Критичний напрям політичної економії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з курсу

«Історія економічних вчень»

на тему:

«Критичний напрям політичної економії»

Вступ

Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

1. Економічні погляди С. Сісмонді

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773-1842) - посідає своєрідне місце в історії політичної економії, він завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світогляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією».

Народився Сісмонді в родині протестантського пастора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонському банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви, деякий час живе в Англії та Італії. У 1880 р. знов повертається до Женеви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не лише економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику наукову спадщину.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником Адама Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагандує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. У 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він переконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки».

Які ж нові ідеї проголошує Сісмонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У класиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ніби не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним користуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлумачення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави».

Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як такі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв'язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, ігнорування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ставлячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником історичної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільства, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів - трудівників і власників - або, за його словами, багатіїв і бідняків. Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення власності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промисловості, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земельна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична економія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність інтересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.
Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загострення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економічного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комунізму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запровадження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було сказано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства…». Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вартість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке розмежування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як засоби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. Нагромадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибуток підприємця, - писав він, - становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує». Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі - як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі ренти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем економічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробництва називає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталізму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зменшить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, - писав Сісмонді, - має співвідноситись із суспільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства».

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискується з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагромадження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу частину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.
До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була велика маса споживачів - дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді - це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звертається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встановленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного виробництва.
Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й наявності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії розвиває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної думки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предмета й методу політичної економії - представники історичної школи.

2. Економічна концепція Прудона

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) - народився у французькому місті Безансоні в сім'ї бідного пивовара. Учився в коледжі, працював робітником у друкарні, займався самоосвітою.

У 1840 р. видає в Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикує капіталізм і кидає виклик буржуазії, проголосивши своє знамените гасло «власність - це крадіжка». У 1846 р. він видав книжку «Система економічних суперечностей або Філософія злиденності».

У творі Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких узято було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У наступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму. Це реформування Прудон сподівається здійснити через викуп робітниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерній основі, що в них робітники-акціонери будуть працювати й одержувати продукти за собівартістю.

У 1848 р. Прудона обрали членом Національних зборів від паризьких робітників. На розгляд зборів він вносить проект податкової реформи і створення «Народного банку», але проект не був прийнятий. 1849 року Прудон сам зробив спробу втілити ідею створення «Народного банку» в життя через організацію акціонерного товариства, але вона виявилась безрезультатною (банк проіснував два місяці). Невдалою була і його діяльність як видавця газет.

Виступаючи в опозиції як до радикалів, так і до консерваторів, П.Ж. Прудон зазнав невдачі на теренах політики, його діяльність закінчилась трьома роками тюремного ув'язнення за нападки на президента республіки Луї Наполеона та досить гостру критику капіталізму.

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб'єктивізм. Економічні категорії він розглядає як втілення «абсолютного розуму», як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Намагаючись застосувати в дослідженні гегелівський діалектичний метод, Прудон обмежує його, по суті, намаганням виявити в категоріях і економічних процесах «добрі» і «погані» сторони. Отже, економічні категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Керуючись таким підходом, Прудон уважав, що завжди можна зберегти добрі сторони й позбутись поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

П.Ж. Прудон визнавав дрібну власність, яка існує у «помірних і розумних» розмірах. Водночас він був переконаний, що велику приватну власність необхідно знищити з метою встановлення всезагальної справедливості, заснованої на загальній рівності. Обґрунтовуючи цю думку, вчений писав про те, що «Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, а в тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки володіння однієї людини не порушує прав іншої, постільки власність є цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалася на насиллі та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, з допомогою яких люди прагнули відновити рівність».

Він також рішуче засуджував комунізм, зазначаючи, що в «суспільстві, про яке мріють соціалісти, слабкі пригноблювали б сильних, ліниві і нездібні жили б за рахунок трудящих та здібних. Комунізм є система рабства, оскільки спільність володіння вимагає примусової організації праці, позбавляє членів суспільства свободи дій і перетворює їх всіх на рабів держави».

Свобода і рівність були основними політичними догмами П.Ж. Прудона. Він не погоджувався пожертвувати жодною з них. В ім'я рівності він заперечував приватну власність в наявній формі; в ім'я свободи він відкидав соціалізм.

Критикуючи експлуататорську природу існуючого на той час капіталістичного суспільства, П.Ж. Прудон виходив з того, що капіталісти «ніколи повністю не винагороджують» робітників, оскільки винагорода робітника «не перевищує його постійних витрат і не забезпечує йому винагороди в майбутньому, тоді як капіталіст знаходить в знарядді, продуктивному працівникові запоруку незалежності і забезпеченості в майбутньому».

Розмірковуючи над природою прибутку, вчений висунув концепцію «помилки в рахунках», згідно з якою капіталісти оплачують вартість індивідуальної праці робітників, привласнюючи при цьому продукт їх кооперованої (колективної) праці. Останній перевищує суму індивідуальних зусиль працівників, оскільки «Найнезначніший статок, найменше підприємство вимагають такої різносторонності, яких одна людина ніколи не може проявити».

«Капіталіст каже, що заплатив робітникам поденну плату, - зазначав у зв'язку з цим П.Ж. Прудон. - Однак справа в тім, що він не оплатив величезної сили, яка виникає завдяки співробітництву робітників, завдяки одночасності і гармонії їх зусиль».

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності. Між споживною цінністю і міновою цінністю існує «антиномія» - протилежність. Споживна цінність виступає як втілення достатку, багатства, а мінова - як відображення винятковості.
Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтетична цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об'єднує елементи багатства, створені різними галузями виробництва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір продуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до складу суспільного багатства. Інші - ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону, Прудон називає конституйовану синтетичну цінність пропорційною.

Отже, конституйована цінність, на думку Прудона, виникає в обміні та обов'язково реалізується на ринку. Вона є конституйованою тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної й мінової цінностей, пропорційною, оскільки виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства.

Для подолання труднощів товарного виробництва (затоварювання, диспропорції тощо) потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію.

Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунути суперечності капіталістичного товарного виробництва, суперечність між товаром і грошима, надавши самому товару властивостей, притаманних грошам.

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує мінову концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності - обмін і працю.

Економічна програма Прудона. Як дрібнобуржуазний ідеолог Прудон зв'язував причини труднощів дрібного виробника з недоліками обміну, з проблемою збуту. Основною причиною зубожіння й несправедливості він оголошує обмін і гроші. І саме з цих позицій опрацьовує економічну програму реформування капіталізму через реформування обміну.
Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому бачить вершину людської свободи й особистої незалежності. Він обстоює дрібну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колективів. Панування дрібних товаровиробників, на його думку, зумовить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом. Для сприяння дрібним виробникам у реалізації продукції Прудон пропонував і, як уже зазначалось, зробив спробу створити обмінний банк - «Народний банк». Банк приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «робочі гроші» товаровиробник і одержував би в банку потрібні йому інші товари. Запровадженням «робочих грошей» замість реальних Прудон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, позбутися експлуатації, оскільки кожен одержував би стільки, скільки виробив сам, залишити «добрі» сторони товарного виробництва й ліквідувати «погані».

Ці дрібнобуржуазні ілюзії було породжено недостатнім розумінням Прудоном таких категорій, як гроші, товар, прибуток, капітал та й самої суті капіталістичного виробництва, з ідеєю реформування якого через обмін він виступав.

Капітал Прудон переважно трактує як гроші, вважаючи провідною його формою тільки капітал позичковий. Процент, на думку Прудона, - це та єдина форма, в якій втілено неоплачену працю робітника. Прибуток Прудон розглядає як різновид заробітної плати.

Оскільки економічною основою експлуатації у Прудона є процент, то зниження ставки процента «примусовими законами» і зведення її до нуля - це шлях до одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, він розвиває ідею «дарового кредиту». Виступаючи проти грошей, Прудон водночас пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі. Надання «дарового кредиту» усуває можливість позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію.

Внаслідок такої реформи (надання всім і кожному «дарового кредиту») здійсниться не лише «злиття класів», бо залишатимуться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їхньої ціни, уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну, усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів.

Прудон є противником як буржуазної демократії і монархії, так і комунізму. Рушійною силою суспільства він вважає клас дрібних виробників, економічну основу якого становить дрібна власність і якому притаманна певна відокремленість, ізольованість. Його члени не повинні об'єднуватися в жодні державно-суспільні організації. Прудон взагалі виступає проти держави. Зв'язок між окремими господарствами має здійснюватись через обмін і взаємодопомогу.

Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона мав значне поширення в другій половині ХІХ ст. в багатьох європейських країнах. Його ідеї сприйняли бакуністи, а згодом анархо-синдикалісти.

Відомі дослідники історії економічних учень П. Жід і II. Ріст зазначали, що лібералізм П.Ж. Прудона був заснований на «глибокому відчутті економічної реальності, і нині соціальна проблема формулюється у тих самих рамках, в яких поставив її Прудон: реалізувати справедливість у свободі».

Висновки

Розглянувши економічні концепції та погляди Сісмонді та Прудона, видатних ідеологів економічної теорії ХІХ століття, ми можемо зробити висновок, що вирішальну роль вони приділяли дрібному підприємству як засобу ефективної побудови трудових відносин, справедливому розподілу продуктів праці між робітниками.

Обидва економісти були ярими противниками капіталізму, оскільки на їх думку саме капіталізм робив розділення людей на бідних та багатих, породжував несправедливість та давав змогу багатіям наживатися на робітниках.

політичний економія дрібний підприємство трудовий

Література

1. Історія економічних учень. Навчальний посібник / Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П.М., Нестеренко А.П. - К.: Знання, 2004. - 1300 c.

2. Історія економічних учень: Підручник / Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М. та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. - К.: КНЕУ, 1999. - 564 с.

3. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень. Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - 372 с.

Размещено на Allbest.ru