Нерівномірність розподілу доходів у суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Доходи населення, їх види та джерела формування

РОЗДІЛ 2. Моделі Парето, Джінні та Лоренца у поясненні диференціації доходів населення

РОЗДІЛ 3. Аналіз нерівномірності розподілу доходів населення в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Одним з основних показників, що відбивають якість життя населення, є рівень життя. Поняття рівня життя визначається співвідношенням грошових доходів населення і прожиткового мінімуму, питомою вагою бідних і багатих, купівельною спроможністю середніх шарів, забезпеченістю житлом, об'єктами господарсько-побутового призначення і комунальних послуг і т.д.

Іншими словами, в основі рівня життя населення лежать наявність у людей гарної роботи і гідної зарплати, можливість користатися гарантованими якісними послугами.

Низький рівень доходів, і, як наслідок, низька купівельна спроможність основної маси населення, грошовий потенціал якого частково відволікається на покупку імпортних товарів, є одна з основних причин стагнації економіки України.

Очевидно, що для пожвавлення економіки необхідне формування платоспроможного попиту через збільшення частини доходів населення в загальній сумі доходів суспільства - ВВП. В основному, для реанімації внутрішнього ринку і підтримки вітчизняного виробника стратегічно важливо підвищувати доходи найбіднішої і середньої частини населення. Збільшення і, звичайно, своєчасна виплата зарплати, пенсій, стипендій і інших соціальних виплат, є необхідним для підйому економіки.

Основною метою написання даної курсової роботи є теоретичне дослідження самого поняття „доход” і особливості утворення доходів населення України зокрема.

Предметом курсового дослідження є дослідження особливостей формування доходів в ринковій економіці.

Об'єктом дослідження виступає процес формування доходів населення України.Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять “рівень” і “якість” життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Курсова робота складається з трьох розділів в яких послідовно аналізується поставлена проблема. В першому розділі розглянуто сутність формування доходів населення, їх види та джерела формування, до другого розділу включено аналіз моделей Парето, Джінні та Лоренца у поясненні диференціації доходів населення. В третьому розділі проаналізовано нерівномірнісь розподілу доходів населення в Україні.

РОЗДІЛ 1. Доходи населення, їх види та джерела формування

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який використовується для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додаткового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприємством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є прибуток - різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга - залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм розвитку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до державного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринкових відносин має в основному однаковий принцип розподілу прибутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).

Важливе значення має установлення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного господарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це негативно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогресі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напрямів технічного прогресу, розв'язання ряду глобальних проблем можливі тільки за умови участі держави та її централізованих фондів.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Сукупний суспільний продукт у натуральній формі складається із засобів виробництва (засобів і предметів праці) та життєвих засобів. Засоби виробництва спрямовуються на виробниче, а життєві засоби - на особисте споживання.

Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоплює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту. За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих засобів - це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засобів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт - це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.

У системі суспільного відтворення необхідний продукт формується у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, обміну і споживання. Головним функціональним призначенням необхідного продукту є відтворення робочої сили. Лише на фазі споживання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.

Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Це можна показати на такому прикладі. Завод виробляє верстати. З усієї маси вироблених верстатів одна частина йде на заміщення спожитих засобів виробництва, друга становить необхідний продукт, а решта утворює додатковий продукт. Зрозуміло, верстати, які утворюють необхідний продукт, це тільки матеріальна передумова останнього. Заперечувати це означає, що підприємство, яке виробляє засоби виробництва, не створює необхідного продукту. Насправді воно створює матеріальний еквівалент необхідного продукту, який потім трансформується через обмін на життєві засоби.

Після реалізації продукції необхідний продукт набуває грошову форму, яка надходить до працівника у вигляді заробітної плати, грошових виплат із суспільних фондів споживання. Далі працівник свої грошові доходи на ринку (тобто через обмін) перетворює на предмети споживання і платні послуги. Крім цього, він одержує через суспільні фонди споживання безплатні послуги. І тільки після всього цього на стадії споживання необхідний продукт набуває форму фонду життєвих засобів.

Як бачимо, необхідний продукт послідовно набуває різні форми, виступає у вигляді натуральної продукції, грошових доходів, товарів і послуг, фонд життєвих засобів виступає тільки у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо споживаються працівниками і членами їх сімей. Іншими словами, це необхідний, а також частина додаткового продукту на стадії споживання.

Структура фонду життєвих засобів буде такою. Спочатку можна виділити товари і послуги разового користування та товари і послуги тривалого користування.

До товарів і послуг разового користування належать продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, послуги культурно-освітніх установ, освіти і охорони здоров'я, побутові послуги.

До товарів і послуг тривалого користування належать житло, товари господарсько-побутового і культурного призначення, одяг, взуття, білизна тощо.

Структуру фонду життєвих засобів можна розглядати також за формами розподілу. Серед них є такі форми, де розподіл залежить від трудової, а також підприємницької діяльності суб'єктів: заробітна плата тих, хто працює за наймом, і особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної трудової діяльності, доходи від підсобного господарства, кооперативної діяльності, доходи підприємців.

Також є доходи, безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку).

І нарешті, є доходи від власності - дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.

Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання.

Для будь-якого суспільства першочергове значення має мотивація економічної діяльності. Мотив означає спонукальну причину з приводу будь-якої дії. У цьому випадку йдеться про те, що спонукає суб'єктів до економічної діяльності, основним змістом якої є виробництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).

Мотиваційний механізм економічної діяльності - поняття досить складне. Воно включає мету мотивації, суб'єктів виробничих відносин і об'єктів господарства, економічні інтереси і стимули до діяльності, основні принципи функціонування механізму.

Первинним мотивом діяльності людей є їх потреби у засобах Існування: продуктах харчування, одязі, житлі тощо. Вже давно відомо, що без потреби немає виробництва, а споживання життєвих засобів відтворює потребу.

Необхідність задовольняти свої потреби змушує людей діяти, вступати в активну взаємодію не лише з природою, а й між собою. Отже, виникають суспільні виробничі відносини, в яких важливою рушійною силою є певний мотиваційний механізм економічної діяльності.

Мета мотивації - це забезпечення відтворення суб'єктів виробничих відносин: працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.

Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національний доход.

У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держави, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці.

Реалізувати економічний інтерес підприємства означає виробити чистий продукт, створити прибуток, достатній для стимулювання колективу і розширення виробництва. Реалізувати економічний інтерес працівника означає забезпечити йому необхідний продукт, який дає можливість задовольнити його традиційні особисті потреби в матеріальних, соціальних і духовних благах.

Основою матеріальних стимулів до праці є система розподілу доходів. Ця основа залежить від форм власності на засоби виробництва. Економічний стимул, як правило, відбиває залежність одержання продукту в особисте розпорядження суб'єкта від результатів його праці або економічної діяльності.

Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв'язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати економічний інтерес підприємства.

Мотивація діяльності починається не тільки з проголошення власності, Досвід показує, що реалізація останньої залежить від пропорцій розподілу доходів, значну роль тут відіграє держава.

Оголошення певної форми власності, в тому числі приватної, ще недостатньо для створення мотивації економічної діяльності. За допомогою непосильних податків можна вилучати значну частину доходів і підірвати мотиви до економічної діяльності. Тому мотиваційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:

- отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, землю, капітал;

- залежності основної частини доходів від результатів праці, рівня економічної діяльності суб'єктів господарства;

- розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя; сталості розподілу доходів. "Якщо в бюджет сім'ї кожного тижня, кожного місяця і кожного року не надходить стійкий потік грошей, - то такій сім'ї, - справедливо зауважував П. Самуельсон, - життя осточортіє, навіть якщо воно суцільно і складається із святих";

- відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;

- неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;

- усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціальним походженням.

У соціальне орієнтованій ринковій економіці мають враховуватися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надання роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для високоефективної праці.

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й абстрактно. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.

Традиційна суперечка між прихильниками і супротивниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає “помилки” у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твердження, що кочує сторінками підручників, основане на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.

Державне регулювання економіки спрямовано на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності. Та сфера державного регулювання, яку називають соціальною, повинна задовольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважають, що нерівномірність у розподілі доходів або розподіл на багатих і бідних - явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного росту рівня життя. Чи може державне втручання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну прийдеться за це заплатити? На чому буде оснований суспільний вибір: на економічному або політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку частину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прорахунків.

Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді - це та сума грошей, що ми заробляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний доход - це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.

Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів - це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.

Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості.

Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марксом і використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості в якості інструмента аналізу використовує співвідношення між частками капіталу і праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня і продуктивності праці.

Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обгрунтовується висновок про відносне погіршення положення пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долей доходу капіталу і праці.

Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіталу в сукупних доходах признається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.

На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.

Серед чинників, що впливають на частку праці, виділяють такі, як ріст пропозиції праці, ріст основного капіталу і зміна технологій

Фактичні дані про частку трудового доходу оцінюються на основі прийнятих на Заході форм національного рахівництва. Просліджується загальна тенденція до росту частки трудового доходу, що складає біля 80 % сукупного доходу. Підкреслимо, що до трудового доходу відносяться доходи всіх осіб найманої праці, включаючи вищий управлінський апарат корпорацій.

Рівень якості життя людини вимірюється кількістю і якістю благ, які вона може придбати за свої доходи. Мова йде, у першу чергу, про найнеобхідніші соціальні блага, які внесено до так званого мінімального споживчого кошика.

Ключовою проблемою політики доходів залишається досягнення суспільно прийнятних рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її часткове виключення з числа основних життєвих цінностей.

Економічне зростання створило об'єктивні передумови для підвищення реальних доходів населення, передусім заробітної плати, збільшення її частки у сукупних доходах населення. Проте загальний рівень доходів у країні залишається низьким, насамперед через недосконалі стандарти оплати праці.

Середньомісячна номінальна заробітна плата штатного працівника (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств та у фізичних осіб-підприємців у березні п.р. становила 1818 грн., що у 3 рази вище рівня мінімальної заробітної плати (605 грн).

Порівняно з лютим п.р. розмір заробітної плати зріс у середньому на 5,6%, порівняно з березнем попереднього року - на 6,8%, що значно менше, ніж за аналогічний період 2008р - 38, 4% (відносно березня 2007 р). Нарахування за оплачену годину в березні п.р. залишилися на рівні лютого і становили 12,37 грн.

Збільшення рівня заробітної плати у березні п.р. порівняно з лютим відбулося в усіх видах економічної діяльності. Темпи приросту показника були в межах від 2,7% в овіті до 10,2% на підприємствах торгівлі. Виняток становили підприємства авіаційного й наземного транспорту, де заробітна плата зменшилась на 0,2% та 2,7% відповідно.

Водночас абсолютний розмір заробітної плати працівників текстильного виробництва, рибальства та рибництва, сільського господарства та мисливства, лісового господарства, охорони здоров'я, а також готелів та ресторанів був значно нижчим і не перевищив 70% від середнього по економіці.

Дані про розмір заробітної плати за видами економічної діяльності наведено у таблиці.

Середній розмір оплати праці в усіх регіонах був вищим за прожитковий мінімум для працездатної особи, разом з тим лише а 4 із них заробітна плата перевищила середню по Україні: м. Київ - 3101 грн., Донецька область - 2035 грн., Київська область - 1894 грн., Дніпропетровська 1824 грн. Найнижчий рівень заробітної плати, який не перевищував 76,1% від середнього по економіці, спостерігався у Тернопільській, Волинській, Житомирській та Вінницькій областях.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Формування працездатної частини людського капіталу гальмують масові невиплати заробітної плати, закриття виробництв, затримка соціальних допомог та їхній вкрай низький розмір, що призводить до різкого падіння рівнів споживання населення, погіршення структури його харчування. Оскільки немає впевненості у завтрашньому дні, населення перебуває у стані постійного стресу, що ставить під загрозу його здоров'я, сприяє зниженню показників демографічного відтворення, і саме виживання значної частини населення, є серйозною загрозою для майбутнього України. Погіршення економічного становища більшої частини населення призводить до наростання зневіри в економічні реформи, економічна політика ризикує втратити свою соціальну базу, що призведе до різкого зниження її ефективності та значних соціальних втрат від реформ.

Як наслідок -- сьогодні для розв'язання кризових явищ потрібні значно складніші заходи, аніж ті, які можна було вжити раніше.

Зрозуміло, що політичні та економічні трансформації самі по собі не призведуть до бажаного ефекту -- створення демократичної, ринково зорієнтованої держави, якщо не буде враховано інтереси та не буде адаптовано до нових умов суб'єкта цих перетворень -- населення.

Виходячи з багатовимірності людського розвитку, основними показниками людського капіталу можна вважати: тривалість життя при народженні, стан здоров'я населення, сумарний коефіцієнт плідності, рівень освіти населення та рівень його доходів. У динаміці ці показники відтворюють існуючі тенденції у стані людського капіталу країни. Очевидно, що соціальна сфера повинна бути адаптована до ринкових умов.

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити - спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов'язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним. Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності. Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції. Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу. Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

ВИСНОВКИ

Державне регулювання доходів населення -- сукупність законодавчих норм та виконавчих і контролюючих важелів та заходів, що реалізуються уповноваженими державними установами для стабілізації доходів і їх зростання, а також недопущення їх надмірної диференціації та зменшення масштабів бідності. Регулювання доходів державою спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили, нагромадження людського капіталу, посилення мотивації найманих працівників до трудової діяльності, надання допомоги тим, хто не може забезпечити собі певного рівня доходу.

Державне регулювання доходів населення в Україні, було суперечливим, непослідовним і непродуманим. Передовсім це стосується регулювання оплати праці, індексації доходів і оподаткування. Уряд намагався захистити реальні доходи населення збільшенням соціальних виплат, наданням різноманітних видів допомоги та дотацій. Водночас проводилася політика консервації доходів. Все це призвело до значних змін у функціональному та родинному розподілі доходів. Демонтаж командно-адміністративної системи і закладання основ ринкової економіки спричинили низку негативних тенденцій у розподілі доходів.

Формування ринкових відносин не може не супроводжуватися диференціацією доходів. В Україні диференціація доходів набула, небажаних масштабів. В останні роки доходи 10% найбагатшого населення перевищують у 13 разів доходи 10% найбіднішого. Коефіцієнт Джині, розрахований за рівнем подушного грошового доходу, становить 35-36, в той час як оптимальний для ринкової економіки не перевищує 26. За останні роки у вітчизняній економіці розширилася зона малозабезпеченості і бідності. Згідно з нашими розрахунками, 12-16% населення країни мали подушний сукупний дохід, що нижчий межі бідності, а 26-28% населення -- нижчий межі малозабезпеченості. Ця значна частина населення не має змоги споживати товари і послуги навіть на мінімальному рівні.

Для усунення надмірної диференціації доходів та звуження зони малозабезпеченості необхідно скасувати оподаткування трансферних платежів, підвищити рівень неоподатковуваного мінімуму, розширити базу оподаткування, запровадити систему загальнообов'язкового державного соціального страхування, поліпшувати механізм надання соціальної допомоги, ухвалити та реалізувати Програму подолання бідності в Україні та забезпечити зростання вітчизняної економіки.

Формування працездатної частини людського капіталу гальмують масові вкрай низький розмір, що призводить до різкого падіння рівнів споживання населення, погіршення структури його харчування. Оскільки немає впевненості у завтрашньому дні, населення перебуває у стані постійного стресу, що ставить під загрозу його здоров'я, сприяє зниженню показників демографічного відтворення, і саме виживання значної частини населення, є серйозною загрозою для майбутнього України. Погіршення економічного становища більшої частини населення призводить до наростання зневіри в економічні реформи, економічна політика ризикує втратити свою соціальну базу, що призведе до різкого зниження її ефективності та значних соціальних втрат від реформ.