Фіскальна політика та її ефективність в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Сутність фіскальної політики; її види та цілі

2. Інструменти фіскальної політики

3. Історія макроекономічного розвитку та особливості фіскальної політики в Україні

4. Вплив світової фінансово-економічної кризи на фіскальну політику України

5. Шляхи та напрями підвищення ефективності фіскальної політики в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

фіскальна політика ринковий бюджет

В умовах ринкових відносин та насамперед в перехідний період, податкова система є одним з найважливіших економічних регуляторів, основою фінансово-кредитного механізму державного регулювання економіки.

Фіскальна політика відіграє значну роль у внутрішніх та зовнішніх процесах економічного розвитку будь-якої країни. В багатьох країнах держава є відповідальною за досить значну частку економічної діяльності і може непрямо впливати на розподіл ресурсів в приватному секторі. Така ситуація особливо характерна для країн з перехідною економікою, в яких держава продовжує відігравати значну роль в економічній політиці та зберігає значні видатки бюджету на забезпечення економічної діяльності.

На теперішній час, враховуючи специфічні особливості економіки, Україні необхідно провести глибоку податкову реформу, створити таку податкову систему, яка реально стимулювала б економічну діяльність , захищала б інтереси держави - це не тільки захист бюджету, але й захист інтересів підприємств.

Для цього треба налагодити, в першу чергу, економічну систему - щоб вона була “прозорою”, тобто, щоб не було ніяких можливостей зловживань (на рівні державного бюджету) та “перекачування” капіталу за межі країни. В інакшому разі, зміцненню економіки не допоможе навіть і податкова реформа. Поступлення в бюджет тільки зменшаться, бо підприємства, навіть при низьких ставках податку, не будуть виходити з тіньової економіки через недовіру непостійному та незрозумілому податковому законодавству. Треба діяти таким чином, щоб викликати довіру у людей. А люди, в свою чергу, вкладали б капітал в українську, а не зарубіжну економіку, і фіскальна політика України стане основним інструментом наповнення бюджету.

Особливого значення фіскальна політика набуває у перехідній економіці. Проведення фіскальної політики в Україні відбувалося не завжди вдало, внаслідок труднощів перехідного періоду. Це пояснюється багатьма обставинами, насамперед, непослідовністю економічної політики, мінливістю пріоритетів, слабкістю основних складових ринкової інфраструктури, монополізмом виробників, а також, тим, що більшість нормативних актів, які стосуються цієї проблеми не узгоджені між собою. Хоча за роки незалежності є певні здобутки молодої держави. Не слід зупинятися на здобутому. Для розбудови міцної держави необхідно вдосконалювати інструменти економічної політики. Усе це зумовлює необхідність вивчення і узагальнення досвіду проведення фіскальної політики в перехідній економіці України.

На даному етапі становлення нашої країни необхідна підтримка вітчизняного виробника, інвесторів, які прагнуть допомогти Україні, фізичних осіб, які є жителями цієї країни. Як ми знаємо з економічної теорії для функціонування держави необхідно дотримуватися кілька умов. Це виробництво, торгівля, мирне співіснування і звичайно ж зняття податків з своїх громадян і підприємців. Треба пам'ятати, що великі податки приводять до занепаду економіки, погіршення матеріального і морального становища її мешканців. Тому в даній курсовій роботі описуються деякі аспекти формування фіскальної політики в Україні, недоліки та переваги по відношенню до інших країн. Та зробити висновки для створення загальної теорії формування податкового механізму та його функціонування.

Інформаційну базу курсової роботи становлять наукові праці українських та зарубіжних вчених.

Актуальність даної теми курсової роботи зумовлена формування ринкових відносин в економіці України; нерозробленість даної проблеми, як в науковій, так і навчальній літературі.

Метою даної роботи - на підставі системного аналізу теорії і практики фіскальної політики, виявити роль фіскальної політики у становленні національної економічної системи України, з'ясувати суть, цілі, види фіскальної політики, проаналізувати фіскальну політику в історичній ретроспективі та з'ясувати вплив фіскальної політики на становлення внутрішньої та зовнішньої рівноваги.

1. Сутність фіскальної політики; її види та цілі

Фіскальна політика, її ще часто називають бюджетно-фінансовою, або просто бюджетною, порівняно недавно використовується як інструмент макроекономічного регулювання.

Слово "фіскальна" латинського походження і в перекладі означає казенний. Фіскальна політика - політика маніпулювання бюджетом, видатками й податками з метою зміни реального обсягу виробництва й зайнятості, контролю над інфляцією й прискорення економічного росту.

Фіскальна політика держави припускає використання можливостей уряду стягувати податки й витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності, рішення реальних соціальних завдань.

Фіскальна політика включає:

1) дискреційну політику, засновану на свідомому втручанні в економіку;

2) недискреційну політику, засновану на автоматичній стабілізації економіки.

Виділяють два види дискреційної політики: стимулюючу й рестриктивну.

Стимулююча фіскальна політика здійснюється в період спаду, депресії, включає підвищення державних видатків, зниження податків і приводить до дефіциту бюджету.

Рестриктивна фіскальна політика здійснюється в період буму й інфляції, включає зниження державних видатків, підвищення податків і приводить до надлишку держбюджету.

Таким чином, головне призначення дискреційної фіскальної політики складається в протидії циклічним коливанням економіки за допомогою стимулювання або обмеження сукупного попиту. Тому вона називається антициклічною.

Проведення дискреційної фіскальної політики вимагає здійснення заходів щодо збалансування держбюджету, що припускає:

1) фінансування дефіцитів;

2) ліквідацію бюджетних надлишків.

Застосовуються два основних методи фінансування дефіциту: позики в населення за допомогою продажу цінних паперів і емісія грошей.

Недискреційна фіскальна політика обумовлена тим, що деякою мірою зміни у відносних рівнях державних видатків і податків здійснюються автоматично. У цьому випадку податки й трансферти виступають як автоматичні убудовані стабілізатори економіки - амортизатори циклічних коливань, не потребуючого свідомого державного втручання. Убудована стабільність - це механізм дії автоматичних стабілізаторів.

Держава визначає нормативи державних видатків і величину податкових ставок, але не самі податкові надходження. Останні змінюються й при незмінній податковій ставці.

Використання можливостей уряду витрачати кошти державного бюджету й стягувати податки становить фіскальну політику держави (від панцира. Fiscus- державна скарбниця).

Фіскальна політика переслідує наступні цілі:

* ліквідація безробіття;

* боротьба з інфляцією;

* стабілізація економічного розвитку;

* антициклічне регулювання економіки;

* стимулювання економічного росту;

* досягнення зовнішньоторговельної збалансованості.

У період економічного спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику, що включає збільшення державних видатків або зниження податків або сполучення цих мір. Інакше кажучи, при збалансованому бюджеті фіскальна політика повинна бути спрямована убік дефіциту федерального бюджету в період спаду. І навпаки, якщо в економіці має місце викликана надлишковим попитом інфляція, - це стримуюча фіскальна політика. Стримуюча фіскальна політика включає зменшення державних видатків або збільшення податків або сполучення того й іншого. Фіскальна політика повинна орієнтуватися на позитивне сальдо державного бюджету, якщо перед економікою стає проблема контролю над інфляцією.

Недоліки фіскальної політики:

1. Ефект витиснення. Економічний зміст цього ефекту полягає в наступному: ріст видатків бюджету в період спаду (збільшення державних закупівель або трансфертів) або скорочення доходів бюджету (податків) веде до мультиплікативного росту сукупного доходу, що збільшує попит на гроші й підвищує ставку відсотка на грошовому ринку (ціну кредиту). А оскільки кредити, у першу чергу, беруть фірми, то подорожчання кредитів веде до скорочення приватних інвестицій, тобто до «витиснення» частини інвестиційних видатків фірм, що веде до скорочення величини випуску. Таким чином, частина сукупного обсягу виробництва виявляється «витиснутою» через скорочення величини приватних інвестиційних видатків у результаті росту ставки відсотка завдяки проведенню урядом стимулюючої фіскальної політики.

2. Наявність внутрішнього лага. Внутрішній лаг - це період часу між виникненням необхідності зміни політики й ухваленням рішення про її зміну. Рішення про зміну інструментів фіскальної політики приймає уряд, однак введення їх у дію неможливо без обговорення й затвердження цих рішень законодавчим органом влади (Парламентом, Конгресом, Державною думою й т.п.), тобто додання їм чинності закону. Ці обговорення й узгодження можуть зажадати тривалого періоду часу. Крім того, вони вступають у дію, починаючи тільки з наступного фінансового року, що ще більше збільшує лаг. За цей період часу ситуація в економіці може змінитися. Так, якщо спочатку в економіці була рецесія, і були розроблені міри стимулюючої фіскальної політики, то в момент початку їхньої дії в економіці вже може початися підйом. У результаті додаткове стимулювання може привести економіку до перегріву й спровокувати інфляцію, тобто зробити дестабілізувати економіку. І навпаки, міри стримуючої фіскальної політики, розроблені в період буму, через наявність тривалого внутрішнього лага можуть збільшити спад.

3. Невизначеність. Невизначеність стосується проблеми ідентифікації економічної ситуації. Часто буває важко точно визначити, наприклад, момент, коли закінчується період рецесії й починається пожвавлення або момент, коли підйом перетворюється в перегрів і т.п. Тим часом, оскільки на різних фазах циклу необхідно застосовувати різні види політики (стимулюючу або стримуючу), помилка у визначенні економічної ситуації й вибір типу економічної політики виходячи з такої оцінки може привести до дестабілізації економіки; проблеми, на яку саме величину варто змінити інструменти державної політики в кожній даній економічній ситуації. Навіть якщо економічна ситуація визначена правильно, складно точно визначити, наскільки, наприклад, потрібно збільшити державні закупівлі або скоротити податки, щоб забезпечити підйом в економіці й досягнення потенційного обсягу випуску, але не його перевищення, тобто як при цьому не допустити перегрів і прискорення інфляції. І навпаки, при проведенні стримуючої фіскальної політики як не привести економіку в стан депресії.

4. Дефіцит бюджету. Супротивники кейнсіанських методів регулювання економіки - монетаристи, прихильники теорії економіки пропозиції і теорії раціональних очікувань - тобто представники неокласичного напрямку в економічній теорії вважають дефіцит державного бюджету одним з найважливіших недоліків фіскальної політики. Дійсно, інструментами стимулюючої фіскальної політики, що проводиться при спаді й спрямованої на збільшення сукупного попиту, виступає збільшення державних закупівель і трансфертів, тобто видатків бюджету, і зменшення податків, тобто доходів бюджету, що веде до росту дефіциту державного бюджету. Не випадково рецепти державного регулювання економіки, які запропонував Кейнс, одержали назву «дефіцитного фінансування».

Фіскальна політика реалізується державою через закони, президентські накази, урядовчі постанови та інші нормативні акти, державні програми, рішення державних органів.

2. Інструменти фіскальної політики

Конкретними інструментами проведення державної економічної політики виступають перед усім такі фіскальні важелі впливу, інстументи фіскальної політики, як податки, державні витрати, трансферти.

Податки за економічним змістом - це фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Згідно Закону України «Про систему оподаткування» під податком і збором ( обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов'язкових внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах , що визначаються законами України про оподаткування.

Ставки податків і зборів встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року за винятком випадків, пов'язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів відповідно до законів України.

Крива Лаффера показує зв'язок між податковими ставками та обсягом податкових надходжень і виявляє таку податкову ставку (від нульової до 100%), при якій податкові надходження у бюджет досягають максимуму.

Крива Лаффера дає відповідь на запитання, при якій ставці податків Т(Y) податкові надходження (Т) у бюджет максимальні. При подальшому підвищенні податкової ставки мотивація підприємницької діяльності послаблюється, падають обсяги виробництва і зменшуються податкові відрахування до бюджету. Реальна ставка податків неоднакова для різних країн і далеко не завжди є оптимальною.

Державні видатки як економічна категорія - це грошові відносини з приводу розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування загальнодержавних потреб соціально-економічного розвитку.

Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів:

· національна оборона;

· утримання державного апарату;

· фінансування бюджетного сектора економіки;

· cоціальні видатки;

· фінансування розвитку економіки;

· проценти за державний борг.

Обсяг кожного з напрямів видатків установлюється в законодавчому порядку і відбиває політику уряду.

У структурі видатків державного бюджету України найвагомішими є частки, пов'язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуванням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквщації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Видатки бюджету -- це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету - видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу. Державні видатки визначаються соціально-економічною моделлю, функціями та економічним станом держави. Видаткову частину Державного бюджету теж поділено на дві складові: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду.

Видатки спеціального фонду фінансуються за рахунок цільових доходів, визначених під конкретну мету (наприклад, цільові фонди включені у бюджет на відповідний рік).

Видатки загального фонду фінансуються за рахунок доходів загального фонду бюджету і не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування.

Фінансування державних видатків - це плановий, цільовий, безповоротний і безоплатний відпуск грошових коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека тощо), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'язань держави, який здійснюється на основі режиму економії при постійному контролі. Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форм власності.

Проаналізуємо структуру видатків Державного бюджету України в 2006-2008 роках. Вихідні дані та розрахунки представимо в табл.2.1.

Таблиця 2.1

Структура видатків Державного бюджету України в 2006-2008 роках тис.грн.

Показник	Роки
	2006	2007	2008
	Сума	%	Сума	%	Сума	%
Видатки, всього	465494993,9	100,0	161819000,8	100,0	231880954	100,0
Загальнодержавні функції	186435447,6	40,05	60313418,8	37,27	8227161,55	35,45
Оборона	7438859,1	1,60	8948187	5,53	10971461,2	4,73
Громадський порядок, безпека та судова справа	3539237,1	0,76	16060887,3	9,93	22700517,91	9,79
Економічна діяльність	89495171,7	19,23	25415352,8	15,71	36785985,44	15,86
Охорона природного середовища	28335771,6	6,09	1752679,6	1,08	2050148,2	0,88
Житлово-комунальне господарство	67609,2	0,01	1330193,7	0,82	982709,7	0,42
Охорона здоров'я	21569731,1	4,63	5696383	3,52	6811871,7	2,94
Духовний і фізичний розвиток	27938032,7	6,0	1806804,9	1,12	2963082,8	1,28
Освіта	65592992,8	14,09	14234057,7	8,80	20981012,6	9,05
Соціальний захист і соціальне забезпечення	35082141,0	7,54	26261036	16,23	45427002,9	19,59

Як видно з табл. 2, найбільшу частку в структурі видатків Державного бюджету України протягом досліджуваного періоду складають видатки на загальнодержавні функції, всі знають що таке загальнодержавні функції. Їх частка складає: в 2006 році - 40,05%, в 2007 році - 37,27%, в 2008 році - 35,45%. Отже, частка цих видатків в динаміці зменшується, що обумовлено зниженням їх абсолютного обсягу.

Друге місце в структурі видатків Державного бюджету в 2008 році займають видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення. Їх частка рівна: в 2006 році - 7,54%, в 2007 році - 16,23%, в 2008 році - 19,59%. Отже, частка цих видатків в динаміці зростає, що обумовлено збільшенням їх абсолютного обсягу.

Також важливе місце в структурі державних видатків мають видатки на економічну діяльність. Їх частка складає: в 2006 році - 19,23%, в 2007 році - 15,71%, в 2008 році - 15,86%.

Суттєву частку в структурі видатків складають також видатки на освіту. Їх частка становить: в 2006 році - 14,09%, в 2007 році - 8,8%, в 2008 році - 9,05%. Такі зміни питомої ваги даних видатків, в першу чергу, обумовлені відповідними змінами їх абсолютного обсягу.



Рис.2.2. Структура видатків Державного бюджету України в 2008 році

Таким чином, в 2007 році спостерігається зменшення більшості статей видатків Державного бюджету України, а в 2008 році - незначне їх зростання порівняно з 2007 роком. При цьому основну частку видатків Державного бюджету України в 2008 році складають видатки на загальнодержавні функції, соціальний захист та соціальне забезпечення, економічну діяльність.

В динаміці протягом 2006-2008 років обсяг видатків Державного бюджету України зменшився і в 2008 році видатки Державного бюджету склали 231880954 тис. грн., що на 233614039,9 тис. грн. або на 50,19% менше порівняно з 2006 роком, але на 70061953,2 тис. грн. або на 43,3% більше порівняно з 2007 роком.

При цьому видатки на загальнодержавні функції в 2008 році зменшилися порівняно з 2006 роком на 104228286 тис. грн. або на 55,9% і склали 82207161,55 тис. грн., що на 21893742,8 тис. грн. або на 36,3% більше порівняно з 2007 роком. Причиною такого зменшення видатків на загальнодержавні функції є тенденція до зниження видатків на утримання державних органів, зменшення пільг ряду категорій державних службовців, тощо.

Міжбюджетні трансферти слід розглядати як важливу складову міжбюджетних відносин, що безпосередньо впливає на забезпеченість громадян суспільними послугами, вирівнювання рівня бюджетної забезпеченості, виконання важливих економічних і соціальних програм.

Оптимізація державного регулювання міжбюджетних відносин має включати:

v визначення ідеології і концепції такого регулювання;

v формування його структури і нормативного-правового забезпечення;

v інформаційно-аналітичну оцінку пріоритетів держави в цій сфері;

v оцінку всіх фінансових та інших ресурсів на загальнодержавному і регіональному рівнях, що можуть бути використаними у міжбюджетних відносинах;

v вибір конкретних дій, механізмів і процедур, що зумовлені характером формування міжбюджетних відносин і тією чи іншою мірою забезпечених фінансовими та іншими ресурсами;

v заходи поступового й постійного відстеження ходу реалізації кожного елементу системи міжбюджетних відносин.

3. Історія макроекономічного розвитку та особливості фіскальної політики в Україні

Проведення фіскальної політики в Україні у перехідний період до ринку ускладнюється потребою одночасного збільшення обсягів виробництва і зниження темпів інфляції. У країнах зі сталою ринковою економікою такої проблеми, як правило, не існує. Там домагаються або зниження інфляції (у тому числі й внаслідок зниження обсягів виробництва шляхом збільшення податків), або збільшення обсягів виробництва (серед іншого - через зниження податків на прибуток корпорацій). У 50-х середині 70-х років на Заході підвищення податків на корпорації з метою забезпечення зростання доходів малозабезпечених верств населення негативно відбилося на розвитку виробництва. Тому з другої половини 70-х років майже повсюди ставки податків на виробників були зменшені, що позитивно вплинуло на зростання обсягів виробництва та інші макроекономічні процеси.

Досвід західних країн засвідчує, що основним об'єктом оподаткування повинен бути прибуток. В Україні ж на сучасному етапі розвитку економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Використання у країнах з розвинутою ринковою економікою прибутку як основного об'єкта оподаткування товаровиробників зумовлено тим, що там підприємець і власник як суб'єкти відносин з приводу привласнення прибутку прямо зацікавлені у зниженні витрат на заробітну плату і відповідно - у зростанні прибутку. В українській економіці подібне обмеження зростання оплати праці фактично відсутнє.

За роки незалежності Україна пройшла два основних етапи свого макроекономічного розвитку.

Особливості фіскальної політики на Першому етапі.

На першому етапі (упродовж 1992--1995 років) уряд упроваджував м'яку фіскальну політику, що підтримувалася м'якою монетарною. Значні обсяги бюджетного дефіциту покривалися тільки за рахунок кредитних емісій Національного банку. Зовнішнє фінансування йшло переважно на поточні видатки -- усе це зумовлювало розкручування інфляції до гіперінфляції, вибувалося значне зниження реального валового внутрішнього продукту.

У 1992-1994 рр. в Україні неодноразово робилася спроба використати дискреційну фіскальну політику для поліпшення економічної ситуації. Однак бажаного результату не вдалося досягнути.

У першій половині 1994 р. жорстка монетарна політика Національного банку України і високі податкові ставки сприяли зниженню темпів інфляції, але спровокували різкий спад виробництва, що досягнув критичної межі. Тому в другій половині року був взятий курс на відносну лібералізацію податкового законодавства і фіскальної політики. Внаслідок цього вдалося припинити різкий спад виробництва.

У 1992-1994 рр. для фіскальної політики Української держави була характерна хаотичність у зміні системи оподаткування, відбувалося почергово зменшення, або збільшення розміру податків. Наприклад, ставки акцизного збору і базова ставка податку з доходу (прибутку) змінювалися декілька разів» а максимальна ставка прибуткового податку піднялась майже до 90% у 1993 р. Нестабільністю податкової політики пояснюється, насамперед, невизначеність напрямів переходу до ринку. В 1992 р. був взятий курс на прискорене входження України у ринкову економіку, що вимагало проведення лібералізації податкової системи., Результатом такого курсу стала нестача бюджетних коштів для задоволення соціальних потреб. У другій половині 1992 р. податковий тиск на підприємства посилився. На валовий доход підприємств була встановлена базова ставка у розмірі 18%. У першому кварталі 1993 р., коли відбулося повернення до оподаткування прибутку, ставка податку визначалась на рівні 30%, що відповідало бажанню уряду зменшити податковий тягар для підприємств і створити умови для зміцнення їх фінансового становища. Однак оподаткування прибутку за вказаною ставкою значно зменшило надходження до бюджету. Починаючи з другого кварталу 1993 р. уряд повернувся назад до оподаткування валового доходу за ставкою 18%. Однак і це не змогло забезпечити необхідні надходження до бюджету, тому ставку оподаткування було збільшено до 22%. Таким чином, збільшення ставки податків зумовлювалося потребами бюджету, кошти з якого були необхідні для реалізації програм соціального захисту малозабезпечених верств населення. Зменшення ж податків зумовлювалося спадом виробництва, що сягнув критичної межі.

У першій половині 90-х років низьку ефективність мала і така складова фіскальної політики в Україні, як державні видатки. Вони були значно вищими від запланованої суми. За даними Світового банку, у 1992 р. загальні кошти на соціальний захист (пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги) виділялися у розмірі понад 40% валового національного продукту (або становили 2/3 загальних витрат держави, соціальних фондів та обласних бюджетів). Це значно перевищувало заплановані 25% валового національного продукту, що призначалися в 1989-1990 рр. на соціальні потреби. Подібне повторилося й у 1993-1994 рр. Це багато в чому спричинило подальшу інфляцію і, відповідно, нове зростання соціальних видатків. За результатами дослідження "Україна. Соціальна сфера у перехідний період", проведеного Світовим банком, жоден уряд у світі на початку 90-х років не мав такого тягара соціальних витрат, як український.

Отже, навіть високо розвинуті країни світу не можуть дозволити собі таку велику частку витрат з державного бюджету не соціальні видатки, як Україна 1992 р. У наступні роки ситуація не змінилася на краще.

Все більша частка національного доходу перерозподіляється в Україні через державний бюджет: якщо 1992 р. бюджетні витрати

становили 61,7% національного доходу, то 1993 р. цей показник зріс до 73,2, а 1994 р. - 85%. Проте (як це не здається парадоксальним) коштів на фінансування соціального сектора економіки постійно не вистачає. Наприклад, за дев'ять місяців 1994 р. фінансування освіти з бюджету становило 64,4%, медицини - 68,8, науки - 60, культури - лише 30% запланованих видатків .

Надзвичайно висока частка витрат на соціальні потреби 1992-1994 рр. зумовлена тим, що держава змушена була взяти на себе соціальні функції, які раніше виконували соціалістичні підприємства. Ситуація погіршувалась у зв'язку зі спадом виробництва на державних підприємствах (скороченням валового національного продукту, починаючи з 1989 р.) та індексацією доходів малозабезпечених верств населення і працівників держсектора, розміри якої вийшли за межі фінансових можливостей національної економіки і державного бюджету.

Внаслідок непродуманої фіскальної політики в Україні крім спаду виробництва почалися гіперінфляційні процеси. Реальністю стала стагфляція, що негативно відбилося на обсязі та якості споживання продуктів населенням. Близько 90% працюючих отримували зарплату нижчу від середньої, а за жовтень 1994 р. - березень 1995 р. реальні доходи населення знизились ще на 40% .

Особливості фіскальної політики на другому етапі.

Другий етап (із 1995 року) був пов'язаний з уведенням національної грошової одиниці -- гривні й характеризувався переходом до жорсткої монетарної політики. Завдяки цьому вдалося стримати інфляцію, стабілізувати грошову одиницю і довіру до неї. Поряд із цим м'яка фіскальна політика, при проведенні якої існував і існує значний бюджетний дефіцит, призводить до зростання державного боргу, в тому числі зовнішнього, одночасно зростають обсяги виплат за боргом, що потребує значних валютних коштів для його обслуговування. Стрімке зростання державного боргу на фоні продовження економічного спаду знижує довіру до України як держави, спроможної платити за своїми боргами. Крім того, щорічні недонадходження грошових платежів до бюджету з одночасною необхідністю спрямування значних обсягів коштів на розрахунки за боргами призвели до накопичення боргу із заробітної плати і соціальних виплат, недофінансування майже всіх державних програм. Тобто існував як наявний, так і прихований дефіцит.

У 1995 р. заплановано кардинально реформувати бюджетну систему України і оновити всю фіскальну політику. Можна визначити такі основні ознаки нової фіскальної політики:

- зменшення бюджетних видатків;

- скорочення дефіциту державного бюджету;

- проведення децентралізації державних фінансів, внаслідок чого на рівні центру будуть вдаватись лише до тих витрат, які матимуть загальнодержавне значення;

- скасування податку на доход та запровадження оподаткування прибутку;

- зниження ставки прибуткового податку з фізичних осіб;

- зменшення ставки на ПДВ;

- перегляд порядку нарахування ПДВ з метою уникнення багаторазового стягнення коштів за одну й ту саму величину чистої продукції;

- підвищення податку на землю.

У другій половині 90-х років передбачається кардинально реформувати бюджетну систему України, яка повинна стати основою, нової фіскальної політики, спрямованої на стимулювання виробництва товарів та послуг. В Україні 1995 р. був введений податок на прибуток підприємств замість податку на доход, базова ставка якого дорівнювала 30%. Суттєво зменшено і ставку податку на добавлену вартість: з 28 до 20%. Безсумнівно, податок на додану вартість - необхідний елемент сучасної податкової системи, хоча механізм його нарахування і відшкодування містить чимало нерозв'язаних проблем. Для зменшення негативного впливу податку на добавлену вартість на сукупний попит у 1995-1996 рр. доцільно було б відмінити цей податок на всі продукти харчування, знизити податок на додану вартість на імпортні продовольчі та непродовольчі товари.

4. Вплив світової фінансово-економічної кризи на фіскальну політику України

Фінансова криза, що охопила економіку провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно низький рівень нашої інтегрованості у світові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стає питання протидії їм, інакше країні доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належіть державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

В Україні існує потреба у прийнятті остаточних рішень одночасно за декількома напрямами.

По-перше, з огляду на досвід попередніх років виникає сумнів стосовно доцільності застосування в майбутньому списання і реструктуризації податкової заборгованості. Основним їх негативним наслідком було порушення принципів справедливості в оподаткуванні, що призвело до необґрунтованих конкурентних переваг одних господарюючих суб'єктів над іншими. При цьому головні економічні проблеми залишилися нерозв'язанами.

По-друге, влада має визначитися із ключовими напрямками використання пільг. Так, зниження податку на прибуток підприємств для окремих галузей та розширення складу валових витрат для них, як і запровадження пільг із ПДВ, дали деяке зростання рентабельності, приріст обсягів випуску продукції. Однак технологічного відновлення процесу не відбулося. Зокрема, з початком фінансової кризи знову в тяжкому становищі опинилася вітчизняна металургія, яка ще кілька років тому отримувала значні податкові пільги. А сьогодні ми бачимо, що падіння цін на її продукцію на світових ринках стало нокаутуючим ударом через застарілість технологій, яка унеможливлює зниження витратності. Тобто підприємства не вкладали заощаджені на пільговому оподаткуванні кошти в технологічне оновлення виробництва, а спрямували їх переважно на фінансування поточної діяльності та інші потреби. Цільового призначення податкових пільг та ціль та цільового використання коштів, отриманих внаслідок користування ними, не було забезпечено, зокрема, через недосконалість національного податкового законодавства та слабкість системи податкового адміністрування. Отже, постає питання: яким чином забезпечити податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Досі інфляція, безробіття й економічне зростання залишаються центральними предметними сферами економічної політики. Разом із тим макроекономісти, захоплюючись розв'язанням даних проблем, лишають поза увагою справжні цілі розроблюваних заходів, які не зводяться до забезпечення збалансованості окремих макропоказників чи деяких, як зазвичай вважають, прийнятних темпів зростання. Значущими можуть бути лише соціальні цілі, точніше саме вони і становлять справжню цінність, що має знаходити відображення і в урядовій політиці.

Переорієнтація вектора податкового регулювання і стимулюванняз виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну, зміна оподаткування населення - ось головний напрям фіскальної політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачити заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит. При цьому скептики можуть прогнозувати невідворотність невідворотність інфляції за подальшого нарощування виплат.

«Фіскальне вивільнення» ринкових сил попиту можливе також на основі модернізації податку на додану вартість. І тут знову треба зауважити, що шлях нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте Європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації.

Поряд із цим зазначимо: запропоновані заходи податкового стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного споживання. Поза увагою залишаються інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів, доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики - державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізації її функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

Нижче наведено малюнки, на яких відображене різке скорочення ВВП та експорту в грудні 2008 - січні 2009р.

Рис.4.1. Показники реального сектору України

В умовах фінансової кризи потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомог громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості чатини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності.

Визначення рівня соціальних видатків - надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високи стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід врахувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнів те,що,по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини.

Найбільший інтерес даної проблеми становлять державні закупівлі товарів та послуг. Найефективнішими, з регулятивної точки зору, є ти з них, які стосуються купівлі матеріалів для будівництва об'єктів загально-суспільного значення тощо. У тому руслі своєчасно є ініціатива уряду з будівництва доріг, а також реалізація плану підготовки до Євро-2012. Утім, перелік заходів може бути значно розширений за рахунок інфраструктури житлово-комунального господарства, мережі трубопроводів, залізниць (зважаючи положення держави), мережі інформаційного забезпечення та ін. Спорудження об'єктів ринкової й соціальної інфраструктури є роботою на перспективний розвиток та сприятиме примноженню капіталу нації як тепер, так і в майбутньому. Адже “роль об'єктів інфраструктури посилюється в умовах кризи, коли вирішального значення набувають умови, створені для безперешкодного обміну товарами і забезпечення швидкого передавання інформації”.

У зв'язку з цим постає питання щодо джерел фінансування таких закупівель і замовлень. Передусім слід наголосити, що реалізацію потужних проектів не повинна повністю проводити держава за рахунок бюджету, а має на умовах співучасті залучати приватний сектор. Та все ж треба чітко розуміти: «незважаючи на те, що користування об'єктами інфраструктури зумовлює загальноекономічні вигоди, з огляду на значні обсяги необхідних для їх створення коштів або через складність одержання плати за їх користування бюджетні ресурси є основним джерелом таких інвестицій».

Таблиця 4.1

Вплив міжнародної кризи ліквідності на окремі країни

Протягом жовтня-грудня 2008 року гривня втратила більше 50% своєї вартості відносно долара США, що було однією з найсильніших девальвацій у світі. До причин такої девальвації можна віднести наступні чинники:

· Передкризова вразливість економіки України до зовнішніх економічних потрясінь (поєднання великого дефіциту РПО, значних виплат за зовнішніми зобов'язаннями та недоліків банківського сектора);

· Неадекватна фіскальна політика, необґрунтовані кредити у МВФ та необґрунтовані витрати на загальнодержавні потреби;

· Нестабільна політична ситуація, зміна влади;

· Вже багато років в Україні спостерігалася висока інфляція, в той час як валютний курс залишався практично незмінним.

Додаткові державні витрати в умовах кризи можуть бути стимулюючими лише тоді, коли вони фіксуються не за рахунок податкових надходжень. Підвищення рівня вилучень приватних доходів навпаки призведе до скорочення ділової активності. Нас не повинне бентежити тимчасове зростання державних витрат, що супроводжуватиметься бюджетним дефіцитом. Перехід до дефіцитного фінансування - необхідна умова за таких обставин, адже під час спаду немає сенсу добиватися балансу бюджету шляхом скорочення урядових витрат та збільшення граничних податкових ставок. Обидва заходи призведуть до ще більшого падіння випуску й зайнятості.

Головним завданням має бути пошук джерел покриття бюджетного дефіциту. Одним із них може стати вихід Міністерства фінансів на внутрішній фінансовий ринок із облігаціями державної позики невеликого номіналу, які розміщуватимуться серед населення на умовах вільного обігу та можливості моментального обміну чи повернення за бажанням власника. Такий інструмент збереження заощаджень напевне буде привабливим для громадян в умовах фінансової кризи та спровокованої нею недовіри до банківського сектору. При цьому основним джерелом покриттям дефіциту коштів на фінансування державних закупівель залишаються зовнішні запозичення, і насамперед у міжнародних структур. Тимчасове зростання зовнішнього боргу є необхідним рішенням, без упровадження якого досягнення головної мети - протидії кризовим проявам і подалання кризи - не можливе.

Важливо також звернути увагу на взаємозв'язок фіскальної політики із грошово-кредитною. Річ у тім, що запропоновані заходи можуть дати очікувані результати лише за умови стабільності валютного курсу. Неузгодженість фіскальної і грошово-кредитної політик - проблема сучасної України. Складається враження, ніби просто немає розуміння важливості й без альтернативності цих двох важелів у руках держави. Адже все інше, що можна застосувати, - приватизація, антимонопольне законодавство, структурна політика, промислова політика, політика в галузі зайнятості тощо - це лише сукупність заходів, які забезпечують підлаштування системи.

Таким чином, із метою подолання проявів фінансової кризи уряд повинен прийняти програму антикризових заходів, яка, серед іншого, повинна передбачати затвердження основних напрямів фіскальної політики на найближчу перспективу. Їх обґрунтування має врахувати найімовірніші методи запозичення коштів для покриття дефіциту державного бюджету. Також необхідним є проведення попередньої експертної оцінки варіантів модернізації податкової системи, що закладаються до програми. Така експертиза повинна здійснюватися з урахуванням того, що дослідження функціонування податків не можуть ґрунтуватися на дискретному вивчені їх впливу еа соціально-економічні процеси в окремі проміжкі часу, оскільки останнє можливе тільки в умовах абсолютно стабільного суспільства.

5. Шляхи та напрями підвищення ефективності фіскальної політики в Україні

Фіскальна політика - це головний інструмент, за допомогою якого демократична держава управляє ринковою економікою. Ми повинні визнати, що цей інструмент в Україні використовується неправильно. За 18 років незалежного керування в країні не вдалося сформувати навіть повноцінне податкове законодавство. Дотепер відсутній цілий ряд необхідних законодавчих актів. Наприклад, замість закону про місцеві податки й збори діє Декрет уряду 1993 року, замість закону про спрощене оподатковування - Указ Президента від 1998 року. Немає й закону про податок на нерухомість.

Невдачею закінчилися спроби налагодити оподаткування операцій у вільних економічних зонах, техно- і промислових парках. Держава не змогла створити стрункої системи пільг і преференцій фіскального характеру для вітчизняних машинобудівників і іноземних інвесторів. У результаті всі відповідні пільги були скасовані в 2002-2005 роках.

Тим часом, наявність законів про податок на нерухомість, місцевих податках, системі пільг для інвесторів і депресивних територій, передбачено як базовим законом про систему оподатковування, так і самою логікою податкової реформи 1996-1998 років. Таким чином, протягом останніх десяти років цілі сектори української економіки або взагалі нормально не адмініструвались податковою службою (рентні й ресурсні платежі, місцеві податки), або адміністрування податків було неадекватним. Одним зі слідств став ріст корупції й криміналізації цих секторів.

Податкове законодавство не відповідає потребам і запитам української економіки й суспільства, і ця неадекватність особливо підсилилася в період кризи. Автори наших законів начебто б старанно копіювали європейські зразки. Однак вони не врахували різниці в стані наших економік. Запозичені ставки ПДВ, податку на прибуток і податок на доходи фізичних осіб припускають більші обсяги накопиченого капіталу, розвитий фондовий ринок і систему державного замовлення. В Україні всіх цих елементів немає. От і вийшло, що, наприклад, закон про податок на прибуток підприємств із низькими ставками амортизації, відсутністю стимулів для вкладень у дослідницькі й конструкторські роботи, модернізацію й ремонт устаткування зручний тільки для галузей сфери послуг. Але він же приводить до деградації реального виробництва.

Десятирічна практика застосування цього закону показала, що ті або інші галузі промисловості (аграрний сектор, металургія, автомобільна промисловість, суднобудування тощо) розвиваються тільки після ексклюзивних рішень про те, що закон на прибуток на них не поширюється, або вводяться пільги по цьому податку. У Європі така модель податку на прибуток була уведена піввіку назад - для боротьби з надвиробництвом товарів і переорієнтації бізнесу в нові сфери економіки, як правило, пов'язані із сектором послуг. Але перед Україною сьогодні стають зовсім інші, часто протилежні проблеми.

Така ж ситуація склалася й з податком на додану вартість. Цей податок був уведений у Франції після Другої світової війни. Його завданням було стримувати надвиробництво товарів і контролювати споживання в тих або інших секторах. Робилося це за допомогою маніпулювання ставкою податку. Наприклад, ставка ПДВ диференційована по типах товарів. У нас же застосовуються тільки дві ставки - 0% і 20%. Ще однією причиною введення цього податку в країнах Європи було прагнення стимулювати експорт товарів. В Україні ж цей податок стимулює розвиток тільки галузей з низькою доданою вартістю. У той же час нинішній ПДВ уповільнює розвиток галузей з високою доданою вартістю - адже чим більше підприємство генерує доданою вартістю, тим більше високий податок воно сплачує.

Українська версія ПДВ має ще декілька неприємних нюанси. Від нього більше страждають малозабезпечені громадяни, що частина своїх доходів витрачають на товари й послуги, оподатковувані ПДВ. У той же час, видатки людей з надвисокими доходами - покупка цінних паперів, прямі інвестиції, банківські депозити - цим податком не обкладаються. Також цей податок негативно впливає на фонд заробітної плати. Адже чим більше в підприємства фонд оплати праці, тим більше це підприємство сплачує ПДВ. Відповідно, для того щоб знизити ПДВ, підприємство повинне мінімізувати свої видатки для фонду оплати праці, що часто трапляється у вигляді зарплати в конвертах.

Також практика останніх десяти років показує, що швидше всього ростуть ті галузі, які ПДВ фактично не платять. Це - экспортно-орієнтовані підприємства, для яких ставка ПДВ становить 0%. Це аграрні підприємства, які мають пільги. Це банки, які не платять ПДВ зі своєї основної діяльності. Це, нарешті, і торгівля, що має можливість ухилятися від сплати ПДВ. А от підприємства, які змушені платити податок по повній ставці, розвиваються набагато повільніше або взагалі деградують.

Неадекватність податкового законодавства збільшується особливостями існування податкової служби в Україні. Чинний закон про державну податкову службу й всі підзаконні акти, прийняті на його базі, засновані на політичних реаліях кінця 90-х років, коли ГНАУ було підзвітно особисто президентові й ні фактично, ні формально не входила до складу уряду й не підкорялася міністерству фінансів. Зараз ситуація принципово не змінилася. Зокрема, дотепер діє наказ Мінфіну про те, що глава ДПСУ самостійно й без узгодження з міністерством здійснює кадрову політику в своєму відомстві. Хоча це прямо суперечить нормам закону про Кабінет Міністрів України. У результаті реальні фіскальні правила для окремих регіонів або галузей визначають не стільки законодавством, скільки політичними домовленостями й кадровими призначеннями.

Зовсім ясно, що фіскальна політика країни повинна бути терміново адаптована до реальних потреб країни. Але така реформа не може відбутися як самостійна й самодостатня ініціатива. Вона повинна стати частиною реформи всієї системи й навіть всієї економіки.

Головною метою фіскальної політики повинне стати зниження податкового навантаження для галузей з низькою доданою вартістю, орієнтованих на експорт. Необхідно створити таку політику підтримки високотехнологічних галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, за рахунок нетехнологічних экспорто-орієнтованих галузей. Наприклад Китай, у цій країні нульова ставка ПДВ при експорті поширюється тільки на високотехнологічну продукцію, а експорт сировини й напівфабрикатів обкладається ставкою в 5, 10 або 15% плюс високе експортне мито.

Щоб створити обновлену фіскальну політику в Україні, потрібно для початку ввести в дію Податковий кодекс. Це зніме багато внутрішніх протиріч податкового законодавства. Наступним кроком повинна стати амністія капіталу. Без цього перехід до оподатковування пасивних доходів (капіталу) неможливий. Податкова амністія повинна бути обмежена в часі (півроку або рік), а процедура максимально спрощена. І, що саме головне, амніструватися повинні не тільки й не стільки доходи, хоча й вони теж, скільки активи у всіх формах - як в Україні, так і за кордоном. Тобто, підлягають легалізації й декларуванню кошти всіх видів, цінні папери всіх видів, зобов'язання платника й зобов'язання перед платником, земля й нерухомість.

І, звичайно, потрібно привести всі податки - особливо, на прибуток і додану вартість - у відповідність із інтересами народного господарства України.

Проведення податкової реформи й прийняття Податкового кодексу є необхідною умовою для правильного функціонування фіскальної політики в Україні.

Висновки

Цілі фіскальної політики часто відображають інтереси різних соціальних груп суспільства, і тому координація цілей зводиться до узгодження цих інтересів.

Засоби економічної політики поділяються на економічні та адміністративні. Політика будь-якого напряму - бюджетно-податкова, грошово-кредитна, соціальна, зовнішньо-еконмічна - має специфічні засоби (інструменти регулювання).

Існують два погляди на ефективність економічної політики: стратегія активізму та дотримання усереднених правил реалізації економічної політики.

Фіскальна політика опосередковує рух доходів та витрат, впливаючи на нього вилученням податків та державними витратами. Важливими елементами державних витрат є закупівля товарів і послуг та соціальні трансферти. Кожен з них по-різному впливає на макроекономічний кругообіг.

Так само по-різному впливають на макроекономічну рівновагу прямі(на доходи) та непрямі(на споживання) податки. Податки на доходи змінюють попит на ресурси. Податки на споживання збільшують загальний рівень цін і скорочують випуск.

Засоби фіскальної політики-державні закупівлі, трансферти та податки - використовують для забезпечення повної зайнятості і стримування інфляції.

З викладеної інформації можна зробити висновок, що податковий механізм в Україні потребує деякої корекції і змін.

Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва.

Тому з одного боку, дана політика є ефективним інструментом в стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції, а з іншого - вона може викликати бюджетний дефіцит і породжувати державну заборгованість та інфляцію. Розглянута сфера економіки держави повинна бути строго регульована і здійснювати своє функціонування в розрахунку пропорційного співвідношення до загального суспільного середньо-соціального рівня життя населення.