіки України необхідно утворити 500 тис. малих і середніх підприємств. Насправді ми маємо показник, значно менше за це. Весь можливий потенціал розвитку підприємництва не вичерпаний, оскільки є необхідні ресурси в достатньому розмірі. Проте підприємництво на сьогоднішній день стикається з безліччю проблем і труднощів.

2.2 Труднощі і суперечності періоду становлення вітчизняного малого підприємництва

Реформи останніх років відкрили можливість легально займатися приватним бізнесом, одержувати прибуток і розпоряджатися нею на свій розсуд. Прихід в малий бізнес став масовішим і підприємці зіткнулися з серйозними проблемами, які характерні для всіх країн світу, але в українському варіанті набули гіпертрофованого характеру. Набір цих труднощів відомий: у пресі, в крузі фахівців, що вивчають малий бізнес, в середовищі підприємців фігурує список приблизно з двох десятків причин, перешкоджаючих розвитку бізнесу, з тому числі малого, в Україні або утрудняючих його.

У типовий супереч входять такі причини, як недосконалість законодавства і часто змінні правила; надмірні податки; недостатність джерел фінансування; нерівні можливості відносно конкуренції з номенклатурним крупним бізнесом; всеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки, а таким чином і перешкоди з боку держави ( його органів); нерозвиненість інфраструктури (банківської і комунікаційної систем забезпечення); професійна непідготовленість самих підприємців. До цього можна додати також економічну депресію, інфляцію і відсутність до недавнього часу твердої національної грошової одиниці, що впливає не тільки на малий бізнес, але і на інших господарських суб'єктів, будучи неминучим супроводом перехідного періоду [20].

Із загальних проблем, з якими стикаються бізнесмени всіх регіонів України в своїй повсякденній діяльності, виділимо наступні.

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають із списках проблем не останнє місце. Багато охочих почати бізнес вже мають в своєму розпорядженні необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантов -індівідуалов або в спеціалізованих формах зразки документів і необхідні ради. Проте, по витратах часу, грошових коштів, нервових зусиль, діюча в Україні процедура реєстрації підприємців все ще залишається громіздкою і надмірно ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинених країнах.

Іншою проблемою підприємця є дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість не має, банківський кредит дається на 2-3 місяці і з високою кредитною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає. Приватні добродійні фонди відсутні, союзи і асоціації підприємців не мають в своєму розпорядженні засобів для кредитування малого бізнесу. Відомо лише 4 потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український Фонд підтримки підприємництва, державний інноваційний фонд, засоби виділені місцевими органами власті для організації свого бізнесу безробітним; засоби місцевих органів влади, які утворюються з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. Але всі ці джерела украй не дієві. Що стосується отримання кредитів в комерційних банків, як їх клієнти можуть виступати торгові і посередницькі організації, що мають майно для застави. Останніми роками розширюють масштаби діяльності в Україні зарубіжні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюють локальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малих підприємств.

Необхідно виділити проблеми доступу до приміщень і устаткування, дефіцит інформації і недоліку кваліфікованого персоналу. Цей набір проблем типовий для всієї України.

Діючі бізнесмени відзначають такі проблеми, як труднощі з реалізацією продукції і доступі до сировини і матеріалів. Дуже часто наявну сировину не відповідає двом чинникам, а саме 0 ціновому і якісному. Підприємці виділяють ще дві проблеми, які на їх думку мають суто місцеве походження. Це відношення з податковою адміністрацією і урядовцями. Вони відзначають некомпетентність багатьох рівнів, що служать, що породжує необгрунтовані претензії, а також неправильне розумінні суті того, яким повинен бути характер взаємостосунків з підприємцями. Через це вони вступають в конфлікти.

Важливою проблемою є недостатнє власна підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки підприємництва знаходитися в України в зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі отримання інформації і відсутність літератури по бізнесу [21].

На сьогоднішній день в Україні в секторі малого бізнесу працює понад 3 млн. громадян, що складає приблизно 16% зайнятого населення країни. Таким чином сфера малого підприємництва України має велику потенційну нагоду для работоустройства незадействованой робочої сили.

Аналіз кількості малих підприємств по видах власності показує, що в період з 2000 по 2003 роки зростає. Дані аналізу приведені в таблиці 2.1. Динаміка зміни кількості малих підприємств зображена у додатку А.

З таблиці 2.1 видно що частка приватної власності щорічно збільшується, але поки що малих підприємств колективної форми власності набагато більш ніж підприємств з какой- або іншою формою.

Таблиця 2.1

Кількість малих підприємств по формах власності в Україні

Також щорічно зростає кількість малих підприємств по основних видах економічної діяльності такими видами є: сільське господарство, охотнічество і лісове господарство, промисловість, будівництво, оптова і роздрібна торгівля; торгівля транспортними засобами; послугами з ремонту, готелі і ресторани, транспорт і зв'язок, операції з надвіжімостью, здача під найм і послуги юридичним особам; освіта, охорона здоров'я і соціальна допомога. Кількість малих підприємств по основних видах економічної діяльності зображена у таблиці 2.2. , а динаміка їх зміни у додатку Б.

Таблиця 2.2

Кількість малих підприємств по основних видах економічної діяльності

Проаналізувавши таблицю 2.2 можна зробити висновки, що найбільша кількість малих підприємств зосереджено в оптовій і роздрібній торгівлі; торгівлі транспортними засобами; послугами з ремонту. Менше всього малих підприємств зосереджено в освіті. Найбільше зростання відбулося в промисловості освіті, а також в транспорті і зв'язку.

Також в період з 2000 по 2003 рік виросла кількість малих підприємств на 10000 населення яка зображена у таблиці 2.3. Найбільша їх кількість була в 2003 році в порівнянні з рештою років.

Таблица 2.3

Кількість малих підприємств на 10000 населення

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Однією з вирішальних умов поглиблення економічних реформ, що проводяться в Україні, здатних вивести країну з кризи, забезпечити ослаблення монополізму, добитися ефективного функціонування виробництва і сфери послуг, є розвиток малого підприємництва. Цей сектор економіки створює необхідну атмосферу конкуренції, здатний швидко реагувати на будь-які зміни ринкової кон'юнктури, заповнювати ніші, що утворюються, в споживацькій сфері, створює додаткові робочі місця, є основним джерелом формування середнього класу, тобто розширює соціальну базу реформ, що проводяться.

Сектор малого бізнесу формується в Україні з 1986-1988 рр. після ухвалення ухвали, а потім і закону про кооперативи. Тоді це була ще квазіформа малого приватного бізнесу, але вона поклала початок розвитку недержавного малого і середнього підприємництва і до 1992 року спостерігалося бурхливе зростання малих підприємств, яке різко сповільнилося. у 1993 році.

Втрата адміністративного управління, економічний хаос і законодавча плутанина привели до того, що законопокірні підприємці, організуючі бізнес у виробничій сфері, опинилися в надзвичайно скрутному становищі, несучи великі витрати, виплачувавши високі податки і піддававшися державному і недержавному рекету. Відсутність чіткого механізму реалізації державних заходів по підтримці малого бізнесу, утруднення в отриманні кредитів, виробничих приміщень і матеріальних ресурсів поставили малі підприємства в нерівне положення з крупними. Це привело до скорочення їх зростання і до орієнтації переважно на торгово-закупівельну і посередницьку діяльність.

Дотепер переважають роздрібна торгівля (35 %), промисловість (15 %), будівництво (16 %). Тенденції в галузевому розподілі малих підприємств і кооперативів такі, що скорочується частка підприємств, що займаються виробництвом, а росте частка і, відповідно значення для нашої економіки, підприємств, що займаються торгівлею, посередницькими послугами, фінансових і страхових компаній, зокрема бірж і брокерів. Крім того, існує велика кількість підприємств, зареєстрованих як виробничі або багатоцільові (випуск товарів народного споживання, надання різних послуг ), але що проте займаються торгово-посередницькою діяльністю як основний [21].

Досягнутий до 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінити як недостатній по наступних міркуваннях:

складає 10--15 %, тоді як в розвинених странах--от 50 до 80 %; -- за об'ємом діяльності (виробництво товарів і послуг) малий бізнес України настільки малий, що не може ні задовольнити суспільні потреби, ні виконувати роль повноцінного ринкового чинника, тобто впливати на досягнення ринкового балансу і скласти конкуренцію крупним монопольним державним підприємствам (по числу МП, що доводяться на 10 тис. чіл. населення, Україна у декілька разів відстає від країн Балтії і Росії, в 10 раз--от Румунії і Словенії, в 50 раз-- від Польщі, Угорщині, Чехії);

-- частка працюючих в малому бізнесі України складає близько 8 % від чисельності всіх працюючих, тоді як в країнах з ринковою економікой--не менше 50 %;

-- внесок малого бізнесу України в створення ВНП складає 10--15 % в порівнянні з 60--80 % у розвинених країнах.

Що стосується внутрішнього механізму життєдіяльності, то малий бізнес не досяг порогу «критичної маси», при якому починає діяти ефект саморегулювання і самовідтворювання.

Розглянемо причини ситуації, що склалася. У пресі, в крузі фахівців, що вивчають малий бізнес, в середовищі підприємців фігурує перелік, в який входить близько двох десятків причин, перешкоджаючих розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них -- недосконалі закони і правила, що часто змінюються; надмірні податки; вузькість джерел фінансування; нерівні можливості в конкуренції з крупним номенклатурним бізнесом; всеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки або ж препятствованіє з боку держави (його органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок, інформація і т. п.); професійна непідготовленість самих підприємців і т.д. Із загальних проблем, з якими стикаються бізнесмени всіх регіонів України в своїй повсякденній діяльності, виділимо наступні [22].

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають в списках проблем останнє місце. Це зовсім не означає, що проблеми немає або що вона незначна. Звичайно, за 5 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато охочих почати бізнес вже мають в своєму розпорядженні необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантов-індивідуалів або в спеціалізованих фірмах зразки документів і необхідні ради. Проте, по витратах часу, грошових коштів, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства все ще залишається громіздкою і надмірно ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинених країнах.

Опит підприємців, що починають і вже діючих, показав, що 75 % їх не перше місце серед інших проблем ставлять дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість не має, банківські кредити даються на 2--3 місяці і з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає. Приватні добродійні фонди відсутні, союзи і асоціації підприємців не мають в своєму розпорядженні засобів для кредитування малого бізнесу. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; засоби, що виділяються місцевими органами влади безробітним для організації свого бізнесу; засоби місцевих органів влади, які утворюються з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. Обидва центральні фонди дислокуються в Києві, але мають регіональні відділення в обласних містах (фонд підтримки предпрінімательства--в 9, а інноваційний фонд--в 19 областях). Перший фонд щорічно одержує з державного бюджету встановлену суму для кредитування дрібних приватних підприємців; засоби другого фонду утворюються з фіксованого відсотка відрахувань, вироблюваних всіма підприємствами від об'єму реалізації продукції (робіт, послуг). Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їх бізнес-планів. Проте поступають засоби до фондів в недостатньому об'ємі і нерегулярно. Інноваційний фонд подає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізовують нові технології, але його можливості також невеликі щодо потреб малих підприємств.

Також існують проблеми доступу до приміщень і устаткування (55 % опитаних), дефіциту інформації (50 %) і недоліку кваліфікованого персоналу (46 %). Цей набір проблем типовий для всієї України.

Проблема приміщення для малого бізнесу знаходиться в одному ряду з проблемою фінансування. Рівень їх складності варіюється залежно від ситуації на місцях [22].

Діючі бізнесмени відзначають також проблеми з реалізацією продукції і з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не потребує пояснення, оскільки в Україні ще не створений механізм вільної ринкової реалізації сировини і як і раніше здійснюється його розподіл між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90 %. Крупні біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен нинішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно у вигляді готівки.

Проблема реалізації продукції має два аспекти -- внутрішні і зовнішні. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживачів немає грошей для розрахунків. У багатоланковому ланцюжку підприємств, що поставляють один одному продукцію, ні у кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як «криза взаємних платежів».

Важливим чинником розвитку малого бізнесу є участь державних органів в створенні сприятливих умов для нього. У даному напрямі держава зробила такі кроки. В кінці 1991 р. був встановлений Державний комітет із сприяння малим підприємствам і підприємництву (скасований в 1994 р.). Тоді ж утворений Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції. У 1993 р. фундирується Державний інноваційний фонд і приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва.

Особливо слід згадати таку комплексну по послугах форму допомоги малому бізнесу, як центри розвитку бізнесу. У розвиненому вигляді вони надають послуги консультантів, ведуть підготовку до бізнесу. Розвиток мережі таких центрів дозволив би значно підвищити рівень бізнес-послуг і підготовки підприємців. Прикладом ефективної допомоги такого роду може служити робота відкрився в 1995 р. в Києві Агентства по розвитку підприємництва в рамках програми TACIS, яке надає послуги консультантів початківцям і проводить навчання основам бізнесу. Показники розвитку малого бізнесу по областях зображені у таблиці 3.3

Таблиця 3.3

Показники розвитку малого бізнесу по областях

Дані таблиці 3.3 демонструють не найбільшу різницю в показниках розвитку малого бізнесу між областями України. Цей факт дозволяє зробити висновок про те, що при одних і тих же законах, правилах оподаткування і інших чинниках, віднесених нами до групи базисних, які діють на всій території країни, різниця в рівні розвитку малого бізнесу в окремих областях може досягати двух-, триразової амплітуди. І цю різницю слід віднести на рахунок дії інших чинників -- доповнюючих і внутрішніх [21].

Друга відмінність, внутріобласної властивості, існує між обласними центрами і населеними пунктами решти даної області. Це відмінність ще більш контрастно, ніж перше, особливо в областях-аутсайдерах. У більшості районних і дрібніших населених пунктів бізнесмен, що починає і діючий, позбавлений якого-небудь сервісу: немає ні довідково-інформаційних, ні юридичних, ні аудиторських, ні консалтингових, ні учбових служб. Через слабку комунікаційну оснащеність (телефон, факс, електронна пошта, комп'ютерні мережі) і транспортні труднощі периферійні підприємці знаходяться в інформаційному вакуумі.

Із сказаного виходить, що зусилля по створенню середовища для розвитку малого бізнесу в Україні бажано направляти диференційований, з пріоритетами для менш забезпечених міст і регіонів. Ті міста і регіони, де вже утворилося підприємницьке середовище, мають кращі умови для підприємництва і мають в своєму розпорядженні потенціал (критичною масою) для саморозвитку. Якщо надалі активніше допомагати саме цим містам і регіонам, то ще більше збільшиться розрив між лідерами і аутсайдерами. Можлива, правда, і альтернативна стратегія, коли підтримують вже просунуті регіони, а через них розширяється зона обхвату.Але як вже мовилося, головна причина скорочення числа малих підприємств - низький рівень фінансової забезпеченості більшості малих підприємств унаслідок труднощів з первинним накопиченням капіталу, неможливість отримання кредитів на прийнятних умовах, неефективність податкової системи. Негативна дія на розвиток малого бізнесу у сфері матеріального виробництва надають нерозвиненість виробничої інфраструктури, брак спеціалізованого устаткування, слабкість інформаційної бази.

Ще один дуже важливий чинник негативної дії на малий бізнес - безперервний глибокий спад виробництва.

Все це призводить до того, що тільки частина зареєстрованих підприємств малого бізнесу виявляється в змозі приступити до реального виробництва продукції.

Як показує вивчення зарубіжного досвіду, неодмінною умовою успіху в розвитку малого бізнесу є положення про те, що малі підприємства і мале підприємництво потребують всесторонньої і стабільної державної підтримки. Вона здійснюється в різних формах, в першу чергу шляхом стимулювання виробництва найпріоритетніших видів продукції, надання податкових пільг, дотацій пільгово банківського кредитування, створення информационно-консультатівних і науково-технічних центрів, розвитку системи страхування, організації матеріально-технічного постачання. Важливу роль виконують ухвалення і виконання законодавства, розробка і реалізація конкретних комплексних програм [22].

Вельми гостра проблема формування фінансової бази становлення і розвитку малого бізнесу. Для цього йому повинні бути надані певні пільги. Це можуть бути пільги по оподаткуванню. Але податкова політика, що проводиться в нашій країні, не тільки не ефективна, але економічно небезпечна. Вона йде врозріз зі встановленою в світі практикою і сучасними світовими тенденціями розвитку економіки. Невиправдано високе оподаткування "вбиває" в Україні мале підприємництво (численні податки і побори нерідко залишають підприємству лише 5-10% одержаного прибутку). Загальний напрям вдосконалення податкової системи - посилення стимулюючої ролі податків в розвитку виробництва. Треба звільнити малі підприємства від податків на інвестиції, технології, що ввозяться. І, звичайно, потрібні податкові пільги на період становлення малого підприємства. Абсолютно очевидна необхідність диференційованого податкового підходу до підприємств різного профілю діяльності. Нижчі ставки податків повинні застосовуватися для найважливіших, пріоритетніших галузей.