Особливості підприємницької діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

26

1. Суть системного підходу при вивченні ринку

Кожна економічна система становить надзвичайно складну, розгалужену структуру, відповідну сукупність законів її функціонування і розвитку. Вихідним елементом економічної системи є суспільний поділ праці, що спричинює необхідність існування економічних зв'язків, перетворення окремих господарських одиниць на єдине ціле, невід'ємні частки суспільного виробництва.

Залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних, сил, особливостей технологічного способу виробництва вирізняють аграрні, індустріальні та постіндустріальні економічні системи. Якщо намагатися знайти критерії визначення економічних систем, то слід визнати правильною концепцію ав- торів одного з найпопулярніших підручників «Економікс» - Кемпбелла Р. Макконнелла та Стенлі Л. Брю. Вони зазначають, що «індустріально розвинені країни в основному розрізняються за двома ознаками:

1) за формою власності на засоби виробництва;

2) за способом координації та управління економічною діяльністю».

Зрозуміло, такі принципи визначення економічних систем дозволяють з'ясувати сутність ринкової системи господарювання. Найпоширенішими в економічній літературі є характеристики ринку як способу організації виробництва та обігу, заснованого на використанні вартісних, товарно-грошових форм зв'язку між суб'єктами економічних відносин, спрямованих на встановлення і підтримку відповідності між попитом і пропозицією. За пропозицією, як формою прояву конкретних економічних відносин продавця, знаходиться виробництво товарів, надання послуг у певному обсязі та структурі, а за попитом - відносини з боку покупця, його платоспроможність, бажання придбати товари і послуги у певному обсязі та структурі.

Для засвоєння загальної характеристики ринку доцільно розкрити сутність понять «макро- і мікро-економіка», з'ясувати принципи системного підходу до організації ринкового господарства. Якщо мікроекономіка - це організація діяльності окремої фірми, підприємства, зумовлена ефективністю її діяльності динаміка ринкових цін і витрат на якийсь товар, то макроекономіка характеризує розвиток народного господарства в цілому, його темпи, пропорції, ступінь стабільності та врівноваженості його складових. Обидва рівні тісно пов'язані між собою і визначають динамічність розвитку економічної системи та її структурних ланок.

Методологічна основа системного аналізу зумовлює такі провідні принципи пізнання ринкового господарства, як динамічність системи, взаємодію, взаємозалежність і зв'язок явищ і елементів системи: принципи комплексності, ієрархічності та провідної ланки.

Нині під системою найчастіше розуміють комплекс взаємопов'язаних елементів. При цьому під ринковою економічною системою розуміють переважно єдність народного господарства, взаємодію окремих галузей, регіонів, підприємств, функціональних ринків - споживчих товарів, капіталів, праці, засобів виробництва, первинних ресурсів. Рівночасно слід зазначити, що наведене структурування має відносний характер. Наприклад, ринок капіталів або фінансовий ринок, своєю чергою, поділяється на ринок позичкового капіталу, ринок цінних паперів, страхових послуг, ринок національної валюти та валюти іноземних держав.

Різні тлумачення змісту ринкової системи господарювання можна розглядати в загальноісторичному плані (меркантилізм, фізіократи, класична, після класична економічна думка, сучасні економічні теорії) чи аналізуючи основні напрями, що об'єднують або виступають основою для виникнення різних течій економічних поглядів - неокласичного, кейн-сіанського та інституційно-соціологічного. Незважаючи на розбіжності у трактуванні сутності ринку, співвідношення між дією ринкових регуляторів і держави, в усіх теоріях визначається, що в системі факторів виробництва дедалі більшого значення набуває людина, особистий фактор виробництва.

Крім того, вирізняють типи економічних систем - централізовану планову економіку й ринкове господарство. Вважається, що ці системи різняться панівною формою власності, характером побудови системи управління і регулювання господарських процесів, способами залучення до трудової діяльності та формами розподілу матеріальних благ.Якщо планова система базується на державній та кооперативній формах власності, то ринкова система передбачає багатоукладність економіки, повноцінне функціонування приватної власності. Різноманітні форми власності та господарювання дозволяють створити передумови для вияву потреб суб'єктів господарювання, формування їхніх інтересів, механізму їх реалізації. Характерними поглядами на порівняльний аналіз різних за соціальною природою економічних систем є схожі позиції відносно того, що центральним творчим елементом системи стає «економічна людина», «самореалізуюча людина» з притаманною їй раціональною поведінкою в господарській діяльності.

При цьому головним діючим суб'єктом за умов ринкової економіки стає підприємець, людина, зайнята творчо-продуктивними видами діяльності, що мають ринкову цінність. Термін «підприємець», «підприємництво» був зафіксований ще англійцем Р. Кантільйоном під час дослідження особливостей формування капіталістичної системи господарювання. Він відзначав, що в економічному середовищі з'явився новий прошарок людей, які на власний ризик здійснюють ринковий обмін у зв'язку і з метою отримання прибутку.

Підприємець - досить колоритна фігура суспільного розвитку, ставлення до якої ніколи не було однозначним. В античні часи і в період феодального устрою діяльність народжуваних на той час підприємців - купця, крамаря, лихваря характеризувалася як «негідна», «мерзенна». Рівночасно економічна етика XII ст. відкрила для себе користь підприємницької діяльності в досягненні добра. З огляду на це було дано оцінку отриманому прибуткові з капіталу не тільки як формі реалізації особистого інтересу підприємця, а й як такому мотиву, що ніяк не суперечить моралі суспільства. Згодом, у період зародження та розвитку капіталізму, основним рушієм якого став підприємець, його діяльність характеризувалася, за висловом Й. Шумпетера, як процес «творчого руйнування». Внесення змін у сталі поняття, форми економічного устрою зумовлювало негативну оцінку його творчості. Навіть представники ліберальних економічних течій не вбачали великого творчого потенціалу в підприємництві.

Однак поглиблене дослідження нових економічних відносин змушувало аналізувати розвиток економіки як кругообіг. Зокрема, А. Сміт уважав, що підприємець виступає власником, який простує на економічний ризик із метою реалізації певної комерційної ідеї та отримання прибутку, плануючи та організуючи для цього виробництво. На думку Рікардо, підприємець узагалі є лише інвестор, тобто звичайний капіталіст. Майже так само міркував К. Маркс, описуючи діяльність капіталіста. Ж.Б. Сей вважав, що підприємець - це економічний агент, який комбінує фактори виробництва. За його висловом, підприємець переміщує ресурси з царини низької продуктивності й низьких доходів у царину вищої продуктивності та прибутковості.

І тільки на зламі XIX XX ст. дослідники-економісти змінили уяву про підприємця, збагнувши значення творчого підприємництва для економічного зростання. А. Маршалл додав до трьох класичних факторів виробництва - землі, капіталу, праці - четвертий: організацію, або згодом - підприємницьку здатність. Від початку нинішнього століття підприємництво розглядається в позитивному контексті. У положеннях австрійської школи (Й. Шумпетер, Ф. Хаєк) підприємець трактується як певний соціально-психологічний тип господарника, що аналізує та використовує різноманітні ринкові можливості, реалізує новаторські ідеї. Зокрема Й. Шумпетер називав підприємців провідними гравцями системи, які є творцями інновацій.

Згідно з підходами П. Ф. Друкера, підприємці не виступають капіталістами або інвесторами у повному розумінні цих термінів. На його думку, сутність підприємницької діяльності полягає в обґрунтуванні й затвердженні положень економічної та соціальної теорії, згідно з якою за умов динамічної нерівно-ваги ринкової системи господарювання зміни - це цілком нормальне та природне явище. При цьому головне завдання підприємця в економічному розвитку полягає в отриманні результатів, відмінних від попередніх, а не в поліпшенні вже чогось існуючого. Тобто підприємця характеризує в основному намагання створити щось «нове й відмінне від уже існуючого, що змінює та-перетворює наявні в суспільстві ціннісні настанови».

Вже з наведеного матеріалу простежується, що термін «підприємець» має полісемантичне значення. В загальному плані підприємцем вважається людина, яка відкриває свій власний, найчастіше дрібний, бізнес. Деякі вчені, ототожнюючи бізнес і підприємництво, не аналізують взаємопереходів у змісті цих питань. Зокрема, Р. Дамарі вважає, що підприємництво - «це створення нового підприємства на основі особистих зусиль, і з найманням частково особистих коштів його засновників». Навіть більше, «головна мета багатьох підприємців - досягти особистого успіху з допомогою підприємства, яке вони створюють... Значна частина компаній, можливо навіть більшість, створюються для того, щоб врешті-решт задовольнити професійні амбіції своїх засновників...». Погоджуючись із цими висловлюваннями, водночас слід зауважити, що таке розуміння ролі підприємництва в економічному розвитку не є повним.

Узагальнюючи наукові погляди на сутність підприємництва і на роль підприємця в контексті конкретно-історичних перетворень, можна констатувати, що це активний суб'єкт пошуку й реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробленні сучасних продуктів і технологій, здійсненні інновацій, нововведень та оволодінні перспективними факторами економічного розвитку. Як суб'єкт господарювання,підприємець зосереджує свою увагу на знаходженні нових форм задоволення споживачів,формуванні нової потреби ,веде новаторський пошук сфер застосування капіталу. «Новатор,- зазначає П. Самуельсон,розглядаючи підприємницьку діяльність,- це людина прониклива,з оригінальним мисленням і сміливістю. Він може і не бути вченим,який саме відкриває новий процес,проте сам він домагається успішного впровадження нових ідей».

Основним орієнтиром підприємницької діяльності за умов ринкової системи виступає прибутковість, рентабельність самостійного підприємства. «Мотив прибутку, - зазначає Л. Мізес, - це якраз той чинник, який змушує бізнесмена найефективнішим чином забезпечувати виробництво тих товарів, що їх бажають використовувати споживачі».

Останній вислів вимагає певних доповнень. Справді, підприємницький доход виступає винагородою за виконання підприємцем його функціональних обов'язків. Величина доходу залежить від ефективності господарювання, оволодіння засобами інноваційної діяльності. Величина доходу поділяється на дві частини: середній для більшості підприємств, нормальний прибуток, який дає змогу підприємцеві нормально функціонувати, покривати витрати виробництва та обігу, і друга частина доходу у вигляді певного надлишку від суми загальних витрат і нормального прибутку. Отже, при вивченні цього питання доцільно систематизувати фактори, що визначають прибуток, вирізнивши особливості отримання прибутку як винагороди за підприємницьку діяльність і нововведення. Прагнучи отримати прибуток, підприємець не обмежується лише цим спонукальним мотивом. Значну увагу підприємець приділяє оволодінню міцними позиціями фірми на ринку, перспективами збереження та успішного розвитку розпочатої справи, соціальної самореалізації своїх здібностей.

Відтак аналітична оцінка розуміння підприємництва на різних етапах розвитку товарного виробництва, ринкової системи господарювання дозволяє зробити висновок про двоїстість сутності підприємництва: з одного боку, підприємливість притаманна економічній людині, суб'єктові господарювання, а з іншого - підприємництво виступає атрибутивною ознакою ринкової системи господарювання, визначаючи її інтенсивність, динамізм, змін, і в кінцевому підсумку, ефективність розвитку.

2. Державна підтримка підприємницької діяльності

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого -- створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими Державної політики підтримки та розвитку підприємництва є: Цілі, основні принципи, напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики.

Основними цілями державної політики підтримки підприємництва є:

· забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

· залучення суб'єктів підприємництва до розв'язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

· удосконалення структури суб'єктів підприємництва;

· підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

· заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

· створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

· сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

· формування соціального прошарку власників-підприємців. Реалізація зазначених цілей забезпечується шляхом підтримки суб'єктів підприємництва в таких основних напрямах:

· формування нормативно-правової бази;

· удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

· забезпечення інформацією;

· сприяння впровадженню технологій та інновацій;

· стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

· підготовка та перепідготовка кадрів.

Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є:

· системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності;

· цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;

· рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Важлива умова формування і здійснення політики державної підтримки підприємництва -- визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики. Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики. Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, повинні бути працівники, які зайняті у підприємництві через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.

Безальтернативність виконання державою функцій підтримки підприємництва диктує необхідність функціонування спеціального державного органу, який повинен реалізувати цю функцію.

Ще в організаційній системі управління УРСР, згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 24 травня 1991 р. «Про перелік Міністерств та інших центральних органів управління УРСР», було створено Державний комітет України по сприянню малим підприємствам і підприємництву (Держпідприємництво) як центральний орган державної виконавчої влади. Це було дуже своєчасною акцією, що дозволяло впроваджувати економічні реформи, здійснювати державну політику розвитку підприємництва, зокрема малого. Однак зазначений комітет проіснував лише неповних чотири роки. Указом Президента України «Про реформування системи державної підтримки підприємництва» від 15 березня 1995 р. на базі ліквідованого комітету створено окремий підрозділ Міністерства економіки України. І лише 29 липня 1997 р. Указом Президента України, з метою забезпечення здійснення державної політики щодо розвитку та підтримки підприємництва, ефективного використання його можливостей в умовах реформування економіки, було створено Державний комітет України з питань розвитку підприємництва (з грудня 1999 р. - Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва), який є центральним органом виконавчої влади.

Аналіз світового досвіду свідчить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної ти соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектора економіки. Державна політика підтримки та розвитку підприємництва в Україні лише започатковується.

Реальне формування державної політики підтримки підприємництва в Україні починається з 1991 р., а саме -- з прийняття 7 лютого 1991 р. третьою сесією Верховної Ради України дванадцятого скликання Закону України «Про підприємництво» та утворення Державного комітету України по сприянню малим підприємствам і підприємництву (травень 1991 р.). Логічним кроком подальшого формування державної політики щодо підтримки підприємництва було схвалення у березні 1993 р. Кабінетом Міністрів України Програми державної підтримки підприємництва в Україні, а також визначення в Доповіді Президента України Верховній Раді України 11 жовтня 1994 р. «Про основні засоби економічної та соціальної політики» першочергових завдань державної політики, спрямованої на всебічний розвиток підприємництва, малого і середнього бізнесу.

Початком нового етапу є схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р.), конституційне закріплення свободи підприємництва (28 червня 1996 р.) та утворення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва (липень 1997 р.), який у грудні 1999 р. було перейменовано у Державний Комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Саме нині повинен відбутися перехід підприємництва від стартового початку до етапу розвитку, коли основного значення набувають ефективність діяльності суб'єктів підприємництва, активізація їхньої виробничої та інноваційної діяльності. Все це супроводжуватиметься розширенням сфери впливу ринкової інфраструктури, активним використанням суб'єктами підприємництва фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, науково-технічних розробок і технологій тощо.

У цій книзі ми дотримуємося думки, що будь-яка творча, у тому числі й управлінська, діяльність (життя людини) підлягає під певну закономірність, що формується під впливом трьох різних законів: 1) закону випадковості, якому підкоряються випадкові події, викликані збігом різних незалежних обставин; 2) закону причинності, що відбиває логічні наслідки дій людини; 3) закону свободи волі, то виражає можливість вільного вибору або прийняття рішення, яке заздалегідь неможливо передбачити, оскільки це рішення не є прямим логічним наслідком попередніх подій, однак не є і випадковим.

Уважно аналізуючи свої вчинки, кожен може переконатися в тому, що принаймні в дрібницях він має справжню свободу вибору, хоч і користується нею досить рідко. Тим часом, якщо ви визнаєте, що живете, підпорядковуючись закону свободи волі, ви будете більш рішучі до внутрішніх змін. Ваша спроможність приймати спочатку незначні рішення підготує вас до прийняття більш серйозних рішень.

Мета цього видання -- допомогти студентам, слухачам різноманітних шкіл бізнесу опанувати знання наукових основ управління організацією, формувати в них сучасний підхід до розв'язання як технічних, так і соціально-економічних проблем, а також набути вмінь і деяких навичок створення умов для творчої та ефективної роботи людей у трудовому колективі.

Головне завдання вивчення основ менеджменту як наукової дисципліни полягає в набутті комплексу знань щодо вибору нових форм і методів управління при створенні цілісної, ефективної та гнучкої системи управління організацією в умовах постійно змінюваного середовища.

Знання теоретичних основ управління дають можливість оволодіти культурою і мистецтвом управління колективом, у тому числі й умінням ставити загальну й конкретну мету та завдання діяльності організації; розробляти стратегію управління з урахуванням інтересів зацікавлених суб'єктів, контролювати процес її реалізації.

Найбільш характерною рисою змісту і структури цього видання є логіка викладення матеріалу від загального до конкретного і від особистого до колективного в контексті формування нової парадигми управління економікою України. Вивчення конкретних форм, способів, прийомів практичного здійснення управлінської діяльності спрямоване на виявлення управлінських проблем і на пошук шляхів, методів розв'язання їх насамперед на рівні головної ланки ринкової економіки.

3. Суть управління виробництва

Основу управління складають об'єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з'ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність кооперації праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об'єктивну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий колектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управління є обов'язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Сутність управління. Якщо діяльність людини уявити у вигляді руху до якоїсь мети, то її можна зобразити у вигляді певного вектора. Спрямованість вектора буде визначатися цілями діяльності, а величина -- готовістю людини діяти у напрямку Досягнення цих цілей. Якщо людина діє сама по собі, вона рухається в бажаному напрямку, згідно зі своїми ресурсами і прагненнями. На виробництві людина перестає належати собі, тому що тут від результатів її індивідуальної праці залежить результат в цілому. Процес виробництва диктує свої параметри руху і визначає необхідний для досягнення людиною результату напрямок, тобто задає свій вектор.

Для того, щоб досягти загального результату, необхідно зробити так, щоб людина співвідносила власні бажання з вимогами виробництва, прикладаючи зусилля для досягнення поставлених перед нею цілей, рухатися в потрібному напрямку.

За такого підходу соціальне управління -- це вплив на людину, внаслідок якого вона робить не те, що хоче, а те, що потрібно. Управляти людиною означає задавати їй правильний напрямок діяльності і добиватися від неї потрібного результату. При цьому варто зауважити таке.

По-перше, поняття соціального управління (менеджменту) прийнятне лише для людини, оскільки лише вона може діяти правильно або неправильно. Механізм в принципі не може діяти неправильної він завжди діє однаково, відповідно до власної конструкції або заданої програми. Наприклад, якщо кажуть, що система працює неправильно, тоді мають на увазі, що вона діє не так, як чекали, як хотілося. Дії людини визначаються свободою її волі. Вона сама вирішує, що правильно, а що -- ні. Обидві ці альтернативи присутні в її свідомості, і напрямок, в якому вона буде рухатися, визначається тільки її вибором. Тому соціальне управління (менеджмент) -- це завжди прямий або опосередкований вплив на поведінку людини. економічна система підприємницький управління

По-друге, управління не можна плутати з примусом. Відмінність полягає в тому, що примус не передбачає свободи волі, у такому разі людина позбавлена будь-якого вибору. Людину можна примусити діяти так чи інакше, але як тільки примусовий вплив зникає, вона знову розпочинає рухатися у власному напрямку.

По-третє, важливо розрізняти управління (забезпечує правильний рух до поставленої мети) і підприємництво (власне цілепокладання). Відмінність полягає в тому, що управління завжди має справу з людиною, тому воно не є специфічним щодо предметної сфери, в якій людина діє. Підприємство завжди пов'язане з діяльністю в конкретній предметній сфері. Таким чином, підприємство продукує, задає цілі й визначає стратегію, а управлінець перетворює цю стратегію в програму дій і забезпечує її реалізацію, добиваючись від усіх працівників єдиної спрямованості руху.

Види і форми управління. У системі суспільного виробництва управління здійснюється в різноманітних видах та формах.

Технічне здійснюється за допомогою сукупності управлінських операцій, які забезпечують координацію виконання робочих операцій в різноманітний природних і технологічних процесах. Наприклад, рух літаків, переробка сировини і матеріалів, обробка деталей, постачання електроенергії тощо.

Державне управління соціально економічними процесами в суспільстві здійснюється за допомогою різноманітних інституцій -- правової системи міністерств, місцевих органів влади тощо.

Ідеологічне управління полягає в переконанні членів суспільства у необхідності сприйняття ними відповідних ідей, концепцій їхнього розвитку.

Господарське управління виробничою та економічною діяльністю різних організацій, що діють у системі ринкових відносин, передбачає знання і врахування перш за все законів та закономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, а також його інформаційного, вольового, морально-етичного й емоційного характеру. Господарське управління враховує складність і стохастичність соціально-економічних систем, різноманітність факторів, які впливають на їхні організацію та функціонування, рухливість внутрішніх елементів, здатність до самовдосконалення, підвищення свого організаційного рівня. Об'єктом нашого дослідження є господарське управління, передусім на рівні підприємства.

Складність та різноманітність управлінських процесів господарської діяльності як на рівні суспільного виробництва загалом, так і на кожному з них зокрема об'єктивно викликає до життя різні форми здійснення їх.

Наукове і емпіричне управління. Перше ґрунтується на розроблених рекомендаціях, а друге -- на досвіді, здоровому глузді.

Інноваційне управління означає діяльність, орієнтовану на постійний пошук, і застосування технічних, технологічних, організаційних та інших нововведень.

Оперативне управління -- це діяльність, орієнтована на розв'язання невідкладних поточних питань.

Адаптивне управління характеризується здатністю системи реагувати на зміни зовнішнього середовища. Воно передбачає безперервність планування, прогноз оцінок, урахування невизначеності тощо. Усі форми управління в практиці тісно переплетені та взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлінську діяльність, але використання можливостей, форм прояву видів управління веде до підвищення її потенціалу та ефективності.

Обґрунтованого єдиного поняття управління в науковій літературі немає. І це не випадково. Наприклад, що об'єднує управління автомобілем з управлінням конем або космічним польотом? А як бути з управлінням економікою, фірмою, військами? Засновник кібернетики Н. Віннер говорив, що всі види управління об'єднує інформація, але він не пояснив, що таке управління. Проте, не знаючи, що таке управління, люди успішно ним займаються не одну тисячу років. Парадокс, та в природі їх чимало.

З погляду теорії інформації, управління -- це вищий вид інформаційної взаємодії, в процесі якої на основі наявного досвіду, накопиченого в ході розвитку, еволюції системи, у вигляді закодованої інформації, яка зберігається в пам'яті системи, здійснюється зміна характеристик руху зазначеної системи. У цьому визначенні слід виділити та пам'ятати три основні елементи:

-- будь-яке управління є управління рухом;

--будь-яке управління ґрунтується на інформації, яка зберігається в пам'яті системи. Поза пам'яттю немає управління. Це означає, що управління може здійснюватися лише на основі минулого досвіду;

--будь-яке управління має як мінімум два канали, два органи управління: енергію і засіб впливу на об'єкт управління за допомогою відповідної інформації (орган управління інформацією).

Перші два елементи очевидні, хоч у своїй практичній діяльності люди постійно про них забувають, що є доказом парадоксу пам'яті. Щодо третього, то кожен знає, що в автомобіля є руль і сектор газу, аналогічно до цього управляється рух підводи.

Теорія управління з'ясовує, що в будь-якій складній системі управління функціонують три рівні ієрархії:

I-- рівень простих систем, програмне управління;

II-- рівень координаційного управління;

III--рівень системного управління, або стратегічне управління.

Отже,будь-яку складну ієрархічну систему управління можна подати у вигляді двох канальних систем, причому в складній системі оптимально має бути не більше трьох рівнів управління.

Природа шукала це оптимальне співвідношення рівнів ієрархії мільйони років, військові впевнились у необхідності цього протягом кількох тисячоліть військових дій, промисловості для цього знадобилося більше 200 років. В управлінні державою це співвідношення найчастіше порушується, тому що тут немає критеріїв ефективності.

Природа спиралась на дисонацію (розсіювання) та стійкість, військові -- на досягнення перемоги, промисловість -- на прибуток, а критерію ефективності в управлінні роботою бюрократичного апарату, на жаль, ще не вироблено. Очевидно, він нікому і не потрібен. Тут ми маємо справу з парадоксом ієрархії. Він полягає в тому, що верхні ієрархічні рівні управління, складаючись з тих же елементів, що й нижчі рівні та рівні, призначені для спільної роботи всієї системи, "забувають" про існування нижчих рівнів і організують функціонування системи лише в інтересах досягнення своїх особистих цілей. Цей парадокс стосується кожного з нас. Згадайте, коли ви в останнє замислювались, що наш організм складається з клітин, що саме вони сформували весь організм, у тому числі й мозок, для забезпечення ефективності своєї клітинної життєдіяльності. Людство взагалі дізналося про це зовсім недавно і тисячі років жило, не замислюючись над цим. Проте, навіть дізнавшись про це, продовжує зневажливо ставитися до своїх особистих клітин.

На основі принципу системного підходу господарське управління визначається як свідома цілеспрямована діяльність людини, за допомогою якої вона впорядковує, координує, а відтак підкоряє своїм інтересам елементи внутрішнього та зовнішнього середовища об'єкта управління. Один із найвідоміших представників сучасного менеджменту П. Друкер про сутність управління висловився своєрідно: "Управління -- це особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу".

Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб'єктами, один із яких виступає в ролі суб'єкта управління, а інший-- у ролі об'єкта управління. Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління, тобто коли здійснюється

управління. Для цього необхідно:по-перше,наявність у суб'єкта управління потреби та можливості управляти управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об'єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв'язку суб'єкта й об'єкта управління дає змогу проник нути в сутність та з'ясувати природу і можливості здійснення управління як соціального явища.

Рушійною силою управління є протиріччя між суб'єктом і об'єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління необхідно підходити передусім з позиції взаємодії суб'єкта й об'єкта управління.

Відносини управління за своєю природою є не первинними, а похідними від владних, які, в свою чергу, породжуються власністю і певною мірою залежать від неї. Взаємозв'язок між власністю, владою та управлінням, з погляду суспільного виробництва, відображає можливість суб'єкта, який є власником таких його елементів, котрі апріорі дають йому змогу реально організовувати, координувати, регулювати і контролювати процес розширеного відтворення об'єктів власності як органічних складових суспільного процесу виробництва.

Єдність власності та виробництва досягається і відтворюється за допомогою управління як загальної форми руху економічних процесів на всіх рівнях єдиного загальносуспільного відтворювального процесу, який як об'єктивне явище внутрішньо (сам по собі) є "байдужим" до власності як такої. Найбільш принциповими з погляду організації процесу виробництва є відносини, котрі виникають при поділі й кооперації праці в процесі спільної діяльності асоційованих власників, і відносини, що виникають між власниками і найманими працівниками.

У процесі спільної роботи асоційованих власників можливість вироблення управлінських рішень та готовність виконувати їх витікає з потреби спеціалізованих виробників координувати свої дії з метою найбільш ефективного досягнення результатів. У такому разі відносини управління ґрунтуються на зацікавленості учасників виробничого процесу, котрі разом із тим є власниками засобів виробництва, з одержанні оптимального кінцевого результату спільної діяльності.

У разі, коли основу відносин управління складають відносини найму, можливість здійснення управлінських рішень та готовність до виконання їх пов'язані з відчуженням працівника від засобів виробництва. Власник дістає можливість управляти у зв'язку з тим, що надає можливість виробнику реалізувати особисту власність на робочу силу. Виробник погоджується виконувати рішення, оскільки це дає йому можливість одержати відповідну винагороду. За такої умови здійснюється координація спільної діяльності для досягнення найкращого результату. Таким чином, управління зміцнює владу і примножує власність.

Феномен управління можна краще зрозуміти, якщо підійти до його вивчення з узагальнюючого, теоретичного погляду. Природно, будь-який абстрактний розгляд явищ або процесів немовби відходить від реалій різноманітної практики, не віддзеркалює усіх конкретних характеристик та особливостей окремої ситуації. Однак він (абстрактний, науковий розгляд) дає змогу краще зрозуміти їхню природу, з'ясувати й описати загальні для них суттєві риси й одночасно визначити форму та зміст явищ і процесів, які розглядаються, логіку і напрямок їхнього розвитку, можливості та межі здійснення.

Економічна влада на підприємстві завжди має матеріальну основу -- це власність, втілена в її об'єктах -- ресурсах. Власність, фіксуючи завершеність процесу привласнення, є основою для всіх наступних змін та рухів ресурсів. З іншого боку, в кожний момент економічна влада власників завжди передує реальним змінам, діям з ресурсами. Звідси необхідність того, що економічна влада власників має спиратися на науково обґрунтовану організацію та управління процесом використання ресурсів підприємства, який би забезпечив їхнє зростання, Власник вирішує особисто займатися управлінням або делегувати це законне право іншим професіоналам-менеджерам. Якщо раніше влада власності та управлінська влада на підприємстві зосереджувались в особі безпосереднього власника, то сьогодні її значною мірою делеговано менеджерам.

Управлінська влада на підприємстві має бути спрямована на створення умов для розвитку й реалізації творчих здібностей людини. Головним фактором творчої продуктивної діяльності є людина зі своїми потребами та здібностями. Саме не є основою розвитку. Тому менеджер має прагнути перш за все створити умови для реалізації та розвитку здібностей своїх підлеглих.

Відносини управління -- це вольові відносини, за допомогою яких реалізується економічна влада. Спираючись на закон свободи волі, власник передає менеджеру особливі повноваження щодо розпорядження та використання ресурсів підприємства для досягнення цілей власника. Всеохоплюючий характер управлінської діяльності та її інтенсивний розвиток сприяв появі соціального інституту менеджерів. В Україні відбувається становлення специфічної форми власності на управлінські здібності як фактор подолання економічної кризи і подальшого розвитку виробництва.

Об'єкти і суб'єкти управління. Те, на що спрямована управлінська діяльність, є об'єктом управління. Об'єкт управління має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об'єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об'єктами управління виступають також матеріальні та грошові ресурси. Це відбилося в таких поняттях, як управління фінансами, маркетингом, НТП, якістю продукції та праці, ефективністю виробництва тощо. Це означає, що існування та відтворення різноманітних елементів суспільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об'єктів управління.

Суб'єктом управління є персоніфікатор управлінської діяльності, тобто окрема людина або об'єднання людей. Якщо управління має офіційний характер, то його суб'єкт організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління. До суб'єктів управління належать і відповідні суспільні інститути (організації, установи), працівники апарату управління. Проте якої б форми не набирав суб'єкт управління, його існування зводиться до дій конкретних людей. У цьому полягає єдність і відмінність між сутністю та формами прояву такого соціального явища, як господарське управління.

Підхід до управління з погляду його сутності та форм прояву дає можливість відрізняти суб'єкт управління від суб'єкта управлінської діяльності. Останній може бути лише фізичною особою, живою людиною. Саме через суб'єктів, які можуть виступати як суб'єктами, так і об'єктами, реалізуються управлінські відносини.

Наприклад, як суб'єкт управління в акціонерному товаристві виступає рада директорів, а як об'єкт -- його структурні підрозділи. Разом із тим суб'єктами управлінської діяльності керівники та виконавці різних рангів підрозділів цього товариства.

Управлінська праця є засобом взаємодії між об'єктом і суб'єктом, внаслідок чого виникають та реалізуються управлінські відносини. Для того щоб взаємодія була ефективною, необхідно дотримуватися ряду умов.

По-перше, суб'єкт та об'єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості. Наприклад, якщо розумна і здібна людина стає керівником у тій галузі, про діяльність якої вона не має чіткої уяви, то даремно сподіватися, що рішення, які приймаються нею, враховуватимуть природу об'єкта управління повною мірою, а відтак будуть зрозумілими для підлеглих. Крім цього, суб'єкт і об'єкт управління мають бути сумісними в процесі функціонування. Якщо керівник і підлеглий несумісні психологічно, то рано чи пізно між ними почнуться конфлікти, котрі можуть катастрофічно вплинути на результати роботи.

По-друге, в межах єдності суб'єкта й об'єкта управління останній повинен мати відносну самостійність. Суб'єкт управління неспроможний передбачити всі інтереси об'єкта і можливі варіанти його дій (поведінки) в тій або іншій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена. Перш за все, немає гарантії, що рішення, які ухвалюються "нагорі", будуть оптимальними при реалізації їх підлеглими, тому що віддаленість від місця подій, незнання багатьох деталей, пов'язаних з обставинами, які можуть змінитися, є перешкодами цьому. Суб'єкт управління може затримувати з різних причин саме прийняття рішення, що призводить до втрати часу та пов'язаних із цим негативних наслідків для об'єкта. Якщо об'єктом управління є люди з притаманними їм особистими інтересами, прагненнями, поглядами на ситуацію, їм треба давати можливість реалізувати їх на практиці. Якщо такої можливості немає, люди або перестають виявляти активність, або зроблять усе, щоб досягти свого. Якщо всього цього не враховувати, наслідки взаємодії суб'єкта й об'єкта управління можуть бути найбільш непередбаченими.

По-третє, суб'єкті об'єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв'язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану одним від одного. Така реакція є орієнтиром для коригування подальших дій, котрі забезпечують адаптацію суб'єкта й об'єкта управління не лише до змін зовнішнього середовища, а й до нового стану один одного.

По-четверте, як суб'єкт, так і об'єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один -- у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший -- у вчасному й точному виконанні їх. Можливість суб'єкта управляти зумовлена готовністю об'єкта діяти згідно з командами, які надходять. Подібна ситуація виникає за умови, коли особиста мета учасників управлінського процесу збігається і, разом з тим, відповідає меті об'єкта управління. Іншими словами, міра досягнення учасниками управлінської діяльності своїх цілей має перебувати в прямій залежності від міри досягнення цілей самого управління, які випливають з потреб його об'єкта. Цей об'єктивний взаємозв'язок складає глибинну внутрішню проблему управління в тому разі, якщо його суб'єкт і об'єкт не є співвласниками.

Господарське управління охоплює сукупність взаємопов'язаних технічних, організаційних, економічних, соціально-психологічних та інших факторів. До технічних факторів належать: високий рівень механізації та автоматизації виробничих процесів, забезпеченість засобами виробництва, технології, що використовуються, засоби комунікацій тощо. Організаційні фактори включають: організаційну структуру, форми організації праці та виробництва, територіальне розміщення виробництва, чисельність та склад персоналу. До економічних факторів належать: розміри підприємства та його спеціалізація, рівень економічного розвитку та використання виробничого потенціалу, рентабельність виробництва тощо. До соціальних факторів належать: розвиток соціальної інфраструктури, демографічна ситуація, мотиваційні потреби, згуртованість колективу тощо.

Сутність управління зводиться до активного впливу на параметри будь-якого об'єкта з метою усунення небажаних відхилень від заданих режимів роботи, підтримання стану впорядкованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.

Науковому розумінню сутності управління сприяє розгляд гносеологічного співвідношення деяких понять та категорій теорії управління. Наприклад, поняття управління та керівництво не тотожні. Керівництво не можна обмежувати лише технічним впливом на людей і на їхню поведінку в процесі виробництва. Керівництво неодмінно включає вольові відносини, за допомогою яких реалізується економічна влада. Воля притаманна лише людині. Воно означає постановку найважливішої мети і завдань,визначення головних напрямів діяльності,пов'язаної з регулюванням соціальних та економічних процесів на різних рівнях суспільного виробництва. Не можна плутати поняття управління та організація. Якщо управління означає вплив на систему (об'єкт), якою управляють за допомогою спеціальних методів, то організація як процес -- це створення системи та її структурних елементів, де здійснюються управлінські процеси, пошук виконавців, розподіл обов'язків та повноважень, дотримання відповідної технології управління тощо. У процесі організації різноманітні зусилля працівників спрямовуються в єдине русло.

Управління -- більш широке поняття, ніж регулювання. Лише в технічних системах його можна розглядати як один із видів регулювання. Управління соціально-ринковими системами включає в себе й організацію, і координацію, і мотивацію. Отже, воно передбачає не лише нормативне н ненормативне регулювання (закони, статути, юридичне, організаційне забезпечення, традиції, звичаї тощо), а й безпосередній вплив керівного органу або керівника на об'єкт управління. Регулювання в менеджменті забезпечує не лише стабілізацію об'єкта, підтримку його розвитку в заданих оптимальних параметрах, а й створення умов для здійснення процесів, які виникають, на основі саморегулювання шляхом використання організаційних, економічних та інших нормативів, соціальних норм, звичаїв, традицій.

Управління -- одна з форм виробничих відносин. Воно відображає причинно-наслідкові зв'язки та залежності, що виникають у процесі здійснення суспільного виробництва. Оскільки об'єктом відносин управління є трудова діяльність людей, то управлінські відносини є перш за все економічними відносинами.

Теоретично управління можна розглядати в організаційно-технічному і соціально-економічному аспектах. Організаційно-технічний аспект управління передбачає збір та переробку інформації, прийняття та реалізацію рішень за відповідних організаційних умов. Соціально-економічний аспект управління включає: свідоме використання об'єктивних законів, котрі виявляються через суб'єктивну діяльність людей; формування мети діяльності; визначення шляхів, методів та засобів управління у зв'язку з досягненням поставленої мети. Ло слідження управління як соціально-економічної категорії дає змогу більш глибоко розкрити його зміст і цільову спрямованість.

Характер та зміст управління визначаються формою влас ності на основні фактори виробництва, виробничими відносинами, економічними законами та рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства. Управління охоплює економічну, соціальну, духовно-ідеологічну та політичну сфери життєдіяльності.

Всезростаюча роль управління в забезпеченні суспільних процесів відтворення на різних його рівнях зумовлена, з одного боку, зовнішніми факторами -- НТП, економічною кризою або підйомом, розвитком зовнішніх зв'язків, інформатизацією суспільства тощо, з іншого -- внутрішніми факторами: інтенсифікацією виробництва, збільшенням матеріально-речових елементів продуктивних сил тощо.

Неорганізованість, невміння кваліфіковано управляти процесами виробництва призводять до матеріальних втрат, і, навпаки, раціональна організація управління, котра ґрунтується на останніх досягненнях мети і завдань, визначення головних напрямів діяльності, пов'язаної з регулюванням соціальних та економічних процесів на різних рівнях суспільного виробництва.

Неорганізованість, невміння кваліфіковано управляти процесами виробництва призводять до матеріальних втрат, і, навпаки, раціональна організація управління, котра ґрунтується на останніх досягненнях сучасної науки менеджменту, дає можливість успішно досягати поставленої мети і є одним із факторів соціально-економічного прогресу сучасного суспільства.

Погляд на систему управління крізь призму людини. Система менеджменту -- це люди, які узгоджують зусилля інших людей для досягнення загального результату. Це те загальне, що присутнє завжди і скрізь, де підприємство складається з двох і більше людей.

Для розуміння сутності системи управління можна скористатися аналогією з живим організмом, в якому є різні системи життєдіяльності, внутрішні органи і м'язи. Без нервової системи усі вони будуть нежиттєздатні, тобто головне завдання нервової системи -- забезпечити цілісність діяльності. Враховуючи те, що будь-який організм існує в певному середовищі і вимушений взаємодіяти з ним, нервова система повинна забезпечити також стійкість діяльності у постійно змінюваних зовнішніх умовах. При цьому стійкість діяльності у змінюваних умовах означає не що інше, як розвиток. Система управління організації -- це своєрідний аналіз нервової системи, міра досконалості якої залежить від забезпечуваності нею цілісності: й стійкості діяльності Організації в мінливому середовищі.

Ключовою властивістю системи управління, завдяки якій забезпечується цілісність діяльності, є керованість. Ефективність діяльності підприємства прямо залежить від міри узгодженості дій її працівників.

Про стійкість діяльності можна говорити тоді, коли заданий напрямок розвитку зберігається, незважаючи на постійно змінювані обставини.

Ключовою властивістю системи управління, завдяки якій забезпечується стійкість діяльності, є адаптивність. Адаптивність тим вища, чим більше в системі управління працівників, здатних швидко орієнтуватися і гнучко перебудовувати власну діяльність відповідно до змінюваних обставин. Низька адаптивність означає деградацію, пов'язану з відсутністю розвитку.

Успіх діяльності підприємства у змінюваних умовах суттєво залежить від того, чи є в системі управління керівники, здатні мислити самостійно, і наскільки вони можуть вплинути на діяльність підприємства.

Рівень активності щодо змінюваних умов є якісною відмінною рисою однієї системи управління від іншої. Якщо невідомий рівень адаптивності тих служб, які забезпечують виробництво продукції і послуг відповідно до потреб споживачів, тоді говорити про ефективність діяльності підприємства можна лише в межах поняття ймовірності.

Размещено на Allbest.ru