Суспільне виробництво та регулювання економіки

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПВНЗ «Запорізький комерційний коледж»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Запоріжжя 2010

ЗМІСТ

1. ОСНОВНІ ЧИННИКИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА, ЇХ ВЗАЄМОДІЯ

2. ФІНАНСОВІ МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

2.1 ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ

2.2 СУТЬ І ФУНКЦІЇ ПОДАТКІВ

2.3 КРИВА ЛАФФЕРА

3. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА СВІТОВИЙ РИНОК

3.1 МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, ЇЇ СУЧАСНІ ФОРМИ ТА СТРУКТУРА

3.2 ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. ОСНОВНІ ЧИННИКИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА, ЇХ

ВЗАЄМОДІЯ

Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий історичний шлях розвитку: від добування їжі за допомогою елементарних знарядь первісної людини до сучасного рівня перетворювальної діяльності суспільства. Та все ж будь-яке виробництво, первісне чи сучасне, характеризується деякими спільними рисами. Основні фактори виробництва: речові (предмети й засоби праці) й особисті (робоча сила). Виробництво має в основі три фактори: робочу силу людини, предмети праці і засоби праці.

Робоча сила - це здатність людини до праці. У процесі праці люди видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою. Проявляється робоча сила в процесі праці, завершальним результатом якої виступає продукт або благо.

Робоча сила виступає в якості особистого фактора виробництва. Це головна творча продуктивна сила суспільства. Засоби виробництва складають речовий фактор виробництва. В результаті взаємодії факторів виробництва створюється продукт праці, призначений задовольняти ті чи інші потреби людей. Сама ж праця, в процесі створення корисних матеріальних благ (продукту, послуг і т. ін.), виступає як продуктивна сила.

Кількісне відношення обсягу (маси) виробленого продукту (послуг) до затрат праці, затраченої на їх виготовлення, характеризує продуктивність праці.

Предмет праці - це речовина природи, на яку скерована діяльність людини і з якої вона виробляє необхідні матеріальні блага.

Засоби праці - це інструменти, знаряддя, за допомогою яких люди обробляють предмет праці (наприклад, сировину), виробляючи з нього необхідні засоби існування. Предмети праці в сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Результативність суспільного виробництва. Найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності всього працездатного населення країни є сукупний суспільний продукт - товари і послуги, створені працею сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу (переважно за рік). Сукупний суспільний продукт (ССП) визначається додаванням продуктів, отриманих на окремих підприємствах.

Ефективність суспільного виробництва означає ефективний розвиток кожної зі сфер суспільного відтворення або народногосподарську ефективність, нерозривно пов`язану з рухом сукупного суспільного продукту, тобто ефективність виробництва цього продукту, ефективність його обміну тощо. Розрізняють також соціальну й економічну ефективність.

Ефективність суспільного виробництва - найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому потенціалі суспільства посідають природні ресурси - розвідані та освоєні природні багатства (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода тощо).

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити: як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство виробляє.

Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякий даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. Якщо люди хочуть збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. Ця обмеженість виробничого потенціалу країни називається межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробити протягом року за існуючих технологій і ресурсів, наприклад, 5 млрд. одиниць. Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн. одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага.

Із двох наборів даних продуктів один дає можливе виробництво споживчих благ, а інший - можливий випуск інвестиційних ресурсів, які можуть вироблятися за той самий час. Коли кількість вироблених споживчих благ зростає, випуск інвестиційних ресурсів падає. Отже, якщо економіка країни за певний проміжок часу (секунду, хвилину тощо) виробляє 1 млрд. одиниць споживчих благ, то вона здатна випустити максимально 14 млн. одиниць інвестиційних ресурсів. Проте коли виробництво споживчих благ становить 4 млрд. одиниць, то можна виробити тільки 5 млн. одиниць інвестиційних ресурсів.

Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, можна зобразити дані графічно. Застосовуючи простий двомірний графік, довільно розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а інвестиційних ресурсів - по вертикальній. Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та інвестиційних ресурсів. За допомогою нанесених точок ми виводимо суцільну криву - межу виробничих можливостей (МВМ).

Мал. 1. - Графік межі виробничих можливостей

Кожна точка на кривій виробничих можливостей на малюнку являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Таким чином, ця крива фактично показує деяку межу. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Таким чином, межа виробничих можливостей показує максимальну кількість продукції, що її може виробити економіка за даного рівня технологічного розвитку і наявних факторів виробництва.

Розвиток факторів виробництва

Для того, щоб почався процес виробництва, речовий фактор необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор). Лише жива праця спроможна перетворити в діючі засоби виробництва. А це означає, що вирішальним елементом будь-якого виробництва є людина з її умінням, виробничим досвідом, навичками до праці. Отже, особистий та речовий фактори виробництва повинні постійно взаємодіяти. В результаті такої взаємодії факторів виробництва виникає нова категорія - продуктивні сили.

Продуктивні сили суспільства - це сукупність особистих і речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку.

Рівень розвитку продуктивних сил виступає як найважливіший критерій і найбільш змістовний показник суспільного прогресу. Звідси випливає дуже важливий практичний висновок: перехід від одного етапу розвитку суспільства до наступного не перериває розвитку й не вимагає знищення наявних продуктивних сил, щоб усе починати заново. Навпаки, нові суспільні сили, які приходять до влади, можуть остаточно довести свої переваги, якщо вони максимально використають створені в старому суспільстві (на попередньому етапі розвитку) продуктивні сили та забезпечать їх піднесення на якісно більш високий рівень.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва - верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, - називати капіталом.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси (товари). У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну результативність виробничого процесу та його ефективність.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, - це дар природи для виробничих процесів. Вони використовуються для будівництва житла, шляхів і заводів, постачають енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність - особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підприємці являють собою людський (суб'єктивний) ресурс виробництва.

Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої організації самого процесу виробництва.

2. ФІНАНСОВІ МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Структура механізму регулювання

Одним із основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а отже й збалансованості національного ринку в умовах сучасного капіталізму є:

Ринкове регулювання. Здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки, в якому налічується понад 95% усіх підприємств, які виробляють майже 40% ВНП, зайнята більша частина найманих працівників.

Корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою комп'ютерних систем, маркетингу вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості й якості. Зараз на світовий ринок за попередніми домовленостями між виробниками та споживачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

Державне регулювання є комплексом основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Таке регулювання здійснюється через державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї.

Державне регулювання також здійснюється через проведення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики.

Основними формами державного регулювання є планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування (за допомогою складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівнях. Вища форма державного регулювання - національне демократичне економічне планування.

Для регулювання цих підсистем використовують такі методи:

1) економічне регулювання;

2) правове регулювання;

3) адміністративне регулювання.

Економічне регулювання є найважливішим, його поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики).

Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них).

Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші заходи.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут виступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здійснюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

2.1 Державний бюджет

Бюджетна система України складається з державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системі України, є Зведеним бюджетом України. Він використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Більшу частину видатків направляють на утримання закладів освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, органів правопорядку, будівництво місцевих шляхів тощо.

До місцевих бюджетів належать обласні, районні в містах, селищні та сільські бюджети.

Бюджет області об'єднує обласний бюджет, бюджети районів і міст обласного підпорядкування. Бюджет району містить районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Останні створюються за рішенням районних, міських Рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази. Районні та міські Ради визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів. Бюджет міста, яке має районний поділ, об'єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. Бюджет України об'єднує 13,3 тис. самостійних бюджетів, і саме він є головним фінансовим планом створення і використання фонду грошових коштів держави, і саме тут зосереджується значна частина національного доходу країни.

Державний бюджет України, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні, районні в містах, селищні, сільські бюджети є самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства.

Провідне місце в бюджетній системі України належить державному бюджету.

Державний бюджет - це річний план державних витрат і джерел прибутків їх фінансового покриття. Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом - Верховною Радою України.

2.2 СУТЬ І ФУНКЦІЇ ПОДАТКІВ

Понад 90% доходів державного бюджету формується за рахунок податків.

Податки як економічна категорія - примусове вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів.

Повніше ця сутність розкривається у виконуваних податками функціях, основними з яких є:

- фіскальна - збирання грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави;

- регулююча - регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, функціонування національного ринку та ін.;

- стимулююча - стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо;

- розподільча - розподіл і перерозподіл доходів між соціальними верствами і групами, між сферами і галузями економіки.

Важливими принципами оподаткування є справедливість, рівність і платоспроможність. Основними принципами оподаткування є всезагальність податків та їх встановлення пропорційно доходу; чітке визначення величини податків, часу та способу вилучення; простоту та зручність вилучення у платників податків, а також мінімальність витрат при їх вилученні (тобто недороге утримання податкових служб та податкових інспекторів). Нині основними принципами оподаткування є також стабільність, зменшення кількості податків, корисність (вилучені у трудящих кошти повинні здебільшого повернутися до них у формі соціальних виплат).

Принципи оподаткування, основні види податків та механізми їх вилучення становлять податкову систему. В ній виділяють прямі та непрямі податки. Прямі податки переважають у більшості розвинутих країн світу, незважаючи на те, що вилучати їх складніше. Але вони є справедливішими, оскільки встановлюються пропорційно величині доходів і майна. В Україні переважають непрямі податки.

Об'єктами оподаткування в податковій системі є доходи, вартість окремих товарів, майно фізичних та юридичних осіб, окремі види діяльності, додана вартість вироблених товарів і послуг та ін.

Розмір податку на одиницю оподаткування - це податкова ставка. У випадку зростання ставок із збільшенням доходів створюються прогресивні ставки оподаткування; якщо ставки оподаткування із зростанням доходів не змінюються, формуються прямо пропорційні ставки оподаткування.

Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на соціальне страхування.

Особистий подохідний податок. Вилучення особистого подохідного податку починається із встановлення неоподатковуваного мінімуму. У більшості розвинутих країн світу подохідний податок з фізичних осіб є прогресивним, але з різним ступенем прогресивності. Із заробітної плати типового працівника у деяких передових країнах світу вилучають від 26 до 35% подохідного податку. Водночас спостерігається зниження його максимальної ставки, що найбільш вигідно крупним капіталістам.

Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25% в загальній сумі податкових надходжень до державного бюджету. У більшості цих країн використовують основну ставку цього податку з наступним підвищенням або зниженням на певні види товарів і послуг. Так, у країнах Європейського Союзу основна ставка ПДВ - 15%. Зростання її в останні десятиріччя супроводжувалося зменшенням у більшості країн частки податку на прибуток компаній. У розвинутих країнах світу сплачували наприкінці 90-х років до 30% податку зі свого прибутку.

Податок на соціальне страхування на третьому місці в структурі податків у розвинутих країнах. Його питома вага наприкінці 90-х років становила до 24%.

Крім податків до центрального бюджету, існують місцеві податки: акцизні збори, податки на нерухомість, податок на прибуток корпорацій та ін.

Принципи діяльності податкової служби в Україні

Податкова служба - це важлива складова органів виконавчої влади в Україні. Організовуючи і контролюючи надходження податкових і окремих видів неподаткових платежів, вона забезпечує стабільне функціонування держави і здійснення нею своєї соціальної, економічної та інших функцій. Через систему взаємозв'язків між різними ланками податкової служби вона ефективно виконує покладені на неї завдання, що передбачені законом України «Про державну податкову службу в Україні», чим забезпечує виконання бюджету України, що в, свою чергу, підтримує соціальну стабільність в суспільстві. Через розгалужену мережу органів податкової служби, таких як податкові інспекції та податкові адміністрації, органи податкової міліції, вона виконує свої основні завдання, такі як здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, контроль за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів та ін.

Визначальні правові принципи діяльності податкової служби - правомочність, правова впевненість та рівність перед законом.

Принцип правомочності означає: правильне застосування законів; гарантію бездоганності адміністративних процедур та чітке обґрунтування рішень за скаргами платників податків.

Принцип правової впевненості означає: визначеність прав та обов'язків як платника податків, так і податкової служби; надання платникам податків достовірної та повної інформації, передбаченої правовими актами; чіткість розподілу обов'язків та персональної відповідальності серед працівників податкової служби; належну оперативність розгляду справ; усвідомлене ставлення до своїх повноважень у відносинах з платниками податків.

Принцип рівності перед законом вимагає від податкової служби чіткості у проведенні податкової політики.

2.3 Крива Лаффера

Відомі три основних засоби збільшення податкових надходжень у бюджет:

а) розширення кола платників податків;

б) збільшення числа тих об'єктів, з яких стягаються непрямі податки;

в) підвищення податкових ставок і при прямому, і при непрямому оподатковуванні.

Прагнення держави збільшити надходження в бюджет зрозуміти можна, проте рівень податкових ставок не повинний перевищувати розміру, при перевищенні якого їхній подальший ріст не просто втрачає зміст, але негативно позначається на стані економіки.

Досліджуючи зв'язок між розміром ставки податків і надходженням податкових засобів у державний бюджет, американський економіст Артур Лаффер показав, що не завжди підвищення ставки податку веде до росту податкових доходів держави. Якщо податкова ставка перевищує якусь об'єктивну межу, то податкові надходження почнуть зменшуватися. А. Лаффер довів, що той самий за розміром доходу в державний бюджет може бути забезпечений і при високій, і при низькій податковій ставці.

Крива Лаффера характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні і показує наявність оптимального рівня оподаткування, за якого державні доходи досягають свого максимуму.

Зростання податкового тиску підштовхує бюджетні доходи. Але це відбувається лише до певної межі, після якої стимули для ділової активності знижуються. А з ними погіршується і сама податкова база - оподатковувана частка національного виробництва. «Крива Лаффера» ілюструє графічно залежність розміру надходження податків від ставки оподаткування. На підставі бюджетної концепції американського економіста податкові системи розвинутих капіталістичних країн десять років тому зазнали суттєвих змін в бік зменшення податкових ставок і прогресії в оподаткуванні. Причому, зниження норм призвело до зростання виробництва, яке компенсувало тимчасове падіння бюджетних надходжень.

Нижчі податкові ставки створюють більш високі стимули до праці, заощаджень, інвестицій і прийняття ділових ризиків, до підприємницької діяльності залучається більше число людей, ніж при високих податкових ставках, внаслідок чого збільшується ВВП як податкова база. Причому за цих умов податкова база збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Тому, незважаючи на зниження податкових ставок, податкові надходження не зменшуються, а зростають до свого максимального значення. І навпаки, із ростом податків прибутки в скарбницю зменшаться, тому що частина підприємців розориться, частина піде в тіньову економіку, стимули до праці згаснуть.

Згідно з кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне зниження дозволить збільшити виробництво за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Дослідження А. Лаффера теоретично довели: чим багатші громадяни, тим багатша держава.



Мал. 2

Основна ідея полягає в тому, що із зростанням податкової ставки від 0 до 100%, податкові надходження поступово зростають до свого максимального рівня Y, а потім знову зменшуються до нуля. На погляд Лаффера, податкові надходження до бюджету знижуються після точки Y, адже більш високі податкові ставки стримують економічну активність, гальмують науково-технічний прогрес, а доходи в бюджет скорочуються. Професор Лаффер спробував теоретично довести, що при ставці податку більше 50% різко знижується ділова активність фірм і населення в цілому. Необхідно знайти такий рівень податкової ставки, за якої бюджет буде найбільшим. Світовий досвід свідчить, що найбільший ефект дає податкова ставка на рівні 30-35%.

3. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА СВІТОВИЙ РИНОК

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів (кліматичні умови, мінеральні ресурси, земельний фонд). Велику роль у прискоренні процесу відіграв індустріальний розвиток національних економік.

Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом. Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Також передумовою міжнародного поділу праці є трудова міграція, яка спричинена насамперед економічними факторами:

1) дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

2) істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

3) циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

4) нерівномірним розгортанням структурних криз і структурних реформ;

5) демографічними факторами, різницею у природному прирості населення;

6) політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримінація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД до США. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Поняття «відкритої» та «закритої» економіки

Поняття «відкрита економіка» протиставляється замкненій економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. Хоча суворої закономірності немає, але все ж таки, якщо інші умови є рівними, то чим країна менша, тим в неї більша відкритість господарства. Це пояснюється як незначною чисельністю населення та площею країни,так і вузькістю національного ринку збуту. При порівняно однаковому рівні розвитку виробничих сил відкритість економіки країни тим більша, чим менший економічний потенціал країни.

Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до міжнародного розподілу праці зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю. Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют.

Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обігу відносно ВВП, який дає оцінку тенденцій росту відкритості. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідним великим імпортом, що впливає на структуру господарства та економічне зростання країни, то це є проявом скоріше автаркічної тенденції. Значне переважання імпорту над експортом протягом тривалого часу також не завжди свідчить про відкритий характер економіки, так як це може бути досягнено завдяки кредитам, субвенціям, переведенню прибутку з-за кордону тощо.

В багатьох дослідженнях доведено, що будь-яке обмеження вільної торгівлі у вигляді сприяння державою окремим галузям є в кінцевому підсумку задоволенням групових економічних інтересів за рахунок всього суспільства.

3.1 Міжнародна торгівля, її сучасні форми та

структура

Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці. Зовнішня торгівля - це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу (експорту) і ввозу (імпорту). Світова торгівля - це сукупність зовнішньої торгівлі країн світу.

За прийнятими у світі стандартами статистики міжнародної торгівлі основним елементом для визнання торгівлі міжнародною, продажу товару - експортом, а купівлі - імпортом є факт перетину товару митного кордону держави та фіксації цього факту у відповідній митній звітності.

Міжнародна торгівля товарами - це форма міжнародних економічних відносин, що відображає товарно-грошові відносини купівлі-продажу між суб'єктами міжнародних економічних відносин стосовно товарів матеріального виробництва.

У загальному виді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах та послугах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари та послуги, що вони не в змозі самі ефективно робити.

Розвиток світового ринку являється середовищем реалізації світової торгівлі і нагромадження великих капіталів, причому, з одного боку це нагромадження відбувається за рахунок рослих масштабів міжнародної торгівлі, з іншого боку - за рахунок існування колоніальної системи і прямого пограбування розвиненими країнами своїх колоній (закупка дешевої сировини тощо).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їх груп.

Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі національні товари взагалі не надходять у світовий товарообіг. На світовому товарному ринку обертаються тільки конкурентоспроможні товари, кращі з національних товарів. Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може забезпечити просування товарів чи послуг від виробника до споживача в інші країни. У цій системі основною є матеріально-технічна база та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена нести великі втрати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав(для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів).

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено в значній мірі розвитком спеціалізації та кооперації виробництва в міжнародному масштабі, скасування ряду обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку нових індустріальних країн. Панівні позиції в світовій торгівлі посідають розвинуті країни, найбільшими експортерами світу є: США, ФРН, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія. Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилась у важливу сферу економіку будь-якої крани, зростає її вплив на світовий економічний розвиток. Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, міжнародна торгівля зазнає значних коливань, що зумовлено економічними, енергетичними кризами, нестачею сировини та іншими проблемами.

Підвищення ролі зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни проходять при нестійких міжнародних торговельних зв`язках. Внаслідок цього в структурі товарообігу та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни. Сьогодні в міжнародному товаристві суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості. В сучасному експорті дедалі більшого значення набуває наукоємна продукція. Це спричинило розширення торгівлі послугами, яка стимулює міжнародну торгівлю товарами.

Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі шляхом її диверсифікації - тобто одночасним розвитком багатьох її напрямків та розширенням асортименту товарів.

Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації реалізації товарів на світовому ринку. Товарна структура міжнародної торгівлі - це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу. Сюди відносять основні групи товарів: продовольчі (включаючи напої та тютюн), сировина, мінеральне пальне, продукція переробної промисловості (машини, устаткування, хімічні товари, метали, текстиль).

Участь країни у міжнародній торгівлі здійснюється з метою отримання коштів за експортовані товари і послуги. Водночас, імпортуючи товари і послуги, вона змушена розраховуватися за них. Такі розрахунки щодо експорту та імпорту товарів і послуг формують торговельний баланс країни.

Торговельний баланс - баланс, який відображає співвідношення вартості експорту та імпорту країни за певний проміжок часу, як правило, за рік. Він складається із двох частин - з надходжень і платежів, а їх зіставлення утворює експортно-імпортне сальдо. До торговельного сальдо входить вартість товарів, проданих і куплених на умовах негайної оплати, а також поставлених у кредит або наданих безкоштовно у формі урядової допомоги або дарунку. За винятком вартості безплатно наданих товарів і послуг торговельний баланс входить у платіжний баланс. В активній частині цього балансу відображено експорт товарів і послуг вітчизняного виробництва, а також ввезених з-за кордону й перероблених. В пасивній частині - імпорт товарів і послуг іноземного виробництва для внутрішніх потреб або переробки з метою їх подальшого вивозу. Сальдо торговельного балансу - різниця між вартістю експорту та імпорту. Воно активне якщо, вартість експорту перевищує вартість імпорту і пасивне, якщо вартість імпорту перевищує вартість експорту. Активне або пасивне сальдо торговельного балансу характеризує конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

В зовнішньоекономічній політиці переплітаються інтереси різних монополій, фінансових, торгових, професійних та інших груп. Тому сучасна зовнішньоекономічна політика - це складна система, що формується під впливом національних, економічних і політичних факторів, під впливом процесів, які відбуваються у всій системі міжнародних економічних відносин, у першу чергу науково-технічної революції, яка різко посилила взаємозалежність господарств окремих держав. Об'єктивні вимоги інтернаціоналізації економіки мали як наслідок триваючі зараз у світі інтеграційні процеси, що роблять величезний вплив на формування сучасної зовнішньоторговельної політики. У результаті діяльності інтеграційних угруповань відбувається формування єдиної для них системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яка отримала назву колективного протекціонізму. Характерною для нього є більш-менш повна лібералізація взаємної торгівлі (свобода торгівлі) при одночасному проведенні узгодженої єдиної протекціоністської політики відносно країн, які не беруть участь.

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого ряду контролюючих засобів, які регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні зв'язки. До них належать митні тарифи, кількісні обмеження, різного роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера. Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них, кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій, товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввезення і вивезення, повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється стимулювання експорту товарів. Важливу роль як засіб розширення експорту відіграє також вивезення капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки проглядається тенденція до розширення форм державного регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, які впливають на функціонування внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі використовуються все ширше з метою регулювання ввезення і вивезення і таким чином доповнюють традиційні методи прикордонного контролю.

Таким чином, для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

- політика вільної торгівлі;

- політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються. Утворення великих монополістичних об'єднань (концернів, трестів і т.д.) призвело до серйозних змін у політиці протекціонізму, які проявились у появі нового його напрямку, так званого надпротекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що якщо на домонополістичній стадії протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабших, неконкурентоспроможних галузей економіки, то монополістичний надпротекціонізм став захищати саме найбільш розвинені, потужні, монополізовані галузі. Мета такого роду політики полягала в тому, щоб економіки, які знаходяться під посиленим захистом сектору, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, спираючись на який вести наступ (за допомогою низьких цін) на світовому ринку з метою витіснення конкурентів. У зв'язку з цим такого роду політика одержала також назву наступального або агресивного надпротекціонізму.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

- селективний - скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

- галузевий - скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

- колективний - проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

- прихований - здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще - політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.

Виникнення і діяльність міжнародних економічних об'єднань є проявом інтеграційних процесів у світовому господарстві, що здійснюються на рівні національних економік. У результаті поглиблення інтеграційних процесів на мікрорівні виникають транснаціональні корпорації (ТНК) - господарські об'єднання, до яких входять первинні (материнські) підприємства та їхні закордонні філії. Материнською називають ту компанію, що започаткувала створення компаній за кордоном.

Перші ТНК з'явилися ще на початку XX ст. Однак масовим явищем, що визначає хід економічного розвитку світу, ТНК стали у другій половині XX ст. Переважна більшість материнських компаній розміщується в розвинутих країнах. У даний час ТНК, за оцінками фахівців, контролюють від 20% до 25% світового ВВП, а на товарообмін між материнськими компаніями та їхніми закордонними філіями припадає 33% світової торгівлі.

Процеси міжнародної інтеграції на сьогодні вступили в найвищу стадію свого розвитку яку називають глобалізацією. Сприяв цьому переходу бурхливий розвиток науки, техніки, інформатики, що перетворило земну кулю в тісно переплетений клубок техніко-виробничих, торгових, фінансових та інших взаємозв'язків.

Становлення глобальної господарської системи посилює залежність національних економік від зовнішніх впливів, стирає роль державних кордонів, органів державної влади. На перший план у регулюванні взаємовідносин між країнами, людьми і суспільством виходять міжнародні організації, які використовують досвід управління, напрацьований різними державами.

Глобалізація розвивається нерівномірно в різних регіонах світу, а окремі держави відіграють у цьому процесі різну роль. Внаслідок процесів економічної та фінансової глобалізації сформувався очевидний соціально-економічний розрив між невеликою групою високорозвинутих країн («глобальними лідерами») та іншими країнами світу («глобальними аутсайдерами»). Так, на 20% населення світу, яке живе в економічно розвинених країнах, припадає 86% світового ВВП, а на 20% найбіднішого - тільки 1% ВВП. Під тиском глобалізації додаткового навантаження зазнають так звані «перехідні» суспільства, до яких належить і Україна. Проблеми, які супроводжують глобалізацію, додаються у них до численних інших проблем загальнодержавного значення.

Економічна глобалізація призводить також до низки негативних наслідків. Так, зменшується можливість окремих держав впливати на стан власних ринків, збільшується вірогідність виникнення криз, збільшується вплив світових криз на окремі країни. Проблемою є також те, що економіка багатьох держав поступово потрапляє під все більший вплив ТНК і міжнародних організацій. Вони мають свої цілі, які можуть суперечити національним інтересам суверенних держав. Найбільші ризики процесів глобалізації щодо економіки України пов'язані з меншою можливістю, порівняно з розвинутими країнами, скористатись глобальними фінансами, впливати на них, утримувати належний баланс експортно-імпортних операцій.

Для економіки України глобалізація створює й цілу низку важливих переваг, які полягають у можливостях розширювати зв'язки з основними учасниками глобального фінансового ринку, ТНК і міжнародними фінансовими організаціями, ширше використовувати іноземні інвестиції та нові технології.

3.2 Теорії міжнародної торгівлі

виробництво бюджет податковий торгівля

За станом зовнішньоторговельної політики теорії торгівлі поділяються на два типи. Перший тип - держава не повинна втручатись у структуру торгівлі. Теорії вивчають та пояснюють, якою продукцією, в якому обсязі та з якими країнами будуть торгувати за відсутності будь-яких державних обмежень (теорії абсолютних переваг, відносних переваг, розміру країни, співвідношення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн, "міжнародної конкурентоспроможності націй" тощо). Другий тип теорій передбачає державне втручання у вільний потік товарів між країнами для зміни обсягу, складу та напрямків торгівлі (теорії меркантилізму, неомеркантилізму, залежності та інші).

Меркантилізм - економічне вчення періоду становлення капіталізму у XV-XVII ст. Його прихильники обстоювали повну експлуатацію природних ресурсів, сприяння експорту та обмеження імпорту. Меркантилісти вважали, що важливо володіти золотом та іншими валютними металами. Країни, яким їх бракувало, мали отримувати золото завдяки торгівлі. Багатство націй, згідно з цією концепцією, безпосередньо пов'язувалося з торговельним балансом. Меркантилізм на практиці означав, що міжнародна торгівля контролювалася компаніями, які мали урядову підтримку, запроваджувалися високі тарифи та починалися торговельні війни.

Пізніше прихильники фритредерства (вільної торгівлі) - напрямку в економічній теорії та політиці промислових кіл - довели помилковість поглядів меркантилістів. Шотландський філософ, економіст і історик Д. Х'юм (1711-1776) у 1752 р. розвінчав концепцію меркантилістів, довівши, що резерви банківських металів країни переважно визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні принципи фритредерства - вимога вільної торгівлі і конкуренції, невтручання держави в економічне життя країни та скасування протекційного мита.

Теорія абсолютних переваг, автор якої - шотландський економіст А. Сміт. Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку.

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Теорія відносних переваг є теоретичною основою міжнародної спеціалізації. щоправда, вигоди країн не однакові.