Економічна роль і функції державних підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Економічна роль і функції державних підприємств

державна програма природокористування диверсифікація

Досліджуючи сутність поняття "державне підприємство", слід зазначити, що такі його характеристики як форма власності капіталу та форма контролю за управлінням, хоч і вважаються суттєвими, проте не відображають головного -- цільової основи заснування та функціонування їх. На відміну від підприємств недержавних форм власності, головним цільовим мотивом підприємницької діяльності яких є одержання прибутку (що відповідним чином задекларовано в Законі України "Про підприємства в Україні"), для державних підприємств це не є головною метою. Більше того, одержання прибутку для деяких видів державних підприємств взагалі може не ставитись за мету їхньої діяльності.

Такою головною метою або цільовою функцією всіх державних підприємств, що визначає відмінність їх від підприємств інших форм власності, є, насамперед, розв'язання певних суспільних проблем загальнодержавного або місцевого значення. І хоч ця мета не має вступати в суперечності з метою отримання високих результатів економічної діяльності (тобто прибутку) в системі цільових функцій державного підприємства, перша мета, безумовно, є пріоритетною. Серед менш вагомих ознак державного підприємства слід визначити і ті, що характеризують поняття підприємства незалежно від форми його власності, форм контролю за управлінням та мети заснування і функціонування.

До таких загальних ознак можна віднести самостійність їх як господарської одиниці (господарюючого статутного суб'єкта) і надання прав юридичної особи. "Державне підприємство" характеризується такими ознаками:

а) відповідною формою власності капіталу;

б) наявністю ефективних форм контролю за управлінням з боку державних органів;

в) цільовою спрямованістю діяльності на розв'язання певних суспільних проблем загальнодержавного або місцевого значення;

г) самостійністю як господарюючого суб'єкта;

д) правами юридичної особи.

На підставі цих ознак поняття державного підприємства пропонується визначити таким чином: державне підприємство є створеною для розв'язання відповідних суспільних проблем загальнодержавного або місцевого значення самостійною господарюючою одиницею з правами юридичної особи, яка заснована за участю капіталу, що є власністю держави, та управляється під ефективним контролем державних органів влади.Розглядаючи державні підприємства як об'єкт управління фінансами, слід сказати, що вони мають певні особливості, які, з одного боку, сприяють підвищенню ефективності управління ними, а з другого - суттєво його ускладнюють.

До особливостей управління фінансами державних підприємств, що сприяють підвищенню ефективності їхньої діяльності, слід віднести:

1) можливість прямої інвестиційної підтримки окремих державних підприємств, що відіграють найбільш вагому роль у суспільному розвитку за рахунок коштів загальнодержавного або місцевих бюджетів;

2) можливість одержання державних гарантій у процесі залучення іноземних інвестицій у розвиток державних підприємств провідних галузей та секторів економіки. Наявність таких гарантій з боку держави створює більш сприятливу потенційну можливість залучення капіталу іноземних інвесторів до розвитку державних підприємств унаслідок зниження рівня фінансового ризику;

3) можливість одержання пільгових кредитів за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, різноманітних державних позабюджетних фондів. У процесі такого залучення фінансових ресурсів зменшується вартість залученого капіталу, забезпечується його використання на довготерміновій основі;

4) можливість отримання додаткових податкових пільг за найбільш пріоритетними напрямками діяльності державних підприємств, пов'язаних із задоволенням суспільних потреб;

5) можливість використання м'яких форм протекціонізму виробництва і реалізації продукції державних підприємств шляхом проведення відповідної митної політики щодо експорту цієї продукції та імпорту сировини на її виробництво. Це створює можливості одержання державними підприємства ми додаткових доходів для забезпечення свого розвитку;

6) можливість розраховувати на більш активну санаційну підтримку з боку держави при загрозі банкрутства і фінансовому оздоровленні підприємств, порівняно із підприємствами інших форм власності. Форми санації державних підприємств можуть бути більш різноманітними -- шляхом корпоратизації і часткової приватизації їх, реструктуризації, через передачу в оренду трудовим колективам, за допомогою фінансової підтримки за рахунок коштів бюджетів різних рівнів тощо.

2. Структурна політика як політика пріоритетів в економіці

Суть проблеми в тому, що ринкова трансформація економіки -- не самоціль, а спосіб подолання нашої технологічної відсталості, структурної перебудови, підвищення добробуту населення. Досвід розвинутих країн свідчить, що 65--75% усіх інновацій викликається потребами ринку, а безперервний інноваційний процес хоч і здійснюється відповідно до імовірнісних (стохастичних) законів, усе-таки піддається стратегічному управлінню. Інноваційна стратегія за своєю суттю -- це визначення та реалізація системи конкретних цілеспрямованих заходів сприяння НТП з метою отримання істотних науково-технічних та економічних переваг, зокрема і конкурентних. Головною ланкою такої стратегії в державі є відбір науково-технічних пріоритетів. Ураховуючи перехідний характер нашої економіки, важливо оцінити реальну можливість прямого державного втручання в економіку за допомогою проведення відповідної структурної політики.

Як свідчать факти, практичне здійснення такої політики викликає ряд критичних зауважень. Але тут важливо враховувати такі обставини. З одного боку, незначний і віддалений у часі ефект застосування непрямих інструментів (методів) впливу на структуру економіки викликатиме критику й генеруватиме вимоги перейти до прямого втручання. З іншого боку, пряме втручання держави в окремі сфери господарювання може дезорганізувати й без того слабкі ринкові імпульси, що потребує і подальшого розширення сфер, які перебувають під безпосереднім управлінням держави тощо. Разом з тим, досвід свідчить і про обмеженість впливу законів ринку на глибокі перетворення в структурі суспільного виробництва, що зумовлено рядом обставин. По-перше, тим, що від надходження сигналу про зміну суспільних потреб у даному продукті до початку реальних зрушень у виробництві проходить досить багато часу. По-друге, будь-яка структурна перебудова потребує великих коштів, а за відсутності централізованого їх нагромадження вона взагалі стає проблематичною.

По-третє, як відомо, запобіжна властивість вартісного механізму обмежена. Де проходитиме межа, яка зупинятиме прагнення держави до централізованого окреслення економічної структури, нині сказати важко через перехідний характер нашої економіки. Але те, що таку межу має бути встановлено, не підлягає сумніву. Своєрідність сучасної трансформації адміністративно-командної системи у ринкову полягає в тому, що ми вступили в довготривалу смугу соціально-політичної й економічної нестабільності. Ось чому програми економічної перебудови не можуть мати як «завужений горизонт» -- 1,5-2 роки, так і невизначено тривалий строк дії, по закінченні якого є надія реалізувати сконструйовану в кабінетах влади модель чи програму. Стосовно структурної політики нашої держави правомірно відокремити такі її пріоритети:

1. Використання всіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації існуючих диспропорцій народного господарства (розриву й розвитку І і ІІ підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої й соціальної інфраструктури, ліквідації наслідків екологічних катастроф.

2. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

3. Пом'якшення впливу на сектори економіки, де створення ринкових відносин відбувається більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі -- виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов для прискореного зростання податковими пільгами й усуненням селективної підтримки окремих видів виробництв.4. Незважаючи на відсутність вірогідних даних, які б підтверджували ефективність надання субсидій окремим регіонам, уникнути їх у недалекій перспективі ми не зможемо, хоч ув країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають переважно соціальне навантаження.

3. Державні програми природокористування і охорона природи

Розроблені Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки Концепція та ` Основні напрями державної екологічної політики України у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки визначили не лише мету та пріоритетні завдання, але й механізми реалізації завдань, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України у європейському екологічному процесі.

Саме на підставі цього документа розробляються програми Уряду у галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. На сьогодні вже функціонує програма `Заповідники', схвалено Урядом Національну програму оздоровлення ріки Дніпро, для реалізації якої залучено міжнародну допомогу обсягом понад 5 млн $, розроблено низку регіональних екологічних програм.

Відповідно до `Основ національної екологічної політики' удосконалюється структура управління природоохоронною діяльністю. Розпочавши з реорганізації Комітету по охороні природи ( 1991 р. ), вже наприкінці 1994 року відповідно до Указу Президента було утворено нове міністерство, до компетенції якого віднесено усі питання регулювання та контролю в галузі екологічної та ядерної безпеки. Вперше в Україні було сформовано сучасну систему управління, що відповідає досвіду та практиці розвинених країн Заходу.

1991- 1996 роки були роками формування основних засад екологічного законодавства незалежної держави. Було розроблено і ухвалено низку Законів України у сфері регулювання екологічної та ядерної безпеки, використання природних ресурсів, охорони довкілля. Загалом сформовано окрему галузь -- екологічне право -- на основі якої й здійснюється практична реалізація екологічної реформи.

В системі Мінекобезпеки України функції державного контролю покладені на Державну екологічну інспекцію, а заступник міністра є одночасно Гооловним державним інспектором України з охорони навколишнього природного середовища.

Забезпечення ефективного державного контролю дотримання природоохоронного законодавства є одним з пріоритетів Мінекобезпеки. Відповідно до Програми розбудови державного кордону України Мінекобезпеки створює службу екологічного контролю на державному кордоні. Міністерством підготовлена і Кабінетом Міністрів України прийнята постанова від 20. 03. 1995 р. N 198 ` Про здійснення екологічного контролю в пунктах пропуску через державний кордон', якою затверджена програма створення пунктів екологічного контролю в пунктах пропуску через державний кордон на період 1995 - 2000 років. За цей період планується облаштувати 115 пунктів екологічного контролю, на 1995 рік було облаштовано 31 пункт. Здійснення екологічного контролю регламентується також ` Положенням про екологічний контроль в пунктах пропуску через державний кордон України', яке підготовлено Міністерством і зареєстровано в мінюсті України 4.08.95 р. за N 285 / 821.

Розроблене і діє Положення про взаємодію органів Мінекобезпеки з органами Міноборони, Служби безпеки України, МВС, Держкомкордону, Національної гвардії і Штабу цивільної оборони.

Затверджено `Положення про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України'.

Підрозділами Державної екологічної інспекції контролюється стан будівництва в Україні і введення в дію природоохоронних об'єктів за рахунок державних централізованих капітальних вкладень.

Держінспекцією контролюється ввезення в Україну небезпечних відходів і речовин. У весняно-літній період проводяться рейди-перевірки дотримання строків заборони вилову риби в період нересту ( операція ` Нерест' ), стану охорони та використання мисливської фауни, дотримання правил полювання та лімітів добування диких звірів, операції ` Новорічна ялинка' по охороні шпилькових насаджень, ` Конвалія' -- по охороні недеревних рослин, що внесені до Червоної книги України.

За фактами порушення підприємствами електроенергетики України встановлених режимів експлуатації дніпровських водосховищ, що призвело до масової загибелі риби в Кременчуцькому водосховищі, матеріали передані до Генеральної прокуратури.

Під час проведення операції ` Чисте повітря' в 1995 р. за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря притягнуто до адміністративної відповідальності 3 тисячі посадових осіб автопідприємств та 19 тисяч водіїв, призупинялась експлуатація 26 тис. автомобілів.

Держінспекцією перевірені об'єкти Чорноморського флоту, визначено їх вплив на природне середовище, виконана експертна оцінка збитків та заходів, які необхідно здійснити для ліквідації негативних наслідків експлуатації флоту, матеріали передані до Адміністрації Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Для вирішення питань з поліпшення екологічного стану в місцях базування Черноморського флоту Російської Федерації Кабінетом Міністрів України створена спеціальна комісія, Мінекобезпеки розроблено проект Угоди з Російською Федерацією з цього питання.

Для посилення дієвості державного екологічного контролю та розширення мережі в системі контролю Міністерством надані права державних інспекторів з охорони навколишнього природного середовища певній категорії посадових осіб інших міністерств та відомств та їх органів, зокрема Міноборони, Мінчорнобиля, Держводгоспу, Мінрибгоспу, Держкомгеології та Національної гвардії України.

За даними статистичної звітності, в 1995 році спеціально уповноваженими державними органами з охорони навколишнього природного середовища було виявлено близько 110 тисяч правопорушень, по 107 тис. з яких винесені рішення про накладення адміністративних стягнень, накладено 12 та стягнуто 9,9 млрд. крб. штрафів з посадових осіб та громадян, пред'явлено позовів на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення природоохоронного законодавства, на загальну суму 1112 млрд. крб., стягнуто -- 44 млрд. крб.

Безпосередньо органами Мінекобезпеки обстежено в 1995 р. 63 тис. підприємств та організацій, за порушення природоохоронного законодавства притягнуто до адміністративної відповідальності близько 39 тис. посадових осіб та громадян, на яких накладено 5,3 млрд. крб. та 112 тис. $ ( на іноземних фізичних та юридичних осіб ) штрафів, пред'явлено позовів на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення природоохоронного законодавства на суму 1084 млрд. крб., стягнуто 27,1 млрд. крб. У 585 випадках призупинялась виробнича діяльність підприємств, цехів та агрегатів, внаслідок чого було припинено скид забруднених стоків в обсязі 240 тис. куб. м та скорочено викиди шкідливих речовин в атмосферу на 9 тис. тонн. За порушення природоохоронного законодавства 450 справ передано до слідчих органів, притягнуто до карної відповідальності 127 посадових осіб та громадян.

З наведених даних можна зробити висновок, що стан природоохоронної роботи в міністерствах та відомствах України, на підприємствах, в організаціях, війсьвових частинах та на кораблях незадовільний, заходи, спрямовані на скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферу, часто не виконуються, повільними темпами вводяться в експлуатацію нові потужності очисного обладнання. Внаслідок неефективної роботи перевантажених очисних споруд та значного ступеню зношеності технологічного обладнання та каналізаційних мереж не скорочується і скид забруднених стічних вод.

При загальному зменшенні обсягів виробництва збільшується кількість випадків перевищень нормативів викидів забруднюючих речовин в атмосферу.

Збільшується кількість порушень правил лову риби та полювання, а також кількість випадків забруднення грунтів, не дотримуються режими природокористування на заповідних територіях, порушуються технології і правила рубки лісонасаджень.

Перевищуються встановлені терміни експлуатації джерел іонізуючого випромінювання, допускається наднормативне накопичення радіоактивних відходів. Все це вимагає підвищення ефективності державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, виправлення ситуації, коли цілий ряд міністерств і відомств самі контролюють свою виробничу діяльність, а єдина цілісна система державного контролю в галузі охорони природи відсутня.

4. Стратегічна концепція промислової політики в Україні

1. Структурна та інвестиційна політика

Структурно-інвестиційні пріоритети промислової політики грунтуються на положеннях Програми структурної перебудови економіки України (концептуальний варіант).

Структурна перебудова промислового комплексу здійснюватиметься за такими напрямами:

- формування структури промислової продукції шляхом збільшення частки виробництв, що мають завершений технологічний цикл, поліпшують використання природно-ресурсного потенціалу держави, мають кінцевого покупця на внутрішньому або зовнішньому ринку; - науково-технічне оновлення і модернізація виробництв, впровадження більш ефективних і екологічно безпечних технологій, поліпшення якості та дизайну, підвищення технологічного рівня продукції, матеріалів, освоєння їх прогресивних видів, конкурентоспроможних для експорту та імпортозаміщення; - розвиток виробництва з урахуванням потреб власної міжгалузевої кооперації та системи виробничого сервісу, що сприятиме підвищенню збалансованості економіки та зменшенню зовнішньоекономічної залежності України.

Загальні пріоритети повинні бути конкретизовані в галузевих і регіональних програмах розвитку, окремих проектах та прогнозах.

Структурну перебудову промислового комплексу слід розпочати з подолання інвестиційної кризи. Для цього необхідно створити відповідний інвестиційний потенціал, використовуючи заощадження населення, спеціальні бюджетні та позабюджетні інвестиційні та інноваційні фонди, ресурси пенсійних, страхових, профспілкових та інших фондів, кошти від реалізації продукції, виготовленої з використанням державних ресурсів, та від реалізації основних фондів підприємств, що конверсуються, тощо, підвищуючи ефективність використання інвестиційних ресурсів, створюючи сприятливі умови для недержавних інвесторів, у тому числі іноземних, ефективного перерозподілу капіталу між секторами промисловості. Необхідно проводити політику сприяння інвестиціям, зокрема створити сприятливу систему помірних і стимулюючих податків, спеціальних заохочень і пільг для інвестицій та реінвестицій, конкурсного розміщення кредитних ресурсів.

Конверсія і диверсифікація оборонної промисловості

Державна промислова політика визначає лише загальні принципи техніко-економічної і соціальної адаптації військовоорієнтованих підприємств до умов ринку і узгоджується з Воєнною доктриною України. Обвальна некерована конверсія без обгрунтованої системи пріоритетів і механізмів її реалізації поставила на грань руйнування військово-промисловий комплекс України. Тому основними завданнями державної промислової політики у цій галузі повинні стати: - впорядкування конверсійних процесів відповідно до умов структурної перебудови і загального реформування економіки, збереження науково-технічного і кадрового потенціалу військово-промислового комплексу; - формування на базі підприємств оборонної орієнтації життєздатних і конкурентоспроможних цивільних або змішаних військово-цивільних структур, пристосованих до умов ринку, створення замкнутих циклів виробництва продукції спеціального призначення. - Освоєння принципово нових виробів і технологій, що грунтуються на результатах великомасштабних НДДКР, фундаментальних дослідженнях та новітніх розробках у військовій сфері і не мають подібних аналогів на світовому ринку, дають можливість підприємствам ВПК не тільки зберегти науково-технічний і кадровий потенціал, а й компенсувати економічні витрати, пов'язані із скороченням військових замовлень. - Головним аспектом адаптації підприємств авіаційної промисловості, ракетно-космічного комплексу, суднобудування, радіопромисловості та приладобудування є не перепрофілювання, а їх диверсифікація, тобто розширення сфери діяльності за рахунок випуску продукції цивільного призначення. Світовий досвід конверсії (зокрема у США) свідчить, що найбільш ефективним шляхом диверсифікації військових виробників є їх участь у розвитку галузей виробничої інфраструктури. - Максимально використовуючи науково-технічний та кадровий потенціал військової сфери, основну увагу необхідно зосередити на розвитку наукоємних видів продукції для відповідних галузей інфраструктури - новітніх засобів зв'язку, високошвидкісного пасажирського транспорту, медичної, особливо діагностичної, техніки, телекомунікаційного устаткування комерційного використання, енергозберігаючого обладнання, приладів контролю за витратою пального (особливо приладів, що забезпечують можливість попередньої оплати використання пального), устаткування для використання нетрадиційних джерел енергії, виробництва комплектуючих виробів і вузлів для цивільної техніки, будівельної індустрії, агропромислового комплексу, виробництва екологічно-захисної техніки.

Для активної участі науково-технічного потенціалу України в реалізації промислової політики необхідно збільшити частку фінансування науки у ВВП - з 0,7 у 1996 році до 1,7 відсотка. Організаційна та функціональна структура науково-технічного потенціалу повинна бути приведена у відповідність з вимогами ринку. Національні наукові центри мають формуватися на базі науково-дослідних інститутів, які ведуть фундаментальні дослідження. Вони становлять близько 25 відсотків всього наукового потенціалу України. До цієї групи належать інститути Національної академії наук і галузевих академій, навчально-наукові центри, НДІ незалежно від форм власності. Діяльність зазначених установ та організацій забезпечується за рахунок державного бюджету в обсягах, передбачених відповідними національними, державними і міждержавними програмами та за рахунок замовників відповідних фундаментальних досліджень, а також за рахунок надходжень від реалізації науково-технічної продукції та іншої господарської діяльності. Головні галузеві науково-технологічні центри по розвитку пріоритетних напрямів техніки і технології створюються для комплексного розв'язання найважливіших науково-технічних проблем на основі комплексного проведення фундаментальних і прикладних досліджень і розробок на базі великих галузевих інститутів. Вони мають міжгалузевий характер, тому їх доцільно створювати відповідно до довгострокових національних науково-технічних пріоритетів. Значного розвитку повинна набути "заводська" або "фірмова" наука. Вона охоплює державні і недержавні науково-дослідні та дослідно-конструкторські інститути і підрозділи підприємств, концернів, промислових, аграрних та інших виробничих асоціацій, самостійні науково-технічні фірми, які мають виробниче призначення. Частка потенціалу "фірмової" науки має бути доведена до 25-30 відсотків. Для створення ринкових умов, які сприятимуть прискоренню науково-технічного розвитку країни, важливе значення має перетворення структур, які об'єднують науково-дослідний процес, виробництво і реалізацію нової продукції в єдине ціле.

У перспективі для розв'язання цього завдання буде створено 10-15міжгалузевих науково-технічних комплексів, 20-25 навчально-науково-виробничих комплексів та інженерних центрів на базі політехнічних, будівельних та інших технічних і технологічних вищих навчальних закладів та проектних інститутів, підприємств, комерційних банків, фондів і бірж. Проблема створення технополісів і технопарків як локального оточення на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку і загальною сучасною інфраструктурою, розв'язуватиметься з урахуванням конкретної необхідності та наявності потрібних для цього коштів під час розроблення та реалізації регіональних програм за погодженням з Національною академією наук, Мінекономіки, галузевими міністерствами та відомствами.

4. Створення виробничо-технологічних комплексів

Виробничо-технологічні комплекси повинні розглядатися як механізм поєднання на міжгалузевому рівні виробничих можливостей і науково-технічного потенціалу підприємств різної спеціалізації, підпорядкування та форм власності для виготовлення ними кінцевої промислової продукції, ресурсозбереження та поліпшення умов працезабезпечення населення. Суттєвою особливістю виробничо-технологічних комплексів є те, що вони сприяють поєднанню фінансового, виробничого та торгового капіталу, активізуючи інвестиційні та інноваційні процеси, прискоренню структурної перебудови виробництва та підвищенню його конкурентоспроможних можливостей.

Ефективною формою організації виробництва повинні стати фінансово-промислові групи (ФПГ) - об'єднання технологічно і коопераційно пов'язаних підприємств, науково-дослідних установ, банків, інвестиційно-фінансових і страхових компаній, торговельних організацій, які ставлять за мету отримання прибутку шляхом виготовлення конкурентоспроможної продукції внаслідок швидкого нагромадження, концентрації та переливання коштів через централізовані інвестиційні фонди цих об'єднань з використанням їх для реконструкції, модернізації та створення нових виробництв. У пріоритетних напрямах, визначених Концепцією, держава створює сприятливі умови для функціонування виробничо-технологічних комплексів, які створюються за ініціативою держави або їх учасників на основі регіонально-програмного принципу. У процесі антимонопольного регулювання, створення конкурентного середовища необхідно дуже обережно ставитися до існуючих природних монополістів (особливо в машинобудуванні, хімічній та металургійній галузях), поділ яких є економічно недоцільним, оскільки це може призвести до послаблення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід прискорити розроблення і затвердження законодавчих і нормативно-правових актів щодо створення і діяльності різних форм виробничо-технологічних комплексів, укладення міждержавних угод з регулюванням їх правового поля.

ВИСНОВКИ

Розглянуті особливості управління фінансами державних підприємств сприяють ефективності їхньої діяльності лише за наявності достатнього обсягу державних фінансових ресурсів, спрямованих на визначені цілі. На жаль, сучасний етап економічного розвитку України пов'язаний з істотною нестачею необхідних фінансових ресурсів як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, постійним зростанням обсягу дефіциту державного бюджету в цілому. За цих умов розглянуті можливості підвищення ефективності управління фінансами державних підприємств можна вважати лише потенційними; реальне здійснення їх можливе лише після виходу України з економічної кризи і необхідного нарощення обсягу державних фінансових ресурсів. Розглянуті особливості державних підприємств як об'єкта управління фінансами свідчать про необхідність пошуку нових форм і методів цього управління, які б адекватно сприяли подоланню негативних наслідків їхнього розвитку і реалізації переваг, потенційно визначених особливостями їхньої діяльності.

Зрозуміло, що використання субсидій як інструменту структурної політики поставлять перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їхньої ефективності. Процес структурного зламу економіки України під дією новопосталих ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо тоді, коли він некерований). А це означає, що структурна перебудова від самого початку має підпорядковуватися підвищенню якості життя людей -- своїй головній меті. Недосконалість напрацьованих у країні проектів структурної перебудови, пов'язана по-перше, зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми, по-друге, з тим, що структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну й розгалужену національну фінансово-економічну базу та на всебічне наукове обґрунтування. На фоні попередніх різних державних документів, в яких не було чітко визначених способів і методів здійснення структурної перебудови економіки, правомірно звернути увагу, що в Програмі «Україна 2010» змінено концептуальні підходи до ідеології розроблення і реалізації структурної політики за умов обмежених фінансових можливостей держави. Зроблено одну з перших спроб опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економіки-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Як свідчить досвід передових країн світу, проводити ефективну екологічну політику в державі досить важко, навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядала проблема охорони довкілля в Україні, новій державі, яка переживає глибоку системну кризу. Тим не менш екологічна реформа в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності.

В основу формування державної екологічної політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено цілою низкою законів та документів, включно із Конституцією України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. -- Тернопіль, 1995.

2. Мельник П. Вплив податків на перерозподіл народногосподарських ресурсів у ринковій економіці (теоретичний аспект) // Науковий вісник. - 2000. - № 4 (10). - С. 64-72.

3. Панасюк Б.Я. Державне регулювання економікою. - К.: Інститут аграної економіки, 2000. - 58 с.

4. Основи підприємницької діяльності / За ред. С.В. Мочерного. - К.: Академія. 1998

5. Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес. 2002. - 239 с.

6. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / CM. Чистов. А.Є. Никифоров. Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ. 2000. - 316 с.

7. Экономическая теория / Под ред. А.И. Добрынина, Л.С.Тарасевича. 3-е изд. -- СПб.Изд. СПбГУЭФ, Питер, 2002. -- 544 с.

8. Андреєв Л. Г., Бебело А. С. та ін. Економічна політика: Лекції. -- К.: КНЕУ, 1997.--155 с.

9. Анучин В.А. Основы природопользования: теоретический аспект. - 430 с.

10. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. - М.: Мысль, 182. - 334 с.

11. Генсірук С.А. Регіональне природокористування: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 1992. - 336с.

Размещено на Allbest.ru