Економічне зростання: джерела і витрати в країнах ринку

Размещено на http://www.allbest.ru/

15

КУРСОВА РОБОТА

З макроекономіки на тему:

Економічне зростання: джерела і витрати в країнах ринку

Київ 2010

План

Вступ 3

Розділ 1. Економічне зростання як складова економічного розвитку країни 4

1.1 Сутність і фактори економічного зростання 4

1.2 Типи економічного зростання 10

Розділ 2. Аналіз джерел економічного зростання 15

2.1 Неокласична модель економічного зростання Солоу 15

2.2 Модель макроекономічного зростання Харода-Домара 31

Розділ 3. Основні напрямки підвищення темпів продуктивності праці 33

3.1 Розвиток фінансових ринків як передумова економічного зростання в Україні 33

3.2 Шляхи зміцнення фінансової системи України 37

Висновки 40

Література 42

Вступ

Актуальність теми. Сукупна пропозиція є основою як для розвитку економіки у короткостроковому, так і довгостроковому періодах. У короткостроковому періоді взаємодія між сукупним попитом і супною пропозицією визначає обсяг виробництва, безробіття та використання виробничих потужностей і має вирішальний вплив на рівень цін на товари і темп інфляції. В довгостроковому періоді - десятиліття і більше - сукупна пропозиція є головним детермінантом економічного зростання.

Наше дослідження сукупної пропозиції починаємо з фундаментального блока сукупної пропозиції: аналізу економічного зростання, або зростання потенційного обсягу виробництва.

Методологічну основу дослідження становлять роботи класиків економічној думки Л. Вальраса, В. Джеволса, Дж.М. Кейнса, Дж. Локка, А. Маршала, Л. Мізеса, Дж.С. Мілля, А. Пігу, Д. Рікардо, А. Сміта, І. Фішера, М. Фрідмана, та інших.

Об'єкт дослідження - темпи економічного зростання, її авторитет на міжнародній арені та історичні перспективи.

Предметом дослідження є аналіз особливостей розвитку вітчизняної економіки.

Мета дослідження - з'ясувати суть економічного зростання та його основні фактори.

Для реалізації мети дослідження необхідно вирішити наступні завдання:

- визначити сутність економічного зростання;

- з'ясувати його основні фактори;

- розкрити зміст неокласичної моделі економічного зростання.

Розділ 1. Економічне зростання як складова економічного розвитку країни

1.1 Сутність і фактори економічного зростання

Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу - здебільшого за рік, по-друге - темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій. Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність. [4, 145]

Наш аналіз починаємо з історичного огляду теорій економічного зростання, і насамперед тих факторів, що дозволяють одним країнам швидко нарощувати виробництво, тоді як економіки інших країн розвиваються повільно, а треті країни взагалі перебувають у стані застою. Ці теорії мають допомогти нам дати відповідь на такі запитання: «Чому життєвий рівень зростає з часу Промислової революції? Чи можна виділити моделі економічного зростання в розвинених країнах?»

Нам також потрібно знати джерела економічного зростання. Чи наш життєвий рівень зростав унаслідок збільшення розмірів капіталу чи технічного прогресу? І що взагалі може країна вдосконалити у функціонуванні своєї економіки?

Наприкінці ХVІІІ ст.. Томас Мальтус пророкував, що внаслідок зростання чисельності населення збільшення національного продукту супроводжуватиметься зниженням життєвого рівня людей. На його думку, обсяг виробництва зростає повільніше, ніж чисельність населення. Чому? Нові працівники прикладають робочу силу до обмежених ресурсів землі. Кожен працівник тепер має менше землі для обробітку. Граничний продукт землі зменшується, і знижується реальна заробітна плата. Отже, Мальтус уважав, що економічне зростання та збільшення кількості населення ведуть до того, що робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Однак учений не передбачив майбутнього внеску наукових відкриттів, розвитку техніки в економічне зростання та збільшення національного доходу.

Більш як півтора століття тому німецький економіст Ф. Ліст у праці «Національна система політичної економії» (1841 р.) розділив історію суспільства на стадії. Цю класифікацію розвинув К. Маркс. Згідно з їхніми поглядами, кожне суспільство еволюціонує в одному напрямі, - тобто послідовно прогресує. На зміну примітивним культурам, основу яких становили мисливство й землеробство, прийшло рабство. За середньовіччя склалося командне управління, яке ґрунтувалося на земельній власності - феодалізмі. Ренесанс і реформація підготували промислову революцію, що сприяла зміні феодалізму капіталізмом. Прихильники Маркса вважали, що капіталізм, або ринкова система, також мусить зійти з історичної сцени і поступитися місцем соціалізму або комунізму. Однак перебіг реального життя не завжди підтверджує думки економістів та істориків. Усупереч передбаченням К. Маркса капіталізм не зник. Навпаки, ринкова система забезпечила небувале прискорення економічного розвитку багатьох країн.

Друга половина ХХ ст.. позначилася високими темпами економічного зростання в Японії, Німеччині, скандинавських країнах, державах Північної Америки, нових індустріальних країнах та ін.. Реалії свідчать, що сучасна ринкова економіка функціонує ефективніше, ніж у ХІХ - першій половині ХХ ст..

Країни, які обрали марксистську схему організації національної економіки, нині повертаються до ринкової системи. Їхній експеримент із командною економікою виявився невдалим.

З огляду на високі щорічні темпи економічного зростання у другій половині ХХ ст.. постає запитання: чи може воно тривати й у ХХІ та наступних століттях? Нині економісти дають на нього дві протилежні відповіді. Противники економічного зростання вказують на те, що світова система використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Розвиток сучасної промисловості залежить від не відтворюваних природних ресурсів, які вичерпуються. Згідно з цим поглядом, людство невдовзі цілком використає певні природні ресурси - нафту, мідь, вугілля, орні землі, що життєво вадливі для процесу виробництва. Надмірне навантаження на землю внаслідок украй інтенсивного її обробітку, витоптування травостою перетворюють її в пустелю, а здатність планети прогодувати населення зменшується. Вилов риби зі Світового океану відбувається такими темпами, що вона не встигає поновлюватися. Зростання відходів, що є неминучим результатом економічного зростання, пригнічує абсорбційну здатність світової екологічної системи. До того ж інтенсивно забруднюється довкілля, вичерпується озоновий шар, змінюється клімат планети.

Критики економічного зростання стверджують, що подальший прогрес у розвинутих країнах здебільшого означає задоволення щораз менш значущих потреб коштом посилення загрози екологічній системі й самому життю на Землі. Вони заявляють, що темпи економічного зростання необхідно уповільнити і перейти до «нульового зростання». На їхню думку, треба різко обмежити використання не поновлюваних ресурсів, а також відновлюваних ресурсів, щоб ті могли поновлюватися. Обсяг викидів не повинен перевищувати абсорбційну здатність довкілля.

Прихильники економічного зростання і станом довкілля, на думку адептів зростання, перебільшений. Прискорення економічного зростання не обов'язково означає посилення забруднення. Вони вважають, що забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки наслідком того, що частина довкілля - річки, озера, моря океани, повітря - трактується як спільна для використання власність. Ця власність стала нашим смітником. Для зменшення забруднення довкілля прихильники економічного зростання пропонують запровадити законодавчі обмеження або спеціальні податки.

З нинішньої полеміки про економічне зростання випливає, що воно не є абсолютним благом. Наслідки безперервного зростання обсягу виробництва для довкілля та способу життя потрібно обов'язково враховувати за будь-якого підходу до оцінки майбутнього економічного стану.

Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів:

1) фактори пропозиції;

2) фактор попиту;

3) фактор ефективності;

4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.

Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Їх теж чотири:

1) кількість та якість природних ресурсів;

2) кількість та якість трудових ресурсів;

3) обсяг капіталу країни;

4) технологія.

Перелічені фактори пропозиції, які називають «колесами економічного зростання», визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Природні ресурси - це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише кілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко просуватися шляхом економічного зростання, зокрема Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші. Більшість країн світу небагата на природні ресурси. Проте навіть дуже бідні на них країни - Швейцарія, Японія чи Ізраїль - демонструють високі темпи економічного зростання і забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі.

На думку багатьох економістів, трудові ресурси - пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці - становлять найважливіший фактор економічного розвитку. Справді, інші фактори виробництва можна купити в інших країн. Проте застосування високопродуктивної техніки в місцевих умовах вимагає кваліфікованих працівників.

Для збільшення обсягу капіталу необхідне скорочення поточного споживання впродовж десятиліть. У розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу; і навпаки, найбідніші країни часто можуть заощаджувати лише 5% національного доходу. Крім того, значна частина цих невеликих заощаджень спрямовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці.

Крім трудових, природних ресурсів та капіталу, четвертим життєво важливим фактором економічного зростання є технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання в індивідів підприємницького духу. Країна не може процвітати без власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові підприємства, освоювати нові технології, розв'язувати трудові конфлікти.

Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище сповільнює економічне зростання, бо не заперечує повного використання ресурсів.

Фактори пропозиції й попиту, які впливають на економічне зростання, взаємопов'язані. Наприклад, неповне залучення трудових ресурсів уповільнює темпи нагромадження капіталу, а низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть спричинити безробіття.

Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси най економніше і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги.

Існує низка інших факторів, які впливають на економічне зростання, проте вони важко піддаються кількісній оцінці. Це передовсім соціокультурні та інституційні чинники. Зокрема, значний позитивний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво - це престижні види діяльності, а особи, зайняті ними, користуються повагою. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах її оцінюють як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. Нарешті, у довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури укладання і виконання угод, і вони розвиваються, як правило, значно швидше, ніж країни з недемократичними, не правовими режимами.

В усіх державах можуть виникати перешкоди, що уповільнюють або стримують економічне зростання. Найчастіше вони пов'язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання державних інституцій у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а податкова система може підривати стимули до праці та інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво і здирство, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності.

Вагомим соціально-культурним чинником, що може гальмувати виробництво та економічне зростання, є наголос суспільства радше на виконанні обов'язків, а не на особистій ініціативі. Нерідко дотримання релігійних звичаїв і обрядів суттєво обмежує тривалість робочого дня або робочого року і скеровує ресурси замість інвестування на здійснення різних релігійних церемоній.

Важливими чинниками, які стримують економічне зростання, є несумлінне ставлення до праці, господарські злочини, припинення роботи через трудові конфлікти та ін. [ 7, 56]

1.2 Типи економічного зростання

Збільшення обсягу національного виробництва може досягатися, по-перше, за рахунок збільшення кількості факторів та, по-друге, через підвищення ефективності їх використання. Тому розрізняють два основні типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання - це нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології. Інакше кажучи, обсяг продукції зростає за рахунок зростання чисельності робочої сили , обсягу інвестицій, використовуваних сільськогосподарських угідь та інших ресурсів. При цьому продуктивність праці залишається незмінною.

Інтенсивний тип економічного зростання - це збільшення виробництва товарів і послуг на сонові підвищення ефективності використання ресурсів - підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо. За цього типу зростання продуктивність праці підвищується.

У реальній дійсності обидва типи економічного зростання співіснують, але здебільшого переважає один із них. Тому в аналітичній економії говорять про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення значення в національній економіці інтенсивного типу економічного зростання називають інтенсифікацією економіки.

У другій половині ХХ ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

Економічний розвиток є багатофакторним процесом, який відображає зміни в усіх сферах господарського життя країни; його можна продуктивно аналізувати лише в довгостроковому періоді.

Темпи економічного зростання найчастіше розглядають як критерій економічного розвитку країни. Щоправда, зв'язок між економічним розвитком і темпами економічного зростання досить складний. Високі темпи економічного зростання не завжди свідчать про прискорений економічний розвиток країни. І навпаки, зниження темпів зростання або навіть нульові його темпи не означають припинення економічного розвитку. Наприклад, у 30-ті роки економіка Радянського Союзу внаслідок грабіжницького використання природних і трудових ресурсів розвивалася високими темпами, але це не був прогресивний економічний розвиток. [1, 329]

Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують низку показників. Основними серед них є такі:

1) валовий внутрішній продукт на душу населення;

2) показники ефективності функціонування економіки, що обчислюються на підставі ВВП;

3) виробництво основних видів продукції на душу населення (рівень розвитку окремих галузей);

4) рівень та якість життя населення.

Провідним показником економічного розвитку країни є ВВП на душу населення. За цим показником країни поділяють на розвинуті і країни, що розвиваються. Наприкінці ХХ ст. до розвинутих відносили країни з подушним ВВП понад 12 тис. дол. за рік. В окремих нафтодобувних країнах (Кувейт, Саудівська Аравія) цей показник дорівнює показникам розвинутих держав, однак за іншими параметрами їх не можна віднести до розвинутих.

Показники ефективності функціонування національної економіки найбільшою мірою характеризують рівень економічного розвитку, бо відбивають результативність використання основних факторів виробництва.

Про рівень економічного розвитку країни судять і з виробництва і споживання деяких ключових видів продукції, передовсім з енергоспоживання, на душу населення. Нині енергетика лежить в основі всіх видів виробництва. Тому цей показник характеризує досягнутий рівень виробництва, можливості подальшого розвитку національної економіки та ступінь задоволення потреб людей. Розрив в енергоспоживанні на душу населення між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, дуже значний. Наприклад, якщо у США цей показник наближається до 8000 кг, то в Ефіопії він ледь перевищує 20 кг.

Важливими видами промислової продукції на душу населення, які свідчать про рівень розвитку країни, є виробництво автомобілів, мінеральних добрив, пластмас, хімічних волокон, паперу та інших товарів. Серед сільськогосподарської продукції особливе значення має виробництво на душу населення основних продуктів харчування: зерна, м'яса, молока, цукру, картоплі тощо. Подушні показники виробництва цих сільськогосподарських продуктів дають змогу судити про ступінь задоволення власним виробництвом потреб населення в цих продуктах.

Для характеристики рівня економічного розвитку країни економісти часто використовують показники наявності або виробництва в ній на 1000 осіб населення або на середньостатистичну сім'ю товарів тривалого користування - легкових автомобілів, телевізорів, персональних комп'ютерів, пральних машин, холодильників тощо.

Рівень економічного розвитку визначають на підставі показників рівня життя населення - середня тривалість життя; рівень освіти, зокрема рівень письменності і медіанний рівень освіти; середня тривалість робочого дня; денне споживання кілокалорій на душу населення; чисельність студентів чи лікарів на 10000 людності; забезпечення житлом та ін.

Для визначення рівня якості життя нині міжнародні організації дедалі частіше використовують індекс людського розвитку. Цей індекс обчислюють на підстав освітнього рівня населення, середньої тривалості життя та подушного ВВП.

Для порівняння ефективності національних економік Міжнародний валютний фонд розробив показники порівняльної конкурентоспроможності. Для обчислення цих показників зіставляють ціни і витрати виробництва в обробній промисловості з відповідними середньозваженими показниками розвинутих країн. Найважливішими серед них є:

1) порівняльний рівень оптових цін промисловості;

2) порівняльний рівень експортних цін промислових товарів;

3) питомі витрати на заробітну плату (в розрахунку на одиницю продукції);

4) випуск продукції на відпрацьовану людино-годину та ін..

Економісти часто судять про рівень економічного розвитку країни на підставі галузевої структури національної економіки. Висока частка в економіці галузей обробної промисловості є ознакою високого її розвитку. Водночас важливим індикатором є структура самої обробної промисловості та окремих її складових, зокрема машинобудування та хімії - галузей, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ще одна важлива ознака рівня розвитку країни - диверсифікація машинобудування. У розвинутій економіці кількість галузей машинобудування може становити понад 200, а в країнах з низьким рівнем економічного розвитку - удесятеро менше. [4, 165]

Розділ 2. Аналіз джерел економічного зростання

економічний фінансовий праця

2.1 Неокласична модель економічного зростання Солоу

Один із типів моделі економічного зростання є модель, яка була розроблена в 50-60-х p p. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу. Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва -- праця, капітал, технологічні зміни -- впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу.

Ми не ставимо перед собою завдання детально розглянути модель Солоу. Сформулюємо лише основні її передумови, позначення та висновки.

Передумови та позначення моделі Солоу:

* пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y=F(K,L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Це означає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (Z.) помножити на довільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьому множникові:

Якщо припустити, що , то виробнича функція матиме вигляд:

або де у -- продуктивність праці - капіталооснащення праці  (тут застосовані малі букви для позначення кількісних показників у розрахунку на одного працюючого). В результаті таких перетворень маємо функцію з двома змінними  , хоча третя змінна (І) і залишається залученою до аналізу;

* виробнича функція є нелінійною, і характеризується спадною граничною продуктивністю капіталу (МРК), тобто при зростанні показника k графік виробничої функції стає все пологішим, а тому кожна наступна додаткова одиниця капіталу виробляє менше продукту в порівнянні з попередньою (мал. 14.3). Іншими словами, накопичення капіталу не завжди має сенс: може настати момент, коли додатковий капітал не сприятиме зростанню обсягів випуску;

* сукупний попит задається через характеристики споживання (с) та інвестицій в розрахунку на одиницю праці:

де

Враховуючи, що споживання є пропорційним до доходу і залежить від норми заощадження , тобто

,

В умовах рівноваги інвестиції дорівнюють заощадженням і є пропорційними до доходу. Чим більший показник k, тим більшим буде обсяг виробництва і тим більшими будуть інвестиції і.

Внаслідок цих нескладних перетворень ми отримали сукупність рівнянь, які дають змогу виразити показники доходу, споживання та інвестицій в розрахунку на одного працюючого як функцію від капіталооснащення праці:



На мал. 14.3 всі три показники зображено на одному графіку в системі координат "капіталооснащення праці-продуктивність праці".

Модель Солоу містить, окрім перерахованих, ще цілу низку передумов, а саме:

* вибуття капіталу W є пропорційним до величини його запасу К, тобто

- норма амортизації;

* норма заощадження s постійна;

* інвестиційний лаг дорівнює нулеві;

* чисельність зайнятих L зростає з постійним темпом п;

* працезберігаючий технологічний прогрес (або ефективність праці під впливом технологічного прогресу) змінюється з темпом(Припустімо, що Це означає, що ефективність праці кожного робітника зростає на 2% на рік. За рахунок цього обсяг виробництва зросте настільки ж, наскільки він зріс би за умови, що кількість робочої сили збільшилась за рік на 2% при незмінній ефективності робочої сили. Показник ще називають швидкістю науково-технічного прогресу).

Як уже зазначалося, ця модель дає змогу дослідити характер процесу економічного зростання у стані довгострокової рівноваги, тобто з'ясовує, як основні фактори виробництва впливають на темпи зростання потенційного ВВП. А для цього потрібно насамперед задати умови довгострокового стану рівноваги. Сталий рівень капіталооснащення. Відомо, що запаси капіталу в розрахунку на одного працюючогоможуть змінюватися з кількох причин, а саме: інвестиції (г) сприяють зростанню запасів капіталу, в той час як амортизація, збільшення чисельності населення, а також збільшення числа ефективних одиниць праці призводять до їхнього скорочення. Математично це передається так:

показник вибуття (амортизації) капіталу;

 -- величини, які показують, як зміниться запас капіталу в розрахунку на одного працюючого під впливом зростання чисельності населення та зростання ефективності робочої сили, відповідно. Отже, темп скорочення капіталооснащення праці дорівнює

а величина скорочення капіталооснащення при цьому визначається як

Станові сталої рівноваги в даній економічній системі відповідатиме такий рівень величини k, коли тобто коли приріст запасу капіталу за рахунок інвестицій дорівнюватиме його скороченню за рахунок інших факторів:



Враховуючи, що  , а сталий рівень капіталооснащення прийнято позначатиумову, за якої економіка перебуває у сталому стані, запишемо як:

Тобто коли економіка досягає рівноважного сталого стану, то інвестиції  повністю компенсують знецінення капіталу внаслідок його зношення  , збільшення чисельності працюючих та технологічного прогресу

Використавши попередню формулу, легко знаходимо співвідношення "капітал-випуск":

На мал. 14.4 зображено рівноважний сталий стан економіки за умови, що Це - точка рівноваги для показника k, оскільки саме тут величина приросту запасу капіталу дорівнює величині його зменшення, і пока зник k залишається незмінним. Саме тоді, коли запас капіталу дорівнює і утворюється довгострокова стала рівновага економіки. Це дійсно так, адже при інвестиції перевищують вибуття капіталу, і його величина зростає. У випадку, коли  навпаки, інвестиції менші, ніж вибуття капіталу, і запас капіталу зменшується до тих пір, поки процес не вийдена точку k*.

При збільшенні норми заощадження 5 графік функції інвестицій

піднімається вище, і, відповідно, точка його перетину з прямою І переміщується праворуч (мал. 14.5). Це дає змогу зробити висно вок, що збільшення норми заощадження призводить до збільшення як стійкого рівня капіталооснащеннягак і доходу в розрахунку на одного працюючого чи на душу населення, \, і, відповідно, потенційного ВВП в цілому. Якщо це так, то виникає питання: "Яка залежність між нормою заощадження та економічним зростанням?" Вища норма заощадження сприяє швидшому зростанню, проте це прискорення триває лише доти, поки еко номіка не досягне нового стану сталої рівноваги. А вже тоді зберегти високі темпи неперервного, сталого економічного зростання неможливо. Отже, у довгостроковому плані збільшення норми заощадження не впливає на темпи зростання.



Аналогічно Р. Солоу розглядає питання про те, як впливають на динаміку рівноважного сталого стану економіки зміна норми амортизації, чисельності працюючих і темпів технологічного працезберігаючого прогресу. Так, коли зменшується норма амортизації  чи темп приросту чисельності населення п, меншим стає кут нахилу прямої

внаслідок чого точка пересувається праворуч, і економіка Досягає нового сталого стану, але з вищим рівнем доходу у (мал. 14.6). Проте У новому рівноважному стані капітал і випуск продукції в розрахунку на одного працюючого залишаються не змінними, і це дає право стверджувати, що ні процес нагромадження капіталу, ні динаміка чисельності населення не можуть пояснити тривалого зростання рівня життя. На перший погляд, подібне відбувається і за нижт чого (або нульового) темпу працез-берігаючого технічного проґресу g: показник сталого рівня капіталооснащен-ня зміщується праворуч, капітал на одиницю праці також стає більшим. Проте, оскільки віддача від кожної одиниці робочої сили зростає з темпом g, то продуктивність праці, або випуск у розрахунку на одного робітника, зростає з таким самим темпом g. Отже, модель Солоу дає змогу зробити важливі висновки про те, що у рівноважному сталому стані економіки:

* показники капіталу, доходу, споживання та інвестицій у розрахунку на одного працюючого зростають з темпом g;

* загальний обсяг капіталу, доходу, споживання та інвестицій зростає з темпом (n+g).

Таким чином, єдиним джерелом довгострокового економічного зростання доходу на одного працюючого, а відповідно, і рівня споживання, є науково-технічний прогрес. Ні збільшення запасу капіталу, ні збільшення кількості робочої сили не є чинником довгострокового економічного зростання. Коли економіка досягає стану сталої рівноваги, темп підвищення продуктивності праці залежить тільки від темпу базових технологічних змін.

Зростання за "золотим правилом".

Як уже зазначалося раніше, збільшуючи норму заощадження доходу, можна збільшувати постійний рівень капіталу, проте цей шлях дуже короткий. Суспільство існує для того, щоб споживати плоди економічного розвитку, а не виробляти продукцію лише заради продукції. Тому цілком зрозуміло, що виникає питання про такий сталий рівень запасу капіталу за якого рівень споживання в країні стає максимальним. Відповідь на це питання дає так зване "золоте правило" нагромадження.

Під "золотим правилом" нагромадження розуміють таку норму заощадження s, за якої встановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнем споживання.

Як можна дізнатися, чи відповідають показники економіки вимогам "золотого правила"? Для цього необхідно знайти умови максимального споживання.

Раніше було показано, що споживання визначається як різниця між ви робництвом та інвестиціями, тобто

Оскільки ми ведемо мову про рівноважний сталий стан економіки , то замінимо значення у та і на їхні величини в умовах сталого рівня капіталооснащення:

Звідси отримуємо формулу для визначення споживання на одиницю праці з постійною ефективністю в умовах рівноважного стану:

Щоб визначити максимум функції споживання, потрібно взяти її похідну і прирівняти до нуля:

Враховуючи, ще є швидкістю зростання виробничої функції у точці  і називається граничним продуктом капіталу (МРК), рівноважний рівень споживання максимізується в тій точці, де виробнича функція і функція знецінення капіталу мають однаковий нахил:

де МРК - кут нахилу виробничої функції в точці;

 -- кут нахилу функції знецінення запасу капіталооснащення праці внаслідок амортизації, збільшення чисельності населення і технологічних змін.

Ця умова зветься "золотим правилом нагромадження". Величина капіта лооснащення яка йому відповідає, називається капіталооснащенням за "золотим правилом", а норма заощадження  - нормою заощадження за "золотим правилом", її можна взяти з рівняння

яке є необхідною умовою рівноважного сталого стану економіки.

Мал. 14.7 ілюструє ситуацію "золотого правила" нагромадження. У точці  дотична до графіка виробничої функції є паралельною до прямої

Це свідчить про те, що саме в цій точці максимізується рівень споживання. Адже, якщо початкова величина капіталооснащення  менша за то графік виробничої функції  крутіший за графік функції

 

виробництво зростає більшими темпами, ніж знецінюється капітал, і тому рівень споживання зростає. У цій ситуації доцільно збільшити норму заощадження до величини, яка відповідає "золотому правилу", і поступово економіка вийдена максимальний рівень спо живання в розрахунку на душу населення Якщо ж початковий рівень капіталооснащення перевищуєто графік виробничої функції пологіший у порівнянні з графіком капітал знецінюється швид ше, ніж зростає виробництво, і тому обсяги споживання скорочуються. В такій ситуації варто зменшити норму заощадження до рівня, який відповідає "золотому правилу", з тим щоб економіка поступово вийшла на рівень мак симального споживання

Іншими словами, умови "золотого правила нагромадження" виконують ся тоді, коли чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпові приросту обсягу виробленої продукції

Саме цю умову потрібно використовувати при з'ясуванні надлишку чи недостачі капіталу в порівнянні з рівноважним станом за "золотим правилом". Такий аналіз був запропонований Едмундом Фелпсом у 1961 році.

Перехід економіки до рівноважного сталого стану, який відповідає умовам "золотого правила", не простий. Чому?

Припустімо, що економіка вже досягла стану сталої рівноваги, який, проте, не відповідає "золотому правилу". А метою економічної політики є максимізація рівня споживання в країні. Політиків може цікавити питання про те, які ж зміни відбудуться із показниками доходу, споживання, інвестицій та капіталу, якщо в економіці розпочнеться перехід від одного рівноважного сталого стану до іншого?

Розглянемо наслідки двох можливих ситуацій.

Ситуація 1. Економіка починає розвиватися із запасом капіталу біль шим, ніж того потребує "золоте правило" (тобто вона перебуває правіше від точки У даному випадку рівень споживання менший від максималь ного за рахунок завищеної норми заощадження s. Потрібно проводити по літику щодо зменшення норми заощадження з тим, щоб понизити сталий рівень капіталооснащення до рівня

Політика зменшення норми заощадження до рівня, який відповідає умо вам "золотого правила" , у момент часу відразу ж призводить до зростан ня споживання і скорочення інвестицій (мал. 14.8). Оскільки інвестиції зменшуються, то знецінення капіталу перевищуватиме їх,

і економіка виходить із рівноважного сталого стану. Для того щоб перейти до нового такого стану, який уже відповідатиме умовам "золотого правила", запас капіталу зменшується, і, як наслідок, скорочуються обсяги випуску, споживання та інвестицій.

Рівень споживання тепер вищий, незважаючи на те, що виробництво та інвестиції скротилися. Таким чином, коли запас капіталу то зменшення норми заощадження є справді корисною політикою, оскільки вона призводить до зростання споживання протягом усього перехідного періоду.

Ситуація 2. Економіка початкове має менший запас капіталу в порівнянні з  -- у цьому випадку обсяг споживання менший від максимального за рахунок заниженої норми заощадження s. Потрібно її збільшити, з тим щоб досягнути точки, яка відповідає умовам "золотого правила".

Політика збільшення норми заощадження відразу ж призведе до скорочення споживання та зростання інвестицій (мал. 14.9). Оскільки інвестиції тепер перевищуватимуть показник знецінення капіталу, то економіка виходить із сталого стану рівноваги, і запас капіталу починає зростати. Це відбуватиметься до тих пір, поки економіка не досягне нового рівноважного стану, який уже відповідатиме умовам "золотого правила". Під впливом збільшення запасу капіталу виробництво, споживання та інвестиції теж зростають.

Проте в цій ситуації виникає суперечність між рівнем поточного та майбутнього споживання. Адже збільшення норми заощадження для досягнення

нового сталого стану за золотим правилом відразу ж спричиняє скорочення обсягів споживання, з тим щоб підвищити їх у майбутньому. Отже, той політичний діяч, котрий піклується про добробут нинішнього покоління, може відмовитися від мети досягнення сталого стану за "золотим правилом". Той політик, який дбає про добробут усіх поколінь, дотримуватиметься "золотого правила": незважаючи на те, що нинішнє покоління споживатиме менше, у майбутньому всі виграють завдяки тому, що вибір було зроблено у відповідності з вимогами "золотого правила нагромадження".

Прийняття рішень у відповідності із "золотим правилом" є оптимальною стратегією. Ось, власне, чому це правило і зветься "золотим".

Недоліки моделі Солоу. Модель Солоу є доброю базою для початку аналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна і має певні недоліки:

1) норма заощадження s вважається постійною і задається екзогенне. Також екзогенне задані показники норми амортизації темпу приросту населення (й) та темпу технологічного прогресу  Доцільнішим було б ендогенне формування значень цих параметрів у моделі, оскільки вони пов'язані з іншими її параметрами та змінними;

2) модель не враховує багатьох обмежень економічного зростання: енергетичних, екологічних тощо;

3) модель не враховує деякі фактори зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витрати тощо);

4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівноваги економіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але для економічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді.

Незважаючи на всі ці недоліки, модель Солоу є безумовним кроком вперед у порівнянні з моделлю Харода-Домара в плані дослідження процесу економічного зростання (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Порівняльна характеристика моделей економічного зростання

Метод розрахунку джерел економічного зростання (залишок Солоу).

Загальне зростання обсягів виробництва залежить від трьох факторів:

1) приросту капіталу (К);

2) приросту затрат праці

3) вдосконалення технології .

Якщо з вимірюванням перших двох факторів виробництва (капітал і затрати праці) проблем не виникає, то як, за допомогою якого показника можна оцінити вклад технологічних змін у процес економічного зростання?

На це питання дав відповідь Р. Солоу, запропонувавши для вимірювання поточного рівня технології використовувати так званий загальний фактор продуктивності і позначати цей показник літерою А. Вважається, що виробництво зростає не лише тому, що зростає капітал або праця, а також завдяки зростанню загального фактора продуктивності. Коли загальний фактор продуктивності зростає на 1%, а обсяг затрат залишається незмінним, то обсяг виробництва зростає на 1%.

Ґрунтуючись на цьому припущенні, темпи приросту обсягу виробництва можна передати як:

де: -- темп приросту обсягу виробництва;

 -- темп приросту затрат капіталу;

 -- темп приросту затрат праці;  -- частка капіталу в доході;

 -- частка праці в доході;

 -- темп приросту загального фактора продуктивності. Це рівняння є визначальним для розрахунку вкладу технологічного прогресу в економічне зростання. Але, оскільки загальний фактор продуктивності не можна вирізнити безпосередньо, його вимірюють опосередковано -- як величину темпу економічного зростання після вира хування з неї вкладу в це зростання вхідних факторів -- капіталу та робочої сили:

Саме тому компонент називають "залишком Солоу".

Сукупна продуктивність факторів може змінюватися під впливом багатьох причин: коли вдосконалюються методи організації виробництва, підвищується рівень освіти працюючих, або коли за вимогами державного регулювання фірми змушені витрачати капітал на охорону довкілля чи підвищення безпеки праці робітників. Іншими словами, загальний фактор продуктивності вбирає в себе все те, що змінює співвідношення між динамікою виробництва та динамікою затрат праці й капіталу. [3]

2.2 Модель макроекономічного зростання Харода--Домара

Це найпростіша макроекономічна модель зростання, і була вона розроблена наприкінці 40-х pp. Модель описує динаміку доходу (У), який є сумою споживчих (С) та інвестиційних (/) витрат. Економіка вважається закритою, тому чистий експорт (NX) дорівнює нулеві, а державні витрати (G) в моделі не вирізняються. Основним фактором зростання є нагромадження капіталу.

Основні передумови моделі:

* постійна гранична продуктивність капіталу

* постійна норма заощадження

* відсутній процес вибуття капіталу

* інвестиційний лаг дорівнює нулеві, тобто інвестиції миттєво переходять у приріст капіталу. Формально це означає, що

* модель не враховує технічного прогресу;

* випуск не залежить від затрат праці, оскільки праця не є дефіцитним ресурсом;

* використовується виробнича функція Леонтьєва, яка передбачає неможливість взаемозаміни факторів виробництва -- праці і капіталу.

Припускається, що швидкість зміни доходу пропорційна інвестиціям:

 

а темп приросту доходу є постійним і дорівнює Він прямо пропорційний нормі заощаджень та граничній продуктивності капіталу. Інвестиції (Г) та споживання (С) в моделі Харода-- Домара зростають з таким же постійним темпом

Модель Харода--Домара непогано описувала реальні процеси економічного зростання 1920--1950-х pp. Однак ЇЇ передумова про те, що праця не є дефіцитним фактором, може не відповідати дійсності (зокрема тоді, коли темп зростання випуску перевищує темп зростання чисельності населення та зайнятих). Якщо праця не може заміщатися капіталом, а технічний прогрес відсутній, то праця в моделі може стати лімітуючим фактором, загальні темпи зростання зрівняються з темпами зростання затрат праці, а рівень виробництва і споживання в розрахунку на душу населення не зростатиме. Це припущення є значним недоліком даної моделі. Технічний проґрес, якісні характеристики праці й капіталу, їхня взаємодія і взаємозаміщення у процесі розвитку все ефективніших технологій є сьогодні найважливішими ресурсами і факторами економічного зростання. А тому теорія зростання Харода-Домара, яка не враховує ці фактори і за якою основним джерелом зростання є фізичне нагромадження капіталу, а основним інструментом регулювання росту - норма заощадження, відійшла поступово на другий план. [3]

Розділ 3. Основні напрямки підвищення темпів продуктивності праці

3.1 Розвиток фінансових ринків як передумова економічного зростання в Україні

Розвиток фінансових ринків та інституцій є важливою та невід'ємною частиною процесу економічного зростання. Ринкова система володіє певними внутрішніми незбалансованостями та невідповідностями. Для того, щоб продати товар по найвищій ціні або здійснити оптимальне інвестиційне рішення, потрібно провести певні операції, які полягають в пошуку інформації, найкращої ціни, а також провести розрахунок оптимального інвестиційного рішення. Відповідно, фінансова система дає змогу мінімізувати операційні та інформаційні витрати, які несе суспільство для оптимального розміщення виробництва і досягнення найвищої продуктивності. Страхування, зокрема, дає змогу впливати на ризик ліквідності. Зв'язок між ліквідністю та економічним розвитком виникає на основі того, що деякі високоприбуткові проекти вимагають довгострокової залежності капіталу, але вкладники неохоче передають контроль над своїми заощадженнями на довгий період часу. Якщо фінансовий ринок ліквідний, то є зацікавленість вкладати активи в довгострокові державні облігації та депозитні рахунки. А в країнах, де фінансова система не є розвиненою, в тому числі і в Україні, громадяни інвестують в короткострокові проекти. Таке інвестування є неефективним, з огляду на недостатність коштів для залучення в довгострокові інвестиційні проекти, які для економічного розвитку мають пріоритетне значення.

Фінансова система України не страхує ризиків, тому довгострокові інвестиції належать до неліквідних капіталовкладень. Як наслідок, не впроваджуються економічні реформи, не утворюються нові більш прибуткові галузі виробництва, оскільки такі процеси вимагають залучення довгострокових інвестицій. Якщо така ситуація збережеться у перспективі, якщо фінансова система не забезпечить високої ліквідності довгострокових інвестицій, то у довготермінові проекти не будуть поступати капіталовкладення. Фінансовий посередник повинен бути ланкою, яка залучає кошти до таких проектів. Він може впливати на ліквідність та зменшення ризику ліквідності. Банки пропонують ліквідні депозити своїм вкладникам і одночасно дають їм право дострокового розривання вкладів. Отже, банки забезпечують повний захист своїх клієнтів від ризику ліквідності. Довіра до банку сприяє довгостроковому інвестуванню у високоприбуткові проекти та переміщення коштів з менш ефективних до більш ефективних галузей. В Україні грошові ресурси розміщуються банківською системою неефективно. Це пов'язано з тим, що деякі банки є дочірніми підприємствами великих металургійних комбінатів, тому кошти рухаються лише в межах даної галузі, діяльність якої не є ефективною для економіки загалом. В харчовій та легкій промисловостях, рентабельність яких є вища, своїх банків немає, тому в цих галузях і не відбувається жодних позитивних тенденцій. Ми проаналізували залежність між фінансовими показниками: депозитами, кредитами у приватний сектор до величини ВВП двох країн - України та Італії (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Залежність між фінансовими показниками та ВВП

Роки	Україна	Італія
	Д/ВВП,%	ВВП	Д/ВВП,%	ВВП
2004	15,2	256030	35,7	1638698
2005	19,7	263007	36,3	1649446
2006	20,9	282333	38,2	1683029
2007	26,6	303861	38,4	1683029
коррел Д/ВВП	0.97665	0.99896
Роки	ПК/ВВП,%	ПК/ВВП,%
2004	21,3	47,9
2005	24,8	54,5
2006	30,6	55,6
2007	38	49,3

У підсумку ми дійшли висновку, що кореляція між об'ємом депозитів та ВВП є позитивною і близькою до 1. Це засвідчує на сильну залежність між збільшенням об'єму депозитів та ВВП і навпаки. Такий результат підтверджує той факт, що, чим більша довіра до банківської системи, тим більше населення вкладає кошти в депозити, а отже, тим більшою є можливість інвестувати в довгострокові інвестиційні проекти. Дані, які стосуються кредитів у приватний сектор, свідчать, що величина таких кредитів є більшою там, де довіра до банківської системи є вищою, тобто в Італії. Більша кількість кредитів означає ліпші можливості для приватного підприємництва, а отже - для економічного зростання.

Фінансова система може зменшувати ризики шляхом створення системи диверсифікації, що впливає на довготермінове економічне зростання через зміну розподілу ресурсів та відсоткових ставок, тобто, фінансові ринки, які дозволяють диверсифікувати ризики, можуть впливати на рішення інвесторів інвестувати саме в довгострокові інвестиційні проекти. Диверсифікація має позитивний вплив на зміну технологій: агенти ринку постійно намагаються володіти технологічними перевагами, що дає їм можливість зайняти вигідну позицію на ринку. Інновація не лише приносить дохід інноватору, але й пришвидшує зміну технологічного рівня загалом. Проте, інвестування в інновації є загалом ризиковане. Тому, можливість диверсифікації портфелю інноваційних проектів зменшує ризик і скеровує інвестиції в інноваційну діяльність, що пришвидшує технологічну зміну та економічне зростання.

В Україні рівень інвестування в інновації є дуже низьким. Як відомо, інновація - це довгострокове інвестування. А такий вид інвестування в нашій державі, як ми зауважували, належить до неліквідних та ризикованих.

Проведені нами дослідження впливу науково-технічного прогресу (інновацій) на ВВП на основі моделі Солоу, засвідчує, що, чим більше в економіці капіталу (до складу якого входять депозити фізичних та юридичних осіб), тим ліпше для економіки, головне, щоб заощадження інвестувалися в інновації.

Технічний прогрес за формулою Солоу обчислюється наступним чином:

?А = ?ВВП - 0.45* ?ІОК - 0.55*?РС,

де ?А - технічний прогрес; ІОК - інвестиції в основний капітал; РС - робоча сила; коррел ?А/ВВП - кореляція між технічним прогресом та ВВП.

Обчисливши цей показник для кожного року окремо, ми знайшли кореляцію між ?А та ВВП (табл. 3.2).

Таблиця 3.2 Залежність між ВВП та інвестиціями в інновації

Роки	ВВП	?ВВП	ІОК	?ІОК	РС	?РС	Капітал	?К	?А	Кор.?А/ВВП
1998	171386	-1,9	30498	2,6						-0,0079
1999	171110	-0,2	30523	0,1			514158
2000	181190	5,9	34306	12,4	20175	1,1	533039,3	0,036723	5,278475
2001	197919	9,2	36429	6.2	19972	-1	553477,1	0,038342	9,732746
2002	208309	5,2	37676	3,4	20091	0,6	574548,8	0,038071	4,852868
2003	228296	9,6	46151	22,5	20163	0,4	603463,3	0,050326	9,357353
2004	256030	12,1	55613	20,5	20296	0,7	640972,4	0,062156	11,68703
2005	263007	2,7	57769	3,9	20680	1,9	679512,2	0,060127	1,627943
2006	282333	7,3	70032	21,2	20730	0,2	729158,9	0,073062	7,157122
2007	303861	7,6	87401	24,8	20905	0,8	794685,,1	0,089866	7,119561

Результат вийшов від'ємний та близьким до нуля. Це означає, що в Україні технічний прогресс рухається в протилежному до зростання ВВП напрямку, що свідчить про неефективне інвестування в інновації, тобто, що інвестують не туди, куди треба, або не інвестують взагалі. Тому для України дуже важливо розвинути систему диверсифікації ризиків та підвищити ліквідність активів. Це дозволить збільшити науково - технічний потенціал, вплив якого на ВВП буде визначальним.

Для ефективної економіки потрібно, щоб в ній функціонувала не менш потужна фінансова система. В такій системі повинні діяти надійні фінансові посередники, які б позитивно впливали на зменшення ризику ліквідності та невизначеності щодо залучених від населення коштів. Крім того, повинен здійснюватися такий розподіл коштів, який би сприяв розвитку саме тих галузей, які є найефективнішими в умовах конкурентної економіки конкретної держави.

3.2 Шляхи зміцнення фінансової системи України

Основним напрямом подолання трансформаційного спаду і створення умов для ефективного функціонування економіки є істотне прискорення її ринкової трансформації. За нинішньої економічної ситуації альтернативи такому курсу немає. Виснажливий період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки не може розтягнутися довго.

Важливе місце в економічному реформуванні належить стабілізації фінансово-грошової системи. Вона фактично є основою створення реальних стимулів виробництва, виведення економіки з кризи та її подальшої якісної перебудови. Серед широкого комплексу проблем реформування фінансової системи визначальною стає докорінна перебудова податкової системи в напрямі її глибокої лібералізації, зменшення податкового пресу та утворення на цій основі ефективних економічних механізмів стимулювання виробництва та підприємництва.

Фінансово-грошова стабілізація безпосередньо пов'язана з радикальним поглибленням банківської реформи, зокрема утвердженням реальної дворівневої банківської структури із сильним автономним Національним банком і розгалуженою авторитетною, стабільною, конкурентоспроможною системою комерційних банків.

Важливий напрям економічного реформування становить проведення радикальних інституційних змін, серед яких провідне місце належить докорінному реформуванню відносин власності, тобто всебічному утвердженню різноманітних форм власності та ефективних видів господарювання. Особливо значущою є радикальна зміна в системі управління економікою. Йдеться про перетворення галузевої структури управління нею у функціональну, про перебудову організаційної структури управління нею у функціональну, про перебудову організаційної структури виробництва, утвердження фінансово-промислових груп, холдингів, інших аналогічних структур та про децентралізацію управлінських функцій, передання значного обсягу повноважень і відповідальності регіонам.