Економічні системи: сутність, класифікація і основні типи. Особливості перехідних економічних систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

23

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківська національна академія міського господарства

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з політекономії

Варіант 5. Тема: Економічні системи: сутність, класифікація і основні типи. Особливості перехідних економічних систем

Харків, 2010

Зміст

Вступ

Поняття економічної системи

Складові економічної системи

Класифікація економічних систем

Основні типи економічних систем

Особливості перехідної економіки

Особливості перехідної економіки України

Висновок

Література

Вступ

Для того, щоб вирішити основну економічну задачу суспільства - максимально задовольнити потреби людей за обмежених можливостей - у різних країнах використовуються різноманітні шляхи та механізми досягнення цієї мети. Економіка кожної держави має певну структуру, поведінка економічних суб'єктів підпорядковується відпрацьованим правилам, а проблеми, які виникають у ході розвитку, вирішуються також планомірно. Інакше кажучи, національне господарство представляє собою витончену систему взаємопов'язаних елементів - економічну систему.

Основна частина контрольної роботи складається з шести відповідей на окремі питання, які пов'язані між собою спільною темою - економічні системи.

При написанні роботи використовувалось декілька джерел, але основним з них є навчальний посібник Політична економія за редакцією Бєляєв О.О., Бабело А.С.

Поняття економічної системи

Економічна система -- це об'єктивна єдність закономірно пов'язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. В основі економічної системи лежить чітко виражена системоутворююча якість -- органічна цілісність. Сутність її полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв'язку елементів, що робить можливим її функціонування. Наприклад, виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права -- економічним відносинам. З даної точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічна система має такі властивості. Це -- багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємозв'язку один з одним і не існують поза межами такої єдності. Функціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, які складаються з об'єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза даною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) систему економічних законів. У літературі така структура економічної системи аналізується, як правило, крізь призму взаємозв'язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування стереотипів господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем ґрунтується на такому критерії, як характер (форма) власності.

Типологія економічних систем може будуватись на основі загальної теорії систем і використання її принципів у господарських процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систему як загальну систему функцій.

Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяльності, домашнім господарством тощо. Функціонування кожного з елементів характеризується залежністю «витрати -- випуск». Існування економічної системи можливо лише за умови наявності зв'язку між її базисними елементами і потоками продуктообміну.

Якщо підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, то зазначений підхід абстрагується від реальних товарно-грошових відносин і ввести в цю систему монетарний сектор досить важко.

Можна виокремити ще один підхід до системотеоретичних уявлень про правила прийняття рішень (наприклад, В. Ойкен), що розрізняє поняття господарської організації чи господарського порядку відповідної економічної системи. Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифікації різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси -- перебувати в будь-якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юридичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж входять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В цілому все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції.

Економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносини між господарюючими суб'єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації і контролю. Порівняльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній системі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достатньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування -- науково-технічний прогрес. Останній -- найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізація виробництва, механізація виробництва та його автоматизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у розвитку техніки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній набуває форми науково-технічної революції як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, що спричиняє до перевороту в структурі й динаміці продуктивних сил, формування нового технічного базису людського суспільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТР має і свої негативні наслідки: можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високорозвинутими; шкідливий важко контрольований вплив на життєве середовище людини; технологічне безробіття; загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці і визначає способи їх використання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації і комп'ютеризації змінює роль і функції людини: підвищується роль людського фактора і змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цього фактора може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Будучи головним фактором продуктивних сил, людина водночас є суб'єктом (носієм) економічних (виробничих) і всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар чи працівник сучасного акціонерного підприємства -- ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної сили. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

Складові економічної системи

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини-- об'єктивні і матеріальні. По-перше, вони формуються незалежно від волі і свідомості людей. По-друге, вони невіддільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Усі зміни в економічній системі, включаючи її матеріальну основу -- продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-історичній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне виробництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Виходячи з даної ознаки, можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персональна залежність економічного суб'єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Безумовно, ці форми виробничих відносин не відбуваються суворо за цим переліком. Вони можуть співіснувати одна з одною, хоча завжди переважає та чи інша форма цих відносин. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність можуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відносин. Об'єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється так чи інакше примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові -- витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) і витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціально-економічні.

Виробничі відносини можна класифікувати і за такими основними ознаками: за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення (відносинами безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання); за рівнем залягання (охоплення блоку) виробничих відносин (техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно-економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають суспільству і всім суспільним явищам певної історичної визначеності і соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність двох його сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом (через відмінність факторів їх формування) відносини між людьми, що зумовлюються певними технологічними, організаційними та управлінськими зв'язками і найяскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку продуктивних сил.

Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо відображають інтереси працюючих щодо відшкодування трудовитрат і пов'язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то дана група відносин безпосередньо залежить від форм власності, і насамперед на засоби виробництва. Останні ж визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності і суспільних форм виробництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже згадані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку і структурою технічного базису виробництва. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно-економічними, другу -- соціально-економічними відносинами.

У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв'язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукупного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним механізмом господарювання і вимогами розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, що виникають з приводу виробництва і привласнення продукту, безпосередньо пов'язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Історія доводить, що той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституюючого принципу конкретно-історичного типу виробничих відносин. Тому власність може розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст даного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи економічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного виробництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними -- експлуататорськими. Проте у кожному з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

Виокремити поняття виробничих відносин у категорію політичної економії означає дати критерій для відмежування одного ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу відрізнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: первісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталістичний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-економічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього -- у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів суспільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбуватися в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так званих соціальних «структурних реформ» у межах існуючої економічної системи.

Отже, діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впорядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами і приводячи останні у відповідність з характером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Кожному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних виробничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв'язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

Класифікація економічних систем

У класифікації економічних систем слід виокремити три основні критерії:

- домінуюча форма власності;

- технологічний спосіб виробництва;

- спосіб управління і координації економічної діяльності.

Власність на засоби виробництва -- це ядро виробничих відносин, які є найглибшою сутністю економічної системи суспільства. Власність розрізняють за типом, формою і видом, починаючи від загальнодержавної до індивідуальної.

Другим критерієм класифікації економічної системи є так званий технологічний спосіб виробництва, йдеться не про феодалізм або капіталізм, а про рівень технічного розвитку певної країни. Змістом технологічного способу виробництва є поєднання засобів праці з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого вирішальною мірою визначається змінами у характері засобів праці -- верстатів, обладнання, приладів. Отже, спосіб виробництва і технологічний спосіб виробництва -- різні політекономічні категорії. Спосіб виробництва -- первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний -- пов'язаний з ладом тієї або іншої країни, це певна гармонія між виробничими відносинами і продуктивними силами. Коли йдеться про технологічний спосіб виробництва, то розглядають лише другу частину цієї діади -- продуктивні сили. Країна може мати високий технологічний рівень, розвинену економіку і водночас бути надзвичайно відсталою щодо суспільного розвитку, обтяженою феодальними пережитками, наприклад, Саудівська Аравія.

Третій критерій класифікації економічної системи суспільства -- спосіб управління і координації економічної діяльності. Йдеться про управління народним господарством усієї країни, складними галузевими і територіальними виробничими комплексами областей і районів, а також промисловими, будівельними, сільськогосподарськими, транспортними підприємствами, організаціями, установами, закладами, зокрема науки, мистецтва, культури, освіти, побутовими і торговельними підприємствами тощо. Таке управління забезпечує єдність і взаємну відповідність елементів і ланок виробництва, узгодженість і безперебійність усіх видів виробничо-господарської діяльності з метою досягнення найкращих результатів для суспільства за найменших затрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, тобто досягнення високої економічної ефективності виробництва. Загальне керівництво народним господарством здійснює уряд, в Україні -- Кабінет міністрів.

Основні типи економічних систем

Визначимо основні типи економічних систем:

- традиційні (патріархальні);

- командно-адміністративна;

- ринкова вільної конкуренції;

- змішана;

- перехідна.

За останні десятиріччя з'явився ще один тип економічної системи - перехідна економіка.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

- виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

- спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

- соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

- розвиток техніки обмежений, оскільки він об'єктивно підриває підвалини традиційної системи;

- стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

- зубожіння і бідність основної маси населення;

- нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами даної системи є:

- суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб'єктам (підприємствам);

- колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

- централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

- практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період.

Звідси -- монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з цим такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

- панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

- ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

- дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

- поведінка учасників (суб'єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

- кожен господарюючий суб'єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

- економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи «вільного» ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Такий тип економіки з'явився у відповідь на недоліки ринкової системи. Не дивлячись на те, що ринкова економіка досить демократична, володіє гнучкістю, здатна швидко реагувати на зміни ринкового середовища та пристосовуватися до них, вона все ж таки породжує серйозні проблеми - монополізм, безробіття, великий розрив між рівнем забезпеченості та бідності й багато інших. Ці небажані тенденції у змішаній економіці ліквідуються шляхом державного регулювання. Іншими словами, змішана економіка поєднує риси ринкової та планової економічних систем: в ній свобода учасників ринку комбінується з впливом держави на національне господарство. Так, зберігається приватна власність на засоби виробництва, як і раніше значна частина ринків товарів регулюється автоматично за допомогою механізму цін. Однак роль держави досить висока у деяких галузях чи сферах економіки: воно «допомагає» економічному розвитку суспільства, розробляючи для цього різноманітні види економічної політики - соціальної, податкової, антимонопольної та ряду інших, які прискорюють економічний ріст та підвищують добробут населення. Підкреслимо, що ці явища притаманні майже всім розвиненим країнам, і будь-яку з них можна віднести до змішаного типу (навіть якщо в економічній літературі мова йде про ринкову економіку).

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку -- не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки -- кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві -- в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію -- це кардинальні реформи в Китаї та В'єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10--15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах -- Угорщині, Польщі, Чехії -- ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси -- особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

Особливості перехідної економіки

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у даному випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної.

У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв'язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку.

Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні -- Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня -- рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми -- адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.

Інерційність економічного розвитку об'єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об'єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за 500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином -- прояв елементарної економічної некомпетентності та авантюризму.

Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему.

Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібним.

економіка перехідний командний ринковий

Особливості перехідної економіки України

Перехід командно-адміністративної економіки України до ринкових відносин почався з розпадом СРСР (наприкінці 80-х - на початку 90-х рр.XXст.). Необхідність зміни економічної системи пояснювалась накопиченими у країні негативними тенденціями, зокрема:

- тривале централізоване планування призвело до послаблення господарської ініціативи підприємств;

- надмірний монополізм виявився не в змозі гнучко реагувати на досягнення науково-технічного прогресу та перебудовувати виробництво на виготовлення перспективних товарів;

- чорний ринок досяг непомірних розмірів;

- галузі, які виробляли споживчі товари, стали відігравати досить незначну роль в порівнянні з військово-промисловим комплексом;

- майже повна відсутність приватного бізнесу призвела до зникнення підприємництва, котре являється однією із рухаючи сил суспільного прогресу;

- знизилась конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світовому ринку.

В процесі переходу України до ринкових принципів господарювання вирішувалися різні завдання. Роздивимося найосновніші з них.

Лібералізація означала усунення тотального втручання держави в економічне життя. Було відмінено централізоване планування, кожний отримав право вільно займатися будь-яким бізнесом, встановлення цін було покладено на самих виробників.

В рамках приватизації державна власність була передана до рук приватного сектору. В результаті з'явилися індивідуальні підприємства, акціонерні підприємства, спільні фірми та інші форми приватного бізнесу.

Структурна перебудова економіки зачепила зміни в співвідношенні між галузями, особливо між тими, які виробляють товари споживання та засоби виробництва. Рівновагу між галузями встановлювалася за рахунок перерозподілу всіх видів ресурсів - матеріальних, трудових та грошових. Іншими словами, частина ресурсів вилучена із занадто розвиненого військово-промислового сектора та направлялась на підприємство, що випускала продукти для населення.

У ході фінансової стабілізації скоротилися темпи інфляції (підвищення цін, які із фіксованих «перетворилися» на вільні, тобто самостійно встановлені виробниками).

Вагому роль відводили створенню ринкової інфраструктури - раніш не існуючих фондів і товарних бірж, комерційних банків, страхові компаній, служб зайнятості та інших.

Нарешті, соціальна підтримка передбачувала полегшення труднощів, з якими зіткнулося населення при переході до нових відносин.

Характеризуючи процес переходу України, слід відмітити, що він виявився дуже болісним. Плановій економіці радянського типу, яка склалась в Україні (а також республіках СРСР), не було більше в жодній країні світу. Тому шлях до ринку виявився новим та всі завдання доводилось вирішувати, спираючись тільки на власні сили та інтуїцію. На жаль, отриманий досвід не можна назвати вдалим. З одного боку, у влади, що проводила реформи, була відсутня комплексна програма дій, тобто чіткий план економічних перетворень. З іншого, ситуацію посилювали постійно виникаючі кризи, що мали різноманітне походження.

В результаті економічна система, що склалася в нашій країні на сьогоднішній день, має суттєві недоліки й зберігає деякі риси планової економіки, причому далеко не позитивні. Так, не дивлячись на проведену приватизацію, значна частина крупних підприємств продовжує залишатися в руках державного сектора. Ці підприємства тісно пов'язані з політичною владою та дякуючи цьому користуються значними привілеями (наприклад, податковими). Малі та середні фірми, засновані на приватній власності, розвиваються досить повільно. Саме вони несуть найтяжчий тягар податкових стягнень. В результаті прибутки приховуються від податкової інспекції, й поширюється нелегальний бізнес.

Держава до сих пір не впорядкувала законодавчо-нормативне поле господарської діяльності. Як відмічає більшість бізнесменів та спеціалістів в області права, існуюча система законів досить заплутана, супротивна й не створює стимулів до підприємництва. Тому ріст економіки хоча й відбувається, але дуже уповільненими темпами.

Через недостачу фінансових ресурсів, які важко заробити в існуючих умовах, практично неможлива купівля новітнього обладнання за кордоном. Тим паче неможливо виконувати науково-дослідницькі роботи в Україні, так як вони не тільки потребують значних капіталовкладень, але й віддача від них з'являється тільки через тривалий час. Тому основна маса продукції, яка випускається вітчизняними підприємствами, безнадійно застаріла на світовому ринку, а шанси наздогнати стрімкий прогрес дуже малі.

Соціальної допомоги різко збіднівши прошаркам населення держава або не надає, або її розміри сміхотворні. Треба нагадати, що на протязі багатьох років рівень офіційно встановленої мінімальної заробітної плати у країні був в три рази менший за прожитковий мінімум (рівень доходу, за якого людина може задовольнити свої основні потреби)!

Величезні масштаби криміналізації економіки та корупції керуючих працівників ще більш погіршують становище. В результаті населення перестало довіряти владі так, як воно довіряло їй в період планової економіки.

Висновок

Сьогодні Україна повільно рухається у напрямі до ринкових принципів, й у більшості випадків це відбувається методом «спроб та помилок». Ще дуже рано казати про цивілізовані ринкові відносини, які притаманні розвиненим країнам. Україні треба пройти довгий та нелегкий шлях, щоб позбавитись від «спадщини» командно-адміністративної системи та переорієнтуватися на принципи ринкової економіки.

Література

1. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 328 с. ;

2. Экономика: Учебное пособие / Под ред. Э.А. Кузнецова. - Харьков: Одиссей, 2008.;

3. Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е.Ф. Борисов. -- М.: Юристь, 1997. -- 536 с.

Размещено на Allbest.ru